Лицарське непорозуміння: до трактування випадку із подарованим мечем під час Опавської кампанії Данила Романовича у 1253 році

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут українознавства Імені Івана Крип'якевича НАН України

Лицарське непорозуміння: до трактування випадку із подарованим мечем під час Опавської кампанії Данила Романовича у 1253 році

Соломія Козак магістр історії, PhD докторант

У статті докладно розглядаються версії навколо відомого епізоду із мечем, який відіслав лицар Герборт князю Данилові Романовичу під час Опавської кампанії 1253 р. Аналізуються обставини цієї події, причини та хід кампанії, її учасники. Автор непогоджується з незнанням норм європейської лицарської культури у Галицько-Волинській державі, а також з трактуванням самої кампанії як провальної. Сам епізод з мечем лицаря Герборта з Фельштина ніяк не вплинув на хід Опавської кампанії.

Ключові слова: Опавська кампанія 1253 р, Данило Романович, європейська лицарська культура.

Solomia Kozak

In the article versions are thoroughly examined round the known episode with a sword, that sent away knight Herbort to rhe prince Danylo Romanovich during Opawa of campaign in 1253 the circumstances of this event: reason and motion of campaign, her participats, are analysed. An author disagrees with ignorance of norms of the European knight's culture in the Calych-Volyn state, and also with interpretation of campaigne as failure. Episode with the sword of knight Herbort from Felsztyn in any way did not influence on motion of Opava of campaign.

Keywords: Opava of campaign in 1253, Danylo Romanovich, European Knight's culture.

Події війни за Австрійську спадщину (1246--1278 рр.) та участь у них володарів Королівства Русі останнім часом усе більш привертають увагу дослідників. Одним із епізодів цієї війни був Опавський похід (1253 р.) галицько-волинських та польських військ, перебіг якого здобув неоднозначне трактування в історіографії. Тяглість цієї проблеми можемо знаходити ще у тогочасних джерелах -- Галицько-Волинському літописі (ХІІІ ст.), який прославляє похід, та у чеських хроніках, які навпаки здебільшого мовчать про русько-чеські контакти цього часу. Був цей похід безрозсудною авантюрою Данила Романовича (1201--1264) чи далекосяжно продуманим кроком у міжнародній політиці, хоч і не сповна вдалим? Дискусійним моментом у цьому контексті є сюжет про подарунок меча лицарем Гербуртом з Фельштина, який зустрічаємо у літописі під 6762 (1253/1254) р. при описі походу в “Чеську землю”Ипатьевская летопись. Полное Собрание Русских Летописей. Т. 2. (Санкт-Петербург, 1908), 820-826.. Спробі його трактування у контексті міжнародної ситуації і присвячено цю статтю.

У різний час тема війни за Австрійську спадщину і взаємин галицько-волинських правителів із чеськими землями у ХІІІ ст. у її контексті побіжно чи більш докладно вивчалась у працях Михайла ГрушевськогоМихайло Грушевський. Історія України-Руси. Т 3. (Київ: Наукова думка, 1993), 74-76, 518-519.,

Івана Крип'якевича Іван Крип'якевич. Галицько-Волинське князівство. (Львів: Інститут українознавства ім. Івана Крип'якевича НАН України, 1999), 128-129., Миколи Котляра Микола Котляр. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. (Київ: Інститут історії України НАН України, 2002), 112-118., Володимира Пашуто Володимир Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. (Москва: Издательство Академии наук СССР, 1950), 254-258., Олександра Головка Олександр Головко. Корона Данила Галицького. Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя (Київ: ВД “Сти- лос”, 2006), 313; Його ж. Центральноєвропейська політика Волинського князівства в другій половині 40-х - першій половині 50-х років ХІІІ ст. Вісник Кам 'янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка. Історичні науки. Вип. 11. (2018), 147-164., Йозефа Жемлічки Jozef Zemlicka. Stoletl posledmch Premyslovcь. Cesky stat a spolecnost ve 13. stoleti. (Praha: Panorama, 1986), 324 s., Антонія Флоровського Антоний Флоровский. Чехи и восточные славяне. Очерки по истории чешско-русских отношений (Х--XVIII вв.). Т 1. (Прага: Slovansky ustav, 1935), 240-251., Маріуша Бартницького Mariusz Bartnicki. Polityka zagraniczna ksi^cia Daniela Halickiego w latach 1217-1264. (Lublin: Wyd. Uniwersytetu M. Curie-Sklodowskiej, 2005), 250 s., Віктора Адамовіча Viktor Adamovic. Rus v ceskych kronikach 13-14. Storocia. Княжа доба. Історія і культура. Вип. 7. (Львів, 2013), 95-107; Idem. Roman Danilovic a Rakusko. Medea. Studia mediaevalia et antiqua. No 16. (Bratislava, 2013), 43-54., Віталія Ковальова Виталий Ковалев. Чешский король Пршемысл Оттакар II и русские князья: взаимные контакты на фоне международных отношений в Центральной Европе второй половины ХІІІ в. Международный исторический журнал "Русин”. (Кишинев, 2005), №2 (2), 55-68.. Серед нещодавніх праць слід виокремити дослідження Леонтія Войтовича Леонтій Войтович. Союз Галицьких Романовичів з Австрією та Чехією у ХІІІ ст. Проблеми слов'янознавства. Вип. 56. (Львів, 2006), 47-56; Його ж. Боротьба за Австрійську спадщину. Александрович В., Войтович Л. Король Данило Романович (Серія “Славетні постаті Середньовіччя”. Вип. 3). (Біла Церква, 2013), 132-141; Його ж. Галич у політичному житті Європи ХІ--ХІУстоліть. (Львів: Ін-т українознавства імені І. Крип'якевича НАН України, 2015), 420433; Його ж. Європейські лідери ХІІІ ст.: Лев Данилович і Пшемисл ІІ Оттокар. "Проблеми слов'янознавства”. Вип. 62. (Львів, 2013), 9-22., Олександра Майорова Александр Майоров. Русь, Византия и Западная Европа. Из истории внешнеполитических связей XII-ХШ вв. (Санкт-Петербург: “Дмитрий Буланин”, 2011). 654-693., Даріуша Домбровського Dariusz Dqbrowski. Daniel Romanowicz. Krol Rusi (ok. 1201-1264). Biografia polityczna. (Krakow: Avalon, 2012), 319-328., Норберта Міки Norbert Mika. Walka o spadekpo Babenbergach 1246-1278. (Raciborz: WAW, 2008), 15-56., Віталія Нагірного Witalij Nagirnyj. Polityka zagraniczna ksigstw ziem halickiej i wolynskiej w latach 1198(1199)- 1264. (Krakow: Polska Akademia Umiej^tnosci, 2011), 272-276., Іллі Паршина Ілля Паршин. Князь Роман Данилович на сторінках західноєвропейських хронік XIII-XV столітьІ. Записки Наукового Товариства імені Шевченка. Праці Історично-філософської секції. Т. 264. (Львів, 2012), 357-367; Його ж. Участь Лева Даниловича у битві при Дюрнкруті 1278 року. Княжа доба: історія і культура. Вип. 6. (Львів, 2012), 187-192; Його ж. Галицькі війська у битві при Дюрнкруті 1278 року: факти і здогади. Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 48. (Львів, 2013), 45-60., Ютки Комендової Йитка Комендова. Опавский поход Даниила Романовича: чешский взгляд. Rurikids in dynastic relations: politics, customs, culture, religion 10-th - 16-th century. (Krakow, 2014), 185-192. (Col- loquia russica. - S. 1. - V4)., Олексія Мартинюка Алексей Мартинюк. “Хронографу же нужа есть писати все”, или как Даниил Галицкий не

взял Оломоуц, а летописец превратил поражение в победу. Письменность Галицко-Волынс- кого княжества: историко-филологические исследования. Jitka Komendova a kol. (Olomouc, 2016), 117-130; Його ж. “Австрийский стол” князя Романа Даниловича. Данило Романович і його часи (Colloquia Russica. Series II, vol. 3). (Івано-Франківськ-Краків, 2017), 133-143; Його ж. Память о Романе Даниловиче в Австрии: три новых свидетельства. Polska, Rus і Wqgry: X-XIVwiek. (Krakow, 2019), 89-98..

Опавський похід вписаний в ширше коло подій, без розуміння яких важко обійтись, а саме у військово-політичний контекст боротьби за герцогства Австрію та Штирію після загибелі останнього представника династії Бабенбергів Фрідріха ІІ Войовничого (1210--1246) у 1246 р. на р. Лейті Annales Millicensium continuation Sancrucensis tertia. Ed. W. Wattenbach. Monumenta Ger- maniae Historica. Scriptores. T. 9. (Hannoverae, 1851), 559; Annales sancti Rudberti Salisbur- genses a. 1-1286. Ed. W.Wattenbach. Ibidem, 789; Annales Waldemarianis. Ed. G.Waitz. Ibidem. T. 29. (Hannoverae, 1892), 179.. Це поклало початок суперництву, у якому взяли участь Чехія, Угорщина, Баварія, Польща, але і Галицько-Волинська Русь. До 1252 р. на підставі династичних шлюбів виокремились два головні претенденти на герцогський трон -- маркграф моравський (невдовзі, з 1253 р., король чеський) Пшемисл-Оттокар ІІ (1253--1278) та угорський король Бела IV Арпад (1206--1270). Останній, не маючи власних неодружених синів, вирішив залучивши на свій бік “сина короля Русі” Ottokars Цsterreichische Reimchronik. Bd. 1. (Hannoverae, 1923), 33-35., домовившись на зустрічі з князем Данилом у Пожоні (Братиславі) Ипатьевская летопись, 814. про шлюб його сина Романа (f1259) із племінницею померлого герцога Гертрудою фон Бабенберг (1226--1288) Continuatio Garstensis. Ed. W. Wattenbach. Monumenta Germaniae Historica. Scriptores. T. 9. (Hannoverae, 1925), 599; Continuatio Sancrucensis II. Ibidem, 643.. Відтак похід Данила Романовича у моравсько-сілезьке порубіжжя (зокрема, в Опаву) неможливо розглядати поза подіями в Австрії, де з 1252 р. перебував його син Алексей Мартинюк. “Австрийский стол” князя Романа Даниловича, 133-143..

Бела IV і Данило Романович у боротьбі за Австрію організували широку коаліцію, у яку увійшли зяті угорського короля: краківський князь Болеслав Сором'язливий, одружений з Кінгою, дочкою Бели IV, племінник Болеслава ленчинський князь Лєшек Чорний, князь Владислав Опольський, а також васальні сербські, болгарські князі, половці та литовські свояки Данила Романовича Товтивіл та Ердивіл Kosmova letopisu pokracovatele. [vyd. J. Emler, ргеЫ. V V Tomek]. Fontes rerum Bohemicarum. T. 2. (Praha, 1874), 316.. Здавалось би, всі шанси на перемогу у союзників були. Відтак, війна розпочалась вторгненням половців наприкінці 1252 р. у Моравію, а навесні-влітку 1253 р. в “землю Опавську” вторглися інші війська, пустошачи чеські землі з метою відволікти чеського короля від походу до Австрії Ипатьевская летопись, 821-826; Детальний аналіз перебігу та хронології Опавської кампанії див.: Dariusz Dqbrowski. DanielRomanowicz kmlRusi, 336-346.. Взяття міста Насідель ( літописне “Насилье”), розорення околиць Опави союзниками та битва під Оломоуцем (25 квітня 1253 р.) обнадіювали і давали всі шанси на швидку та легку перемогу Ипатьевская летопись, 827-828..

Слід розуміти, що сили, які мав у своєму розпорядженні станом на 1253 р. Пшемисл-Оттокар ІІ, навряд чи були достатніми. У цій війні йому доводилось опиратись лише на ресурси Моравського маркграфства, яким він володів, бо він мав конфлікт з батьком -- тодішнім королем Вацлавом І (1230-1253). Відтак навряд чи доцільно було б припускати, що Пшемисл-Оттокар міг би дозволити собі недооцінювати військові дії, організовані його противниками на моравських теренах. Це важливо для трактування подальших подій, а саме: чому чеські сили не могли легковажити цими теренами і здаватись без бою. лицар герборт князь меч

Ціль же Бели IV у цьому поході доволі зрозуміла -- організувавши одночасний наступ на Відень і на Моравію, змусити чеського конкурента відмовитись від претензій на Австрійську спадщину. І якщо угорсько-половецьке вторгнення добре задокументоване тогочасними хроністами Cosmae Chronicon Boemorum. Ed. J. Emler. Fontes Rerum Bohemicarum. T. 2. (Praha, 1874), 289-290., то опавський похід залишився у чеських джерелах на узбіччі. Це, проте, в жодному разі не слід трактувати як неважливість опавського та моравсько-сілезького пограниччя для Пшемисла-Оттокара ІІ, ця територія в жодному разі не була для Праги периферією Norbert Mika. Najazd polsko-ruski na ziemie opawskq, 6; Robert Antonm, Zdenek Jirдsek, Radek Fukala. Slezsko v dejinach ceskeho statu: 1. a 2. dll. ( Praha: NakladatelsM Lidove noviny, 2012). D.1, 238-244..

Це підводить нас до згаданого сюжету із подарованим мечем, який залишається не сповна вивченим, і на який варто було б звернути увагу. Йдеться про опис у Галицько-Волинському літописі, де васал оломоуцького єпископа Герборт під час облоги Оломоуца надсилає меч Данилові Романовичу Ипатьевская летопись, 836-838.. Історіографічна традиція трактує цей жест в одностайному ключі: як ритуал покори, а відтак -- прояв капітуляції першого перед буцімто більш загрозливим ворогом. Натомість з'явився і новий погляд на це усталене пояснення, висловлений Мартином Вигодою та Юткою Ко- мендовою. Зокрема, М. Вигода дивиться на це як на історію про “позірну капітуляцію”, коли Данило та його літописець виявили хіба “незнання західноєвропейської культури”, у якій надісланий меч означав заклик до боротьби, а не навпаки Martin Wihoda, Pavel Kouri, Dalibor Prix. Hrady ceskeho Slezska. (Brno: Archeologicky ustav AV CR, 2000), 426.. Відтак Ю. Комендова, намагаючись показати, наскільки оманливим може бути рядок із давно знайомого тексту, наголошує, що бій після цього “подарунку” не відбувався якраз через помилку з руського боку, у зв'язку із семіотичними розбіжностями, через “невірний переклад ритуалу із коду однієї культури на інший” Йитка Комендова. Опавский поход, 158-159..

Це відкриває перспективу для дискусії -- чи краща обізнаність із лицарським кодексом чеських земель у порівнянні із галицько-волинськими могла бути причиною цього непорозуміння? Чи лицарська культура була однаково притаманна обидвом державам?

Безперечно, що Чеське королівство доволі рано опинилось залученим до сфери побутування лицарської культури з усіма її атрибутами (військовий тренд, образ воїна як захисника Церкви, лицарські турніри, лірика, епос, кодекс честі) Robert Antonm. Od bojovnlka k rytrn - na okraj uvah o promene ceskych zem^ ve vrcholnem stredoveku. Praehistorica: 2018. Vol. 34 (1), 45-60; Ibidem. Ceskд slechta na rytlrskych komch: ryьrstd mezi sociдlm roh, zivotm strategn a literдrrn fikd. Dejiny a soucasnost. Roc. 35. (Praha: Nakladatelstd Lidove noviny, 2013), c. 6, 18-22.. Зокрема, це засвідчують тогочасні джерела: “Чеська хроніка” Козьми Празького, написана у першій чверті ХІІ ст., яскраво ілюструє добру обізнаність автора із лицарською культурою, не чужою вже тоді чеському середовищу Cosmae Pragensis Chronica Boemorum: Die Chronik der Bцhmen des Cosmas von Prag. Ed. W. Weinberger. Monumenta Germaniae Historica. Scriptores rerum Germanicarum. Nova series. T. II. - XCVIII. (Berlin: Weidmann, 1923), 110-111; 131-132; 141-143..

У зв'язку із геополітичним входженням Чеського королівства до Священної Римської імперії не викликає сумнівів факт транслювання цим мостом культурних взірців, а тим більше нововведень у військовій справі, яка завжди йде в авангарді запозичень. І коли відомо, що при дворі німецького імператора Фрідріха І Барбаросси (1155--1190) у другій половині ХІІ ст. процвітав лицарський епос, то важливо відзначити, що у цьому середовищі часто бував і чеський князь Владислав ІІ (1158-- 1172), хороший друг імператора, а також чеська шляхта і духовенство Robert Antonin. Od bojovnlka k rytiri, 55..

Впродовж ХІІ ст. у Чехії відбувалась трансформація лицарства, коли поняття лицар означало вже щось значно більше, ніж тільки військовий аспект, а саме цілий спектр ідеологічних моментів, серед яких вирішальним було прирівнювання лицаря до воїна Христового, коли сюзеренітет Бога щодо лицаря означав, за аналогією, владу правителя щодо свого васала. Згодом до цього додалась куртуазна складова: служба лицаря дамі теж базувалась на васальних відносинах. Усе те, що побутувало і раніше, знайшло свій вияв згодом, за династії Люксембургів у Чехії в XIV ст., втілившись у джерелах, в яких ідеал лицаря прочитувався якнайкраще Соломія Рапко. Зброя та захисний обладунок чеського лицарства за династії Люксембургів (XIV - перша третина XV ст.). Проблеми історії війн і військового мистецтва. За ред. Л. Войтовича. (Львів, 2018), 107-119.. Йдеться про популярний тоді лицарський епос, який оспівував честь, доблесть, витривалість, знатне походження, мудрість, щедрість, справедливість, вірність та віру, які складали лицарський кодекс честі Alexander. Ed. M. Nedvedovд, J. Kolдr. Proza ceskeho stredoveku. (Praha: Odeon, 1983), 21147; Alexandreida. Ed. VVдzny, F.Svejkovsky. (Praha: Nakladatelstd CS Akademie ved, 1963), 256 s.; Kronika o Brun^kovi. Proza ceskeho stredoveku, 165-178; Kronika o Stilfridovi. Op. cit., 151-161; O Jetrichu Berunskem. Ed. E. Petrь, D. Mareckovд. Rytirske srdce majice. (Praha: Odeon, 1984), 195-256; Tandariдs a Floribella. Op. cit., 257-309. Tristram a Izalda. Ed. Tichд Z. (Praha: Mladд fronta, 1980), 111 s.; Vevoda Arnost. Rytirske srdce majice, 23-194..

Яка ж ситуація була у Галицько-Волинській Русі, чи існувало там у XII--XIII ст. лицарство? Як і загалом у Європі, на Русі питання появи лицарства як військової формації слід безпосередньо пов'язувати із проблемою існування феодалізму. Адже в основі феодального устрою неодмінно було військове підґрунтя, коли необхідність щораз дорожчого спорядження воїна, його коня, як і сама військова підготовка, вимагали сталого надійного фінансування, тоді як держава достатніх коштів не мала. Але правителі роздавали своїм васалам бенефіції -- тимчасові земельні володіння (“кормління” на Русі), або ж згодом -- феоди, спадкові уділи (“отчини”), на основі яких вже можна було належно підготувати певну кількість добре озброєних воїнів. В умовах, коли “люди меча” визначали правила співжиття суспільства, не могло існувати іншої системи комплектації та утримання війська Леонтій Войтович. Зародження професійного війська. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 21. (Львів, 2012), 168; Його ж. Галич у політичному житті, 16..

Безперечно, це стосується і Русі зокрема. На переконливу думку Л. Войтовича, на Русі не тільки бояри, але й князі проходили усі щаблі лицарської науки від пажів (детескі) через зброєносців (отроки) до лицарів (гриді, пізніше -- бояри), відповідну посвяту (оперізування поясом), брали участь у лицарських турнірах Леонтій Войтович. Військове мистецтво Галицько-Волинської держави: князь Лев Данилович. Вісник Національного університету "Львівська політехніка”. № 502. Держава та армія. (Львів, 2004), 13-18; Його ж. Реформи армії князями Данилом Романовичем та Левом Даниловичем у середині ХІІІ ст. Там само. № 571. (Львів, 2006), 89-93; Його ж. Галич у політичному житті, 21.. Що ж стосується специфіки Галицько-Волинського князівства, то тут важливим є те, що саме у Галицькій землі бояри змогли трансформувати кормління в отчини, тобто феоди Леонтій Войтович. Галич у політичному житті, 26-29., саме тут вони володіли замками і садибами Андрій Петрик. Боярство Галицько-Волинської держави (ХІІ-ХІУ ст.). Дис... канд. іст. наук: 07.00.01. (Дрогобицький держ. педагогічний ун-т ім. Івана Франка, 2007), 304 с.. Відтак якщо тут існувала феодальна система формування та вишколу військ, тобто панувала особлива лицарська мілітарна технологія Термін “лрицарська мілітарна технологія” (або “лицарський мілітарний тренд”) запровадив дослідник лицарської культури на Русі Володимир Гуцул, який у своїй розвідці, дотичній до нашої теми, чи не вперше спеціально проаналізував Галицько-Волинський літопис на предмет згадок у ньому описів зброї і бойових технік західноєвропейського лицарського зразка (Володимир Гуцул. Рицарська мілітарна технологія в Києво-Руській та Польсько-Литовській державах у ХШ-XVI ст.: інструменти, концепції та практики збройної боротьби: дис. канд. іст. наук: 07.00.02. (Київ: нац. ун-т “Києво-Могилянська академія”, 2011), 187 с; Його ж. Рицарі Данила Романовича: Рицарська зброя серед персонажів Галицько-волинського літопису. Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. № 16. (Київ, 2009), 78-91., то стає зрозумілим, звідки узялось військо, яке на рівні могло протистояти європейським лицарям Леонтій Войтович. Феодалізм в українських землях: проблеми існування і періодизації. Істину встановлює суд історії. Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка. Т 2: Наукові студії. (Київ, 2004), 385-394; Його ж. Проблеми історичної термінології: Київська Русь, середні віки, княжа доба, феодалізм, держава, віче. Історичні записки. Збірник наукових праць. Східноукраїн-. Коли ж саме галицьке боярство трансформувало свої бенефіції у феоди? Найвірогідніше, відбулось це до середини ХІІ ст.: чвари з потужним боярством яскраво видно під час правління галицького князя Ярослава Осмомисла (1153--1187).

Що ж до питання про те, чи рівноцінними були лицарі Галицько-Волинської Русі та Чеського королівства, чи знаходились вони на різних культурних (хронологічних) щаблях, а відтак могли не порозумітись, то це ще потребуватиме ретельних досліджень. Безперечно, дається взнаки брак джерел для руських теренів, які могли б більш повно розкрити лицарську ідеологію їхньої військової еліти, у той час, коли для чеських земель таких джерел є вдостальський національний університет імені Володимира Даля. Вип. 15. (Луганськ, 2007), 13-32. Robert Antonin. Od bojovnika, 50-57..

Проте є сенс припускати, що лицарська ідеологія, яка транслювалась з французького осередку на схід, і протягом ХІІ ст. вже знайшла свій вияв як у Галицькій землі, так і в Чехії, мала радше інтернаціональний характер. Феодальний устрій та військові потреби, залученість військової еліти як Чеського королівства, так і Галицько-Волинської Русі до європейської політики передбачала спільний простір, мовою котрого були коди лицарської культури. Не існувало вагомих перешкод для їхнього поширення тут.

Тому навряд чи можна припускати, що лицарства на теренах Галицько-Волинської Русі не було, чи що її військовий прошарок настільки був некомпетентним у західноєвропейській культурі. І навіть коли б припустити, що існували певні розбіжності у прочитанні “культурних кодів”, все ж, видається, що розв'язок цієї проблеми треба шукати у ширшому контексті. Тобто, чи саме неуспішне взяття міста і “подарунок меча” зіграли вирішальну роль у тому, чому Данило Романович покидає невдовзі чеські землі, чи навпаки, якраз ситуація на міжнародній арені була каталізатором подальших подій?

Говорячи про результат Опавської кампанії, знову ж повертаємось до тієї ситуації, яка змусила Данила Романовича взяти участь у війні за Австрійську спадщину. У розпал переговорів з римським папою у зв'язку із формуванням антиординської коаліції, безперечно, таки був зміст утвердити свого сина Романа в самому центрі Європи. Це уможливило би куди тісніший зв'язок з європейськими володарями, які могли б надати військову допомогу проти монгольської загрози, а королівський титул, наданий папою, лише підкреслював би легітимність закликів створити християнську центральноєвропейську коаліцію. Водночас, конфлікт за австрійські землі, який переріс у перманентну боротьбу, явно не сприяв консолідації європейських сил проти можливої загрози. Втрутитись у конфлікт з перспективою його якомога швидшого розв'язання могло видаватись непоганим варіантом у цій ситуації.

Видається, що навряд чи може йтись про капітуляцію, чи з боку Данила Романовича, чи з боку Пшемисла-Оттокара ІІ, як би ситуацію з подарованим мечем не трактувати. Усе вирішувалось в куди ширшому міжнародному контексті, що добре розуміли головні діячі цього конфлікту. Унаслідок смерті чеського короля Вацлава І 23 вересня 1253 р. його наступником стає Пшемисл-Оттокар ІІ, а це зумовило до втручання у боротьбу за Австрійську спадщину папи Інокентія IV, який твердо підтримував останнього (не в останню чергу через його успішну участь напередодні у Хрестовому поході в прусські землі). Папа чудово усвідомлював монгольську загрозу, намагався витворити потужний мілітарний кордон з Ордою, але і трудився над створенням антиординської коаліції, для чого важливим був мир поміж державами Іван Паславський. Хто був ініціатором русько-римського зближення у 40-х роках ХІІІ століття: Данило Романович чи Інокентій IV? Княжа доба: історія і культура. Вип. 6. (Львів, 2012), 153-172.. У цих умовах вельми вразливим місцем був центральноєвропейський конфлікт середини ХІІІ ст. і неспроможність європейських володарів консолідувати сили проти реальної загрози Jцzef Uminski. Niebiezpieczenstwo tatarskie w polowie XIII wieku a papiez Innocenty IV. (Lwow, 1922), 92..

Саме тому Опавська кампанія 1253 р., як і значущість австрійського трону Романа Даниловича, вичерпали себе. Данило Романович домагався уваги до ординської проблеми, і він її одержав. Саме добігали до кінця переговори з Римом Іван Крип'якевич. Галицько-Волинське князівство. (Львів, 1999), 129.. На зламі 1253--1254 рр. відбулась очікувана коронація у Дорогичині. Як міг продовжувати війну за Австрію король Русі та його син, коли було досягнуто бажаного компромісу? Бела IV теж пристав на переговори Jцrg Konrad Hoensch. Premysl Otakar II. von Bohmen. Der goldene Konig. (Graz-Wieden-Коіп, 1989), 44-48, 112-120..

За ініціативи Інокентія IV, Роман Данилович мав покинути австрійські землі. Щоправда, будучи обложеним у замку Гайнбург Cosmae Chronicon Boemorum. Ed. J. Emler. Fontes Rerum Bohemicarum. T. 2. (Praha, 1874), 289; Continuatio Garstensis. Ed. W. Wattenbach. Monumenta Germaniae Historica. Scriptores. T. 9. (Hannoverae, 1925), 599., це було не так просто зробити, а тому його “втеча”, коли довелось покинути Гертруду, була несподіванкою для сучасників і сприйнята у негативних тонах Continuatio Praedicatorum Vindobonensium. Ed. W. Wattenbach. Monumenta Germaniae Historica. Deutsche Chroniken. T. 9. (Hannoverae, 1925), 727.. Навряд чи це було настільки “недостойно”, як подають хроністи, адже такий вихід був ініційований, скоріш за все, папою, який намагався внормувати відносини у Центрально-Східній Європі. Саме тому Роман Данилович невдовзі отримав у лен Новогрудське князівство від литовського короля Міндовга, який саме прийняв завдяки Інокен- тію IV християнство Леонтій Войтович. Галич у політичному житті, 426..

Невірно, на мою думку, було б характеризувати австрійсько-чеський вектор політики Данила Романовича як провальний. Недоречно застосовувати до нього такі епітети, як Аустерліц князя Данила -- тобто невірне військове рішення, яке призвело до поразки широкої коаліції від значно слабшого противника Алексей Мартинюк. Хронографу же нужа, 127-128.. З іншого боку, некритична похвала Галицько-Волинського літопису теж не може бути сприйнята на віру у той час, коли опавський похід ігнорується чеськими джерелами.

Відтак, повертаючись до епізоду з подарованим мечем під час облоги Опави, слід наголосити на тому, що навіть якщо мало місце лицарське непорозуміння, то навряд чи це було вирішальним моментом опавської кампанії. Куди ширший погляд на центрально-європейські події дає змогу говорити про компромісне завершення цього етапу боротьби за Австрійську спадщину, але не провальне. Його слід розглядати у зв'язку з ординською загрозою, зусиллями Данила Романовича організувати антиординську коаліцію, коронацією Данила а також реальними кроками папи Інокентія IV, спрямовані на примирення. Саме тому стає зрозумілим, чому галицько-волинський літописець підносив значення походу в “Чеську землю”, і чому “замовчував” поразку. Його міжнародне досягнення виходило за межі локального інтересу щодо австрійського трону. “Жоден інший князь не воював землю Чеську...”Ипатьевская летопись, 826. -- завершує літописець, прославляючи свого сюзерена, хоч на цьому й обриває свою нарацію щодо результату походу, породивши актуальну досі дискусію щодо західного вектору політики Данила Романовича.

Размещено на Allbest.ru