Історичні й політичні чинники формування Слобожанщини як етнокультурного простору

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІСТОРИЧНІ Й ПОЛІТИЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СЛОБОЖАНЩИНИ ЯК ЕТНОКУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ

Швидкий С.М.

Матеріали першого в Росії перепису населення 1897 р. проілюстрували високий відсоток представників українського етносу на території, віднесеній унаслідок розмежування до Росії. У Курській губернії кількість українців дорівнювала 32,6%. В окремих південних повітах чисельність українців була ще вищою: у Білгородському - 78,6%, Гайворонському - 58,9%, Новооскольському - 52,5%, Суджанському - 47,9%. Найбільше українського населення серед інших мешканців прилеглої до сучасної України території в 1897 р. зафіксовано у Воронезькій губернії- 43,6%.

На думку Д. Багалія, «зіставлення діалектологічної статистики з етнографічною відбиває істотну різницю між ними: другі значно менші, ніж перші. Це можна пояснити, по-перше, потужним процесом русифікації, запровадженим царизмом; по-друге, тим констатованим фактом, що через відсутність національної свідомості значна частина населення, що вважала рідною мовою українську, ідентифікувала себе росіянами (а точніше це робили регістратори - росіяни під час перепису в Курській і Воронезькій губерніях), тоді їх ще не вважали великоросійськими. За кількістю українського населення домінували такі повіти Воронезької та Курської губерній: 1) Острогожський, 2) Богучарський, 3) Бирючинський, 4) Білгородський, 5) Гайворонський, 6) Путивльський; у них українців було значно більше ніж 50 відсотків» [1, с. 6].

Пожвавлення національно-культурного життя на Слобожанщині зумовлене початком революцій у Російській імперії, передусім - Української, розпочатої в березні 1917 р. На той час були спроби створення незалежної української держави. У 1917 р. відбулися українські з'їзди в Острогозьку, Валуйках та інших містах, де делегати висловилися за приєднання цих територій до України. У 1918 р. українська делегація висунула пропозиції щодо розмежування з Росією Вороніжчини й Курщини, згідно з якими чимало земель, заселених переважно українцями, повинні належати Україні. Це питання порушував у 1927 р. ЦК КП(б)У щодо передачі Україні тих земель, що відійшли до Росії, де значну кількість населення становили українці. З аналогічними пропозиціями зверталися в Москві збори населення багатьох районів і повітів цього регіону, проте вже наприкінці 20-х рр. умови щодо національно- культурного розвитку тут значно погіршилися. Окремі українські школи й пункти ліквідації неписемності, створені в 1925 р. за вказівкою Президії Всеросійського ЦВК на Слобожанщині, припинили своє існування. Від 1927 р. заборонили українську мову на Воронезькому робфаці, в Українському педагогічному технікумі тощо.

Від 1920-х рр. у радянській фольклористиці активізували «пошуки» форм і засобів, завдяки яким фольклористику перетворили на інструмент виконання ідеологічних замовлень. З цієї причини термін «фольклор» замінено на визначення «народна творчість», до якої зараховували власне фольклор, самодіяльність, народні ремесла, модернізовані музичні інструменти, аматорські пісні, вірші й оповідання «сказателей» і «колгоспних поетес». Клубні установи, творчі спілки, партійні організації України отримали завдання: у різний спосіб спонукати творення «народних» за походженням і радянських за змістом пісень [3, с. 25-30]. 20-30-і рр. XX ст. були періодом виконання «соціальних замовлень», що передбачало оспівування радянської дійсності, возвеличення «вождя» народу - Й. Сталіна.

Водночас відбувалося й відродження та розвиток української національної культури, якому сприяв народний комісар освіти України М. Скрипник. Процес українізації, який він очолив, мав для української культури позитивні результати: упорядкування українського правопису, українській мові офіційно було надано національно-державного статусу, збільшення кількості українських книг, періодичних видань. Проте українізація Слобожанщини не прогресувала: чимало партійних керівників вважали Донбас, наприклад, не українською, а російською територією. Десятки тисяч селян, що працювали на шахтах і заводах, послуговувалися суржиком [4, с. 132]. Схожа ситуація спостерігалася в Харківській і Луганській областях.

Російський шовінізм у його різних проявах (мовна асиміляція, голодомор, репресії) призвів до трагічних наслідків: знищення носіїв української мови, народної культури, традицій і звичаїв, еміграції значної частини української інтелігенції. Упродовж кількох десятиліть радянський уряд цілеспрямовано знищував інтелектуальний потенціал України: в Академії наук України репресували 250 осіб, з них - 19 академіків, 89 письменників стратили, 212 примусили замовкнути, 64 заслали, 83 емігрували.

Отже, історичні факти свідчать, що за радянських часів суспільно- політична ситуація в Україні була досить складною. Жорстка національна політика призвела до величезних втрат українського народу. Звичайно такі зміни в культурно-освітній сфері XIX-XX ст. негативно вплинули на рівень суспільної свідомості українців, що спричинило поступовий занепад їхньої духовності. Проте це не загальмувало становлення духовної культури народу, а, навпаки, посприяло процесу відродження національної самосвідомості української нації.

Перший радянський ґрунтовний перепис населення (1926 р.) засвідчив, що в РРФСР мешкало чимало українців; можна було виокремити суцільні українські й змішані українсько-російські території. За матеріалами перепису, на території Росії (де переважають українці) - на Слобожанщині (здебільшого збігається із Центрально-чорноземною областю, а також частково північною частиною Ростовщини (Донщини)) відповідно мешкало 2200 і 778 тис. осіб, зокрема українців - 1412 і 597 тис. Це дорівнювало 64,2% і 76,8% від загальної кількості населення. На змішаних українсько-російських територіях Слобожанщини в 1926 р. нараховували майже 188 тис. осіб, зокрема назвали себе українцями 12 тис. (14,1% населення). Ідеться про українські території Брянщини.

Істотно змінилася демографічна й етнічно-національна ситуація на Слобожанщині в повоєнний час. Після голодомору 1932-1933 рр., репресій, виселення в Сибір, а також військових дій під час Другої світової війни кількість населення значно зменшилася, зокрема й кількість українців у національній структурі населення, особливо на російських теренах. У 1959 р. у Воронезькій, Курській і Брянській областях кількість українців відповідно дорівнювала 176,8, 15,6 і 8,3 тис. осіб (7,5%; 1,1% і 1,2% від загальної кількості населення), у 1970 р.- 145,8, 15,7 і 21,1 тис, осіб. (5,8%; 1,1% і 2,0%) у 1979 р. - 135,2, 19,5 і 22,2 тис. осіб. (5,5%; 1,4% і 1,5%), у 1989 р. - 122,6; 22,7 і 21,7 тис. (5,0%; 1,7% і 1,8%).

У повоєнний час досить швидко посилювалася русифікація: у Воронезькій обл. рідною мовою назвали українську лише 14,2% населення, у Курській - 53,7%, у Брянській -- 46,9%. Саме тоді в межах Центрально-чорноземного економічного району кількість українців різко зменшилася: у 1959 р. вона дорівнювала 279,4 тис. осіб, у 1989 р. - 249,2 тис. Особливо інтенсивно відбувався процес русифікації українців на Воронежчині, де в 1989 р. мешкало 122,6 тис. українців (у 1959 р. було 176,8 тис.). Лише 14,2% з них (у 1959 р. - 19,8%, 1970 р. - 9,4%) вважають рідною мовою українську (за статистикою перепису 1926 р. майже всі вважали українську рідною).

У 1989 р. на Слобідській Україні зафіксовано такі факти: у Харківській обл. українців було 62,8% від загальної кількості населення, росіян - 33,2%; у Сумській - відповідно 85,5 % і 13,3%. Росіян особливо збільшилося тут у повоєнний час. На російських теренах Слобожанщини відсотковий рівень українців різко зменшився: у Воронезькій обл. він у 1989 р. дорівнював лише 122,6 тис. осіб, Курській обл. - 22,7 тис., Білгородській обл. - 75,1 тис. Це можна пояснити тим, що на Харківщині й Сумщині був зосереджений потужний виробничий потенціал промисловості, на цій території виготовляли таку ж частку товарної продукції сільського господарства, майже 11% промисловості, майже 17% продукції машинобудування, 13% - хімічної та нафтохімічної промисловості. Харків - найбільший в Україні центр машинобудування. У розрахунку на одну особу в Харківській обл. продукується на 23% промислової продукції більше ніж у всій Україні (у Сумській обл. на 10% менше); відповідний показник щодо сільськогосподарської продукції дорівнює 19%.

Отже, на формування культури Слобідської України від XVII ст. впливали історичні й політичні чинники. Міграційні процеси започаткували синтез етнокультурних впливів, насамперед зумовлених українською та російською культурами. Водночас географічне розташування регіону вможливило перетворення Слобідської України на потужний торгівельний і промисловий осередок, активну участь у створенні якого брали не лише українці та росіяни, а й представники інших народів: тюркських етносів, греків, поляків, євреїв тощо. Це не могло не позначитися на подальшому процесі формування й розвитку матеріальної та духовної культури краю, зокрема й на світоглядних уявленнях.

міграційний етнокультурний слобідський торгівельний

Література

1. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. Х.: Дельта, 1993. 256 с.

2. Барвинский В. Исторический очерк Харьковской губернии. Харьков: Издательство «Союз» Харьковского Кредитного Союза Кооперативов, 1918. 22 с.

3. Іваницький А., Пальоний В. Радянська фольклористика чи радянський фольклоризм? Родовід. 1996. № 13. С. 25-30.

4. Лаврів П. І. Історія Південно-Східної України. К.: «Українська Видавнича Спілка», 1996. 208 с.

Размещено на Allbest.ru