"Старе нове" конярство: динаміка та напрями розвитку галузі у південноукраїнських губерніях у пореформену добу

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Старе нове» конярство: динаміка та напрями розвитку галузі у південноукраїнських губерніях у пореформену добу

Чернікова Н.С.

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Щепова Д.Р.

Дніпровський державний аграрно-економічний університет

У статті проаналізовано основні тенденції розвитку конярства на Півдні України пореформеної доби. З'ясовано, що перше пореформене десятиліття позначилося кризовими явищами в розвитку галузі, спричиненими капіталістичними зрушеннями у сільському господарюванні. Простежено динаміку та здійснено кількісну характеристику конярства з урахуванням регіональних особливостей перебігу процесу. Встановлено, що збільшення кінського поголів'я було зумовлене об'єктивними законами економічної доцільності. Зростання кількості селянських господарств землеробського спрямування призвело до становлення та домінування сільськогосподарського конярства в регіоні. Визначено фактори, що справляли негативний вплив на стан сільськогосподарського конярства. Нестача пасовищних угідь, кормів, незадовільні умови утримання та експлуатації худоби, неконтрольоване відтворення призводили до погіршення продуктивності конярства та стояли на заваді його товаризації. Розглянуто особливості розвитку конярства в поміщицьких господарствах. Висвітлено основні напрями розведення коней на приватних кінних заводах. Поміщицьке конярство, на відміну від селянського, було спрямоване на задоволення дозвіллєвих потреб власників. У приватновласницьких стайнях традиційно утримували коней для використання як транспортного засобу, на виставках і перегонах. Кращі кінні заводи орієнтувалися на розведення породистих коней та виведення нових типів напівкровних порід, які поєднували кращі якісні характеристики коней різного призначення. Увагу акцентовано на поступальному скороченні кількості кінних заводів та утримуваних коней на Півдні України. Зроблено висновок про стагнаційний характер товаризації галузі через детермінований споживацький попит, відсутність налагоджених каналів збуту коней та пріоритетність для землевласників тих галузей, що приносили якнайшвидші прибутки та були менш витратними щодо капіталовкладень.

Ключові слова: конярство, кіннозаводство, товарність, Південь України, селянське господарство, поміщицьке господарство.

Chernikova N.S., Shchepova D.R. “OLD NEW” HORSE BREEDING: DYNAMICS AND DIRECTIONS OF DEVELOPMENT OF THE INDUSTRY IN THE SOUTHERN UKRAINIAN PROVINCES IN THE POST-REFORM PERIOD

The article analyzes the main trends in the development of horse breeding in the South of Ukraine in the post-reform era. It was found that the first post-reform decade was marked by crisis phenomena in the development of the industry caused by capitalist shifts in agriculture. The dynamics and quantitative characteristics of horse breeding are traced, taking into account the regional peculiarities of the process. It has been established that the increase in the number of horses was due to objective laws of economic expediency. In privately owned stables, horses were traditionally keptfor use as a vehicle, at exhibitions and races. The best horse farms focused on breeding thoroughbred horses and breeding new types of half-bred breeds, which combined the best quality characteristics of horses for different purposes. Attention is focused on the progressive reduction of the number of horse factories and kept horses in the South of Ukraine. It is concluded that the stagnation of the industry due to the determined consumer demand, the lack of well-established sales channels for horses and the priority for landowners of those industries that brought the fastest profits and were less costly in terms of investment.

Key words: horse breeding, horse farms, marketability, South of Ukraine, peasant economy, landlord economy.

Постановка проблеми

Упродовж століть конярство посідало важливе місце в господарській структурі південноукраїнських земель. Важко навіть уявити, скільки сучасних технічних та технологічних засобів залучено до виконання тих функцій, які два століття тому покладалися на звичайних коней. Вони одночасно слугували засобом пересування та перевезення вантажів, трансфером для поштових відправлень, тягловою силою для виконання різноманітних сільськогосподарських робіт. Без них не обходилася армія, зокрема військові кавалерійські війська. Окрім робочого призначення, коней утримували для організації дозвілля: перегонів, виставок, як хобі тощо. Становлення капіталістичних відносин, перерозподіл земельної власності, збільшення питомої ваги селянського господарювання в аграрному секторі економіки зумовили, поряд зі збереженням традиційних, формування сільськогосподарського напряму, що став визначальним у розвитку галузі. Специфіка південноукраїнського конярства пореформеної доби полягала в тому, що, не претендуючи на першість у торгівельному обігу серед інших галузей господарювання, воно значною мірою сприяло розвитку інших - насамперед, торгівельного землеробства. Аналіз специфіки історичного поступу, проблем та перспектив, досягнень та прорахунків у розвитку провідних сільськогосподарських галузей сприятиме глибшому розумінню складних процесів товаризації південноукраїнського села в умовах капіталістичних зрушень.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

конярство губернія пореформений

Історія розвитку конярства на українських землях довгий час залишалася практично не дослідженою. Створення державних інституцій із підтримки галузі у Російській імперії супроводжувалося інтенсифікацією вивчення її стану протягом останньої чверті ХІХ - початку ХХ ст., а отримані результати були упорядковані, систематизовані та викладені у роботах Д.М. Лубенського [7], І.К. Мердера [15; 22], С.П. Урусова [28; 29]. Автори звертали увагу на стан приватного кіннозаводства, породи коней, особливості їх утримання в підросійських губерніях тощо. У працях О.А. Скальковського [26], А.В. Гіберфон-Грайфенфельфельса [6], І.С. Бліоха [1], О.А. Кауфмана [11], І. Канделакі [10], присвячених проблемам історії сільськогосподарського виробництва, економіки та торгівлі Російської імперії, містяться фрагментарні свідчення щодо з історії конярства, кінної торгівлі на Півдні України тощо. У дослідженнях радянських істориків з економічній історії України та Росії ХІХ ст. ця галузь не стала предметом окремої дослідницької уваги та розглядалася як інтегральна частина народного господарства. Натомість останнім часом у вітчизняній та російській історичній науці спостерігається зростання інтересу до всебічного вивчення історії розвитку окремих сільськогосподарських галузей на українських землях - як у загальному, так і регіональному аспекті. З огляду на вагоме значення тваринництва в економічному секторі південноукраїнського регіону, з'являється низка розвідок, що висвітлюють аспекти історії вівчарства, скотарства, конярства тощо. Зокрема, в розвідках О.В. Свістули [25], А.А. Задерейчука [8], О.В. Волоса [5] конярство розглядається крізь призму дослідження господарської діяльності окремих поміщицьких родин. В.В. Бойко [2] характеризує стан приватного кіннозаводства в Таврійської губернії, у статті Д.О. Мельникової [14] висвітлюється діяльність спілок кіннозаводчиків, О.В. Островський [16] звертає увагу на селянський характер конярства підросійських губерній у пореформену добу. Отже, аналіз історіографічного доробку засвідчує, з одного боку, зростання наукового інтересу до проблеми, з іншого - комплексного дослідження з історії конярства у південноукраїнського регіоні, окреслення його місця в розвитку аграрного сектора. Це зумовило необхідність залучення широкого кола державних описово-статистичних джерел. Вони репрезентовані військово-кінними переписами [3; 4; 15], губернськими та повітовими оглядами [17; 18; 23; 27], статистичними оглядами ЦСК, Головного управління кіннозаводства тощо [19-21; 24]. Обробка, систематизація, співставлення та аналіз почерпнутих статистико-інформаційних показників у поєднанні з історіографічною спадщиною дає змогу відтворити логічно впорядковану картину й уможливлює досягнення означених автором цілей.

Постановка завдання

Мета дослідження полягає в з'ясуванні особливостей пореформеного розвитку конярства в південноукраїнському регіоні. Автор прагне прослідкувати динаміку, з'ясувати характер та напрями розвитку галузі в селянських та поміщицьких господарствах в умовах капіталістичних зрушень.

Виклад основного матеріалу дослідження

Протягом першого пореформеного десятиліття конярство у південноукраїнському регіоні знаходилося в стані часткового занепаду, принаймні, стагнації: за визначенням сучасників, «не процвітало» [18, с. 204]. У Таврійській губернії значні кількісні втрати поголів'я коней, спричинені Кримською війною, доповнилися новими, пов'язаними із виселенням татар у 1860-1862 рр. На Херсонщині, де конярство ще донедавна було важливою прибуткового галуззю сільського господарювання, падіння господарського інтересу пояснювалося зниженням цін на коней, що було спричинене розведенням дешевих коней на Дону. У деяких господарствах надавали перевагу використанню волів для польових робіт, тому попит на коней був досить обмеженим. Невеликі степові коні, що домінували на Херсонщині, придатні для легкої кавалерії та виконання неважких польових робіт, користувалися попитом лише серед німців-колоністів, євреїв і міщан-візників.

Протягом 1880-1890-х рр. кількість коней в південноукраїнському регіоні продовжувала поступально зростати: за 30 років поголів'я збільшилось у середньому на 38% (див. табл. 1).

Вагомою причиною зменшення ролі тваринництва, в тому числі конярства, на Півдні України в пореформені роки стало переформатування сільськогосподарського сектору економіки. Швидкі темпи заселення регіону, зростання попиту й цін на хлібні культури, інтенсифікація господарського освоєння та розорювання земель за рахунок скорочення пасовищних площ призвели до товаризації та домінування підприємницького зернового виробництва над тваринництвом. До того ж у господарському використанні нерозораних степових угідь великі землевласники надавали перевагу товарно орієнтованому мериносовому вівчарству, що приносило власникам вищі та гарантовані прибутки. Однак саме збільшення кількості селянських господарств, орієнтованих на землеробську діяльність, зумовлювало наявність стабільного споживацького інтересу до коней як «живого інвентаря». Протягом першого пореформеного десятиліття, що, як зазначалося, характеризувалося падінням інтересу до конярства, поголів'я коней у регіоні незначно, проте зростало, що пояснювалося саме збільшенням кількості землеробських (селянських) господарств. На Херсонщині загальна чисельність зросла більш ніж утричі (із 121 тис. до 283 тис.), а в Таврії менш ніж у 1,5 раза (із 120 до 173 тис.) [9, с. 5; 23, отд. 4, с. 4; 27, с. 108-111].

Характерно, що цей процес супроводжувався зменшенням кількості господарств, що обходилися без коней: на 1896 р. їх налічувалося 30%, тобто на 6,3% менше, ніж у 1882 р. [12, с. 225]. І на початку ХХ ст., до Першої світової війни на Півдні України зберігалися позитивні динамічні процеси. Коливання кількісних річних показників, як правило, залежали від врожайності, кліматичних особливостей, епідеміологічних захворювань, які чатували на коней у певному році. Крім того, варто враховувати той факт, що в статистичній звітності різних відомчих установ, з огляду на відмінні критерії збору інформації, показники дещо різнилися.

Таблиця 1

Чисельність коней на Півдні України у 1882-1914 рр., тис. голів [12, с. 225; 20; 21]

У 1891-1896 рр. на кожні 100 осіб південноукраїнського населення припадало у середньому 29 коней: по 25, 35 і 28 у Катеринославській, Таврійській та Херсонській губерніях відповідно [12, с. 228]. Досить високі показники, зокрема по Таврійській губернії, пояснюються збереженням у регіоні традиції табунного конярства, однак рівень забезпеченості населення кіньми і тут зазнавав скорочення, адже на поч. 1880-х рр. він становив 45,1. Із поступовим скороченням табунного конярства показники забезпеченості населення кіньми зменшувалися щодо зростаючих демографічних показників.

Протягом пореформеної доби (принаймні, з 1880-х рр.) розподіл худоби між селянами та приватними власниками залишався майже незмінним, коливаючись у межах 80-90% та 10-20% відповідно [4, с. 10, 16, 35, 52; 15, с. 66; 24, с. 5]. На думку О.В. Островського, якщо врахувати, що численні дрібні приватні власники нічим не відрізнялися від селян, роль останніх у тваринництві була ще більш значною [16, с. 63]. На Півдні України розподіл не відрізнявся від більшості підросійських губерній: з-поміж господарств-коневласників 82,5% були селянськими, що зосереджували % коней регіону, а в 1,5% власницьких господарствах утримувалося 1/5 коней (див. табл. 2, 3).

Показово, що до початку ХХ ст. селяни переважали приватних власників за кількістю коней навіть серед багатокінних господарств. Тому цілком очевидно, що розвиток конярства значною мірою залежав від стану селянських господарств. Характерною рисою конярства, як тваринництва у підросійських губерніях пореформеної доби загалом, був її селянський характер. Так зване «просте», або «сільськогосподарське», конярство, що передбачало використання тварин як тяглової робочої сили в землеробській діяльності, було поширене виключно в селянських господарствах.

Заохочувальні урядові заходи, спрямовані на поліпшення характеристик робочих коней у селянських господарствах шляхом заснування державних стаєнь та парувальних пунктів, вочевидь, не призвели до якісних змін у конярстві регіону. Екстенсивний розвиток галузі пояснювався зростанням виробничих потреб селянських господарств, адже більшість селян розглядали її «як розкіш через сумнівну прибутковість та дороговизну утримання» коней [18, с. 203]. Тому сподівання на якісні зміни та товаризацію галузі покладалися, насамперед, на місцевих землевласників: дворян, військових, німців-колоністів, які облаштовували кінні заводи у своїх маєтках радше через «суб'єктивне захоплення», аніж економічну доцільність.

Принагідно зазначимо, що велике заводське конярство скорочувалося, а натомість збільшувалася чисельність дрібних заводів, що іноді не включалися до загальної статистики. Це пояснює розбіжності в кількісних покажчиках, наведених у різних статистичних джерелах, особливо по Катеринославській губернії. До того ж іноді статисти залишали поза обліком кінні заводи без жеребців. Справа у тому, що деякі місцеві власники вважали за доцільне користуватися послугами огирів із державних стаєнь, що позбавляло їх витрат на купівлю й забезпечення власних. Утримуючи незначну кількість маток у власних стайнях, вони у такий спосіб задешево отримували чудовий приплід [9, c. 27].

Таблиця 2