Професіоналізм і мужність: спогад-есе у "Вінок пам'яті" Бориса Кушніра

Размещено на http://www.allbest.ru/

Професіоналізм і мужність: спогад-есе у «Вінок пам'яті» Бориса Кушніра

Валерій Степанков

Намагаючись відтворити у власній уяві образ Бориса Михайловича Кушніра - спочатку одного з моїх учителів у студентські роки (1965-1969), а пізніше - колеги на історичному факультеті Кам'янець-Подільського педінституту імені В. Затонського (тепер Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка), зіткнувся з труднощами віднайдення назви спогаду-есе. Хотілося якомога точніше розкривала єство цієї творчо обдарованої й водночас однораз переважно усамітненої у житті Людини й далеко не відразу збагнув, що «альфою й омегою» її буття стали залюбленість у професію педагога та мужність. Щодо останньої риси вдачі, то, на перший погляд, вона виглядає досить таки контраверсійною. Адже в очах усіх, хто знав його по роботі чи в побуті, як правило, він завжди бачився особою виключно миролюбною, безконфліктною, доброзичливою та м'якосердною (і цей образ сповна відзначався правдивістю). В силу чого до автора нарису напрошується запитання: а чому власне він не тільки добачив прояви мужності у його життєдіяльності, а прямо-таки дозволив собі піднести її на щабель однієї з головних ознак характеру? Чи не приписав Борису Кушніру надуманої доброчесності з метою його глорифікації?

І це питання є цілком доречними з огляду на те, що у свідомості більшості з нас закарбувався стереотип розуміння цього поняття переважно як прояву хоробрості, відваги, сміливості й рішучості, переважно органічно пов'язаних з мілітарною сферою діяльності людей. Водночас воно майже не вживається для означення виняткової стійкості людей у складних життєвих ситуаціях, подолання ними різноманітних труднощів і спокус у відстоюванні власних гідності, честі, поглядів і цінностей від посягань з боку домінуючих у суспільстві політичних ідеологем та сформованих на їх основі неправедних устремлінь. І нікому ще не вдалося довести, що мужність, показана на полях битв чи в особистому протиборстві з противником, є об'ємнішою й глибшою за «тиху» (духовну) мужність, проявлену упродовж буденного життя. Відмінності полягають лише, по-перше, у формах свого вираження й, по-друге, у першому випадку суспільство всіляко вшановує мужніх осіб, нагороджує й зве героями; про них пишуть книги, складають поеми, режисери створюють фільми, вони стають образами гідними для наслідування прийдешніми поколіннями, у другому - воно, як правило, їх не помічає, а відтак обходить увагою, залишаючи наодинці зі своїми проблемами. А нерідко й намагається деформувати особистість, відповідно усталених у ньому канонів. Вистояти вдається далеко не усім. І у цьому відношенні постать Бориса Кушніра слугує зразком органічного поєднання обох різновидів мужності.

Вважаю доцільним висловити кілька попередніх застережень. По-перше, ніколи не входив до кола близьких йому осіб, а тому був позбавлений можливості щирого спілкування - єдиного живого джерела, що потенційно несе у собі найбагатшу інформацію про внутрішній світ людини, її світоглядні й морально-етичні засади, цінності тощо. В силу чого мої спостереження у багатьох аспектах страждають прогалинами і схематичністю, несуть загрозу не тільки неточностей, але й помилок у висловлених судженнях, за які приношу вибачення. По-друге, витворений образ, не претендує на істинність (об'єктивність), бо породжений не на основі аналізу різноманітних джерел, а є плодом характеру-спогадів. По-третє, тривалий час безпосереднього контактування з Борисом Михайловичем спочатку як студента (1967-1969), а згодом колеги (1970-2001) дозволив пережити його докорінну еволюцію у власній свідомості. Саме вона й спонукала виокремити у спогадах два рівні: початкового (очима студента) та основного - очима колеги).

Образ Бориса Кушніра очима студента

Проживаючи на квартирі був позбавлений можливості щоденного прослуховування студентських «новин», які нуртували в гуртожитку, особливо цінних з уст старшокурсників, про наших теперішніх і майбутніх викладачів. Відтак попередньої інформації про особистість Бориса Михайловича до початку читання ним курсу з методики викладання історії в школі (якщо не помиляюся, у першому семестрі ІІІ курсу, майже не мав. Знав лише, що тривалий час дуже добре працював учителем історії у с. Жванець (тому мовляв, й запросили на роботу до нашого педінституту), є суворим і прискіпливим до якості знань студентів. Щодо лекцій, то вони справляли двоїсте враження. Імпонували конкретність сформульованих пунктів плану, їх ґрунтовний аналіз на основі глибоких знань здобутків тогочасної дидактики й передового досвіду учителів; підтримка новаторських ідей, до яких прагнув прилучити нас - студентів, значимість яких більшість (серед них і автор цих спогадів) глибоко не усвідомлювала.

На щастя, звернув увагу на явну спрямованість змістовного насичення лекційного матеріалу курсу на його використання у майбутній професії. Не тому, що мріяв стати учителем історії й прагнув збагатити власні знання чи був залюблений у даний навчальний предмет. Ні! Мене зацікавив, висловлюючись сучасною термінологією, використовуваний ним елемент інновації, що полягав в органічному поєднанні теоретичної складової кожної теми лекції з окресленням пропонованих шляхів можливої реалізації її основних положень у практичній педагогічній діяльності вчителя. Привабив мабуть тому, що внутрішньо не сприймав голих теоретизувань, поширених у літературі суспільних наук, педагогіки й методики викладання історії 60-х рр. ХХ ст., спрямованих на формування нової людини - будівника комунізму, в який уже рідко хто вірив з мого покоління, хоча, зрозуміло з яких причин, ніхто про це не промовляв у голос. Я не чув на них високопарних слів, пройнятих пафосом комуністичної ідеології, хоча, Борис Михайлович покеровувався працями класиків марксизму-ленінізму й документами КПРС, однак як було помітно вдавався до їх використання переважно формально - без особливого заповзяття, й у не нав'язливій формі. Подобалися доступність викладу матеріалу, точність і ясність висловлюваних думок, аріументованість висновків. Особливо вразило «відкриття» - він не просто викладав матеріал, а ви студенти, мовляв, як хочете: сприймайте його чи ні - це ваша справа. А «жив» ним, щиро прагнучи передати свої знання, поділитися ними, які вважав частинкою свого духовного «Я». І тому, гадаю, несприйняття окремими із нас висловлюваних ним міркувань, погано прихована іронія чи байдужість до них сприймалися Борисом Михайловичем дуже болісно, ледь не особистою образою.

З іншого боку, дещо прикре враження, як на мене, справляли безбарвність, сухість й однотонність мови. В поєднанні зі слабкою, але все ж помітною гугнявістю, вони притупляли увагу й інтерес до змістовної складової лекції. В силу чого до висловлюваних інноваційних ідей і фахових порад значна частина однокурсників не особливо прислухалася, а відтак їхня значимість явно недооцінювалася для майбутньої учительської роботи. Несприятливо позначалися на моїй увазі також приглушена емоційність викладу матеріалу й відсутність налагодженого живого (жвавого) контакту з студентською аудиторією.

Все це у сукупності за роки навчання в інституті сформувало у мене враження про лекції Бориса Михайловича як глибокі за змістом, але за формою подачі матеріалу малоцікаві й нуднуваті. У той час не задумувався над причинами такого дисонансу, вважаючи їх невід'ємними складовими його вдачі. Через десятки років співпраці з ним збагнув, що це не зовсім так. Адже він був безперечно талановитим педагогом і на час появи (1965 року) у стінах педінституту вже мав чималий досвід учительської роботи (понад 15 років). Як самокритична особистість не міг не бачити своїх недоліків і не працювати над їх усуненням. І направду з часом вдалося окремі з них поправити, але деякі продовжували залишатися притаманними його єству (про що оповім пізніше).

Щодо семінарських і практичних занять, то вони стали для мене своєрідною педагогічною лабораторією, в якій започаткувалося становлення кількох базових принципів й ідей власної майбутньої учительської методичної концепції проведення уроків, що згодом еволюціонували у засади методики викладання історичних дисциплін у ЗВО. З перших же занять звернув увагу на прикметні риси їх проведення, що викликали інтерес й могли, як здавалося, стати у нагоді під час проходження практики чи у подальшій роботі. На час написання цих спогадів уже багато чого з конкретики призабулося, але запам'яталося найголовніше:

* активна форма їх проведення - про спокійне читання відповідей на питання семінару по 20-25 хв. слід було забути, бо викладач постійно щось уточнював і намагався відразу ж поправити помилкове судження, залучаючи для цього аудиторію;

• інтенсивна робота зі студентами, які намагалися традиційно «відсидітися» на занятті («мовчунами»), запрошуючи до обговорення питань;

• спонукав учитися моделювати ті чи інші аспекти подачі матеріалу на уроці чи у виховній роботі, а також поведінки учителя й учнів у різних ситуаціях;

• проводив ідею, що у вчительській роботі не має дрібниць, а відтак під час занять «діставав» нас, як нам вважалося, зауважуючи щодо необхідності їх з'ясування;

• підкреслював особливо важливе значення у подачі матеріалу використання наочностей і ТЗН;

• вперше сам від Бориса Михайловича почув про важливу роль у формуванні особисті учнів краєзнавства, включаючи проведення екскурсій, яке упродовж тривалого часу я просто- напросто ігнорував, не усвідомлюючи його важливої ролі.

Кидалася у вічі його сумлінність в організації й проведенні педагогічної практики. Складалося враження, що вона сприймалася її факультетським очільником ледь не «священною коровою». Все було продумано до найменших дрібниць, наші права й обов'язки як практикантів чітко визначені і він неухильно домагався їх виконання . Попри те, що проходили практику у різних школах Кам'янця (перша) чи у поселеннях Хмельницької області (друга) й мали своїх керівників педпрактики зі списку викладацького складу факультету, Борис Михайлович вважав своїм обов'язком відвідувати школи й побувати на уроках чи на виховних заходах ледь не в усіх студентів.

І мені пощастило, як потім збагнув, що він побував на уроці, який проводив у 7 чи 8 класі, якщо не помиляюся, у Кам'янецькій школі-інтернаті (перша практика). Про його тему і динаміку проведення уже майже нічого не пам'ятаю. Врізалися у пам'ять тільки декілька висловлених ним критичних зауважень у формі порад (зауважу, що Борис Михайлович завжди намагався подавати їх студентам у дуже м'якій формі, побоюючись вочевидь образити). По-перше, похваливши за гарне знання навчального матеріалу, звернув увагу на те, що під час пояснення нової теми його не слід переважно подавати у формі лекції, а необхідно працювати з учнями класу навчаючи їх розуміти процеси і події; по-друге, дорікнув, що не запитував учнів, які не піднімали рук, а їх потрібно спонукати до активності; по-третє, заохочувати учнів висловлювати свою думку; по-четверте, звернув увагу на засміченість моєї мови русизмами й порадив дбати за її чистоту. З часом переконався у їх мудрості і в роки педагогічної діяльності прагнув позбутися цих недоліків.

Повною несподіванкою стало залучення Борисом Михайловичем нашого курсу до виготовлення об'ємних посібників з історії з будь-яких матеріалів: пластиліну, дерева, металу, соломи та ін. Одну частину проєктів для виготовлення запропонував він, іншу - студенти, більшість з яких сприйняли цю ініціативу на «ура». Складніші об'єкти створювалися 2-3-ма студентами, простіші - 1-м. Після завершення цієї роботи було зроблено виставку й оцінено кращі творіння. Оскільки в мене ніколи не було хисту до конструювання й майстрування (руки не туди стояли), то допоміг мені виготовити віадук (не пам'ятаю конкретно який) часів Римської імперії друг (уже покійний нині - Царство Небесне його душі) Володимир Скопецький, дякуючи котрому отримав четвірку, якою був дуже задоволений. З часом, уже працюючи викладачем, скористався ідеєю Бориса Михайловича щодо створення посібників руками студентів, яких активно залучав і залучаю тепер до виготовлення різноманітних карт, схем, діаграм, таблиць тощо.

Щодо рис його вдачі, що спостеріг такі:

• схильність до усамітнення - не помічав його активного спілкування з колегами на перервах чи після занять;

• невелемовність - склалося враження, що уникав розмов, які не торкалися його фаху;

• сухість у стосунках, особливо з нами - студентами;

• надзвичайна скромність;

• добропорядність;

• відповідальність;

• попри суворий і дещо насурмлений зовнішній вигляд, відзначався, як не дивно, м'якосердісттю й «дитячою» душевною вразливістю: рідко коли підвищував голос на студентів, котрі порушували дисципліну, не погрожував їх карати. А зауваження робив вибачливою інтонацією й тільки мовчки ображався, якщо вони ігнорувалися. І при цьому не знаю випадків, коли б Борис Михайлович помщався на іспитах тим із них, хто дозволяв собі (були й такі) огризатися, демонструючи неповагу до нього як до викладача і старшої за віком особи;

• виняткові чесність і справедливість у відносинах зі студентами.

Роблячи підсумок, зазначу, що він не належав до грона улюблених мною викладачів. Попри це у моїх очах на час завершення навчання в інституті, бачився чудовим фахівцем, зразком людської порядності, чесності й скромності; воднораз відлюдником («людиною у футлярі») і занадто м'якотілим (слабохарактерним?).

Образ Бориса Кушніра очима колеги

З осені 1970 р. почав спілкуватися з ним уже як зі своїм колегою по роботі на історичному факультеті. Й упродовж десятків років (включно до 2001 р.), внаслідок співпраці в одному колективі, особистих розмов, отримуваної щоправда скупої інформації з вуст осіб, які перебували у приязних стосунках з Борисом Михайловичем, про його минуле життя, з опублікованих уже в ХХІ ст. нарисів про нього й зроблених інтерв'ю місцевій пресі, в мене поволі, однак неухильно, викристалізовувався його образ в багато чому істотно відмінний від попереднього. Так, суттєво збагатилися існуючі уявлення щодо рівня професіоналізму, який постійно вдосконалював. Довелося побувати не на одній лекції, не на одному семінарі чи практичному занятті й навіть не на одному шкільному уроці. Щодо останніх, то він, як факультетський методист, вдався до практики проведення відкритих уроків у школах міста (особливо багато у школі №15), на які запрошував нас - керівників педпрактики студентів. Їх відвідували також учителі, студенти, представники міністерства України¹.

Зрозуміло, що лекції, семінари й практичні заняття тепер проводилися на якісно вищому теоретичному й методичному рівні, ніж це я спостерігав під час навчання. Став жорсткішим до не- радивих студентів; значно рішучіше домагався від них виконання поставлених завдань й спромігся покласти край порушенням ними дисципліни. Але продовжував залишатися вразливим, як і раніше болісно сприймав (як образу?) прояви непослуху з їх боку.

Особливо позитивне враження справила на мене його методика проведення уроків. На них він змінювався, перевтілюючись як артист на сцені, в іншу свою іпостась: виглядав ініціативним, енергійним, владним, упевненим й дуже динамічним; голос ставав гучнішим і чистішим (гугнявість майже не проявлялася) і, що особливо важливо, набував емоційного забарвлення; повністю володів увагою учнів, що дозволяло підтримувати їх постійний інтерес до власної участі у цьому таїнстві пізнання минулого. І ще один дуже важливий штрих до панорами уроку: вчитель навчав учнів історичному мисленню, аналізувати події й процеси, висловлювати власні судження, робити висновки тощо, іншими словами працював над формуванням з них особистостей. Не можна було не помітити, що Борис Михайлович не просто проводив урок як прекрасний педагог, він жив ним, творив його за образом власного розуміння ідеалу, якого прагнув досягти. І вбачав цей взірець у наступному: «Урок. У ньому весь учитель. Його ерудиція. Політ думки. Фантазія. Захопленість. Болі. Переживання. Уміння захопити дітей, повести їх незвіданим полем інтересу. Урок випромінює всі гами веселки: знання, духовність, розвиток»². Сформульовано напрочуд точно, чітко, ясно, одним словом, як на мій погляд, геніально!

І тільки у похилому віці я нарешті збагнув, що Борис Михайлович був учителем від Бога, це було покликанням єства його Душі, яке осягнув ще у дитячому віці! Адже у 6 років він пообіцяв сусідці, що «стане вчителем» і, як слушно спостеріг О. Завальнюк, «був цьому вірним усе життя» (виділено мною - В.С.)³. Чи не тому слухняний син, закінчивши семирічку, пішов супроти волі батька продовжувати навчання у Кам'янець-Подільському медичному технікумі й утік до дядька в Чуднові, де закінчив восьмирічку. А після завершення навчання у Кам'янець-Подільській 59-ій залізничній середній школі (тепер гімназії) 1939 р. поступив наступного року на історичний факультет Вінницького педінституту. Проте потрапив, внаслідок мобілізації до армії, а відтак довелося пережити жахливі для нього особисто події (про них оповім нижче) другої світової війни. Попри це не зрікся мрії: після її завершення спочатку закінчив Кам'янець-Подільський учительський інститут, а згодом, працюючи учителем у сільських школах Волині, заочно - історичний факультет Вінницького педінституту й влаштувався на роботу вчителя у Жванецькій середній школі⁴.

Й саме у ній розкрився талант учителя-новатора, котрий сповна віддавав серце й душу сумлінно обраній професії - насамперед учням. Так, чи не вперше у Хмельницькій області 1957 р. створив шкільний історико-краєзнавчий музей; захопившись вивченням історії краю, започаткував функціонування краєзнавчого гуртка, залучаючи до активної краєзнавчої роботи учнів; мабуть-таки став одним із піонерів учительської корпорації СРСР започаткування традиції проведення з учнями історико-пізнавальних експедицій-мандрівок протяжністю у сотні і тисячі кілометрів. Їх географія і щорічна частота не можуть не вражати. «Здійснювалися походи по Хмельницькій області (1957); на межі чотирьох областей (Хмельницька, Чернівецька, Тернопільська, Івано-Франківська (1958), - перелічує О. Завальнюк, - в Карпати (1960), місячні подорожі по Дніпру (1959), Волзі (1961), Валдаю (1962). У цих походах і подорожах учні знайомилися з історичними пам'ятками, подіями, зустрічалися із цікавими людьми...»⁵.

Так ось, аналіз його надзвичайно активної багатогранної педагогічної діяльності, особливо у сфері взаємовідносин з учнями, повністю спростував моє студентське уявлення про нього як відлюдника й «людину у футлярі», оскільки такий тип інтроверта ніколи б не проводив увесь вільний (позаурочний) час і відпустки у співпраці з колегами і дітьми. Окрім цього, довелося кілька разів побувати з ним у неофіційних зібраннях колег і близького йому кола осіб, де, на моє превелике здивування, спостеріг Бориса Михайловича зовсім в іншому образі: без нахмуреності на обличчі, усміхненого, у доброму гуморі, уміючого пожартувати, проголосити оригінальний тост, доречно і влучно вживати народні прислів'я й приказки. Одним словом бачився людиною, якщо не життєдіяльною, то в усякому випадку і не понурою. А після тривалих роздумів збагнув, що його природженим єством власне була друга іпостась, а перша - це разючий карб на його вдачі жахливих (нелюдських) подій, пережитих у роки війни.

Сам Борис Михайлович ніколи нікому грунтовно не розповідав про цей шмат власного життя, уникав розмов про них (можливо, за винятком кола рідних і дуже близьких друзів). Тому маємо лише крихти інформації зафіксованих у його невеликих спогадах (на жаль, мені не довелося ознайомитися з ними) й інтерв'ю місцевим журналістам. Відомо, що 1940 р. його частина, де він служив, вступила на терени Литви й розташовувалась в м. Йонава, а згодом її перекинули до німецького кордону. З 22 червня уже брав участь у званні молодшого лейтенанта в боях проти німецьких підрозділів. В одному з них зазнав поранення й контузії. Потрапивши до полону, спочатку перебував у концентраційному таборі у литовському Каунасі, пізніше - у німецькому Захсенхаузені.

Унаслідок браку інформації неможливо встановити хронологію подальших подій його життя. Відомо, що зробив дві спроби втекти з табору, які зазнали невдачі⁷. Ні для кого не є таємницею, що німці дуже жорстоко карали за такі вчинки. І можна тільки уявити, яких мордувань довелось йому зазнати і як спромігся їх винести. Окрім цього перехворів на тиф і ще на одну невідому «важку хворобу»⁸. Неймовірно дошкуляли виснажлива важка праця й хронічне голодування. За визнанням Бориса Михайловича, «Полонені з інших країн через організацію Червоного Хреста отримували постилки, вісточки від своїх родин. А ми з жалем дивилися на ті нехитрі дари й навіть листа не могли відправити до дому. Зі мною поруч на нарах лежав француз. Він був цивільним стоматологом. Всі працювали дуже тяжко, годували нас бідно, якоюсь недовареною бруквою. Згодом цього француза визволив Червоний Хрест, включивши до своєї місії»⁹.

І так судилося Божим провидінням, що згодом саме він став його рятівником від смерті. Річ у тому, що «багато в'язнів спадали з сил, пухли з голоду, були приреченими на смерть. Не уникнув цієї гіркої долі і Борис Кушнір. Настав день, коли його змарнілого й худющого вишикували в шеренгу перед комісією представників від Червоного Хреста, аби за їх висновками (чи здатний до праці?) ще живих повести у крематорій. І диво! Французький стоматолог, який працював від місії Червоного Хреста, упізнав Бориса. Він узяв його за руку, вивів із загальної шеренги та пояснив, якщо цьому чоловікові дати подвійну порцію брукви, він ще може довго працювати. Так француз порятував Бориса від неминучого спалення в крематорії»¹⁰. Залишившись у живих він продовжував мріяти вирватися з концтабору на волю. І на початку лютого 1945 р., знову ризикнувши життям, наважився на третю спробу втечі з нього, що виявилася успішною. Спромігся дібратися до розташування передових підрозділів Першого Українського фронту. Приховавши (невідомо з яких міркувань) офіцерське звання, влився рядовим до складу бійців радянської армії. Розпочав службу у складі мінометної роти, з якою взяв участь у боях на півдні Німеччини та за визволення Праги¹¹.

Це вкрай стислий і сухий перелік основних фактів буття Бориса Михайловича упродовж 1941-1945 рр. - Людини справді з великої літери. Перебуваючи у постійній смертельній небезпеці втрати власного життя, проявив вражаючі мужність, цілеспрямованість і волю у досягненні мети - гідно витримати важкі удари долі й вирватися на свободу. Навіть далеко не всі сміливі і вольові особи, дбаючи про збереження життя, не наважувалися б тричі (!!!) спокушати долю, вдаючись до втеч, не кажучи вже про полохливих чи пересічних осіб. Читаючи курс «Нової історії країн Азії та Африки», грунтовно ознайомився зі змістом основних принципів «Бусідо» - «Кодексу самурайської честі», а відтак маю підстави стверджувати, що така поведінка Бориса Михайловича зробила б честь кожному справжньому самураю. Адже його мужність - це не прояв якогось одноразового вчинку (історія знає чимало фактів, коли страх за життя спонукав навіть боягузів у тих чи інших критичних ситуаціях проявляти героїзм), а майже чотирьохрічне протиборство з добре налагодженим механізмом німецького концта- бірного життя в'язнів, у якому переміг. Це подвиг, який за інших обставин, міг стати сюжетом для есе, нарисів, книг, кінофільмів.

Ніхто ніколи не зможе об'єктивно з'ясувати масштаби впливу цього протистояння на його психологію, ментальні установки й шкалу цінностей. Тим паче я, котрий не є психологом і не перебував у приязних стосунках з ним. Можу тільки дуже приблизно припустити, що його єство, інтуїтивно рятуючи своє буття, на рівні підсвідомості виковувало духовно-психологічний панцир самозахисту. Складовими якого стали: жорсткий контроль прояву своїх міркувань й емоцій, мовчазність, замкнутість у стосунках з іншими особами, виключне покладання надій на власні сили, гіпертрофована віра у них як засіб досягнення мети сформульованої у тих чи інших ситуаціях, яка таїла потенційну загрозу трансформування у прояви впертості тощо.

За обставин повернення до цивільного життя у повоєнний період у демократичному суспільстві вони могли б пом'якшитися або і зовсім зникнути. Проте потрапив у цупкі «обійми» комуністичного тоталітаризму, який мало чим різнився від нацистського. І він швидко це відчув на власній «шкурі», уже працюючи у Жванецькій колі. Так, під час виборів у графі «національність» навпроти його прізвища «проставляється» категорично - канадець, а дільничний міліціонер наглядає за «іноземцем». Виставляються безпідставні звинувачення, виклик, хоч і був безпартійним, на бюро райкому партії»¹². За влучним висловом О. Завальнюка, «недремне око»¹³ стеження продовжувало наглядати за його діяльністю і в наступні десятиріччя. Наприклад, у 70-х рр. Борис Михайлович запровадив на факультеті вивчення студентами «генеалогії свого роду», (а в Україні проводилася нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», що супроводжувалося репресіями проти науковців (О. Апанович, М. Брайчевський, Я. Дзира, О. Компан, Ф. Шевченко й ін.) під час виступу на одній з наукових конференцій виступав з доповіддю про їх досягнення, «із залу пролунав голос: «Та ви знаєте, а може ті предки служили у С. Петлюри?>х<. А відтак «на певний час дослідження цієї проблеми загальмовувалося, але згодом відновилося»¹⁴.

Відчуваючи недовіру і підозрілість з боку владних і партійних органів влади, маючи уявлення про величезні репресії комуністичного тоталітаризму кінця 20-40-х рр. й добре знаючи не зі слів й оповідей про сутність концентраційних таборів, він не скинув свого панцира. Позбувався його частково тільки у колі рідних і близьких друзів, а також у спілкуванні з учнями - дітьми, від яких не очікував небезпеки. І до його честі не запобігав перед владою, не каявся, не плазував, не принижувався і не перефарбовувався у її вірного соратника, а залишався самим собою, зберігаючи власну шкалу моральних і духовних цінностей. І саме в цьому вбачаю його велику мужність Людини з чистою совістю і твердих принципів. У цьому відношенні, я на мій погляд, показовою може слугувати історія із написанням ним тексту дисертації та відмову від її захисту. Для абсолютної більшості із нас - викладачів факультету 70-х - початку 80-х рр. - її зміст і причини незавершення дисертаційного процесу залишилися утаємничиними. Правду знали лише проф. Леонід Коваленко (завкафедри загальної історії) та Іон Винокур (завкафедри історії СРСР і УРСР), але вони про неї ні з ким не ділилися, маючи, вочевидь, для цього певні підстави. Тому виникали і поширювалися різні чутки. Їх аналіз дозволив мені висловити такі припущення, які можуть виявитися хибними, адже тексту дисертації та відгуків особисто не читав!:

• швидше всього її тема була присвячена (чи тісно пов'язана) з'ясуванню проблеми ролі історичного краєзнавства (краєзнавчої роботи) у формуванні почуттів любові до Батьківщини учнівської молоді;

• була відвезена для обговорення на якусь із кафедр педагогіки й методики викладання історії одного з московських ЗВО чи дослідницьких інститутів у галузі педагогіки;

• під час обговорення йому висловили ряд побажань й істотних зауважень, які, окрім власне методичних аспектів, могли містити закиди, що автор основну увагу приділяв використанню матеріалу з української історії, ігноруючи російський та інших «братських» республік СРСР. А відтак поставили вимогу суттєво переробити зміст роботи.

Повернувшись з Москви, розповів названим вище колегам про наслідки обговорення й засвідчив відмову вносити до її змісту озвучені корективи. Якщо так, то можна припустити, що вони обидва схиляли його пошукати компроміс, але Борис Михайлович не пристав на цю пропозицію. І мабуть тому, аби уникнути спекуляцій навколо «українофільства» автора дисертації (а серед викладачів педінституту були й українофоби та борці з «націоналізмом») й вберегти його від шельмувань, добропорядні Л. Коваленко та І. Винокур обрали тактику замовчування справжньої причини відмови Бориса Михайловича від захисту дисертації.

А він направду був щирим патріотом України, хоча, зрозуміло, приховував це аж до кінця 80-х рр. - часу активної лібералізації політичного життя в країні. Любов до неї, її історії «пробивалася» через панцир у формі дбання про чистоту української мови, якою виключно послуговувався в освітньо-виховному процесі й спонукав до цього студентів, захопленні краєзнавством, плеканні в учнів і студентів почуттів поваги до рідної землі та її минувщини, залученні останніх до вивчення топонімії поселень, в яких вони проживали, та «генеалогії свого роду», розробці шкільної програми і методичних порад вивчення історичного краєзнавства, публікації методичного посібника «Вивчення історії Хмельниччини в школі» (1970) та ін.¹⁵ Всіляко підтримував діяльність партійного осередку «Народного Руху України», що утворився 1989 р., який домагався утворення незалежної України, брав участь у подіях Помаранчевої революції, що відбувалися у Кам'янці-Подільському (мітингах, демонстаціях, приходив до створеного у місті помаранчевого містечка тощо).

Не можу обійти мовчанкою складного і не до кінця з'ясованого для себе наступного болючого питання: чому Борис Михайлович, як на моє переконання, один з найобдарованіших учителів-практиків й найфаховіших викладачів у ЗВО методики викладання історії свого часу в Україні так і не спромігся стати «володарем» студентських душ, їхнім улюбленцем, учителем життя (гуру, сенсеєм)? Хоча з часом (через 5-10 років) ті з випускників, котрим випало працювати учителями, почали усвідомлювати важливу значимість і професійну цінність висловлюваних ним під час лекцій і семінарських занять суджень, теоретичних положень, порад, критичних зауважень, які торкалися методики організації і проведення уроків та виховних заходів. Тому під час традиційних зустрічей (1 раз на 5 років, на які Борис Михайлович майже не ходив) висловлювали на його адресу щиру вдячність за уроки професійної підготовки до майбутньої педагогічної діяльності. Вважаю, що свою роль зіграли кілька наступних чинників:

• природний - далеко не кожен учитель від Бога може трансформуватися у викладача від Бога і навпаки; все-таки набір здібностей і талантів для вчителя і викладача у багато тому істотно відмінний;

• деформаційний вплив концтабірного життя з усіма жахами і постійним привидом смерті, подих якої відчувався щодня, що сформували згадуваний уже духовно-психологічний панцир самозахисту. І якщо на любимій роботі у школі з учнями він знімав його й останні вбачали у ньому вимогливого, але добросердечного вчителя-батька, а він, не маючи сім'ї і своїх дітей інтуїтивно переносив на них свої нерозділені батьківські почуттям, то у педінституті панувала принципово інша атмосфера, що спонукала перебувати у панцирі, а замість учнів доводилося мати справу з дорослими людьми, деяким з них уже було 30 і більше років, котрі вимагали до себе абсолютно іншого ставлення ніж учні. На превеликий жаль, Борис Михайлович, в силу невідомих причин, далеко не відразу збагнув це і продовжував дотримуватися шкільної методики дріб'язкової опіки і контролю, що обмежували їх свободу і породжували роздратування;

• різка зміна власного фахового і громадського статусу у мікросоціальній групі. Якщо у Жванці, як талановитий учитель-новатор й улюбленець учнів користувався у громаді абсолютним авторитетом і повагою серед учительської спільноти Кам'янець-Подільського району (не випадково «упродовж тривалого часу» очолював «методичне об'єднання вчителів історії району»¹⁶), то у викладацькому колективі історичного факультету слід було розпочинати з нуля. У ньому, як і у колективі ЗВО в цілому, насамперед цінувався науковий доробок: праці, наукові ступені і звання, а педагогічна майстерність (методика) читання лекцій і проведення семінарів вважалась більш другорядною справою. Схильний вважати, що для 44-річного талановитого і шанованого педагога це виявилося неприємним «сюрпризом» і на деякий час вибило зі звичного ритму життя. Спроба захистити дисертацію також зазнала невдачі. Можливо й відчував розчарування, але ніколи цього не показував і не засвідчував, а постійно працював. А відтак безсумнівно викристалізовувався в одного з найфаховіших викладачів-методистів історії у ЗВО України.

Долаючи видимі й невидимі для людського ока труднощі, мужньо ніс свій Хрест правдолюба, скромної, надзвичайно порядної і чесної Людини, важкої праці педагога, котрий щиро ділився зі студентами таємницями фахової майстерності, докладаючи 30 максимуму зусиль аби вони стали в майбутньому професіоналами з великої літери, прищеплював любов до України. І коли помітив, що не може через вік так ефективно працювати як звик, мав мужність, не чекати натяків, що пора вже йти на заслужений відпочинок, 2001 року власноручно написав заяву про звільнення з роботи за власним бажанням. Я нерідко задумувався чи не зробив він помилки, змінивши улюблену працю вчителя? Певний, що ні! Саме він підняв на дуже високий рівень навчання методики викладання історії в школі й організацію проведення педагогічних практик, став ініціатором вивчення краєзнавства та ін. і найголовніше - передав частину своєї світової душі, любові до фаху і професіоналізму, мужності нам - тисячам студентів, котрих навчав чесності, порядності, принциповості, любові до учнів, самоповаги й залишатися у скрутних обставинах собою і не лукавити. І насамкінець - докори сумління спонукають мене попрохати вибачення у безсмертної Душі Бориса Михайловича за те, що далеко не завжди розумів його, за те, що ми сучасники - так і не спромоглися належним чином поцінувати його заслуги перед нами і суспільством. Вочевидь така гірка доля більшості праведників, котрі, за словами Ісуса Христа, становлять собою «сіль землі».

кушнір війна педагогічний дисертація

Література

1. Завальнюк О.М. Борис Михайлович Кушнір // Кам'янець-Подільський державний університет в особах. Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2003. Т. 1. С. 267-268.

2. Цит. за: Завальнюк О. М. Назв. пр. С. 268.

3. Там само. С. 262.

4. Там само. С. 262-264; Будзей О. Повороти долі Бориса Кушніра

5. Гординчук М. Його роки - наше багатство

6. Завальнюк О. М. Назв. пр. С. 265

7. Будзей О. Назв. пр.; Гординчук М. Назв. пр.

8. Гординчук М. Назв. пр.; Завальнюк О. М. Назв. пр. С. 263.

9. Завальнюк О.М. Назв. пр. С. 263.

10. Цит. за: Гординчук М. Назв. пр.

11. Гординчук М. Назв. пр.

12. Будзей О. Назв. пр.; Гординчук М. Назв. пр.

13. Завальнюк О. М. Назв. пр. С. 266.

14. Там само. С. 269.

15. Там само.

16. Там само. С. 269-270.

17. Там само. С. 266.

Размещено на Allbest.ru