Вінницькі намісники, декани та протопопи у XVIII – на початку ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вінницькі намісники, декани та протопопи у XVIII - на початку ХІХ ст.

Арсен Зінченко (м. Вінниця)

доктор історичних наук, професор провідний науковий працівник Центру історії Вінниці

Анотація

Мета дослідження - на матеріалах Вінницького намісництва (деканату) окреслити особливості статусних орієнтирів середньої ланки унійної ієрархії на Брацлавщині у XVIII - на початку ХІХ ст. Методологія дослідження ґрунтується на принципі історизму, що передбачає врахування як загальної динаміки соціяльних трансформацій, а з іншого боку - залежности соціяльної поведінки історичних персонажів від провідних політичних та соціокультурних тенденцій. Використано як загальноісторичні методи (історико-генетичний, історико-типологічний), так і прийоми розкриття індивідуальних особливостей соціокультурного орієнтування духовенства Брацлавщини та його адаптації в переломних умовах переходу від політичного режиму і церковної політики Речі Посполитої до самодержавного адміністрування в Російській імперії та її церковної політики. Наукова новизна визначається передовсім комплексом залучених джерел (акти візитацій, записи Актових книг, клірові відомості духовенства) та прийомами виявлення індивідуальних особливостей соціяльної адаптації середньої ланки церковної ієрархії в умовах переломної доби XVIII - початку ХІХ ст. декан унійний ієрархія

Висновки. На підставі вивчення різних груп джерел визначено перелік персоналій намісників (деканів) Вінницького деканату, з'ясовано їхню роль у міжвизнаннєвих протистояннях в краї, виявлено соціяльні маркери орієнтування цієї частини духовенства на шляхетську культуру та ідентифікаацію себе як польської шляхти, зокрема, проаналізовано прагнення протопресвітера Й. Романовича (колишнього вінницького унійного декана) закріпити свій шляхетський статус в умовах Російської імперії. З иншого боку, виявлено ознаки амбівалентности при формуванні життєвих орієнтирів його дітей. Розкрито сутнісну серцевину судового процесу над сином Й. Романовича Андрієм, приводом до якого стали його дії у дотриманні шляхетського чину облаштування батькової могили, а з іншого - прагнення православного церквоначалія тримати під контролем дотримання обрядовости і панівного статусу Синодальної Церкви, у тому числі судово-поліційними методами.

Ключові слова. Унійна Церква, Російська синодально-православна Церква, намісництво, деканат, декан, благочинний, протопресвітер, метричні книги, візитація, візитатор

Arsen Zinchenko

Doctor of Historical Sciences

"Center for Vinnytsia history"

Protopresbiters, deans and archpriests of Vinnytsia in XVIII and the outset of ХІХ century

The purpose of the research is to outline the particular social status reference features of the middle rank of Uniate church clergy located at the land of Bratslav during the XVIII and the outset of ХІХ century on the basis of materials of Vinnytsia protopresbitery (deanery).

The methodology of research is based on the historicism principle which envisages taking into account both the social transformation dynamics as well as dependence of social behavior of historical characters on the defining political and sociocultural tendencies. Along with universal historical methods (historical-genetic and historical-typologic) the research uses means of uncovering the individual particularities of sociocultural reference frames of Bratslav region clergy as well as its adaptation to the disruptive change from political regime and church policy of Rzhech Pospolita to monocratic administration of Russian empire and its church policy.

The scientific novelty is defined primarily by a complex of sources used (visitation acts, parish registers, clergy indexes) as well as by means of uncovering the individual peculiarities of mid-rank clergy social adaptation under the breaking conditions of XVIII and outset of ХІХ centuries.

Conclusions. Based on studying the various groups of sources the research identifies a list of Vinnytsia protopresbiters (deans) personae, uncovers their role in inter-denominational conflicts in the area, identifies social markers of this clergy group orientation towards nobility culture and its identification as polish nobility. In this context research analyses efforts of protopresbyter J. Romanovych (former Vinnytsia Union church dean) to secure his nobility status under the Russian empire. On the other hand, the research uncovers an indication of ambivalence in the formation of life principles of his children. It shows up the essential core of judicial proceedings against son of J. Romanovych Andrij, initiated under pretext of his actions to keep up with nobility style of grave design and arrangement and driven by the efforts of clergy chiefs to control the rites and ensure the dominant position of Synodal Church using among other the judicial and police-enforcement methods.

Key words: Union church, Russian Synodal Orthodox Church, protosbiterian, protopresbitery, dean, deanery, parish register, church registers, visitator, visitation.

Характеристика персоналій у функціюванні церковно-адміністративних структур певного регіону має завданням конкретизацію історичного матеріялу, відстеження локальних проявів загальних соціокультурних та політичних тенденцій, їхнього впливу на життєві перипетії окремих осіб, тобто того, що прийнято у пізнанні називати рухом від загального до окремого, від масового до індивідуального. З иншого боку, мотиви індивідуальної соціяльної поведінки та спонуки до вибору певних соціяльних ролей в умовах масштабних соціяльних трансформацій можна зрозуміти лише з урахуванням дії загальних тенденцій, що проявлялися під час реалізації політичних мегапроєктів (у даному разі таких, як анексія Росією Правобережної України, ліквідація старих і встановлення нових адміністративних систем, деструкція Унійної Церкви, розгортання в краї структур Російської синодально-православної Церкви)Див.: Петренко О.С. Брацлавське намісництво. - Вінниця: Велес, 2001. - 328 с. та загальних соціопсихологічних моделей адаптації індивідів в таких обставинах.

Унійні єпископи (до середини 1750-х - львівські, а від того часу - київські унійні митрополити та їхні коад'юториПро боротьбу львівських унійних єпископів та київських унійних митрополитів за контроль над Брац- лавщиною і Київщиною див.: Gil A., Skoczylas I. Koscioly wschodnie w Panstwie Polsko-Litewskim w procesie przemian i adaptacji: Metropolia Kijowska w latach 1458 - 1795. - Lublin; Lwow, 2014. - С. 363 - 381.) здійснювали свої владні церковні прерогативи через організаційну структуру, представлену у вигляді послідовної "єрархічної драбини": владичий двір (разом з консисторією і духовним судом) - крилос-офіціялат - намісництво-протопресвітерство-дканат-- парафіяСкочилясІгор. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ - XVIII ст.: організаційна структура та правовий статус. - Львів: Видво УКУ, 2010. - С. 445.

* На сайті Української греко-католицької Церкви подається таке визначення візитації: "Візитація - це комплексна перевірка душпастирських, персональних, адміністративно-канонічних, фінансово-економічних та літургійних складових єпархії, метою якої є загальне ознайомлення з її станом, виявлення можливих зловживань в її управлінні" (http://ugcc.ua/documents/pravilnik_vіzitatsіi_ieparhіi_patrіarhom_80948.html). В даному разі ідеться про Брацлавський офіціялат та Вінницьке намісництво-деканат Унійної Церкви.

Адміністрування та контроль за діяльністю парафій Православної та Унійної Церков на місцях здійснювалося в рамках намісництв або протопресвітерств, які в офіційному діловодстві Унійної Церкви з часом стали називатися деканатами. Ці функції виконували призначувані владикою певної єпископської области Унійної Церкви намісники (декани). В їхні обов'язки входив загальний нагляд за духовенством та парафіями, здійснення щорічних інспектувань парафій, проведення місцевих зібрань духівництва, збирання щорічного внеску на єпископську катедру (в Унійній Церкві - катедратик). Під час проведення генеральних візитацій* єпархії призначалися спеціяльні інспектори-візитаториФундаментальний внесок у дослідження візитаційної документації опублікував, на жаль, передчасно померлий, львівський дослідник Ігор Скочиляс, який ґрунтовно проаналізував її походження, завдання, зміст, джерелознавче значення та географію її зосередження в архівних, бібліотечних та музейних збірках: Скочиляс І. Джерельна евристика візитаційної документації Львівської єпархії XVIII ст. у Галичині та на Поділлі в другій половині ХІХ - 1930-х рр. // Студії з архівної справи та документознавства. - Т. VII. - Київ, 2001. - С. 26-31; Його ж. Генеральні візитації Київської унійної митрополії XVII-XVIII століть: Львівсько-Галицько- Кам'янецька єпархія, т. 2: Протоколи генеральних візитацій. - Львів: Видавництво Українского Католицького Університету, 2004. - CCVIII + 512 с. та ин.; як правило, на цю роль призначувано деканів сусідніх деканатів.

У цій розвідці проаналізовано доступну інформацію про церковних очільників Вінницького намісництва - деканату, яка дає уявлення про них як про церковних функціонерів і певною мірою як особистостей. Стосовно перших десятиліть XVIII століття маємо про них лише окремі згадки. В акті візитації вінницької церкви Покрови Богородиці за 1726 р. згадується і перший очільник Вінницького намісництва (можливо, ще православного, доунійного): "В тому місті духовний отець Афтанасій, що перед тим був намісником вінницьким, давно перебуває в церкві міській столичній над Богом в храмі Покрови Пресвятої Богородиці"Національний музец ім. Андрея Шептицького у Львові (далі НМЛ), спр. Ркл-11, арк. 459 зв..

В акті візитації церкви Архитратита Михаїла с. Мізякова за 1731 р. знаходимо певну інформацію про ще одного вінницького унійного намісника. Він одержав священницьку висвяту в Києві, а вже згодом прийняв усиновлення від львівського унійного владики. "Духовний отець Миколай Красовський, в Києві року 1703 висвячений, перебував упродовж 12 років на парохії в місті Лабунь, звідти через руїну пішовши, від його милости отця Атанасія Шептицького, єпископа львівського, "усиновлення" року 1718 до вівтаря цієї церкви отримав. Патент на намісництво Вінницьке року 1726 в Уневі отримав і є парох мізяківський, намісник вінницький"Там само, арк. 362 зв.. Його згадано і у відомому виданні про парафії Подільської єпархії в епізоді про освячення храму Різдва Богородиці в П'ятничанах, закладеного 1732 р.Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета. - Вып. 9: Приходы и церкви Подольской епархіи / Под ред. Е. Сецинского. - Каменецъ-Подольскъ, 1901. - С. 246. с.. В акті генеральної візитації 1791 р. церкви св. Миколая на Старому місті у Вінниці як вінницький унійний декан згадується Анджей Родзанський: 20 червня 1747 р. він посвятив цей храмКам'янець-Подільський державний історичний музей-заповідник (далі: КПМЗ), спр. СТП-234 "Генеральна візитація Вінницького та Вороновицького деканатів 1790 р.", арк. 129.. Проте конкретніші відомості про його призначення на Вінницьке унійне намісництво, як і про його діяльність та про завершення його перебування на цій посаді наразі невідомі.

У метричній книзі вінницької церкви Покрови Богородиці (запис за 23 січня 1753 р.) згадується як протопресвітер вінницький і разом з тим парох янівський, Василій ЗаблоцькийЦентральний державний історичний архів України (Київ) (ЦДІАУК), ф. 224, оп. 1, спр. 137 зв.. Далі його ім'я зустрічається у деканських записах про перевірку метричних книг Вінницького деканату, де він підписується як Basilius Zablocki (наприклад, від 15 квітня 1764 р.)ЦДІАУК, ф. 224, оп. 2, спр. 165, арк. 149 зв.. Він потерпів у драматичних подіях 1768-1776 років, коли розгорнулася боротьба за парафії Брацлавщини між православним церквоначалієм Російської синодальної православної Церкви (уособленим переяславським єпископом) та унійними єрархами Речі ПосполитоїПро це протистояння докладніше див.: Зінченко А. Руські парафії міста Вінниці у XVIII столітті. - Вінниця: Твори,2020. - С. 359-369.. Зокрема в анотаціях опису документів архіву унійних митрополитів під 4 квітня 1772 р. згадано справу про звинувачення колишнього вінницького декана, ксьондза Василія Заблоцького у перевищенні влади й меж свого деканату^{• 12} Описаніе документовъ архива западнорусских уніатскихь митрпоолитовъ. 1701-1839. - Томъ второй. - СПб, 1907.- С. 260, 271.. Імовірно, йдеться про якісь суди, організовані московськими окупантами. Очевидно, що для розуміння змісту подій потрібні додаткові свідчення джерел, яких, на жаль, немає.

Про настоятеля янівської церкви св. Миколая читаємо і у цитованій подільській єпархіяльній енциклопедії:

"З 1750 по 1773 р. при цій церкві священствував Василій Заблоцький; однак на парафії сам він не жив, а лише час від часу наїжджав сюди й керував нею переважно через довірених духовних осіб (тобто, через вікарного священника (коад'ютора). - А. З.). Близько 1773 р. парафіяни м. Янева зробили спробу відмовитися від унії, бувши підтримуваними в цьому командами російських військ, які на той час вільно пересувалися в межах Польщі й надавали в багатьох місцях підтримку прибічникам православ'я. Після відходу російської команди з м. Янева парафіяни знову повернулися до унії"^{• 13} Приходы и церкви Подольской епархии. - С. 248. Далі в згаданому нарисі подано якесь алогічне продовження про те, що з переходом до унії парафія "перейшла в завідування вінницького протопресвітера, цього разу Іллі Голоскевича"! Але ж саме православний протопоп І. Голоскевич і був очільником переведення янівської й инших сесідніх парафій у православ'я!..

Львівський унійний єпископ Лев Шептицький, відповідаючи на скаргу православних депутатів російському послу у Варшаві, писав і про парафію в Яневі, в якій настоятелем був Василій Заблоцький. Він зазначав, що унійну церкву тут було закладено з благословенням унійного митрополита і так само унійними духовенством її освячено. Вона перебувала у віданні духовенства цього обряду до 1772 р. Як пише митрополит, того року до Янева прибув, вінницький православний протопоп Ілля Голоскевич, який виступав репрезентантом переяславського православного єпископа, "за произведеніемь его отъ енархіи переяславской въ протопопа наъхалъ съ военною командою и гвалтовно отобралъ церковные ключи отъ тамошняго уніатскаго приходскаго священника Василія Заблоцкаго, и возымъвъ въ приходскомъ его домъ жительство, дълалъ ему разныя утъснешя, чрезъ которыя оный Заблоцкій и жена его 1776 года въ февралъ мъсяцъ и померли"^{• 14} Матеріальї для исторіи православной церкви въ бывшемъ Брацлавскомь воеводстві сь 1776-1782 г. - С. 705-706. Тим часом, як зазначає митрополит Шептицький, "по смерти жъ настоящаго приходскаго священника Заблоцкаго жители и прихожане Яновскіе, отобравъ у викарія реченнаго Голоскевича ключи, отдали зятеви оного Заблоцкаго священнику Романовскому" (там само)..

Під датою 2 лютого 1773 р. згадується як вінницький православний протопресвітер Ілля Голоскевич, протопоп Вінницької православної протопопії, призначений переяславським і бориспільським єпископ Іовом^{• 15} Описаніе документовъ архива западнорусских ушатскихъ митрополитовъ. 1701-1839. - Томъ второй. - С. 288.. Він втримувався в краї до літа 1777 р., коли під тиском власника Янівського ключа Рафала Холонєвського І. Голоскевича було усунуто з Янева^{• 16} Про діяльність вінницького православного протопресвітера-протопопа Іллі Голоскевича див: Зінченко А. Руські парафії міста Вінниці у XVIII столітті. - С. 360-377, 387-402..

Під 9 січня 1777 р. у метричних книгах вінницьких церков Покрови Богородиці та св. Кузьми і Дем'яна згадується наступний вінницький унійний декан Ян (Йоан) Романович. Тоді в ході деканської візитації він перевіряв ведення записів у метричних книгах цих парафій^{• 17} Церква святих безсрібників Кузьми і Дем'яна м. Вінниці. Метричні книги. 1745-1806 // ЦДІАУК, ф. 224, оп. 1, спр. 173, арк. 60; Церква Покрови Пресвятої богородиці м. Вінниці. Метричні книги. 17481795 // Там само, спр. 174, арк. 43 зв.. Разом із тим, Я. Романович був настоятелем парафії церкви св. Архистратига Михаїла в містечку Мізякові неподалік Вінниці.

Згодом у ревізькій відомості про духовенство цієї церкви за 1795 р. вказується, що він мав тоді 62 роки^{• 18} Державний архів Хмельницької области (ДАХмО), ф. 315, оп. 2, спр. 2, арк. 131 зв., у кліровій відомості за 1799 р. - вказується його вік у 66 років, у кліровій відомості 1805 р. - 72 роки^{• 19} ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 6844, арк. 244.; отже, Ян (Йоан) Романович народився 1733 р.^{• 20} Тм само, ф. 6744, арк. 162 зв. В останній також вказано освіту: "обучался россійской грамоті со всеми и латинского языком въ академій Камінца Подольскаго по філозофіи"ДАХмО, ф. 315, оп. 1, ф. 6744, арк. 162 зв.. Щоправда, у клірових відомостях за 1801 та 1805 рр. вказано, що він "обучался руской грамоти и латинскаго язика въ віницкихь училищахъ по філозофію"Там само, спр. 6781; спр. 6844, арк. 244..

З акту візитації Мізяківської церкви 1790 р. (рубрика "Парох і служки церковні") можна довідатися про обставини його настановлення до мізяківської парафії. Він був одружений з донькою вінницького декана о. Василія Заблоцького. Імовірно, його тесть і забезпечив йому формату, тобто презенту разом з ерекцією на земельні угіддя, надану вінницьким старостою, (25 квітня 1768 р.) який розпоряджався і с. Мізяковим. На пресвітера його висвятив унійний митрополит Феліціян Володкович (12 липня 1769 р.), а 13 серпня того-таки року вінницький декан, тобто тесть о. Василій Заблоцький, настановив його на пароха цієї парафії св. Архистратига МихаїлаКПМЗ, спр. СТП-234, арк. 74..

Після смерти о. В. Заблоцького Ян Романович став вінницьким унійним деканом. Його діяльність зафіксовано в актах посвячення каплиці в с. Людвиківці (грудень 1779 р.), закладення каплиці у вінницькому передмісті Педьки (3 жовтня 1783 р.) та її посвячення (8 лютого 1789 р.)Там само, арк. 52, 138 зв.. Його запрошують для укладення шлюбу між дітьми вінницького духовенства; наприклад, він вінчав у церкві св. Кузьми і Дем'яна доньку капеляна вінницького монастиря василіянок велебного отця Матвія Добровольського Теодоту Добровольську з уродженим Яном Станіславським, сином велебного отця Наума Станіславського, пароха з БугаковаЦДІАУК, ф. 224, оп. 1, спр. 173, арк. 140. Запис до метричної книги цієї церкви зробив сам вінницький декан, przewiliebny jmc x'dz Jan Romanowicz proboszcz mieziakowski dziekan winnicki. Прикметним є і те, що цей запис було вчинено польською мовою. Перед нами - зразок мислення вінницького унійного духовенства в рамках не лише польськомовної, а й загалом польської шляхетської культури, мовно-культурної та станової поведінки за стандартами цієї культуриДокладніше про це і текст самого запису з метричної книги див.: Зінченко А. Руські парафії міста Вінниці у XVIII столітті. - С. 216 - 217..

Отцеві Я. Романовичу доручено було увійти до комісії у слідстві в обвинуваченні пароха вінницької церкви Покрови Богородиці о. Якова Вольського у порушенні ним таємниці сповідіТам само. - С. 182. ЦДІАУК, ф. 224, оп. 1, спр. 174, арк. 102.. Вінницький протопресвітер згодом вчинив і поховальну відправу і над тілом о. Я. Вольського

18 квітня 1794 р. Причому в записі у метричній книзі церкви Покрови можна помітити цілком певну метаморфозу в поведінці о. Яна Романовича. Вінницький унійний декан, який відспівував о. Якова Вольського, раніше незмінно підписувався під своїми візитаційними резолюціями (у тому числі й тими, що датуються 9 березня того-таки року) за незміною формою: Joannes Romanowicz, dziekan winnicki)²³. Але тепер у погребній метриці, що стосувалася панотця Якова Вольського, він називає себе Іоаном Романовичем, пресвітером мізяківським, протопресвітером вінницькимТам само, арк. 173 зв.

* "Дня 19 січня за старим стилем року як вище під час річного візитування деканату переглядав і читав книгу хрещення і з найкращою вірою власноруч підписав Йоаннес Романович, вінницький декан, парох мі- зяківський" (ЦДІАУК, ф. 224, оп. 1, спр. 173, арк. 60 та ин.). (Переклад автора)..

Як унійний декан Ян Романович вчиняв річне візитування підпорядкованих йому парафій, перевіряючи при цьому ведення метричних книг. Ревізійні записи деканів у метричних книгах робилися латиною. Прикметно, що своє ім'я Романович завжди записував латиною - Joannes, імовірно, як духовна особа Католицької Церкви, а прізвище Romanowicz писав польською, підкреслюючи свій шляхетський статус. На наш погляд, у цьому демонструванні використання мов панівої Церкви та панівної етнічної групи варто бачити підкреслення власної статусости церковного начальника, його нележности до вищих соціяльних груп. Як приклад - його ревізійний запис після перевірки метричних книг від

19 січня 1777 р.:

D[ie] 19 lanuariis v[eteris] s[tyli] A[nn]o sub tempus visitationis annualis decanalis libru[m] baptisator[um] vidi legi et in meliorem fidem manu p[ro]pria subscripsi Ioannes Romanowicz d[ecanus] vi[nnicensis] p[arochus] m[edziakovensis]*.

За ревізькими відомостями (сказкамі) та кліровими відомостями можна дізнатися деякі відомості про сім'ю Й. Романовича. В ревізькій відомості за російською традицією його іменовано по-батькові: Йоан Стефанів син Романович (62 роки, 1795 р.); його жінка - Пелагія Василева дочка 42 роки. Їхні діти: Андрій, навчався по школу богословію (23 роки), Лука, навчався по четвертий клас (19 років), Яків, навчався по третій клас (17 років), Миколай, навчався в "училиші домовому" (12 років), Василій, при батькові (малолітній); дочки - Марія (15 років), Єлисавета (5 років). Ці відомості були складені самим Й. Романовичем, у них він зазначає, що є "хрестовим протоієреєм" Мізякова округи і протопопії Літинської, протопоп, протоієрей і священнодіючий в церкві, настоятель церкви мізяківськоїДАХмО, ф. 315, оп. 2, спр. 2, арк. 131 зв.

* Ледве чи можна достменно стверджувати, які саме мови мав на увазі укладач тексту клірових відомостей, коли писав россійской грамоти і русскому языку: чи це була руська мова, чи таки російська в розумінні московська мова..

Однак невдовзі церковно-адміністративний устрій змінився й мізяківську парафію включено до складу Вінницької протопопії. Через те клірові відомості 1799 р., підписані благочинним ієреєм Йоанном ("Къ сей вдомости благочинній іерей Иоаннъ Романовичъ руку приложилъ"), але засвідчені вінницьким протопопом Іллею Голоскевичем. Тобто, треба думати, що Йоан Романович був т. зв. десятоначальником, якому підлягала частина парафій Вінницького повіту, В цих кліроких відомостях подано точніше засвідчено освіту дітей Романовича: Андрій (27 років) навчався россійской грамоти* словесности і латинської мови у Віницькій академії по богословію, Лука (22 роки) - навчався русскому языкуДАХмО, ф. 315, оп. 1, ф. 6744, арк. 163.*, польської і латинської мови по 5-й клас^{33 Державний архів Вінницької области (ДАВіО), ф. 506, оп.1, спр. 200, арк. 71} - 71 зв..

Ці формальні небагатослівні записи мали своє офіційно-облікове призначення, конкретика життєвих обставин сім'ї Романовича бодай частково розкривається в оповідних офіційих документах. З указу Подільської духовної консисторії за 27 березня 1801 р. довідуємося, що старший син мізяківського настоятеля Андрій Романович мав намір вступити в шлюб із донькою священника з с. Гулівець. Однак на іспиті перед подільським архієпископом Йоанникієм він "у читанні і нотному співі виявився досить невідповідним". А. Романовича, за резолюцією єпископа, було наказано "до досконалішого вивчення звільнити додому з білетом, зобов'язавши підпискою, що, навчившись всього вище писаного, так само і знання церковного уставу до твердости з'явився до Його Високопреосвященства для екзамену". До того йому було заборонено вступати в шлюб із будь-ким "під застереженням відмови в прошеному собі місці". Тим часом, Романович такого вердикту з якихось причин не визнав, "виготованого йому в такій силі білета не прийняв і до підпису не підписавши, відлучився невідомо куди". Непослух старшого сина вінницького протопресвітера викликав гнів єпископа: Вінницькому духовному правлінню вказано з'ясувати "з'ясувати достовірно, де він, Романович, із вказаного часу дотепер знаходиться і чому до Його Преосвященства на екзамен не з'явився, та й про инші того Романовича дітях з'ясувавши, де вони тепер знаходяться і чому в Шаргородські училища не вислані, а також за колишнє отбывательство їх від шкіл належні штрафи дотепер не стягнуті"^{* Йдеться про завідування учнівським гуртожитком.}.

Однак провальний іспит Андрія Романовича перед подільським православним владикою не випадає трактувати прямолінійно, як нездатність до священницького сану чи невігластво. Судячи з того, що він був директором школи* у Махнівці, викладав російську (руську?), латину і арифметику у василіянській школі в Барі, викладав у Вінницькій академії, де був навіть директором молодших класів, а також навчав дітей у сім'ях подільських дідичівДАВіО, ф. 470, оп. 1, спр. 1194а, арк. 9-10 зв., тут говорити про брак освічености не випадає. Можемо, хіба що припустити, що йдеться про ухиляння від перспективи стати священником Російської синодально-православної Церкви.

З рапорту Віницького духовного правління з'ясовується, що старші сини Йоанна Романовича не пов'язували свої життєві дороги зі священницькою службою: "діти його перший Андрій, назад тому два роки відлучився невідомо куди, другий, Лук'ян через слабкість очей і голови шкільних наук проходити не може і до вступу в духовне звання непридатний, третій, Яків, минулого травня місяця без відома його, священника, визначився у військову службу". Духовна консисторія ухвалила "виключити із духовного звання. Двох молодших - Михайла і Василія - наказано відправити до Шаргородського духовного училища під нагляд "тамтешнього архимандрита і ректора Іннокентія"Там само, арк. 140 зв.. В ревізьких відомостях 1811 р. про духовенство Вінницького повіту зазначено, що не лише троє старших, але всі п'ятеро "виключені в цивільне відомство". Проти самого о. Йоана Романовича стоїть помітка: "умре 1805 года"ДАХмО, ф. 315, оп. 1, ф. 6939, арк. 188.; з инших джерел відомо, що він помер 20 березня 1805 р.ДАВіО, ф. 470, оп. 1, спр. 1194а, арк. 70 зв.

Панотцеві Йоанові Романовичу на схилі віку довелося зазнати ще однієї прикрости, і то неабиякої. 9 жовтня 1801 р. церква св. Архангела Михаїла в Мізякові, яку він збудував власним коштом, згоріла дощенту разом з іконостасом і панікадилом. Резолюція архієпископа Йоанників була жорсткою: "Як означений священник Романович, будучи благочинним, не дотримав належного благочиння і благопристойности в своїй церкві, то із цього випадку незгрішно виснувати можна, що він і про инші, ввірені йому для нагляду церкви, мало, або й зовсім не мав ніякого опікування; тому його, Романовича, з посади благочинницької відставити"Там само, ф. 506, оп. 1, спр. 200, арк. 206 зв.

* Дзялоша - шляхетський герб польського походження, яким користувалось понад 60 шляхетських родів Білорусі, України, Литви і Польщі..

20 грудня 1802 року до Актів земських Вінницького повіту було вписано свідчення батькові Янові (Йоанові) та його дітям, братам Романовичам щодо їхньої шляхетської родовитости. Обляту було списано зі спеціяльного підтвердження, скріпленого підписами і печатками дванадцяти шляхетних мешканців і урядовців Подільської губернії, в якому зазначалося, що Лукаш Романович народжений від уроджених Яна і Пелагії із Заблоцьких Романовичів, а далі - від уроджених Стефана і Параски з Яворських Романовичів, а так само рідні брати його Андрій, Яків, Миколай і Василій, як і згадані батько і їхній дід провадили життя, властиве шляхет ському станові, користувалися належними йому привілеями й користувалися гербом Дзялоша*. Акт свідчення було підписано Онуфрієм Щеньовським, Феліксом Обухом Вощатинським, Ігнаци Міхалом, Ролею Подчаським, Яном Струтинським, Атоніною з Ґайських, Яном Ролею Завадським, Феліксом Цишевським, Мацеєм Зіобровським, Іґнаци Розвадовським, Войцехом Сціславським, Міхалом Лукавецьким, Станіславом ЯніцькимДАВіО, ф. 480, оп.1, спр. 9, арк. 715 - 715 зв.. Такі свідчення були підставою для подання до Подільської губернської комісії длдя підтвердження шляхетности походження (родовитости). Імовірно, ця комісія зажадала ще й витягів із метричних книг. 14 грудня 1804 р. запис (обляту) копії метрики хрещення до актових книг Вінницького нижнього земського суду під номером 909 було вчинено щодо батька, протопресвітера мізяківського Йоана Романовича/а під номером 910 - щодо його синів - Лукаша, Андрія, Якуба, Миколая, ВасиляТам само, спр. 12, арк. 965 зв. - 966, 966 - 966 зв. Ці заходи Йоана Романовича, імовірніше всього, були пов'язані із указами Сенату Російської імперії від 13 і 15 червня 1800 р., які стосувалися доведення шляхетства особам, які претендували на шляхетський статус на теренах, анексованих у Речі Посполитої. Ці акти, що були черговою спробою розв'язати складну і суперечливу справу розбору дрібної шляхти в західних губерніях Російської імперіїДокладніше див.: Бовуа Даніель. Російська влада і польська шляхта в Україні. 1793-1830. - Львів: Каль- варія, 2007. - С. 96 і наст., і стали спонукою і для багатьох претендентів на шляхетство із духового стану забезпечити собі офіційне визнання належности до дворянства Імперії. В числі документів, які належало подавати на підтвердження шляхетства передбачалося й виписки з місцевих метричних книг, які фіксували станову приналежність батьків. Шляхетський титул вважався дійсним, якщо його підтверджували дванадцять підписів осіб із числа визнаної родової шляхти, які засвідчували, що претендент підтримує спосіб життя, відповідний до шляхетського стану.

Втім, справа із шляхетством Романовичів була вирішена лише 1846 р., коли 5 червня було видано указ за номером 2827, за яким до шостої частини дворянської книги Подільської губернії були внесені Романовичі Михаїл із синами Иосифом та Казимиром-Йосифом, син Якова Іванового. Можемо з вевною вірогідністю припустити, що тут ідеться про Якова, сина протоієрея Івана (Яна) Романовича. Далі в переліку називаються Михаїлові діти: Казимир-Йосиф: Щенсний-Йоан, Франц і Казимир Михаїлів онук Люціян-Іполит, син ЙосифаСписокъ дворянъ, внесенныхъ въ дворянскую родословную книгу Подольской губерніи. - Каменецъ- Подольскъ: Изд. Подольскаго дворянскаго депутатскаго собранія, 1897. - С. 305.. Судячи з імен, які обирали дітям і онукам Якова, вони віддавали перевагу польській традиції.

Дотримання усталених правил шляхетського модусу поведінки в сім'ї Йоана Романовича було важливим рушієм не лише за життя, але й після смерті. Це, зрештою, спричинило дії старшого сина протоієрея Йоана, Андрія Романовича, спрямовані на відповідне до шляхетського статусу облаштуваня батькової могили після його смерти. Однак ці заходи не були сприйняті православними чиновниками Віницького протопресвітерства і повітового духовного правління, що стало причиною арешту і ув'язнення А. Романовича.

Про особу Андрія Романовича довідуємося також із веденої супроти нього судової справи. На допиті він засвідчив, що спочатку виховувався при батьках - мізяківському парохові Йоанові Романовичу та матері Пелагії, потім навчався у Вінницькій академії латинської, польської, німецької мов, після закінчення був "директором перших класів". Два роки був директором у школі містечка Махнівки, згодом - викладачм латинської й польської мови та аритметики в латинських школах в м. Барі, потім знову директором у Вінницьких відділових школах. Його запрошувано також і до навчання дітей поміщиків у різних маєтках. Упродовж шести років мешкав у містечку Дашеві, де навчав "різного звання дітей"ДАВіО, ф. 470, оп. 1, спр. 1194а, арк. 10.. У Дашеві А. Романович мешкав у найманій хаті і займався приватно навчанням дітей ("хто хотів давав мені дітей до науки", "жив тільки з того, що вчив дітей читати і писати, а також учив рахунку"). Окремо у показах він відзначає, що навчав і єврейських дітей, зокрема те, що упродовж трьох місяців вчив синів двох єврейських господарів, "вчив їх читати польською, писати й рахувати і навіть по-російськи трохи читати". Крім того, його наймав до навчання дітей і німець Зейбель, який працював у Дашеві на суконній фабриціТам само, арк. 45.. Туди йому дійшла звістка про смерть батька і він вирушив до Мізякова, щоб віддати йому прощальну шану.

29 квітня 1805 р. від благочинного мізяківської частини Василія Гогоцького до Вінницького духовного правління надійшли два рапорти про обставини, пов'язані зі смертю настоятеля церкви св. Архистратига Михаїла Йоана Романовича. Перше, про що доповідав о. ГогоцькийОтець Василій Григорович Гогоцький за кліровими відомостями про духовенство Вінницького повіту 1805 р., був настоятелем церкви Різдва Богородиці в с. Журавному. Мав 39 років, був одруженим, мав сина Петра. В графі про освіту значиться, що він "навчавсяросійской грамоти і латинської мови по клас риторику". Рукопокладений унійним митрополитом Теодозієм Ростоцьким 29 серпня 1794 р. і того-таки року приєднаний до православ'я протоієреєм Йоаникієм Строцьким. 14 березня 1796 р. православний архиєпископ подільський і брацлавський Йоаникій підтвердив це усиновлення грамотою і поставив його на парафію в Журавному. "Життя досить доброго, поведінки чесної, в благочинницькій посаді непоганий; в читанні і співі справний", - зазначається у згаданій відомості. Парафія була середньою, алічувала 287 душ чоловічої статі. До церкви було виділено орної землі на 45 днів та сінокосу на 20 косарів. (ДАХмО, ф. 315, оп. 1, спр. 6844, арк. 217 зв. - 218). стосувалося того, що "немалочисленна кількість грошей" і ставлена грамота небіжчика, яку належало подати єпархіяльному архиєреєві, не знайдені. Друга обставина, на яку вказував Гогоцький, було те, що 24 квітня син священника Й. Романовича, прибувши до Мізякова, розкопав могилу батька й оглядав мертві тіла матері і батька в розкопаній могилі. Крім цього вчинку, який, на перший погляд, викликає серйозні запитання морального характеру, пов'язані із руйнуванняям могили й порушення спокою покійників, Гогоцький ставив виною Андрієві Романовичу, що той начебто подер на шматки ікону із зображенням св. Пророка Іллі й висловлював негідні слова на адресу духовної влади. Зважаючи на всі ці вчинені Андрієм Романовичем "предерзости", духовне правління зажадало від Вінницького нижнього земського суду вчинити належне слідство і відповідним чином покарати виннного. Судячи з усього гроші, Романовича-старшого були особливо цікаві для Гогоцького і, оскільки старші сини небіжчик Андрій, Лук'ян і Яків були раніше виписані із духового стану, то від спадкування цих грошей вони мали бути виключені, бо це надбання було "набуте із й церковного фундушу", а відтак має служити тим, хто залишився в духовному стані і священнота церковнослужителіДАВіО, ф. 470, оп. 1, спр. 1194а, арк. 56 - 57.. Цей фрагмент донесення Гогоцького цікавий тим, що розкриває тогочасний погляд на правову природу майна, набутого духовною особою і причетність до до його успадкування лише осіб, що приналежали винятково до духовної верстви.

Можемо припустити, що певну роль у формуванні ставлення благочинного Гогоцького до Андрія Романовича відігравало не тільки те, що Романовичі мали шляхетський статус, але й те, що, на відміну від батька, Йоана Романовича, колишнього вінницького унійного декана, який став православним благочинним, старший син за віровизнанням став римо-католикомТам само, арк. 45. і, як було зазначено вище, не тільки не захотів стати православним священником, але вийшов із духовного стану. Той факт, що Андрій гірко плакав над батьківською могилою і мав своїм синівським обов'язком воздати небіжчикові останню шану, дає підстави думати, що у певних важливих справах батько і син мали порозумння; імовірно, це стосується і того, що Андрій після фактичної ліквідації унії на Брацлавщині перейшов не у православ'я, а в католицтво (це, імовірніше всього, і пояснює, чому він відмовивсяя стати православим священником).

Вінницький нижній земський суд повів справу, ідучи за аргументацією повітового духовного правління. В журналі його засідань за 8 липня 1805 р. йдеться передовсім про вимогу не допустити синів покійного мізяківського пароха Йоана Романовича Андрія, Лук'яна та Якова як виключених з духовного стану від успадкування батькового майна і повести справу про начебто вкрадені гроші небіжчика. Наступні пункти журнальної ухвали передбачали проведеня слідства щодо "вчиненого Романовича сином Андрієм предерзостного раскапывания могилы, в которой мертвые тела лежат і про порвання на клапті ікони пророка Ілії"Там само, арк. 8..

У ході слідства було з'ясовано мотиви, якими керувався старший син протоієрея Й. Романовича, вчиняючи, на перший погляд, такий непривабливий переступ супроти могили власного батька. Як свідчили члени мізяківського церковного братства, небіжчика було поховано в могилі, яку він ще за життя вимурував, але труну при цьому було засипано землею. Андрія Романовича в день похорону в Мізякові не було, він у цей час перебував у містечку Дашеві, де працював приватним вчителем, навчаючи російської мови і аритметики. Він прибув до Мізякова лише 24 квітня і, відвідавши могилу й дізнавшись про те, що батькову труну було засипано землею, вирішив, що батько має бути похований під склепінням, а не засипаний землею. Це уявлення про належне поховання, імовірніше всього, було пов'язане із шляхетським статусом покійного Йоана Романовича, тіла якого після смерті не повинна була торкатися земля. Оскільки чинного священика до мізяківської парафії на той час ще не було призначено, Андрій Романович звернувся до братчиків, щоб одержати згоду на розкопування могили.

Як свідчив при слідстві мізяківський титар Іван Хижук, Романович-молодший, "найняв двох мулярів, відкопав батькову могилу і, бачачи, що той засипаний землею, звелів відкинути землю, а засклепив могилу камінням, кажучи, що він батькові своєму робить останню синівську прислугу"Там само, арк. 20 зв.. Невдовзі до місця події прибув супрунівський священник, який доглядав за мізяківською парафією, і "розцінив Романовичів учинок за злочин, звелів донести про це протопопові у Вінницю". За повелінням протопопа, Андрія Романовича взяли в духовне правління, де він пробув двоє діб, а згодом за рапортом повітового духовного правління справу передано до Вінницького нижнього земського судуТам смо, арк. 21 зв..

Слідство в цій справі відновлювалося кілька разів і тривало кілька років, до нього було залучено, окрім Вінницького, Липовецькой повітовий земський суд. Тривалий час Андрія Романовича утримувано під стражею у Вінницькій міській поліціїТам само, арк. 17.. Зрештою, проректор Вінницьких училищ Себастіян Порембінський звернувся з проханням до Вінницького нижнього земського суду про готовність узяти Романовича за поруки. Проректор добре знав арештанта, оскільки той після закінчення цих училищ працював там директором перших класів, потім - директором школи у Махнівці, згодом - викладав латину, російську (руську?) мову й аритметику в латинській школі в Барі, а потім знову у Вінницькій відділовій школіТам само, арк. 10.. Розписка С. Погребінського від 30 вересня 1808 р. Вінницькому нижньому земському суді про взяття ним на поруки Андрія Романовича, що "втримувався в тому суді під вартою", із зобов'язанням привести його до суду на першу ж вимогу, вказує на те, що він вийшов з ув'язненняТам само, арк. 26..

У справі про розкопування могили для розуміння мотивів цієї дії А. Романовича важливі свідчення його самого. У поданому ним письмовому свідченні Вінницькому повітовому суду він написав:

"... будучи в Дашеві, довідався про смерть свого батька і прибув до Мізякова. Застав же, що батько мій кільканадцять днів перед тим помер і його було вже поховано; як син, ходив на його гріб і плакав, а потім найняв парубків, які викопали батька з могили, знайшов муляра за три рублі, який з каменю вимурував могилу, відкрив віко, поцілував батька в ноги і вклавши труну до тієї нової могили, чи точніше, не виймаючи труни із землі [тобто, з могильної ями. - А. З.], так тільки муляр засклепив гріб над труною камінням"Там смо, арк. 45..

Ці мотиви він повторював і церковним братчикам і вони їх відтворювали під час показань перед комісарами земського суду в присутності представників Вінницького духовного правління. Так, зокрема, титар Іван Хижук засвідчив:

"Андрій Романович, найнял двох мулярів, відкопал батька його ж могилу и, бачачи, засипаний землею, звелів відкинути землю а засклепив могилу камінням, кажучи, що він батькові своєму робить останню синівську прислугу"Там смо, арк. 21..

У підсумковій ухвалі Вінницького повітового суду було записано цей мотив вчинку А. Романовича

"оплакував смерть його, спонукуваний почуттями, змусив людей зняти з труни землю, щоб замість неї із пошани до спочилого закласти могилу каменеем"Там само, арк. 71..

Суд визнав, що А. Романович "в міру цієї вини перетерпів уже достатньо впродовж ведення цієї справи, від арешту не один раз, від сидіння". Визнано за неможливе довести вину А. Романовича за рештою пунктів обвинувачень, висунутих проти нього ГогоцькимТам само, арк. 71 зв. - 73., оскільки сам обвинувач на той час помер.

Сама тональність судового висновку, яким знімалися обвинувачення Андрієві Романовичеві, разюче відрізняється від формулювань і мотивації доносу благочинного В. Гогоцького та сповіщення Вінницького духовного правління. Бездушність останніх, разом з тим, цілком відповідає бездушності судового механізму, який прирікав на тривале ув'язнення людину, яка фактично не вчинила переступу.

Як бачимо, про вінницьких намісників більшої частини XVIII ст. маємо лише скупі згадки імен та окремі факти про їхню висвяту й настановлення на парафії. Стосовно ж Василія Заблоцького та Яна (Йоанна) Романовича можемо судити за низкою їхніх акцій як деканів Унійної Церкви. В соціяльному плані виразно простежується їхнє орієнтування на польські шляхетські зразки культурної поведінки. Вони важили багато і у виборі життєвих орієнтирів старшого сина о. Яна (Йоана), Андрія.

References

1. Materialy dlia istorii pravoslavnoj tserkvi v byvshem Bratslavskom vojevodstvie s 1776 - 1782 h. // Pribavlenie k Podolskim Eparkhialnym Viedomostiam. (1891, № 30). [in Russian].

2. Opisanie dokumentov arkhiva zapadnorusskikh uniatskikh mitropolitov. 1701-1839. T. 2. Sanktpeterburg. (1907). [in Russian].

3. Prikhody i tserkvi Podolskoj eparkhii. Kamieniets-Podolsk. (1897). [in Russian].

4. 4.Spisok dvorian, vniesionnykh v dvorianskuju rodoslovnuju knigu Podolskoj gubernii. Kamienietspodolsk. (1897). [in Russian].

5. Bovua, Daniel. (2007). Rosijska vlada i pols'ka shlakhta v ukraini. 1793-1830. L'viv. [in Ukrainian].

6. Gil A., Skoczylas I. (2014). Koscioly wschodnie w Panstwie Polsko-Litewskim w procesie przemian i adaptacji: Metropolia Kijowska w latach 1458-1795. Lublin; Lwow. [in Polish].

7. Petrenko, O. (2001). Bratslavs'ke namisnytstvo. Vinnytsia [in Ukrainian].

8. Skochylas I. (2001). Dzherel'na evrystyka vizytacijnoi dokumentatsii l'vivskoi eparkhii XVIII st. U Halychyni ta na Podilli v druhij polovyni XIX - 1930. Rr. Kyiv. [in Ukrainian].

9. Skochylas, I. (2004). General'ni vizytatsii Kyivs'koi unijnoi mytropolii XVII - XVIII stolit': l'vivsko-Halyts'ko-Kamianets'ka eparkhija, t. 2: Protokoly genera'lnych vizytacij. L'viv. [in Ukrainian].

10. Skochylas, I. (2010). Halyts'ka (l'vivska) eparkhija XII-XVIII st.: orhanizatsijna struktura ta pravovyj status. L'viv. [in Ukrainian].

11. Zinchenko, A. (2020) Rus'ki parafii mista Vinnytsi u XVIII stolitti. Vinnytsia. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru