Законодавче регулювання міжконфесійних відносин на Правобережній Україні наприкінці XVIII - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Законодавче регулювання міжконфесійних відносин на Правобережній Україні наприкінці XVIII - на початку ХХ ст.

Щетінін Олексій Вікторович,

аспірант кафедри богослов'я і релігієзнавства Факультету філософії та суспільствознавства Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

Анотація

Правобережна Україна у складі Російської імперії була окремим регіоном, де була представлена низка релігійних конфесій та організацій й існувала своя правова традиція. Правове становище окремих конфесій стало предметом дослідження українських та зарубіжних науковців, однак правове регулювання відносин між ними ще недостатньо вивчене. Дослідження історичного досвіду політики законодавчого регулювання міжконфесійних відносин у регіоні є важливим для забезпечення ефективного правового регулювання цих відносин сьогодні.

Мета статті - охарактеризувати законодавче регулювання міжконфесійних відносин на Правобережній Україні наприкінці XVIII - на початку ХХ ст.

Наукова новизна полягає в узагальненні законодавчого регулювання міжконфесійних відносин на основі останніх досліджень у цілому, а не тільки між окремими конфесіями.

Висновки. Законодавче регулювання міжконфесійних відносин російською імперською владою кінця XVIII - початку ХХст. у цілому по відношенню до неправославних церков та релігійних організацій мало обмежувальний характер. При цьому законодавчі акти, які регулювали ці відносини,у багатьох випадках були непослідовними і взаємосуперечливими, що було наслідком загальної невпорядкованості законодавства імперії. Проте, починаючи з 1830-хрр., ситуація зазнала змін. Серйозною проблемою для влади упродовж всього досліджуваного періоду була практична реалізація ухваленого законодавства на місцях. Особливо ця проблема була характерна для такої сфери, як переходи з однієї конфесії в іншу. Процес вдосконалення законодавства у сфері міжконфесійних відносин відбувався повільно, і навіть на початку ХХ ст. законодавство працювало переважно на користь Російської православної церкви, хоча права інших релігійних організацій були розширені. Однією з найхарактерніших особливостей юридичних актів була їх станова спрямованість. Для подальших досліджень перспективними напрямками можуть бути: порівняльний аналіз законодавства щодо діяльності релігійних організацій у регіоні, більш детальне вивчення ефективності законодавчого регулювання релігійних процесів у регіоні, а також дослідження досвіду правового регулювання діяльності малих релігійних організацій регіону, зокрема татар-мусульман.

Ключові слова: закон, релігія, законодавче регулювання, міжконфесійні відносини, Право-бережна Україна.

Abstract

законодавчий міжконфесійнй правобережна україна

Shchetinin Oleksii V.,

Postgraduate student of the Department of Theology and Religious Studies Faculty of Philosophy and Social Studies National Pedagogical University named after M.P. Drahomanov

LEGISLATIVE REGULATION OF INTERCONFESSIONAL RELATIONS ON THE RIGHT-BANK UKRAINE AT THE END OF THE XVIII - AT THE BEGINNING OF THE XX CENTURY

Right-bank Ukraine within the Russian Empire was a separate region where several religious denominations and organizations were represented and it had its own legal tradition. The legal status of particular confessions has been the subject of research of Ukrainian and foreign scholars, but the legal regulation of relations between them has not yet been sufficiently studied. An examination of the historical experience of legislative regulation of interсonfessional relations in the region today is valuable in ensuring effective legal regulation of these relations today.

The purpose of the article is to characterize the legislative regulation of interconfessional relations in Right-Bank Ukraine at the end of XVIII - at the beginning of the XX century.

The scientific novelty lies in the generalization of legislative regulation of interconfessional relations based on recent studies as a whole, and not only between particular denominations.

Conclusion. Legislative regulation of interconfessional relations by the Russian imperial authorities of the late XVIII - early XX centuries towards non-Orthodox churches and religious organizations, in general, were restrictive. Wherein, the laws regulated these relations were in many cases inconsistent and contradictory, which was a consequence of the general disordered legislation of the empire, however, since the 1830-s this situation has changed. A serious problem for the authorities throughout the studying period was the practical implementation of the adopted legislation on the ground. This problem was especially characteristic of such a sphere as the conversions from one denomination to another. The process of improvement of the legislation in the sphere of interconfessional relations was slow and even at the beginning of the twentieth century, the legislation worked mainly in favor of the Orthodox Church, although the rights of other religious organizations were expanded. One of the most characteristic features of legal acts was their social class orientation. For further research, the promising field may be a comparative analysis of legislation on the activity of religious organizations in the region, a more detailed study of the effectiveness of legislative regulation of religious processes in the region, as well as a research of the experience of legal regulation of the activities of minority religious organizations in the region, such as Muslim Tatars.

Key words: law, religion, legislative regulation, interconfessional relations, Right-Bank Ukraine.

Постановка проблеми

Правобережна Україна у складі Російської імперії упродовж всього періоду управління імперською владою була поліконфесійним регіоном. Приєднавши Правобережжя, російська влада намагалася добитися асиміляції місцевого населення, у тому числі шляхом зміни його конфесійної приналежності. Із цієї метою було ухвалено ряд законодавчих актів. Вивчення досвіду правового регулювання державно-конфесійних та міжконфесійних відносин у цьому регіоні сьогодні є корисним в процесі удосконалення законодавства, що регулює міжконфесійні відносини в сучасній Україні.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Законодавче забезпечення міжконфесійних відносин на Правобережжі досліджували такі українські дослідники, як О. Буравський [8], В.Лось [21], В.Білик [3] та ін. Окремі аспекти проблематики законодавчого регулювання діяльності релігійних організацій в Російській імперії розкриті в працях російських вчених, зокрема Ф. Кулієва [17] та К. Терюкової [29]. Вплив історії правового регулювання державно-конфесійних відносин на сучасний стан законодавства у сфері свободи совісті і віросповідання відображено в дослідженнях І. Мищака [36; 37], Ю. Решетнікова[38], УХаварівського[39] та ін. Разом із тим комплексного вивчення потребує специфіка законодавчого регулювання міжконфесійних відносин у регіоні та практика реалізації юридичних актів.

Мета статті - охарактеризувати законодавче регулювання міжконфесійних відносин на Правобережній Україні наприкінці XVIII - на початку ХХ ст.

Виклад основного матеріалу

На Правобережній Україні, анексованій Російською імперією упродовж 1793-1795 рр., були представлені різні конфесії та релігійні організації: православні, католики, греко-католики, юдеї, старообрядці, протестанти та, навіть, невелика група татар-мусульман на Волині. З огляду на це законодавче регулювання міжконфесійних відносин на Правобережжі переслідувало низку цілей:

- встановлення контролю над усіма наявними релігійними організаціями і віросповіданнями та визначення їх місця у віросповідній структурі імперії;

- визначення структури та прав кожного віросповідання;

- регулювання майнових суперечок;

- регулювання релігійних конверсій;

- обмеження взаємного впливу конфесій одна на одну.

Особливістю процесу ухвалення юридичних актів було те, що вони ухвалювалися на трьох рівнях: імперському - у Петербурзі, регіональному - генерал-губернатором у Києві та на рівні окремих губерній.

Імперська влада з метою якнайшвидшої асиміляції регіону намагалася впливати законодавчим шляхом і на міжконфесійні відносини. Зокрема, захистом християнської віри від переслідувань [27, с.40], під якою розумілося православ'я, аргументувалася анексія регіону в указі імператриці Катерини ІІ 1793 р.

Після анексії регіону, під час другого і третього поділів Речі Посполитої, відбулося встановлення державного контролю над віросповіданнями регіону. Влада привела до присяги імператору римо-католицьке, уніатське і православне духовенство. Причому православне селянство, яке складало 84,8 % населення регіону, присягу не складало [30, с.52]. Таким чином, юридичний зв'язок регіону з державою закріпили за нього духовенство і шляхта, переважно католицька та уніатська.

Одразу після анексії регіону тут розпочався конфлікт на основі релігії, який зачепив і Правобережжя, бо Російська імперія не визнала папського нунція Лавтентія Літте указом 1794 р., забороняючи Католицькій церкві на території імперії підкорятися Папі Римському і виступаючи проти відкриття представництва Святого престолу у Петербурзі [6, с. 152]. Також прагнучи посилити контроль над релігійними організаціями, у 1799 р. було видано закон, за яким всі віросповідання імперії мали підпорядковуватися імператору [24, с. 141].

Крім цього, держава одразу намагалася юридичними заходами обмежити спілкування представників одного віросповідання з іншим. За законом 1797 р. православні священики не мали права відспівувати померлих римсько-католицького віросповідання та супроводжувати тіло до цвинтаря [8, с. 6]. Для того, щоб завоювати прихильність православних селян, 5 квітня 1797 р. була видана заборона поміщикам-католикам регіону вимагати панщинних робіт від селян у вихідні дні [19, с. 240]. Однак ця заборона, вочевидь, ігнорувалася, бо «Інвентарними правилами» 1847 р. була повторена [19, с. 234].

Нова влада регіону хотіла створити з кожної релігійної конфесії замкнену контрольовану структуру, яка була б жорстко відмежована від інших. Для досягнення успіху цієї стратегії важливим елементом регулювання міжконфесійних відносин було юридичне встановлення контролю за контактами представників різних конфесій. Крім вже згаданої заборони кріпакам православного віросповідання працювати на панів-католиків у недільні дні, указом 1832 р. католицьким монастирям заборонили утримувати кріпаків неправославного віросповідання [32, с.32].

Окремі правові акти спрямовувалися проти юдеїв. Так, уряд намагався перешкодити юдеям володіти кріпаками-християнами завдяки угодам-хрестенціям з поміщиками й у 1800, 1801, 1816 рр. видав заборони це робити, які постійно порушувалися [35, с.24]. У 1826 р. євреям, які продавали алкогольні напої, заборонили мати прислугу з християн [13, с.29-30].

Крім юридичних обмежень на економічні контакти 1 лютого 1830 р. імператор Микола І видав указ «Про заборону римсько-католицькому духовенству приймати за будь-яких обставин у себе людей грецького вірування, ані для наставляння у вірі, ані для духовних треб» [18, с. 39]. Своєю чергою, із метою контролювати вплив уніатів на православних наказом 1803 р. синод заборонив продаж книг уніатського друку у місцевостях, де не було поширене уніатство [26, с. 288].

Проблемою для влади у регіоні був також протестантизм, який сповідували німецькі колоністи та місцеві штундисти. У зв'язку з тим, що його представники часто займалися місіонерською діяльністю всупереч імперській парадигмі релігійного життя, на думку влади, вони послаблювали позиції православної церкви. Саме тому російська влада поставилася з підозрою до баптистів-німців, які почали у 1860-хрр. селитися на Правобережжі, поширюючи своє вчення, через що мали місце випадки прозелітизму серед місцевих православних мешканців. Це питання було розглянуте Державною радою і законом від 27 березня 1879 р. вони були визнані як дозволена релігійна організація [23, с. 170].

Не менш важливим завданням, ніж контроль, було визначення державою структури та прав кожного віросповідання. Для цього віросповідання ділилися на три категорії: привілейована православна церква, терпимі та нетерпимі віросповідання. Своїми законодавчими актами імперська влада визначила місце кожному віросповіданню, яке вже існувало в регіоні, та негайно реагувала включенням в ієрархічну структуру при появі нових релігійних організацій.

Анексувавши Правобережжя, Російська імперія стикнулася з наявністю великої кількості юдеїв. У цьому зв'язку проявилися подвійні державні стандарти. Так, для католиків обох обрядів підтверджувалися їх права, а по відношенню до юдеїв одразу були ухвалені юридичні акти, спрямовані на дискримінацію. Це, насамперед, стосувалося обмежень в економічній сфері. Указами від 23 червня 1794 р. та 29 грудня 1796 р. була встановлена вдвічі більша плата для євреїв порівняно з особами християнського віросповідання за заняття міщанськими та купецькими промислами [26, с. 161], а на державну службу дозволялося брати лише тих євреїв, які прийняли християнство [26, с. 161]. Юдеї теж стикалися з низкою інших обмежень, оформлених юридично. Ідеться, зокрема, про встановлення межі осілості, заборони проживати в сільській місцевості тощо. Також тимчасовими правилами 1882 р. юдеям було заборонено торгувати у неділю та християнські свята [12, с. 146].

Зміст імперських юридичних актів, які стосувалися прав та структури католицьких церков регіону, з самого початку був суперечливим. З одного боку, за Гродненським трактатом 1793 р. та маніфестом Катерини ІІ 30 жовтня 1794 р. було надано право публічного сповідання та законного володіння майном католикам обох обрядів [6, с. 152]. З іншого боку, Катерина ІІ своїм указом 1795 р. ліквідувала Київські римсько-католицьку й уніатську єпархії, руйнуючи адміністративну структуру католицтва на приєднаних до Російської імперії землях.

Пізніше, у 1828 р., указом імператора Миколи І Луцьку уніатську єпархію було ліквідовано [4, с. 26], а указом 1865 р. ліквідовано Кам'янецьку католицьку єпархію [1, с. 17]. У такий спосіб держава руйнувала внутрішню структуру неправославних віросповідань і вибудовувала структуру православної церкви, водночас юридично регулюючи релігійне життя в регіоні таким чином, щоб замінити вплив католицької церкви, яка була основною релігійною організацією, на домінування Російської православної церкви.

Посилюючи контроль над релігійними організаціями, 1798 р. уряд видає регламент для церков і монастирів католицької церкви [2, с. 77], кодифікуючи її права та обов'язки. Також держава видає положення про облаштування євреїв 1804, 1835 та 1844 рр., яким визначає права й обов'язки юдейських рабинів [25, с. 122], регулює питання традиційного вбрання, а також встановлює інститут губернських рабинів тощо. З 1830-х років статус інославних віросповідань був урегульований у статуті духовних справ іноземних віросповідань [17, с. 18]. Відповідно до його положень у прямій залежності від держави знаходилися всі «терпимі» релігійні організації, до яких відносилися поширені на Правобережжі Римо-католицизм та юдаїзм.

Із метою інституалізаціїї контролю над католиками указом 1797 р. було створено римсько-католицький департамент при Юстиц-колегії [24, с. 141], а у 1801 р. видано указ про його перетворення на Римсько-католицьку колегію та доповнення її членами-уніатами [8, с. 5]. У 1805 черговим указом Римсько-католицьку колегію було поділено на два самостійні департаменти: католицький та уніатський [16, с. 136]. Далі, у 1828 р., спеціальним указом створена окрема уніатська колегія, оскільки держава взяла курс на те, щоб з метою пізнішого поглинання уніатства православ'ям відділити його від Римсько-католицької церкви.

1839 р. імператор схвалив постанови Полоцького собору, за якими уніатська церква була ліквідована. Продовжуючи тиснути та контролювати релігійні організації, які не належали до панівної православної церкви, 1842 р. указом імператора було встановлено поліційний нагляд за Куренівським старообрядницьким монастирем з метою його поступового перетворення на монастир Російської православної церкви [28, с. 261].

На рівні мирян права деяких віросповідань у регіоні або обмежувалися, або розширювали порівняно з мирянами панівної православної церкви, що було специфічним саме для Правобережжя. Зокрема, католикам з 1837 р. заборонялося займати будь-які посади у судових інстанціях регіону [22, с. 131], а юдеям заборонялося бути директорами рабинських училищ - цю посаду дозволялося займати тільки християнам [26, с. 231].

За пропозицією київського генерал-губернатора у 1852 р. сини дворян неправославного віросповідання з Правобережжя мали служити офіцерами у внутрішніх губерніях імперії [33, с. 280]. А після повстання 1864 р. у тому ж році римо-католикам було заборонено служити у поліції на Волині [16, с. 146]. Однак католиків залишалося багато в адміністративних установах, а тому в 1868 р. Волинський губернатор І.Галлер у своєму рескрипті до Рівненського земельного справника наказав негайно відсторонити католиків від будь-яких посад у канцелярії та прийняти заходи щодо їх звільнення з поліції взагалі [16, с. 146].

Повстання 1863-1864рр. було ще одним приводом для послідовного обмеження впливу Римсько-католицької церкви в регіоні, яка підтримала повсталих. Усвідомлюючи ключовий вплив Римсько-католицької церкви на патріотичний дух поляків, держава амністією, виданою 9 січня 1874 р., дозволила повернутися всім засудженим на Правобережжя, крім католицького духовенства [5, с. 44].

Влада шляхом ухвалення окремих актів надала право суб'єктам владних повноважень втручатися в адміністративні справи Римсько-католицької церкви. Зокрема, ряд функцій римсько-католицького духовенства було передано Київському генерал-губернатору. Крім того, згідно із височайшим повелінням від 26 листопада 1876 р. Київський, Поділький та Волинський генерал-губернатор міг звільняти римсько-католицьких священиків, з його дозволу засновувалися нові філійні костьоли і каплиці, його згода була потрібна при призначенні ксьондзів на посади у парафії тощо. Також у розпорядженні генерал-губернатора був фонд у розмірі 5 тис. рублів для заохочення священиків, він затверджував на посадах інспектора й викладачів Луцько-Житомирської Римсько-католицької семінарії і дозволяв прийом до неї [32, с.30]. Тільки в 1905 р. місцеві католицькі єпископи і вікарії отримали право призначати священиків, але мали повідомляти про це губернаторів і департамент іноземних сповідань [16, с. 146].

Крім католиків і протестантів у другій половині ХІХ ст. держава, як і раніше, обмежувала права євреїв. 1889 р. Правлячий сенат визнав, що єдиною підставою для обмеження прав євреїв є їх віросповідання [16, с. 151]. За міським положенням 1892 р. кількість гласних-нехристиян у думах не могла перевищувати 1/3 [16, с. 145].

Таким чином, із кінця XVIII і до початку ХХ ст. законодавство Російської імперії у цілому працювало на обмеження прав неправославних віросповідань. Однак під впливом революції 1905-1907 рр. відбуваються певні зміни, і вже 17 квітня 1905 р. згідно з указом Департаменту духовних справ іноземних віросповідань православні піддані імперії вперше отримали право законно відпадати від православ'я.

Оскільки велика кількість осіб почала переходити з православ'я в інші віросповідання, виникла потреба регулювати права й обов'язки цих осіб. Тому у жовтні 1906 р. був виданий височайший іменний указ «Про порядок влаштування послідовниками старообрядських згод і сектантами, які відділилися від православ'я, общин, а також про права та обов'язки цих осіб» [29, с. 105]. Одночасно міністру внутрішніх справ було доручено розробити закон про сектантів, які відпали від інших віросповідань. На додачу до цього, 13 березня 1910 р., Міністерство внутрішніх справ затвердило «Правила про влаштування послідовниками сектантських віровчень віросповідних з'їздів», а 4 жовтня того самого року - «Правила для влаштування сектантами богослужбових і релігійних зібрань» [29, с. 105]. Після виходу зазначених указів Міністерство внутрішніх справ не раз циркулярами роз'яснювало місцевій владі умови діяльності сектантських молитовних зібрань.

Водночас навіть після указу 1905 р. віросповідання регіону не були урівняні в правах на практиці. По-перше, католики і протестанти регіону й надалі перебували під наглядом або контролем поліції [16, с. 148] та жандармерії [15, с. 274], а, по-друге, частину дискримінаційних законодавчих актів, зокрема законодавство про зону осідлості, так і не було скасовано. Отже, лібералізація релігійного життя торкнулася направославних релігійних організацій регіону лише частково.

Вирішення майнових суперечок було дуже важливим компонентом юридичного регулювання міжконфесійних відносин регіону з боку держави з кінця XVIII і до середини ХІХст. через те, що церкви Правобережжя були великими землевласниками, а економічне становище духовенства Римсько-католицької й Уніатської церков після анексії регіону було значно кращим, ніж Російської православної церкви. Останній належало всього декілька монастирів у регіоні, тоді як Римсько-католицькій та Уніатській - десятки. Однією з причин кращого майнового становища Римсько-католицької й Уніатської церков було те, що шляхтичі дарували церкві майно у вигляді фундушів. Для того, щоб обмежити джерела майнової підтримки указом 1795 р. шляхтичам заборонялося дарувати Римсько-католицькій церкві маєтки [10, с. 136]. Це сприяло відриву священиків від пастви.

Влада Російської імперії розглядала православну церкву як свою опору в регіоні, а тому працювала над зміцненням її позицій й економічним послабленням «суперників» від самого початку анексії регіону. З цією метою ще 8 грудня 1792 р. імператриця Катерина II видає іменний указ про передачу в управління казни сіл, які належали монастирям, та земель монастирів, ченці яких відмовилися присягати Росії [27, с. 393-394].

Одразу після анексії низка храмів Уніатської церкви була освячені на православ'я, однак деякі освячення були зроблені проти волі місцевих громад. Зважаючи на протести місцевого населення, 1796 р. генерал-губернатор Т Тутолмін забороняє освячувати уніатські церкви на православ'я проти волі громад.

Деякі аспекти майнових відносин не регулювалися юридично, що посилювало конфлікти. Зокрема, попри заборону було освячено низку монастирських церков. Це призвело до того, що монастир належав одній конфесії, а церква при ньому - іншій. Пізніше указом імператора від 17 квітня 1797 р. уніатам заборонялося повертати церкви, освячені на православ'я [21, с. 100].

Намагаючись впорядкувати майнові суперечки, наприкінці березня 1797 р. військовий губернатор О. Беклєшев видав постанову, яка забороняла поміщикам регіону перешкоджати переходу нерухомого майна до православної церкви і загрожувала кримінальною відповідальністю тим, хто відмовлявся це робити [11, с. 8]. Бажаючи забезпечити православну церкву економічною основою для існування, уряд регулярно видавав акти, спрямовані на те, щоб за рахунок майна Уніатської церкви забезпечити Російську православну церкву. Так, 1799 р. синод видав наказ православним благочинним збирати інформацію про фундуші на церковні та монастирські землі, які б засвідчили, що вони були власністю православної церков ще до переходу в унію [21, с. 101].

Однак оскільки метою уряду було не тільки посилення позицій православної церкви, а й посилення контролю за діяльністю релігійних організацій, то згідно з указом негласного урядового комітету 1841 р. було конфісковувано 148 земельних маєтків усіх конфесій [33, с. 282]. Це було зроблено центральною владою без відома Київського генерал-губернатора, який про указ дізнався з газет [33, с. 282]. Для Римсько-католицької церкви це рішення офіційно було вмотивоване тим, що її маєтки були заселені переважно православними, а тому не моги перебувати в управлінні ксьондзів [16, с. 141].

Після секуляризаціїї церковного майна держава намагається посилити майнові позиції Російської православної церкви за рахунок поміщиків-католиків, обклавши останніх у 1864 р. відповідно до спеціального указу 10 % податком на збільшення кількості православних церков [5, с. 26]. Однак 1868 р. цей податок було зменшено спеціальним указом до 5 % [5, с. 26]. Разом із цим земельне питання для держави у регіоні зберігало свою гостроту, а тому у 1869 р. католикам, недавно наверненим у православ'я, було заборонено купляти землю, натомість це було дозволено лише їх дітям [5, с. 43]. Завдяки переліченим заходам, постійному економічному тиску, закриттю і відчуженню культових споруд на початку ХХст. на Правобережжі залишився лише один католицький монастир у Заславі [26, с.281].

Однією з важливих сфер юридичного регулювання були міжконфесійні конверсії. Майже весь досліджуваний період перехід з одного віросповідання в інше не допускався, крім переходу в православ'я [17, с. 20]. При цьому місіонерство заборонялося, а єдиною конфесією, якій надавалося право займатися місіонерською діяльністю була РПЦ. Проблему конверсій ускладнювало те, що після поділів Речі Посполитої й анексії Правобережжя під контролем Російської імперії опинилися конфесії, центр яких не був підконтрольний імперії.

Після анексії Правобережжя і проголошення православ'я державною релігією в регіоні держава прагнула одразу змінити співвідношення конфесій, яке склалося, на користь РПЦ. Уніатам і римо-католикам заборонялося чинити перешкоди переходам у православ'я. Секретним рескриптом подібні дії трактувалися як карний злочин [6, с. 148].

Опорою своєї влади у регіоні Російська імперія вважала не тільки церкву, яка була в цей момент ще неспроможна повноцінно виконувати таку роль, а й привілейовану верству - шляхту. Намагаючись заручитися підтримкою останньої, влада видавала правові акти, які суперечили один одному. Так, 22 квітня 1794 р. Катерина ІІ видала указ про повернення уніатів до православ'я [31, с. 61]. У травні того самого року архієпископ В. Садковський видав грамоту із закликом до уніатів повертатися до православ'я, однак Ізяславський губернатор В. Шереметьєв наказав затримати поширення грамоти, побоюючись заворушень у межах губернії [31, с. 61]. В урядовому рескрипті КатеринаІІ попередила Т Тутолміна, що перехід селян до православ'я не має бути приводом до непокори поміщикам. У цій ситуації видно, що на місцях виконання розпоряджень центральної влади могли гальмуватися через різні обставини.

Важливою обставиною також було те, що справи про конфесійні переходи вирішувалися губернаторами, і ця практика почала впроваджуватися одразу. На додачу до заохочення переходу у православ'я держава потурбувалася про те, щоб не відбувався вихід із нього, заборонивши маніфестом 1797 р. виходити з православ'я тим, хто перейшов з уніатства та католицтва [21, с. 67]. Разом із тим, не розібравшись в ситуації, уніатська консисторія забороняє зрікатися унії і видає про це укази [31, с. 62]. Намагаючись вберегти нових православних від зворотнього переходу в унію, 1799 р. спеціальним указом у місцях, населених православними, було заборонено проводити уніатське богослужіння, бо такі випадки призводили до повернення частини населення до унії [21, с. 101].

У ситуації юридичної невпорядкованості законодавчі норми продовжували дублюватися. Так, законом 1798 р. дітей від змішаних шлюбів православних із представниками інших конфесій мали виховувати у православ'ї [14, с.110]. Однак цей закон часто не виконувався і в 1830 р. він був продубльований [14, с.110]. Дублювання юридичних актів було пов'язане з тим, що після смерті Катерини ІІ держава на деякий час послабила юридичний і фактичний тиск на неправославних у регіоні. Це призвело до того, що законодавство про переходи з однієї конфесії в іншу й далі ігнорувалося та в цілому не було систематизованим. На лібералізацію релігійного життя впливав і той факт, що 27 листопада 1801р. імператор ОлександрІ видав маніфест, яким проголошував віротерпимість [17, с.16].

Оскільки частина уніатів, особливо на Волині, була приєднана до православ'я насильно, 1799 р. виходить указ синоду про те, що уніати, приєднані до православ'я, які не зверталися з требами до православних священиків, можуть самостійно вибирати: бути православними чи повернутися до унії [21, с. 98]. Разом із тим 1 лютого 1800 р. виходить ще один, фактично протилежний, указ синоду «Про неповернення в унію людей, приєднаних до Православної Віри, і про неперешкоджання уніатам приступати до неї» [3, с. 14]. Видання цього указу було обґрунтовано випадками навернення в унію, які мали місце у Волинській губернії.

Низка законодавчих актів була спрямована на відрив Уніатської церкви від Римсько-католицької, бо перша сприймалася як молодший розряд другої. Такі норми теж не виконувалися, а тому з часом дублювалися. Так, законом 1807 р. був заборонений перехід у католицизм [18, с. 39]. Однак уніати й надалі продовжували переходити у католицизм, щоправда на Правобережжі це явище було значно менш розповсюджене, ніж у Білорусі. В таких умовах у 1810 р. Сенат дав розпорядження Римсько-католицькій духовній колегії, щоб вона заборонила перехід з уніатства у католицизм і одночасно приймати до Василіанського чину осіб Римсько-католицького сповідання. Але ці укази не виконувалися й були повторені у 1827 р. [3, с. 40].

З одного боку, держава юридично обмежувала право на місіонерську та проповідницьку діяльність неправославним конфесіям. У 1830 р. було видано указ «Про заборону духовенству Римсько-католицького сповідання навертати осіб православного сповідання у свою віру» [26, с. 279]. З іншого боку, держава різними способами заохочувала перехід у православ'я. Наприклад, щодо євреїв було видано низку юридичних актів з метою тиску на них для переходу у православ'я. Указом 1817 р. було створено «Товариство ізраїльських християн» [35, с. 24] для підтримки процесу вихрещення євреїв, однак через неуспішність процесу у 1833 р. воно було ліквідоване.

Окремим корпусом законодавчих актів стали закони 1840-х років, присвячені так званій боротьбі за душі - юридичні акти, спрямовані на вирішення долі уніатів, які перейшли в католицизм. Так, 19 березня 1840 р. видано указ Синоду, за яким вимагалося перевірити законність перебування у католицизмі [34, с. 172]. Очевидно, цей указ не діяв, і в січні 1847 р. керівництво Волинської єпархії видало розпорядження благочинним єпархії зібрати інформацію про римо-католиків, які «за законом» належали до православного віросповідання [34, с. 173]. Проблеми виникали також із реалізацією інших указів. Хоча ще 30 вересня 1830 р. було видано указ «Про заборону одруження православних з католиками», він, вочевидь, також не виконувався [18, с.40], бо в 1840 р. була втретє повторена заборона ростити у змішаних шлюбах неправославних дітей [33, с. 290].

Окрім цього, видавалися законодавчі акти які підтверджували ексклюзивне право на місіонерську діяльність тільки для православної церкви в регіоні. Це, зокрема, було зазначено у статуті Римсько-католицької церкви 1857 р. [1, с. 157].

Усвідомлюючи вплив освіти на релігійність і конфесійну приналежність, 1861 р. римсько-католицькому духовенству в регіоні було заборонено відкривати польські школи для дітей [26, с. 280]. Однак в регіоні вже існувала практика навчання дітей при парафіяльних церквах, тому 1 травня 1863 р. Київський генерал-губернатор заборонив навчати дітей і при них [15, с. 272]. Також після польського повстання 1864 р. видається циркуляр Міністерства освіти, за яким всі парафіяльні католицькі школи підлягали закриттю [15, с.272].

Поширення штундизму на Правобережжі й навернення у нього колишніх православних спричинило ухвалення «Правил щодо облаштування місій і засобів дій місіонерів і пасторів церкви щодо сектантів і старовірів» 1888 р. [16, с.151]. Окрім цього, 1894 р. Міністерство внутрішніх справ видало циркуляр про визнання «штунди» найбільш небезпечною сектою [16, с. 148].

У цілому до кінця ХІХ ст. перехід з одної в іншу конфесію, крім православ'я, заборонявся навіть іноземцям. Зміни в загально-імперському законодавстві настають лише на рубежі ХІХ-ХХст. У 1896 р. за новим статутом іноземних віросповідань іноземцям було дозволено переходити з одної в іншу конфесію [29, с. 105]. Однак це не стосувалося штундистів, бо того самого року прийнято закон про застосуванням духовенством будь-яких заходів щодо повернення навернених у штундизм до православ'я [16, с. 149]. Цей закон був цілком в дусі вищезгаданого статуту, бо останній надавав тільки православній церкві право «переконувати послідовників інших християнських віросповідань та іновірців до прийняття свого вчення про віру» [29, с. 105].

Указом 17 квітня 1905 р. вперше було дозволено відпадати від православ'я. Після цього тисячі православних виявили бажання перейти у католицизм. Передбачаючи цю ситуацію, ще 15 квітня 1905 р. запропоновано класифікувати осіб, які перейшли в інше віросповідання, за трьома групами: старообрядці, безпосередньо сектанти, послідовники «ізувірських вчень» [29, с. 104]. Також 25 червня 1905 р. були видані правила переходу із православ'я в іншу конфесію [9, с. 188]. Попри те, що процедура була складною і тривала понад місяць, упродовж якого людина, котра бажала вийти з православ'я, зазнавала психологічного тиску, кількість римо-католиків у регіоні зростала і збільшилася з 1908 р. до 1911р. з 795957 до 875371, або на 79414 чол. [9. с. 188].

Висновки

Законодавче регулювання міжконфесійних відносин російською владою на Правобережжі упродовж кінця XVIII - початку ХХст. мало дискримінаційний, а в деяких випадках і репресивний характер стосовно неправославних релігійних організацій. Видання законодавчих актів владою часто було непослідовним. У деяких сферах, зокрема міжконфесійних конверсіях, очевидною була проблема практичної реалізації законодавства. Упродовж кінця XVIII - початку ХХст. правове регулювання міжконфесійних відносин зазнало певних змін, однак аналіз юридичних актів свідчить про підтримку владою Російської православної церкви. Характерною особливістю видання юридичних актів була їх станова спрямованість. Перспективними напрямками подальших досліджень можуть бути детальніше вивчення ефективності законодавчого регулювання релігійних процесів у регіоні, порівняльний аналіз законодавства щодо різних релігійних організацій та вивчення досвіду правового регулювання діяльності малих релігійних організацій регіону, зокрема татар-мусульман.

Список використаних джерел:

1. БаковецькаО. Зміни інституційних основ РКЦ доби реформ і контрреформ другої половини ХІХ століття. Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Серія: Історичні науки. 2018. №2. С.12-18.

2. БаковецькаО.М. Римо-католицька церква в Україні в кінці ХVПI-ХІХстолітті: монографія. Миколаїв : Іліон, 2015. 360 с.

3. БіликВ. Урегулювання правового становища василіанських монастирів у Право-бережній Україні наприкінці XVIII - у 30-хрр. XIXCT. Науковий вісник Волинського націо-нального університету імені Лесі Українки. Серія: Історичні науки. 2011. № 23. С. 40.

4. БіликВ.А. Участь греко-уніатських ієрархів у ліквідації унійної церкви в Російській імперії в 30-хрр. ХІХст. Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. 2014. № 7. С.25-30.

5. Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863-1914. Поляки в соціо-етнічних конфліктах. Київ : Критика, 1998. 334 с.

6. БогуцькаА.Л. Етнонаціональний та етнодемографічний розвиток Правобережної України наприкінці XVIII - у першій половині XIXCT. : дис. ... канд. іст. Наук : 07.00.01. Кам'я- нець-Подільський, 2017. 255 с.

7. Буравський О. А. Польська шляхта й ри- мо-католицьке духовенство Правобережної України в польському повстанні 1830-1831 рр. Гілея: науковий вісник. 2014. Вип. 84. С. 31-35.

8. Буравський О. А. Римо-Католицька Церква в контексті міжконфесійних відносин на Правобережній Україні наприкінці ХVIII - початку ХІХст. Гілея: науковий вісник. К., 2011. Вип. 47 (5). С.5-11.

9. Буравський О. Римо-Католицька Церква у міжконфесійних відносинах на Правобе-режній Україні: історія і сучасний стан. Українське релігієзнавство. 2013. № 66. С. 181-189.

10. БуравськийО. Римо-католицьке духовенство Правобережної України в польському національно-визвольному русі. Українське релігієзнавство. 2010. № 53. С. 134-142.

11. БурдінМ.Ю. Католицьке та уніатське землеволодіння в умовах інкорпорації Правобережної України до складу Російської імперії. Прикарпатський юридичний вісник. 2017. Вип.5. С. 6-10.

12. Гаухман М. В. Російська національна політика на Правобережній Україні (19051914 рр.): чотири національні проекти в одному політичному просторі. Дриновський збірник. 2011. ТIV. С. 141-150.

13. Гессен Ю. И. История еврейского народа в России: в 2т. Т.ІІ. Ленинград: Тип. К.-О. Ленингр. Губпрофсовета, 1927. 234 с.

14. Голий Р. В. Конфессиональные конверсии греко-католиков во второй четверти XIX в. (На примере Волынской губернии). Вестник Ленинградского государственного университета им. А. С. Пушкина. 2014. С. 107-113.

15. ГромаковаН. «Боротьба за душі»: польсько-російське протистояння в освітній сфері у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Дриновський збірник. (2019). № 11. С. 270-276.

16. ЖелізнякВ.М. Губернатор в системі місцевого управління Російської імперії 1796-1914рр. (на матеріалах Волинської губернії): дис. ... канд. іст. Наук: 07.00.01. Тернопіль, 2013. 242 с.

17. КулиевФ. М. Правовое регулирование деятельности конфессий в Российской империи в конце XVIII - в начале ХІХ в. Известия СОИГСИ. 2015. № 15 (54). C. 14-24.

18. КузнецьТ. В., КривошеяІ.І., СкусО.В. Християнська церква в Умані кінця XVIII - по-чатку ХХ століття : монографія. Умань : ВПЦ «Візаві», 2012. 148 с.

19. Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. Київ : Либідь, 1994. 335 с.

20. КрижанівськийО.П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України (XVIII - перша половина XIXCT.). К.: Вища шк., 1991. 127 с.

21. Лось В. Е. Уніатська Церква на Правобережній Україні наприкінці XVIII - першій половині XIX ст.: організаційна структура та культурно-релігійний аспект. Київ: НБУВ, 2013. 300 с.

22. МаксимовО.В. Судова реформа на Правобережжі 1864 р.: фахова дискримінація поляків в умовах «кадрового голоду». Intermarum: історія, політика, культура.

2014. № 1. С. 124-139.

23. ПавлюкГ. В. Баптисти Волинської губернії та Російська імперія. До питання про державно-церковні відносини (друга половина ХІХ - початок ХХст.). Наукові записки [На-ціонального університету «Острозька академія»]. Сер.: Історичне релігієзнавство. 2010. Вип.3. С.167-178.

24. ПавлюкВ.В. Римо-католицька церква в суспільному житті Правобережної України кінця ХVІІІ - першої третини ХІХст. Наукові записки [Національного університету «Острозька академія»]. Сер.: Історичне релігієзнавство. 2011. Вип. 4. С. 138-144.

25. ПоліщукЮ.М. Етносоціальні трансформації на Правобережжі України наприкінці ХVІІІ - на початку ХХ століття. Наукові записки Інституту політичних і етнонаціо- нальних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2014. Вип. 6 (74). С. 116-134.

26. ПоліщукЮ. М. Національні меншини Правобережжя України у контексті етнічної політики Російської імперії (кінець XVIII - початок XX ст.). К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. 432 с.

27. Полное Собрание Законов Российской Империи : Собрание первое: С 1649 по 12 декабря 1825 года. СПб.: Тип. II Отд- ния собств. Е.И.В. канцелярии, 1830. 48 т.: указ. Т 23 : С 1789 по 6 ноября 1796. 1830.

28. Таранець С. В. Куренівське тримонас- тир'я як один з провідних центрів старооб-рядців у Росії. Наукові записки [Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського]. Серія: Історія. 2012. Вип. 20. С. 259-266.

29. ТерюковаЕ. А. Понятие сектантства в российском вероисповедном законодательстве начала ХХ в. Вестник Санкт-Петербургского университета. 2013. № 4. С. 102-106.

30. ФілінюкА.Г. Суспільно-політичне становище селян Правобережної України на межі XVIII-XIX століть. Етнічна історія народів Європи: зб. наук. пр. К.: Київський ун-т, 2001. Вип.10. С.51-55.

31. ХитровськаЮ.В. З історії приєднання греко-католиків Правобережної України до Православної Церкви наприкінці XVIII ст. Сторінки історії: збірник наукових праць. 2010. Вип.31. С. 60-66.

32. ХитровськаЮ.В. Організаційно-правове становище римо-католицької церкви на Правобережній Україні наприкінці XVIII - на початку XXCT. Сторінки історії: збірник наукових праць. 2010. Вип. 30. С. 26-42.

33. ШандраВ. С. Генерал-губернаторства в Україні: XIX - початок XXCT^rrra / НАН України. Інститут історії України. К.: Інститут історії України, 2005. 427 с.

34. Шеретюк Р. М. Греко-Уніатська Церква в контексті етноконфесійної політики Російської імперії на Правобережній Україні (кінець ХVIII - XIX ст.). Рівне : Волинські обереги, 2012. 431 с.

35. ЩербакН.О. Єврейське питання у внутрішній політиці царизму наприкінці XVIII - у першій чверті XIX ст. Український іс- торичнийжурнал. 2004. № 6. С. 16-26.

36. МищакІ. М. Трансформація міжнародно-правових норм у сфері свободи совісті та віросповідання в конституційне законодавство України. Конституційні засади модернізації України. К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2012. С. 303-311.

37. МищакІ. М. Удосконалення конституційного законодавства України у сфері свободи совісті та віросповідання відповідно до міжнародно-правових норм та стандартів. Наукові записки Інституту законодавства ВерховноїРади України. 2012. № 4. С. 37-40.

38. Решетніков Ю. Є. Питання правового забезпечення процесу повернення колишньо- го церковного майна в Україні. Державно-конфесійні відносини в Україні: сучасний стан та тенденції розвитку / За ред. В. Д. Бондаренка та І. М. Мищака. К.: Видавництво НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2012. С. 204 - 217.

39. ХаварівськийУБ. Інституціаліза- ція державно-церковних відносин в Україні: історико-управлінський аспект: автореф. дис. ... канд. наук з державного управління: 25.00.01. Львів, 2011. 20 с.

References:

1. Bakovetska,O.M. (2018). Zminy instytutsiinykh osnov RKTS doby reform i kontrreform druhoi polovyny ХІХ stolittia. Naukovyi visnyk Mykolaivskoho natsionalnoho universytetu imeni V. O. Sukhomlynskoho. Seriia: Istorychni nauky, 2, 12-18 [in Ukrainian].

2. Bakovetska,O.M. (2015). Rymo- katolytska tserkva v Ukraini v kintsi XVIII- ХІХ stolitti. Mykolaiv: Ilion [in Ukrainian].

3. Bilyk,V. A. (2011). Urehuliuvannia pravovoho stanovyshcha vasylianskykh monastyriv u Pravoberezhnii Ukraini naprykintsi XVIII - u 30-khrr. XIXst. Naukovyi visnyk Volynskoho natsionalnoho universytetu imeni Lesi Ukrainky. Seriia: Istorychni nauky, 23, 38-43 [in Ukrainian].

4. Bilyk,V. A. (2014). Uchast hreko- uniatskykh iierarkhiv u likvidatsii uniinoi tserkvy v Rosiiskii imperii v 30-khrr. XIXst. Naukovyi visnyk Skhidnoievropeyskoho natsio- nalnoho universytetu imeni Lesi Ukrainky. Istorychni nauk, 7, 25-30 [in Ukrainian].5. Bovua,D. (1998). Bytva za zemliu v Ukraini 1863-1914. Poliaky v sotsio-etnichnykh konfliktakh. Kyiv: Krytyka [in Ukrainian].

6. Bohutska,A.L. (2017). Etnonatsionalnyi ta etnodemohrafichnyi rozvytok Pravoberezhnoi Ukrainy naprykintsi XVIII - u pershii polovyni XIX st.: dys. ... kand. ist. Nauk: 07.00.01. Kamianets- Podilskyi [in Ukrainian].

7. Buravskyi,O.A. (2014). Polska shliakhta і rymo-katolytske dukhovenstvo Pravoberezhnoi Ukrainy v polskomu povstanni 1830-1831 rr Hileia: naukovyi visnyk, vyp. 84, 31-35 [in Ukrainian].

8. Buravskyi,O.A. (2011). Rymo-Katolytska Tserkva v konteksti mizhkonfesiinykh vidnosyn na Pravoberezhnii Ukraini naprykintsi XVIII - pochatku XIX st. Hileia: naukovyi visnyk, vyp. 47, 5-11 [in Ukrainian].

9. Buravskyi,O.A. (2013). Rymo-Katolytska Tserkva u mizhkonfesiinykh vidnosynakh na Pravoberezhnii Ukraiini: istoriia i suchasnyi stan. Ukrainske relihiieznavstvo, 66, 181-189 [in Ukrainian].

10. Buravskyi,O.A. (2010). Rymo- katolytske dukhovenstvo Pravoberezhnoi Ukrainy v polskomu natsionalno-vyzvolnomu rusi. Ukrainske relihiieznavstvo, 53, 134-142 [in Ukrainian].

11. Burdin,M.Yu. (2017). Katolytske ta uniatske zemlevolodinnia v umovakh inkorporatsii Pravoberezhnoi Ukrainy do skladu Rosiiskoi imperii. Prykarpatskyi yurydychnyi visnyk, vyp. 5, 6-10 [in Ukrainian].

12. Haukhman,M.V. (2017). Rosiiska natsionalna polityka na Pravoberezhnii Ukraini (1905-1914rr.): chotyry natsionalni proekty v odnomu politychnomu prostori. Drynovskyi zbirnyk, t. IV, 141-150 [in Ukrainian].

13. Hessen, Yu. I. (1927). Istoriia ievreiskoho naroda v Rossii: v 2t. TII. Leninhrad: Typ. Leninhr. Hubprofsoveta [In Russian].

14. Holii,R.V. (2014). Konfessionalnyie konversii hreko-katolikov vo vtoroi chetverti XIXv. (Na primere Volynskoi hubernii). Vestnyk Leninhradskoho hosudarstvennoho universiteta im. A. S. Pushkina, 2, 107-113 [In Russian].

15. Hromakova,N.Yu. (2019). «Borotba za dushi»: polsko-rosiiske protystoiannia v osvitnii sferi u druhii polovyni XIX - na pochatku XX st. Drynovskyi zbirnyk, t. XI, 270-276 [in Ukrainian].

16. Zhelizniak,V. M. (2013). Hubernator v systemi mistsevoho upravlinnia Rosiiskoi imperii 1796-1914 rr. (na materialakh Volynskoi hubernii): dys. ... kand. ist. nauk: 07.00.01. Ternopil [in Ukrainian].

17. Kuliiev,F. M. (2015). Pravovoie rehulirovanye deiatelnosti konfessyi v Rossiiskoi mperii v kontse XVIII - v nachale XIX v. Izvestiia SOIGSI, 15 (54), 14-24 [In Russian].

18. Kuznets, T. V., Kryvosheia, 1.1., Skus, O. V. (2012). Khrystyianska tserkva v Umani kintsia XVIII - pochatku XIX stolittia: monohrafiia. Uman : VPTS «Vizavi» [in Ukrainian].

19. Kryzhanivskyi, O. P., Plokhii, S. M., (1994). Istoriia tserkvy ta relihiinoi dumky v Ukraini. Kyiv: Lybid [in Ukrainian].

20. Kryzhanivskyi,O.P. (1991). Tserkva u sotsialno-ekonomichnomu rozvytku Pravoberezhnoi Ukrainy (XVIII - persha polovyna XIXst.). K.: Vyshcha shk. [in Ukrainian].

21. Los,V. E. (2013). Uniatska Tserkva na Pravoberezhnii Ukraini naprykintsi XVIII - pershii polovyni XIXst.: orhanizatsiina struktura ta kulturno-relihiinyi aspekt. Kyiv: NBUV [in Ukrainian].

22. Maksymov,O.V (2014). Sudova reforma na Pravoberezhzhi 1864r.: fakhova dyskryminatsiia poliakiv v umovakh «kadrovoho holodu». Intermarum: istoriia, polityka, kultura, 1, 124-139 [in Ukrainian].

23. Pavliuk, H. V. (2010). Baptysty Volynskoi hubernii ta Rosiyska imperiia. Do pytannia pro derzhavno-tserkovni vidnosyny (druha polovyna XIX - pochatok XXst.). Naukovi zapysky Natsionalnoho universytetu «Ostrozka akademiia». Ser.: Istorychne relihiieznavstvo, vyp. 3, 167-178 [in Ukrainian].

24. Pavliuk,V. V (2011). Rymo-katolytska tserkva v suspilnomu zhytti Pravoberezhnoi Ukrainy kintsia XVIII - pershoi tretyny XIX st. Naukovi zapysky Natsionalnoho universytetu «Ostrozka akademiia». Ser.: Istorychne relihiieznavstvo, vyp. 4, 138-144 [in Ukrainian].

25. Polishchuk,Yu.M. (2014). Etnosotsialni transformatsii na Pravoberezhzhi Ukrainy naprykintsi XVIII - na pochatku XIX stolittia. Naukovi zapysky Instytutu politychnykh i etnonatsionalnykh doslidzhen im. I. F Kurasa NAN Ukrainy, vyp. 6 (74), 116-134 [in Ukrainian].

26. Polishchuk, Yu.M. (2012). Natsionalni menshyny Pravoberezhzhia Ukrainy u konteksti etnichnoi polityky Rosiiskoi imperii (kinets XVIII - pochatok XX st.). Kyiv: IPiEND im. I. F. Kurasa NAN Ukrainy [in Ukrainian].

27. Polnoie Sobraniie Zakonov Rossiiskoi Imperii. (1830): Sobraniie pervoie: S 1649 po 12 dekabria 1825 goda. SPb.: Typ. II Otd-niia sobstv. E. Y. V kantseliarii, 48 t.: T. 23 : S 1789 po 6 noiabria 1796 [In Russian].

28. Taranets,S.V. (2012). Kurenivske trymonastyria yak odyn z providnykh tsentriv staroobriadtsiv u Rosii. Naukovi zapysky Vinnytskoho derzhavnoho pedahohichnoho universytetu imeni Mykhaila Kotsiubynskoho. Seriia: Istoriia, vyp. 20, 259-266 [in Ukrainian].

29. Teriukova,E.A. (2013). Poniatie sektantstva v rossiiskom veroispovednom zakonodatelstve nachala XXv. Vestnik Sankt- Peterburhskoho universiteta, 4, 102-106 [In Russian].

30. Filiniuk,A.H. (2001). Suspilno- politychne stanovyshche selian Pravoberezhnoi Ukrainy na mezhi XVIII - XIXstolit. Etnichna istoriia narodiv Yevropy: zb. nauk. pr. K.: Kyivskyi un-t, 2001. Vyp. 10, 51-55 [in Ukrainian].

31. Khytrovska,Yu.V. (2010). Z istorii pryiednannia hreko-katolykiv Pravoberezhnoi Ukrainy do Pravoslavnoi Tserkvy naprykintsi XVIII st. Storinky istorii: zbirnyk naukovykh prats, vyp. 31, 60-66 [in Ukrainian].

32. Khytrovska,Yu.V (2010). Orhanizatsiino- pravove stanovyshche rymo-katolytskoi tserkvy na Pravoberezhnii Ukraini naprykintsi XVIII - na pochatku XX st. Storinky istorii: zbirnyk naukovykh prats, vyp. 30, 26-42 [in Ukrainian].

33. Shandra,VS. (2005). Heneral- hubernatorstva v Ukraini: XIX - pochatok XX stolittia. K.: Instytut istorii Ukrainy [in Ukrainian].

34. Sheretiuk,R.M. (2012). Hreko-Uniatska Tserkva v konteksti etnokonfesiinoi polityky Rosiiskoi imperii na Pravoberezhnii Ukraini (kinets XVIII - XIX st.). Rivne : Volynski oberehy [in Ukrainian].

35. Shcherbak, N. O. (2004). Yevreiske pytannia u vnutrishnii politytsi tsaryzmu naprykintsi XVIII - u pershii chverti XIXst. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 6, 16-26 [in Ukrainian].

36. Myshchak,I. M. (2012). Transformatsiia mizhnarodno-pravovykh norm u sferi svobody sovisti ta virospovidannia v konstytutsiine zakonodavstvo Ukrainy. Konstytutsiini zasady modernizatsii Ukrainy. K.: Instytut zakonodavstva Verkhovnoi Rady Ukrainy, 303311 [in Ukrainian].

37. Myshchak, I. M. (2012). Improvement of the Constitutional Legislation of Ukraine in the Field of Freedom of Conscience and Religion in Accordance with International Legal Norms and Standards. Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, 4, 37-40 [in Ukrainian].

38. Reshetnikov,Yu.Ye. (2012). Pytannia pravovoho zabezpechennia protsesu povernennia kolyshnoho tserkovnoho maina v Ukraini. Derzhavno-konfesiini vidnosyny v Ukraini: suchasnyi stan ta tendentsii rozvytku / Za red. V. D. Bondarenka ta I. M. Myshchaka. K.: Vydavnytstvo NPU im. M. P. Drahomanova, 204-217 [in Ukrainian].

39. Khavarivskyi,U.B. (2011). Instytutsializatsiia derzhavno-tserkovnykh vidnosyn v Ukraini: istoryko-upravlinskyi aspekt: avtoref. dys. ... kand. nauk z derzhavnoho upravlinnia: 25.00.01. Lviv [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru