"Несемо нову культуру" - друга радянізації Прикарпаття

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Несемо нову культуру» - друга радянізації Прикарпаття

Санкович Марія Василівна аспірантка кафедри всесвітньої історії, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Анотація

друга радянізація прикарпаття

У статті проаналізовано соціально-економічне становище західноукраїнських земель, зокрема Прикарпаття у період другої радянізації Західної України. Розкрито основні аспекти створення колгоспів на Прикарпатті, проаналізовано форми та методи боротьби радянської системи із вільними господарями. Описано приклади створення перших колгоспів, процес депортації українського населення.

У період другої радянізації західноукраїнських земель супроводжувались інтенсивним процесом індустріалізації. Вище керівництво СРСР ставило високі завдання: швидкими темпами наздогнати усі інші регіони УСРС у важкій промисловості, відбудові старих заводів та фабрик, а також розвиток нових. Основне завдання ставилося на нафтогазову промисловість, на корисні копалини яких Прикарпаття було багатим. Стаття аналізує процес радянської індустріалізації у даний хронологічний період, а також процес розвитку перших нафтопереробних заводів. В Івано-Франківській області (на той час Снаніславській) розпочалося активне будівництво нафтогазових водогонів, вишок і розпочалося транспортування нафти і газу не лише по території України, але і в Москву та Білорусію. У статті подано аналіз статистичних даних щодо видобутку нафти і газу за різні часові періоди. Розкрито основні умови розвитку важкої індустрії Прикарпаття. Разом з тим, розвиток індустрії призводив до зубожіння населення регіону, виселення і депортація невдоволених за межі країни. Разом з тим, було винайдено нові методи і способи видобутку і переробки нафтових продуктів, що в результаті призвело до будівництва великих заводів, фабрик і підприємств. Разом із соціально- економічною радянізацією Прикарпаття відбувалась і культурна анексія краю. Нова влада активно знищувала все українське, українське село, культуру, звичаї, традиції. Змінювали уклад існуючої системи господарства.

Ключові слова: колгосп, Прикарпаття, друга радянізація, економіка, сільське господарство, колективізація.

Abstract

Sankovich Mariya Vasulivna Postgraduate student of the Department of World History Precarpathian national Vasyl Stefanyk University,Taras Shevchenko St., 57, Ivano-Frankivsk

«WE BRING A NEW CULTURE» - THE SECOND SOVIETIZATION OF THE CARPATHIAN

The article analyzes the socio-economic situation of Western Ukrainian lands, in particular Prykarpattia during the second Sovietization of Western Ukraine. The main aspects of the creation of collective farms in the Carpathians are revealed, the forms and methods of struggle of the Soviet system with free owners are analyzed. Examples of the creation of the first collective farms, the process of deportation of the Ukrainian population are described.

During the second Sovietization of Western Ukraine, they were accompanied by an intensive process of industrialization. The top leadership of the USSR set high goals: to quickly catch up with all other regions of the USSR in heavy industry, the reconstruction of old plants and factories, as well as the development of new ones. The main task was set for the oil and gas industry, the minerals of which Prykarpattia was rich. The article analyzes the process of Soviet industrialization in this chronological period, as well as the development of the first refineries. In the Ivano-Frankivsk region (then Snanislav region) began the active construction of oil and gas pipelines, towers and began transporting oil and gas not only in Ukraine but also in Moscow and Belarus. The article presents an analysis of statistical data on oil and gas production for different time periods. The main conditions for the development of heavy industry in Prykarpattia are revealed. At the same time, the development of industry led to the impoverishment of the region's population, eviction and deportation of dissatisfied people outside the country. However, new methods and ways of extracting and refining petroleum products were invented, which eventually led to the construction of large plants, factories and enterprises. Along with the socio-economic Sovietization of Prykarpattia, the cultural annexation of the region took place. The new government actively destroyed all Ukrainian,

Ukrainian village, culture, customs, traditions. Changed the structure of the existing system of economy.

Keywords: collectivefarm, Prykarpattia, secondSovietization, economy, agriculture, collectivization.

Постановка проблеми

30 червня 1945 p., у зв'язку з підписанням договору між Чехословаччиною і СРСР про Закарпатську Україну й завершенням повного возз'єднання українського народу, О.Довженко так прокоментував цю подію у своєму щоденнику: «Об'єднались усі вкраїнські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Усі тепер будемо однакі. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько- угорським. Не будемо зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші од нас. Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і жорстокосердні «несамо-стоятельні» люде, не європейські й не азіатські, «отдельнії», як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї Книжечки, ні одного малюночка, ні однієї вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши один одному слова, ми принаймні «великі» українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов'янку, в ... бушлат землянистий...»[1, c.223].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. І це прагнення тоталітарного режиму вдягнути, за О.Довженком, «в бушлат землянистий» західноукраїнські землі виразно простежується у повоєнний період,, коли кремлівське керівництво прагнуло уніфікувати життя регіону з рештою території СРСР й якнайшвидше реалізувати тут власну й апробовану у попередні роки політику - «індустріалізація - колективізація - культурна революція», доповнивши її ще й неофіційною четвертою складовою - «русифікацією»[1, c. 224].

Мета статті - розкрити основні аспекти процесу другої радянізації західноукраїнських областей, зокрема Прикарпаття. Розкрити зміни у соціально-економічному і культурному плані.

Виклад основного матеріалу

7 травня 1945 р. ЦК КП(б)У і РНК УРСР ухвалили постанову «Про заходи по відбудові і дальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 p.» Документ проголошував курс на реконструкцію й розвиток як традиційних для регіону галузей промисловості (нафтовидобувна, газова та ін.), так і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна тощо). Упродовж четвертої п'ятирічки з великих промислових підприємств Радянського Союзу до Західної України було надіслано 2% тис. робітників і 2 тис., інженерно-технічних працівників. До 1950 р. чисельність робітників, зайнятих у промисловості західних областей УРСР, зросла з 138 до 284 тис. осіб. Особливість індустріалізації регіону полягала в тому, що темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях республіки. Якщо питома вага індустрії західних областей в усій промисловості України у 1941 р. становила 4,7 %, то в 1948 р. вже 12,6 % [3, с.61].

Таким чином, радянська вдала на території Західної України, а саме зокрема на Прикарпатті мала великий потенціал для реалізації своїх планів. Розвинений в економічному плані регіон мав корисні копалини, заможні сільські господарства, які ставали основою індустріалізації та комунікації.

Ця прискорена індустріалізація, як і в Східній Україні, супроводжувалася водночас повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, що виробляли товари для населення. Ще більш негативні наслідки викликала розгорнута паралельно за більшовицькими стандартами колективізація, яка здійснювалася форсовано-примусовими методами, Більшість колгоспів було створено в 1948-1949 pp. Якщо на початку 1946 р. в Західній Україні було 158 колгоспів, то на 1 листопада 1949 р. - 198. До середини 1951 р. - понад 95 % селянських господарств примусово були об'єднані в понад 7 тис. колгоспів. До 1950 р. у регіон центральне керівництво надіслало 15 тис. осіб, які вважалися фахівцями в галузі сільського господарства. Політичний контроль забезпечували політвідділи МТС, для роботи в котрих направили 1,7 тис. партійних функціонерів [4, с. 106].

Буденним явищем під час проведення колективізації стали порушення законності. Так, у Станіславській області лише за перше півріччя 1947 р. офіційно було зареєстровано 32 випадки таких порушень (серед них - побиття громадян, вилучення у них майна, незаконні арешти, загроза зброєю та ін.). Ситуація ускладнювалася тим, що процесові колективізації протидіяли УПА й підпілля ОУН. У свою чергу, це стимулювало репресивно-каральну активність комуністичної системи по масовому виселенню так званих «куркулів» та їхніх родин [5, с. 46].

Примусово колективізоване селянство зіткнулося зі значними проблемами. Так, у 1949 р. 4 %прикарпатських колгоспів зовсім не видавали зерно на трудодні, а 21 % господарств не виплачував грошей. Тому селяни всіляко ухилялися від праці у колгоспах: у 1950 р. в регіоні 45 % колгоспників (ледь не кожен другий) не відробили обов'язків мінімум трудоднів. Тим часом комуністична пропаганда всіляко вихваляла «переваги» колгоспного ладу [5, с. 47].

По-різному ставилися до більшовиків представники різних соціальних верств населення Прикарпаття. Малограмотні селяни та біднота з надією вірили в отримання дармового прибутку за рахунок заможного сусіда. Деякі щиро вважали, що керування совітів подарує їм краще життя. Одразу ж після приходу Червоної Армії, класифікувавши селян на куркулів (заможних), середняків та бідних, більшовиками були створені комітети з сільської бідноти та тимчасові управління. В першу чергу, такі комітети допомагали біднішим, влаштовували їх на роботу, переселяли із підвалів та бараків до облаштованих квартир, розподіляли між ними поміщицькі та церковні землі. Були відриті медичні пункти з безоплатним обслуговуванням, дітей бідних та середняків було відправлено в школи, на місцях були проведені збори з вибору голів сільрад. Аби швидше радянізувати західноукраїнське населення та утвердити більшовицький лад, до різних соціальних верств «совєти» застосовували різні методи агітації. Це були методи, перевірені на жителях Центральної та Східної України. Відтак, найбідніших агітували шляхом залучення до своїх лав, роздаванням награбованого у поміщиків та силоміць відібраного у заможніших господарів. З різних джерел бачимо, що тим, хто перший вступив до колгоспу а також тим, хто брав участь в організованих більшовиками заходах, що засуджувалися місцевими громадами, наприклад - танцях у Страстну п'ятницю 1940 р. тощо, продавали мануфактуру, одяг та взуття. Цікавим є факт, коли 1940 р. в с. Гавриляк Обертинського району люди пішли до церкви на Великдень, а дівчата, що вступили до лав більшовиків білили новостворений клуб. Підійшовши до церкви вони почали глузувати, «а як же ж нам перехреститься, коли руки у вапні, може лівою...». [5, с. 61]. Фактом є те, що ці ж дівчата пробули всю нічну службу у церкві на колінах.

Таким чином, бачимо, що до лав більшовиків чи то до колгоспів люди вступали з різних міркувань - через залякування, натравлювання, страх, а також через різні заохочення та обіцянки, які в подальшому виявилися суцільним обманом. Деякі селяни, знаючи про колективізацію та Голодомор 1923 - 1933 років в Україні, та боячись вислання в Сибір, відмовлялися від своїх статків, щоб вступити до лав комуністів та зайняти хоч абияку посаду.

Микола Ласійчук з Воскресінців згадував: «Людей скликали на мітинги... Пригадую, як вибирали крамарку до сільської кооперативи. Кандидатки на цю посаду мусіли прилюдно розказати про своє життя.

Це вважали за демократію, але насправді це було облудою. Один із життєписів мені запам'ятався, а саме: «я дочка бідняків, працювала ціле життя на куркулів». Всі вибухнули сміхом. Всі знали, що її мама працювала перекупкою на коломийському ринку. Ця дівчина не працювала... влітку вигрівалася на сонці біля Пруту» [5, с. 113]. Проте не всі ставилися до приходу більшовиків однаково. Місцева інтелігенція, представники «Просвіти», національно-свідомі та старші жителі ставилися з недовірою до нових окупантів.

Користуючись різною забороненою інформацією, галицькою пресою та з відчитів, які проводили читальні «Просвіти», більшість з них знали про насильницьку колективізацію та штучно організований московською верхівкою Голодомор 1932 - 1933 років в Україні, що забрав мільйони життів. Наприклад, у селі Голоскова більшість селян були ознайомлені із діяльністю совєтів в Україні, тому що хтось завіз альбом із 30 фотографіями більшовицьких комісарів під назвою «Кати України». Та й радянська влада недовго «загравала» із західноукраїнським населенням, аби заволодіти їхніми «головами та серцями». Водночас із «позитивними» зрушеннями для бідняків в селах Західної України розпочалися репресії, масові розкуркулення та депортації заможних родин. Представники більшовицької влади зі своїм атеїстичним світоглядом почали закривати читальні «Просвіти», церкви, відкривати клуби, створювати колективні господарства (колгоспи), артілі, МТС (машинотракторні станції). Запроваджений паспортний режим не дозволяв селянам переїжджати. В Західній Україні колективізацію почали проводити швидкими темпами, аби не відставали від УРСР [6].

По Станіславщині з вересня 1939 р. по 1940 р. було організовано 77 колгоспів, в які було примусово загнано 6000 господарств, а станом на 1 червня 1941 р. кількість колгоспів досягла 29515. Одним із перших у Західній Україні був створений колгосп «Нове життя» у с. Верхній Вербіж під Коломиєю в 1939 році. Правління знаходилось у господарстві розкуркуленого та вивезеного в Сибір Миколи Ковбаснюка. Реманент, коні та худобу відбирали у господарів та звозили у новостворений колгосп. До колективізації 1939 р. на території Західної України були свої звичаї, традиції, вірування. Діти зверталися до своїх батьків за давнім українським звичаєм на «ви», а також говорили їм «нене» і «дядьо». То було ознакою високої культури та поваги. Після приходу совітівдітей учили вже казати тато і мама і на «ти». Найбільший авторитет у селі мав війт та священик, їх поважали як дорослі, так і малі. Наприклад, як були вечорниці в селі, і йшов хтось із цих людей, то музики переставали грати, чекали доки молодь привітається з ними. Війт та священик заповідали їм, аби не набувалися (не вживали спиртного) та й не билися, не кривдили один одного та й не ганьбили батьків своїх. Прихід «визволителів» та колективізація внесли свої зміни і в традиційне та культурне життя селян. Не можна було вітатися «Слава Ісусу Христу» та відповідати: «Слава навіки Богу», нова влада вчила вітатися «Добрий день». Цьому навчали і дітей у школі, і колгоспників, і тих, хто вступив до лав більшовиків. Але багато людей між собою віталися за старими звичаями. Заборонено було вітатися у релігійні свята «Христос ся рождає!» та «Христос воскрес» [7, c. 27]. Равлюк Ганна Миколаївна жителька села Гавриляк розповідає: «На Великдень 1940 р. мама привіталися з партійцем «Христос воскрес», а він їм: «Чтоты сказала?» і наставив обрєз. А мама кажуть «Добрий день», а він «Иди!» [9]. Грабуючи та висилаючи із прикарпатських сіл заможних господарів, більшовики не залишали в спокої і місцевих священиків. Їхнє майно розбирали, а будинки забирали під гаслами, що це державна власність, а не приватна. В 1940-х рр. в селах

Прикарпаття влада почала закривати церкви. Так, в селі Гавриляк, коли закривали церкву селяни розбирали та переховували у себе церковне начиння. Равлюк Ганна Іллівна, 1933 р.н. розповідала: «Що її тато заховав церковні книги, аби уберегти, а коли під час Другої Світової війни людей з села «вакували» (евакуйовували), то книги залишилися схованими, після повернення додому все було перенишпорено і книг уже не було» [10]. Така ж доля спіткала більшу частину церковних цінностей, які селяни переховували чекаючи кращих часів. Після закінчення війни у багатьох селах Прикарпаття храми почали знову відкривати, але лише Московського патріархату. Греко-католицька ж церква надовго перейшла у підпілля. Хоча частина церков і відновила свою діяльність, переслідування більшовиками «невірних» партії священиків продовжувалася. Калин Анна Андріївна 1929 р.н. з с. Чортовець Городенківського району розповідала, що церква була, але дітей хрестити ходили під вечір до священика додому, аби ніхто не бачив. Люди боялися доносів на них, а большевицьких сексот (з російської «секретний сотрудник») на той час було багато. Та і до церкви, хоч і відновленої люди боялися йти. Недовіра і страх почав оселятися в душах людей. Всі ще пам'ятають як роздавали поміщицькі та церковні землі, худобу і реманент, а через деякий час це все було знову відібрано у колективне господарство з негативними наслідками для тих, хто відмовлявся. Анна Андріївна переповідала, що «слюб» (шлюб) брали у клубі, хоча церква була відкрита, селяни боялися вінчатися, щоб не наражати себе на злість енкаведистів [11, с. 28].

Вражаючим моментом є те, що після таких маневрів із закриттям та відкриттям церков, глибоко віруюче населення Прикарпаття перестало відвідувати поховальні церемонії. Люди намагалися бути лише на похованні дуже близької людини, оскільки не знали, чи молитися їм на похороні чи ні, і як можна було проводити небіжчика в останню дорогу без молитви. Страх не змушував хіба що дітей співати колядки та щедрівки на різдвяні свята, тікаючи від сексотів та енкаведистів по селі. Гритттук Марія Гаврилівна 1929 р.н. з с. П'ядики Коломийського району розповідала: «Одні діти на одному кутку, інші на другому і бігаємо по селі, колядуємо... Ми на цій вулиці, а там уже гукають, що туди не йдіть, бо по тій вулиці ходять більшовики». Повсюди відбувалися арешти негативно налаштованих, «недовірливих» щодо радянської влади. Жителька села Іванівці Мочернюк Ганна, 1922 р.н. свідчила, що за «перших совітів» розкуркулили та заарештували кілька сімей, а перед самим приходом німців усіх людей зігнали в урочище «луги» біля Прута на розстріл. В цей час з'явилися німецькі літаки і відкрили вогонь по радянських машинах. Більшовицькі кати розбіглися [12, с. 41].

Колективізація сільського господарства Прикарпаття, розпочата перед Другою Світовою війною, була завершена, в основному, в кінці четвертої п'ятирічки. По Станіславській області (тепер Івано- Франківська) у 1950 р. були колективізовані майже усі селянські господарства - 96,7%, у селян відібрано 99,1% землі. Після вигнання німців радянська влада вдруге почала освоювати землі Прикарпаття. Розпочався другий період радянізації. Про повернення більшовиків місцеві мешканці говорили: «Перші совіти, були ліпші, бо вони прийшли і одразу пішли» [13, с. 48].

Висновки

Отже, розпочалося активне відновлення створених до початку Другої Світової війни колгоспів та підготовка усіх сіл до створення нових колективних господарств. Знову-таки насильницькими методами змушували селян вступати до колгоспів. Відбирали худобу, реманент, цінні речі, одяг, залякували штрафами, арештами та виселенням в казахстанські степи та Сибір. Зі свідчень очевидців стає відомо, що варто було заарештувати та вислати одну родину з неколективізованого села, як інші зі страху перед НКВС вступали до новостворених колгоспів.

Література

1. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. [Ukraine: the first half of the twentieth century. Essays on political history.] К., 1993. C. 221 - 224.

2. Григор'єв А. Станіславська область (географічний нарuс).[Stanislav region (geographical sketch)]K, 1957. С. 61 - 62.

3. Сторінки історії України: ХХ століття: Посібн. для вчителя. [Pages of the history of Ukraine: XX century: Manual. for the teacher.]K, 1992. C. 106.

4. В.В.Онікієнко, Я.І.Жупанський. Природа й господарство Станіславської області ypUPffNature and economy of the Stanislav region of the USSR] Чернівці, 1960. С. 46 - 47.

5. Грабовецький В. Іванівці. Літопис села над Прутом.[Ivanivtsi.Chronicle of the village on the Prut] Івано-Франківськ, 2001. С. 112 - 113.

6. Свідчення Петруняка Якова Ільковича 1933 р.н.[Testimonyof Petrunyak Yakov Ilkovich, bornin 1933] з с. Гавриляк Обертинського району Івано-Франківської області.

7. Боднар І. Історія села Голоскова. Літопис рідного краю. [History of the village of Holoskova.Chronicle of the native Нп^Коломия, 2007. С. 27.

8. Коломия й коломийщина. Історико-крєзнавче видання. [Kolomyia and Kolomyia. Historical and crossword puzzle edition.] Т. ІІ. Збірник споминів і статей про недавнє минуле. Наукове товариство ім. Шевченка, коломийський осередок. Філадельфія Коломия, 2008. С. 283.

9. Свідчення Равлюк Ганни Іллівни 1930 р.н.[TestimonyofAnnalllivnaRavlyuk, bornin 1930] з с. ГаврилякОбертинського р-н, Івано-Франківської області..

10. Cвідчення Калин Анни Андріївни 1929 р.н. [Testimonyof Anna Andreevna Kalin, bornin 1929] з с. Чортовець Городенківського району Івано-Франківської області.

11. Коломия й коломийщина. Історико-крєзнавче видання. [Kolomyia and Kolomyia. Historical and crossword puzzle edition.] Т. ІІ. Збірник споминів і статей про недавнє минуле. Наукове товариство ім. Шевченка, коломийський осередок. Філадельфія Коломия, 2008. С. 28

12. Савчук М. Історія Марківки. [History of Markivka] Коломия, 2002. С. 41.

13. Павло Андрушко, Юрій Феняк. Історія Верхнього Вербіжа. [History of the Upper Verbizh.]Коломия, 2007. С. 48 - 49.

References

1. .Gunchak, T. (1993). Ukrarna: persha polovina XX stohttja [Ukraine: the first half of the twentieth centur]. Narisi polUichnolt Mom - Essays on political history, 221 - 224 [in Ukrainian].

2. GrigorYv, A. (1957). Stamslavs'ka oblast' (geografichnij naris). [Stanislav region (geographicalsketch)]. K. [in Ukrainian].

4. Ornkknko, V.V., Zhupans'kij, Ja.L (1960). Priroda j gospodarstvo Stamslavs'koi' oblasti URSR [Nature and economy of the Stanislav region of the USSR]. Cherrnvd [in Ukrainian].