"Bсе речи свои рухомые от мала до велика...". Світ речей і предметів волинських городян в XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАНУ

«Bсе речи свои рухомые от мала до велика...». Світ речей і предметів волинських городян в XVII ст.

Наталія Білоус

кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник

м. Київ

Анотація

майновий волинський воєводство успадкування

Метою статті є висвітлити окремі майнові аспекти, пов'язані з успадкуванням рухомих речей жителями міст Волинського воєводства. Джерельною базою дослідження послужили тестаменти городян, що вписувалися до волинських міських та ґродських книг у XVII столітті. У вітчизняній історіографії досі відсутні спеціальні комплексні дослідження, що розкривали б згадані аспекти. Наукові підходи базуються на застосуванні методів «нової соціальної історії», історії повсякдення та мікроісторії. У дослідженні акцентується увага на матеріальному вимірі буденного життя пересічних мешканців міст Волині, їх ставлення до рухомих речей і окремих предметів. Наукова новизна дослідження полягає у висвітленні матеріального світу заповідачів у світлі актів останньої волі XVII ст. Висновки. Переліки майна в заповітах городян починалися з найважливіших для тестатора речей, існувала певна їх ієрархія або градація. Найціннішими вважали вироби з благородних металів - золота і срібла, коштовні прикраси, потім - з цини (олова) і міді, а завершували цей перелік одяг та інші речі. Іноді тестатори дарували речі, що не становили особливої цінності у матеріальному вимірі, але мали нагадувати спадкоємцям про колишнього господаря. Значна кількість домашньої худоби зайвий раз свідчить про велику роль аграрної складової господарської діяльності багатьох мешканців волинських міст. Пересічні міщани найчастіше згадують предмети гардеробу, описуючи принагідно тканину, з якої вони були виготовлені, колір, окремі частини одягу, види хутра, що використовувалися при пошитті чи як оздоба. Вбрання засвідчує проникнення до волинських міст західних впливів, а водночас існування сталих східних запозичень; тут поєднувалися модні новинки з глибокою архаїкою, що творило різностильовий мікс. Порівняно з одягом постіль, посуд та інші побутові предмети (прикраси, книги, зброя, домашній інвентар) згадуються спорадично. Тестатори з волинських міст постають загалом людьми практичними і прагматичними, ощадливими, такими, що дбають про своє майно. Речі для них мали утилітарне значення, а коштовності сприймалися як «мобільні артефакти», які можна було продати або заставити в разі потреби. Незважаючи на специфіку такого джерела, як тестамент, аналіз його матеріальної частини є важливим джерелом для дослідження матеріальної культури ранньомодерного міського соціуму.

Ключові слова: тестаменти, спадщина, рухомі речі, городяни, міста, Волинь, XVII століття.

Annotation

Natalia Bilous (Kyiv) Candidate of Historical Sciences, senior research worker Institute of History of Ukraine NASU

The World of Things and Objects of Volhynian Dwellers in the 17th Century

The purpose of the article is to highlight individual property aspects related to the inheritance of movable things in residents of the Volhynian Voivodeship. The source base of the research served testaments of dwellers, which fitted to the Volhynian town and castle books in the 17^th century. In Ukrainian historiography, still no special comprehensive studies revealed the mentioned aspects. Scientific approaches are based on the use of methods of «new social history», the history of everyday life, and microhistory. The study emphasizes attention to the material dimension of the everyday life of ordinary inhabitants of Volhyn, their attitude to movable things and individual objects. The scientific novelty of the study is in the coverage of the material world of the testators in the light of the last wills of the 17^th century.

Conclusions. The lists ofproperty in the last wills of the townsmen began with the most important things for the testator; there was a certain hierarchy or gradation. The most valuable, considered products from noble metals - gold and silver, expensive jewelry, then -from tin and copper, and completed this list of clothing and other things. Sometimes testators gave things that did not constitute a special value in material terms, but had to remind the heirs of the former host. Given the agrarian nature of the majority of Volhynian towns at the time, land and real estate were the most valuable assets and most secure investments for the townsmen. The average burgers often mention the wardrobe objects, describing the fabric from which they were made, color, separate parts of clothing, species offur, used in sewing or as a decoration. The outfit ofpenetration to the Volhynian towns of Western influences, and at the same time, the existence of stable oriental borrowing. Here combined fashionable novelties with a deep archaic that created a diverse mix. As to bedding, dishes and other household items (jewelry, books, weaponry, and home inventory) are mentioned sporadically. Testators from Volhynian towns are generally practical and pragmatic, saving, such that they care about their property. Things to them had utilitarian significance, and jewelry was perceived as «mobile artifacts» that could be sold or stated if necessary. Despite the specifics of such a source as a testament, the analysis of its material part is an important source for the study of the material culture of the early-modern urban society.

Key words: testament, legacy, movable things, town dwellers, towns, Volhynia, 17th century.

Виклад основного матеріалу

Акти останньої волі або тестаменти людей ранньомодерного часу - розпорядження, спрямовані на порятунок душі і поховання тіла, щодо розподілу майна між спадкоємцями, сплати боргів та ін. - носії цінної інформації для дослідження багатьох аспектів функціонування міського суспільства. У ранньомодерний час вважалося, що спадок, накопичений впродовж життя, мав бути належно розподілений між членами родини або записаний на благодійні цілі. Водночас тестаменти вказують на символічний вимір практики заповідання, адже важила не тільки вартість речі, якою обдаровував тестатор, а й сама згадка про ту чи іншу особу, що закріплювала зв'язок між людьми⁹ Докладніше див.: БілоусН. За крок до Вічності. Мешканці міст Волині у світлі тестаментів кінця XVIXVII століть. - Київ: Інститут історії України НАНУ, ВД «Простір», 2021. - 536 с.. Земля або нерухомість у місті становили для волинських городян найбільшу матеріальну цінність і надійне вкладення капіталів. Купці і торговці більше цінували готівку або товар, який можна було продати. Метою даної статті є висвітлити окремі майнові аспекти, пов'язані з успадкуванням рухомих речей жителями волинських міст. Джерельною базою дослідження послужили тестаменти городян, що вписувалися до волинських міських та ґродських книг у XVII столітті.

Серед заповідачів були й особи, які говорили про своє «убозтво», тобто відсутність речей, які вони могли передати у спадок. Таким був наприклад гайдук з Дубна Андрій Іванович Косович, який 17 жовтня 1648 р. оформив свій тестамент, а 18 березня 1649 р. його тесть Мисько Симоненя приніс документ до міського уряду для запису до урядових книг. Заповіт був написаний у воєнні роки, коли точилися військові дії на території Волині, про що згадує сам тестатор. Він служив у війську сандомирського воєводи, а під час нападу козацького війська і розгрому втратив в обозі практично всі свої речі, а їх залишок пограбували козаки в Дубно: «Uboztwa zadnego tak pieni?dzy, srebra i sukien nie mam, gdyz com kolwiek z wiernej a krwawej wyslugi mojej mial, tedy teraz w obozie gdy nas rozgromiono, pobrano, a ostatek uboztwa co si? bylo zostalo, tedy i to Kozacy wszytko b?d^c teraz w Dubnie pobrali, ze si? nic nie zostalo» Там само, ф. 33, оп. 1, спр. 6, арк. 29 зв.. Судячи з усього, до початку військових дій він був далеко небідною людиною, оскільки серед своїх боржників згадує двох дубенських євреїв, яким позичив сумарно 50 злотих, один з них невдовзі встиг повернути 10 злотих на похорон його дружини Там само.. Інший цікавий випадок зафіксований у заповіті дубенської міщанки Катерини Хвалькевичової (30 ІХ 1701), яка пригадувала як її рідний дядько під час війни 1648-1654 рр. («pierwszej Kozaczyzny») закопав 12 злотих, але житель з сусіднього села викопав ці гроші і позичив (!) їм на господарство Там само, спр. 13, арк. 32..

Серед найбільш згадуваних рухомих речей - одяг і «живий інвентар» - свійська худоба. Заможні та середньозаможні міщани крім нерухомості залишали дітям у спадок чимало домашньої худоби, яку докладно перераховують. Наприклад, Дорота Якубова Гроховальська з Олики заповіла чоловікові і дітям 10 голів рогатої худоби, четверо коней, двох жеребців, 24 вівці і 21 свиню Там само, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 170 зв.. Олицька солодовничка Лукашиха серед своїх рухомих речей спершу згадує 5 свиней, яких розподілила таким чином: стару свиню і два вепра передавала дочці Марині, двоє свиней - останньому чоловікові Лукашові Там само, спр. 4, арк. 72 зв.. Аполонія Більцова, вдова олицького писаря Мартина Більця, своїй племінниці Магдалені Пшизоловській, дочці покійного брата, відписала корову і двох рудих бичків, двох биків-озимків, корову з телям Там само, спр. 7, арк. 188-188 зв..

Більшість олицьких тестаторів, заповідаючи домашню худобу, зазначають її кількість, в окремих випадках - масть. Так, Мартин Дорошеня залишив дружині і малим дочкам Марусі i Паласі (на додачу до хати та городу) гнідого коня, 4 кози, 5 овець, 4 свині Там само, арк. 49.. Купець Якуб Добко розпорядився таким чином: білу корову з телям - дочці, a лису гніду корову з теличкою і телям від цієї корови - дружині Там само. арк. 167 зв.. Скарбовий гайдук з Дубна Томаш заповів своїй третій дружині молоду чорну корову (теличку), а старшому синові Грицьку - двох волів, кобилу і чорну корову Там само, ф. 33, оп. 1, спр. 1, арк. 343.. Ковельський міщанин Іван Посушка відписав своїм дітям пару волів, три корови, 17 овець та «інший домашній дріб'язок» у вигляді свиней, кіз, гусей Там само, ф. 35, оп. 1, спр. 8, арк. 16 зв.. Деякі тестатори крім домашньої худоби взагалі не згадують про інші рухомі речі і дуже рідко заповідають домашню птицю. Наприклад, Миколай Сахнович, крім двох вепрів, семи свиней, шести овець, тисавої кобили з лошам (з возом і хомутом) заповів своїй дружині з малими дітьми 8 гусей Там само, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 171-171 зв.

^{- 0} ЦДІАК України, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 171-171 зв.. Міщанин-огородник Йовко Мискевич вочевидь займався розведенням і продажем домашньої худоби, про яку в тестаменті згадує як про «товар», який передавав у спадок старшому синові від першого шлюбу і другій дружині з малими дітьми. Так, Омелькові дісталися (крім городу) кобила з возом і хомутом, дві старих вівці і одна молода. Дружині Марині і двом дітям (Івасю 4-х років і Мелашці 2-х рочків) тестатор залишив крім хати з земельною ділянкою пару волів (один був старий, другий - драпястий), руду «яловичку», свиней та 10 овець ЦДІАК України, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 99..

У ранньомодерному соціумі особливо цінувалися коні, які підкреслювали престиж власника і були незамінним засобом пересування. Вони часто згадуються у шляхетських заповітах, спорадично - у міщанських та духовних осіб. Так, шляхтич Михайло Волк-Ланевський, слуга Альбрехта Мошковського, акцентує увагу на тому, що купив коня-бахмата за 40 злотих Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 89, арк. 519 зв.. За таку ж суму купив коня лентвійт Марк Ніфанович і просив його продати, а гроші використати на похорон і поминання його душі Там само, ф. 35, оп. 1, спр. 6, арк. 13 зв.. Заможна олицька міщанка Маріанна Слоньчина згадує у своєму заповіті тисавого коня за 60 злотих, який колись належав її чоловікові Там само, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 91.. Парох ковельського костелу Мартин Овакович був власником чотирьох коней: трьох гнідих і одного білого. Двох гнідих з коляскою він розпорядився передати сестрі, старого гнідого коня - канторові костелу Станіславу, а білого - своєму слузі Саськові Там само, ф. 35, оп. 1, спр. 2, арк. 20.. Купець Яцько Ленчиць пригадав, що купив зі своїм товаришем двох коней - гнідого і вороного за 66 злотих. Там само, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 121.

Як відомо, одяг у ранньомодерному суспільстві був свого роду маркером, що визначав соціальний статус людини, а для міщан був ще й капіталовкладенням і передавався у спадок Bartkiewicz M. Odziez i wn^trza domow mieszczanskich w Polsce... - S. 141-185; Zielecka-Mikolajczyk W. Prawoslawni i unici w Rzeczypospolitej XVI-XVIII wieku... - S. 222.. Інформація про одяг обмежується передусім назвами окремих його частин, кольорів, матерії, з якої він був пошитий та імені нового власника, кому він призначався, рідко зазначається його вартість. Одяг дарували найчастіше дітям, онукам, або шлюбному партнеру. Зазвичай сини успадковували одяг по батькові, а дочки - по матері. Траплялися випадки, коли чоловік успадковував речі по дружині і навпаки, а дочки - по батькові, означало це те, що такий одяг служив як вкладення капіталу. Одяг зазвичай мав кількох власників і навіть коли виходив із ужитку, його перешивали, подовжуючи життя речей. Таке ставлення було характерне для всіх міщан, незалежно від майнового статусу.

Жителі волинських міст найчастіше вживали щодо верхнього одягу (кожухів, жупанів, кунтушів, кафтанів) за річпосполитською традицією узагальнюючі назви «сукні» або «шати». У гардеробі заможних міщан були делії, а бідніших - баранячі та кролячі кожухи. Гермаки і копеняки, якими рясніють тестаменти XVI ст., все рідше згадуються в XVII ст. Їм на зміну приходять жупани, кожухи, кунтуші, ферезії, делії. Пересічний шляхтич і міщанин могли мати по два жупани, з яких один був для щоденного вжитку, а другий - святковий. Жупани відрізнялися якістю тканини, що залежало від заможності їх власників. У волинських тестаментах найбільш часто згадуються жупани, пошиті з фалендишу. Заможніші міщани шили жупани з адамашку і підшивали їх хутром. Вони різнилися кольором: сірим, зеленим, лазуровим, чорним, фіолетовим. Жупан «литовський» зі срібними ґудзиками згадує серед свого майна олицький купець Іван Йовтухович ЦДІАК України, ф. 1237, оп. 1, спр. 4, арк. 67 зв., а міщанин Самійло Гудневич мав у своєму гардеробі три жупани: атласовий, кольоровий з позолоченими ґудзиками «оливкової масті» та поношений, шитий з кармазину. Крім того він згадує туркусовий кунтуш з атласовим листям, зелену фалендишову «делійку», вільчуру, оксамитову шапку, підшиту соболями Там само, арк. 46.. Ковельський лентвійт Марк Ніфанович заповів своїм онукам фалендишову делію з позолоченими ґудзиками, підшиту баєю, а зятеві - свій старий одяг Там само, ф. 35, оп. 1, спр. 6, арк. 14..

Популярними були також ферезії, делії і курти. Так, гардероб шляхтича Михайла ВолкаЛаневського складали «фєрвзия лязуровая фалвндышовая, лисами подшитая, фврвзия чирвоная блакитньш киро.^ подшита, курта лязуровая фалюндышовая, кафтан отцовски/, курта чирвона и дєлюра брунатна, жупан чєрвоньи козацкии, инших куртъ двв [...] Дєлия фалюндышовая, китайкою жолтою подшита» Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 89, арк. 520.. У другій половині XVII ст. зменшується кількість згадок у тестаментах кунтушів порівняно з жупанами, які відігравали роль важливого повсякденного одягу, натомість кунтуш виконував роль урочистого верхнього одягу, який шили з дорогих тканин, що було не всім по кишені Zielecka-Mikolajczyk W. Prawoslawni i unici w Rzeczypospolitej XVI-XVIII wieku... - S. 225-227..

Як і шляхтичі, багатші городяни носили поверх фалендишових жупанів підшиті хутром ферезії. Зазвичай нижній та верхній одяг контрастували між собою. Помічено, що на теренах Наддніпрянщини і Волині городяни надавали перевагу верхньому одягу блакитних відтінків, як і загалом міщани й шляхта інших регіонів Zielecka W. Maj^tek ruchomy w testamentach prawoslawnych i unitow w Rzeczypospolitej w XVI-XVIII wieku // Bialoruskie Zeszyzty Historyczne. T. 31, 2009. S. 17. Зокрема у Могилеві міщани носили жупани переважно лазурового або блакитного кольору. Див.: Zielecka-Mikolajczyk W. Prawoslawni i unici w Rzeczypospolitej... - S. 229.. Так, олицький райця Єронім Танюкевич заповів молодшому сину Лукашу лазуровий фалендишовий кунтуш зі срібними ґудзиками ЦДІАК України, ф. 1237, оп. 1, спр. 1, арк. 19 зв., а ковельський міщанин Ян Козловський своєму племінникові Матису - лазуровий паклаковий жупан зі срібними ґудзиками, який купив за 60 злотих Там само, ф. 35, оп. 1, спр. 6, арк. 178-179.. Олицька міщанка Анна Маринська відписала старшому синові туркусовий фалендишовий жупан зі срібними ґудзиками, лазуровий фалендишовий кунтуш з шістьма срібними і позолоченими ґудзиками, фалендишову вільчуру, підшиту вовчим хутром зі срібними ґудзиками, один червоний пояс, а інший - білий. Молодшому синові вона залишила туркусовий фалендишовий жупан зі срібними ґудзиками, лазуровий кунтуш, один червоний пояс, а інший - білий. Міщанин-огородник Іван Віттюк заповів синові Омелькові лазуровий жупан з 14 срібними ґудзиками ЦДІАК України, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 142 зв.. Григорій Мечник передав своєму учню Максиму Степановичу «власний лазуровий жупан, в якому сам ходив» Там само, арк. 48.. Прокіп Семенович залишив дружині власний блакитний жупан з червоними «lisztwami kresowymi», з гафтками (застібками), підшитий полотном, кожух та інший одяг Там само, арк. 51.. Свій старий вживаний одяг заповів нащадкам купець зі Стрия Яцько Ленчиць: лазуровий паклаковий доломан, підшитий білими баранами, старий лазуровий фалендишовий жупан, підшитий старим зеленим сукном, інший старий одяг, шитий з паклакової тканини лазурового кольору, крім того дві старі шапки - одну тузинкову, а другу діряву кармазинову, підшиту баранячим хутром Там само, арк. 121-121 зв.. Товариш хоругви Яцько Стоговський згадує у своєму заповіті кунтуш лавандового кольору, пошитий з іспанського сукна Там само, ф. 25, orn 1, спр. 410, арк. 141-142 зв..

Менш популярними кольорами для верхнього одягу були зелений, синій, вишневий. Кушнір Юрій Середа переказав старшому синові Пилипові свій гранатовий фалендишовий жупан зі срібними ґудзиками, підшитий баєю, срібний пояс, «відлитий трохи по-козацьки»; старий жупан i підшиту баранячим хутром бекешку - дружині Марині i молодшому синові Кирилу Там само, арк. 108.. Огородник Йовко Мискевич залишив старшому синові Омелькові старий синій паклаковий жупан зі срібними ґудзиками, старий материнський кожух, білу нову серм'ягу, новий кожух, 10 аршинів тканого полотна Там само, арк. 99 - 99 зв. Там само, арк. 58 зв. Там само, арк. 99 зв. - 100.. Швець Матяш Ольдезийьуй падпліивузжо®віізЈ.керум<наПівЕС|;) анпапуу жою шнурівкою і шістьма срібними та золотистими ґудзиками, з шовковими вставками.

Найпоширенішим взуттям були чоботи з високими халявами і низькими (боти), черевики (бачмаги). Асортимент взуття був досить широкий, але в тестаментах він представлений мало: згадуються переважно чоботи, без деталізації. Цікаву інформацію щодо цього подає тестамент олицького чоботаря Миколая Шишковиця (22 ІІ 1625), який згадує, що пошив три пари черевиків на пасках і заробив на цьому всього 20 грошів, за пошиті з саф'яну боти - півтреті злотих, за башмаки - 40 грошів, за інше замовлення - боти з його сировини він виручив півтреті злотих, а за чіжми або пулени (чоловіче гостроносе взуття) - 1 злотий Biblioteka Kornicka, sygn. 01204, k. 37. Матвій Калиновський, прибулий до Ковеля шляхтич з Мінського воєводства, у своєму заповіті зазначив, що дарує своєму слузі Іванові дві пари ботів - жовті і чорні ЦДІАК України, ф. 35, оп. 1, спр. 2, арк. 118 зв.. Рівненська міщанка Овдотя, дружина Гаврила Павловича, зазначила, що витратила на чорні бути для сина Андрія 1 злотий Львівська Національна Наукова бібліотека ім. В. Стефаника (далі - ЛННБ). Відділ рукописів, ф. 91, спр. 44, арк. 220..

Одяг військових відзначався різноманіттям кольорів і ґатунків тканин. Так, Войтех Мольський, товариш гусарської роти, заповів продати його обмундирування і зброю і на ці кошти справити похорон. Серед одягу згадує шкарлатний кунтуш, китайковий жупан помаранчевого кольору, атласові шаровари, дві гамалійки, три хустки ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 441, арк. 19.. Ян Юзеф Журавський, товариш гусарської хоругви белзького воєводи Казимира Замойського, повідомляв, що залишив у скрині коштовний одяг: кунтуш з голландського сукна зеленого кольору, підшитий лисячим хутром, другий кунтуш персикового кольору, підшитий хутром, зелений китайковий жупан, підшитий хутром, позолочений гусарський стрій і другий нагайський стрій, кораловий кунтуш і білий жупан Там само, спр. 410, арк. 1399..

Схоже, що мода на жіночі шуби була особливо характерна для XVI ст., оскільки в тестаментах цього періоду трапляється найбільше згадок про них. Аналогічна картина спостерігається і в тестаментах киян, які згадують значну кількість шуб і хутра різного ґатунку (з соболів, куниць, лисиць, вовків, білок, бобрів, видр), що вважалося показником соціального статусу і вигідним розміщенням капіталу Білоус Н. Тестаменти киян... - С. 75, 100, 101, 108, 109, 116, 122, 123.. Шуби найбагатших міщан підшивали адамашком і оксамитом. Так володимирський священник Малофій Іванович у своєму заповіті (1585) перераховує одяг та інші рухомі речі, які в якості посагу він виділив дочці Анні. На першому місці тестатор згадує три коштовні шуби: лисячу шубу «завьшковую гвоздиковий пурприянскимь сукномъ критую» вартістю 12 кіп гр. лит., шубку «бєличюю сибирковую чємл'Ьтомь чорнымь критую з дєвєтма кнафлями срєбрьньїми» за 6 кіп гр. лит., шубку «нагольную», яка коштувала 100 гр. лит. Далі перераховуються види дорогих тканин та їх вартість, з яких мали шити жіночий одяг: саян «китайки чєрлєноє з оксамитом», який коштував 8 кіп гр. лит, саян синього мухаєру з оксамитом за 4 копи гр. лит, саян зеленого волоського сукна з оксамитом за 5 кіп гр. лит., саян брунатного волоського сукна вартістю 5 кіп гр. лит., саян сукна «чєрлєного люнского з оксамитом» за 3 копи і 20 гр. лит, саян синього швебединського сукна вартістю 80 гр. лит. З одягу згадується також китлик, пошитий з зеленої китайки з оксамитом з 36 срібними кнафликами вартістю 2 копи гр. лит.^D ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 18, арк. 34.

У тестаментах XVII ст. шуби згадуються рідше, натомість переважає інший теплий одяг, підшитий хутром. Так, Олександр Дзуса дочці Олені відписав 4 лікті кармазинового сукна та якісне фалендишове сукно для пошиття верхнього одягу - т.зв. шведки з лисячим хутром. Олицький райця Єронім Танюкевич заповів дочці Хвесі дорогий одяг: спідницю з турецького мухаєру за 30 злотих, підшиту лисами фалендишову катанку вартістю 60 злотих, тонкого ткацького полотна за 40 злотих Там само, ф. 1237, оп. 1, спр. 1, арк. 19-19 зв..

Серед жінок популярними були різного виду плащі (півчамарки, делійки) і літники - легкі жіночі сукні, пошиті з тонких тканин. Так, шляхтянка Анна Медонівна з Клевані заповіла своїй донечці речі зі свого гардеробу: чорний літник з мухаєру, блакитний чамлетовий літник, байовий півчамарок, підшитий смужками, плащик з мухаєру, зелений фартух, шість сорочок, одна з яких була шовковою, а інші - з простого полотна Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 131, арк. 160 зв.. Криштоф Немиський з Луцька старшій дочці Федорі заповів фалендишову чамару лазурового кольору, «літник селезньовий», півчамарок з мухаєру, літник вишневого кольору, брунатну сукню з фалендишу, пару позолочених поясів, які були заставлені у Луцькому братстві. Другій дочці Гальшці - чамару і турецький півчамарок вишневого кольору, літник чамлетовий червоний, а другий - чорний адамашковий. Порівну між ними розподілялися білі хусти та 7 сувоїв білого полотна Там само, ф. 23, оп. 1, спр. 1, арк. 31.. Стефан Булгак відписав своїй онучці Овдоті срібний позолочений пояс з ременем, що важив 3,5 гривні; синові - ковпак, а делію і жупан - внукові Мойсію, дружині - срібний пояс, сукню, півчамарок Там само, арк. 92 зв.. Швець Матяш Ольшевський заповів дочці лазурову паклакову сукню і вишневий турецький півчамарок з мухаєру, підшитий попелицями, червоний чамлетовий кабат з шовковою підшивкою ЦДІАК України, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 58 зв.. Купець Якуб Добко зазначив, що його дочка Анна має свій одяг, зокрема два літники і катанку, підшиту заячим хутром Там само, арк. 168.

* Має бути фрижки (старопол. fryga, fryzka, fryza) - вид ковніра, пошитого з тонкого полотна, зазвичай обшитого мереживом..

Коштовний і модний одяг природно згадують заможні міщанки, які могли собі його дозволити. Так, Анна Маринська переказала своїй невістці - дружині старшого сина Миколая «штуку» турецького мухаєру на спідницю і на катанку за 11 талярів, атласову шнурівку зі срібними підшивами, чепець «щиро золотий», атласову шапочку з горностаями зі срібними підшивами, другу шапочку з золотими підшивами, 35 аршинів тонкого білого полотна, «фрашки* білоголовські» ЦДІАК України, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 125.. Остання річ означала комір, пошитий з тонкого полотна і обшитий зазвичай мереживом, він був поширений в іспанській моді у XVI-XVII ст. Подібні речі більше ніде не фігурують у тестаментах волинських міщан. Інша заможна олицька міщанка Маріанна Слоньчина зі свого гардеробу згадує тільки вишневий шовковий пояс, який купила за 20 злотих Там само, арк. 91 зв..

Загалом волинські міщанки рідко згадують одяг, пошитий з дорогих тканин (адамашк, оксамит, шовк) чи підшитий хутром. Натомість у тестаментах перераховують повсякденний одяг, що передавався у спадок нащадкам по жіночій лінії, а також чоловікам. Володимирська бездітна міщанка Христина Русаківна відписала своєму племінникові Хвесю дві своїх катанки, підшитих хутром, білі хусти, фалендишову сукню, два кабати, інші повсякденні і святкові сукні, підшиту баранками бекешку і фалендишовий жупан, а також турецький літник своєї служебниці Марушки ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 89, арк. 492.. Регіна Сокальська залишила синові і другому чоловікові свій одяг, оскільки не мала дочок: фалендишову чамару, білі хусти, спідниці, сукні, кабат та ін. Там само, ф. 33, оп. 1, спр. 6, арк. 157. Йовся Веремейчикова своїй племінниці відписала кожух і білі хусти, крім того мала в гардеробі лазурову сукню, табіновий кабат зі срібними застібками (гачками) Там само, арк. 48.. Вівдя Білецька своїм племінницям переказала лазурову сукню, кожух, татарський півчамарок, чотири сорочки та чотири намітки Там само, арк. 55.. Солодовничка Лукашиха згадує серед свого рухомого майна сукню лазурову шиптухову, яку «нажила» з першим чоловіком, 15 аршинів грубого ткацького полотна, 7 сорочок, 4 фартухи, 4 тканих хустки, 3 подушки - ті речі заповіла дочці Марині, а чоловічі фартухи - другому чоловікові Там само, арк. 72 зв. - 73.. А рівненська міщанка Овдотя Гаврилова Павловичова відписала своїй дочці Маруші лише 12 наміток у скрині та дві подушки ЛННБ, ф. 91, спр. 44, арк. 220 зв..

Деякі тестаторки згадують частини свого гардеробу і тканини, з яких був пошитий одяг, докладно зупиняючись на його кольорі та окремих деталях. Серед них була, наприклад, Настасія Синицька скаржучись на чоловіка, який за спиртні напої заставив євреям її речі, згадує свій одяг: дві зелених сукні (без уточнень), зелену запаску, яку вона купила за 3 злотих і 15 грошів, синю паклакову катанку вартістю 4 злотих, два старосвітських сарафани з люнського сукна, один з яких коштував 20 злотих, срібний пояс вартістю 50 злотих ЦДІАК України, ф. 33, оп. 1, спр. 1, арк. 155.. З усього переліку привертають увагу два сарафани, що не було характерно для річпосполитської моди, а вказувало на східні впливи, зокрема з Московського Царства. Бездітна ковельська міщанка Аполонія, дружина Кіндрата Лавриновича, заповіла своїй племінниці Мелашці два лікті турецького вишневого мухаєру і 20 ліктів борщового пасамону, лазурову паклакову катанку, підшиту білим баранячим хутром Там само, ф. 35, оп. 1, спр. 6, арк. 132..

Про одяг духовних осіб довідуємося лише з двох актів останньої волі. Парох ковельського костелу Мартин Овакович залишив по собі сукні - табінову і фалендишову, плащ фалендишовий, які просив віддати убогим капланам, а дорожчі - фалендишову сукню, підшиту лисами, та фалендишову сутану - ксьондзу Джевецькому. Тестатор також згадує про нові «козлові» боти і шебокову шапку Там само, оп. 1, спр. 2, арк. 20.. Анна Маринська зазначила у тестаменті, що справила своєму середньому синові Аньолові, який служив в Ордені св. Франциска, габіт, що коштував 30 злотих, а другий габіт - за 50 злотих Там само, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 125 зв..

Важливе місце у тогочасних тестаментах відводилося клейнодам (особливо цінним речам) у вигляді золотих і срібних перснів, сиґнетів з гербами власників, ґудзиків, оправлених в золото і срібло, коштовних поясів зі срібла і позолоти, різних прикрас з перлів і коштовних каменів, срібного посуду. Мірилом міщанської заможності були срібні ложки, які також переходили у спадок. Тестатори згадують від 1 до 12 таких ложок.

Заможні волинські міщани епізодично згадують золоті і срібні персні, намиста з коралів. Так, Анна Маринська заповіла своїй невістці «два щирозолотих перстенки». Петро Бризель згадує про три персні, переданих у заставу, четвертий золотий з рубіном також потрапив у заставу до єврея за 8 злотих. Миколай Сахнович залишив дітям чотири срібних чапражки (великі ґудзики для застібання) і чотири маленьких срібних застібки, срібний перстень, а також коралове намисто^D Там само, арк. 171-171 зв.. Христина Русаківна була власницею чотирьох срібних перснів і коралового намиста Там само, ф. 28, оп. 1, спр. 89, арк. 492.. Коралове намисто згадує лавник Лукаш Познєвич, яке заставив єврею за 5 злотих Там само, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 196.. У посмертному інвентарі майна Петра Бризеля перераховуються вісім шнурів перлів і ще чотири дрібних, пасок на шовковому шнурі з 90 коралами, намисто на зеленому шовковому шнурі з коралами і з білим кришталевим хрестиком з відлитим з олова зображенням Христа Спасителя і Божої Матері, а з другого боку - Святої Терези Там само, арк. 134 зв..

Коштовніші прикраси згадуються, як правило, у заповітах шляхти: діамантові прикраси і намисто з чотирьох шнурів перлів залишив Костянтин Чечель-Новоселецький своїй дочці Катерині ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 412, арк. 61.. Але і деякі заможні міщани могли похвалитися такими коштовностями. Так, Криштоф Немиський з Луцька заповів дочкам 26 гривень срібла, підшиту золотом і прикрашену рубіновим камінням чапрашку, срібні пунтали. Старшій дочці він передав золотий «троїстий» перстень, а молодшій - 8 великих срібних і позолочених ґудзиків, кілька малих срібних ґудзиків, які можна було продати разом з великим шафіровим перснем і використати ці гроші на свої потреби. У ксьондза Вишинського був заставлений золотий перстень зі смарагдом, який він наказав викупити і залишити дітям Там само, ф. 23, оп. 1, спр. 1, арк. 31.. Стефан Булгак заповів синові Івану два персні з «туркусиками», тобто бірюзою Там само, арк. 92 зв.. Інший заможний луцький міщанин Іван Солтан згадує аж 5 коштовних перснів: з рубіном, два з діамантами, з бірюзою, золотий з зеленим каменем, а також намисто з перлів ЦДІАК України, ф. 26, оп. 1, спр. 31, арк. 126 зв..

Коштовні пояси належали до клейнодів, часто згадуваних у тестаментах волинських городян. Навіть пересічні міщани прагнули придбати бодай один такий пояс і мати його в своєму гардеробі для доповнення святкового вбрання. Виготовляли їх, як правило, зі шкіри і обшивали кількома десятками рухомих блях (пол. kolkami) зі срібла. Особливо цінними вважалися позолочені пояси Glowacka-Penczynska A. Rzeczy «stare» і «cenne» w testamentach і inwentarzach mieszczanskich malych miast Wielkopolski w XVII w. // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. 2013. R. LXI, nr 2. - S. 333.. Регіна Сокальська залишила у спадок синові і другому чоловікові три пояси: два маленьких срібних і один срібно-золочений, також по одній срібній ложці ЦДІАК України, ф. 33, оп. 1, спр. 6, арк. 157 зв.. Ковельський міщанин Ян Козловський заповів племінникові Матису срібний пояс, який важив півтори гривні срібла і коштував аж 180 злотих, заставив його пану Моравинському Там само. Арк. 178-179.. Олицький райця Єронім Танюкевич залишив дочці Хвесі великий срібний пояс козацької роботи за 80 злотих. Там само, ф. 1237, оп. 1, спр. 1, арк. 19 зв. Купець Іван Йовтухович просив свою дружину «справити» молодшим дочкам срібні пояси, як у старшої, а також інше «охендоство», на що залишав 700 злотих Там само, спр. 4, арк. 67 зв. Лентвійт Марк Ніфанович купив срібний пояс за 80 злотих, який просив продати і ті гроші використати на поминання його душі Там само, ф. 35, оп. 1, спр. 6, арк. 14.. Його сестра Тетяна також згадує білий срібний пояс вартістю 80 злотих і малий позолочений пояс, що дістався дочці Анастасії від її брата-небіжчика Там само,, спр. 9, арк. 74 зв..

Довгий перелік речей міститься в тестаменті Якуба Добка. Власне з цього починається його майнова диспозиція, що може свідчити про вартість цих речей для тестатора. Не виключено, що вони становили предмет продажу, тобто були товарами. А згадувані три купецькі вози напряму вказують на те, що він був купцем Там само, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 168.. Цікавими є різного роду позолочені, срібні і скляні ґудзики, а особливо коштовні срібні пояси і пояски з янголами, з популярним серед шляхти у ті часи мотивом «млинових кіл» (mlynskie kolka) Klonder A. Swiat materii w testamentach szlachty czeskiej i polskiej z XVII w.... - S. 469., срібно-золочений обруч, що заповів Якуб Добко своїй дружині Агаті і дочці Анні Там само, арк. 167 зв.. Дружині і дочці купець також залишив навпіл вісім срібних ложок. Зі старого кунтушу, підшитого білими баранами, він пропонував відпороти чотири великі срібні ґудзики і ще два великі «московської роботи», та передати дочці.

Зброя або бойове спорядження у свідомості волинських містян не були атрибутом обов'язкової власності, на відміну від шляхти і жителів прикордонних міст, для яких вона становила цінність. Тому ці речі в тестаментах волинських міщан згадуються спорадично. Так, Криштоф Немиський залишив братові Матвію усю зброю з ладовничкою без срібла, з шнурами і ключем, наказав викупити у пана Григорія Бедонського шаблю, оправну сріблом, що важила 3,5 гривні, заставлену в 20 злотих. Олицький міщанин Павло Островський заповів дружині Тетяні пулгак і шаблю Biblioteka Kornicka, sygn. 01204, k. 82., а лавник Миколай Полупанович своїй дружині - рушницю, яку вона мала продати і виплатити борги ЦДІАК України, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 189 зв.. У будинку Станіслава Медзякевича під час опису майна урядники знайшли карабін, два фунти пороху, 20 ладунків, шаблю, ладівницю, а також сокиру, рогатину, драбину для коней, залізний гак, випатрану видру, невипатрану цілу лисицю Там само, спр. 4, арк. 66., що вказувало на те, що тестатор займався мисливством. Крім цього, у його будинку знайшли одну картину, яка насправді могла бути іконою, турецький старий килим, ношений одяг. Подібно і Самійло Солтан серед рухомого майна згадує корд, два пулгаки з ладівницями (а також ікони, пару нових коберців і один «подлейший») Там само, ф. 26, оп. 1, спр. 31, арк. 126 зв.. Парох ковельського костелу Мартин Овакович володів кордом і пістолетом Там само, ф. 35, оп. 1, спр. 2, арк. 20. (що не було властиве для духовних осіб).

Зрозуміло, зброя часто фігурує в тестаментах волинської шляхти і військових. Так, наприклад, серед рухомих речей Михайла ВолкаЛаневського згадуються «ладовница оправная, ручниц двє пташих, пулгакъ одинъ, шабля с пуклями срєбрньїми» Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 89, арк. 520.. Товариш хоругви Яцько Стоговський серед свого майна згадує оправну у срібло шаблю, буздиган зі срібним крилом Там само, спр. 410, арк. 142.. Поручник панцерної хоругви Андрій Жабицький заповів на побожні цілі свої два битонських мушкети, панцир, пістолети, буздиган, турецьку золотисту шаблю Там само, спр. 430, арк. 395 зв. - 396; Bilous N. Testamenty wojskowych... - S. 216..

До цінних речей належали книги, які в домівках волинських городян були рідкістю. Так, Урбан Гепнер, син покійного луцького райці і доктора медицини Яна Гепнера, 6 квітня 1662 р. скаржився до війтівського суду на Самуеля Фляку, і в цій скарзі згадується «бібліотека різних авторів» та «образи», тобто картини невідомого походження, а ще різні коштовності, якими він володів «як хрестиянин грецької віри» Там само, спр. 300, арк. 306.. Відсутність назв книг, що інколи зазначаються в описах майна, може свідчити про низький рівень освіченості укладачів реєстрів, невміння описувати книги Pospiech А. Pulapka oczywistosci. Posmiertne spisy ruchomosci... - S. 48.. Бібліотечку медичних книг залишив по собі олицький хірург і колишній корецький війт Петро Бризель, про що згадується у посмертному інвентарі його майна, складеного міськими урядниками 20 червня 1665 р. Половину майна складали «medikamenta aptekarskie i cyrulickie», а другу половину - медичні книги латинською мовою ЦДІАК України, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 133 зв.-135 зв.. Інший олицький мешканець, замковий пушкар німецького походження Віґанд або Ленарт Штайн, був власником бібліотечки, що складалася з різних книг релігійного характеру німецькою, латинською і церковнослов'янською мовами. Коли після його смерті 16 червня 1661 р. міські урядники прийшли до орендованого ним скромного житла для складання інвентарю майна, то серед пушкарського приладдя, старих речей і безладу вони побачили в скрині окуляри і кілька книг^D ЦДІАК України, ф. 1237, оп. 1, спр. 7, арк. 57 зв.-58. Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 89, арк. 545 зв..

Луцький війт Марко Жоравницький був власником кількох «латинських книг» (назв не вказано) і двох напрестольних Євангелій, які, згідно з його заповітом від 16 листопада 1611 р., успадкували родичі: «Книги латинскиа вси братанкови моаму Маркови штказую, а срєбро цєрковьноа, Евангєлии два напрастолных и книги вси, апєратьі цєрковьньїа, тым всимь маат волан и моцан будат брат мои пнь Михайло владнути и подавцою быти»^р<9.

Луцькому бурмистрові Самійлу Васильовичу Солтану належало оправлене в срібло «Євангеліє», яке він передав братській церкві Воздвиження Чесного Хреста Там само, ф. 26, оп. 1, спр. 31, арк. 126.. Православний шляхтич Гаврило Овсійовський заповів Гойському монастиреві Євангеліє, оправлене у фіолетовий оксамит і срібно-позолочену оправу (22 ХІІ 1698) Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 447, арк. 740..

Олицький райця Валентин Жембецький мав удома «книги для співу», які заповів місцевому костелу, а свою скрипку з футляром залишив племінникові Григорію Там само, ф. 1237, оп. 1, спр. 4, арк. 40.. Це були єдині рухомі речі, згадані у тестаменті, що свідчили про захоплення музикою і співами. Наявність скрипки і книг для співу в будинку міщанина - рідкісний і єдиний випадок серед волинських тестаторів. Так само передав свої книги соборові Введення в храм Пресвятої Діви Марії у Ковелі православний священик соборної церкви Федір Дем'янович, що опосередковано вказує на його добру освіту, про що вже згадувалося вище. Загалом, книги не були розповсюдженим предметом у будинках волинських міщан, у той час як, наприклад, в Ельблонґу і Ґданську в XVII ст. релігійна книжка для середньої верстви була повсякденною річчю Klonder А. Wszystka spuscizna w Bogu spoczywaj^cego... - S. 110..

Посуд і постіль - основні елементи домашнього побуту, свідчили про добробут та рівень життя людей. Середньо заможні міщани в другій половині XVI ст. вживали їжу з дерев'яного та глиняного посуду, а у святкові дні користались посудом з цини (олову) і міді. У XVII ст. дерев'яний посуд частково витіснив посуд з цини і міді. Співвідношення вартості цини і міді було приблизно 1:4, а наприкінці XVII ст. 1:10. Так, в 1631 р. великий горілчаний ґарнець з міді коштував 30 злотих, що дорівнювало ціні однієї корови, малий ґарнець з міді - 20 злотих, котел для прання - 8-12 злотих, велика панва - 4 злотих, середня паневка - 2 злотих, залізний котел для води - 5-8 злотих. Bartkiewicz M. Odziez i wn^trza domow mieszczanskich... - S. 85-86. Популярними були мідниці - посуд для вмивання рук і обличчя. Найзаможніші городяни користалися срібним посудом, у деяких тестаментах згадуються срібні кухлі і ложки, що вважалося розкішшю і мірилом міщанської заможності. Станіслав Медзякевич з Олики згадує серед свого майна дві мідниці і посуд з цини, 12 срібних ложок ЦДІАК України, ф. 1237, оп. 1, спр. 4, арк. 65.. Парох ковельського костелу Мартин Овакович мав три срібних ложки і срібний кубок, три мідних горілчаних корби (мабуть для варіння горілки), а килим і два коберці наказав передати костелові Там само, ф. 35, оп. 1, спр. 2, арк. 20..

* * *

Підсумовуючи, зазначимо, що переліки майна в заповітах городян починалися з найважливіших для тестатора речей. Формула «речи рухомиє, золото, сребро, цины, медь, шаты, гроши готовьіє» щодо загальної назви рухомих речей вказує на те, що існувала певна їх ієрархія або градація.

Значна кількість домашньої худоби зайвий раз свідчить про велику роль аграрної складової господарської діяльності багатьох мешканців волинських міст. Пересічні міщани найчастіше згадують предмети гардеробу, описуючи принагідно тканину, з якої вони були виготовлені, колір, окремі частини одягу, види хутра, що використовувалися при пошитті чи як оздоба. Вбрання засвідчує проникнення до волинських міст західних впливів, а водночас існування сталих східних запозичень; тут поєднувалися модні новинки з глибокою архаїкою, що творило різностильовий мікс. У гардеробі волинських міщан XVII ст. присутні делії і доломани, мода на які почалася в останній третині XVI ст. під впливом угорців, але зникли характерні для минулого століття гермаки. У другій половині XVII ст. на Волині, подібно як і в інших річпосполитських містах, популярними були кунтуші і жупани, які підшивали різним хутром; вони становили стандартний набір одягу, що передавався у спадок Klonder A. Swiat materii w testamentach szlachty czeskiej i polskiej... S. 471; Prowincjusze i detalisci. Drobny handel i rzemioslo w Rzeczypospolitej w XVII - poczqtku XVIII wieku. -Warszawa, 2020. - S. 38-39.. Спостерігається повсюдне захоплення лазуровим (відтінком блакитного) кольором, який вважався тогочасним модним трендом для верхнього чоловічого одягу. Заможні городяни мали у своєму гардеробі одяг, пошитий з дорогих тканин, експортованих зі Сходу і Заходу, заявляючи в такий спосіб про свої фінансові можливості, соціальні устремління і прагнення, орієнтацію на моду та вподобання шляхти Turska K. Garderoba jako przejaw gustu, stanu majqtkowego i statusu spolecznego w XVI wieku // Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. 2004, nr 2. - S. 207-217.. Поширеним аксесуаром волинських міщан були коштовні пояси різних ґатунків. Вони зустрічаються у тестаментах геть незаможних тестаторів, які передавали їх у спадок дітям і онукам, вважалися вигідним вкладенням капіталу. Одяг цінувався і зазвичай мав не одного господаря, а коли виходив із ладу, то старанно перелицьовувався. Активно використовувались як важливий елемент одягу коштовні ґудзики і застібки. Порівняно з одягом постіль, посуд та інші побутові предмети згадуються спорадично.

Тестатори з волинських міст постають загалом людьми практичними і прагматичними, ощадливими, такими, що дбають про своє майно. Речі для них мали утилітарне значення, а коштовності сприймалися як «мобільні артефакти», які можна було продати або заставити в разі потреби. В заповітах чоловіків рідкісними були згадки про зброю і книжки, а в жіночих - відсутні предмети особистого характеру (напр. люстерка, гребінці, щіточки, оправлені в срібло тощо), що було характерно для тестаторів коронної частини Речі Посполитої. Незважаючи на специфіку такого джерела, як тестамент, аналіз його матеріальної частини є важливим джерелом для дослідження матеріальної культури ранньомодерного міського соціуму.

References

1. Bartkiewicz, M. (1974) Odziez i wn^trza domow mieszczanskich w Polsce w drugiejpolowie XVI i w XVII wieku. Wroclaw-Warszawa-Krakow-Gdansk: Zaklad Narodowy im. Ossolinskich. Wyd. PAN. [in Polish].

2. Bilous, N. (2021) Za krok do Vichnosti. Meshkantsi mist Volyni u svitli testamentiv kintsia XVIXVII stolit&apos;. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU, VD «Prostir». [in Ukrainian].

3. Bilous, N. (2011) Testamenty kyian seredyny XVI -pershoipolovyny XVIIst. Kyiv: Instytut istorii, vyd-vo «Prostir» [in Ukrainian].

4. Bilous, N. (2016)Testamenty wojskowychpolegly ch i zmarlych na Wolyniu w XVII w. Kwartalnik Historii Kultury Materialnej, 64(2), 211-224 [in Polish].

5. Glowacka-Penczynska, A. (2013) Rzeczy «stare» i «cenne» w testamentach i inwentarzach mieszczanskich malych miast Wielkopolski w XVII w. Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. R. LXI, 2, 381-393. [in Polish].

6. Klonder, A. (2020) Prowincjusze i detalisci. Drobny handel i rzemioslo w Rzeczypospolitej w XVII -poczqtku XVIII wieku. Warszawa: Instytut Archeologii i Etnologii PAN. [in Polish].

7. Klonder, A. (2019) Swiat materii w testamentach szlachty czeskiej i polskiej z XVII w. Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. R. 67, 4, 449-484. [in Polish].

8. Klonder, A. (2000) Wszystka spuscizna w Bogu spoczywajqcego. Majqtek ruchomy zwyklych mieszkancow Elblqga i Gdanska w XVII wieku. Warszawa: Instytut Archeologii i Etnologii PAN. [in Polish].

9. Pospiech, А. (1992) Pulapka oczywistosci. Posmiertne spisy ruchomosci szlachty wielkoposkiej z XVII wieku. Studia i materialy z historii kultury materialnej. T. LXIV. Warszawa [in Polish].

10. Turska, K. (2004) Garderoba jako przejaw gustu, stanu majqtkowego i statusu spolecznego w XVI wieku. Kwartalnik Historii Kultury Materialnej. Warszawa, 2, 207-217. [in Polish].

11. Zielecka, W. (2009) Majqtek ruchomy w testamentach prawoslawnych i unitow w Rzeczypospolitej w XVI-XVIII wieku. Bialoruskie Zeszyzty Historyczne. T. 31. [in Polish].

12. Zielecka-Mikolajczyk, W. (2012) Prawoslawni і unici w Rzeczypospolitej XVI-XVIII w. wobec zycia i smierci w swietle swoich testamentow. Warszawa: Neriton [in Polish].

Размещено на Allbest.ru