Особливості церковно-релігійної політики російського самодержавства у Подільському регіоні наприкінці XVIII - на початку 30-х рр. ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра історії України

Кам'янецьПодільського національного університету імені Івана Огієнка

Особливості церковно-релігійної політики російського самодержавства у Подільському регіоні наприкінці XVIII - на початку 30-х рр. ХІХ ст.

Гриськова Наталія - аспірант



Анотація

Мета дослідження - з'ясувати особливості політики російського самодержавства щодо представників конфесійно-релігійних спільнот Подільського регіону наприкінці XVIII - на початку 30-х рр. ХІХ століття. Методологія дослідження базується на принципах історизму, науковості та об'єктивності, а також передбачає використання загальнонаукових методів (аналізу, синтезу, внутрішньої критики джерел, узагальнення). Наукова новизна полягає у формуванні комплексного бачення впровадження релігійної політики самодержавства, щодо представників неправославного духовенства та вірян Поділля. Здійснено аналіз законодавчих актів і статутних документів, які регламентували діяльність релігійно-конфесійних спільнот. Ґрунтуючись на історичному, ідеологічному й політичному аспектах цієї політики, а також релігійних поглядах монархів (щодо конфесійно-релігійних спільнот), і статусі державної релігії (православ'я), з'ясовано основні аспекти церковно-релігійної політики самодержавства на території Подільського регіону. Висновки. Встановлено, що церковно-релігійна політика російського уряду щодо конфесійних спільнот Подільської губернії, проводилась із метою встановлення контролю над релігійними спільнотами краю та їх повного підпорядкування самодержавній владі. Юридичною основою конфесійної політики була низка імператорських указів, статутних документів і розпоряджень, які визначали й координували діяльність релігійно-конфесійних організацій. Їх видання базувались на юридичному та ідеологічному обґрунтуванні такої політики самодержавства на усій Правобережній Україні та Поділлі зокрема. Впровадження даної політики призвело до змін у конфесійній ієрархії Подільської губернії; обмеженні діяльності та впливу римо-католицької та греко-католицької конфесії на вірян регіону. У результаті це зумовило зміни віросповідання й конфесійної приналежності населення краю. Головним віросповіданням у регіоні уряд визнав православ'я, яке повністю залежало від світської влади, волі імператора й стало підґрунтям підпорядкування православного населення краю політиці російської держави.

Ключові слова: церковно-релігійна політика, етнос, конфесія, російське самодержавство, інкорпорація, Поділля.



PECULIARITIES OF THE CHURCH-RELIGIOUS POLICY OF THE RUSSIAN AUTOCRACY IN PODILLYA AT THE END OF XVIII - AT THE BEGINNING OF THE 30s OF THE XIX CENTURY

Griskova Natalia - PhD-student of the Department of History of Ukraine, Kamianets-Podilskyi National Ivan OMtenko Universit

Abstract

The work analyzes the peculiarities of the political activity of the Russian autocracy concerning the representatives of confessional and religious communities in Podillya at the end of XVIII - at the beginning of the 30s of the XIX century. The research methodology is based on the principles of scientificity, objectivity and historicism, and involves the use of general scientific methods (internal critique of sources, analysis, synthesis, generalization). The scientific novelty consists of the formation of the complex vision of implementation of religious politics of autocracy toward the representatives of non-Orthodox clergy and believers of Podillya. The analysis of legislative acts, incorporation and corporate governance documents that regulated the activities of religious communities was conducted. Based on the historical, ideological and political aspects of this policy, as well as the religious views of monarchs (on confessional and religious communities), and the status of the state religion (Orthodoxy), the main aspects of church and religious policy of the autocracy in Podillya were clarified. Conclusions. It is defined that the church-religious politics of the Russian government toward the confessional communities of the Podillya governorate were executed to get control over the confessional communities of the region and their full subordination to the autocratic government. The legal basis of religious and confessional policy was a series of imperial decrees, statutory documents and orders that defined and coordinated the activities of religious and confessional organizations. Their publications were based on the legal and ideological substantiation of the religious and confessional policy of the autocracy throughout the Right-Bank Ukraine and Podillya in particular. The implementation of the given policy led to the changes in the confessional hierarchy of the Podillya governorate; restrictions of activities and the influence of the Roman Catholic and Greek-Catholic denominations of the faithful of the region. As a result, it was the change of religion and confessional affiliation of the population of the region. Orthodoxy was recognized as the main religion by the government in the region, which depended entirely on secular authorities, the will of the emperor, and became the basis for the subordination of the Orthodox population of the region to the policy of the Russian state.

Key words: church-religious policy, ethnicity, confession, Russian autocracy, incorporation, Podillya.



Вступ

Постановка проблеми. У результаті проведення політики інкорпорації Російська імперія наприкінці XVIII - на початку 30-х рр. ХІХ ст. перетворилась у багатоетнічну і різноконфесійну державу, в якій частка етнічних росіян і населення православного віросповідання в порівнянні із загальною кількістю іновірного була меншою. Це призвело до зміни становища православної церкви у конфесійному та політичному плані, що зумовило необхідність проведення ефективної етноконфесійної політики на новоприєднаних територіях.

У результаті поділів Речі Посполитої до складу Російської імперії відійшла територія Правобережної України, колишні: Київське, Волинське, Брацлавське та Подільське воєводства.

Поділля стало одним із найбільших південно-західних регіонів імперії, де поліконфесійна та поліетнічна ситуація характеризувалась як нерівноправна й напружена. Тому вирішення етноконфесійного питання було ключовим аспектом політики нової влади у краї. Першочерговим завданням, в утвердженні позицій самодержавства в регіоні, було влаштування за російсько- імперським взірцем усіх гілок влади, насамперед - релігійної. Проте, задля впровадження ефективної релігійної політики, виникла необхідність у її юридичному та історичному підґрунті й ідеологічному обґрунтуванні.

Аналіз джерел та останні дослідження. Питаннями церковно- релігійної політики російського самодержавства у Подільському регіоні займалися такі науковці-краєзнавці як А. Філінюк (православна, римо-като- лицька і греко-католицька конфесія) (Філінюк, 2008; 2014), Е. Зваричук (римо-католицька церква) (Зваричук, 1999; 2000; 2007; 2010), Ю. Земський (подільське духовенство) (Земський, 2006), О. Макарова (політика царизму щодо євреїв) (Макарова, 2006), І. Рибак (єврейські погроми) (Рибак, 2000), А. Опря (римо-католицька, уніатська і протестантська церкви) (Опря, 1997; 1999), І. Опря (протестантські церкви) (Опря, 2011).

Особливу увагу дослідженню проблеми інкорпорації Правобережної України та Поділля до складу Російської імперії приділив професор А. Філінюк. У публікаціях науковця (Філінюк, 2008; 2010; 2014) розглядається широке коло питань згаданої проблеми, серед яких вагоме місце займає релігійна тематика, де окреслюються загальні тенденції церковно-релігійної політики уряду стосовно конфесійних спільнот краю. Значний внесок у розробку означеної проблеми зробили також Ю. Блажевич (Блажевич, 2007), В. Кундельський (Кундельський, 2007; 2010; 2012; 2014), О. Кримська (Кримська, 2015), А. Богуцька (Богуцька, 2017).

Релігійна політика самодержавства на Правобережній Україні загалом і на Поділлі зокрема, розкрита в працях М. Бармака (Бармак, 2007), А. Лисого (Лисий, 1995), Н. Стоколос (Стоколос, 2002; 2003), О. Ігнатуши (Іг- натуша, 2002), О. Буравського (Буравський, 2013), О. Крижанівського (Кри- жанівський, 1991; 1994), В. Кудрика (Кудрик, 1952).

Окремо заслуговує на увагу монографія Ю. Поліщука (Поліщук, 2012), в якій автор дав загальну картину тенденцій у політиці російської влади щодо статусу релігійних конфесій у Правобережній Україні. Слід також відмітити науковий доробок В. Лось, який стосується ліквідації уніатської церкви на Поділлі (Лось, 2004). Даній проблемі були присвячені й дисертаційні дослідження серед яких варто виділити роботи Ю. Блажевича (Блажевич, 2012), В. Білик (Білик, 2007), Ю. Хитровської (Хитровська, 2010), Б. Хіхлача (Хіхлач, 2010).

Дана стаття є авторською інтерпретацією політики російського самодержавства щодо конфесійно-релігійних спільнот Подільського регіону кінця XVIII - 30-х рр. ХІХ ст. Джерельною базою дослідження є укази, закони, положення й розпорядження, які видавали в період із 1793 по 1831 рр. та які увійшли до Зведення законів Російської імперії. Беручи за основу напрацюван- ня вище зазначених дослідників, авторка статті робить спробу висвітлити питання церковно-релігійної політики уряду, покликаючись на законодавчі документи й урядові укази російських імператорів кінця XVIII - 30-х рр. ХІХ ст.

Мета статті - з'ясувати особливості церковно-релігійної політики російського самодержавства щодо представників конфесійних спільнот Подільського регіону наприкінці XVIII - у 30-х рр. ХІХ ст. (від часу приєднання краю до Російської імперії до польського повстання 1830 р.).



Виклад основного матеріалу

Основний принцип релігійної політики самодержавства ґрунтувався на засадах того, що релігія - основа народності. У Російській імперії головною та законно визнаною релігійною конфесією було православ'я, як її носій та державна віра. Проте, хоч православ'я й було ідеологічним символом влади але разом з тим, було повністю залежним від політики, яку вона проводила. Крім того політика самодержавства щодо етноконфесійних спільнот залежала від сукупності різних чинників, як: суб'єктивних поглядів монарха, складу Синоду, персони Обер-прокурора (ПСЗРИ, 1830, т. 6, с. 721-722), діяльності місцевих православних ієрархів, уніфікаційної політики уряду, використання окремих релігійних громад задля підвищення економічного рівня того чи іншого регіону, змін у світогляді суспільства та інтелігенції.

На інкорпорованих наприкінці XVIII ст. землях подільського регіону домінувальні позиції в краї займали поляки й римо-католицька віра, представниками яких були польська та окатоличена українська шляхта, католицьке духовенство, населення, яке до кінця 30-х рр. XIX ст. зберігало панівні позиції в регіоні (Григоренко, 2006, с. 94). При невеликій кількості представників та вірян ця конфесія була політично, соціально й економічно сильною, оскільки її представниками були найзаможніші верстви суспільства: польські землевласники-магнати, представники знатної та дрібної шляхти і, що не мало важливо у власності римо-католицької конфесії знаходилася величезна земельна і майнова власність.

Тому на першому місці у впровадженні церковно-конфесійної політики було «польське» (католицьке) питання. Уряд бажав долучити вірян римо-католицької конфесії до соціально-економічної, правової та політичної системи Російської імперії. Найбільш дієвим засобом у цьому бачили проведення політики асиміляції та русифікації, що розпочалася після вказівки Катерини ІІ надісланої генерал-губернатору Т. Тутолміну. Дані вказівки стали юридичним підґрунтям релігійної політики уряду в регіоні, яку імператриця визначила як «винятково важливу державну справу» (Фицик, 2015, с. 20).

Ще однією ключовою проблемою, що постала на шляху уніфікації церковно-релігійного життя на Поділлі, була греко-католицька уніатська конфесія, яка знаходилася у канонічному зв'язку з римо-католицькою церквою і вважалася найпотужнішою конфесією на Правобережній Україні після католицької. Даний статус визначався релігійним впливом яким вона володіла, значною кількістю вірян та міцними економічними позиціями у краї (Карліна, 1999, с. 66-70). Від початку існування уніатської конфесії царська влада намагалась ініціювати перехід її вірян у православ'я й контролювати православне, римо-католицьке та уніатське духовенство на приєднаних землях (Зінченко, 1993, с. 206).

Справу ліквідації унії розпочала здійснювати Катерина II, яка обіцяла не утискати римо і греко-католиків. У м. Гродно було укладено договір (1793 р.), в якому зазначалося, що «на вічні часи католикам двох обрядів будуть гарантовані їхні привілеї, маєтки, церкви», що «ніколи не буде застосована верховна царська влада для порушення прав католицького віровизнання двох обрядів» на територіях, що увійшли до складу Російської імперії (Стоколос, 2003, с. 23). В тому ж році було засноване «Місійне товариство» на яке покладалося завдання «возз'єднання уніатів із православною церквою». Товариство очолив єпископ Віктор Садковський, якому для успішного проведення місійної діяльності серед уніатів за необхідності надавалося право військової підтримки. У 1794 р. єпископ Віктор оприлюднив пастирське послання до уніатів із закликом переходу до православної віри, що розпочиналося словами «До духовенства й руського народу» (Стоколос, 2002, с. 96-97). Юридичним підтвердженням пастирського послання став Указ від 22 квітня 1794 р. «Про усунення будь-яких перепон щодо навернення уніатів до православної грецької церкви» (ПСЗРИ, 1830, т. 23, с. 509-511).

Зважаючи на це, благочинна інструкція 1795 р. вимагала від священників, навернених з унії в православ'я, знищити церковно-обрядові розбіжності (Доброловский, 1893, с. 56-58). З цією метою організовували акції з примусового оправославлення уніатів - у 1793-1795 та 1839 рр., а на місця висилали інструкції для посилення місіонерської роботи серед неправославних. Іншими методами навернення були заборони переходу з православ'я в інші конфесії та обов'язок хрестити дітей від змішаних шлюбів у православній вірі (Щетінін, 2017, с. 203).

Відправним пунктом у законодавчому обмеженні колишніх прав ри- мо-католицького духовенства, став 1794 рік. Оскільки розпорядженням Катерини ІІ православ'я у «південно-західних губерніях» де-факто проголошували державною релігією. А представникам римо і греко-католицької конфесії заборонялося чинити будь-які перешкоди, якщо вони хотіли перейти до православної віри (Смолій, 1978, с. 168-169).

Аби запобігти місіонерській діяльності католиків та переходу до цієї конфесії місцевого населення наприкінці XVIII ст. російський уряд приймає радикальні рішення. У 1795 р. за наказом Катерини ІІ кам'янецьку римо-католицьку дієцезію було ліквідовано. Натомість для віруючих римо-католицької конфесії Подільської, Брацлавської і Вознесенської губерній, указом від 6 вересня 1795 р. створили Летичівську римо-католицьку єпархію (Викул, 1893, с. 30).

Наступником Катерини ІІ став імператор Павло І від імені якого 18 березня 1797 р. було видано маніфест «Про вільне віросповідання, про не залучення у приєднаних від Польщі губерніях людей з греко-російської віри до католицької та про не утиск свободи тим, хто сам від інших сповідань до православної церкви приєднатися побажають» (ПСЗРИ, 1830, т. 24, с. 512). У документі зазначалося, що імператор бере на себе зобов'язання «забезпечити кожному сповідання віри, якої він дотримується» та берегти «греко- російську православну віру, яка сповідається нами самими і природними російськими підданими». При цьому документ обмежував перехід від православного до римо чи греко-католицького віросповідання й не забезпечував свободи віросповідання жителів краю.

Це ж підтвердив сенатський указ від 4 березня 1798 р. «Про здійснення священниками римського віросповідання у випадку вінчання шлюбів, де одна особа буде греко-російського сповідання, а друга - іншої релігії, попередніх із російськими священниками зносин», де римо-католицьким священникам приписувалось не вінчати такі пари «у противність прийнятих греко-російською церквою правил..., щоб тим не подати приводу до соблазну» православним вірянам (ПСЗРИ, 1830, т. 24, с. 120). 12 січня 1799 р. останню норму було замінено на більш жорстоку сенатським указом «Про не залучення до римо-католицької віри тих, хто сповідає інші християнські закони» (ПСЗРИ, 1830. Т. 24, с. 526).

Змін зазнало й церковне управління, яке було реформоване іменним царським указом, адресованим Сенату від 28 квітня 1798 року. Указом запроваджували Кам'янець-Подільську дієцезію (єпархія римо-католицької церкви). При цьому наголошувалось, щоб «духовні особи римської віри, що перебувають в імперії нашій, без дозволу верховної влади не мали жодних відносин поза межами нашими, не посилали прибутків за кордон без волі нашої й у випадку отримання Були або послань від папи, щоб архієпископ та єпископи надавали їх на розгляд наш» (Белоголов, 1915, с. 112-114).

Для подальшого відриву католицизму від римської курії указом від 13 листопада 1801 р. Павло І звелів створити римо-католицьку колегію, що мала відати усіма справами цієї конфесії в Росії. Її головою призначили С. Сестренцевича відомого тим, що навернув у римо-католицьку конфесію більше 200 тис. уніатів. На початку XIX ст. завдяки місіонерській діяльності римо-католицьких ксьондзів перехід уніатської пастви у латинський обряд значно почастішав (Голий, 2014, с. 110). Проте, указ від 4 липня 1803 р. забороняв без відома влади переходити з однієї конфесії в іншу. Відповідно до угоди укладеної між католицькою та уніатською церквами у 1807 р. всі греко-католики, що за попередні 10 років (1798-1807 рр.) перейшли у католицизм, повертались в уніатство (Шеретюк, 2010, с. 54-56).

На початку ХІХ ст. з'явилась низка нормативно-правових актів, що спрямовувалися на зменшення кількості вірян римо-католицької конфесії. А саме: царський іменний указ від 21 серпня 1801 р. адресований Католицькому департаменту Юстиц-колегії «Про підтвердження усім монастирям і властям, щоб не залучали спокусливими заходами іновірних до своєї віри» (ПСЗРИ, 1830, т. 26, с. 757); іменний указ від 5 травня 1803 р. виданий митрополиту римо-католицьких церков «Про припис, щоб під жодним виглядом духовенство католицьке не дозволяло собі робити таких навіювань, нібито російський уряд має намір силою обертати у греко-російську віру всіх тих уніатів, які до римо-католицької не пристануть» (ПСЗРИ, 1830, т. 27, с. 584-585).

На відміну від раніше діючих нормативних актів у XIX ст. значного розвитку набули принципи взаємодії держави й конфесій. Укази перших років правління Олександра I проголошували віротерпимість як норму політичної поведінки уряду. Цар вважав релігію засобом відвернення від вільнодумства, а тому його релігійно-конфесійна політика не була надто радикальною. У цей час жорстких обмежень, переслідувань чи гонінь представники іновірних конфесій та релігій краю не зазнавали, що сприяло посиленню місіонерської діяльності римо-католицького духовенства серед місцевого населення, в тому числі представників греко-католицької конфесії, які перейшли (прийняли) у православну віру. Такі випадки фіксувались у Проскурівському, Кам'янецькому, Літинському, Летичівському, Ушицькому повітах. Були випадки, коли церкви відбирали, а натомість відкривали костели (Яворовский, 1912, с. 71-72). Звернувши увагу на ситуацію яка складалася 21 липня 1810 р., вийшов указ Сенату «Щодо припису римо-католицькому та уніатському департаментам наглядати, щоб з одного сповідання до іншого не принаджували, у прийнятті ж пануючої релігії жодних перепон не чинили» [ПСЗРИ, 1830, т. 31, с. 277-278]. Ці заборони підтвердив виданий у 1815 р. Іменний указ Митрополиту Римських церков у Росії С. Сестринцевичу, у якому зазначалось те, що у випадку проявів прозелітизму з боку римо-католицьких священників серед православного й уніатського населення, останніх необхідно було карати відповідно до закону (ПСЗРИ, 1830, т. 33, с. 416).

Окрім неправославних конфесій на Поділлі існували спільноти старовірів, які з'являються на території краю у XVIП ст. Після інкорпорації регіону Російською імперією уряд дотримувався ліберальних позицій у законодавстві стосовно старообрядців. Імператор Павло І 12 березня 1798 р. видав указ, який дозволяв будівництво старообрядницьких храмів у всіх єпархіях Російської держави й мати рукопокладених православними архієреями священників, за умови отримання спеціального дозволу від Синоду, що свідчило про лояльне ставлення до старовірів (Щетінін, 2017, с. 205).

Увага уряду і православного духовенства до спільнот старовірів посилюється в перші роки ХІХ ст. Московський митрополит Платон підготував документ «Пункти або правила єдиновір'я», відповідно з якими спільноти старовірів зобов'язувалися прийняти православних священників з умовою що ті будуть дотримуватися церковних обрядів старовірів та здійснювати богослужіння по характерним книгам (Платон, 1800). «Правила єдиновір'я» були затверджені імператором Павлом І 27 жовтня 1800 р., після чого вони вступили у дію. Єдиновір'я не було остаточним варіантом розв'язання релігійних конфліктів між пануючою церквою та старовір'ям. За задумом імперського центру, воно повинно було виконати функції виключно проміжного етапу на шляху тотального переходу старовірів до офіційного православ'я. Проте, за часів правління віротерпимого Олександра І поширення єдиновір'я було дещо загальмовано. Про що свідчить указ 1806 р. за яким старообрядці Поділля визнавались особисто вільними людьми (Таранец, 2004, с. 67).

Конфесійно-релігійна ситуація в регіоні починає змінюватися із приходом до влади імператора Миколи І. На його ставлення до неправославних конфесій краю істотний вплив спричинили події польського повстання 18301831 рр., після яких церковна політика держави набуває більш жорстких рис. Самодержавство, без шкоди державним інтересам країни, не могло узгодити свої закони з канонічними вказівками римо-католицької церкви. Порушення ж канонів управління католиками давало їм право не підкорятися указам російського імператора, які стосувалися віросповідних питань. У підсумку це стало одним з ідеологічних обґрунтувань польського повстання, у якому головним аспектом був захист католицизму.

У роки повстання Микола І приймає ряд заходів, які послабили позиції римо-католицької конфесії у регіоні, а головний акцент робився на підрив матеріальних позицій католицької церкви. 10 вересня 1830 р. вийшов указ «Про заборону духовенству римо-католицького віросповідання навертати осіб православного віросповідання до своєї віри». У ньому містилася заборона духовенству «терпимої в Росії» римо-католицької віри «здійснювати духовні треби православним» й роз'яснювати віросповідні принципи, а священникам категорично заборонялося будь-яким чином сприяти бажаючим «відступити від православ'я». У зв'язку з «польським питанням», влада прагнула запобігти експансії римо-католицтва серед православного населення. Звідси ставлення до прозелітизму римського духовенства, як потенційного джерела міжрелігійних конфліктів і створення напруженості.

Щоб убезпечити робітників православного та греко-католицького віросповідань від ідеологічного впливу роботодавця-католика 10 червня 1830 р., вийшло Положення Комітету міністрів «Про заборону особам греко- російського та уніатського віросповідання наймитувати при католицьких монастирях», що закріплювалося «височайшою резолюцією», яка містила вказівку у будь-якому разі не допускати подібних випадків (ПСЗРИ-2, 1830, т. 5, с. 290).

Через збільшення кількості вірян, які перейшли у римо-католицьку конфесію в 1830 р. вийшов Сенатський наказ про заборону перехрещувати уніатів у римо-католицьку віру. За порушення заборони католицький священник мав припинити службу та полишити парафію (ПСЗРИ, 1830, т. 5, с. 27-28). Ченцям римо-католицької конфесії заборонялося вчителювати, а настоятелів монастирів позбавляли посад. Якщо винуватець порушував заборону вдруге на нього очікувала карна відповідальність (наказ від 22 квітня 1794 р.) (ПСЗРИ, 1830, т. 5, с. 27). Також католицьким священникам було суворо заборонено «спокушати» та «силоміць заволікати» в свою віру малолітніх дітей інших сповідань (особливо іудейського) супроти волі їхніх батьків (ПСЗРИ, 1830, т. 7, с. 174). Відповідно до положення Комітету Міністрів від 15 квітня 1832 р. всі справи стосовно самовільної побудови іновірних церков слід було розглядати судами позачергово (ПСЗРИ, 1830, т. 7, с. 201). Якщо провину винуватців було доведено слідством, то їх негайно віддавали під карний суд, оскільки вони порушили не римський церковний закон, а закон загальнодержавний (ПСЗРИ, 1830, т. 15, с. 40).

Незважаючи на конфесійну близькість уніатів до римо-католиків та їх кількісну більшість, вони поступались місцем православній церкві, яка в суспільстві та державі займала лідируючі позиції (Блажевич, 2007, с. 174). Це поставило уніатів перед альтернативою: «возз'єднатися» з православ'ям і тим самим отримати покровительство з боку російських світських і церковних властей, або перейти у римо-католицьку конфесію щоб здобути більш ліберальне ставлення з боку поляків-католиків, втративши при цьому прихильність росіян. Більша частина уніатського духовенства та вірян обрала для себе перший варіант, чому послужив наочний приклад заходів уряду щодо римо-католицької конфесії на початку ХІХ ст.

Уряд імператора Миколи І посилив тиск на греко-католицьку церкву. За царським указом від 22 квітня 1828 р. відбулася реструктуризація уніатських єпархій - землі Правобережжя були включені до складу Білоруської унійної єпархії (ПСЗРИ-2, 1830, т. 3, с. 457-458). Імператор Микола І 25 березня 1839 р. видав указ про підтвердження акту Полоцького собору, на основі чого Священний синод Російської православної церкви прийняв постанову про приєднання уніатів (Щетінін, 2017, с. 204). Таким чином, масовий перехід вірян греко-римської конфесії до православної церкви, що виконувала роль державної інституції став головним чинником міжконфесійних взаємовідносин у кін. 30-х рр. ХІХ століття (Філінюк, 2008, с. 411).

Слід відзначити той факт, що з приходом до влади Миколи І для офіційної Церкви ситуація покращилася. Він скасував правила, що послабляли переслідування православних священників, які переходили у старообрядництво, і взяв курс на його викорінення. За його правління старовірів сприймали як таємних бунтівників, що порушують державний спокій. Згідно до ухвали уряду, що вийшла у 1826 р. з молитовень старовірів було знято хрести, а релігійній спільноті заборонили споруджувати культові споруди. Крім цього, до старообрядницької віри заборонялося приймати православних вірян, а судові справи розкольників фіксувалися в окремих журналах. Розкольницькі священники- втікачі згідно урядової ухвали не мали права проводити богослужіння, а старовіри обиратися на громадські посади (Мельгунов, 1907, с. 17-23).

Поруч з українською і польською етноспільнотою, на Поділлі існувала єврейська етно-релігійна культура, яка привернула до себе увагу влади. Політика російського уряду стосовно іудейського населення регіону з останньої чверті XVIII - до середини ХІХ ст., спрямовується на включення його в соціально-економічну, правову і політичну системи Російської імперії.

Єврейська громада у справах духовних у Російській імперії завжди розглядалась окремо від представників інших конфесій; прозелітизм з боку іудеїв був абсолютно неприпустимим. Натомість на їх християнізацію держава спрямовувала значні сили. Зокрема, упродовж правління Миколи І було прийнято цілий ряд законодавчих актів, які визначали обсяг привілеїв іновірців (до яких зараховувались і євреї-іудеї), які приймали православ'я.

У середині XIX ст. уряд спрямовує політику щодо іудейського населення регіону на його інтеграцію й асиміляцію з місцевим і перетворення у повноправних підданих Російської імперії, що отримало назву «смуга постійної єврейської осілості». Основою проведення цієї політики був указ від 23 грудня 1791 р., за яким іудейське населення «утримувалося в межах свого природного та історичного розселення, де їм гарантувалися права громадянства і міщанства». У 1804 р. вийшло Положення про євреїв, відповідно до якого вони не мали громадянських прав (ПСЗРИ, 1830, т. 28, с. 731-737).

У 1830 р. уряд Миколи І видав указ про обов'язкове хрещення євреїв, які працювали на державній службі. Тим, хто прийняв християнство, надавали трирічні пільги щодо виплати податків, а засуджені отримували значне скорочення терміну ув'язнення (ПСЗРИ, 1830, т. 4, с. 43-48). 6 вересня 1830 р. Міністерство внутрішніх справ оприлюднило циркуляр, у якому місцевим органам влади пропонувалося активізувати роботу щодо вихрещення євреїв-рекрутів. Влада підтримувала перехід із іудейської віри у православ'я й надавала певні пріоритети у цьому. «Вихрестів» краще одягали, годували, звільняли від муштри (Хонигсман, Найман, 1992, с. 107). Так, на державну службу приймали лише тих євреїв, які прийняли християнство.

З обмеженням діяльності неправославних конфесійних структур російський уряд все ж таки був змушений вжити заходів для забезпечення лояльності їх духовенства до влади і державних органів управління. Від інославного духовенства вимагалося забезпечення релігійного миру з православною та іншими церквами, натомість заборонялося проведення політичних проповідей та встановлювалася цензура на ввезену літературу з-за кордону. Йому категорично заборонялася місіонерська діяльність серед російських підданих (прозелітизм), в тому числі серед католиків і лютеран. Всі ієрархи інославних та іновірних спільнот, а через них і всі церковні структури, були підпорядковані російському уряду і перебували під його жорстким контролем. Тільки на таких умовах могли існувати, в Російській імперії, іноземні християнські церкви та релігійні спільноти.

Представниками інших етносів, що проживали на Поділлі були молдавани, білоруси, цигани. Їх кількість згідно з матеріалами десятої ревізії не перевищувала 0,92% від загальної кількості мешканців краю. Найбільше молдаван проживало у Балтському (13,4%), Ольгопільському (9%) та Ямпільському (5%) повітах (Кабузан, 1992, с. 158). За своїми релігійними переконаннями вони дотримувалися християнської віри східного обряду. За даними ревізій, переписів населення неможливо визначити чисельність білоруського населення, оскільки представників цього етносу місцеві чиновники вважали «русскими».

У регіоні упродовж століть проживала незначна кількість циган-кочівників. За даними, у 1839 р. в Подільській губернії нараховувалося 318 циган. Із них у сільській місцевості мешкало - 175 осіб (Поліщук, 2012, с. 125). Поява сіл Циганівка, Цигани Кам'янецького повіту було спричинена їх переходом до осілого способу життя. Кочові цигани мали язичницький світогляд, однак за релігійними переконаннями це були християни, які дотримувалися східного обряду. Уряд змушував їх оселитися на постійні місця проживання і для цього надавав їм річний термін для обрання постійного місця проживання. У випадку закінчення встановленого терміну й не припинення кочового способу життя цигани вважалися бродячими і переслідувалися місцевою владою. Постанови проти бродяжництва виходили у 1808, 1811 та 1818 рр. Згідно з указом про «Правила для поселення циган» 1800 р. осілі цигани-землероби протягом 4 років звільнялися від рекрутської повинності та усіх податей, а за указом 1818 р. їм дозволялося вступати до міщанських міських товариств (Цигани в Україні).

Відносини між державою та конфесійними спільнотами Подільського регіону після польського повстання 1830-1831 рр. отримують новий вектор розвитку. За наказом імператора Миколи І у 1832 році було опубліковано Звід законів Російської імперії, першу редакцію якого було підготовлено упродовж 1826-1830 років. Звід законів остаточно впорядкував взаємовідносини держави та конфесій, що існували на її території та базувалися на концепції «православного конфесіоналізму», в якій головна роль належала імператору.

конфесійний релігійний самодержавство



Висновки

Отже, особливості церковно-релігійної політики Російської імперії на інкорпорованих землях Правобережжя, до складу якого входив Подільський регіон, наприкінці XVIII - у 30-х рр. ХІХ ст., характеризувалися прагненням самодержавного уряду контролювати діяльність усіх релігійних конфесій краю. З цією метою уряд створив спеціальні адміністративні органи та ухвалив низку статутних документів, які регламентували діяльність релігійних організацій. Особливу увагу влада приділяла розробленню історичного, юридичного та ідеологічного обґрунтування етноконфесійної політики. При цьому, упродовж досліджуваного періоду, на перше місце в ієрархії конфесій краю уряд поставив православну церкву, яка визнавалася як державна, що забезпечувало її першість в ідеологічній системі Російської імперії. Представників інших конфесій імперська влада різними способами, як політичними, так економічними, спонукала до переходу в православ'я. Тому, особливостями церковно-релігійної політики на Поділлі були: невизнання прав особистості на релігійне самовизначення; наявність правової ієрархії конфесій і їх нерівність в правах, привілеях і обмеженнях; втручання у внутрішньо-церковну діяльність конфесій регіону; жорсткість національно-конфесійних рамок і фактична заборона переходу з одного віросповідання в інше, за винятком переходу у православ'я, що віталося і підтримувалося державою; перетворення церковної влади в знаряддя світської політики; виконання релігійним законодавством ролі регулятора національного питання (оскільки конфесійні відмінності в основному збігалися з національними); поширення та підтримка тільки православної віри як державної релігії; визнання повноправними (з точки зору конфесійної приналежності) тільки осіб, які сповідували православ'я.



Список використаних джерел і літератури

Бармак, М. В. (2007). Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні (кінець XVIII - перша половина ХІХ ст.). Тернопіль: Вид-во Астон, 512 с.

Белоголов, И. М. (1915). Акты и документы, относящиеся к устройству и управлению римско-католической церкви в России (1762-1825 гг.) (в 2 т., Т.1). Петроград: тип. Д. А. Алексеева, 483 с.

Білик, В. А. (2007). Греко-уніатська церква у Правобережній Україні наприкінці XVIII - у 30-х рр. ХІХ ст. (дис.... канд. іст. наук: 07.00.01 - Історія України). Луцьк, 243 с.

Блажевич, Ю. І. (2007). До питання про конфесійну політику самодержавства на Поділлі в умовах інкорпорації краю в Російську імперію на межі XVIII - XIX ст. Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: Історичні науки, (17), 160-179.

Блажевич, Ю. І. (2012). Подільська православна єпархія в період становлення та зміцнення своїх позицій у регіоні (кінець ХУЛІ - 50-ті рр. ХІХ ст.): (дис.... канд. іст. наук: 07.00.01 - Історія України). Кам'янець-Подільський, 253 с.

Богуцька, А. Л. (2017). Етнонаціональний та етнодемографічний розвиток Правобережної України наприкінці XVIII - у першій половині XIX століття: (дис.... канд. іст. наук: 07.00.01 - Історія України). Кам'янець-Подільський, 268 с.

Буравський, О. А. (2013). Римо-католицька церква на Правобережній Україні (кінець XVIII - початок XX ст.). Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 452 с.

Викул, П. О. (1893). Прошедшее Подолии: По поводу столетия возсоединения Подолии с Россией (1793-1893). Каменец-Подольский: Типография Д. Крайза, 64 с.

Голий, Р. В. (2014). Конфессиональные конверсии греко-католиков во второй четверти XIX в. (На примере Волынской губернии). иИХ: https://cyberleninka.ru/ айіс1е/п/копі^іопа1пуе-копуегаі^геко-каЬз1ікоу-уо-\1:огоу-Ле4уеги-хіх-у-па-ргітеге- уоІу^коу^иЬегпіі/уіешег (дата звернення: 21.08.2021).

Григоренко, О. П. (2006). Деякі аспекти російщення населення Поділля в період становлення православної Подільської єпархії в перші десятиліття XIX ст. Освіта, наука і культура на Поділлі, (9), 70.

Доброловский, К. (1893). Деятели времени возсоединения Подолии с Россией. Виктор Садковский, епископ Переяславский и Бориспольский (1785-1793 гг.), а затем Архиепископ Минский, Изяславский и Брацлавский (1793-1795 гг.). Каменец- Подольский: Тип. Подольского Губернскаго Правления, 54 с.

Зваричук, Е. О. (2010). Особливості державно-правової політики російського самодержавства щодо Римо-Католицької церкви на Правобережній Україні наприкінці XVIII - першій третині ХІХ ст. Матеріали XIII Подільської історико-краєзнавчої конференції (сс. 239-244). Кам'янець-Подільський.

Зваричук, Е. О. (2000). Римо-католицька церква на Поділлі напередодні повстання 1863 року. Матеріали X Подільської історико-краєзнавчої конференції (сс. 162-166). Кам'янець-Подільський.

Зваричук, Е. О. (2007). Римо-Католицька церква на Поділлі у міжповстанський період (1833 - початок 60-х рр. ХІХ ст.). Матеріали ХІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції (сс. 286-294). Кам'янець-Подільський.

Зваричук, Е. О. (1999). Становище римо-католицької церкви на Поділлі у І половині ХІХ ст. Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки: зб. наук. пр., 155-157.

Земський, Ю. (2006). Суспільно-політична атмосфера життя подільського духовенства за спогадами Олександра Лотоцького. Друга Могилів-Подільська краєзнавча конференція (сс. 75-84). Могилів-Подільський.

Зінченко, А. Л. (1993). Акти візитації монастирів і костелів XVIII - першої половини XIX ст. як історичне джерело. Подільська старовина, 36, 205-211.

Ігнатуша, О. М. (2002). Реакція Російської православної церкви на модернізаційний виклик новоєвропейського суспільства: український аспект (ХІХ - поч. ХХ ст.). Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету, (15), 88-98.

Кабузан, В. (1992). Народы России в первой половине XIX в.: Численность и этнический состав. Москва: Наука, 149 с.

Карліна, О. (1999). Відновлена Луцька греко-католицька єпархія у 1798-1828 рр. Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки, (5), 66-70.

Крижанівський, О. П. (1991). Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України XVIII - першої половини ХІХ ст. Київ, 125 с.

Крижанівський, О. П. & Плохій, С. М. (1994). Історія церкви та релігійної думки в Україні: навч. посіб. Київ, 336 с.

Кримська, О. М. (2015). Секуляризаційні процеси та перетворення земельної власності і користування земельними наділами у містах і містечках Подільської губернії у складі Російської імперії. Вісник Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки, (8), 413-419.

Кудрик, В. (1952). Маловідоме з історії української католицької церкви (в 2 т., Т.1). Вінніпег, 254 с.

Кундельський, В. В. (2012). Включення Поділля до складу Російської імперії і його вплив на суспільний розвиток краю. Хмельниччина в контексті історії України: матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції (сс. 63-66). Хмельницький.

Кундельський, В. В. (2014). Єврейський чинник у міжнаціональних відносинах на теренах Правобережної України наприкінці XVIII - першої половини ХІХ ст. Вісник Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки, (7), 83-91.

Кундельський, В. В. (2010). Політика російського самодержавства у Подільській губернії наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. Матеріали XIII Подільської історико-краєзнавчої конференції (сс. 222-230). Кам'янець-Подільський.

Кундельський, В. В. (2007). Єврейство в контексті міжнаціональних відносин на Поділлі наприкінці XVIII - першій половині ХІХ ст. Матеріали ХІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції (сс. 258-264). Кам'янець-Подільський.

Лисий, А. (1995). Нарис історії Подільської (Вінницько-Брацлавської) єпархії 17951995. Вінниця: Вінницька єпархія управління УПЦ, 120 с.

Лось, В. (2004). Релігійні конверсії в шлюбно-сімейних стосунках населення Правобережної України за судовими справами 30-40-х рр. ХІХ ст. Український історичний збірник, (6), 159-175.

Лось, В. Е. (2013). Уніатська Церква на Правобережній Україні наприкінці XVIII - першій половині ХІХ ст.: організаційна структура та культурно-релігійний аспект. Київ, 300 с.

Макарова, О. В. (2006). Політика царизму та прояви антисемітизму на Поділлі на початку 80-х років ХІХ ст. Освіта, наука і культура на Поділлі, (7), 54-58.

Мельгунов, С. (1907). Церковь и государство в России (к вопросу о свободе совести). иИХ: https://azbyka.ru/otechnik/Sergej_Melgunov/tserkov-i-gosudarstvo-v-rossii- vypusk-1-k-voprosu-o-svobode-sovesti/ (дата звернення: 7.07.2021).

Опря, А. В. (1999). Ліквідація уніатської церкви на Поділлі наприкінці XVIII - першій половині ХІХ ст. Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки, (3-5), 89-95.

Опря, А. В., Попович, М. Д. & Смолінський, В. І. (1997). Католицька церква на Поділлі. Історико-краєзнавче дослідження. Кам'янець-Подільський, 27 с.

Опря, І. А. (2011). Співвідношення адміністративних та моральних методів боротьби православної церкви з пізньопротестантськими конфесіями після 1905 р. (на матеріалах Правобережної України). Вісник Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки, (4), 234-242.

Платон. (1800). Правила учреждения единоверия 1800 г. иИХ: http://krotov.info/ аС^/18/3/18001027.Ыт1 (дата звернення: 29.08.2021).

Поліщук, Ю. М. (2012). Національні меншини Правобережжя України у контексті етнічної політики Російської імперії (кінець XVIII - початокХХ ст.). Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 432 с.

Поліщук, Ю. & Суліменко, О. (2004). Німці Волині в кінці ХУІІІ - на початку ХХ століття: політико-правовий аспект. иИХ: http://ir.znau.edu.ua/

bitstream/123456789/4430/1/Vo1yn_2004_27-57.pdf (дата звернення: 21.07.2021).

Полное собрание законов Российской империи.

Рибак, І. В. (2000). Єврейські погроми на Поділлі у 1882 році. Матеріали Х Подільської історико-краєзнавчої конференції (сс. 312-117). Кам'янець-Подільський.

Смолій, В. А. (1978). Возз'єднання Правобережної України з Росією. Київ: Наукова думка, 192 с.

Стоколос, Н. Г. (2003). Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (XIX - перша половина XX ст.): (дис.... доктора іст. наук: 09.00.11). Київ, 473 с.

Стоколос, Н. Г. (2002). Уніатська церква у контексті конфесійних трансформацій на Правобережній Україні під владою Російської імперії. Український історичний журнал, 4, 94-109.

Таранец, С. В. (2004). Старообрядчество города Киева и Киевской губернии. Киев, 352 с.

Феодосьєв, С. (2005). Лютеранська церква на Поділлі. Хмельниччина: Дивокрай, 1-2, 40-41.

Фицик, Д. (2015). Правобережна шляхта в релігійно-конфесійному просторі регіону (кінець XVIII - перша третина ХІХ ст.). Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили комплексу «Києво-Могилянська академія», (251), 18-24.

Філінюк, А. Г. (2008). Політика російського самодержавства щодо греко-като- лицької церкви в Правобережній Україні на межі XVIII - XIX століть. Наук. часопис Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, (6), 405-413.

Філінюк, А. Г. (2010). Зміни в регіональній і соціальній структурі церковного життя у Подільській губернії на межі XVIII - ХІХ ст. Матеріали XIII Подільської історико- краєзнавчої конференції (сс. 230-238). Кам'янець-Подільський.

Філінюк, А. Г. (2008). Етнорелігійні перетворення на Поділлі наприкінці XVIII - в перших десятиліттях ХІХ століття. Освіта, наука і культура на Поділлі, (12), 215-229.

Філінюк, А. Г. (2014). Православна церква в етнорелігійних трансформаціях у Правобережній Україні наприкінці XVIII - першій половині ХІХ ст. Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Історичні науки, (24), 231-240.

Хитровська, Ю. В. (2012). Християнські конфесії Правобережної України у суспільно-політичних процесах регіону (кінець ХУІІІ - початок ХХ століть): (дис.... докт. іст. наук: 07.00.01 - Історія України). Київ, 482 с.

Хіхлач, Б. М. (2010). Уніатська церква на Поділлі в українському соціокультурному процесі XVIII ст.: (дис.... канд. іст. наук: 07.00.01 - Історія України). Київ, 190 с.

Хонигсман, Я. & Найман, А. (1992). Евреи Украины (краткий очерк истории), (1). Київ, 158 с.

Цигани в Україні. иИХ: ЬИр8://ик.шікіре<ііа.оі^Мікі/%Б0%А6%Б0%В8%Б0%В3%Б 0%В0%Б0%ВБ%Б0%В8_%Б0%В2_%Б0%А3%Б0%ВА%Б1%80%Б0%В0%Б1%97%Б0 %ВБ%Б1%96 (дата звернення: 2.09.2021).

Чорний, С. (2001). Національний склад населення України в ХХ сторіччі: довідник. Київ: ДНВП «Картографія», 85 с.

Шеретюк, Р. (2010). Уніатська церква в контексті етноконфесійної політики Російської імперії першої чверті XIX ст. Український історичний журнал, 2, 48-62.

Щетінін, О. В. (2019). Міжконфесійні конфлікти на Правобережній Україні наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ століття. Вісник Львівського університету, (26), 221-226.

Щетінін, О. В. (2017). Державна політика Російської імперії щодо релігійних організацій на українських землях наприкінці ХУШ - у першій половині ХІХ ст. иИХ: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P 2тВХ=иіКХ&221т = &821КЕР = 10&821СХК=20&8218ТХ=1&821РМТ=А8Р_ meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=gileya_2017_120_56 (дата звернення 16.08.2021).

Яворовский, Н. И. (1912). История гражданской и церковной жизни Подолии. Каменец-Подольский: Типография Свято-Троицкого Братства, городской дом, 88 с.



References

Barmak, M. V. (2007). Formuvannia vladnykh instytutsii Rosiiskoi imperii na Pravo- berezhnii Ukraini (kinets XVIII - persha polovyna XIX st.) [Formation of power institutions of the Russian Empire on the Right Bank of Ukraine (the end of the 18 th - first half of the 19th century)]. Ternopil: Vyd-vo Aston, 512 s. [in Ukrainian].

Belogolov, I. M. (1915). Akty i dokumenty, otnosyashchiesya k ustroystvu i upravleniyu rimsko-katolicheskoy tserkvi v Rossii (1762-1825 gg.) [Acts and documents relating to the structure and management of the Roman Catholic Church in Russia (1762-1825)] (v 2 t., T.1). Petrograd: tip. D. A. Alekseeva, 483 s. [in Russian].

Bilyk, V. A. (2007). Hreko-uniatska tserkva u Pravoberezhnii Ukraini naprykintsi XVIII - u 30-kh rr. XIX st. [The Greek-Uniate Church in Right-Bank Ukraine in the Late 18th and 1930s] (Candidate's thesis). Lutsk, 243 s. [in Ukrainian].

Blazhevych, Yu. I. (2007). Do pytannia pro konfesiinu polityku samoderzhavstva na Podilli v umovakh inkorporatsii kraiu v Rosiisku imperiiu na mezhi XVIII - XIX st. [On the question of the confessional policy of the autocracy in Podillya in the conditions of incorporation of the region into the Russian Empire at the turn of the XVIII - XIX centuries.]. Naukovi pratsi Kamianets-Podilskoho derzhavnoho universytetu: Istorychni nauky, (17), 160179. [in Ukrainian].

Blazhevych, Yu. I. (2012). Podilska pravoslavna yeparkhiia v period stanovlennia ta zmitsnennia svoikh pozytsii u rehioni (kinets XVIII - 50-ti rr. XIX st.) [Podilska Orthodox Diocese in the period of formation and strengthening of its positions in the region (end of the XVIII - 50s of the XIX century.)] (Candidate's thesis). Kamianets-Podilskyi, 253 s. [in Ukrainian].

Bohutska, A. L. (2017) Etnonatsionalnyi ta etnodemohrafichnyi rozvytok Pravoberezhnoi Ukrainy naprykintsi XVIII - u pershii polovyni XIX stolittia [Ethno-national and ethnodemo- graphic development of the Right Bank of Ukraine at the end of the XVIII - in the first half of the XIX century] (Candidate's thesis). Kamianets-Podilskyi, 268 s. [in Ukrainian].

Buravskyi, O. A. (2013) Rymo-katolytska tserkva na Pravoberezhnii Ukraini (kinets XVIII - pochatok XX st.) [Roman Catholic Church in the Right Bank of Ukraine (late XVIII - early XX centuries.)]. Zhytomyr: Vyd-vo ZhDU im. I. Franka, 452 s. [in Ukrainian].

Vikul, P. O. (1893). Proshedsheye Podolii: Po povodu stoletiya vozsoyedineniya Podolii s Rossiyey (1793-1893) [The Past of Podillya: On the occasion of the centenary of the reunification of Podillya with Russia (1793-1893)]. Kamenets-Podol'skiy: Tipografiya D. Krayza, 64 s. [in Russian].

Goliy, R. V. (2014). Konfessionalnyye konversiigreko-katolikov vo vtoroy chetverti XIX v. (Na primere Volynskoy gubernii) [Confessional conversions of Greek Catholics in the second quarter of the 19th century. (On the example of the Volyn province)]. Retrieved from https:// cyberleninka.ru/article/n/konfessionalnye-konversii-greko-katolikov-vo-vtoroy-chetverti- xix-v-na-primere-volynskoy-gubernii/viewer [in Russian].

Hryhorenko, O. P. Deiaki aspekty rosiishchennia naselennia Podillia v period stanov- lennia pravoslavnoi Podilskoi yeparkhii v pershi desiatylittia XIX st. [Some aspects of the Russification of the population of Podillya during the formation of the Orthodox Diocese of Podillya in the first decades of the XIX century]. Osvita, nauka i kultura na Podilli, (9), 70. [in Ukrainian].

Dobrolovskiy, K. (1893). Deyateli vremeni vozsoyedineniya Podolii s Rossiyey. Viktor Sadkovskiy, yepiskop Pereyaslavskiy i Borispol'skiy (1785-1793 gg.), a zatem Arkhiyepiskop Minskiy, Izyaslavskiy i Bratslavskiy (1793-1795 gg.) [Representatives of the time of the reunification of Podillya with Russia. Victor Sadkovskyi, Bishop of Pereyaslavl and Boryspil (1785-1793), and then Archbishop of Minsk, Iziaslaf and Bratslav (1793-1795)]. Kamenets- Podol'skiy: Tip. Podol'skogo Gubernskago Pravleniya, 54 s. [in Russian].

Zvarychuk, E. O. (2010). Osoblyvosti derzhavno-pravovoi polityky rosiiskoho samoder- zhavstva shchodo Rymo-Katolytskoi tserkvy na Pravoberezhnii Ukraini naprykintsi XVIII - pershii tretyni XIX st. [Peculiarities of the state and legal policy of the Russian autocracy towards the Roman Catholic Church on the Right Bank of Ukraine at the end of the 18 th - the first third of the 19th century]. Materialy XIII Podilskoi istoryko-kraieznavchoi konferentsii (ss. 239-244). Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].

Zvarychuk, E. O. (2000). Rymo-katolytska tserkva na Podilli naperedodni povstannia 1863 roku [Roman Catholic Church in Podillia on the eve of the uprising of 1863.]. Materialy X Podilskoi istoryko-kraieznavchoi konferentsii (ss. 162-166). Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].

Zvarychuk, E. O. (2007). Rymo-Katolytska tserkva na Podilli u mizhpovstanskyi period (1833 - pochatok 60-kh rr. XIX st.) [Roman Catholic Church in Podillya in the inter-insurrectionary period (1833 - early 60's of the XIX century)]. Materialy XII Podilskoi istoryko- kraieznavchoi konferentsii (ss. 286-294). Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].

Zvarychuk, E. O. (1999). Stanovyshche rymo-katolytskoi tserkvy na Podilli u I polovyni XIX st. [The situation of the Roman Catholic Church in Podillya in the first half of the XIX century.]. Poliaky na Khmelnychchyni:pohliad kriz viky: zb. nauk. pr., 155-157. [in Ukrainian].