Новації суспільно-релігійної думки в Україні в першій половині XVII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Новації суспільно-релігійної думки в Україні

в першій половині XVII століття

Лариса Шваб

Юлія Токарська

У статті розкрито питання появи нових ідей та змістів в українській суспільно -релігійній думці в першій половині XVII ст., зумовленої змінами, що відбулися в Київській митрополії після укладання унії з Римом. Звойована православна традиція шукала нові прояви в ідеях інтелектуалів, а згодом і в практиці церковного життя. У статті характеризуються найвпливовіші із них: піднесення Руської Церкви до колишнього давньоруського блиску; «Богохранимість» міста «Києва - другого руського Єрусалима», «Києва - серця слов'янського православного світу», як столиці нової спільноти в «Річі Посполитої Народу Руського»; популяризацію генеалогічних легенд руського православного панства, відданих гнаній Православній Церкві; узгодження між теологічними принципами католиків і православних, здійснене Петром Могилою тощо. Тож інтелектуальну релігійну думку початку XVII ст. урухомила пам'ять про «добру старовину», в якій дошукувалися національної ідентичності, покладеної на православну традицію. Кінцевою метою цих інтелектуальних пошуків мало стати піднесення авторитету Православної Церкви та її провідників.

Ключові слова: руська віра, Руська Церква, «Київ - другий Єрусалим», київське письменство XVII ст.

Innovations of Socio-Religious Thought in Ukraine in the Early 17th Century

The article analyzes the polemical socio-religious thought in Ukraine after the Union of Brest and the Union of the Kyiv Metropolitanate with Rome, aimed at finding the lost Orthodox tradition and reviving the idea of “God's protection” of the city of Kyiv in the Rus Orthodox intellectual trad ition of the early 17th century. After-union period in Ukrainian realities is characterized as crisis in the sense of decline of religious life, Rus bourgeoisie and fraternal movement and deviation from the policy of support of the Orthodox princely families. The entire plan of church reform, cultural and national revival of the “Commonwealth of the Rus People” was undermined in its foundations. Ther efore, the intellectual religious thought of the early 17th century took into account the memory of the “good old days”, when national (regional) identity based on the Orthodox tradition was searched. However, from the point of view of the continued existence of the Orthodox Church, the defeat was only partial, as Konstiantyn Ostrozkyi and his supporters among the nobility, clergy and burghers managed to preserve the Orthodox church structure. The Cossacks demanded a rethinking of this new reality by intel-lectuals of the post-Brest era and Ukrainian polemicists were forced to look for an independent base for their socio-religious thought. Completely accepting neither the specific Byzantine coverage of the principles of religious-ecclesiastical ethos, nor Catholic, nor Moscow with its self-confident dogmatism and limited polemics with other confessional world, Rus intellectuals had to delve into the very foundations of a particular ideology and reconsider its value from a domestic and ecclesiastical -legal point of view. There were no winners or losers in this verbal duel. The way out of the crisis was understood by Petro Mohyla, who was ready to recognize the primacy of the Pope in order to preserve the internal independence of the Church.

Keywords: Rus faith, Rus Church, “Kyiv - the second Jerusalem”, Kyiv literature of the 17th century.

Постановка наукової проблеми та її значення

Великі зміни в суспільно-політичному мисленні українців 70-х - 90-х рр. XVI ст. призвели до справжньої духовної та міжконфесійної війни «до» і «після» проголошення Берестейської унії. Спершу вона втілилася в гострій католицько-православній полеміці, яку розпочали відверті образливі мотиви книжок Бенедикта Герберста чи Петра Скарги. У 1570-х рр. православні ще не мали сили чинити відвертий супротив. Лише 1587 р. «ректор острозький» Герасим Смотрицький став на захист православ'я в «Ключі царства небесного». Представляючи погляди середнього українського класу, Смотрицький та православні інтелектуали-полемісти міцно трималися старих руських традицій. Ця традиція матиме продовження й у XVII ст. у вигляді заклику повернутися до «доброї старови-ни». Тож наприкінці XVI ст. почався тривалий пошук засад функціювання Православної Церкви, оптимальних щодо суспільно-політичних потреб руської спільноти.

Дослідження проблеми

суспільний релігійний україна

У судженнях і висновках автори спираються на дослідження Бориса Ґудзяка, Ігоря Ісіченка, Аркадія Жуковського, Петра Сауха, Сергія Плохія, Леоніда Тимошенка, Ігоря Шевченка, Наталії Яковенко та ін. Для дослідження теми важливе значення мала монографія Леоніда Тимошенка «Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI - перша третина XVII ст.)», видана 2020 р. У ній автор вивчає руське книгодрукування як дзеркала руської релігійної культури; дає глибокий аналіз полемічному творові Іпатія Потія про Берестейський собор (1597) та фунеральній проповіді Лева Кревзи на похорон Йосафата Кунцевича (1625); доводить високий рівень розвитку руської релігійної культури.

Мета й завдання

У статті виявляються нові мотиви «доброї старовини» її духовного центру - міста Києва в українській суспільно-релігійній думці поунійної доби. Завданням є виявити закономірності між осмисленням інтелектуалами першої половини XVII ст. утраченої православної традиції і формуванням уявлень про національну (регіональну) ідентичність руського народу Речі Посполитої.

Виклад основного матеріалу

Поунійні реалії початку XVII ст. в Україні, хоч і заявили про себе кризою суспільно-політичного й релігійного життя, витворювали нове, обперте на етнічну пам'ять про релігійне життя (школу, письменство) поняття «Русь», як «громадське тіло» «Речі Посполитої Народу Руського», протиставляючи її «Речі Посполитій Польській», як писав автор «Перестороги» Юрій Рогатинець. Герасимові Смотрицькому Україна мислилася батьківщиною в «Ключі царства небесного» (1587). Йосиф Верещинський закликав підняти колишню славу України, звести її з руїн і дорівняти у правах, вольностях і в потузі до поляків та литовців. Та й Іван Вишенський, хоч і відхрещувався від «заповітів з народом», почувався таки апостолом руського народу.

У вістці про «добру старовину», що її принесло XVII ст., руські інтелектуали дошукувалися ідей національної (регіональної) ідентичності, покладеної на православну традицію - руську віру, Руську Церкву, руське письменство і Київ - «другий Єрусалим», без московського сліду в них. Останнє твердження, щоправда, не загальновизнане. О. д -р Ісидор Нагаєвський перехід Руської Церкви під юрисдикцію Рима 1596 р. таки пов'язує з заснуванням Московського патріархату (1589). Проте Леонід Тимошенко, пишучи про практику костьольних і церковних братств у Речі Посполитій, наголошує на ізольованості Московської митрополії від Київської митрополії з її римо-католицькою традицією . А далі стверджує, що релігійні пам'ятки києво - руського християнства привласнювало (засвоювало) таки московське православ'я, а не навпаки: «...вперше українська богословська традиція починає активно проникати в Московію наприкінці XVI - на початку XVII ст.»11.

Ідеї «доброї старовини» витворювалися в несприятливих суспільно -політичних обставинах: змаліло урухомлене «реформаційною західноєвропейською динамікою» і трансформоване львівським міщанством у другій половині XVI ст. релігійне життя; міщанство, як рухомий чинник суспільного руського життя, цілком занепало; зовнішні сили, на які спиралися львівські братчики, разом з внутрішньою кон'юнктурою, як-от статус руських міст, також занепали; протестантський світ, що вважав своїм обов'язком підтримувати боротьбу православних проти уряду та клерикальної партії, змалів. Острозькі та інші православні князі програли протистояння з королівською владою, бо Берестейський собор відбувся, унія Київської митрополії з Римом була проголошена й частково втілена в життя, а самі князівські роди або згасли, або втратили свою опозиційність до короля, відійшовши від політики підтримування Православної Церкви. А щось мало й об'єктивно неминучі наслідки: 1608 р. помер патрон руського православ'я князь Костянтин Острозький.

Тяжкі часи переживала львівська громада, про що свідчить прохання до короля («Лямент албо мова»), написане від імені «народу руського релігії грецької міщан і передміщан міста Львова» для братських послів, висланих на Варшавський сейм 2 січня 1609 р. У зверненні міщани благають його Королівську Милість захистити їх від вигублення й дати їм «пашу яку», позаяк вони є добром Речі Посполитої. Послам доручалося, виголошуючи цю промову, домагатися, щоб українське міщанство Львова було зрівняне в політичних і економічних правах, у відправленні церковних обрядів з польським. Коли ж таке зрівняння неможливе, тоді щоб у Львові було запроваджене окреме руське право, як у Кам'янці -Подільському. Коли б і таке визналося за неможливе, то щоб Львівській Русі були надані права, якими користуються львівські вірмени.

Православні залишилися без ієрархії: львівський владика Єремія Тиссаровський згодився прийняти унію і тільки так дістав королівське підтвердження на єпископство Галицьке, Львівське і Кам'янець-Подільське, а потім своєї присяги не дотримав та від 1610 р. лишився єдиним православним єпископом Речі Посполитої. Весь план церковної реформи й культурно-національного відродження «Речі Посполитої Народу Руського» був підважений у своїх основах.

Разом з тим, як пише Сергій Плохій, з погляду дальшого існування Православної Церкви, програш був тільки частковим, адже Костянтинові Острозькому та його прибічникам з-поміж шляхти, духовенства й міщан, таки вдалося зберегти православну церковну структуру. У перші десятиліття XVII ст. вони змогли вистояти в боротьбі з підтриманою королем Уніатською Церквою, значною мірою завдяки підтримці середньої та дрібної шляхти. Разом з тим ця Церква потребувала нового протектора, потужнішого та рішучішого, ніж дрібношляхетська клієнтела колишніх православних магнатів. Таку підтримку вона здобула в особі українського козацтва. Потенційно спроможна продовжити князівську традицію захисту та підтримки Православної Церкви, утрачену покатоличеними й полонізованими князівськими родами, козацтво, своєю чергою, вимагало від інтелектуалів післяберестейської доби переосмислити цю нову дійсність.

Симон Пекалід, придворний поет князів Острозьких, у поемі «Про острозьку війну під П'яткою проти низових» (1600) представив конфлікт козацтва з домом Острозьких. У частині «Генеалогія роду Острозьких» князів представлено у блискові успадкованої київської традиції, як нащадків князя Володимира та інших правителів Київської Русі. Серед пращурів Острозьких автор згадує Руса, Кия, Рюрика, Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира, Ярослава, Мечислава та Романа - міфічних та реальних князів. Його слова звучали суголосно новонародженій інтелектуальною традицією початку XVII ст. ідеї Богохранимості міста Києва - другого руського Єрусалима, від якого походять пильні духовні потреби, минаючи безбожну уніатську яму, про що мовиться в окружному посланні митрополита Іова Борецького, процитовані Степаном Голубєвим. За відправну точку служила легенда про Київ - «матір руських земель», але й вона потребувала нового осмислення. Тож його здійснили руські інтелектуальні кола впродовж 1620-1640 рр. 1674 р. автор «Синопсису» поставив Київ - серце слов'янського православного світу - у центр династичної історії «народа российского».

І, хоча, Ігор Шевченко пише лише про «відшуковування» історичної тяглості, «у ті чи інші „докази“ якої їхні автори мало вірили», таємна висвята ієрархів Православної Церкви єрусалимським патріархом Феофаном відбулася таки в Києві. До цього київські митрополити перебували ближче до Варшави - у Львові, в Новогрудку, в Бересті, а до поділу Київської митрополії - у Москві.

З формального боку акція висвяти православних ієрархів була протиправною, однак її учасники не сумнівалися у своєму моральному праві. Обґрунтовуючи і пропагуючи власну правоту, новопоставлений митрополит Іов Борецький та ієромонах (від 1624 р. - архімандрит) Києво- Печерського монастиря Захарія Копистенський упродовж 1620-х рр. написали кілька творів, що стали програмовими для діячів київського церковного кола, а також для Петра Могили та його оточення. Ідеться про трактат Копистенського 1621 р. «Палідонія или Книга оброны», маніфест «РіО^асіа» («Протестація і благочестива юстифікація»), що його написав Борецький до короля Сиґизмунда III, Мшййкада шewmnosti» («Виправдання невинуватості», 1623) Мелетія Смотрицького, так званий «Густинський літопис» (1624-1627). Як гранично точно зауважила Наталія Яковенко, «Копистенський і Борецький творили каркас „ідеологічної батьківщини“ мешканців України-Русі, спільної і для князя, і для купця, і для ремісника, і для козака».

Тож від кінця XVI ст. можемо говорити про новий суб'єкт - руський народ, як етнічну спільноту, на противагу руському народові, ототожненого з «руською шляхтою», а отже, і про процеси централізації та об'єднання. Такий розвій мав подвійну конотацію: з одного боку уявлення про соціальну рівновагу, право і справедливість таки покладалося на культ тяглості «старовини», з іншого - формувалися вкрай консервативні життєві орієнтири. Тому кожна новація, зокрема ідея об'єднання церков і створення патріархату в Києві, вбиралася в шати «старовини», відшуковуючи уявні паралелі в минулому.

Щира оборона заповітів батьків у книжників 1620-х рр. - Герасима Смотрицького, Клірика Острозького чи Івана Вишенського - звучить уже не так переконливо. Проте, відстороняючись від новацій нової конфесійної реальності, Копистенський і Борецький, по суті, упроваджували їх на православному ґрунті. Копистенський системно пов'язував східнохристиянське вчення з історією Руської Церкви, яка в нього асоціювалася з Києвом. Відтепер для нього не мало важливого значення відвернення від неї знаті, бо Церква вистояла й перебувала під опікою Бога. Мовиться про твір Копистенського «Палінодія» (1622), у якому, в порівнянні з «квилінням» Смотрицького в його відомому творі «Тренос» (1610), звучать стверджувальні мотиви. Проте саме Смотрицький був активним ініціатором і учасником об'єднання українських Церков, першим, хто з-поміж руського ієрархічного середовища висловився на користь патріархату.

«Тренос» з'явився польською мовою у Вільні, у Свято-Духівській друкарні, накладом Віленського братства. Через те що книжка могла викликати заколот у державі та пошкодити інтересам Корони в її змаганні за московський трон, з наказу короля Сиґизмунда III встановлено розслідування про цю справу. Друкарів заарештували, книжку конфіскували, принаймні ті примірники, що були у видавництві, покарали писаря й управителя друкарні, книжку заборонили продавати й купувати під загрозою кари в розмірі 5 тисяч злотих. Самої книжки все ж не вдалося знищити, і вона з Литви дісталася на Волинь і Русь, і навіть у Московщину. Щоб обмежити її вплив, проти книжки та її автора виступили Петро Скарга. 1610 р. вийшла відповідь «На тренос і плач Теофілія Ортолога до Русі, грецької віри, пересторога», де показано, що «Тренос» не є перекладом з грецької мови і що книжка насичена протестантським духом. Другу відповідь написав колишній студент римської Колегії св. Анастасія Ілля Мороховський, згодом - після смерті Іпатія Потія - єпископ Володимирський, під заголовком «Парегорія, тобто успокоєння злісного плачу мнимої святої східної Церкви, видуманого Теофілом Ортологом» (1612).

Активність київського інтелектуального осередку стрімко зросла за часу перебування на митрополичому престолі Петра Могили (1633-1647). Зокрема, 1635 р. у друкарні Києво- Печерського монастиря надруковано «Paterikon» Сильвестра Косова - польський переклад (переказ) Києво-Печерського патерика за текстом 2-ї Касьянівської редакції. Косів уперше коментував докладно сформульовану в «Густинському літописі» концепцію п'ятиразового хрещення Русі, що підкреслювала давність і безперервне тривання християнської традиції, нібито зародженої в Києві з апостольських часів. Головний пропагандистський акцент праці задекларовано в передмові: «Проголошуй громоподібним голосом: Київ наш є небом». Тож до Києва, немов до неба, належить у молитвах звертатися християнам, якщо вони хочуть порятувати душу.

Суттєві зміни в київському письменстві 1630-1640-х рр. зазнає теза Копистенського про те, що світська знать є річчю мало суттєвою для «справжньої» Церкви. Утвердження на митропо- литстві Могили, людини з найвищих аристократичних кіл, робило цю думку менш актуальною, ніж за часів Борецького. Через культивування геральдичних віршів і популяризацію генеалогічних легенд руського православного панства тепер виразно наголошувалося на присутності в Руській Церкві сильних світу цього. Щоправда, сам Могила у трактаті «Lithos», виданому 1644 р. в Києво-Печерській друкарні, відкидаючи закиди свого опонента Касіяна Саковича (твір був написаний, як відповідь на його книжку «Регерекота» (1642)), що Руська Церква нібито не має майбутнього, бо її покинула здатна оборонити віру знать, покликається на біблійне «не надійтесь на князів, на людського сина, бо в ньому спасіння немає» (Пс. 146,3). Могила нагадує читачеві: християнська церква взяла початок не від панів, а від убогих рибалок, а щодо Русі - то вона має захист самого Христа40 .

Проте далі декларацій такого роду ні сам Могила, ні люди з його оточення не сягали. Ігнатій Оксенович-Старушич, наближена до Могили особа, намісник Києво-Печерського монастиря й ректор Київської колегії 1641 р., у погребовій проповіді на смерть князя Іллі Четвертинського висловлює думки далекі від доктрини про «убогих рибалок» як єдиних носіїв благодаті, кажучи про два стани «підданий» і «владний»; «владні» походять від князів, які в гідності (зацності) своїй світять на земному небі. Княжа кров їхніх родів - мотив не новий. Але в цьому тексті побожність уперше пов'язують з відданістю гнаній Православній Церкві. Ба більше, автор прямо протиставляє вірних православ'ю князів Четвертинських покатоличеним княжим родам. Над «князями світу цього», як переконує автор, мусить височіти Православна Церква, що забезпечить міцний фундамент тривалості їхніх родів, остерігаючи перед наверненням у католицтво. Могила нагадує про те саме, прохаючи «не спокушатися відпаданням від істинної віри.

Ідея керівної ролі Церкви в житті русинів - багатих і бідних, знатних і простолюдинів - висвітлена у «Требнику» Могили 1646 р.: «Архієреї вівцю повинні напучувати життям і наукою, а не вівця архієреїв». Зважмо на думку Н. Яковенко, що такі акценти відповідають організаційному зміцненню Католицької Церкви в потридентських реформах, і були доволі новим для руської конфесійної свідомості. Позаяк у Копистенського теза про лідерську місію Церкви передбачає її спасительні завдання, а не диктат.

Згадана зміна спиралася на суб'єктивні й на об'єктивні причини. Однією з підстав був вла- столюбивий характер Могили, добре відомий його сучасникам: він і підступний, і жорстокий, і сріблолюбивий, і віроломний, як писав 1647 р. Йоахим Єрлич.

Сам Могила в передмові до «Тріодіона» (1640), заявляв, що мусить предначальствувати всім, бо урядування архієрейське покладено на нього Духом Святим. Тут та в інших відомих творах - передмові-посвяті Могили до Федора Проскури Суданського в «Учительній Євангелії», виданій 1637 р. в Лаврській друкарні, у «Требнику Петра Могили» (1646) та ін. - містяться мотиви «повеління». У «Требнику» читаємо: «...нині ж благословінням, і повелінням... Петра Могили».

Суть таких наголошувань полягає в потребі організаційного оновлення Руської Церкви, яке б стрімко піднесло її роль. Піднесення Києва - «трону митрополії» - бачився як спосіб такого оновлення і скріплення Церкви. У панегіриках новопомерлому 1647 р. митрополитові Могилі сучасники проголошують, що на нього чекали у Києві «руїни Софії» і київські «мури», що височать «от Ярослава». Сподівання панегіристів - це піднесення Руської Церкви до колишнього давньоруського блиску, її відбудова з цих-от «руїн», і то саме там, де вона започатковувалася - в Києві. Другий пункт сподівань не так прямолінійно виказаний, але очевидний: повернення митрополичої столиці до Києва, що асоціюється в їхній уяві з відновленням «руського правопорядку», нині ж вона в занепаді, але з появою могутнього покровителя грядуть часи тріум- фу.

Панегіристи післяберестейської доби піднесли авторитет Православної Церкви та її провідників, що мало забезпечити процвітання Церкві «зацним панам» і всьому «народові Россійському». Зусиллями Копистенського, Суразького, Клірика Острозького, Вишенського, вираженій у пізньосередньовічній візантійсько-балканській традиції, витворено ідейний ґрунт для висвячення православної ієрархії Антіохійським патріархом Феофаном 1620 р.. Висвяченням ігумена Києво-Михайлівського монастиря, ректора Львівської братської школи в 1615-1618 рр., ректора Київської братської школи Борецького Церква, хоча й нелегальним шляхом, відновила свою ієрархічну повноту і, як пише о. Стефан Барановський, були для того вагомі причини, бо «...в інтимних бесідах з уніатами чули про їх обмануті надії..., а відсилаємося ми тут до людей благомислячих і посвячених у таємницю такої важливої справи», такими були, як пише автор, Борецький і Могила.

Утім, Могила шукає узгоджень між теологічними принципами католиків і православних, що в повноті своїй проявилося у «Требнику». Визначаючи обряди поодиноких таїнств, у випадку розходжень між східним і західним звичаєм, він узгоджує обидва звичаї, знаходить компроміс між теологічними принципами. Наприклад, хрещення є довершене як через цілковите зануре н- ня у воду, так і через обливання водою, з голови почавши, до решти тіла. Кожна Церква, отже, зберегла першу чи другу форму хрещення, і трималася свого звичаю ще з давніх часів. За часів Могили Грецька Православна Церква поновлювала миропомазання не тільки католиків, а й відступників, які його отримали в Православній Церкві. А Могила визнає, що три таїнства не можна ніколи поновлювати: це хрещення, миропомазання і священство. За католиками, уніатами й відступниками Могила визнає їхні хрещення й миропомазання. У частині, де мовиться про шлюб, молоді повинні промовити, чи давали слово кому іншому і чи знають про те присутні - це також настанова наближена до католицького обряду. А ще у «Требнику» міститься прохання до ієреїв розмовляти під час вчинення таїнств чи то шлюбу, чи то поховання українською (руською) мовою. Про наполягання на примиренні Могилою православ'я з латинством пише Антон Карташов, що аристократичне мислення Могили було прихильним до зближення і з'єднання церков, а от перебіг до чужинців, а звідти плямування свого - огидним. Підсумуємо твердженням Н. Яковенко в передмові до книжки «У пошуках нового неба. Життя і тексти Йоаникія Галятовського» (2017) про те, що зусиллям Могили поєднання «грецької» і «латинської» традиції набули канонічного закріплення.

Водночас, коли Сакович «напав» на Руську Церкву й на уклад життя руського народу в творі «Епанортосіс» (1642), Могила рішуче став на оборону православ'я в «Літосі», хоча й відкинув підпорядкування Церкви папі, але й не був проти зближення з Римською Церквою. «Східна Церква завжди просить Бога про з'єднання церков», - відповідає він Саковичу. Тож, як писав Володимир Завитневич, «...ми маємо справу не з яким-небудь сучасним московським наперсником, який сліпо вірить усяким небилицям і готовий піти на плаху через зміну одного слова в старій книзі, хоч би воно було втіленням глупоти. ».

Висновки. Отже, українські полемісти, маючи завдання обороняти свою віру від навали західних конфесій, поставлені віч-на-віч з представниками тих конфесій, вимушено шукали самостійного ґрунту для своєї суспільно-релігійної думки. Вони твердо стояли на засадах Східної Церкви, але не могли цілковито прийняти ні специфічно візантійського висвітлення тих засад, ні католицького, ні тим більше московського з його самовпевненим догматизмом, з обмеженою полемікою з іншим конфесійним світом. А таку мову треба було знайти, бо полеміка не могла обмежуватися лише формальним фіксуванням різниці позицій, а мусила заглибитися до самих основ того чи іншого світоглядів та переглянути їх цінність з догматичного та церковно-правничого погляду. У цьому словесному двобої не було переможців чи переможених. Серединний шлях, якого прагнув осягнути Могила, і був єдиним виходом із ситуації: поступитися у другорядних справах, щоб відстояти суттєві. Митрополит був готовий визнати примат Папи Римського серед патріархів, заради збереження «грецького» обряду і внутрішньої самостійності Української Церкви.

Список джерел

1. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал- губернаторе, (1887). Под ред.С. Т. Голубева, Киев, Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, Ч. 1, Т. VII, 800 с.

2. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал - губернаторе (1893), Под ред. С. Т. Голубева, Киев, Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, Ч. 1, Т. IX, 599 (1-414) с.

3. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал - губернаторе (1914), Под ред. С. Т. Голубева, Киев, Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, Ч. 1. Т. УШ, 797 с.

4. Барановський Ст. (1875), Дерманский настоятель Мелетий Смотрицький как деятель в пользу соединения православных с униатами (1627-1629), Волынские Епархиальные Ведомости, № 14, с. 753-754.

5. Великий А. (1999), ЧСВВ [чин святого Василя Великого]. З літопису Християнської України: церковно-історичні радіореляції з Ватикану. В 6-ти томах, Рим, Місіонер, Т.4 : XVI- XVII ст., 278 с.

6. Вишенський І. (1986), Твори. Перекл. з кн. укр. мови В. Шевчука, Київ, Дніпро, 247 с.

7. Возняк М. (1924), Історія української літератури, Львів, Накладом Товариства «Просвіта», Т. III : Віки ХУ!-ХУШ, 564 с.

8. Голубев С. (1883), Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. (Опыт ис-торического исследования): В 2-х т., Киев, Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, Т. I, 576 с.

9. Голубев С. (1893), Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. (Опыт исторического исследования): В 2-х т., Киев, Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, Т. II, 498 с.

10. Грушевський, М., (1909). Історія України-Руси: В 10-ти томах, 11 книгах., Київ, Львів, Друкарня Барського, Т. 7 : Козацькі часи до р. 1625, c.

11. Грушевський М. (1995), Історія української літератури, Київ, Либідь, Т. VI, 712 с.

12. Евангеліе Учительное, албо казаня на кодую неділю и свята урочистьіі. През св. отца нашего Калліста, святійшего архиепископа константінополского и вселенского патріарху, по грецку написаное, а тепер повторе ново з грецкого и словенского языка на рускій переложенное благословенніем же и повеленіем ... Петра Могили, (1637), Києв, Друк. Києво-Печер. Лаври, 1031 с.

13. Евхологіон, албо Молитвослов, или Требник, имійя в себі церковная различная послідо- ванія іереом подобающая. От святых апостол прежде, потомже от святых и богоносных отец в различных временах преданная. Ныт же благословеніем, и повеленіем... Петра Могили, митрополиты Києвскаго и проч. Издан. ...: В 3 ч. (1646), Києв, Друк. Києво-Печер. Лаври, Ч. 1, 946 с.

14. Жиленко І. До історії використання топоніму «Русь», «Россія» в українській історіографії до XVIII ст., та, зокрема, автора «Синопсиса», доступно на: URL

http://litopys.org.ua/synopsis/syn05.htm (дата звернення: 27.02.2021).

15. Жуковський А. (1997), Петро Могила й питання єдності церков, Київ, Мистецтво, 304 с.

16. Завитневич В. (1883), Палидония Захарии Копситенского и ея место в истории западно-русской полеміки XVI-XVII вв., Варшава, В Типографи Варшавского учебного округа, 400 с.

17. Зубрицкий Д. (1850), Летопись Львовского Ставропигиального Братства по древним документам. Пер. с польского, Санкт-Петербург, Сенатская типография, 197 с.

18. Ісіченко Ю. (1990), Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI - початку XVII ст. на Україні, Київ, Наукова думка, 180 с.

19. Карташев А. (2004), Очерки истории Русской Церкви, Санкт-Петербург, «Библиополис» Издательство Олега Абышко, Т. 2, 590 с.

20. Коялович М. (1861), Литовская церковная уния. Исследование, Санкт-Петербург, Тип. Н. Тихменева, Т. II, 442 с.

21. Кримський А. Иоан Вишинский, его жизнь и сочинения: Рецензія на Франко І.: Іван Ви- шенський і його твори, доступно на: URL https://shron2.chtyvo.org.ua/Krymskyi_Ahatanhel/ Retsenziia_na_Franko_I_Ivan_Vyshenskyi_i_ioho_tvory.pdf? (дата звернення: 23. 02. 2021).

22. Lithos abo kamien z procy prawdy cerkwie swietey prawoslawney ruskiey na skruczenie falecznociemney Perspektiwy abo raczej paszkwilu od Kassiana Sakowicza ... wypyszczony przez pokornego ojca Tuzebia Pimina.../Pimin Eusebius (псевд.) (1644), Києв, Друк. Києво-Печер. Лаври, 422 с.

23. Мицик Ю. (2013), Тиссаровський Єремія. Енциклопедія історії України: у 10-ти т., Київ, Наукова думка, 784 с.

24. Нагаєвський І. (1961), Об'єднання церкви й ідея патріархату в Києві, Історико- богословська студія, Торонто, Українське видавництво «Добра книжка», Вип. 171, 91 с.

25. Пекалід С. Про острозьку війну під П'яткою проти низових, доступно на: URL http://litopys.org.ua/suspil/sus32.htm (дата звернення: 22.02.2021).

26. Перетц В. (1909), Панегирик Визерунки цнот превел. О. Е. Плетенецкого року 1618 року, Киев, Б. м., 17 с.

27. Плохій С. (1999), Від князя до гетьмана: образ «протектора» в українському православному письменстві 2 п. 16 - перших десятиліть 17 століття, Осягнення історії: збірник наукових праць на пошану М. П. Ковалевського, Острог, с. 425-437.

28. Рогатинець, Ю., (? Йов Борецький). Пересторога, вельми потрібна на потомні часи

православним християнам 1605-1606 року, доступно на: URL http://izbornyk.org.ua/

suspil/sus34.htm (дата звернення: 25.02.2021).

29. Рожденственский С. (1877), Петр Могила митрополит Киевский. Чтения в МП. О-ве истории и древностей рос. при Московском университете, Москва, Кн. 1(100), с. 1-161.

30. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией (1882), Санкт-Петербург, Типография А. М. Котомина и К., T.VII, Кн. 2., 1820 с.

31. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией (1878), Санкт-Петербург, Типография и Хромолитография А. Траншеля, Т. IV, Кн. 1, 1447 с.

32. Сас П. (1993), Концепція хрещення Русі Лаврентія Зизанія (До питання про методи ре-нессансного історизму в українській літературі та історіографі, Записки НТШ, Львів, Т. 225, с. 204-231.

33. Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окресностей (1874), Временная Комиссия для разбора древних Актов при Киевском, Подольском, и Волынском Г е- нерал-Губернаторе, Предисловие М. Юзефовича, Киев, Типография Е. Я. Федорова, ІІ, 48, 179, 176, X с.

34. Тимошенко Л. (2020), Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI - перша третинаXVII ст.), Дрогобич, Коло, 796 с.

35. Тисяча років української суспільно-політичної думки: У 9 т. (2001), Голова редкол. Т. Гунчак, Київ, Дніпро, Т. II, Кн. 1: XVI ст., 560 с.

36. Титов Ф. (1924), Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Опыт церковно-исторического исследования С. Голубева. Киев, Тип. И. И. Горбунова, 56 с.

37. Титов Хв. (1924), Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI-XVII вв.: Все збірка передмов до українських стародруків, Київ, Б. м, 546 с.

38. Українська поезія: середина XVII ст. (1992), Упоряд. В. Крокотень, М. Сулима, Київ, Наукова думка, 679 с.

39. Українське літературне барокко : збірник наукових праць (1987), За ред. О. Мишани- ча, Київ, Наукова думка, 304 с.

40. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія (1995), Відп. ред. В. Нічик, Київ, Наукова думка, Основи, Ч.2, 429 с.

41. Хрестоматія давньої української літератури (до кінця XVIII ст.) (1967), Упорядн. О. І. Білецький, Київ, Радянська школа, 784 с.

42. Шевченко І. (2001), Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття, Авторизований переклад з англійської Марії Габлевич, під редакцією Андрія Ясіновського, Львів, Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 250 с.

43. Шустова Ю. Документы Львовского успенского ставропигийского братства. Источ-никоведческое исследование (1586-1788), Москва, Рукописные памятники Древней Руси, 648 с.

44. Яковенко Н. (2002), Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVIIст., Київ, Критика, 416 с.

45. Яковенко Н. (2017), У пошуках нового неба. Життя і тексти Йоаникія Галятовського, Київ, Критика, 704 с.

References:

1. Arkhyv Yuho-Zapadnoi Rossyy, yzdavaemyi vremennoiu komyssyeiu dlia razbora drevnykh aktov vysochaishe uchrezhdennoiu pry Kyevskom voennom, Podolskom y Volynskom heneral- hubernatore (1887), Pod red. S. T. Holubeva. Kyev, Typ. H. T. Korchak-Novytskoho, Ch.1, T.VII, 800 s.

2. Arkhyv Yuho-Zapadnoi Rossyy, yzdavaemyi vremennoiu komyssyeiu dlia razbora drevnykh aktov vysochaishe uchrezhdennoiu pry Kyevskom voennom, Podolskom y Volynskom heneral- hubernatore (1893), Pod red. S. T. Holubeva, Kyev, Typ. H. T. Korchak-Novytskoho, Ch. 1, T. IX, 599 (1-414) s.

3. Arkhyv Yuho-Zapadnoi Rossyy, yzdavaemyi vremennoiu komyssyeiu dlia razbora drevnykh aktov vysochaishe uchrezhdennoiu pry Kyevskom voennom, Podolskom y Volynskom heneral- hubernatore, (1914), Pod red. S. T. Holubeva. Kyev, Typ. H. T. Korchak-Novytskoho, Ch. 1. T. VIII, 797 s.

4. Baranovskyi St. (1875), Dermanskyi nastoiatel Meletyi Smotrytskyi kak deiatel v polzu soedynenyia pravoslavnykh s unyatamy (1627-1629), Volynskye Eparkhyalnye Vedomosty, №14, s. 753-754.

5. Velykyi A. (1999), ChSVV [chyn sviatoho Vasylia Velykoho]. Z litopysu Khrystyianskoi Ukrainy: tserkovno-istorychni radioreliatsii z Vatykanu. V 6-ty tomakh, Rym, Misioner, T.4 : XVI-

XVII st., 278 s.

6. Vyshenskyi I. (1986), Tvory. Perekl. z kn. ukr. movy V. Shevchuka, Kyiv, Dnipro, 247 c.

7. Vozniak M. (1924), Istoriia ukrainskoi literatury, Lviv, Nakladom Tovarystva «Prosvita», T.III : Viky XVI-XVIII, 564 s.

8. Holubev S. (1883) Kyevskyi mytropolyt Petr Mohyla y eho spodvyzhnyky. (Opyt ysto- rycheskoho yssledovanyia) : V 2-kh t., Kyev, Typ. H. T. Korchak-Novytskoho, T. I, 576 s.

9. Holubev S. (1893), Kyevskyi mytropolyt Petr Mohyla y eho spodvyzhnyky. (Opyt ysto- rycheskohoyssledovanyia): V 2-kh t., Kyev, Typ. H. T. Korchak-Novytskoho, T.II, 498 s.

10. Hrushevskyi M. (1909), Istoriia Ukrainy-Rusy: V 10-ty tomakh, 11 knyhakh., Kyiv, Lviv, Drukarnia Barskoho, T.7 : Kozatski chasy do r. 1625, 624 s.

11. Hrushevskyi M. (1995), Istoriia ukrainskoi literatury, Kyiv, Lybid, T. VI, 712 s.

12. Evanhelie Uchytelnoe, albo kazania na koduiu nediliu y sviata urochystyi. Prez sv. ottsa nasheho Kallista, sviatiisheho arkhyepyskopa konstantinopolskoho y vselenskoho patriarkhu, po hretsku napysanoe, a teper povtore novo z hretskoho y slovenskoho yazyka na ruskii perelozhennoe blahoslovenniem zhe y poveleniem ... Petra Mohyly (1637), Kyiev, Druk. Kyievo-Pecher. Lavry, 1031 s.

13. Evkholohion, albo Molytvoslov, yly Trebnyk, ymiiia v sebi tserkovnaia razlychnaia poslidovaniia iereom podobaiushchaia. Ot sviatykh apostol prezhde, potomzhe ot sviatykh y bohonosnykh otets v razlychnykh vremenakh predannaia. Nyni zhe blahosloveniem, y poveleniem... Petra Mohyly, mytropolyty Kyievskaho y proch. Yzdan. V 3 ch. (1646), Kyiev, Druk. Kyievo- Pecher. Lavry, Ch.1, 946 s.

14. Zhylenko I. Do istorii vykorystannia toponimu «Rus», «Rossiia» v ukrainskii istoriohrafii do

XVIII st., ta, zokrema, avtora «Synopsysa», dostupno na: URL http://litopys.org.ua/synopsis/ syn05.htm (data zvernennia: 27. 02. 2021).

15. Zhukovskyi A. (1997), PetroMohylaypytanniayednosti tserkov, Kyiv, Mystetstvo, 304 s.

16. Zavytnevych V. (1883) Palydonyia Zakharyy Kopsytenskoho y eia mesto v ystoryy zapadno- russkoi polemiky XVI-XVII vv., Varshava: V Typohrafy Varshavskoho uchebnoho okruha, 400 s.

17. Zubrytskyi D. (1850), Letopys Lvovskoho Stavropyhyalnoho Bratstva po drevnym dokumentam. Per. s polskoho, Sankt-Peterburh, Senatskaia typohrafyia, 197 s.

18. Isichenko Yu. (1990), Kyievo-Pecherskyi pateryk u literaturnomu protsesi kintsia XVI- pochatku XVII st. na Ukraini, Kyiv, Naukova dumka, 180 s.

19. Kartashev A. (2004), Ocherky ystoryy Russkoi Tserkvy, Sankt-Peterburh: «Byblyopolys» Yz- datelstvo Oleha Abyshko, T.2, 590 s.

20. Koialovych M. (1861), Lytovskaia tserkovnaia unyia. Yssledovanye, Sankt-Peterburh, Typ. N. Tykhmeneva, T.II, 442 s.

21. Krymskyi A. Yoan Vyshynskyi, eho zhyzn y sochynenyia: Retsenziia na Franko I.: Ivan Vyshenskyi i yoho tvory, dostupno na: URL https://shron2.chtyvo.org.ua/Krymskyi_Ahatanhel/ Ret- senziia_na_Franko_I_Ivan_Vyshenskyi_i_ioho_tvory.pdf? (data zvernennia: 23.02.2021).

22. Lithos abo kamien z procy prawdy cerkwie swietey prawoslawney ruskiey na skruczenie falecznociemney Perspektiwy abo raczej paszkwilu od Kassiana Sakowicza ... wypyszczony przez pokornego ojca Tuzebia Pimina.../ Pimin Eusebius (psevd.) (1644), Kyiev, Druk. Kyievo-Pecher. Lavry, 422 s.

23. Mytsyk Yu. (2013), Tyssarovskyi Yeremiia. Entsyklopediia istorii Ukrainy: u 10-ty t., Kyiv, Naukova dumka, 784 s.

24. Nahaievskyi I. (1961), Obiednannia tserkvy y ideia patriarkhatu v Kyievi: Istoryko- bohoslovska studiia, Toronto, Ukrainske vydavnytstvo «Dobra knyzhka», Vyp. 171, 91 c.

25. Pekalid S. Pro ostrozku viinu pid piatkoiu proty nyzovykh, dostupno na: URL http://litopys.org.ua/suspil/sus32.htm (data zvernennia: 22.02.2021).

26. Peretts V. (1909). Panehyryk Vyzerunky tsnot prevel. O. E. Pletenetskoho roku 1618 roku, Kyev: B.m, 17 s.

27. Plokhii S. (1999), Vid kniazia do hetmana: obraz «protektora» v ukrainskomu pravoslavnomu pysmentsvi 2 p. 16 - pershykh desiatylit 17 stolittia, Osiahnennia istorii: zbirnyk naukovykh prats na poshanu M. P. Kovalevskoho, Ostroh, s. 425-437.

28. Rohatynets Yu. (? Yov Boretskyi). Perestoroha, velmy potribna na potomni chasy pravoslavnym khrystyianam 1605-1606 roku, dostupno na: URL http://izbornyk.org.ua/ suspil/sus34.htm (data zvernennia: 25.02.2021).

29. Rozhdenstvenskyi S. (1877), Petr Mohyla mytropolyt Kyevskyi. Chtenyia v MP. O-ve ystoryy y drevnostei ros. pry Moskovskom unyversytete. Moskva, Kn. 1(100), s.1-161.

30. Russkaia ystorycheskaia byblyoteka, yzdavaemaia Arkheohrafycheskoi komyssyei (1882), Sankt-Peterburh, Typohrafyia A. M. Kotomyna y K., T.VII, Kn. 2, 1820 s.

31. Russkaia ystorycheskaia byblyoteka, yzdavaemaia Arkheohrafycheskoi komyssyei (1878), Sankt-Peterburh, Typohrafyia y Khromolytohrafyia A. Transhelia, T.IV, Kn.1, 1447 s.

32. Sas P. (1993), Kontseptsiia khreshchennia Rusi Lavrentiia Zyzaniia (Do pytannia pro metody renessansnoho istoryzmu v ukrainskii literaturi ta istoriohrafi, Zapysky NTSh, Lviv, T. 225, s. 204-231.

33. Sbornyk materyalov dlia ystorycheskoi topohrafyy Kyeva y eho okresnostei (1874), Vremen- naia Komyssyia dlia razbora drevnykh Aktov pry Kyevskom, Podolskom, y Vol ynskom Heneral- Hubernatore, Predyslovye M. Yuzefovycha, Kyev, Typohrafyia E. Ya. Fedorova, II, 48, 179, 176, X s.

34. Tymoshenko L. (2020), Ruska relihiina kultura Vilna. Kontekst doby. Oseredky. Literatura ta knyzhnist (XVI -persha tretynaXVII st.), Drohobych, Kolo, 796 s.

35. Tysiacha rokiv ukrainskoi suspilno-politychnoi dumky: U 9 t. (2001), Holova redkol. T. Hunchak, Kyiv, Dnipro, T.II, Kn.1: XVI st., 560 s.

36. Tytov F. (1924), Kyevskyi mytropolyt Petr Mohyla y eho spodvyzhnyky. Opyt tserkovno- ystorycheskoho yssledovanyia S. Holubeva, Kyev, Typ. Y. Y. Horbunova, 56 s.

37. Tytov,Khv. (1924), Materialy dlia istorii knyzhnoi spravy na Vkraini v XVI-XVII vv.: Vse zbirkaperedmov do ukrainskykh starodrukiv, Kyiv, B.m, 546 s.

38. Ukrainska poeziia : seredyna XVII st. (1992), Uporiad. V. Krokoten, M. Sulyma, Kyiv, Naukova dumka, 679 s.

39. Ukrainske literaturne barokko: zbirnyk naukovykh prats (1987), Za red. O. Myshanycha, Kyiv, Naukova dumka, 304 s.

40. Ukrainski humanisty epokhy Vidrodzhennia. Antolohiia (1995), Vidp. red V. Nichyk, Kyiv, Naukova dumka, Osnovy, Ch.2., 429 s.

41. Khrestomatiia davnoi ukrainskoi literatury (do kintsia XVIII st.) (1967), Uporiadn. O. I. Biletskyi, Kyiv, Radianska shkola, 784 s.

42. Shevchenko I. (2001), Ukraina mizh Skhodom i Zakhodom. Narysy z istorii kultury do pochatku XVIII stolittia, Avtoryzovanyi pereklad z anhliiskoi Marii Hablevych, pid redaktsiieiu Andriia Yasinovskoho. Lviv, Instytu Istorii Tserkvy Lvivskoi Bohoslovskoi Akademii, 250 s.

43. Shustova Yu. Dokumenty Lvovskoho uspenskoho stavropyhyiskoho bratstva. Ystochnykovedcheskoe yssledovanye (1586-1788), Moskva, Rukopysnye pamiatnyky Drevnei Rusy, 648 s.

44. Yakovenko N. (2002), Paralelnyi svit. Doslidzhennia z istorii uiavlen ta idei v Ukraini XVI- XVII st., Kyiv, Krytyka, 416 s.

45. Yakovenko N. (2017), Uposhukakh novoho neba. Zhyttia i teksty Yoanykiia Haliatovskoho, Kyiv, Krytyka, 704 s.

Размещено на Allbest.ru