Організація діяльності пенітенціарної системи Польщі 1918-1939 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організація діяльності пенітенціарної системи Польщі 1918-1939 рр.

Олег Разиграєв

кандидат історичних наук доктор гуманістичних наук Університету МаріїКюрі-Склодовської (м. Люблін, Польща) доцент Східноєвропейського національного університету

Методологія роботи ґрунтується на використанні загальнонаукових та спеціально історичних методів дослідження, в тому числі проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного, синхронного, діахронного (періодизації), та ін.

Ключові слова: Польща, тюрма, в'язень, організація, пенітенціарна система.

Abstract

Oleh Razyhraiev, Ph.D. (History) of Maria Curie-Sklodowska University, Lublin, Poland

Associate Professor of Lesia Ukrainka Eastern European National University, Lutsk, Ukraine

ORGANIZATION OF THE ACTIVITIES OF THE PENITENTIARY SYSTEM OF POLAND IN 1918-1939

The proposed article is devoted to the organization of the penitentiary system of Poland in 1918-1939. Particular attention is paid to the formation of the prison system in the first years of independence of Poland, the legal framework of activity, the internal structure and its evolution, etc.

It is established that between the two world wars in the Second Polish Republic lasted the difficult process of organizing of penitentiary system, which began in the fall of 1918 with the declaration of independence of this country and was interrupted by the aggression of Nazi Germany in September 1939. Poland searched for the optimal model of the prison system for twenty years. It was complicated by the difficult financial situation in the first years after the Great War and in the era of the world economic crisis, as well as the different legal bases of the functioning of penal institutions on Polish lands which was the part of the Russian, Austro-Hungarian and German empires at the end of XVIII - beginning of XX centuries.

It is found out that the first legal acts that initiated the organization of the penitentiary system of the Second Polish Republic were signed by chief of state J. Pilsudski in early of 1919. However, the problem of legislative unification of the activities of Polish prisons was solved only in 1928 with the adoption of an order about the organization of prisons signed by the Polish President I. Moscicki. The Prison Rules of 1931 and the updated Prison Law of 1939 testified to the authorities' efforts to transform the penitentiary system from repressive to re-socializative.

It was found that the establishment of a concentration camp in the Bereza Kartuska (Polesie Voivodeship) contradicted the tendencies mention above on the one hand, and became the logical reflection of the establishment of an authoritarian political system in the Polish state on the other.

Keywords: Poland, prison, prisoner, organization, prison system.

Проголошення незалежності Польщі 11 листопада 1918 р. поставило перед молодою країною Центрально-Східної Європи ряд важливих завдань пов'язаних з державним будівництвом. Поряд із формуванням територіально - адміністративного устрою, управлінських органів, військових та правоохоронних підрозділів відбувається творення служби, яка мала б відповідати за виконання законодавчо встановлених покарань за вчинення протиправних дій - пенітенціарної системи. Для Другої Речі Посполитої це було дуже складне та водночас термінове завдання. Складність полягала в тому, що різні частини польської держави мали відмінні правові системи, що зумовлювалося їхнім тривалим перебуванням під владою Росії, Австрії та Прусії. Натомість, терміновість визначалася зростанням кримінальної злочинності та деправації населення в період Великої війни, що вимагало організації ефективної та дієвої пенітенціарної системи. Крім того, враховуючи численні збройні конфлікти із сусідами та наростання опозиції до влади, з'являється й категорія осіб ув'язнених з політичних мотивів.

Організація кримінально-виконавчої служби Другої Речі Посполитої між двома світовими війнами, закономірно, вивчалася переважно польськими істориками та правниками, зокрема можемо виділити праці Є. Мігдала [19-20], К. Павляка [21], М. Родака [23], К. Урбанського [30], М. Червєца [12], тощо. В той же час, ця тематика практично не знайшла висвітлення у вітчизняній історичній науці, хоча у міжвоєнний час польська пенітенціарна система діяла на теренах Волині та Східної Галичини. Відтак, метою запропонованої розвідки є дослідження організації діяльності пенітенціарної системи Другої Речі Посполитої у 1918-1939 рр.

Після завершення Великої війни Польща почала поступово переймати пенітенціарні заклади, які з кінця XVIII ст., внаслідок втрати її державності, розташовувалися на землях, що належали до складу Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій. З кінця 1918 р. загальне керівництво пенітенціарними установами Другої Речі Посполитої (окрім військових, поліцейських та локальних) здійснювала В'язнична секція Міністерства юстиції, яку з моменту заснування очолював Я. Закшевський. Внаслідок ряду реорганізаційних процесів у міжвоєнний період вона йменувалася також тюремним та кримінальним департаментом. Цей міністерський підрозділ опікувався адміністративним, кадровим та господарським забезпеченням пенітенціарних закладів, а також іншими питаннями, пов'язаними з функціонуванням тюрем [8, б. 116; 21, б. 9].

У 1920 р. в'язнична секція складалася з наступних відділів: особового, адміністративного, господарського, пенітенціарного, рахункового бюро, центральної каси праці та канцелярії. Вже наступного року ця структура Міністерства юстиції була реорганізована у Департамент в'язниць, що зумовило суттєве зменшення чисельності її персоналу (з 62 до 24). Станом на 1923 р. зазначений підрозділ, окрім канцелярії, складало три відділи (службовий, адміністрації в'язниць та праці в'язнів), в яких працювало 30 осіб [12, б. 211; 15, б. 49].

Одне із перших розпоряджень новопризначеного керівника Секції в'язниць Міністерства юстиції Я. Закшевського з листопада 1918 р. зобов'язувало тимчасових керівників карних закладів подати до Варшави рапорти про прийняття тюрем, в яких мали б міститися відомості про стан в'язничних приміщень, кількість в'язнів та персоналу, господарську та фінансову ситуацію, а також проекти бюджету на 1919 р. Наголошувалося також на поданні детальної характеристики наявного кадрового потенціалу із зазначенням функцій кожного службовця. В цей час особлива увага зверталася на походження тюремних охоронців, адже кадри не лише делегувались Міністерством юстиції, а й тимчасово рекрутувалися органами прокуратури з місцевого населення. Досить чисельною була й категорія тих, хто працював у пенітенціарній системі до 1914 р. в межах Російської, Німецької та Австро- Угорської імперій та продовжував службу вже в нововідродженій Польщі. На думку Я. Закшевського першочергове кадрове завдання полягало у формуванні власного пенітенціарного персоналу. Особливо віталося прийняття на роботу у в'язницю колишніх військових. В грудні 1918 р. у в'язницях мали відбутися медогляди працівників з метою прийняти рішення щодо можливості їхнього подальшого несення служби [1, л.1; 8, б. 7, 18].

Водночас, наприкінці 1918 р. Я. Закшевський особливу увагу звертав на потреби пенітенціарних закладів у продуктах, паливних матеріалах та інших найнеобхідніших речах, стан та потреби тюремних бібліотек, дотримання дисципліни службовцями в'язничного корпусу, тощо. Крім того, начальники пенітенціарних закладів мали в телефонному режимі зголосити потреби у головних уборах для своїх службовців до керівництва відомої Варшавської в'язниці «Мокотув», де було налагоджене їх виробництво [8, б. 11, 13, 16].

В останній день 1918 р. керівник Секції в'язниць Міністерства юстиції Я. Закшевський рекомендував тимчасово призначеним начальникам тюрем повідомити корпус підлеглих службовців про те, що в найкоротший термін слід очікувати позитивних матеріальних змін «в сучасних важких умовах життя і праці». Насамперед йшлося про можливість поширення на працівників пенітенціарної системи декрету Ю. Пілсудського від 23 листопада 1918 р. щодо впровадження 8-годинного робочого дня. Разом з тим, вказувалося, що це можна зробити лише після збільшення кількості тюремних службовців у державі загалом. Передбачалося також, що працівники в'язниць, окрім заробітної платні, яка мала виплачуватися кожні два тижні, отримуватимуть спеціальну доплату за оренду помешкання; будуть забезпечені належним обмундируванням, теплим одягом; матимуть право на цілодобовий відпочинок © ОіеЬ Яа^Ьгаіеу, 2020 кожні два тижні, згідно відповідного графіку, та безплатну медичну допомогу разом із членами своїх родин. Більше того, в умовах повоєнної розрухи та інфляції Міністерство юстиції обіцяло докласти усіх старань для того, щоб працівники пенітенціарної системи могли купувати необхідні товари за цінами, визначеними урядом [1, л. 36].

У складних повоєнних матеріальних умовах службовцям тюрем дозволялося використовувати для домашніх потреб вугілля, торф або деревину, яка виділялася для опалення в'язниці. Щоправда, лише тоді, коли це не впливало на належне забезпечення пенітенціарного закладу. В 1919 р. працівники в'язниць, які розміщувалися на колишніх австрійських теренах, були незадоволені отриманням заробітної платні в кронах, адже втрачали кошти на їхньому обміні на польські марки. У такій ситуації уряд вирішив виділити їм одноразову допомогу в розмірі 25 % від заробітної платні для того, щоб покрити втрати при обміні валюти [8, б. 44, 97].

На початку 1919 р. начальники в'язниць були зобов'язані повідомити Секцію в'язниць Міністерства юстиції про кошти, які залишились на балансі пенітенціарних закладів на час їх перейняття від попередніх властей. Звертаючись до проблеми формування польської пенітенціарної системи на піднімецьких територіях, варто загадати циркуляр Секції в'язниць Міністерства юстиції № 68 від 13 травня 1919 р., в якому порушувалося питання зібрання інформації про факти та способи катування в'язнів за попередніх урядів. «За часів колишньої окупації (особливо німецької) були зафіксовані непоодинокі випадки безправного відношення адміністрації тюрем до в'язнів, яке неодноразово доходило до жорстокого поводження з в'язнями, й навіть тортування. Якщо після переходу тюрми до польської влади, в тюрмі залишилися сліди цих фактів - у формі спеціальних конструкцій кайданів, інструментів та знарядь для тілесної кари, спеціально облаштованих камер ітд. - варто це все детально описати, а кайдани та інші знаряддя надіслати до Секції в'язниць Міністерства юстиції. Спеціально облаштовані камери слід сфотографувати й надіслати... кілька фотографій разом з детальним описом та розмірами камери». Крім того, від керівників тюрем вимагалося максимально задокументувати на надіслати до Варшави усі факти жорстоко поводження із в'язами попередніми властями, а також обставини, за яких це відбулося [8, б. 27, 88].

На етапі творення польської пенітенціарної системи гостро стояло урегулювання різних питань із сусідами, наприклад, проблеми фінансових компенсацій. Так, на початку грудня 1919 р. керівник Головного ліквідаційного управління - державної установи Польщі, яка була створена 31 січня того ж року декретом Ю. Пілсудського на правах окремого міністерства й займалася встановленням військових втрат польської держави та її громадян з метою отримання відшкодування від іноземних держав - звернувся до Міністра юстиції з попередженням про те, що «німецький уряд намагається....видобути невигідні для нього документи, які були залишені окупантами з часів їхнього господарювання в Польщі». Головне ліквідаційне управління просило Мінюст скерувати усі залишені попередніми властями документи до Варшави, а також повідомляти про такі несанкціоновані спроби отримання «документів, які є підставою нашого розрахунку з Німеччиною та доказом збитків Польської держави» [11, s. 4].

Наприкінці 1919 р. Секція в'язниць Міністерства юстиції звернулася з проханням до регіональних керівників пенітенціарних інституцій надіслати списки книг та інших друкованих видань, які торкались функціонування тюрем й були залишені «окупантами - росіянами і німцями». Зокрема, Варшаву цікавила наявність видання Головного тюремного управління в Санкт- Петербурзі «Тюремный вестник». Крім того, керівники пенітенціарних закладів у цей час централізовано укладали списки майна, господарського інвентаря та інших речей, які залишили попередні власті [8, s. 175; 9, s. 41].

Перші кроки правового урегулювання пенітенціарної системи Польщі торкалися теренів ліквідованого Конгресового Королівства, й знайшли увиразнення в декретах від 7 лютого «Про організацію окружних тюремних дирекцій» та від 8 лютого 1919 р. «Щодо тимчасових в'язничних приписів» [13, s. 251-252; 14, s. 316-318].

Декрет «Щодо тимчасових в'язничних приписів» юридично закріпив підпорядкування пенітенціарних закладів міжвоєнної Польщі Міністерству юстиції, функції тюрем, а також їх внутрішню організацію. Інший, згаданий вище, нормативно-правовий документ окреслював діяльність окружних тюремних дирекцій - структур, які функціонували упродовж 1919-1921 рр. й виконували посередницькі функції між Міністерством юстиції та пенітенціарними установами і були покликані контролювати адміністративну, господарську й фінансову діяльність в'язниць та навчально-виховних пенітенціарних закладів. В досліджуваний період працювало сім таких структур, а саме: Варшавська, Мокотовська (Седлецька), Лодзька, Люблінська, Келецька, Краківська та Львівська [8, s. 116-120; 21, s. 10].

Восени 1921 р. Міністерство юстиції прийняло рішення про ліквідацію окружних тюремних дирекцій, яке на думку польського історика © Oleh Razyhraiev, 2020

К. Урбанського, хоч і зумовлювалося важкою економічною ситуацією в державі, негативно вплинуло на функціонування в'язниць, адже мінімізувало інспекції пенітенціарних закладів у регіонах, «даючи начальникам (тюрем - О.Р.) широку свободу в ставленні до ув'язнених» [30, б. 48]. Контроль за діяльністю пенітенціарних закладів відтоді здійснювали як відповідні інспекційні підрозділи Міністерства юстиції, так і органи прокуратури [21, б. 10-11].

Наприкінці 1921 р. в межах польської пенітенціарної системи актуалізувалося питання обміну в'язнями, яке перш за все стосувалося більшовицької Росії. Так, у грудні 1921 р. понад 200 радянських громадян перебували в тюрмах різних міст Польщі, зокрема, таких як Варшава, Равіч, Короново, Ломжа, Луцьк, Львів та ін. Вони відбували покарання або підозрювалися як у кримінальних, так і в політичних злочинах. Наприклад, Г. Сєдугін та О. Слабковська утримувалися за звинуваченням у вбивстві в тюрмах відповідно міст Вішніч та Остріг, тощо. Відповідно до Ризького миру 1921 р. та інших нормативно-правових актів, такі особи включалися у відповідні списки й мали право на повернення в радянську державу. Разом тим, враховувалася й думка самих ув'язнених. Ті, хто не бажав повертатися в радянські республіки, могли це вказати у спеціальній декларації [2, б. 45-48; 16, б. 1-55; 17, б. 1-70].

Після завершення формування території Польщі, станом на 1922 р. під контролем її Міністерства юстиції перебувало близько 400 пенітенціарних установ різних типів. У цей час найважливішими завданнями для пенітенціарної системи Другої Речі Посполитої стала інтеграція в'язниць різних польських теренів, які входили до складу Російської, Австро-Угорської та Німецької імперій, в єдиний державний організм, уніфікація нормативно - правових засад їхньої діяльності, адаптація тюрем до нових державно - політичних реалій, трансформація пенітенціарної системи з репресивної в ресоціалізаційну в світлі тодішніх європейських тенденцій [21, б. 9, 14].

У відродженій польській державі правові засади функціонування в'язниць на колишніх підросійських теренах суттєво різнилися від тих карних закладів, які діяли на землях, що до листопада 1918 р. належали Австро-Угорщині та Німеччині. Так, у Галичині пенітенціарні установи контролювалися судовими органами й де-юре керівники судів були водночас і керівниками карних закладів. Ситуація почала змінюватися у середині 1920-х рр. Зокрема, розпорядження Міністра юстиції А. Жихлінського (1924-1925 рр.) від 17 квітня 1925 р. запроваджувало у галицьких тюрмах посаду начальника (директора, управляючого). У документі зазначалося, що така зміна вводилася до ухвалення єдиного закону, який би уніфікував пенітенціарну систему в державі. З моменту вступу в дію цього розпорядження усі карні заклади, котрі перебували у компетенції Львівської та Краківської судової апеляції, підпорядковувалися начальнику тюрми, який опікувався адміністративними, господарськими та кадровими справами. Нагляд за діяльністю тюрем здійснювали керівники окружних судів, які були уповноважені проводити ревізію персональних актів в'язнів, перевіряти санітарно-гігієнічний стан пенітенціарних закладів, контролювати дотримання прав ув'язнених щодо харчування, духовної опіки, освіти, розглядати їхні прохання та скарги, слідкувати за затриманням законодавства під час залучення в'язнів до трудової діяльності, тощо [24, s. 559]. Тюрми з польських теренів, які до початку листопада 1918 р. належали до Німеччини, перебували у підпорядкуванні органів прокуратури, але очолювалися окремим керівником. Натомість, карні заклади колишньої російської займанщини мали більшу самостійність, керувалися начальником й підпорядковувалися безпосередньо Міністерству юстиції [30, s. 44].

Проекти щодо створення єдиного закону, який би об'єднав усі карні заклади Польщі у єдину систему, постали вже у 1924-1925 рр., але з різних причин не були затверджені парламентом [30, s. 57]. Проблему уніфікації польських в'язниць вдалося розв'язати лише у 1928 р. з появою розпорядження президента Польщі І. Мосціцького щодо організації в'язниць від 7 березня та відповідного розпорядження міністра юстиції від 22 червня того ж року [25, s. 556; 26, s. 1476].

У документах вказувалося, що в'язниці мають слугувати як для відбування покарання за рішенням суду, так і для утримання тимчасово затриманих або арештованих осіб на час слідчих дій. Вищезгадане розпорядження президента Польщі визначало підпорядкування усіх в'язниць польської держави та виправних закладів для неповнолітніх Міністерству юстиції. Цей нормативно - правовий акт запроваджував також поділ пенітенціарних закладів на три класи. Тюрми І класу могли утримувати понад 450 осіб з терміном ув'язнення понад 3 роки. Сюди належали найбільші в'язниці Польщі, наприклад, Варшава («Мокотув»), «Святий Хрест», Фордон, Грудзьондз, Короново, Равіч, Вронкі, Вішніч, Дрогобич, Луцьк, Гродно, Вільно («Лукішкі»), Краків, Львів «Бригідки», тощо. В тюрмах ІІ класу перебувало 150-450 осіб, термін ув'язнення яких складав від 1 до 3 років. Серед в'язниць такого типу варто згадати пенітенціарні заклади в Каліші, Лодзі, Кельцях, Ковелі, Кременці, Радомі, Рівному, Бресті, Торуні, Коломиї, Станіславові, Тернополі, тощо. © Oleh Razyhraiev, 2020

Нарешті, до ІІІ-го класу належали найменші пенітенціарні заклади, де перебувало до 150 осіб з терміном ув'язнення менше 1 року. Це були в'язниці в Бережанах, Гнєзно, Кобрині, Ошміанах, Хелмі, Дубно, Красниставі, Острозі, Володимирі-Волинському, Коніні, Ченстохові та інших менших населених пунктах. До третього класу зараховувалися також усі тюрми при гродських судах. Керівництво ними здійснював голова відповідного суду, котрий у питаннях функціонування в'язниці підпорядковувався Міністерству юстиції. Окрім того, існував також поділ в'язниць на «карні» (ті, де утримувалися засуджені особи), «слідчі» (ті, де перебували особи, відносно яких проводились слідчі дії) та «карно-слідчі» (ті, де знаходилися обидві категорії ув'язнених) [25; 26].

Розпорядження президента Польщі щодо організації в'язниць від 7 березня 1928 р. окреслювало також питання виконання покарання та дислокації в'язнів, праці, духовної опіки та доступу до освітніх послуг, харчування та матеріального забезпечення ув'язнених, їхні взаємини із зовнішнім світом, питання контактів з громадськістю через функціонування в'язничних комітетів та патронатів, проблеми дисципліни та відповідальності за її порушення, застосування вогнепальної зброї та залучення військових сил для підтримки правопорядку в тюрмах, тощо [25, б. 558-563].

Доповненням вищезгадуваного документу стало розпорядження Міністра юстиції Ч. Міхаловського щодо в'язничного розпорядку, яке побачило світ 20 червня 1931 р. та набуло чинності 1 жовтня того ж року. Цей обширний документ складався з кількох частин. Перша частина обумовлювала особовий склад в'язниць та його службові обов'язки, деталізувала зміст діяльності в'язничних комітетів. У другій частині порушувалися питання пов'язані безпосередньо з перебуванням в'язнів у тюрмі: процедура потрапляння до карного закладу та звільнення з його стін, транспортування в'язнів, народження та смертей в тюрмах, сегрегації в'язнів у пенітенціарному закладі, правила поведінки та денного розпорядку, харчування, матеріального забезпечення, комунікації з зовнішнім світом, різні аспекти щоденного життя, запобігання втечам та порушенням громадського спокою, дисципліни, тощо. Третя частина розпорядження була присвячена виховній роботі в тюрмах, а саме духовній опіці, культурно-освітній діяльності, організації праці та фізичному вихованню. Четвертий розділ деталізував права та обов'язки різних категорій слідчих та карних в'язнів, з виокремленням духовних осіб та неповнолітніх. У п'ятому розділі порушувалися санітарно-медичні аспекти діяльності пенітенціарних закладів [27, б. 1203-1237].

Напередодні Другої світової війни, 26 липня 1939 р. президент Польщі І. Мосціцький, прем'єр-міністр Ф. Славой-Складковський та міністр юстиції В. Грабовський поставили свої підписи під оновленим законом щодо організації в'язниць, який, попри те, що так і не був реалізований, став останнім важливим нормативно-правовим актом, який регулював організацію діяльності тюрем в Другій Речі Посполитій. Цей закон налічував 16 розділів, які висвітлювали питання управління пенітенціарними закладами, нагляду за їхнім функціонуванням, виконання покарання, морально-релігійної опіки, освітнього життя, праці в'язнів, медично-санітарного та матеріального забезпечення, дисципліни, тощо [31, б. 1039-1046].

Закон від 1939 р. відрізнявся від попередніх тим, що вносив певні нововведення у класифікацію в'язниць. Зокрема, закріплював поділ на карні (кримінальні) тюрми та арешти (ізолятори). Арешти в залежності від свого характеру поділялися на два типи - «карні» та «слідчі». Перші слугували для відбування покарання, натомість другі - для тимчасового перебування. В той же час, вищевказаний нормативно-правовий акт запроваджував суттєву диференціацію кримінальних в'язниць, які тепер поділялися на «звичайні» та «спеціальні». Виділення «спеціальних» тюрем зумовлювалося потребою виокремити в'язнів у відповідності до тодішніх сучасних методик поводження з ув'язненими та підбору індивідуальної моделі відбування покарання [31, б. 1039-1046].

Згідно закону щодо організації в'язниць від 26 липня 1939 р., нараховувалося 7 видів таких тюрем, а саме: «спостережно -розподільчі», «для фізично слабких», «ізоляційні», «сільськогосподарські колонії», «ремісничі установи», «тюрми або відділи для неповнолітніх» та «тюрми - мобільні осередки праці». Функція «спостережно-розподільчої» тюрми полягала у дослідженні засудженої особи з метою визначення методів поведінки з нею й підбору оптимального карного закладу для відбування покарання. У в'язницях «для фізично слабих» перебували фізично та психічно хворі особи, а також ті, яким за станом здоров'я не було рекомендовано відбувати покарання у звичайному пенітенціарному закладі. В «ізоляційних» тюрмах утримували рецидивістів та інших небезпечних злочинців, які становили підвищену небезпеку для інших в'язнів та персоналу пенітенціарного закладу. «Сільськогосподарські колонії» призначалися для осіб, які до потрапляння в карні заклади працювали в аграрному секторі й в умовах обмеження волі могли продовжувати роботу в цій сфері. Таку ж функцію виконували й пенітенціарні «ремісничі установи» призначені для міських ремісників та робітників. У © ОіеЬ Яа^Ьгаіеу, 2020 «тюрмах або відділах для неповнолітніх» перебували особи віком від 17 до 21 року. «Тюрми - мобільні осередки праці» призначалися для засуджених осіб терміном до 3 років й були покликані залучити їх до громадських робіт [31, б. 1040].

Слід додати, що згадані вище в'язниці вже функціонували в Польщі у другій половині 1930-х рр. і лише знайшли додаткове юридичне закріплення в законі від 26 липня 1939 р. Чисельність спецтюрем не була великою. Так, «спостережно-розподільча» в'язниця діяла лише у формі жіночого відділу Варшавської слідчої тюрми, що розташовувалася на вул. Дзєльній. Дві самостійні в'язниці-шпиталі, які підпадали під категорію «тюрми для фізично слабких», функціонували в Грудзьондзі та Гродзиську-Мазовецькому. Вісім тюрем мали статус «сільськогосподарських колоній». Там утримувалися особи віком до 30 років, які мали тільки першу судимість та походили з сільської місцевості. Вдвічі менше тюрем призначалося для такої ж категорії ув'язнених з міських осередків. «Ізоляційні» тюрми, яких налічувалося 15, були покликані утримувати особливо небезпечних злочинців - рецидивістів [23, б. 107-109].

Найбільша кількість спецтюрем міжвоєнної Польщі належала до «мобільних осередків праці». Це були своєрідні «сезонні» філії стаціонарних в'язниць, де відбували короткотермінове покарання особи засуджені за малозначимі злочини. Вони могли займатися ремонтом доріг, сільськогосподарською меліорацією, тощо. Міністр юстиції Польщі В. Грабовський у листі до суддів та прокурорів від 27 квітня 1937 р. зазначав, що за літній період 1936 р. в Польщі створили 20 «мобільних осередків праці», в яких перебувало 7 тис. засуджених. Натомість, в травні 1937 р. передбачалося продовжити функціонування таких тюрем на підставі окремого розпорядження карного департаменту Міністерства юстиції [3, л. 1].

Як правило, на зимовий період такі установи припиняли свою роботу, а в'язні поверталися у стаціонарні тюрми. Так, 4 жовтня 1938 р. Міністерство юстиції надіслало начальникам тюрем, при яких функціонували «мобільні осередки праці», цілком таємний та терміновий лист, в якому йшлося про припинення діяльності таких установ до 10 листопада поточного року. В свою чергу в'язнів під конвоєм мали скеровувати до тих пенітенціарних закладів, де вони відбували покарання. Виняток становили лише в'язні, котрі відбували покарання в тюрмах при гродських судах. Їх транспортували до в'язниць, які розташовувалися в тих містах, що і окружні суди. На зимовий період 19381939 рр. в Польщі зачинялися усі «мобільні осередки праці» окрім Віленської тюрми «Лукішки», в'язниць в містах Вейгрово та Хелм [6, б. 477-479]. На передодні Другої світової війни в Польщі нараховувалося більше трьох десятків «мобільних осередків праці» [23, б. 108-109].

23 березня 1939 р. Міністерство юстиції надіслало до начальників в'язниць лист, в якому повідомлялося про наміри створити ще одну в'язницю спеціального типу, де мали б утримуватимуться жінки похилого віку, інваліди та «фізично слабкі» особи. Відтак, керівники пенітенціарних закладів були зобов'язані повідомити Варшаву, про чисельність в'язнів-жінок віком понад 55 років, а також додати медичні висновки щодо стану їхнього здоров'я [7, б. 25].

Вище уже зазначалося, що важливим викликом перед Польською державою в міжвоєнний час стала трансформація пенітенціарної системи з репресивної в ресоціалізаційну. Іншими словами, основна функція тюрми мала б полягати у перевихованні в'язня та його підготовці до нової моделі поведінки в суспільстві. Одним з ключових заходів у цьому напрямку стало запозичення європейського досвіду шляхом участі в міжнародних пенітенціарних конгресах. Так, польська делегація брала участь в Лондонському (1924 р.), Празькому (1930 р.) та Берлінському (1935 р.) пенітенціарних конгресах. На думку польського вченого К. Павляка робота у перших двох конгресах мала вплив на розпорядження президента Польщі щодо організації в'язниць 1928 р. та нормативно-правового акту Міністра юстиції щодо в'язничного розпорядку 1931 р., котрими було започатковано уніфікацію польської пенітенціарної системи та її поступовий перехід до ресоціалізаційної та «прогресивної» моделі виконання покарань, вивчення теорії та практики кримінальної антропології [21, б. 15-17]. Польський історик М. Родак, зазначає, що свідченням намагання реалізувати ресоціалізаційну пенітенціарну політику в міжвоєнній Польщі стала поява ряду спеціальних в'язниць, про які вже згадувалося вище, а саме:«спостережно-розподільчих», «для фізично слабких», «сільськогосподарських колоній», «ремісничих установ» та «тюрем - мобільних осередків праці». Вчений стверджує, що ідеологи та практики ресоціалізаційної реформи вважали, що перебування в'язнів у спеціальних пенітенціарних установах без рецидивістів та з порівняно «ліберальнішим» внутрішнім режимом, при одночасному залученні засуджених до трудової діяльності, сприятиме їх швидшому перевихованню [23, б. 109].

У той же час, напередодні липневого Берлінського пенітенціарного конгресу 1935 р., в Польщі було засновано табір для політичних в'язнів в містечку Береза Картузька Поліського воєводства, який де-юре перебував поза пенітенціарною системою з огляду на юридичні та політичні особливості його функціонування, хоча фактично становив її складову. Створенню такої © ОіеЬ Яа^Ьгаіеу, 2020 установи передувало вбивство Міністра внутрішніх справ Другої Речі Посполитої Б. Пєрацького оунівцем Г. Матейком у червні 1934 р. Однак, згодом, окрім осіб звинувачених в українській націоналістичній діяльності, в цей заклад почали скеровувати також польських націоналістів, комуністів та навіть окремих «кримінальних злочинців» [4, с. 211-222; 10, б. 1-14].

Офіційно «Береза Картузька» постала відповідно до розпорядження президента Польщі І. Мосціцького «Щодо осіб, які загрожують безпеці, спокою та громадському порядку» від 17 червня 1934 р. У статті 1 цього розпорядження вказувалося, що «особи, діяльність або поведінка яких дозволяє припустити, що з їхньої сторони існує загроза порушення безпеки, спокою або громадського порядку можуть бути затримані та поміщені в місця відособлення, не призначені для засуджених за злочини або заарештованих осіб». Правом видавати розпорядження щодо затримання особи і скерування її до місця відособлення, згідно статті 2, був наділений представник загальної адміністрації. Натомість виконавчу функцію тут здійснював слідчий суддя. Термін так званого «відособлення», відповідно до статті 4, становив 3 місяці з можливістю продовження на аналогічний період. Окрім того, ув'язнені особи могли виконувати визначену роботу [28]. Таким чином, на практиці правом скерування до табору «небезпечних» для держави осіб була наділена адміністративна влада в особі старост та воєвод, а не органи суду.

Дискусійною залишається дефініція статусу «Берези Картузької». Вітчизняна радянська та сучасна історіографії окреслюють цю установу як концентраційний табір. Відомий західний історик Т. Снайдер теж кваліфікує цей пенітенціарний заклад як «концтабір» [5, с. 204]. Натомість, сучасна польська історіографія здебільшого уникає такого терміну й послуговується дефініцією «місце відособлення» [22; 29]. В той же час, на думку відомого сучасного польського дослідника В. Менджецького «Береза Картузька» була «чимось середнім між карною колонією та концентраційним табором» [18, б. 160]. На нашу думку термін «концтабір» щодо Берези Картузької видається слушним, позаяк в'язні там утримувалися не за рішенням суду, а згідно волі представників державної адміністрації. Окрім того, ув'язнені зазнавали психологічних та фізичних страждань, примусово залучалися до праці. Разом з тим, варто додати, що недоречно порівнювати (або ототожнювати) Березу Картузьку з нацистськими концентраційними таборами смерті або радянськими таборами ГУЛАГу, тощо.

Отже, між двома світовими війнами Польща пройшла непростий процес організації пенітенціарної системи, який розпочався одночасно із формуванням © Олег Разиграєв, 2020 адміністративно-територіальних меж країни (1918-1922 рр.) та тривав до початку Другої світової війни. Увесь цей час Друга Річ Посполита шукала оптимальної моделі в'язничної системи, що ускладнювалося як непростою матеріальною ситуацією у перші роки після Великої війни та у пізніший період світової економічної кризи, так і розрізненістю правових засад функціонування карних закладів на польських землях у межах Російської, Австро -Угорської та Німецької імперій наприкінці XVIII - на початку XX ст.

Перші нормативно-правові акти, які поклали початок організації пенітенціарної системи відродженої держави, були підписані її начальником Ю. Пілсудським вже на початку 1919 р. Проте, проблему законодавчої уніфікації польських тюрем вдалося розв'язати лише у 1928 р., коли постало переломне розпорядження президента Польщі І. Мосціцького щодо організації в'язниць та, дотичне до нього, розпорядження міністра юстиції. В 30 -х рр. ХХ ст. в Польщі з'явилося ще кілька юридичних документів, які регламентували організацію та функціонування в'язничної системи в контексті намагання властей трансформувати пенітенціарну систему з репресивної в ресоціалізаційну. Створення концтабору в «Березі Картузькій» у 1934 р. з однієї сторони суперечило таким тенденціям, а з іншої - було цілком логічним віддзеркаленням утвердження авторитарної політичної системи в польській державі.

Список використаних джерел та літератури

1. Государственный архив Брестской области (ГАБО), ф. 99, оп.1, д. 1.

2. ГАБО, ф. 2042, оп. 4, д. 2.

3. Государственный архив Гродненской области, ф. 662, оп.3, д. 56.

4. Разиграєв О. Українці в Березі Картузькій в 1934 р.: чисельність та режим утримання / Олег Разиграєв // Краєзнавство. - 2018. - № 4. - С. 211-222.

5. Снайдер Т. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 / Т. Снайдер. - Київ : Дух і літера, 2012. - 464 с.

6. Archiwum Narodowe w Krakowie (ANKr), zesp 480, sygn.1.

7. ANKr, zesp. 480, sygn. 29.

8. Archiwum Panstwowe w Kielcach (APK), zesp. 21/186, sygn.1.

9. APK, zesp. 21/186, sygn. 12.

10. Archiwum Panstwowe w Lublinie, zesp. 403, sygn. 24.

11. Archiwum Panstwowe w Zamosciu, zesp. 99, sygn. 1.

12. Czerwiec M. Wi^zienioznawstwo / M. Czerwiec. - Warszawa : Centralny Zarz^d Wi^ziennictwa Ministerstwa Sprawiedliwosci, 1958. - 303 s.

13. Dekret z dnia 7 lutego 1919 r. w przedmiocie organizacji okr^gowych dyrekcji wi^ziennych // Dziennik Praw Panstwa Polskiego (Dz PPP). - 1919. - № 14. - Poz. 173.

14. Dekret z dnia 8 lutego 1919 r. w sprawie tymczasowych przepisow wi^ziennych // Dz PPP. - 1919. - № 15. - Poz. 202.

15. Ksi^ga jubileuszowa wi^ziennictwa polskiego 1918-1928 / Pod. red. Z. Bugajskiego. - Warszawa : Nakladem Zwi^zku Pracownikow Wi^ziennych Rzeczypospolitej Polskiej, 1929. - 332 s

16. Lietuvos centrinis valstybes archyvas (LCVA), f 128, ap.1, ap.v. 95.

17. LCVA, f. 128, ap.1, ap.v. 122.

18. M^drzecki W. Kresowy kalejdoskop. W^drowki przez Ziemie Wschodnie Drugiej Rzeczypospolitej 1918-1939 / W. M^drzecki. - Krakow : Wydawnictwo Literackie, 2018. - 424 s.

19. Migdal J. Polski system penitencjarny w latach 1918-1928 / J. Migdal. - Gdansk : Arche, 2011. - 364 s.

20. Migdal J. Polski system penitencjarny w latach 1928-1939 / J. Migdal. - Gdansk : Arche, 2012. - 749 s.

21. Pawlak K. Wi^ziennictwo polskie w latach 1918-1939 / K. Pawlak. - Kalisz : Centralny Osrodek Szkolenia Sluzby Wi^ziennej, 1995. - 212 s.

22. Polit I. Oboz odosobnienia w Berezie Kartuskiej 1934-1939 / I. Polit. - Torun : Wydawnictwo Adam Marszalek, 2003. - 307 s.

23. Rodak M. Pospolitacy, cuwaksi, powrotowcy. Osadzeni w wi^zieniu karnym Warszawa- Mokotow (1918-1939) / M. Rodak. - Warszawa : Nertion, 2017. - 605 s.

24. Rozporzqdzenie Ministra Sprawiedliwosci z dnia 17 kwietnia 1925 r. w sprawie przekazania kierownictwa w I instancji nad wi^zniami przy sqdach okr^gowych - w apelacjach lwowskiej i krakowskiej naczelnikom (dyrektorom - zarzqdcom) wi^zien // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej (DzU RP). - 1925. - № 41. - Poz. 286.

25. Rozporzqdzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 7 marca 1928 r. w sprawie organizacji wi^ziennictwa // DzU RP. - 1928. - № 29. - Poz. 272.

26. Rozporzqdzenie Ministra Sprawiedliwosci z dnia 22 czerwca 1928 r. o wykonaniu rozporzqdzenia Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 7 marca 1928 r. w sprawie organizacji wi^ziennictwa // DzU RP. - 1928. - № 64. - Poz. 591.

27. Rozporzqdzenie Ministra Sprawiedliwosci z dnia 20 czerwca 1931 r. w sprawie regulaminu wi^ziennego // DzU RP. - 1931. - № 71. - Poz. 577.

28. Rozporzqdzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 17 czerwca 1934 r. w sprawie osob zagrazajqcych bezpieczenstwu, spokojowi i porzqdkowi publicznemu // DzU RP. - 1934. - № 50. - Poz. 473_%

29. Sleszynski W. Oboz odosobnienia w Berezie Kartuskiej 1934-1939 / W. Sleszynski. - Bialystok : Dom Wydawniczy Benkowski, 2003. - 151 s.

30. Urbanski K. System penitencjarny II Rzeczypospolitej a wi^zniowie polityczni (na przykladzie wojewodztwa kieleckiego) / K. Urbanski. - Kielce : Kieleckie Towarzystwo Naukowe, 1997. - 205 s.

31. Ustawa z dnia 26 lipca 1939 r. o organizacji wi^ziennictwa // DzU RP. - 1939. - № 68. - Poz. 457.

References

1. Gosudarstvennyj arhiv Brestskoj oblasti (GABO), f. 99, op.1, d. 1.

2. GABO, f. 2042, op. 4, d. 2.

3. Gosudarstvennyj arhiv Grodnenskoj oblasti, f. 662, op.3, d. 56.

4. Razyhrayev, O. (2018). Ukrayinci v Berezi Kartuzkij v 1934 r.: chyselnist ta rezhym utrymannya [Ukrainians in the Bereza Kartuska in 1934: quantity and regime of being]. Krayeznavstvo, 4, 211-222 (In Ukrainian).

5. Snyder, T. (2012). The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus,1569-1999. Kyiv: Dux i litera (In Ukrainian).

6. Archiwum Narodowe w Krakowie (ANKr), zesp 480, sygn.1.

7. ANKr, zesp. 480, sygn. 29.

8. Archiwum Panstwowe w Kielcach (APK), zesp. 21/186, sygn.1.

9. APK, zesp. 21/186, sygn. 12.

10. Archiwum Panstwowe w Lublinie, zesp. 403, sygn. 24.

11. Archiwum Panstwowe w Zamosciu, zesp. 99, sygn. 1.

12. Czerwiec, M. (1958). Wigzienioznawstwo [Penal system]. Warszawa: Centralny Zarz^d Wi^ziennictwa Ministerstwa Sprawiedliwosci (In Polish).

13. Dekret z dnia 7 lutego 1919 r. w przedmiocie organizacji okr^gowych dyrekcji wi^ziennych. Dziennik Praw Panstwa Polskiego (DzP PP), 14, 173.

14. Dekret z dnia 8 lutego 1919 r. w sprawie tymczasowych przepisow wi^ziennych. DzP PP, 15, 202.

15. Ksigga jubileuszowa wigziennictwa polskiego 1918-1928 [The Jubilee Book of the penal system in 1918-1928], 1929. Ed. Z. Bugajski. Warszawa: Nakladem Zwi^zku Pracownikow Wi^ziennych Rzeczypospolitej Polskiej (In Polish).

16. Lietuvos centrinis valstybes archyvas (LCVA), f 128, ap.1, ap.v. 95.

17. LCVA, f. 128, ap.1, ap.v. 122.

18. M^drzecki, W. (2018). Kresowy kalejdoskop. Wgdrцwkiprzez Ziemie Wschodnie Drugiej Rzeczypospolitej 1918-1939 [Borderlands kaleidoscope. Wandering through the Eastern Lands of the Second Polish Republic 1918-1939]. Krakow: Wydawnictwo Literackie (In Polish).

19. Migdal, J. (2011). Polski system penitencjarny w latach 1918-1928 [Polish penitentiary system in 1918-1928]. Gdansk: Arche (In Polish).

20. Migdal J. (2012). Polski system penitencjarny w latach 1928-1939 [Polish penitentiary system in 1928-1939]. Gdansk: Arche (In Polish).

21. Pawlak, K. (1995). Wi^ziennictwo polskie w latach 1918-1939 [Polish penitentiary system in 1918-1939]. Kalisz: Centralny Osrodek Szkolenia Sluzby Wi^ziennej (In Polish).

22. Polit, I. (2003). Obцz odosobnienia w Berezie Kartuskiej 1934-1939 [The retreat camp in Bereza Kartuska 1934-1939]. Torun: Wydawnictwo Adam Marszalek (In Polish).

23. Rodak, M. (2017). Pospolitacy, cuwaksi, powrotowcy. Osadzeni w wigzieniu karnym Warszawa-Mokotцw (1918-1939) [Pospolitacy, cuwaksi, powrotowcy. Inmates in the Warsaw- Mokotцw prison (1918-1939)]. Warszawa: Nertion (In Polish).

24. Rozporz^dzenie Ministra Sprawiedliwosci z dnia 17 kwietnia 1925 r. w sprawie przekazania kierownictwa w I instancji nad wi^zniami przy s^dach okr^gowych - w apelacjach lwowskiej i krakowskiej naczelnikom (dyrektorom - zarz^dcom) wi^zien. Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej (DzURP), 41, 286.

25. Rozporz^dzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 7 marca 1928 r. w sprawie organizacji wi^ziennictwa. DzU RP, 29, 272.

26. Rozporz^dzenie Ministra Sprawiedliwosci z dnia 22 czerwca 1928 r. o wykonaniu rozporz^dzenia Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 7 marca 1928 r. w sprawie organizacji wi^ziennictwa. DzU RP, 64, 591.

27. Rozporz^dzenie Ministra Sprawiedliwosci z dnia 20 czerwca 1931 r. w sprawie regulaminu wi^ziennego. DzU RP, 71, 577.

28. Rozporz^dzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 17 czerwca 1934 r. w sprawie osob zagrazaj^cych bezpieczenstwu, spokojowi i porz^dkowi publicznemu. DzU RP, 50, 473.

29. Sleszynski, W. (2003). Obцz odosobnienia w Berezie Kartuskiej 1934-1939 [The retreat camp in Bereza Kartuska 1934-1939]. Bialystok: Dom Wydawniczy Benkowski (In Polish).

30. Urbanski, K. (1997). System penitencjarny II Rzeczypospolitej a wigzniowie polityczni (na przyMadzie wojewцdztwa kieleckiego) [The penitentiary system of the Second Polish Republic and political prisoners (on the example of the Kielce Voivodeship)]. Kielce: Kieleckie Towarzystwo Naukowe (In Polish).

31. Ustawa z dnia 26 lipca 1939 r. o organizacji wi^ziennictwa. DzU RP, 68, 457.

Размещено на Allbest.ru