Україна в 20-30-ті роки XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Україна в 20-30-ті роки XX ст.

1. Західноукраїнські землі у 20-30-ті роки. Українські землі під владою Польщі

Після Першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі -- Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія -- відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн осіб -- 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20-- 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919--1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію.

Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли певну роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських земель Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії 14 березня 1923 р. у Парижі, яка визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. У 1923--1926 pp. в Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в українському питанні відстоював «інкорпораційну» програму. Суть її полягала в окупації західних земель України, Білорусії та Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціональну польську державу.

Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Так, на чотири воєводства -- Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське -- припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 %, а в центральній Польщі -- 53,7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919--1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі.

Польська влада намагалася знищити самі поняття « Україна», «українець». Населення іменувалось «русини», а вся територія називалася «Східна Малополыца». Керівники Польщі заявляли, що ніякого українського, народу немає, що це вигадка комуністів. Активній полонізації Західної України сприяв закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державною мовою на території Польщі польську. Передусім почали ліквідацію українських шкіл. Якщо в 1911/ 1912 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, то в 1926/1927 р. -- лише 845. Після приходу до влади Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях відновлення держави «від моря до моря». Суть нової влади полягала у державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції, особливо мовної, шляхом примусу. В 1925 р. українці мали 12 політичних партій. Найбільш впливовим було УНДО -- ліберальна партія, яка утворилоася в 1925 р. її лідери -- Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький -- відстоювали конституційну демократію та незалежність України. Іншою впливовою партією була КПЗУ, утворена ще в 1919 р. Лідери партії -- Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма ставила завдання боротьби проти соціальних і національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Українські партії намагалися ставати помітним чинником політичного життя. Якщо в 1927 р. представництво у польському парламенті становило 25 послів і 6 сенаторів-українців, то вже в 1930 р. -- відповідно 50 і 14.

В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. Так, якщо в 1921 р. в Галичині діяло 580 кооперативів, то в 1939 р. їх було до 4000. Коли антиукраїнський тиск польської влади ставав нестерпним, відповідна реакція українців виходила за межі легальних форм боротьби. Якщо у 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то в 1934--1939 pp. -- 1 118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. Тільки на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3000 антидержавних політичних виступів, в тому числі 160 збройних. Відповіддю уряду була кампанія пацифікації -- умиротворення за допомогою поліції та війська. Під час екзекуцій селян змушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський» або співати «Єще Польска не згінєла». Жорстоким репресіям було піддано 800 сіл, 1 739 осіб було заарештовано. Послідовна асиміляторська політика польських властей за фактичної відсутності єдності українських політичних сил зумовила застосування більш радикальних форм боротьби. У Відні в січні 1929 р. було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Лідером партії став Є.Коновалець.

Коновалець Євген (1891--1938) -- військовий І політичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно працював в «Академічній громаді», Студентському союзі, був секретарем львівської філії «Просвіти». Представляв студентську молодь у ЦК Української національно-демократичної партії. У1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни -- в австро-угорській армії, наприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917 р. таємно прибув з Царицина до Києва. Співорганізатор Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, з січня 1918 р. -- беззмінний командир формації Січових стрільців. Під час антигетьманського повстання 20 листопада 1918 р. -- начальник Осадного корпусу, що наступав на Київ. В армії УНР -- командир дивізії, корпусу, армійської групи; полковник армії УНР. Після саморозпуску Січових стрільців Є грудня 1919 р. перебував у польському таборі для інтернованих у Луцьку. З 1922 р. -- в еміграції. Ініціатор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова її Проводу. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор праці «Причини до історії української революції».

Головним ідеологом ОУН був Д. Донцов

Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору до польської влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан постійного революційного піднесення і підтримки та розвитку руху протесту проти влади.

2. Українські землі під владою Румунії

На території Румунії у 1920 р. проживало майже 790 тис. українців, що становило 4,7% усього населення країни. Основними місцями їх зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії. Неприхована колоніальна політика призвела до деградації народного господарства українських земель. На Буковині за 1922--1929 рр. було закрито 85 промислових підприємств і майстерень. Загалом кількість підприємств на Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Акермансь-кому та Ізмаїльському повітах -- більш ніж на чверть.

Не кращою була ситуація у сільському господарстві. Розміри селянських наділів в українських повітах Бессарабії зменшилися майже в три рази. Внаслідок аграрної реформи було встановлено орендну плату за один гектар землі 1 160 лей, але незабаром плата зросла до 2000 лей. В результаті, наприклад, в Акерманському повіті, з 26 567 наділених землею селян понад 48% змушені були від наділів відмовитися. В 1932 р. українські селяни опинилися під загрозою голоду. В 1918--1928 pp. румунська влада запровадила воєнний стан у всій провінції. Українські землі активно роздавалися румунським офіцерам. Тривала прискорена румунізація краю. Було закрито всі українські школи, переслідувалася українська церква. До 1927 р. Буковина втратила залишки автономії, якою володіла за влади Австрії. В 1928--1937 pp. настав період лібералізації, він охоплював 1926--1933 pp., коли було дещо послаблено антиукраїнські дії. Однак уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було запроваджено надзвичайний стан, а впродовж 1933--1935 pp. парламент Румунії прийняв кілька реакційних законів, в тому числі про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранци (таємної поліції). Із середини 30-х років у Румунії почали набирати сили фашистські партії та організації («Залізна гвардія», що діяла з 1935 р. під гаслом «Все для Батьківщини! », Націонал-християнська партія та ін.) В лютому 1938 р. було встановлено особисту диктатуру Каро л я II. Розвиток політичного руху опору румунській владі давав про себе знати в усіх підвладних Румунії землях. Однак найбільш активно він виявив себе на території Буковини. Саме тут діяли три основні політичні угруповання:

1) Комуністична партія Буковини. Заснована в 1918 p., з 1926 р. -- складова частина Комуністичної партії Румунії. Лідери партії -- О. Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюк та ін. Боролась за возз'єднання з Радянською Україною;

2) Українська національна партія. Утворена в 1927 p., лідер В. Залозецький. Виступала за співробітництво і компроміс з владою. За час діяльності, до 1938 р. партії вдалося здобути декілька місць у парламенті Румунії;

3) Революційний націоналістичний табір. Сформувався в середині 30-х років охоплював молодь і студентство --спорттовариство «Мазепа», студентське товариство «Залізняк Р. Користувався і підтримкою селянства. Лідери --О. Зибачинський, І. Григорович, Д.Квітковський.

польща закарпаття словаччина незалежність

3. Закарпаття під владою Чехо-Словаччини

Після падіння Австро-Угорської імперії гостро постало питання про долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій вихідців із Закарпаття було створено Американську Народну Раду карпатських русинів, яку очолив Г.Жаткович. Рада обґрунтувала три варіанти вирішення карпатського питання:

1) надання повної незалежності Закарпаттю;

2) об'єднання з галицькими і буковинськими українцями;

3) одержання автономії.

За порадою президента СІЛА В.Вільсона 23 жовтня 1918 р. карпатські русини приєдналися до емігрантської організації «Середньоєвропейська демократична унія», яка представляла 10 млн емігрантів з Австро-Угорщини. За русинами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Згодом на засіданні Ради 12 листопада 1918 р. в Скрентоні (СІЛА) і було вирішено приєднати Закарпаття до Чехо-Словаччини. Таке рішення в подальшому було закріплене Тріанонським мирним договором, згідно з яким Закарпаття приєднувалося до Чехо-Словаччини під назвою «Підкарпатська Русь». За цим договором вона мала отримати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і не були реалізовані. Територія Підкарпатської Русі становила 5% усієї території Чехо-Словаччини, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії. Край був сировинним придатком економічно розвинутих чеських земель. Питома вага промисловості в економіці становила трохи більше 2%. Стан сільського господарства був кризовим. Майже 90% селянських господарств краю перебували у борговій кабалі банків та лихварів. Таке становище неодноразово викликало протести з боку закарпатців. За неповні два десятиліття чеська влада змушена була 91 раз збройною силою втихомирювати робітників і селян. Водночас позиція уряду Чехо-Словаччини до українців краю була більш поміркованою і виваженою, ніж у Польщі та Румунії. У 30-х роках тут діяло до ЗО політичних партій, які репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. У Закарпатті постійно зростала кількість початкових шкіл. Так, з 525 шкіл у 1914 р. вона збільшилася до 851 в 1938 p., кількість гімназій -- із 3 до 11. Було дозволено вибирати мову викладання. Тут вільно діяли різні українські суспільні організації: «Просвіта», Асоціація українських вчителів, «Пласт» та ін. Проте і в Закарпатті проводилася чехізація, зокрема за 20 років тут було відкрито 213 чеських шкіл, 191 чеський філіал при українських та угорських школах. Але вона була порівняно м'якою і без утисків українців.

Размещено на Allbest.ru