Благодійна діяльність в Наддніпрянській Україні (остання чверть XVIII - початок XX ст.): історіографія імперської доби

Бондаренко Олександр,

Центральноукраїнський національний

технічний університет

У статті з 'ясовано ступінь дослідження історії благодійної діяльності в Наддніпрянській Україні останньої чверті XVIII - початку XX ст. в імперський період. Визначено, що ця проблематика репрезентована чималим історіографічним масивом, який включає монографії, статті, довідники, в яких відображається загальна картина благодійництва.

Встановлено, що практично всі праці з добродійності мали актуальний характер, оскільки їхня поява була зумовлена насамперед загостренням економічних та соціальних проблем тогочасного російського суспільства. Автори не лише вивчали історію та практику доброчинності, а й намагалися тією чи іншою мірою сприяти розв'язанню проблем нужденних, зокрема через зміну імперського законодавства у цій сфері. Здебільшого праці були присвячені окремим питанням добродійної діяльності. Характерною рисою робіт першого й другого етапів історіографії була відсутність наукового аналізу, адже автори зосереджувалися переважно на описові фактів, подій та явищ. Працям з благодійності властива нерівномірність висвітлення окремих аспектів теми, недостатня аргументованість висновків.

Обґрунтовано, що на межі ХІХ-ХХ ст. суттєво змінюються основні тенденції й напрями наукового осмислення благодійної діяльності. Своєрідність цього процесу полягала не лише в диференціації наукових знань щодо благодійництва, а й у складанні їх в єдину історіографічну парадигму. Інтеграція різних підходів та розширення науково- понятійних засад зумовили поступове формування єдиного наукового комплексу стосовно досліджень добродійництва.

Незважаючи на те, що дорадянська історіографія проблеми нараховує чималу кількість праць, спеціальне комплексне дослідження з доброчинної діяльності в Наддніпрянській України в кінці XVIII - початку XX ст. відсутнє. Поза увагою дослідників лишилося чимало аспектів проблеми.

Ключові слова: благодійність, доброчинність, дорадянська історіографія, Наддніпрянська Україна, Російська імперія.

ACKNOWLEDGMENTS IN NADDNIPRIANS'K UKRAINE (LAST QUARTER XVIII - BEGINNING OF XX CENTURY): HISTORIOGRAPHY OF THE EMPIRE AGE

University благодійна діяльність доброчинність наддніпрянська україна

The article deals with the degree of research of the history of charitable activity in the Dnieper Ukraine in the last quarter of XVIII - beginning of XX centuries. in the imperial period. It is determined that these issues are represented by a considerable historiographic array, which includes monographs, articles, directories, which reflect the general picture of charity.

It is established that practically all works on charity were topical in nature, since their appearance was due primarily to the aggravation of the economic and social problems of the then Russian society. The authors not only studied the history and practice of charity, but also tried to contribute to one way or another to solve the problems of the needy, in particular by changing the imperial legislation in this field. Most of the work was devoted to specific issues of charitable activities. A characteristic feature of the works of the first and second stages of historiography was the lack of scientific analysis, since the authors focused mainly on descriptive facts, events and phenomena. Charity work is characterized by uneven coverage of certain aspects of the topic, insufficient reasoning of the conclusions.

It is substantiated that at the turn of the nineteenth and twentieth centuries. the basic tendencies and directions of scientific comprehension of charitable activity change significantly. The peculiarity of this process was not only the differentiation of scientific knowledge in philanthropy, but also in bringing them into a single historiographical paradigm. The integration of different approaches and the expansion of scientific concepts have led to the gradual formation of a single scientific complex in the field of charity research.

Despite the fact that the pre-Soviet historiography of the problem counts a considerable amount of work, however, a special comprehensive study of charitable activity in the Dnieper Ukraine at the end of XVIII - beginning of XX centuries. missing. Many aspects of the problem remain without the researchers' attention.

Key words: charity, charity, pre-Soviet historiography, Dnieper Ukraine, Russian Empire.

Підвищений інтерес до історії благодійності зумовлений не лише науковим зацікавленням до цієї теми, а викликаний насамперед наслідками соціально-економічних перетворень в Україні, які призвели до різкого майнового розшарування та зубожіння більшості населення, що стало серйозною економічною, соціальною й психологічною проблемою. Особливої актуальності тема благодійництва набуває з огляду на збройну агресію Росії проти України. Остання обставина поставила на порядок денний питання добродійної допомоги пораненим та постраждалим в зоні військових дій, дітям-сиротам та сім'ям загиблих українських воїнів. Крім того, традиція благодійності впродовж століть була важливим складником громадського життя в Україні, через це дослідження історії цього соціокультурного феномену набуває виняткової злободенності, наукової та суспільної значущості.

Мета статті полягає в з'ясуванні ступеня дослідження історії благодійної діяльності в Наддніпрянській Україні останньої чверті XVIII - початку XX ст. в імперський період.

Історіографію зазначеної проблеми доцільно, на нашу думку, умовно поділити на три етапи: перший - 1810-1850-і рр.; другий - 1860-1880-і рр.; третій - 1890-1917 рр.

За радянських часів доброчинність не була предметом спеціального дослідження, оскільки саме поняття «благодійність» було чужим для тоталітарного суспільства та суперечило ідеологічним постулатам марксизму-ленінізму. Лише з середини 1990-х рр., після здобуття незалежності, в Україні відродилося наукове зацікавлення до історії доброчинності. Авторами ґрунтовних досліджень цієї проблеми є вітчизняні науковці Ю.І. Гузенко [11], О.М. Донік [13-14], В.А. Коцур [18], Г.Л. Махорін [27], В.М. Орлик [3034], С.В. Орлик [35], Ф.Я. Ступак [44], О.В. Хаустова [51] та інші. Вони вивчають різноманітні питання історії становлення та функціонування системи благодійних інституцій та доброчинної діяльності в Наддніпрянській Україні загалом або ж на регіональному рівні.

Перш ніж приступити до огляду літератури з окресленої теми, вважаємо за необхідне зауважити таке: по-перше, автор використовує поняття «доброчинність», «благодійність» та «добродійність» як синоніми, що означає насамперед сферу

громадської діяльності, що пов'язана з наданням приватними особами та громадськими організаціями (але не державою) матеріальних цінностей або ж грошових коштів нужденним; по-друге, державна добродійність означає соціальне забезпечення або опіку, оскільки державне фінансування чи регулювання допомоги нужденним має іншу соціальну природу і не може вважатися благодійництвом; по-третє, через те, що в останній чверті XVIII ст. українські землі Наддніпрянщини опинилися та перебували під владою російського самодержавства до початку XX ст., то система доброчинної діяльності в них розвивалася як загальноімперська, з характерними для всієї імперії загальними закономірностями. Тому в статті розглядаються праці дорадянських дослідників з різних аспектів благодійності в Російській імперії, які так чи інакше стосувалися й Наддніпрянської України.

До питання благодійництва зверталося чимало дослідників. Перші праці, в яких висвітлювалися та узагальнювалися питання щодо створення й діяльності різноманітних благодійних установ в Російській імперії з'явилися ще в першій половині XIX ст. Їхніми авторами зазвичай були різного рангу чиновники, що мали безпосередній доступ до законодавчих джерел та статистичних матеріалів. Наприклад, О.Д. Стог - сенатор, таємний радник, начальник Другого відділення Господарського департаменту МВС, а потім і директор Господарського департаменту МВС; Г.І. Фролов - статський радник, начальник Міського відділу Господарського департаменту МВС; М.В. Варадінов - уродженець Полтавської губернії, письменник, юрист, доктор права, член ради при Міністрі внутрішніх справ.

У працях цих авторів містилися короткі історичні відомості про доброчинну діяльність та робилися певні аналітичні висновки щодо тенденцій її еволюції. Так, автор чи не найпершої праці з благодійності, опублікованої в 1818 р. і яка стала потім настільною книгою для наступних поколінь дослідників, О.Д. Стог простежив розвиток державної допомоги та підтримки нужденних [43]. Майже півстоліття ця праця була практично єдиним дослідженням, присвяченим темі доброчинності. Г.І. Фролов в одній зі своїх статей розглянув розвиток та устрій громадського піклування, вказавши на три етапи в його розвитку [49]. Як важливу віху в еволюції добродійності він називає створення приказів громадського піклування 7 листопада 1775 р. законом про Установи для управління губерній. [50]. Закон дозволяв створювати прикази громадського піклування, на які покладався обов'язок організації та утримання сирітських будинків, народних шкіл, аптек, лікарень, будинків для божевільних та для невиліковних хворих, робітних будинків, в яких нужденні могли прогодуватися власною працею. В іншій своїй статті «Частные благотворительные заведения и общества в Империи» Г.І. Фролов розглянув два варіанти надання благодійної допомоги: перший - коли переважно здійснюється приватна доброчинність і другий - коли сама держава бере на себе основні функції з надання допомоги нужденним. Указавши на недоліки обох варіантів, автор вважав оптимальною ситуацію, коли уряд, надаючи повну свободу приватним особам і товариствам засновувати і утримувати благодійні заклади, здійснював над ними постійний нагляд і піклування, щоб таким чином відчувати співчуття і людинолюбство, не обмежувати їх у своєму розвитку, й разом з тим захищати їх від зловживань, які можуть з'явитися від наданої їм свободи [50, с. 63].

Специфічною рисою історіографії першої половини XIX ст. було те, що автори тоді робили перші кроки в дослідженні благодійної діяльності. Прикметно, що література цього етапу складала лише 0,5% від всього обсягу літератури імперського періоду з проблеми (*Дослідники нараховують більше 4 тисяч назв статей, брошур, книг, збірників, присвячених проблемам благодійництва. (Див. Бобровников В.Г. Библиографические и источниковые основы истории благотворительности в России в дореволюционный период. Волгоград: Волгоградский гос. ун-т, 1994. 18 с.).

Другий етап історіографії, що розпочався з 1860-х рр., характерний зростанням інтересу громадськості та науковців до історії та практики доброчинності. Спричинили його насамперед суттєві зміни в суспільній свідомості в період проведення реформ, збільшення коштів, що витрачалися на доброчинність, зростання кількості благодійних закладів, активізація зусиль держави щодо створення філантропічних установ.

Роботи цього етапу можна класифікувати за такими напрямами: по-перше, публіцистичні твори, автори яких з різних політичних позицій намагалися осмислити проблеми, завдання та ефективність благодійної діяльності: М. Курбановський [23], К. Мушинський [28], І. Прижов [37], В. Щепкін [52]; по-друге, нариси історії, присвячені окремим піклувальним установам, благодійним товариствам та окремим добродійникам. Серед їхніх авторів виділимо І. Андрєєвського [1], Е. Жуковського [16], О. Пятковського [38]; по-третє, праці, автори яких висвітлюють регіональні та релігійні особливості благодійництва - П. Єфімєнко [15], О. Кудрявцев [20], М. Нікольський [29]. Перший з них розглянув питання діяльності шпиталів в Лівобережній Україні.

Важливою рисою публікацій цього етапу було поєднання власного тексту авторів з документами, що стосувалися добродійності.

Третій етап історіографії доброчинної діяльності, що розпочався на межі XIX-XX ст. характерний лавиноподібним зростанням кількості публікацій з цієї проблеми.

Історія та практика благодійництва стає предметом вивчення чималого кола дослідників, починаючи від міських громадських діячів, публіцистів, які були свідками тогочасних процесів і закінчуючи відомими істориками, економістами, правознавцями.

Саме тоді суттєво розширилося коло питань, що розроблялися дослідниками. З - поміж інших, виокремимо такі: систематизація фактів та визначення основних етапів розвитку доброчинності та громадського піклування; дослідження взаємин держави і системи громадського піклування насамперед з погляду створення правової бази як основи діяльності громадських установ й стимулювання приватного благодійництва; вивчення причин жебрацтва та пошук заходів щодо його запобігання; висвітлення церковної доброчинності; дослідження діяльності благодійних установ, визначення ефективності форм і способів надання допомоги нужденним; вивчення ролі органів громадського управління щодо доброчинної діяльності й громадського піклування та досвіду самоврядування західних держав, діяльність яких надзвичайно високо оцінювали сучасники; звернення до мотиваційних установок благодійності тощо. благодійна діяльність доброчинність наддніпрянська україна

Авторами найпомітніших праць на цьому етапі були П. Георгієвський [7], В. Гер'є [8-9], С. Гогель [10], В.Дерюжинський [12], Є.Максімов [24-26] та інші. Вони досліджували не тільки сучасні їм тенденції благодійництва, загальні риси доброчинної діяльності, окремі її види та напрями, але й історію та еволюцію благодійності в Російській імперії, порівнюючи їх з європейськими. Зазвичай автори підкреслювали, що держава, все більше усвідомлюючи необхідність доброчинності, створювала правову базу, яка стимулювала приватну благодійність та діяльність установ піклування.

Насамперед акцентуємо увагу на чималому внеску у дослідження теми доброчинності громадського діяча, економіста, професора Є. Максимова, ґрунтовні праці якого присвячені практично всім аспектам історії благодійної діяльності. Його тексти вирізняються не лише вимогливістю до опрацювання матеріалу, а й виваженістю історико-соціологічного підходу. Будучи переконаним, що громадська опіка буде необхідна завжди, він запропонував власну класифікацію доброчинності, взявши за основу найважливіші, на його переконання, напрямки ії діяльності - постійна опіка дорослих; тимчасова спеціальна допомога дорослим; медична допомога; опіка дітей; добродійна діяльність в освітньо-виховній сфері. Важливою, на нашу думку, є оцінка автором відсутності соціальної допомоги держави населенню Російської імперії. В одній із своїх численних праць він стверджував, що «за загальної соціально-економічної відсталості і слабкої соціальної відповідальності держави перед громадянами, безкорислива допомога нужденним з боку благодійних організацій і приватних осіб виконувала важливу соціальну функцію із захисту економічно неактивного населення від деградації і фізичного вимирання, була показником рівня моральності й гуманності суспільства загалом» [25, с. 66].

Суттєвий внесок у дослідження проблеми доброчинності зробили й праці громадського діяча, історика, професора В.І. Гер'є, які знайомили громадськість з позитивним досвідом благодійної діяльності в європейських країнах і оцінювали російську практику з надання допомоги нужденним за європейськими критеріями.

Окреме місце в історіографії займають публікації, що були присвячені становленню та еволюції законодавчої бази доброчинної діяльності. Питання розвитку законодавства щодо благодійництва розглядали вже названі В. Гер'є, Є. Максімов, С. Сперанський [3536] та інші. Дослідники підкреслювали, що на відміну від західноєвропейських країн, де систематичне законодавство щодо жебрацтва та піклування про бідних з'явилося ще у XVI ст., в Російській імперії аналогічний процес розпочався лише в останній третині XVIII ст. Саме тоді царизм офіційно дозволив приватну доброчинність. У 1775 р. були створені Прикази громадського піклування в кожній губернії, в 1797 р. - Відомство установ імператриці Марії, а 1802 р. - Імператорське людинолюбне товариство. Всі вони хоч і перебували в системі владних органів, але губернські благодійні заклади, які їм підпорядковувалися, створювалися і фінансувалися, зазвичай, за рахунок приватних пожертв. Щоправда, губернські товариства громадського піклування, як і інші, під час створення одноразово одержували 15 тис. руб. з губернських коштів та мали певні привілеї й державні субсидії. Зазначимо, що до появи названих установ, приватних пожертвувань в Російській імперії фактично не існувало. Зазвичай автори підкреслювали, що держава, все більше усвідомлюючи необхідність доброчинності, створювала правову базу, яка стимулювала приватну благодійність та діяльність установ піклування [7, с. 89].

Одним з напрямів імперської історіографії було звернення авторів до мотиваційних установок доброчинності. Так, відомий російський історик В.О. Ключевський, дійшов важливого висновку щодо мотивації доброчинності, яка, на його думку, «була не стільки допоміжним засобом суспільного благоустрою, скільки необхідною умовою особистого морального здоров'я» [17, с. 4]. Основними мотивами благодійників, на думку дослідників, були такі: прояв релігійності, намагання отримати високий соціальний статус, потреба у самоствердженні, прагнення залишити про себе добру пам'ять тощо.

Чималий масив літератури присвячений висвітленню церковної доброчинності [3; 21; 22; 47].

Зауважимо утім, що попри чималу кількість публікацій з церковної доброчинної діяльності та численні приклади благодійництва з боку духовенства, частка церковної добродійності в загальній благодійності залишалася незначною.

Дорадянських дослідників цікавили не лише питання практичного здійснення благодійної діяльності. Нагромаджений на межі XIX-XX ст. дорадянською історіографією чималий науковий доробок з історії та практики доброчинної діяльності дозволив науковцям перейти від описового підходу до узагальнення та теоретичного осмислення тих чи інших аспектів проблеми. На нашу думку, зумовлено це було насамперед формуванням стійкого інтересу до науково-понятійного апарату, оскільки в цей час науковці прагнули визначати поняття в контексті європейської громадської думки. Як наслідок, почала складатися та формуватися дослідницька культура з питань благодійної діяльності. Наукові підходи стали будуватися не тільки на основі російської практики та уявлень, а передусім з урахуванням світових тенденцій.

Так, Є.І. Краснопьоров визначав термін «доброчинність» як «тільки ту діяльність, одиничну або колективну, яка здійснюється працею і пожертвами добровільними, а не на ті кошти, що складаються примусово, шляхом податків, як в установах державних» [19, с. 5-6]. Економіст, статистик, професор П.І. Георгієвський здійснив спробу теоретичного узагальнення феномену доброчинності як соціокультурного явища. У праці «Призрение бедных и благотворительность» він розглянув питання надання допомоги нужденним в різні історичні періоди на прикладі Російської імперії та європейських держав. Основним предметом дослідження автора стали питання щодо принципів та організації надання допомоги для досягнення найкращих результатів [6, 24].

На початку ХХ ст. суттєво змінюються основні тенденції й напрями наукового осмислення доброчинної діяльності. Своєрідність цього процесу полягала не лише у диференціації наукових знань щодо благодійництва, а й у складанні їх в єдину історіографічну парадигму. Інтеграція різних підходів та збагачення науково-понятійних засад зумовили поступове формування єдиного наукового комплексу стосовно досліджень добродійництва.

Певний внесок у вивчення благодійної діяльності в Наддніпрянській Україні в імперський період зробили українські дослідники. Найповніше ці питання висвітлені в двотомній фундаментальній монографії Д.І. Багалія і Д.П. Міллера з історії Харкова [2], в якій вперше систематизовано чималий фактичний матеріал з історії розвитку міського господарства й висвітлено головні заходи міського самоврядування щодо розв'язання проблем охорони здоров'я та народної освіти. Один з розділів другого тому повністю присвячений громадській та церковній благодійності. Автори простежили історію виникнення та розвиток доброчинних товариств, установ і закладів опіки, розкрил и особливості та основні тенденції, притаманні благодійництву в Харкові.

Автори «Короткого нарису виникнення і діяльності благодійних установ Харківської губернії» М. Савицький та П. Євстратов зібрали факти щодо доброчинної діяльності у кінці ХІХ ст. та пропонували шляхи її покращення [39]. Регіональні аспекти процесу становлення та розвитку благодійництва в Одесі в ХІХ ст. висвітлили дослідники А. Бориневич [4], А. Скальковський [40], О. Стурдза [45]. У статтях В. Василенка [6], П. Єфименка [15], М. Сумцова [46], опублікованих у «Киевской старине», автори розглянули побут жебраків Києва та можливі способи їхньої опіки міськими братствами й церквою.

Зазвичай ці та інші праці були присвячені злободенним питанням створення та діяльності різноманітних закладів, товариств та установ опіки в українських губернія Російської імперії і тому в них не ставилося завдання наукового дослідження доброчинності як соціокультурного феномену. Можемо стверджувати, що окреслена проблема в дорадянській історіографії не ставилася .

Отже, історіографічний аналіз наукового доробку з окресленої проблеми дозволив дійти таких висновків. 1. Практично всі праці з доброчинності мали актуальний характер, оскільки саме загострення економічних та соціальних проблем в російському суспільстві спричинило їхню появу. 2 Автори були сучасниками тієї епохи й безпосередніми учасниками благодійності, тому в їхніх працях містився не тільки огляд історичних традицій цього феномену, а й аналіз діяльності сучасних їм благодійних установ та проекти, реалізація яких, на їхню думку, мала б покращити доброчинну діяльність. Автори намагалися тією чи іншою мірою сприяти розв'язанню проблем нужденних, зокрема через зміну імперського законодавства у сфері добродійності. 3. Переважна більшість праць була присвячена окремим питанням благодійності. Дослідники зосереджувалися переважно на описовості фактів, подій та явищ, ніж на їхньому аналізі. Через це роботам з благодійної діяльності властива нерівномірність висвітлення окремих аспектів теми, недостатня аргументованість висновків. 4. Чимала кількість праць з благодійництва належала державним діячам, тому вони зазвичай обмежувалися констатацією фактів та робили несміливі спроби їхньої систематизації. 5. Незважаючи на велику кількість праць в історіографії імперського періоду, спеціальні комплексні дослідження з благодійної діяльності в Наддніпрянській Україні відсутні. 6. Дорадянські автори практично не розділяли поняття «громадське піклування» та «благодійництво», вживаючи їх як синоніми для позначення допомоги нужденним. 7. В історіографії імперського періоду так і не вдалося виробити цілісну систему наукових поглядів на проблему благодійної діяльності насамперед через те, що не було чітко розмежовано ролі суспільства, держави та місцевого самоврядування. Утім, процес наукового осмислення благодійництва було перервано більшовицьким переворотом у 1917 р. 8. Поза увагою дослідників лишилося чимало аспектів проблеми, серед яких наприклад така форма доброчинної діяльності, як меценатство. Тільки в публіцистиці та мемуарній літературі зрідка зустрічалися окремі факти щодо меценатської діяльності представників заможних верств, передусім дворян та купців. Не знайшла широкого висвітлення в літературі імперського періоду й діяльність губернських благодійних організацій.