Питання духовності в публіцистиці П.М. Коцура (до 80-річчя з дня народження)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Питання духовності в публіцистиці П.М. Коцура (до 80-річчя з дня народження)

Галина Коцур

У науковій розвідці розповідається про життєвий і творчий шлях педагога, краєзнавця, журналіста Петра Михайловича Коцура. Серед понад 530 його публікацій переважають роботи на історико- краєзнавчу тематику, що охоплюють період від часів козацтва до сьогодення. Через особистості, їх світогляд подається виклад історії Посулля, українського державотворення. Серед них, - як славні сторінки національно-визвольної боротьби, так і трагічні події голодомору 1932-1933 рр., Другої світової війни, тоталітарної доби. Значна частина статей педагога присвячена питанням духовності, духовного відродження, формуванню духовного світу дітей та молоді, духовності як провідної якості особистості, моральності, справедливості. Акцентується увага на мотивах творчості Петра Михайловича Коцура, які базуються на християнських моральних цінностях.

Ключові слова: історико-краєзнавчі праці, християнство, мораль, духовність, творчість, П.М. Коцур.

Вопросы духовности в публицистике П.М. Коцура (к 80-летию со дня рождения).

Ключевые слова: историко-краеведческая работа, христианство, мораль, духовность, творчество, П.М. Коцур.

Question of spirituality in the articles by P.M. Kotsur (on the 80th anniversary of his birth).

Keywords: historical and regional, works, Christianity, morality, spirituality, creativity, P. M. Kotsur.

Сучасне життя ставить у центр уваги питання української духовності, пов'язані з віковічними християнськими засадами, які наголошують на цінності кожної людської особистості, вимагають шанувати права людини. В період національного та духовного відродження постійно зростає інтерес до гуманістичного потенціалу християнства, який забезпечує моральне оздоровлення та духовне оновлення суспільства, сприяє формуванню філософської культури та самобутнього світогляду українського народу. Духовність - це складова досвіду, який започатковується з моменту народження і поповнюється впродовж усього життя. При цьому, вічними залишаються віра, надія, любов - християнські моральні чесноти, які є для людини дороговказом у вирі життя. У складні часи людина користується порадами і свого розуму, і своєї віри. Вона завжди перед вибором: який обрати шлях власного розвитку. Вся сутність виховання полягає у тому, щоб людина, від природи добра і зла, розвинула в собі прихильність до Добра, потребу йти дорогою Добра і робити щоденний вибір у бік Добра.

Самим життям доведено, що ні моральність, ні патріотизм не можуть відродитися на ґрунті бездуховності, коли відповідні цінності пропонуються людині лише у вигляді «правил». Сьогодні суспільство повертається до традиційно-християнських засад освіти й виховання та вслід за Мішелем Малербом визнає, що саме «релігія покликана задовольнити духовні запити людини і суспільства». Таким шляхом розвивалася наша культура в минулому - впродовж багатьох століть - і на таких засадах побудована європейська культура. Бо саме релігія «розвиває в людині почуття відповідальності, наше прагнення вносити в життя мир і любов - всіма доступними засобами».

Християнство пропонує досконалу модель моралі. В основі її лежить абсолютне добро - Бог. Все у світі живе за законами, які встановив Бог. Ані рослина, ані тварина не може змінити закони свого розвитку. Світила небесні рухаються за космічними законами, встановленими Богом.

Людина також живе за законами Божими, і найважливішими серед них є моральні закони, отримані на самому початку від Бога у вигляді моральних настанов і моральних обов'язків. Відповідно до міри розвитку людства Бог встановлює все нові й нові заповіді, при цьому не скасовуючи старих: заповідь Адамові, союз між Богом і Ноєм, Богом і Авраамом, Богом і Мойсеєм - 10 Заповідей. Ісус Христос наголошує, що весь закон можна звести до виконання двох заповідей: люби Бога свого всім серцем і люби ближнього свого, як самого себе. Хто любить, той ніколи не вчинить чогось немилого Богові й шкідливого для людей. Як пише Апостол Павло: «Любов не чинить зла ближньому, тож любов - виконання закону» [Рим. 13:10].

«А все, що давніше написане, написане нам на науку, щоб терпінням і потіхою з Писання ми мали надію» [Рим. 15:4]. Божі Заповіді дані для нашого повчання, для нашого життя. А щоб вони дали нам щастя, вдоволення і спокій серця на землі треба їх знати, розуміти, любити та виконувати не десь-колись, а щодня все життя. Хто дотримується Божих Заповідей, той любить Господа Бога, як це навчає євангеліст Іван: «Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете, як і Я зберіг Заповіді Свого Отця, і перебуваю в любові Його» [Ів. 15:10].

Найповнішою формою справедливості є християнська. Вона виражена у словах: «Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви» [Мт. 7:12]. Роби добро від щирого серця, з любов'ю, милосердям та всепрощенням. Ти хочеш, щоб до тебе щиро ставились, сам відкрий своє серце людям. За законом християнської любові найвище благо - добро ближнього.

Саме такими мотивами пронизані праці Петра Михайловича Коцура - краєзнавця, педагога, журналіста, без перебільшення - кращого з синів і дочок Посулянського краю. Тут він народився, змужнів, розправив крила і зазвучав щирим словом ніжної любові до чесної праці, рідної землі. У селянській родині Коцурів, де з діда-прадіда найпочеснішими були Боже слово, праця біля матінки-землі, щирі людські стосунки, повага до старшого й малого, бідного й заможного, зумів акумулювати в собі найкраще, а його прояви пронести через усе життя. Народився Петро Михайлович Коцур 15 вересня 1935 р. у мальовничому с. Сакуниха Недригайлівського р-ну Сумської обл., яке має давню цікаву й багату історію. Його батьки - сумлінні сільські трударі - Михайло Кіндратович і Уляна Павлівна. Мав старших братів Павла та Івана.

Дитячі роки припали на час воєнного лихоліття. Тому малий Петро, як і більшість його ровесників рано подорослішав. У перший клас пішов переростком. Шкільне навчання розпочалося 1 вересня 1944 р. у напівзруйнованих сільських хатах під солом'яними стріхами.

Навчаючись у десятирічці, Петро Коцур розпочав дописувати до районної газети, де працювали добрі, чуйні з відкритою душею і серцем, люди. Перші його «ластівки» полетіли в «районку» в 1953 р. Дружні стосунки з редакцією районної газети учитель підтримував усе життя. Останні публікації в «Голосі Посулля», газеті Недригайлівського району, датовані травнем 2010 р. А 4 травня він відійшов на вічний спочинок. Писав нариси, новели, оповідання, замальовки та просто замітки. Герої його творів - це пересічні люди, односельці, сільські трударі Посулля. Через їхні особисті долі автор відтворює історію села, краю, країни в цілому.

У 1955-1958 рр. його призвали на строкову службу до лав радянської армії, яку проходив у Туркестанському та Київському військових округах ВПС. Після демобілізації поступив до Харківського державного ордена Трудового Червоного Прапора університету ім. О.М. Горького на історичний факультет, після успішного закінчення якого розпочались трудові будні сільського вчителя. У трудовій книжці П.М. Коцура один запис - 1958 р. зарахований на посаду вчителя історії Сакунівської школи.

З ініціативи П.М. Коцура у Сакунівській восьмирічці було створено перший у районі шкільний музей бойової і трудової слави. На 1978 р. фонди музею налічували близько 1700 експонатів. Навіки закоханий в Посулянський край, П.М. Коцур черпав у нього сили й наснагу, нові теми своїх творів.

У його працях наче струменіла жива кров землі та її трудівників. Ними захоплювалися читачі. Бо вони хвилювали, облагороджували всіх щирістю думок і почуттів, викликали гордість за людей і свою батьківщину. Так може писати тільки той, для кого земля - святиня, а трудівник на ній - найдорожчий скарб. У своїх статтях автор простежує, як буревії соціально-політичного, економічного, зовнішньополітичного життя відображалися на життєвих планах, помислах, надіях людей праці.

Нариси, оповідання, розповіді присвячені різним періодам історії Посулля, від часів кріпацтва до незалежності. І завжди в них герої - односельці, земляки, посуляни, бойові побратими.

Йому боліло все і він про все писав. Багато статей присвятив національно-патріотичному вихованню. Прагнув допомогти молодим людям знайти правильну дорогу в житті, стати гідними громадянами своєї країни. Статті обговорювалися на сімейних радах, уроках тощо. Адже повноцінне виховання може бути при спільних зусиллях школи, сім'ї, громадськості («Родина», «Вчителько моя», «Пізнаймо себе», «До Кобзаря», «Повір у себе» та ін.) [5, с. 180-182; 226-228; 239-243; 262-264; 282-285].

П.М. Коцур, як патріот свого краю і вдячний син землі, не зміг промовчати про вимирання невеликих хуторів, сіл. Він скрупульозно зібрав і описав історію близько трьох десятків населених пунктів (Баранове, Глухи, Постоєнки, Гавришеве, Мала Діброва, Мелешки, Коцурове, Красножони та ін.), які вже зникли з карт. В праці «Коли засихають гілки» автор сміливо говорить про те, що «не гріх би було завести Червону книгу, в якій відмічати, коли і чому зникло те чи інше село, пам'ятка. Хто приклав свою «мудрість» у справі поховання неперспективного села? Зникли села - Шевченко, Савченкове, Школівщина, Микиші, Писаренки та ін. І колись будуть археологи розкопувати пагорби цих сіл..., а можливо й самої Сакунихи» [9, с. 145].

П.М. Коцур - лауреат районної премії імені поета-земляка Івана Чумаченка. Справді, які високі береги душі Петра Михайловича. Може тому літами в пам'яті читачів і на сторінках районного літопису цвіте й не одцвітає його «Яблуня над кручею» білим-білим цвітом. І «Журавлі летять» рівним ключем щороку на Сакуниху, або ж «Летять лелеки до своїх осель», і посміхаються світлі образи сільських трударів сонцю, небу, життю.

Поза увагою П.М. Коцура також не залишалися досвід передовиків праці й патріотичне виховання молоді, трудові династії і проблеми освітньої галузі, охорона пам'яток і збереження природи. Але все-таки життєвим кредо Петра Михайловича, як і багатьох героїв його публікацій, було: «...ростити дітей і хліб. Плекати добру надію» [9, с. 162-164]. Він був справжнім ковалем друкованого слова. І теми, й мова чіпають струни серця читачів. Перекотиполем котяться людські долі в його творах, а десь зачепившись, приростають до землі, вкорінюються.

Бібліографія творчого доробку П. Коцура складає понад 530 праць та 5 книг, де відображено життя кількох поколінь родини, односельців, просто добрих людей на тлі багатовікових подій нашої історії [4, с. 210]. Численні ілюстрації, документи, світлини, художнє оформлення сторінок вдало втілюють концепцію видань: учительські династії - скромні, одначе дуже міцно вкорінені в тканини людських стосунків.

Історико-краєзнавчі праці Петра Михайловича друкувалися в книгах «Літературні імена Переяславщини» (2007), «Переяслав у віках» (2007), альманасі «Джерела пам'яті» (2007), «Часописі української історії» (2007) та ін.

П.М. Коцур опублікував детальні матеріали з історії військових поховань на території села Сакуниха, в тому числі й нині забутих. А також списки воїнів, які загинули в боях за рідний край у період Великої Вітчизняної війни та воїнів-земляків на різних фронтах війни [7, с. 127-131].

Окремо звернемо увагу на твори П.М. Коцура, присвячені формуванню духовного світу дітей та молоді, духовності як провідної якості особистості. Це велике й складне завдання стоїть у центрі уваги не одного покоління педагогів, вихователів, батьків. Особливої актуальності воно набуває сьогодні, коли складності соціально-економічного й політичного розвитку країни боляче вразили молодь. Серед підростаючого покоління падає духовність, що пояснюється насамперед зниженням рівня життя в Україні, відсутністю соціальної захищеності, явним і прихованим безробіттям, інфляцією, невизначеністю моральних орієнтирів у політиці держави й повсякденному житті.

Питання духовності, духовного відродження, моральності, справедливості завжди були в центрі уваги вчителя, письменника, журналіста, художника П.М. Коцура. Цими високими поняттями просякнута уся його творчість.

Насамперед, зазначимо, що кожен твір митця має або повчальне, виховне, або пізнавальне, історичне, або морально-патріотичне та інше навантаження. Чимало праць, не виділяючи в окрему тему, автор присвятив релігійним мотивам.

В історичному нарисі «Істина» [9, с. 186-188] акцентується, що благодійність - це споконвічна риса нашого народу. І пожертви на будівництво, утримання храмів в Україні є давньою і доброю традицією. Цим шляхом пішла й родина Г.Ф. Прозеби, сільських трударів із Сакунихи, які власним коштом вирішили збудувати церкву. В основу праці покладені достовірні історичні події і факти, датовані 1808 р. Цінність цієї праці полягає у тому, що П.М. Коцур ретельно описує процес будівництва та вигляд Григорівської церкви: «Церква Св. Григорія - унікальна дерев'яна архітектурна будова початку ХІХ століття. Певен, подібних до неї немає навіть у нашій області, можливо, й Україні. Зодчі зробили її красивою, легкою, просторою. Всередині вона була пофарбована світло-голубою фарбою. По карнизах - прості темно-голубі візерунки. Чудо-іконостас і неоцінимі ікони надавали особливої урочистості.

Привабливий був і фасад. Чотири колони підтримували портик. На фронтонах - лики святих... На день св. Григорія 1808 р. відбулося перше богослужіння» [9, с. 187; 11, с. 63]. Краса цієї дерев'яної споруди змальовується і в статтях «Дещо з історії Сакунихи» [5, с. 128-129] та «Зведення Божого храму» [6, с. 63]. Згадує у своїх працях П.М. Коцур і про важкі часи атеїзму, коли закривалися й руйнувалися храми, знищувалася віра в найсправжнішу істину - Бога. Зокрема, згадана Григорівська церква була закрита 1928 р.: «Якийсь Фанасій Баюрка... за пляшку самогону скинув хрест. Почалося гоніння на священика Карасевича. Щоб скомпрометувати його, врешті-решт богохули відрізали йому бороду. Не витримав святий отець знущань і помер, залишивши дітей і дружину. Церковне приміщення стало зерноскладом» [9, с. 186-187]. Ще раз відродився храм, як не парадоксально, але це сталося у роки німецької окупації. А 1957 р. «тракторами було зірвано дзвіницю» [9, с. 187]. Неодноразово знаходимо оповіді про Григорівську церкву і в інших творах П.М. Коцура і вкотре переконуємося, що, незважаючи на лютування войовничого атеїзму, впродовж усього часу існування радянської влади в Посулянському краї, Боже слово ніколи не зникало, а залишалося тією життєдайною силою, яка плекала надію й вселяла віру в краще життя [7, с. 92-95]. Бо, як сказано у Святому писанні: «А праведний житиме вірою» [Рим. 1:17].

Описуючи життєві будні сільських трударів, П.М. Коцур неодноразово у вуста своїх героїв вкладає молитви, які запам'яталися йому від бабусі Олени, матері Уляни. Так в оповіданні «А було це так» змальовано епізод, як: «Старенька бабуся Олена хрестилася та дякувала Богові за щедрий урожай і просила: «Тепер нехай Господь Благословенний ще пошле гарної погоди та всім нам міцного здоров'я, щоб доладувати врожай» [7, с. 202-203].

Важким тягарем для нашого народу стала Друга світова війна. Селом Сакунихою фронт прокотився двічі: під час відступу червоної армії та визволення від фашистів. У тому страшному пеклі вижити можна було лише з вірою у Всевишнього. Не помилимось, коли скажемо, що така жадана перемога над ворогом наближалася й за допомогою щоденних молитов віруючих людей. Саме у творах на військову тематику у вуста багатьох героїв вкладено молитви-прохання, молитви-подяки Богові. Так, героїня оповідання «Квітне сад» Степанида Коцур розповідає своєму пораненому синові Іванові, який щойно повернувся з війни: «Я молила за тебе, Бога благала, щоб зберіг тебе. Я просила його, щоб поміг тобі вижити й повернутися ось до цієї хати» [8, с. 34]. В іншому творі «Навіки в пам'яті», в якому описується звістка про закінчення війни, автор згадує: «Наша незабутня добра бабуся Олена стала на коліна і почала дякувати Богу, що прийшов війні кінець, звертаючись до Всевишнього, що дивився на неї з ікони» [8, с. 97].

У творі «Святе письмо» розповідається про фашистські тортури, вчинені над нашими бійцями, про надзвичайно запеклий бій з окупантами в урочищі Яловому, про «пекло на землі». Після бою, коли все стихло, селяни серед поля побачили солдата, який, не звертаючи ні на кого уваги, читав якусь книжку. «Це було «Святе письмо», з яким солдат не раз ходив в атаку, рятувався від вбивчого вогню ворога. Тепер він не звертав ні на кого увагу. Читав собі. Розмовляв з Богом» [6, с. 172].

В одному з оповідань - «Випробування» - розповідається про жінку, яка в силу різних обставин стала незрячою. Яким чорним став для неї увесь світ. Жінка втратила зір та не втратила віру в Бога, якого щодня молила зжалітися над нею, простити й дати можливість помилуватися ще хоч раз синім небом, безкраїми зеленними лугами, золотими пшеничними полями, побачити своїх чудових дітей та глянути на онуків. У творі проводиться думка про те, що щира віра в Бога та допомога рідних допомогли жінці одужати: «Знову мені відкрився цей широкий, прекрасний білий світ. Зустрічаю заквітчану весну і любуюсь її неповторними барвами. Дивлюсь, як журавлиний клин пливе високо в небі голубому, посилаючи знайоме «курли-курли», як жайворонок сипле з висоти свою пісню-дзвіночок» [8, с. 176].

У нарисі «Слово про наймолодшого сина» описується релігійність, захоплення філософією та психологією сина Володі. Опираючись на основні православні істини, Володя наголошував: «Не засмучуйтесь при невдачі, не горюйте, коли щось втратили, чогось у вас немає. Перед вами - ціле життя. Воно подарує вам так багато. Зумійте взяти все хороше собі і стане добрішим світ, і усміхнеться вам доля. Адже у кожного своя доля» [9, с. 240].

Мав П.М. Коцур ще одне захоплення - малювання. Школярем малював чудову посулянську природу, під час солдатської служби в далекій Фергані, у короткі проміжки солдатського дозвілля, юнак брався за фарби й олівець і вже на папері поставали неповторні види палючої сонцем землі.

Уже у зрілому віці, маючи трохи вільного часу, Петро Михайлович серйозно береться за пензель, фарби, папір і мольберт. Його картини просякнуті любов'ю до землі, краси рідного краю, місця, де народився й провів більшу частину свого життя. Нині ми можемо милуватися полотнами художника, які стали прикрасою домашніх колекцій - «Надвечір'я», «Біля ставу», «Несе Галя воду», «Сакунівська церква», «Натюрморт», «Рідна оселя», «Урочище Коцурове» та ін.

Ніби весняні струмки - повноводні, швидкоплинні, бурхливі - біжать думки-спогади. Настав той час, коли можна озирнутися на прожите життя, підвести певні підсумки. Що приписала доля? Чи зумів реалізувати мрії, надії, сподівання? Такі думки не раз і не двічі, ніби бджолиний рій, навідували сивочолого чоловіка - Петра Михайловича Коцура. Людину, яка терпеливо, мужньо, а головне гідно несла свій хрест.

Земляки-посулянці найтеплішими словами та з певною долею суму згадують свого вчителя, члена Національної спілки журналістів і Національної спілки краєзнавців України та щиро шкодують, що за життя не встигли віддати всіх належних йому почестей. Буквально за кілька днів до відходу на вічний спочинок Петро Михайлович Коцур став «Людиною 2010 року» Недригайлівщини.

7 вересня 2010 р., згідно рішення сесії Сакунівської сільської ради, П.М. Коцуру присвоєно звання «Почесний громадянин Сакунихи» за вагомий внесок у соціально-культурний розвиток села, високий професіоналізм у освітянській, творчій діяльності та дослідженні історії краю. 8 листопада 2010 р. встановлено й урочисто відкрито пам'ятні меморіальні дошки П.М. Коцуру на приміщенні школи, де все своє життя трудився педагог і на будинку, де він проживав. Редакцією газети «Голос Посулля» разом із синами Петра Михайловича Віктором і Анатолієм започатковано щорічний «Літературно-краєзнавчий конкурс імені Петра Михайловича Коцура». Підведено його підсумки, визначено й нагороджено переможців за 2010-2014 рр.

П.М. Коцур - енциклопедичний зразок вихованості, толерантності, стриманості, поміркованості, розважливості. Своє життя намагався вести в руслі християнських чеснот, дотримуватися Божих заповідей і моральних людських принципів.

Об'єктивні процеси історії значною мірою опосередковані людською особистістю, проходячи через її світогляд, індивідуальний досвід, внутрішні потаємні конфлікти. І у цьому розумінні історія нашої держави, кожного її періоду - персоналізована. «Петро Михайлович Коцур прожив достойне життя, гідне високої оцінки. У таких людей, як він, є чому повчитися і хочеться брати приклад!», - зазначає кандидат історичних наук А. Білоцерківська з Києва [3]. Столичний радіожурналіст В. Березовський зауважує: «Домінантою у житті Петра Михайловича залишалась відданість праці, відданість справедливості, відданість і доброта, повага й любов до людей» [1, с. 153]. Приклади життя, гідні наслідування.

коцур духовність творчість педагог

Джерела та література

1. Березовський В. На суботню гостину. / В. Березовський // Коцур П.М. Розкажуть про все берези. - Чернівці, 2003. - С. 151-164.

2. Біблія. - К.: Українське Біблійне Товариство, 2003. - 1140 с.

3. Білоцерківська А. Він жив для людей / А. Білоцерківська // Голос Посулля. - 2011. - № 5. - 19 січня.

4. Коцур Г. П.М. Коцур в історії Посулля / Г Коцур // Наукові записки з української історії. - 2011. - Вип. 25. - С. 207-217.

5. Коцур П.М. Дерево мого роду / П.М. Коцур. - Переяслав-Хмельницький, 2005. - 408 с.

6. Коцур П.М. І летять лелеки до своїх осель / П.М. Коцур. - Переяслав-Хмельницький, 2010. - 240 с.

7. Коцур П.М. Не міліють пам'яті джерела / П.М. Коцур. - Переяслав-Хмельницький-Чернівці, 2008. - 256 с.

8. Коцур П.М. Розкажуть про все берези / П.М. Коцур. - Чернівці, 2003. - 224 с.

9. Коцур П.М. У кожного своя доля / П.М. Коцур. - Чернівці, 2000. - 248 с.

Размещено на Allbest.ru