Духовна і громадська складова в постаті Еммануїла Миська

Размещено на http://www.allbest.ru

Львівської національної академії мистецтв

Духовна і громадська складова в постаті Еммануїла Миська

Роман Василик професор, завідувач кафедри сакрального мистецтва

народний художник України

Анотація

Розглянуто громадську позицію Еммануїла Миська. Простежено активну участь митця у духовно-релігійних процесах у період кінця 80-х - початку 90-х років ХХ століття, зокрема у сприянні організації низки міжнародних конференцій з проблем церковного мистецтва у Львівській академії мистецтв. Окреслено період утворення спеціалізації «Сакральне мистецтво» у Львівській академії мистецтв.

громадський мисько релігійний мистецтво

Annotation

Roman Vasylyk. Spiritual and social component in the figure of Emmanuil Mysko. The public position of Emmanuil Mysko has been considered. The artist's active participation in spiritual and religious processes in the late 80's - early 90's of the XX century has been traced, in particular in facilitating the organization of a number of international conferences on problems of church art at the Lviv Academy of Arts. The period of formation of the specialization "Sacral Art" at the Lviv National Academy of Arts is outlined.

Основна частина

Спогади про видатну постать Еммануїла Миська свого часу я виклав у книзі «Скульптор Еммануїл Мисько. Світло долі», яка вийшла з друку під редакцією Романа Яціва і була присвячена 80-й річниці від дня народження Е. Миська. Тоді я намагався якомога детальніше розповісти про всебічну діяльність цієї непересічної особистості. Сьогодні ж хочу зупинитися на участі Еммануїла Миська у духовно-релігійних процесах, які зазнали активного розвитку наприкінці 80-х - на початку 90-х років ХХ ст.

Пам'ятне літо 1988 року. У нашій академії (тоді - інституті, ЛДІПДМ) - гаряча пора: вступні випробування. Еммануїл Мисько як ректор очолює вступну кампанію. Прийшовши на чергове засідання, Еммануїл Петрович почав з того, що вчора я був на урочистостях з нагоди 1000-ліття хрещення Русі, які відбувалися в театрі ім. Марії Заньковецької (вочевидь під пильним оком керівної партії). Свої враження про подію почав з обурення: особливий акцент доповідачі робили на московському патріархаті. Складалося враження, що Хрещення Русі відбувалося не в Києві, а у Москві, і не знайшлося на місці достойників, які б протиставилися цій точці зору. Він же не побоявся з нами відкрито висловитися про необхідність відновлення історичної справедливості. Зав'язалася цікава розмова, і замість того, щоб вирішувати нагальні питання приймальної комісії, ми майже дві години обговорювали проблеми Хрещення Русі-України. Виникла цікава, ніким не санкціонована, повністю імпровізована на цю гарячу тему конференція.

Продовжу згадану тут проблематику відновлення релігійного життя в Україні. Одразу після оприлюднення гучної заяви групи священиків про вихід Української Греко-Католицької церкви з підпілля Емма- нуїл Мисько звернувся до мене з проханням організувати зустріч Владики Павла Василика (як основного організатора цієї знаменної події) з колективом і студентами інституту. Згодом відбулися зустрічі з Митрополитом Володимиром Стернюком, Патріархом Мирославом Любачівським, Партіархом Володимиром Яремою. Окрім зустрічей, за ініціативою Е. Миська були проведені й інші заходи, зокрема серії конференцій з нагоди повернення тлінних останків Йосифа Сліпого в Україну, повернення Патріаршого осідку Мирослава Любачівського з Риму до Львова. Були організовані конференції з нагоди Папських Енциклік Івана Павла. Хочу наголосити: згадані вище заходи проводилися у співдружності з іншими установами, що, з огляду на залучення ширшого кола учасників, - науковців і слухачів, підсилювало значимість цих подій. Співорганізаторами ж заходів з перезахоронення Йосифа Сліпого виступили Святоюрська Гора, Львівська політехніка і Мюнхенський Вільний університет, зокрема його очільник Леонід Рудницький. Режисером події був відомий артист і громадський діяч з Лондона Володимир Луців, до речі, великий приятель Е. Миська і зрештою нашого навчального закладу.

Особливої уваги заслуговує причетність Еммануїла Миська до організації низки міжнародних конференцій з проблем церковного мистецтва на тему «Сакральне мистецтво: проблеми традицій і сучасності».

Співорганізаторами конференцій були Львівська академія мистецтв, під керівництвом Еммануїла Миська, Український католицький університет у Римі (УКУ), під керівництвом віце- ректора доктора Богословія отця мітрата Івана Музички та Національний музей у Львові, керівником якого був лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Василь Откович. Від 1991р. і до 1995 р. такі конференції відбувалися щорічно. Участь у конференціях брали відомі вчені, мистецтвознавці, художники, церковні та культурні діячі: Володимир Ярема (Патріарх Димитрій), Володимир Овсійчук, Дмитро Крвавич, Карло Звіринський, Іван Гречко та багато інших. Цінним було те, що кожна конференція завершувалася практичними рішеннями, і рішення ці від імені учасників заходу надсилалися державним установам, керівництву церков тощо.

Процеси, пов'язані з легалізацією УГКЦ і АПЦ, спричинилися до повернення громадам раніше закритих церков та активного будівництва нових храмів. Проблема полягала в тому, що це створило реальну загрозу нищення духовної спадщини попередніх поколінь, зокрема через перемальовування творів видатних митців - К. Устияновича (м. Коломия, церква св. Михаїла), Т. Копистинського, А. Манастирського, П. Ковжуна, М. Сосенка та ін., розписів та ікон невідомих майстрів XV - XVII ст. Такий випадок стався, зокрема, в околицях Ужгорода, в Горянах, де громада вирішила перемалювати безцінні розписи XV ст. відомої церкви-ротонди. На щастя, завдяки небайдужості творчої інтелігенції Ужгорода, біду вдалося відвернути. На Дрогобиччині з архіву Національного музею у Львові громаді повернули ікони XVI - XVII ст., які, вочевидь, потребували реставрації. Справа недешева, а коштів все не було, тому ці ікони, щоб вони не стали предметом чиєїсь поживи, вирішили спалити. Таких випадків, на жаль, було чимало. На наукових конференціях з проблем сакрального мистецтва неодноразово озвучувалися ці та подібні факти; результатом обговорень стало прийняте на одній з конференцій рішення звернутися до керівництва Церкви з проханням посилити свою виховну роль у ділянці вивчення духовної культури, сакрального мистецтва через засоби масової інформації, зокрема телебачення, а також читання відповідних лекцій для духовних осіб. Я також мав нагоду в цьому брати активну участь, читаючи лекції для деканів УГКЦ в Українському католицькому університеті. Розпорядження про необхідність надання духівництву базових знань у галузі сакрального мистецтва та архітектури на наше звернення видав Патріарх УГКЦ Мирослав Любачівський, а згодом і Любомир Гузар.

Після перших превентивних заходів у науковому колі зацікавлених осіб визріла думка про необхідність професійного вишколу ділянці сакрального мистецтва. Це питання неодноразово підіймав зокрема й отець-ректор, мітрат Іван Музичка. Під час чергової зустрічі в кабінеті ректора Е. Миська, на якій були також присутні Дмитро Крвавич та автор цих рядків, питання про створення спеціалізації «Сакральне мистецтво» на базі Академії зазвучало принципово конкретніше. На той час я обіймав посаду декана факультету і був тим викладачем, який, починаючи з 1988 р. читав для студентів п'ятого курсу кафедри проектування інтер'єрів завдання з проектування середовища храму. Відповідно мною була розроблена навчальна програма, підготовлена необхідна теоретична база. На семестрових переглядах студенти неодноразово демонстрували надзвичайно цікаві пропозиції, особливо архітектурні проекти церков, каплиць, меморіальних комплексів. На одній з виставок проектів-макетів був архітектор зі світовим іменем, автор проекту церкви Різдва Богородиці у Львові Радослав Жук (США). Він дуже високо оцінив студентські роботи. Однак, для всебічної фахової підготовки спеціалістів у галузі сакрального мистецтва одного року занять замало, тому була підстава розпочати формування пакету документів, необхідних для реалізації ідеї створення спеціалізації «Сакральне мистецтво». Е. Мисько обома руками підтримав цю ідею, хоча серед членів Вченої ради Академії не бракувало тих, хто неохоче її підтримував, і навіть був категорично проти. Крім Е. Миська, мене особливо підтримували К. Звіринський та Д. Крававич, а також ректор Львівського університету імені Івана Франка І. Вакарчук, який на той час очолював західний регіон навчальних закладів.

Еммануїл Мисько належав до тих виняткових особистостей, котрі, незважаючи на обставини, завжди залишалися собою, ніколи не змінювали твердої внутрішньої настанови - жити й працювати для свого народу, для людей, серед яких проходило їхнє життя; щодо своїх колег п. Еммануїл був незмінно відкритим, його зовнішність випромінювала довіру, щирість, тепло і доброту.

Моє знайомство з Еммануїлом Миськом припадає на перший «революційний» період у нашому навчальному закладі (тоді ще ЛДІПДМ). Колектив вузу - студенти і викладачі - збунтувалися проти методів керівництва діючого ректора. Тоді, незважаючи на запеклий опір компартійної системи, постало питання про вибори нового керівника. Отже, делегація від викладачів і студентів інституту, до складу якої увійшов і я, відвідала Е. Миська в його творчій майстерні для того, щоб переконати погодитися на участь у цих виборах. Після певних аргументацій необхідності такого кроку згода була отримана.

Вибори ректора в нашій Академії (тоді інституті) стали безпрецедентним явищем, бо відбулися ще в часи панування тоталітарної комуністичної системи. Обійнявши посаду ректора, Еммануїл Мисько одразу запровадив низку суттєвих змін до системи мистецької освіти, надавши значного пріоритету професійній підготовці студентів. До тематики дипломних робіт почали активно впроваджуватися теми національного звучання, особливо з історичного минулого нашого народу (Княжої доби, Козаччини тощо). І не дивно, що наприкінці 80-х років ХХ ст. Еммануїл Мисько наочно засвідчив притаманну йому державницьку позицію. Це, зокрема, стосується його громадянського вчинку під час виборів депутата Верховної ради СРСР від Галицького (тоді Ленінського) виборчого округу. Обговорення кандидатур поета Р. Братуня, ректора ЛНУ І. Вакарчука, ректора Львівського медичного інституту М. Павловського та Е. Миська відбувалося в приміщенні Палацу культури заводу ЛОРТА (я був делегатом зборів від колективу) під шаленим тиском партійних органів, і все зводилося до того, аби кандидатом в народні депутати обрали будь кого, лише не опозиційного кандидата від народу Ростислава Братуня. Власне тоді Еммануїл Мисько під час виступу зняв свою кандидатуру на користь Р. Братуня, мотивуючи свій вчинок тим, що цю кандидатуру на загальних зборах вирішив підтримали колектив ЛДІПДМ. Очевидно, що така витівка зовсім не сподобалася партійним чиновникам.

Згодом Еммануїл Мисько став ключовою фігурою в процесі з так званою колекцією Островерхова, що її, згідно із заповітом, хотіли надіслати до Росії, однак, завдяки громадськості, а також особисто Богдану Котику (що обіймав тоді посаду голови Львівської міськради), Ростиславу Братуню, Павлові Романюку і особливо - Еммануїлу Миську як голові обласного відділення Фонду культури, незважаючи на опір владних чиновників від судочинства, вдалося залишити у Львові.

Не дивно, що наприкінці 80-х років ХХ ст. у процесах боротьби за встановлення незалежності України, колектив нашої Академії відіграв чи не найбільш активну роль. У цьому контексті насамперед слід сказати про створення в нашому інституті Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка та осередку РУХу - першого в навчальних закладах. Ці події можуть бути висвітлені в окремій статті, і я, як один із членів ініціативної групи зі створення рухівського осередку, міг би розповісти про них детально. Роль Еммануїла Миська тоді зводилася до того, щоб він не лише не заборонив проведення зборів з обговорення Статуту РУХу, але й на самих зборах підтримав позицію про створення цієї організації. Слід зауважити, що на зборах, окрім активістів міського рухівського осередку, присутніми були також представники обласного комітету компартії, які опонували вищезгаданій акції.

Згодом Е. Мисько став членом Крайової Ради РУХу. Він належав до тих діячів, котрі публічно, через засоби масової інформації, заявили про свій вихід з лав КПРС, мотивуючи свій вчинок політичною опозицією. Зрозуміло, що його неодноразово викликали до обкому партії, вказували на несумісність подібних вчинків з так званою «генеральною лінією» партії, проте Еммануїл Мисько ніколи не шукав індивідуальної вигоди, не керувався меркантильними приватними інтересами, заради винагороди на поступався принципам. Огидно було спостерігати, коли нещодавно, у часи панування кучмівського клану, деякі особи заради отримання чергового звання загравали з владою, а коли злочинна влада була повалена, почали її, вже лежачу, нещадно ганьбити.

Працюючи на посаді ректора, Е. Мисько, окрім реформування освітньої діяльності закладу, розпочав активну роботу з відновлення кафедр монументально-декоративного живопису та монументально-декоративної скульптури. За часів керівництва Е. Миська були також створені кафедри реставрації творів мистецтва, прикладної графіки, сакрального мистецтва. Еммануїл Мисько проводив активну роботу із залучення до педагогічної діяльності відомих художників - викладачами Академії стали Карло Звіринський, Євген Лисик, Володимир Патик та інші, запрошення до праці також отримали відомі у світі митці Омелян Мазурик, Леонід Молодожанин, Святослав Гординський, о. Ласло Пушкаш, о. Іван Музичка, Микола Бідняк (про цю легендарну і дуже близьку до Еммануїла Миська особу можна було б сказати значно більше, але у цій статті зазначу лише, що Микола Бідняк помер одразу після Еммануїла Миська і спочивають вони поряд на Личаківському кладовищі у Львові).

Окремо хотілося б сказати ще про один напрям діяльності Е. Миська на посаді ректора Академії - реорганізацію системи вступних випробувань. Раніше, про що було відомо, і що додало емоцій і аргументів у протистоянні колективу інституту до попереднього керівництва, під час вступних іспитів процвітала корупція. Обійнявши посаду ректора, Е. Мисько запровадив прозору систему оцінювання робіт абітурієнтів за безпосередньою участю останніх. З оцінками, виставленими на екзаменаційних роботах, могли ознайомитися також родичі абітурієнтів і усі охочі безпосередньо в залі оцінювання, порівняти їх між собою. Щоб уникнути тенденційності чи суб'єктивності, був застосований колегіальний підхід до затвердження запропонованих екзаменаторами оцінок шляхом голосування розширеним складом приймальної комісії, куди, окрім екзаменаторів, входили завідувачі профілюючих кафедр, а також представники громадськості. Це значно покращило якісний показник абітурієнтів і зняло напругу в такому доволі тонкому і водночас складному питанні.

Як уже згадувалося, за часів ректорства Еммануїла Миська значно пожвавилося громадське політичне життя навчального закладу. Ще в період більшовицького режиму наша Вчена рада, очолювана Еммануїлом Миськом, неодноразово виступала зі зверненнями на підтримку тих чи інших ініціатив прогресивної творчої еліти, зокрема на підтримку української мови тощо. Студенти і викладачі Академії активно долучилися до боротьби за встановлення незалежності України, брали участь у мітингах і акціях протесту, організовували походи під національними прапорами і відповідними транспарантами, писали й малювали відозви до інших колективів і установ. Силами колективу було організовано випуск двох самвидавів - часописів «Заспів» і «Горнило». Особливого резонансу набула діяльність інститутського «Вертепу», який став активним учасником підготовки «Української хвилі»: в переддень акції колектив побував із виступами в усіх областях України, завершивши їх у день Злуки на Софійській площі в Києві під час велелюдного мітингу за участю Івана Драча, В'ячеслава Чорновола, Левка Лук'яненка, братів Горинів, Михайла Косіва та ін.

Висновок

На початках Незалежності колектив інституту ще з більшим натхненням включився в розбудову нашої молодої держави: зокрема, була створена група викладачів та студентів для сприяння і допомоги в оформленні Військово-морських сил України (м. Севастополь); для Яворівського полігону була створена показова світлиця, у якій за допомогою зображувальних засобів була розгорнута історія Українського війська від часів Княжої доби, Козаччини до Січового стрілецтва й визвольних змагань УПА.

Значимість особи, яка відійшла у вічність навесні 2000 року, засвідчила громадськість Львова, а також друзі з усіх кінців України, які прийшли попрощатися з Еммануїлом Мись- ком - такої велелюдної процесії проводів в останню путь Львів до того не знав.

Постать Еммануїла Миська увійшла в історію не тільки як визначний митець, а передусім як скульптор, педагог, ректор, а також надзвичайно потужний та патріотичний громадський діяч. Це яскравий приклад для наслідування його нинішніх колег і він дотепер залишається еталоном для молодого покоління.

Размещено на Allbest.ru