Сільськогосподарська кооперація України

спеціальності 014 - історія

Актуальність теми. У рефераті проаналізовано вихідні чинники становлення та розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні на початку ХХ ст.

Мета реферату: проаналізовати вихідні чинники становлення та розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні на початку ХХ ст

Територіальні межі наукової роботи охоплюють територію сучасної України

Відповідно до мети та головних завдань побудована структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1

Історичні факти свідчать, що важлива роль у поширенні кооперативної ідеї в Україні належала інтелігенції. Перші відомості щодо цього з'явилися у 1868 р. на сторінках газети «Киевский Телеграф» у статті М.Зібера, а в 1869 р. вийшла його монографія «Потребительные общества». Незабаром побачила світ праця М.Балліна «Первая памятная книжка потребительных обществ» (1870). Теорію кредитної кооперації пов'язують з іменами П.Чубин- ського, В.Доманицького, О.Юркевича. Популяризацією кооперативних ідей через посередництво лекцій, консультування, друкування літератури, практичну роботу була насичена діяльність відомих харківських кооператорів М.Балліна (1829-1904) та В.Козлова (1842-1920), а також Г.Галагана (1819-1888), М.Левицького (1858-1934) та ін. На практиці вони керувалися кооперативним досвідом Західної Європи та власними переконаннями. Визначний український економіст К.Мацієвич підкреслював, що подекуди «...це приводило до кооперативних «винаходів» сумнівного значення, але тим часом і це збагачувало кооперативний досвід, ширило кооперативні ідеї та утворювало ґрунт для ширшого руху» .

Поява в Україні перших організацій з ознаками справжніх кооперативів стала можливою завдяки реалізації аграрної реформи 1861 р., що ліквідувала підвалини старого економічного устрою, в якому панувало велике землеволодіння, що базувалось переважно на примусовій праці кріпосного селянства і забезпечувало основну масу товарної сільськогосподарської продукції. Разом з тим здебільшого натуральне селянське господарство поступово втягувалося в ринкові відносини. За таких умов з'явилися перші споживчі (Харківське споживче товариство, 1866 р.) та кредитні (Гадяцьке ощадно-позичкове товариство, 1869 р.)

М.Левицький 17 вересня 1894 р. заснував першу хліборобську артіль у селі Федварі Олександрійського повіту. «Через короткий час (в 1895 році) артілей вже було десять, а в 1896 році їх вже було 85»] З Херсонщини цей рух перекинувся на Катеринославщину, Полтавщину, Київщину і т.д. Незважаючи на недовготривалість їхнього існування, хліборобські артілі М.Левицького мали неабиякий вплив на розвиток теорії і практики сільськогосподарської кооперації. Вже на початку ХХ ст. вчені довели нежиттєздатність виробничих форм кооперації, наполягаючи на ефективності кооперування у сфері постачання, збуту, переробки продукції тощо.

Разом з тим започаткована була активна діяльність сільськогосподарських спілок («обществ»), завданнями яких було піднесення культури селянського господарства через розповсюдження удосконалених сільськогосподарських знарядь, сортового насіння, добрив тощо. Крім того, ці спілки займалися збутом сільськогосподарських продуктів. Однією з перших була Харківська сільськогосподарська спілка, яка виникла в 1880 р. А після неї виник цілий ряд інших подібних спілок в інших місцевостях країни [2, с. 330].

Значне збільшення кількості сільськогосподарських спілок спостерігалося з лютого 1898 р., коли був затверджений «нормальний статут для місцевих сільськогосподарських спілок». За цим статутом спілкам надавалося право: вивчати становище сільського господарства та виявляти господарські потреби шляхом спільного обговорення на зібраннях своїх членів, сільськогосподарських бесідах та з'їздах; поширювати теоретичні та практичні знання з сільського господарства шляхом влаштування публічних читань, друку та розповсюдження сільськогосподарських творів, а також власного періодичного журналу. Спілкам рекомендувалося засновувати сільськогосподарські училища, бібліотеки та музеї; вивчати вітчизняний та зарубіжний сільськогосподарський досвід та на цій основі поліпшувати ефективність ведення господарства. Крім того, надавалося право влаштовувати конкурси сільськогосподарських машин, засновувати дослідні станції, ферми, розсадники; допомагати господарям ефективно налагоджувати роботу сільськогосподарських підприємств за допомогою корисних вказівок та рекомендацій; постачати селянам необхідні в господарстві предмети та допомагати збуту виробленої продукції; відкривати у своїй місцевості окремі відділи] В.Сапелкін констатував, що в 1870-х роках кількість сільськогосподарських спілок в Російській імперії доходила до 84, а в 1880-х роках - до 93. За даними В.Тотоміанца, в 1902 р. в Росії існувало близько 212 сільськогосподарських спілок, в 1904 р. - 320. А за даними міністерства хліборобства, на 1 січня 1905 року функціонувало вже 843 сільськогосподарські спілки . Український вчений К.Мацієвич вважав, що до 1900 р. в Україні існувало 23 сільськогосподарські спілки, а до 1904 р. - 58

Зародження і становлення кооперативного руху в Україні відбувалося на межі двох століть - ХІХ-го та ХХ-го. Можливо, саме це зумовило таке тісне переплетення історії і долі нашої національної кооперації та державотворення. Українська кооперація виникла наприкінці ХІХ століття, як, власне, й організований новітній політичний рух українства. Разом із українським політикумом і культурою кооперація поборювала тенети утисків та обмежень ще на зорі свого поступу й набула не лише властивого кооперації економічного характеру взагалі, а й національного. Економічний панцир загниваючих політично-господарських організмів Російської та Австро-Угорської імперій, що панували на українських землях, гальмував розвій нового для них типу господарської організації мас, яка представляла якісно окрему здемократизовану форму економічного виробництва.

Український кооперативний рух, здавалося б, будучи в основі своїй чисто економічним, за таких умов логічно набув і національного характеру. Відтоді його поступ вже міцно був пов'язаний із поступом національно-політичним в Україні. Вочевидь саме це зумовило, що серед його піонерів та провідників були люди, які згодом стали визначними політичними діячами української державності, як то д-р Кость Левицький, Борис Мартос, Кость Мацієвич, Христофор Барановський, Сергій Бородаєвський, проф. Михайло Туган-Барановський, Юліян Павликовський та інші.

Наприкінці ХІХ ст. кооперативний рух, що зародився у Західній Європі, досяг українських земель. Тут він зустрів благодатний грунт для усіх форм свого розвитку серед населення, яке з ентузіазмом сприйняло його. Проте подібний тип господарської діяльності не був новим для українців, найстарішими різновидами якої ще у XVI-XVIII століттях були столярні, мулярські, ковальські, крамареві артілі. Змогу розвитку кооперації на теренах Австро-Угорщини дав закон від 1873 року, а вже наступного (1874-го) року Товариство “Просвіта” у Львові (засновано 8 грудня 1868 р.) надрукувало, відповідно до вказаного закону, зразки статутів і ведення справ “забірково-господарських спілок”. Вони стали юридичною підставою розвитку кооперації в Галичині до Першої світової війни. Згодом кооперативні господарства почали ширитися на усьому західноукраїнському терені.

Першу кооперативну крамницю міського типу “Народня Торгівля” було засновано у Львові інженером Василем Нагірним . Велику ролю у становленні кооперації в Галичині відіграли західноукраїнський політик Юліян Павликовський (20.VII.1888 - 28.XII.1948, Мюнхен), а також відомий національно-політичний діяч, що згодом став головою уряду Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), Кость Левицький (17.ХІ.1859 - 12.ХІ.1941). К.Левицький керував Крайовим союзом кредитовим та “Центробанком”, був співзасновником Товариства взаємних обезпечень і кредиту “Дністер” та довголітнім членом його дирекції. Ці установи відіграли важливу ролю у розвиткові кооперативного руху в Західній Україні.

На Великій Україні кооперація розпочала свою боротьбу за право функціонування, як різновиду економічної формації, також наприкінці ХІХ століття, але юридичні підстави для її розвитку з'явилися значно пізніше. Проте, національній кооперації в підросійській Україні доводилося змагатися за право існування не лише як економічній течії, але й як національній. Порівняно широке разгалуження української кооперації вимагало згуртування її у кооперативні союзи, які невдовзі й було створено. Втім, вони виявились недовговічними через ворожу політику і заходи московського Центросоюзу. Як наслідок, 1913 року перші українські кооперативні союзи були змушені зліквідуватися і відродилися лише після Лютневої революції 1917 року.

Однак такі складні обставини не змогли стати на заваді розвою кооперації взагалі. Першим вітчизняним організованим кооперативом було Споживче товариство, засноване 1864 р. у Харкові М Беліним (1829-1904) та В.Козловим (1842-1920), які були обізнаними на прикладах західноєвропейської кооперації. 1866 року В.Козлов приїжджає до Миколаєва, де намагається започаткувати кооперативний рух. Тим часом 1868 року у Києві молодий доцент університету Святого Володимира М.Зібер організовує друге споживче товариство.

Споживчий кооперативний рух починає швидко ширитися в Україні, подібні товариства виникають у Харкові, Одесі, Полтаві, Миколаєві, Херсоні, Чернігові, Катеринославі, але їхній потенційний розвиток гальмують господарсько-економічні умови тогочасної Росії, що призводило до частого занепаду новоутворених товариств.

Особливому сплеску зростання споживчих кооперативів сприяла народно-демократична революція 1905-1907 років. Так, якщо 1905 р. в Україні діяло 480 споживчих кооперативів (1/2 сільські), то 1912 р. їх налічувалося вже 2 тис. 500, а 1914 року в губерніях підросійської України було 3 тис.052 споживчих товариства (всього в імперії - 14 тис. 500 споживчих товариств).

Кооперативи України почали шлях свого об'єднання і загальної координації господарчої діяльності ще з 1908 р., коли у Києві утворився Перший Союз споживчих кооператив, а згодом і другий такий же у Вінниці. Проте, як вже зазначалося, вони були змушені розвалитися внаслідок тиску центральної влади. Їхню ролю прагнуло перебрати на себе утворене офіційно 1912 року в Харкові промосковського спрямування Потребітєльскоє Общєство Южной Росії.

Кооперативний рух сколихнув село, яке тільки-но вибралося з кріпацтва, і який постав у вигляді спілок. Диференціація селянської маси сприяла зародженню двох типів сільськогосподарських кооперативних спілок: загального характеру і що займалися розвитком окремих галузей сільського господарства. Перша в Україні загальна сільськогосподарська спілка постала 1880 року у Харкові і згодом (до 1912 р.) перетворилася у міцну організацію.

Сільськогосподарські спілки загального типу неоднорідно опановували терени підросійської України. З 1020 сільськогосподарських спілок (з них спеціальних - 122) найбільше діяло на Полтавщині - 345, проте наступна за їхньою чисельністю губернія - Чернігівська, була заповнена ними вже у значно меншому обсязі (132 спілки), а найслабше сільськогосподарські спілки заполонили Волинь - лише 19 кооперативних спілок. Інша форма організації сільськогосподарської кооперації об'єднувала переважно заможну частину населення. Перша така спілка виникла 1897 року і на 1915 рік їхня чисельність сягнула 150-ти, найбільше з яких розташовувалися на Поділлі (32) та Київщині (30). Ці спілки займалися здебільшого постачанням та збутом продукції, виданням позик під товари тощо, а пізніше розвинулися й спеціалізовані спілки, що господарювали молочарством, заготівлею курей, вирощуванням буряків тощо.

Виробнича кооперація в Україні не набула до 1917 р. свого потенційного розвитку через відсутність юридичних підстав. Першу хліборобську артіль не лише в Україні, а й в усій Російській імперії, заснував 1894 року у с. Федварі на Херсонщині Микола Левитський (1859-1934) - активний учасник майбутніх українських кооперативних з'їздів і руху. На перших порах кількість виробничих кооперативів швидко зростала й на 1902 рік у Великій Україні налічувалося вже понад 125 виробничих артілей, але жодна з них не проіснувала більше за три роки. Певного поштовху розвиткові міським трудовим артілям (перша виникла 1906 року у Києві) надали Закон про трудові товариства (1902 р.) та Статут про трудові товариства (1904 р.). Втім, виробничі артілі інженерів, службовців та інших міських кооперацій так і не змогли масово розвинутися.

Проте стрімко почала ширитися кредитова кооперація, яка взяла на себе ролю основного партнера для співпраці із щойно визволеним з кріпацтва селянством. Зародилася вона у вигляді ощадно-позичкових товариств, перше з яких утворилося 1869 року поміж міщанами м.Гадяча, що на Полтавщині. Велика потреба у грошових кредитах для звільненого села народила й сільські ощадно-позичкові товариства, а перша така кооперація постала 1871 року у с.Вереміївці на Катеринославщині. Того ж року Григорій Галаган створив Ощадно-позичкове товариство у с.Сорочинці Прилуцького повіту на Полтавщині, яке розвинуло свою діяльність найбільш вдало. На 1908 рік це товариство мало 11 тисяч 924 члени й провадило господарчу працю у восьми волостях, а саме - у 25 селах. Проіснувало воно майже майже 60 років і лише навала більшовизму змусила товариство зникнути. Загалом же на Полтавщині виникло 14 ощадно-позичкових товариств. Усього ж у 80-х рр. ХІХ ст. в Україні, що перебувала під владою династії Романових, їх діяло 120 (причому 76 - на Чернігівщині й Херсонщині), чисельність яких до кінця століття зросла до двох сотень.

Перше ж вітчизняне кредитове товариство (згідно із законом від 1895 р.) було створене у 1897 р. в с.Іванківці на Полтавщині. До 1905 р. кредитових товариств налічувалося вже 370, а лише протягом вказаного року з'явилося ще 150 подібних товариств. Кредитова кооперація дістала в Україні широкого розвитку і через 10 років вона охоплювала 3 тисячі 412 товариств. Перший же Союз кредитової кооперації було створено1901 року у Бердянську. Проте, згідно із тогочасним російським законодавством, такі Союзи не мали змоги робити банківських операцій аж до 1911 р., коли лише з'явився відповідний на це дозвіл. Взагалі ж в Російській імперії Госсударственная Дума лише 1916 року ухвалила закон про кооперацію, що з'явився під назвою “Положеніе о кооперативныхъ товариществахъ и ихъ союзахъ”. Відсутність належної правової бази не давала довгі роки українським кооператорам Росії згуртуватися також й у національну спілку. Закон про з'їзди кооперативних інституцій (за умови реєстрації їхніх статутів) було випущено аж після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції 1 вересня 1917 р. Тимчасовим урядом.

Нового поштовху розвиткові української кооперації надала лише нова національна революційна влада. Щойно постала Українська Центральна Рада, як вже 20 березня 1917 р. нею було видано кооперативний закон, який створював правову підставу діяльності й з'їздам вітчизняним кооператорам. Визнаним лідером і теоретиком кооперативного руху вже тоді був професор М.Туган-Барановський, який став й одним з організаторів першого з'їзду українських кооператорів.

Перший Український Кооперативний з'їзд відбувся у Києві в травні 1917 р., а незабаром у серпні 1917 р. свою роботу провів вже Другий Кооперативний з'їзд. На з'їздах обговорювалися загальні робочі проблеми і опрацьовувалися плани подальшої розбудови кооперації в Україні. Одразу ж після І Кооперативного з'їзду розпочав діяльність як головна тимчасова організація всієї вітчизняної національної кооперації Український Центральний Кооперативний Комітет (УЦКК), що зосереджував у своїх руках головні юридичні повноваження й відчутні дійові права щодо організації та координації кооперативного руху в колишніх російських губерніях України. УЦКК став також провідним ідеологічним центром української кооперації. Головою Комітету було обрано професора Михайла Туган-Барановського, а виконавчим директором став Борис Мартос. Український Центральний Кооперативний Комітет складався з трьох головних відділів, а саме: культурно-освітнього, ревізійного та страхового. Крім того в його рамках було створено п'ять спеціальних комісій: статистичну, фінансову, правничу, освітянську і соціальну. Друкованим органом УЦКК став науково-кооперативний журнал “Українська кооперація” (головний редактор М.Туган-Барановський).

1917 рік дав могутній поштовх розвиткові всіх галузей кооперації в Україні. За цей рік чисельність, наприклад, споживчих товариств збільшилася до 4 тисяч 873, а центром споживчої кооперації стає створена 6 травня 1917 р. організація під назвою “Дніпросоюз”, який вже на січень 1918 р. здійснював фінансовий обіг у 5 млн. карбованців. Видавав півмісячник “Кооперативна зоря”.

В середині 1917 р. створюється й фінансовий центр української кооперації з філіями в усіх великих містах країни - Український Народний Кооперативний банк (Українбанк). Організатором цієї центральної фінансової інституції вітчизняної кооперації і головою її правління був відомий український урядовець, перший генеральний секретар фінансових справ УНР Х.Барановський. При Українбанку, як і при “Дніпросоюзі”, діяли спеціально створені ревізійні комісії - так звані “надзірні ради” (членом обох з них, наприклад, був також й інший політичний і державний діяч УНР, член Центральної Ради Б.Мартос).

Третім, сільськогосподарським, “китом” українського кооперативного руху став Перший Всеукраїнський Сільсько-Господарський Кооперативний Союз (скорочено - “Централ”), який було створено в січні 1918 року. Організатором і головою Ради “Централу” був відомий урядовий діяч УНР К.Мацієвич. Завданням собі “Централ” ставив широку сільськогосподарську діяльність, а також об'єднання сільськогосподарських кооперацій у єдину структуру та допомогу в утворенні кооперативів сільськогосподарського спрямування. Друкованим органом був двотижневик “Сільський господар”.

Заходами іншого визначного кооперативного фахівця Михайлова у 1917 р. у Києві було створено Перший Союз молочарських кооперативів, які почали зароджуватися в Україні лише щойно на початку ХХ століття. Проте протягом першого ж революційного року наступні молочарські союзи виникають в Одесі та Харкові, а за часів Гетьманату (1918 р.) вже активно діяло 112 таких кооперативних спілок.

Третій Український Кооперативний з'їзд відбувся в травні 1918 р. вже за нової форми української державності - Української Держави (Гетьманату) П.Скоропадського. З'їзд обміркував плани кооперативної діяльності за нових політичних обставин. Згідно його рішення у вересні 1918 р. на чолі з М.Туган-Барановським відбулися Установчі Збори Українського Центрального Кооперативного Комітету на яких було, між іншим, ухвалено заснувати Всеукраїнську Раду інструкторів та Кооперативний інститут. З жовтня 1918 р. УЦКК почав видавати ще й власний “Бюлетень”.

Нова влада, поклавши в основу своєї економічної політики збереження приватної власності і широкої економічної ініціативи, не загальмувала, а тим самим сприяла подальшому розширенню кооперативного руху в Україні.

Централя споживчої кооперації “Дніпросоюз” до кінця 1918 р. збільшив свої обертові капітали з 5 млн. крб. (у січні 1918 р.) до 70 млн. крб., вкладаючи їх у різні галузі народного господарства, зокрема, у торговельну, промислову (велику миловарню з річною продукцією близько 200 тис. пудів у с. Куренівка під Києвом, фабрику взуття у столиці, що виробляла 100 тис. пар на місяць, фабрики білизни, трикотажу тощо). За Гетьманату у споживчій кооперації було задіяно близько 4 млн. членів (майже 11,5 % населення тогочасної Української Держави), що були об'єднані у 15 тисяч кооперативних товариств.

Національно-визвольна боротьба українського народу завершилася поразкою і втратою державності. На терені України більшовиками було проголошено маріонеточну Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). За радянської влади вже у 1920 р. кооперація потрапила під жорсткий контроль держави. Потім настав 1922 рік, коли не стало навіть паперової суверенності УСРР, а далі - голод 1922-го, колективізація, голодомор 1932-1933 рр., 1937-й... Вітчизняна кооперація народилася із зародженням національно-політичного руху, розквітла в часи його перемоги і втратила свою незалежність разом із втратою її Україною. Українська кооперація ніколи не була державною, проте завжди залишалася державотворчою, державницькою і загальнонародною.

1. Батюк І. Сільськогосподарська кооперація на Україні. - Харків: Книгоспі- лка, 1925. - 91 с.

2. Бородаєвський С.В. Історія кооперації. - Прага: Укр. громад. видав. фонд, 1925. - 344 с.

3. Височанський П. Коротка історія кооперативного руху на Україні. - Харків: Червоний шлях, 1925. - 52 с.

4. Витанович І. Історія українського кооперативного руху. - Нью-Йорк: Тов-во укр. кооперації, 1964. - 624 с.

5. Геєць В.М., Горкіна Л.П. Українська кооперація: історичний досвід в аспекті сучасного її відродження. - Київ, 2006. - 25 с.

6. Горкіна Л.П. Нариси з історії політичної економії в Україні (остання третина ХІХ - перша третина ХХ ст.). - К.: Наук. думка, 1994. - 244 с.

7. Дешко Є. Кооперація на Україні. - Харків, 1927. - 97 с.

8. Зіновчук В.В. Кооперативна ідея в сільському господарстві України і США.

9. Качинский В. Очерки аграрной революции на Украине. - Вып. І: Уравнительный раздел земли. - Харьков: Держвидав України, 1922. - 107 с.

10. ЛитвицькийМ. Діяльність Василя Доманицького як кооператора // Василь Доманицький (З нагоди 15-ї річниці його смерті). - 1925. - 32 с.

11. Маслов С. Крестьянское хозяйство: Очерки экономики мелкого земледелия.

Размещено на Allbest.ru