Представники дворянського стану в корпорації духовенства Ніжинського повіту Чернігівської губернії на початку ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Представники дворянського стану в корпорації духовенства Ніжинського повіту Чернігівської губернії на початку ХІХ століття

О.О. Лейберов

Голова первинної профспілкової організації працівників Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя

У статті розглянуто питання становища представників дворянського стану в корпоративній організації духовенства Ніжинського повіту Чернігівської губернії. На основі архівних матеріалів, що до цього часу не були вивчені науковцями, автор досліджує майновий, сімейний стан дворян-священників. Проаналізована динаміка чисельності даної соціальної групи, визначені її корпоративні інтереси. Дворяни, що несли духовну службу при цьому зберігали основні станові привілеї шляхетського стану, мали право володіти селянами-кріпаками. В основних соціально-побутових та сімейно-шлюбних категоріях вони мало чим відрізнялися від представників дворянства, однак рівень прибутків у них був значно меншим. Представники даної групи всіляко намагалися відокремитися від священників недворянського походження, замикаючись в окрему станово-професійну групу. Дослідник прийшов до висновку, що існування дворян-священників на землях Лівобережної України не було виключенням, а було доволі поширеним явищем, що вирізняло її від власне російських губерній.

Ключові слова: шляхта, духовенство, соціально-економічний статус, Ніжинський район процесу, але разом з тим дозволяє виявити особливості, притаманні, власне, цим адміністративно-територіальним одиницям.

Сучасній вітчизняній історичній науці останнім часом пожвавився науковий інтерес до дослідження соціальної історії окремих станів, груп та корпорацій. Не залишилась поза увагою дослідників історія українського шляхетства, яка протягом XVIII - початку XIX століття швидко нобілітувалась, вливаючись у стан загальноімперського російського дворянства та, активно залучалося на державну службу. Вивчення еволюції станової структури України даного періоду, трансформацій та процесів соціальної мобільності тогочасного суспільства відкриває перед істориками широкі горизонти досліджень, розширює межі наукового пізнання та активізує їх до нових пошуків. Дослідження історії дворянства окремих регіонів сприяє уточненню та конкретизації загальних тенденцій і закономірностей історичного процесу, але разом з тим дозволяє виявити особливості, притаманні, власне, цим адміністративно-територіальним одиницям.

Вивченню історії дворянського стану Чернігівської губернії присвячена ціла низка наукових розвідок та публікацій. Дореволюційна історіографія досліджуваної нами проблеми представлена низкою публікацій, авторство яких належить представникам дворянського стану [1-2]. Зрозуміло, що досліджуючи проблеми походження та історії дворянських родин Чернігівщини, автори, повідомляючи історичні факти, не намагалися їх аналізувати та порівнювати. Дані праці відрізняються насиченістю фактичним матеріалом, але разом з тим не містять узагальнень та висновків. Радянські історики 20-50-х рр. ХХ століття взагалі втратили науковий інтерес до даної проблеми, яка вважалась "не актуальною", а іноді "шкідливою та небезпечною". Інтерес до вивчення соціально-економічного становища дворянства, як окремого соціального класу, хай і експлуататорського за своєю суттю, пожвавився після початку дискусії в радянській історичній науці початку 60-х рр. ХХ століття про аграрний лад Росії в період імперіалізму. В цей час побачили світ солідні наукові дослідження [3-5]. Однак для всіх них притаманне негативне ставлення до дворянства в цілому, заідеологізованість та тенденційність висновків.

Сучасна історіографія представлена низкою досліджень, які характеризуються новизною підходів до вивчення проблеми, в першу чергу розглядом еволюції дворянства на основі змін його економічних позицій та місця в соціальній структурі суспільства. До таких праць слід віднести узагальнююче дослідження О.І. Гуржія та Ю.А. Русанова "Дворянство Лівобережної України кінця XVIII - початку XIX ст.: соціально-правовий статус і місце у владних структурах Російської імперії" [6]. На основі значного фактологічного та статистичного матеріалу авторами проведений ґрунтовний аналіз процесів еволюції правового статусу шляхетного стану в означений період, вивчені особливості процесу нобілітації козацької старшини, досліджено місце і роль місцевого дворянства у становленні російського державно-бюрократичного механізму. Суттєво доповнюють картину досліджень статті у періодичних виданнях вітчизняних істориків-краєзнавців [7-9]. В одному з наших досліджень, на основі архівних матеріалів, була зроблена спроба вивчення соціального портрету дворянства Ніжинського повіту Чернігівської губернії на початку XIX століття [10]. Але її не можна вважати повною, адже поза увагою залишилася частина місцевого шляхетства, а саме дворяни, що перебували у складі приходського духовенства. Для того щоб з'ясувати необхідні соціальні характеристики даної групи дворянства, слід в першу чергу розглянути становище, у якому перебувало дворянство та духовенство Російської імперії в даний період.

На початок ХІХ століття дворянство сформувалось як окремий, "перший благородний стан" Російської імперії. Представники дворянського стану мали значні привілеї (економічні, фінансово-податкові, судові, корпоративні), визначали тенденції розвитку російської культури, суспільно-політичної думки, складали більшість офіцерського складу в армії та бюрократичного апарату країни. На українських землях процес перетворення козацької старшини та шляхти у дворянство (нобілітація) дещо затягнувся. Натомість духовенство, що складало "другий вільний стан" імперії, на кінець XVIII століття перетворилось на одну з найбільш замкнених соціально-професійних груп імперського суспільства. Ця корпоративна замкненість була обумовлена низкою причин. По-перше, світська влада негативно відносилась до переходу селян та міщан у стан духовенства, не бажаючи втрачати платників подушного податку. Хоча такий перехід офіційно не був заборонений, але світська й духовна влада створювали безліч адміністративних перепон, щоб йому запобігати. Виборність кліру прихожанами, що було розповсюдженою практикою довгі роки, у XVIII столітті стала поступово обмежуватися, поки у 1797 році не була остаточно ліквідована імператорським наказом. Подруге, чисельність осіб духовного стану значно перебільшувало суспільну потребу в них, оскільки в середині духовенства існував високий природній приріст, що пояснювалось раннім віком вступу у шлюб та забороною будь-яких способів обмеження народжуваності. Тому духовні особи приймали всі міри, щоб закріпитися на одному місці та передати своє місце у спадок дітям. Таким чином, професійна спадковість розвинулася у звичай наслідування церковних місць. Російський дослідник Б. Миронов наводить таку статистику: "Якщо у 1730-і рр. на долю представників світського походження приходилося біля 4 % всіх кліриків, то у 1760-і рр. - до 2 %, а в 1780- 1790-і рр. - всього 0,8 %" [11, с. 100]. Таким чином, упродовж XVIII століття духовенство набуло особливі права, які були законодавчо закріплені та перетворили його в окремий стан суспільства. У 1719 році воно було звільнено від прямого податку, у 1724-1725 рр. - від рекрутської повинності, а на початку ХІХ століття - від тілесних покарань. З 1722 р. тільки Синод як вищий церковний суд мав право розбирати та виносити вироки по всіх цивільних та кримінальних справах між духовними особами. Духовенство вважало себе привілейованим станом та вимагало для себе окремого соціального статусу, рівного дворянському. Натомість дворянство вважало, що духовенство знаходилося на значно нижчому щаблі соціальної драбини і тому ставилося до нього зверхньо, якщо не з презирством. Як тут не згадати сцену з гоголівських "Мертвих душ", коли Чичиков посварився зі своїм компаньйоном, з яким провертав темні справи на митниці, що стало причиною доносу, судової справи та його відставки. "Якось у запальній розмові, а може бути, що трохи й під чаркою, Чичиков назвав другого чиновника поповичем, а той, хоч і справді був поповичем, невідомо чому образився жорстоко й відповів йому тут же прикро й надзвичайно різко, а саме ось як: "... ні, брешеш, я статський радник, а не попович, а от ти так попович!" А потім ще додав йому на злість, для більшої досади: "От, мовляв, воно що!" [12, с. 215].

Російські дворяни не прагнули переходити в стан духовенства та вважали нижче своєї гідності вступати на церковну службу. На цю особливість поведінки представників дворянства звертали увагу сучасники і це підтверджують практично всі дослідники проблеми. Ключовою причиною цього була фінансово-майнова нерівність, що існувала між дворянством та духовенством, причому не на користь останнього. Саме тому, представники російського духовенства всіляко намагалися перейти зі свого стану у дворянство. Однак на початок ХІХ століття практично єдиною можливістю отримати дворянство представнику, що мав духовний сан, залишалась практика пожалування за "службові успіхи" російськими орденами [13-14].

На українських землях у кінці XVIII - початку ХІХ століття ситуація була дещо іншою. Незважаючи на те, що Українська православна церква з кінця XVII століття була підпорядкована Московському патріарху, а потім Синоду, виборність духовних посад тут довгий час зберігалась. Представники місцевого шляхетства не вважали негожим для себе займати священницькі посади. Типовий приклад, доля благочинного протоієрея ніжинської Богословської церкви Федора Лисянського, який спочатку почав службу у полковій канцелярії Прилуцького полку, а потім обрав духовну кар'єру. Спочатку він став канцеляристом Київської духовної консисторії, а в 1760 р. був рукоположений у Ніжині. Для всебічного аналізу корпоративно-професійної групи дворян-священників Ніжинського повіту Чернігівської губернії варто дослідити комплекс архівних документів, що зберігаються у фондах відділу Державного архіву Чернігівської області в місті Ніжині. Найбільш повну картину структури досліджуваної групи, службового становища її представників, їх майнової диференціації, статусних орієнтирів, внутрішньої мобільності та родинно-шлюбних відносин розкриває "Ведомость о жительствующих в Нежинском повете господах дворянах с показанием фамилий, детей мужескаго и женского пола и в каких губерниях и уездах и по малороссийских поветах и где имеют с фамилиями жительства" (далі - ''Відомість...") [15]. Цей документ був складений маршалом ніжинського повітового шляхетства (предводителем дворянства) Г.Я. Почекою на виконання наказу Малоросійського генерал-губернатора князя О.Б. Куракіна і датований початком січня 1803 року. Дворяни-священники виділені в документі в окрему групу, записану у кінці у "Відомості ..." після всіх дворян, що несли військову та статську службу, або знаходились у відставці. Таке виокремлення, на нашу думку, було зумовлено не соціальним становищем або матеріальними статками віднесених у цю групу осіб, а виключно їх професійною приналежністю, так що говорити про якусь станову дискримінацію не приходиться. Виходячи з даного архівного джерела, нами зафіксовано 44 дворянські родини (223 особи), голови яких виконували священницьку службу. До них входять 131 представник чоловічої статі та 92 жінки. Повних сімей (чоловік, дружина, діти) нараховано 18, удівців - 12 осіб та 14 вдів [15, арк. 170-173]. Серед них були представники відомих та поважних шляхетських родів Чернігівщини - Савицьких, Саханських, Огієвських, Виридарських ("роди дворянства жалуванного або дійсного", вносилися у 1-у частину Дворянської родовідної книги); Ушинських, Адасовських, Лукашевичів, Яснопольських, Самойловичів, Кониських, Лисянських ("роди дворянства військового", вносилися відповідно у 2-у частину родовідної книги); Левицьких, Павловських, Максимовичів та Тичин ("роди дворянства, набутого на цивільній службі", 3-я частина родовідної книги); Кременецьких, Медовників, Плиських, Косинських, Стефановських та Косменків. Дворяни-священники мали свої приходи у ніжинських Миколаївській, Покровській, Преображенській церквах, носівських - Троїцькому, Миколаївському, Преображенському храмах, Михайлівській та Різдво-Богородицькій церквах села Монастирище, кукшинському Дмитрівському храмі, Покровській церкві села Кобижчі, талалаївській Святопараскевіївській церкві, Троїцькій церкві (с. Махнівка Борзенського повіту) та храмах у селах Лихачів, Веркіївка, Заньки та Селище. Решта просто значилися "у штаті церковному" [15, арк. 170-173]. дворянський духовенство ніжинський повіт

За нашими підрахунками у Ніжинському повіті на початку ХІХ століття представники дворянського стану, що несли приходську духовну службу практично всі належали до вищої групи "білого" духовенства. Серед них були два благочинних протоієрея (адміністративна посада священника, під час призначення на яку він ставав помічником єпископа й здійснює нагляд за порядком в окремому церковному окрузі єпархії), причому один з них - Федір Білявський, якому вже був 71 рік, за своїм віком здійснював свої функції номінально. Напроти його прізвища було позначено "в Ніжинському духовному правлінні присутній". А основний тягар нагляду за духовенством округу лежав на вже згаданому Ф. Г. Лисянському. Крім них до корпорації повітового духовенства входили сім священнонамісників, двадцять священників і тільки два диякони. Варто зауважити, що одним з показників впливовості у повітовій шляхетській корпорації було службове становище та вислужені чини (згідно Табелю про ранги 1722 р.). Однак у Табелі про ранги не були внесені духовні посади. Духовенство вимагало, і це було зафіксовано у Наказі депутату від Синоду в Комісію для складання Уложення (1767 р.), законодавчо оформити свої станові права та пропонувало верховній владі ввести ієрархію духовних чинів на кшталт військових. Так, архієпископа вони вимагали прирівняти до генерал-аншефа (ІІ клас Табелю про ранги), єпископа - до генерал-поручика (ІІІ клас), настоятеля монастирю - до генерал-майору (IV клас), священника до поручика (ХІІ клас), диякона та ченця до прапорщика (XIV клас), а нижчі церковні посади - до сержанта. Всі офіцерські чини до 1845 р. одразу надавали спадкове дворянство їх власнику. Таким чином, духовенство претендувало на спадкове дворянство для священників та ченців. Але даний проект після розгляду Катериною ІІ так і не був прийнятий.

Як наголошує російський дослідник Б. Миронов: "Вимоги духовенства, в першу чергу священнослужителів, були значною мірою задоволені, оскільки по своїм правам на початок ХІХ століття вони зрівнялися з особистими дворянами" [11, с. 103]. З цим твердженням можна погодитися тільки на половину. Отримавши значні права в судовій та податковій сфері, духовенство не мало одного з найголовніших привілеїв, що належало тільки дворянському стану. Духовним особам заборонялося володіти кріпаками. Церковне володіння "ревізькими душами" було тільки колективне, кріпаки могли належати монастирям, а не окремим особам. У 1746 р. за наказом Єлизавета Петрівна дарувала дворянству виключне право володіти кріпаками. У наказі Сенату від 10 березня всім підданим "що не з дворянського стану походять... їм людей та селян з землями, і без землі, купувати в усій Державі заборонити" [16]. Ми не знайшли жодної згадки про володіння священниками, що проживали у власне російських губерніях "кріпосними селянами. Дані "Відомості." засвідчують, що священники Ніжинського повіту кріпаками володіли.

Таблиця 1

Майнове становище дворян-священників Ніжинського повіту