Динаміка дитячої смертності в роки Голодомору 1932–1933 у закладах державного піклування

По 42 районах Київської області (загалом 829 населених пунктів) на 01 березня 1933 р, голодувало 26 525 родин (206 135 осіб) в тому числі 112 199 дітей (майже 54%), Станом на 1 березня 1933 р, померло 12 801 особа (6,21%), хворіли 15 628 осіб (7,58%), опухло 47 392 особи (22,9%), Гіпотетично припускаємо, що половину від померлих, опухлих та хворих становили діти (оскільки, вони загалом являли понад 50% кількості населення) [15, с. 712-714].

Полтавські дослідники виводять приблизно такий же показник дитячої смертності, Зокрема, С, Петренко зазначає, що «Статистичні дані свідчать про високий рівень дитячої смертності на Полтавщині у 1932-1933 рр, Якщо по Україні він становив близько 40% від загальної кількості жертв, то на Полтавщині - 66%» [16], На - жаль, в статті С, Петренка не наведено методику підрахунку, але, враховуючи традиційно високу щільність населення Полтавщини, припускаємо, що питома вага дитячого населення Полтавщини була вища, за інші регіони,

Згідно офіційній (але абсолютно не повністю вичерпній) статистиці, по Київській та Харківській областях дитяча смертність з лютого по серпень 1933 р, зросла у 6 разів [3, с, 45], на Дніпропетровщині у 7 разів [17, с, 305], Австралійський дослідник Уінткрофт, на основі аналізу карток реєстрації народжень та смертей, стверджував, що різкий спад народжень та істотне зростання смертності спостерігалося синхронно по різним територіям [18],

Істотно скоротилася тривалість життя, 3 1 000 хлопчиків, народжених в 1932-1933 рр., до 15 річного віку доживало лише 154, дівчаток - 211 (на 1928 р, ці показники становили 844 та 852 особи відповідно) [19, с, 266],

Спробуємо зробити демографічний прогноз по закладах державного піклування над дітьми на прикладі м, Харкова,

В нашому розпорядженні є данні по рівню смертності немовлят по м, Харкову, які були зафіксовані органами міськздороввідділу [20, арк, 19],

Ha 1933 p. бюджетом м. Харкова передбачалося утримання трьох дитбудинків на 540 місць. Проте ситуація продиктувала необхідність створення ще двох притулків на 160 дітей кожен (по вул. Тарасовській, 6 та пров. Сердюківському, 5). В квітні 1933 р. у зв'язку зі зростанням кількості безпритульних дітей, було зорганізовано ще ряд закладів опіки на 555 ліжок [21, с. 190]. Сюди мали звозити дітей, віком до 4 років.

Отже, офіційно в закладах опіки Харкова в 1933 р. мало перебувати 1415 дітей. Насправді, як ми вже зазначали, міліціонери приводили до притулків щодня по 100-120 дітей. Тобто прихована безпритульність перевищувала всі передбачування.

В травні 1933 р. офіційно було зареєстровано 30% смертність від загальної кількості дитбудинківців Харкова. Тобто, з 1415 дітей, що були оформлені у закладах державного піклування по м. Харкову, протягом травня 1933 р. померло майже 425 осіб.

За даними ВЦИК на 1931 р. в 226 дитячих будинках УСРР перебувало 39 318 дітей, до кінця 1933 р. у 452 дитбудинках нараховувалося 96 057 дітей, не враховуючи близько 96 тис дітей, які знаходилися у патронаті [22, с. 177].

Опрацьовуючи документи, ми віднайшли секретну записку голови ЦИК України Г. І. Петровського до голови Леніградської ради І. Кодацького. З-поміж традиційної політичної риторики, Петровський вказує, що в наявні в УСРР дитячі будинки та притулки розраховані на 60 тис дітей, але на вересень 1933 р. в них перебувало 128219 дітей [23, с. 146-147]. Точної кількості бездоглядних та безпритульних дітей він не називає, але зазначає, що їх близько 150 тисяч. Ці данні можна вважати офіційними, але не остаточними. Адже не було взято на облік малят з патронатів, колоній, дитмайданчиків.

Отже, проаналізувавши наявну статистику за 1933 р., ми маємо: 128 215 дітей у притулках; близько 96 000 дітей на патронатах; близько 283 000 безпритульних перебувало під опікою Червоного Хреста та «Друзів дітей». Тобто, загальна кількість дітей, перевищувала 507 тис осіб.

Асоціальних елементів серед них було небагато. Більшість - діти селян, батьки яких загинули від голоду або були депортовані. Влада зробила сиротами майже півмільйона дітей. Неточність статистики по патронатам визнали й офіційні установи. В квітні 1934 р. Секретаріат ВУЦИК констатував, що точного обліку дітей, які перебувають на патронаті немає, відсутній і контроль соціальних та громадських організацій за станом утримання дітей [24, с. 164]. Отже, питому вагу малят, що вижили в патронатах, встановити практично неможливо, оскільки навіть державні опікунські інституції не вели обліку.

Фактично всі демографи зазначали, що можливість виживання дитини в багатьох випадках залежить від умов її перебування. На стан дитячого здоров'я, перспективу виживання напряму впливали стан здоров'я матері, рівень її завантаженості на виробництві (у жінок, що були задіяні на фізичних роботах, діти частіше народжувалися кволими та вмирали в дитинстві), гігієна та догляд. Отже, коли ми говоримо про заклади опіки над дітьми, ми передбачаємо, що держава мала взяти на себе функції гаранта та забезпечити пристойне утримання дітей у закладах опіки та на патронатах. Проте ми розкривали вище масштаби злочинної байдужості державних інституцій до дітей. Такий стан речей обумовив перетворення закладів опіки над дітьми у суцільні конвеєри дитячої смертності.

Загалом, встановлення статистики смертності в дитячих закладах державного піклування справа настільки ж складна, як й встановлення кількості жертв загалом. Концепція політики пам'яті, на наш погляд, має не передбачати не лише встановлення кількості жертв. Ми усвідомлюємо, що це неможливо. Ряд об'єктивних обставин, що склалися на сьогоднішній день (ми про них будемо говорити нижче) практично унеможливлюють визначення конкретної цифри загиблих. Формули обліку питомої ваги населення, що пропонуються прихильниками використання математичних методів в історичних дослідженнях та демографами, можливі для використання лише для мирних й стабільних періодів. В кризові моменти історії вони просто «не працюють», оскільки математичні обліки не можуть врахувати хибної дії людського фактору (маємо на увазі злочинні дії влади, спрямовані на винищення населення України).

Певне світло на події, що відбувалися у закладах державної опіки над дітьми, проливають архівні документи: «Книги реєстрації актів цивільного стану про смерть». Постає проблема збереженості цього виду документів та повнота представлених у них даних. Утім, частина книг все ж збереглася. Вони можуть стати джерелом для приблизного встановлення кількості померлих від голоду у 1932-1933 рр. у розрізі окремих населених пунктів чи окремих закладів. Матеріал по Будинку немовляти, розташованому по вул. Рози Люксембург, 7 у Сталінському районі м. Запоріжжя зберігся випадково [25; 26; 27; 28; 29; 30; 31; 32; 33; 34; 35; 36; 37]. Тільки одна з книг реєстрації актів про смерть, яка охоплювала період з червня по грудень 1933 р. дійшла до нас фрагментарно [37]. У цій справі є лише п'ять довідок про смерть за цей час (такої незначної кількості смертей не буває навіть у період економічної стабільності, не говорячи вже про кризову добу Голодомору).

Деякі книги [29; ЗО] мали інструкцію, яка давала рекомендації чиновникам щодо заповнення бланків про смерть. Вимагалося, щоб особи, які заповнювали книги, в обов'язковому порядку записували прізвища, ім'я, по-батькові небіжчиків, місце проживання, зазначали дату народження, стать, точну дату смерті, вік, а данні про померлих дітей до 1 року потрібно було записувати в пункт 6 (окрема графа для дітей). Тут вимагалося записати рік, місяць і число народження, вказати, яка дитина у батьків (перша, друга чи третя), вказати, як живуть батьки «в купі» чи ні, батько помер чи покинув родину або з яких при чин його немає в сім'ї, коли померла дитина і вказати повний вік матері. В пункті №7 потрібно було зазначити громадянство, у 8 - національність (але оговорювалося, щоб національність не плутали з віросповіданням й чітко вказували «українець», «німець», «єврей»). Окрема увага приділялася аналізу причин смерті. Вимагалося записати, де саме стався випадок смерті та назву хвороби, унаслідок якої сталася смерть. Не можна обмежуватися широкими назвами, а треба вказувати докладно.

Далеко не всі акти про смерть було заповнено згідно інструкції. Навіть використання чорнил при заповненні бланків [ЗО] - швидше виняток, аніж практика. Більшість документів заповнено графічним олівцем, достатньо недбало, не вся потрібна інформація включена до бланків. Вочевидь, посадовців, що порушували правила заповнення Книг реєстрації, підштовхували на це надзвичайні обставини.

Нечисленними, але красномовними є низка бланків, в яких вказано не лише основні відомості, а й зазначено інформацію про батьків. Наприклад, Ващук Володя, який помер у Будинку немовляти у 1933 р. у віці 7 місяців, був першою дитиною у батьків, утримувався мамою, якій було 23 роки, вона була українкою та працювала «бельєвщицей» [29, арк. 4].

Матір'ю Нунька Миколи, який помер у тому ж Будинку немовляти у віці 1 місяця, була 23 річна українська селянка, що працювала «корміліцей». При цьому, її власна дитина померла від виснаження [31, арк. 10]. Так само годувальницею працювала мати Євгена Хорольського, який також помер від виснаження у віці 2-х місяців у лютому 1933 р. [30, арк. 19]. Зелинська Катя, яка померла у Будинку немовляти у лютому 1933 р. у віці 4,5 місяців від запалення легенів була з «повної родини», де батьки «жили вкупі» (так зазначено в документі - І.Ш.), родину утримував батько 21-річ - ний українець, який працював у добровольчій пожежній команді [31, арк. 10]. Батьки дітей, які не були підкидьками у Будинку немовляти, найчастіше мешкали та працювали поблизу. Наприклад, 10-місячна Пономаренко Оленка, яка померла у притулку від катару кишок, з народження перебувала на утриманні своєї мами, яка була росіянкою (вік, нажаль у документі не зазначено - І.Ш.) та проживала по вул. Жуковського, 42 (через вулицю від Будинку немовляти). А мати служила при «домі гр. ребенка», тобто при цьому ж Будинку немовляти [33, арк. 232]. Дітей до притулку на вул. Рози Люксембург звозили і з інших районів. Наприклад, Міхітаєв Анатолій, 1933 р. н. надісланий до Будинку немовляти «…з берега Дніпра», де його батько (росіянин за національністю) служив завбази водо транспорту [34, арк..274]. Дитина померла від гострого катару шлунку.

На Харківщині секретар Ізюмського райпарткому доповідав, що органами РАГС зафіксовано 1502 смерті. Проте це зовсім не відображає повної статистики, оскільки достатньо часто людей ховали без реєстрації. Лише в травні 1933 р. в Ізюмському районі померло від голоду понад 1 тис осіб [38, с. 176-177].

Партійні чиновники усвідомлювали ідеологічну небезпеку від оприлюднення й справжніх масштабів й реальних причин смертей в книгах РАГС. Більше того, вони були чудово ознайомлені з численними порушеннями при заповненні бланків про смерть. Ми вже оговорювали низку інформативних особливостей реєстраційних карток та стан їх збереженості. Проте, вільному доступу нас та наших колег до інформації заважають й наявність директивних розпоряджень, що датуються 19341935 рр. про вилучення книг реєстрації смертей, починаючи з листопада 1932 до кінця 1933 рр. із сільрад й РАГСів та передачі їх до секретних відділів райвиконкомів [39, с. 213-214].

Ще проблематичнішою є проблема визначення кількості смертей безпритульних дітей. Наше припущення підтверджує теза одного із очевидців подій - Миколи Миколайовича Чирви, співробітника обкому, одного із засновників колгоспу на Сумщині. В роки Голодомору Микола Чирва розвантажував вагони із трупами у Харкові. Він згадував, що міська влада Харкова прикриваючись необхідністю боротьби за санітарний стан столиці, збирали бездомних старців та дітей та відправляли їх у «депо». Це були вантажні вагони (їх називали «телятниками»), що розташовувалися у тупику вокзалу. Туди зганяли людей. Заповнювали по одному вагону, одразу закриваючи їх знаружі. Через чотири-п'ять днів вагон відкривали, а там майже всі вже були мертвими. їх скидали у Салтівське провалля. Людей, що дивом вижили - переганяли до іншого вагону, який на той час заповнювали. Микола Чирва згадував, як розвантажував ці вагони, зазначаючи, що «Добре, що більшість заселенців «депо» - діти. їх легше і розвантажувати і завантажувати» [40, с. 180].

За твердженням сумського історика та краєзнавця Б. Ткаченка, з 1932 р. був спущений таємний циркуляр, що дозволяв розстрілювати дітей-злодюжок, виявлених на залізниці. Б. Ткаченко навів данні, що в Лебединському дитячому центрі було розстріляно згідно зі звітом 76 дітей, що заразилися сапом від м'яса дохлих коней [41, с. 148]. Декрет, що легалізував розстріли дітей, віком від 12 років набрав чинності в квітні 1935 р.

Ми, проаналізувавши наукові праці, документи та наративи не зустрічали більше інформації, яка б спростовувала або підтверджувала данні Б. Ткаченка. Проте з впевненістю можемо стверджувати, що встановити точну кількість загиблих наразі неможливо.

Повертаючись до проблеми встановлення кількості загиблих, ми приходимо до висновку, що це 30-40% від загального числа дітей, що перебували в закладах державної опіки. Тобто, 152-203 тис осіб. Ми відштовхувалися від орієнтовної загальної кількості дітей, що перебували у закладах опіки, врахували динаміку смертності в різних регіонах (на Черкащині, Полтавщині, Дніпропетровщині вона була вищою, аніж в інших регіонах), документальні звіти медиків. Ми усвідомлюємо й істотний розрив у наших висновків - 10% (фактично 11 тис осіб). Це пояснюється неповнотою наявних фактів: частина з них була прихована, знищена, засекречена, а частина - просто не зафіксована (як, наприклад точна кількість дітей, переданих на патронат, або чітка реєстрація загиблих органами РАГС, питома вага безпритульних тощо).

Ми зауважуємо, що не прагнемо продемонструвати рівень ураження областей УСРР голодом. На наш погляд це - цинізм. Всі області Радянської України істотно постраждали від голоду. Рівень смертності в рази перевищував стабільні періоди. Й масова загибель дітей при байдужій відстороненості держави є показовою рисою.

Російські дослідники закидають українським науковцям докори на рахунок неповаги до загиблих в роки Голодомору, оскільки є величезна проблема із встановленням кількості жертв. Мовляв, як можна вар'їрувати мільйонами жертв, не вказуючи точної кількості загиблих [42, с. 143 - 175] В. Данилов взагалі термін демографічна катастрофа бере у лапки, в такий спосіб намагаючись вже у заголовку продемонструвати власне ставлення до проблеми [43, с. 116-121]. Не дуже сподіваючись, що нас почують опоненти (вони, як правило ігнорують протилежну сторону дискурсу), ми хочемо навести цитату вислову українського дослідника В. Марочка, що нині, обговорення статистики жертв Голодомору перетворюється на сумний аукціон цифр й грайливу ярмарку методологічних підходів. Термін «жертва Голодомору» стосується не лише полеглих, а й потерпілих [14]. Дорослих і дітей, що зазнали фізичних та психічних травм, сирітства, вбогості, бездоглядних зневірянь.

Демографи, серед специфічної термінології, вживають вислів «види масових суспільних явищ», в основі яких перебувають мотиви людських вчинків. Окремі випадки настільки типові, що вони пояснюються однією причиною або їх комплексом. Однією з причин є так званий «господарський егоїзм». Хоча в радянську епоху цей термін вживали щодо капіталістичних країн, проте до ситуації в УСРР на початку 1930-х років він абсолютно, на наш погляд, прийнятний. Адже примусова колективізація, нещадна індустріалізація, репресії, які обумовили сотні тисяч жертв, делікатніше аніж господарським егоїзмом назвати складно. Отже, в основі конвеєру смерті, що функціонував протягом 1932-1933 років в закладах державної опіки над дітьми лежить ряд причин, зумовлених злочинними діями влади, байдужістю місцевого керівництва, прагненням батьків врятувати власних дітей, низкою девіант - них факторів (дитяча безпритульність, що тягла за собою злочинність, проституцію, крадіжки), високий рівень смертності населення внаслідок тривалого голоду.

Аналізуючи демографічні втрати в роки Голодомору вочевидь, не варто зводити з рахунків й такий специфічний показник як аборти. їх кількість істотно зросла особливо в 1932-1933 рр. (на що вказували й звіти медичних установ, й дослідники, які фахово займалися даною проблемою) [44, с. 121-127; 21, с. 190]. Також одним з наслідків трагедії стало скорочення загального рівня фертильності (жінки віком від 15 до 49 років). Діти, народжені в 1934 р., були зачаті впродовж 1933 р., відповідно, фізична виснаженість матерів зумовлювала появу фізично слабких дітей. Навіть якщо вони й виживали, то часто їх зараховували до притулків та дитячих будинків, де перебували діти з особливими потребами.

істотно впливає на проблему визначення питомої ваги втрат міграційний фактор. Демографи та історики підкреслюють посилення переселенських потоків на новобудови (зокрема Дніпробуд, Запоріжсталь, Азовсталь, Донбас). Діти переселених осіб, в силу різних життєвих обставин, також потрапляли до притулків та дитячих будинків. Соціально-побутові умови закладів опіки залишалися злиденними: питомці недотримували харчування, медичного та виховного догляду, предметів повсякденного вжитку й одягу. Нерідко вони ставали жертвами епідемій.

Багатобарвність життєвих переплетінь є непе - редбачуваною. Траплялися майже казкові випадки, коли діти з дитячих будинків, домів малюток та інших закладів, що пережили Голодомор 1932-1933 рр. були віднайдені своїми батьками та мали можливість повернутися до родини. Запоріжанка та вихованиця дитячого притулку Марія Тихонів - на Сидоренко, про яку ми згадували вище, розповідала, як в 1934 р. батько звільнився з тюрми. Він, через родичів, дізнався, де його діти. Розшукав будинок немовляти. Щоб виявити доньок, він попросив вивести всіх дівчаток на ім'я Ніна та Марія. Він так і не пізнав своїх доньок. Вони також… Вже йдучи назад, чоловік закашлявся й по цьому прикметному кашлюку (він був у батька завжди), Марія пізнала його. Кинувшись на шию батькові з криком: «Тату! Тату!», - вона й розповіла про смерть молодшої сестрички Ніни [45].

Втім щасливі фінали були поодинокими. Вони стали надіями, мріями на сподіваннями для інших дітей, що за ними в притулок прийдуть батьки. Для більшості дитбудинківців це так і залишилося примарливими сподіваннями.

Іноземні демографи відзначали залежність ефекту підвищеної смертності від ефекту зниженої народжуваності [2, с. 39].

Феномен відновлення нації спостерігався вже з другої половини 1934 р. Про це свідчать й переписи населення, й дані РАГСів. Насамперед, зауважимо щодо підходів у визначенні кількості жертв. В. Марочко тут має абсолютну рацію, завважуючи, що встановлення точної кількості загиблих не має бути самоціллю дослідників. Тут проблема морального характеру. Не повинно бути боротьби та свого роду змагань на рахунок втрат: хто з дослідників встановить більшу кількість, чи хто точніше визначить втрати по тій чи іншій соціальній категорії.

Наші припущення щодо кількісних складових смертності є гіпотетичними й ми це усвідомлюємо. В той же час, на наш погляд набагато актуальнішим є збереження пам'яті про загиблих. Спільними зусиллями науковці та краєзнавці, всі небайдужі громадяни намагаються встановити імена, місця поховання, врешті - решт зберегти світлу пам'ять про загиблих дітей.

Джерела та література

перепис населення дитячий смертність

1. Левчук Н., Боряк Т., Воловина 0., Рудницький 0., Ковбасюк А. Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932-1934 рр.: нові оцінки Український історичний журнал. 2015. №4. С. 84-112.

2. Месле Ф., Валлен Ж., за участю Школьникова В., Пирожкова С., Адамця С. Смертність і причини смерті в Україні у XX столітті / Перекл. з франц. Є. Маричева, за ред. С. Пирожкова. Київ: ВД «Стилос», 2008. 416 с.

3. Андреев Е., Дарский Л., Харькова Т. Население Советского Союза 1922-1991 Москва: Наука, 1993. 143 с.

4. Из протокола 95/580 заседания секретариата ВУЦИК 09.12.1933 Дети ГУЛАГА 1918-1956 / Под ред. А.Н. Яковлева, сост. С.С. Виленский и др. Москва: МфД, 2002. 631 с.

5. Документы о ликвидации детской безпризорности в УСРР, обследовании состояния снабжения необходимым детских домов (протоколы, резолюции, план, докладные записки, акты, заключения, сведения, переписка). - 01.01.1931-07.01.1933 // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО). Ф. 264. Оп.1. Спр.479. 204 арк.

6. Председателю деткомиссии ВЦИК РСФСР тов. Семашко 16.05.1933 Дети ГУЛАГА 1918-1956 / Под ред. А.Н. Яковлева, сост. С.С. Виленский и др. Москва: МФД, 2002. 631 с.

7. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932-1933 років: втрати української нації» (Київ, 4 жовтня 2016 року). Київ: Видавець Олег Філюк, 2017. 200 с.

8. Хоменко А. Семья и воспроизводство населения: Избранные произведения / Под ред. В. Стешенко. Москва: Статистика, 1980. 223 с.

9. Всесоюзная перепись населения 17 декабря 1926 г. Краткие сводки. Выпуск III. Население СССР. Москва: Издание ЦСУ Союза ССР, 1927. 74 с.

10. Корчак-Чепурковский Ю. Избранные демографические исследования Москва: «Статистика», 1970. 383 с.

11. Положения наркомпроса УССР о профессиональной школе и комиссиях по делам учащихся в учреждениях управления профессионального образования, инструкции и циркуляры Наркомпроса УССР; Копии протоколов совещания управления социального воспитания и заседание колеги Наркомпроса УССР; сведения о количестве детей до 15 летнего возраста по районам округа и городу; список инструкторов и техработников окрино и список учреждений профобра по округу на 1926/1927 учебный год. 11.06.1925-30.12.1926 // Державний архів Запорізької області (ДАЗО). Ф. Р-429. Оп. 1. Спр. 210. 541 арк.

12. Всесоюзная перепись населения 1937 года: общие итоги. Сборник документов и материалов. Москва: РОСПЄН, 2007. 320 с.

13. Гладун О. Рудницький О. Статистика населення в Україні в 1920-1930-ті роки Демографія та соціальна економіка 2009. №2. С. 48-57.

14. Марочко В. Статистика жертв Голодомору 1932-1933 років: історично-демографічний дискурс Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932-1933 років: втрати української нації» (Київ, 4 жовтня 2016 року). Київ: Видавець Олег Філюк, 2017. С. 25-46.

15. Статистичі відомості та записка, передані прямим проводом Київським обласним відділом ДПУ голові ДПУ УСРР про кількість голодуючих районів, населених пунктів області та надання продовольчої допомоги потерпілим. 01 березня 1933 Голодомор 1932-1933 років в Україні: документи і матеріали / Упоряд. Р. Пиріг; НАН України. Ін-т історії України. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2007. 1128 с.

16. Петренко С.М. Голод 1932-1933 рр. на Полтавщині очима сучасників Вісник Національного університету «Львівська політехніка» 2003. №493: Держава та армія. С. 301-306. Електронний науковий архів науково-технічної бібліотеки Національного університету «Львівська політехніка» URL http://ena. Lp.edu.ua:8080/handle/ntb/9404 (Дата доступу 25.01.2018)

17. Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси повсякденного життя: Колективна монографія / Відп. ред. С.В. Кульчицький Київ: Інститут історії України НАН України, 2012. 786 с.

18. Davies R., wheatcroft S. The Years of Hunger: Soviet Agriculture, 1931-1933. Basingstoke, 2004.

19. Лібанова E. Оцінка демографічних втрат України внаслідок Голодомору 1932-1933 років Голодомор 1932-1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка. Матеріали міжнародної наукової конференції. Київ, 25 - 26 вересня 2008 року. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009. 447 с.