Державно-правові погляди лідерів УНР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Змiст

Вступ

1. Передумови формування державно-правових поглядiв лiдерiв УНР

1.1 Державно-правовий розвиток УНР

1.2 Факти біографії

2. Державно-правові погляди М. Грушевського

3.Державно-правовi погляди В. Винниченка

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність цієї роботи. Тема ДПД діячів УНР розглядалась в різних аспектах, але ні одне дослідження не було спрямоване безпосередньо на державно - правові погляди політичних лідерів УНР. Дане питання охоплювалось в різних працях, але достатньо поверхово, тому актуальність цієї курсової роботи полягає в тому, щоб систематизувати та узагальнити питання державно -- правових поглядів політичних лідерів УНР.

Було досліджено роботи таких авторів, як:

1) Кормич

2) Танцюра

3) Шульженко

4) Винар

5) Горлач

Щодо передумов виникнення ДПД політичних лідерів УНР, то можна сказати, що найбільш шипроко і детально це питання висвітлив Кормич В.І. у своїй праці.

Щодо інших авторів, то ми розглянули багато робіт з даної теми, але ні одна робота грунтовно не розкрила розвиток державно -- правових поглядів політичних лідерів УНР.

На сучасному етапі розвитку української державності із особливою гостротою постає необхідність аналізу передумов, виникнення та розвитку ДПД політичних лідерів УНР.

Предмет курсової роботи - державно - правові погляди політичних лідерів УНР.

Обґєкт курсової роботи - державно - правові погляди.

Мета роботи полягає у всебічному ґрунтовному теоретичному аналізі ДПД політичних лідерів УНР.

Згідно мети курсової роботи можна сформулювати наступні завдання:

- характеристика правових поглядів;

- аналіз передумов виникнення ДПД політичних лідерів УНР;

- визначення основних напрямків та форм діяльності державно - правових поглядів політичних лідерів УНР.

У бiльшoстi рoбiт нaзвaних дoслiдникiв кoмплeкснo дaнa прoблeмa нe булa рoз рoблeнa, пoрушувaлися лишe oкрeмi її aспeкти. Крiм того, сeрeд зaзнaчeних aвтoрiв спoстeрiгaються суттєвi рoзбiжнoстi у пoглядaх щoдo дaнoї тeми. Дослідження, розроблені названими вище авторами пoтрeбують пoдaльшoгo рoзвитку тa утoчнeння, як в тeoрeтичнoму, тaк i прaктичнoму нaпрямaх. державний правовий грушевський винниченко

1. Передумови формування державно-правових поглядiв лiдерiв УНР

1.1 Державно-правовий розвиток УНР

Як і більшість революцій, революція 1917 р. в Російській імперії почалася скромно й помірковано. Поштовхом до неї стали масові мирні демонстрації та страйки у Петрограді наприкінці лютого - на початку 1917 року, під тиском яких цар Микола ІІ змушений був підписати заяву про зречення від престолу. Переломною подією в перші дні революції став перехід петроградських солдатів на сторону демонстрантів. Першими приєдналися до демонстрантів солдати Волинського полку, який складався головним чином з українців і перебував під впливами української студентської громади в Петрограді. Свою революційну рішучість солдати згодом пояснювали тим, що, як українці, вони достатньо натерпілися переслідувань українства під старим режимом.

Цей епізод рельєфно відображає значення українського питання у революційних подіях, хвиля яких протягом найближчих чотирьох років захлиснула Російську імперію. Але вже з самого початку українська революція не стала просто “південно-західним” варіантом російських подій. Двовладдя - протистояння між Тимчасовим Урядом і Радами - яке було так характерним для центру, ніколи не набрало сили в Україні. Сітка Рад була найгустішою у Донбасі (у середині 1917 р. тут зосередилося 70% всіх Рад в Україні) та у прифронтовій смузі, але не справляла поважного впливу на розвиток подій в усій Україні.

Набагато більше значення мало утворенняу Києві 17 березня 1917 р.представниками різних українських політичних, громадських і культурних організацій Центральної Ради, яка взяла на себе представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим Урядом. 27 березня 1917 р. у Київ з заслання повернувся Михайло Грушевський. Він зразу ж очолив Центральну Раду, надавши її діяльності чіткої політичної лінії - домагання національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці. [1,171]

Весна-літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком “українізації” суспільно-політичного життя. Гасло “вільної України” стало гаслом “чоловіка з вулиці”. З'явилося величезне число нових газет і видавництв, відроджувалися або утворювалися нові масові громадські і політичні організації і т.д. Свою підтримку Центральній Раді і проголосили з'їзди українських селян, робітників і військових, профспілки, земства та ін. Опираючись на ці новопосталі структури, ЦР до кінця літа перейняла керівництво справами у більшій частині України.

Уступаючи цим настроям, 23 червня 1918 р. ЦР видала свій Перший Універсал, в якому проголосила: “Однині самі будемо творити наше життя”. Незабаром після цього для виконання рішень ЦР був створений уряд - Генеральний Секретаріат- на чолі з українським соціал-демократом Володимиром Винниченком.

Проголошення автономії України привело до українсько-російського протистояння. Лідери російських лівих партій сприйняли Перший Універсал як зраду, як удар в спину всеросійської революції. Тимчасовий Уряд вмовляв українців не розбивати сили звільненої Росії і чекати на рішення Установчих зборів. Ситуація з Україною не була винятковою - подібне напруження переживав Тимчасовий Уряд й у відносинах з Фінляндією і Польщею. Але поведінка України видалася особливо небезпечною з оглядуна її близкість до зони військових дій.

Умови угоди були оголошені Другим Універсалом ЦР (16 липня 1917 р.). Згідно з домовленністю, склад Ради збільшився за рахунок представників національних меншостей, що проживали в Україні. Таким чином ЦР стала політичним органом не лише українського народу, а й всього населення України. Юрисдикція її влади обмежувалася п'ятьма губерніями: Київською, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською. [14,221]

Компромісний характер Другого універсалу не міг задовільнити обидві сторони. Його прийняття викликало міністерські кризи як у Петербурзі, так і в Києві. Опоненти ЦР з українського радикального табору вимагали проголошення державної самостійності. У ніч на 17 липня Український полк ім. Полуботка зробив невдалу спробу взяти контроль над містом, щоб заключити сепаратний мир з Центральними державами і проголосити самостійність України. [14,221]

Треба, однак, віддати належне лідерам ЦР у політичній мобілізації українського селянства. Українські соціалістичні партії проробили велику працю, відбивши своєю пропагандою маси з-під впливу російських політичних партій і повівши їх за гаслами національного визволення. На виборах до Всеросійських установчих зборів пізньої осені 1917 р. українські партії набрали 5 млн. голосів й значно випередили всі інші російські партії в Україні. Число виборців, які подали свій голос за українські партії, найкраще засвідчило успіхи ЦР у політичній мобілізації мас.

За дев'ять революційних місяців 1917 р. жителі українського села пройшли шлях “зі селян у націю”, на який у спокійнішіх умовах пішло б декілька років. Українське суспільство протягом весни й осені 1917 р. еволюціонувало у напрямку створення національної держави з соціально-демократичним ладом, в якій керівну роль відіграли б соціалістичні лідери ЦР у блоці з поміркованими соціалістами національних меншостей. Подібна модель встановилася у Грузії під керівництвом грузинських меншовиків у 1918-1920 рр. Однак між Україною й Грузією існувала одна засаднича різниця: Грузія знаходилася досить далеко від Центральної Росії і тому довший час могла залишатися на безпечній відстані від революційного радикалізму російського суспільства. Україна ж була надто близько і мала надто велике господарське і геополітичне значення для Росії, щоб могти без перешкод влаштовувати своє внутрішнє життя. [9,171]

Після більшовицького перевороту в Петербурзі та скинення Тимчасового уряду, ЦР 20 листопада у своєму Третьому Універсалі проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР). Її влада поширювалася, окрім п'яти губерніях, визначених Другим Універсалом, і на Харківську, Катеринославську, Херсонську губернії та Таврію. Разом з тим, ЦР зобов'язувалася “помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів”.

Проголошуючи свою відданність ідеї федеративної перебудови Росії, українські лідери залишалися вірними своїм попереднім зобов'язанням перед неросійськими народами. Серед усіх національних рухів український був одним із наймасовіших і тому по праву претендував на роль лідера. Ця роль знайшла своє втілення у скликаному ЦР у Києві 21-27 вересня з'їзді народів для обговорення питання перебудови Росії у федеративну республіку. Виступаючи на з'їзді, Грушевський запевняв учасників, що українські соціалісти розглядають федерацію не “як перехідну стадію до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому - до федерації всього світу”.

Дотримуючись твердо цього курсу, зразу ж після оприлюднення Третього Універсалу, ЦР вислала ноту до всіх новоутворених урядів на території колишньої Російської імперії з пропозицією утворити однорідний соціалістичний уряд. Список адресатів був дуже довгим; не був забутий навіть Раднарком, більшовицький уряд у Петрограді. Але єдиним, хто дав ствердну відповідь, був уряд Козацького Дону. Союзу України і Дону було малувато для реорганізації всієї Росії, але цілком достатньо, щоб зупинити тріумфальний хід більшовизму по її території. Союзники відрізали завойовану петроградським урядом Центральну Росію від кавказької нафти, українського і донського хліба, донецького вугілля - загроза, якої дуже боялися більшовицькі лідери. Окрім того, це були ще й дві найбільш опірні до більшовизму країни, з живучими індивідуалістичними традиціями серед населення, з власними урядами й адміністрацією, чисельною армією і т.п. Тому Україна й Дон стали першими жертвами більшовицької експансії на окраїни колишньої Російської імперії. І хоча Раднарком оголошував своїм головним ворогом у той час генерала Каледіна, який збирав на Дону велику і сильну армію, основний удар наприкінці 1917-на початку 1918 р. був спрямований проти України. [6,183]

Підписання миру відбулося 8 лютого 1918 р. Згідно його умов, всі чотири держави-переможці визнали незалежність України у кордонах, які більш-менш співпадали з межами української етнічної території. Україна зобов'язувалася постачати Австро-Угорщину й Німеччину хлібом і продовольством, за що віденський і берлінський уряди повинні були надати Центральній Раді військову допомогу для очищення території УНР від більшовицьких напасників. За наполяганням німців Австро-Угорщина згодилася не лише віддати Холмщину і Підляшшяі, але й обіцяла виконати стару вимогу українського руху в Галичині - поділити цей край на дві окремі, українську і польську частини. Ця умова була записана у таємному протоколі, доданому до основного тексту Берестейського миру.

Укладення сепаратного миру з Центральними державами вимагало від України, аби вона, як державне тіло, повністю відокремилась від Росії. Тому 25 січня 1918 р., під час перерви у Берестейських переговорах, ЦР проголосила своїм Четвертим Універсалом самостійність УНР.

Проголошення ІІІ i ІV Універсалів ставило ЦР перед важливим питанням: як втримати лояльність неукраїнців, що проживали в Україні до української держави? Це мало досягнутися наданням їм особливих політичних прав. Згідно “Закону про національно-персональну автономію” (25 січня 1918 р.), право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками (решту національних меншостей могли одержати це право при умові, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. Голосів). [14,171]

Перший досвід впровадження національно-персональної автономії в Україні не був абсолютно позитивним. Щонайголовніше, він не приніс ЦР бажаної лояльності національних меншостей. Під час битви за Київ більшість російских і російськомовних міщан формально дотримувалася нейтралітету, хоча їхні симпатії - в одних з соціальних, в інших з національних мотивів - перебували на стороні не української влади, а більшовиків. Коли ж ЦР під натиском війська Муравйова довелося покинути Київ і переїхати до Житомира, у її складі не виявилося жодного представника національних меншостей. 9 лютого 1918 р. більшовицькі частини вступили у столицю України і розпочали масовий терор проти жителів міста. Лише в одному Києві більшовики знищили до 5 тис.чол. Було страчено кожного, у кого при арешті знаходили червоний квиток - посвідчення українського громадянина. Масові страти відбувалисьна всій окупованій території.

Центральна Рада ввійшла в історію української революції як уряд добрих намірів і великих задумів. Подивугідним є те, що не зважаючи на відверте доктринерство і відсутність політичного досвіду у її лідерів, ЦР таки вдалося добитися чималих успіхів. В першу чергу це стосується національної мобілізації українських мас та проголошення УНР. Вона досягала цих результатів, поєднуючи національні мотиви з соціальними, укладаючи численні союзи та компроміси. Але політика компромісів погано надається для часів, які звуться революцією. Діячі УНР недооцінювали динаміки революційного процесу. Їхня розважлива програма могла б мати успіх при спокійних обставинах розвитку суспільства. Ініціативу у неї перехопили ті політичні сили, які робили ставку на грубу фізичну силу. [4,210]

1.2 Факти біографії

Михайло Сергійович Грушевський (17(29).09.1866; Холм, тепер м.Хелм, Польща - 24.11.1934; Кисловодськ, Росія) - історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч. Академік ВУАН (з 1923 р.) та АН СРСР (з 1929 р.).

Михайло народився в сім'ї випускника Київської духовної академії, педагога, організатора народної освіти, автора “Первой учебной книги церковно-славянского языка” Сергія Федоровича Грушевського. Рід батька походив від козаків Грушів, рід матері - греко-католицьких священиків Опуцкевичів.

Він закінчив Тифліську гімназію (1880-1886 рр.), історико-філологічний факультет Університету святого Володимира (1886-1890 рр.). У 1891-1894 рр. - професорський стипендіат на здобуття звання магістра історії при університеті. Учень В.Антоновича. Під його керівництвом підготував конкурсну роботу “Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV ст.” (1891 р.), удостоєну золотої медалі, та магістерську дисертацію “Барське староство” (1894 р.).Дослідження мали слугувати основою для головної наукової праці М.С.Грушевського - багатотомової “Історії України-Руси”. Перший її том був виданий у Львові в 1898 році. Грушевський вважав написання такої історії справою честі свого покоління і наполегливо продовжував роботу над нею у різних, часто дуже несприятливих умовах. Останній, десятий том (присвячений подіям 1657 - 1659 рр.) було надруковано уже після смерті Грушевського - в 1936 році. [11,5]

“Історія України-Руси” лишилась не закінченою, тому що обраний для неї план перевищував можливості одного людського життя. Тому паралельно з роботою над фундаментальною багатотомовою історією він уклав стислі однотомні нариси історії України (“Очерки истории украинского народа”, 1904 р.; “Ілюстрована історія України”, 1913 р.)

В 1907 р. Грушевський подав свою кандидатуру на конкурс на заміщення посади завідувача кафедри Університету св. Володимира, але через шовіністичні настрої адміністрації університету не отримав достатньої кількості голосів.

Він належав до засновників та членів Ради української політичної партії в Російській імперії - Товариства українських поступовців (1908 р.).

Зі створенням на початку березня 1917 р. у Києві Української Центральної Ради Грушевський був заочно обраний її головою. Таємним голосуванням переобраний на цій посаді Всеукраїнським національним конгресом 8 квітня 1917 р. Під керівництвом визнаного, авторитетного лідера українського руху Центральна Рада за короткий час пройшла шлях від гасел національно-культурної автономії до проголошення суверенної Української Народної Республіки (січень 1918 р.) та її Конституції (квітень 1918 р.). Грушевський був автором головних політичних документів УЦР, основних концептуальних положень Української революції. Він тісно співпрацював із створеною у квітні 1917 р. Українською партією соціалістів-революціонерів.

Після гетьманського перевороту Грушевський відійшов від активної політичної діяльності.

У 1929 році Грушевський був обраний академіком АН СРСР.

Помер у Кисловодську після ряду хірургічних операцій. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Тільки в незалежній Україні стало можливим об'єктивне висвітлення постаті Михайла Грушевського, належне поцінування його внеску в українську науку і державність, видання його творів і вшанування його пам'яті. Наш сайт є нашим посильним внеском у цю святу справу. [11,5]

У метричній книзі Єлисаветградської церкви Володимирської Богоматері власноруч протоієреєм Захарієм записано, що 17 липня 1880 р. було хрещено хлопчика, Володимира Винниченка, який народився 16 липня. Батьки його «Кирило Василів син Винниченко, селянин -- власник із села Веселого Кута -- Григорівки Єлисаветградського повіту Бешбайрацької волості» та «Євдокія Онуфрієва дочка законна його дружина. Обоє -- православного віросповідання».

1890 р. В. Винниченко стає гімназистом Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії, яка була одним із найкращих освітніх закладів на той час. У серпні 1900 р. В. Винниченко стає студентом юридичного факультету Київського університету Святого Володимира. Студентське життя Володимира Кириловича продовжувалося лише три семестри. 14 лютого 1902 р. він був заарештований як один з активістів Революційної Української партії (РУП) як учасник студентських страйків. Виключений з університету «без права поступления в высшие учебные заведения Министерства Народного Просвещения за участия в беспорядках, направленных к насильственному прекращению лекций». Винниченко був кинутий до Лук'янівської в'язниці.

З 1905 входив до керівного ядра Української соціал-демократичної робітничої партії, з 1907 -- член ЦК УСДРП, 1908 приєднався до щойно створеного Товариства українських поступовців. 1905 -- 1917 перебував на напівлегальному та нелегальному становищі в Російській імперії, жив в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. У цей період відбувся злет літературного таланту. Перша збірка оповідань «Краса і сила» вийшла друком 1906. [15,75]

У 1910-х рр. в. набув широкої популярності в Росії як письменник європейського рівня, майстер соціальної і морально-психологічної драми, п'єси якого ставили не лише українські, а й російські та європейські театри. Під час Першої світової війни нелегально жив у Москві, співпрацював у журналі «Украинская жизнь». Після Лютневої революції 1917 повернувся до Києва, став одним із лідерів української революції 1917 -- 1921, активним і дійовим українським політиком. В Українську революцію він ввійшов з великим стажем політичного досвіду, одним із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що постала на місці створеної 1900 р. РУП.

На Всеукраїнському Національному з'їзді (конгресі), що проходив у квітні 1917 р. в Києві, Винниченко був обраний до складу Центральної Ради і призначений одним із заступників М. С. Грушевського. Це було визнанням особистості Винниченка як політичного діяча. 3 червня 1917 р. Володимир Кирилович очолює виконавчий орган Центральної Ради -- Генеральний секретаріат з одночасним виконанням обов'язків генерального секретаря внутрішніх справ. 31(18) січня 1918 під тиском міжпартійних розбіжностей подав у відставку з поста Голови Ради народних міністрів Української Народної Республіки та залишив державну діяльність. [15,75]

Перебував в опозиції до влади гетьмана П. Скоропадського. 18 верес. 1918 став головою Українського національного союзу, відіграв провідну роль у підготовці протигетьманського повстання 1918. 14 листопад 1918 очолив Директорію УНР. В лютому 1919 вийшов з її складу, не погоджуючись з політикою орієнтації на Антанту. Виїхав за кордон, заявив про перехід на позиції комунізму, утворив у Відні Закордонну групу Української комуністичної партії. На початку 1920 почав контактувати з більшовицьким урядом України.

В травні 1920 прибув до Москви, зустрівся з Л. Троцьким, Л. Каменєвим, Г. Зінов'євим, Х. Раковським. Отримав пропозицію стати заступником голови РНК і наркома закордонних справ УСРР. Дотримуючись принципу, що радянська влада в Україні має бути національною, висунув вимогу про введення його до складу політбюро ЦК КП(б)У, але йому було відмовлено. Пересвідчившись у неможливості співпрацювати з радянською владою, знову відбув за кордон. 1919 -- 1920 написав 3-томний мемуарно-публіцистичний твір «Відродження нації», де підбив підсумок своєї політичної кар'єри та виклав власні погляди на українську революцію. Винниченко -- автор численних публіцистичних, белетристичних і драматичних творів. Серед них -- п'єси «Щаблі щастя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Memento» (1909), «Брехня» (1910), «Гріх», «Між двох сил» (1918) та багато ін.; романи «Записки кирпатого Мефістофеля» (1917), «Сонячна машина» (1926), «Слово за тобою, Сталіне» (1950) та ін. Від кінці 1920-х рр. в. жив у Франції, спочатку в Парижі, а 1933 придбав скромну садибу на в окрузі Канн, відійшов від політичного життя, займався літературною діяльністю, живописом. 1933, протестуючи проти голодомору 1932 -- 1933 в УСРР, звертався з відкритим листом до політбюро ЦК КП(б)У. Відтоді художні твори Винниченка в СРСР були заборонені, їх перестали друкувати і вилучили з масових бібліотек. Під час гітлерівської окупації Франції був ув'язнений у концтаборі. Помер у селі Мужен (департ. Приморські Альпи, Франція). [15,75]

Отже, Українська Народна Республіка розпочала своє існування в листопаді 1917 року, після більшовицького жовтневого перевороту, як автономна республіка в складі Російської республіки, а вже після українсько -- більшовицької війни 22 січня 1918 року проголошена незалежною державою зі столицею в Києві.

Як В. Винниченко, так і М. Грушевський приймали активну участь у політичному житті своєї країни ще в юному віці. Жили обидва в одну історичну епоху становлення української державності та сприяли цьому.

2. Державно-правові погляди М. Грушевського

Концепція Михайла Грушевського полягає в тому, що суспільно-політичний прогрес однаково визначався біологічними, економічними та психологічними факторами. Суспільний розвиток полягав у певному чергуванні двох протилежних інстинктів - колективістського (солідарності) та індивідуалістського. Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи, матеріальний добробут та ін.), розуміє як природне, соціальне явище. Характеризує різні типи і форми влади, механізм завоювання влади та її утримання панівною елітою, пропонує схему історичного процесу в Східній Європі, що розробляв, насамперед, під кутом розвитку історії української державницької ідеї. На початку 1918 р. Михайло Грушевський перейшов до ідеї національної незалежності та суверенітету України, її самостійності. [3,571]

Вся історія українського народу - це розбуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії. Розглядаючи еволюцію так званої класової держави, Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загостренням конкурентної боротьби в самій панівній верхівці за владу, відмічає суперечності, що виникають між верствами та ін. І тут звертає увагу на таку могутню силу, якою виступає національне почуття.

Починаючи з 1906 р. Михайло Грушевський дедалі більше звертається до подій в Україні. Сам же підтримував ідею української автономії в Російській федеративній республіці. Михайлом Грушевським внесено і багато творчого. Автономно-федералістські погляди Михайла Грушевського ґрунтувались на твердому переконанні, щоавтономія України базується на чесній, справедливій федерації з Росією. Пізніше під натиском подій Михайло Грушевський обґрунтовує проголошення України суверенною державою. [3,571]

Історія української державницької ідеї й державницького досвіду, за Грушевським, має тисячолітню історію, яку складають наступні етапи: період зародження державності у скіфів, антів, слов'ян; Київська держава; Галицько-Волинське князівство; Ли-товсько-Руська держава; Козацька республіка; Гетьманщина; занепад державного життя; початок національного відродження. «Київська Русь є першою формою української державності». Таким чином, особливістю історії України вчений вважав безперервність історичного процесу. Український народ має глибокі корені, а його минуле і культура -- органічно самостійне явище. Він -- прямий спадкоємець Київської державності.

У ряді праць, насамперед у роботі «Початки громадянства. Генетична соціологія», Грушевський виклав своє розуміння історії розвитку людського суспільства, в якій він виділяє три етапи: початок організації, племенно-родовой уклад і класово-державна організація. Право існує не лише в класовій організації суспільства, а й у племінно-родовій, де воно виступає в формі звичаю. Різниця між ними полягає у механізмі впровадження їх у життя. Основною рушійною силою прогресу суспільства є не стільки економічні зміни, скільки психологічні -- схильність людей до солідарності приводить їх до утворення держави. [5,379]

Державу Грушевський визначає як «суверенний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі поступового розвою громадянства» (тобто громадянськогосуспільства). Право визнавалося ним як єдність норм, що виражають соціальну солідарність об'єднаних в націю людей. Воно гарантується усією сумою соціально-психологічних сил у громадянському суспільстві. Примус -- лише різновид гарантій. Право -- чинник і атрибут усякого державного укладу. Грушевський обґрунтовував закономірність вимоги демократизації влади, гласності правових норм, необхідність розробки «виробничого права», «комунального права», закріпляючого соціально-економічні права, утверджував постулат: «права мають відповідати Ш обов'язкам, а обов'язки -- правам». Дію принципу «дозволено все, що не заборонено законом» мислитель вважав ознакою демократичного суспільства. Вже на початку XX ст. Грушевський концептуально сформулював доктрину національно-територіальної децентралізації Росії і створення культурно-національних автономій, у т.ч. України. З падінням царату 1917 р. Грушевський відстоював принцип федералізму, національно-територіальну автономію України. «...Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і у майбутньому -- до федерації всього світу». Українська автономія, вважав вчений, «має бути організована на основах широкого демократичного (не цензованого) громадянського самопорядкування, від самого споду («дрібні земські одиниці») аж до верху -- до українського сейму. Вона має вирішити у себе вдома всякі свої справи -- економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, роз-поряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд». Грушевський відстоював широкі права і свободи національних меншин, що проживали в Україні, був рішучим противником етнічної державності. [5,379]

Очолюючи комісію Центральної Ради з розробки проекту автономного статусу України, Грушевський сформулював концепцію майбутнього Основного закону УНР. У проекті Конституції закріплювалася орієнтація на широкий демократизм, поділ влади -- законодавчу, виконавчу, судову. Україна стала б класич¬ною парламентською республікою із широким місцевим самоврядуванням. Грушевський залишався вірним традиції, закладеної Кирило-Мефодіївським братством -- не сприймав «поліцейсько-бюрократичного устрою», залишаючи «адміністрації міністеріальній» лише функції координації, контролю і «заповнення тих прогалин, які можуть виявитись у діяльності органів самоврядування». За умови гострої соціально-політичної кризи і громадянської війни така модель управління не мала шансів реалізації. Оцінюючи Основний закон, він підкреслював його посередній характер -- «між готовими шаблонами західно-європейської демократії» і «новим соціалістичним змістом», писав про необхідність взяти на озброєння «диктатуру трудового на-роду» у формі «радянської соціалістичної республіки». Таким чином, сутність держави, її функції розумілися Грушевським на європейському рівні, але соціалістичні, народницькі переконання схиляли його до соціалістичного типу державності як альтернативи «буржуазній парламентарній республіці». Правильно відзначаючи реальні недоліки останньої, застерігаючи від сліпого копіювання парламентаризму, він напрочуд далекоглядно позначив багато болючих точок виборчого процесу. Писав про можливість впливу адміністрації, що використовує усякі формальності, на хід і результати виборів -- «від грубих виборчих розбоїв до дуже тонких і вирафіновано підступних, в'їдливих штучок, котрими кандидат більшості... несподівано для себе, може опинитися зовсім за стартом, а кандидат меншости вийти кандидатом більшості і т. д., і т. п.». Такі недоліки виборчого процесу, на його думку, приховують небезпеку «виборчої апатії абсентеїзму, зневіри взагалі в партійну політику, парламентаризм». М. Грушевський був впевнений: «Нова Україна має постати демократичною республікою, в якій були б гарантовані всі права і свободи», забезпечена «рівність всіх людей». Однак вирішити цю проблему діячам Центральної Ради не вдалося. Уроки поразки однак не перекреслюють позитивів у політичній програмі Грушевського, його підходів до завдання створення громадянського суспільства й правової демократичної і соціальної держави, пріоритету основних прав людини, національної рівноправності. Дію принципу «дозволено все, що не заборонено законом» мислитель вважав ознакою демократичного суспільства. [5,379]

Отже, В історичних працях Михайло Грушевський досить послідовно проводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою і стародавньою формою українського життя. З особливою чіткістю визначались в історії дві народності - великоруська і українська, дві найбільші різновидності серед слов' янських племен. Історична доля не раз зводила їх разом, причому в перших віках їх історичного життя роль творця, культурно і політично переважаючого у Східній Європі елементу відіграла народність українська, а потім - народність великоруська. Історичне життя тієї та іншої народності розвивалось самостійно і своєрідно, дедалі збільшуючи кількість відмінностей укладу життя і відокремлюючи їх національні типи дедалі різкішою рискою. Безперечно, дві народності, дві історії. Адже рубежем історичної долі українського народу стало IV ст. н. е., коли є певні відомості про українців. Розселення українських племен на їх теперішній території збігається з початком їх історичного життя. Століття, що безпосередньо йдуть за розселенням, готують державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу. Самостійним державним життям український народ жив порівняно недовго в стародавньому періоді своєї історії. Починаючи з ХІ ст. український народ входить до складу інших чужих держав, то служачи пасивним об' єктом їх правління, то будучи більш-менш певною і різкою опозицією до управління та ін. Така концепція походження держави України.

3. Державно - правовi погляди В. Винниченка

Очолюючи Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, В. Винниченко підготував низку декларацій і декретів УНР, в яких проводив ідею суверенітету України в майбутній федеративній державі.

Ідею суверенітету України В. Винниченко обстоював на переговорах із членами Тимчасового уряду Росії після Лютневої революції 1917 p., а перегодом -- із керівниками більшовицької влади. З цього приводу у своєму щоденнику він писав, що відродження національної державності -- вельми складна справа, яка ускладнюється тим, що українська нація історично не підготовлена до державності.

Через те, що дії Української Центральної Ради не були до кінця зрозумілими для широких верств населення, а також фактичне неприйняття ідеї автономії України з боку керівників соціалістичної революції на чолі з В. Леніним і Л. Троцьким, які спрямували в Україну війська Червоної Армії під командуванням В. Антонова-Овсієнка та есера Муравйова, назріла криза уряду, і соціал-демократична фракція вийшла з його складу. В. Винниченко склав свої повноваження після 27 січня 1918 p., коли було проголошено розроблений з його участю IV Універсал.

Після виходу з уряду В. Винниченко не зрікся свого прагнення до побудови незалежної, суверенної України. Коли скінчився Гетьманат Скоропадського, який свого часу розпустив Центральну Раду, В. Винниченко увійшов до складу новоутвореної Директорії Української Народної Республіки і робив спроби втілити свою політичну концепцію в життя, але не знайшов підтримки з боку колег. На цей час політико-правові погляди В. Винни-ченка зазнали деяких змін. Він пропонував конфедеративний державний устрій, але згодом збагнув, що за обставин, які складалися в політичному житті країни, ідея конфедерації не мала перспектив. В. Винниченко був змушений піти на компроміс і знову вніс корективи до своєї політико-правової концепції. Він погодився на федеративний устрій, що його обстоювали В. Ленін і Л. Троцький. [15,171]

Починаючи з ранніх своїх творів, темою творчості Винниченко обрав проблему людської гідності, заперечення «обов'язків з примусу» над людиною. В ім'я людської особистості відстоював індивідуальність, неповторність власного «Я» людини; був твердо переконаний, що неможливо перебудувати моральний світ людини, царство обману, насильства, неправди, експлуатації засобами тієї ж неправди і несправедливості. Виступав, за моральну політику, висував етичну максиму «чесність із собою». У творчості письменника проявився синтез думки і почуття художника, політика. «Я щиро і гаряче протестував проти соціальних несправедливостей, в ім'я цього протесту йшов у в'язницю, готовий був йти на смерть за торжество своїх політичних і соціальних переконань».

У національному відродженні найбільш радикальним шляхом Винниченко вважав шлях «революційної демократії», який відкриває перспективи соціального розкріпачення, наділення 'селян землею і розвиток продуктивних сил, самоврядування на місцях і самоврядування націй. З весни 1917 р. ця ідея, писав пізніше автор «Відродження нації», конкретизувалася в двох завданнях: досягнення національної державності і швидкий суспільний прогрес на шляху до моделі західно-європейської соціал-демократії. Акцент ставився на першому завданні як передумові другого. Відродження національної державності Винниченко, слідом за Грушевським, вважав найбільш доцільним починати зі створення широкої національно-територіальної автономії України в складі демократичної федеративної Російської республіки. [5,382]

Такі теоретичні розрахунки пояснюють зволікання і непослідовність діячів Центральної Ради в здійсненні соціально-економічних перетворень, наївну недооцінку централізованого управління, регулярної армії і т.д. Пізніше Винниченко визнав ці фатальні помилки і зробив висновок: «Відродження української нації в національній сфері, -- писав він у 1920 р. -- йшло й йтиме в гармонії з соціальним визволенням. Це й є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції». Опору національного визволення слід, на його думку, шукати в народі і насамперед -- піти назустріч його одвічним соціально-економічним прагненням -- «Вільна Україна без холопа і пана» і однобічне визволення розвинути у всебічне.

«Революційна демократія», за Винниченком, не терпить насильства. Він вважав передчасним курс більшовиків на соціалістичну революцію, а їх ідею диктатури пролетаріату -- непридатною в селянській Україні. Водночас у Декларації Директорії 1918 р. проголошувалося: влада в УНР повинна належати класам трудящим -- «робітництву й селянству,... класи не трудові, експлуататорські не мають права голосу в порядкуванні державою». Такий ідеал «державного соціалізму» виключав верховенство права, прав і свобод людини в державі. Час розсіяв ілюзії Винниченко і відносно «демократичної федерації» у радянській Росії. Однак його всі роки не полишала віра у світле майбутнє України, у неминучий розпад СРСР. «...Героїчний період на¬шого відродження ще не скінчився». [5,382]

Основною, історичною, істотною метою російського імперіалізму було з самого початку злуки України з Москвою, з моменту нещасливого переяславського трактату -- знищити всяку тінь права української нації на цей трактат. Український народ на основі цього трактату вступив у державні й правові відносини з Московською державою, яко рівний з рівним, забезпечуючи собі ту рівність зазначеними в договорі засобами. Але всякий закон, всякий трактат є тільки констатування й фіксація взаємовідношення сил двох контраґентів у той момент, це є тільки часове завішення зброї. Дійсний же закон і право є законом і правом сили. Знесилена, розшматована боротьбою з польською шляхтою українська селянсько-козацька нація зразу виявилась слабіщою стороною що до Москви. На цій підставі московські царі вклали в трактат і в відносини між Москвою та Україною своє власне право й розуміння того акту, се-б-то право й розуміння дужчого. Яка ж може бути рівність між дужчим і слабішим? Отже, рівність, так урочисто, так клятвенно зазначену в переяславському трактаті, було зразу ж одсунено набік, як не відповідну дійсному, реальному відношенню сил. А звідси виходячи, всі засоби до фактичного встановлення її поміж Москвою та Україною сістематично було нищено. Найбільшим лихом української нації в усій її траґічній історії було й є її прекрасна теріторія, родюча земля, багацтва вод і землі, м'ягкий, теплий, здоровий клімат. І це було найбільшим стімулом того жагучого прагнення Москви до найтіснішого „порідення з братським народом”, до перероблення переяславського трактату на своє розуміння й хотіння. Певна етнолоґічна близькість цих двох націй улекшувала завдання царизму. З родичами, звичайно, найменьче церемоняться. Але, щоб цілком мати вільну руку в експлуатації багацтв України, щоб почувати себе зовсім дома в себе, треба було родича остаточно вигнати з його хати, заволодіти нею й знищити навіть всяку пам'ять про якогось, родича. І через це „Україну” було переіменовано на „Малороссію”. (Стадія рідности, але без рівности: „мала-россія”.) Малороссія якийсь час ще мала атрібути поганенького, маленького родича, тому ще користувалась деяким правом у своїй хаті. Але далі родича було зовсім вигнано й всяку рідність знищено: ніякого ні українського, ні малоросійського самостійного народу не було й нема, є тільки один руський (московський) народ і єдина Росія. Вся історія відносин між Москою та Україною на протязі більше, як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імени її не лишилось. І, здавалось, така політика мала успіх. Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, зтерорізоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, злилось, асімілювалось і стало „руським”. [2,5]

Отже, як політичний діяч Володимир Винниченко еволюціонує від ідеї української культурно-національної автономії у складі Російської федерації до відродження ідеї української державності і незалежності. Та метою Володимира Винниченка стала не сама державність, а відродження нації, пробудження в народі національної гідності. Державність є тільки засіб для досягнення мети.

У написаному в 1949 році "Заповіті борцям за визволення" Володимир Винниченко, осмислюючи уроки української історії, визначає роль української еміграції у творенні вільної, суверенної України, вважає, що Українська держава є створена народом, всією українською нацією в процесі великого перевороту в Росії. Але існуюча українська державність не може задовольняти потреби національного відродження. Україна поки що не самостійна, а залежна від Росії, живе і береже в собі ідею незалежності, щоб у слушний момент здійснити головну мету: створити суверенну демократичну Україну.

Висновки

Державно - правові погляди таких політичних лідерів УНР Володимира Винниченка та Михайла Грушевського мали визначальний вплив на ДПД їх наступників. У своїй творчості, політичній та громадській діяльності вони синтезували багато передових поглядів на державу і право, розвинули ідею української державності до її наукового обгрунтування, зробили спробу її практичного втілення в життя. Результати їхніх пошуків мають велику соціальну цінність для розбудови суверенної Української держави.

Завдяки старанням М. Грушевського значно просувалась уперед теорія українського конституціоналізму. 17 березня 1917 р. українці заснували власну організацію - Центральну Раду, президентом (головою) було обрано Михайла Грушевського. Центральна рада прийняла чотири Універсали.

- Перший універсал (червень 1917 p.). "Не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям".

- Другий Універсал (липень 1917 p.). Проголошено прагнення України до автономії в складі Росії. Право на справедливе представництво у Центральній раді інших народів, які живуть в Україні. Право формування перших окремих військових частин України.

- Третій Універсал (листопад 1917 p.). Проголошено Україну Українською Народною республікою (УНР) у складі Російської республіки. Поставлено питання про негайні мирні переговори з Радою народних комісарів Росії. Проголошувалися всі демократичні свободи: "слова, друку, віри і т. д.".

У грудні 1917 p., в Харкові, за наказом Леніна, більшовики скликали І Всеукраїнський з'їзд Рад і проголосили, що з'їзд Рад робітників і солдат оголошує рішучу боротьбу Центральній Раді і що Україна не є УНР, а частина Російської Республіки. 25 грудня 1917 р. проголосили, що в Україні встановлюється Радянська влада і діють тільки закони Російської Федерації, а місто Харків проголошувалося столицею радянської України.

- У відповідь на ці дії 22 січня 1918 р. було проголошено Центральною Радою в місті Києві Четвертий Універсал, в якому заявлялось, що УНР стає "самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу".

З'ясування проблеми становлення та розвитку національної державно-правової ідеології не буде повним та об'єктивним, якщо не розглянути діяльність політичних партій України в цьому напрямку. Таким чином, перші десятиліття XX ст. були позначені плідними спробами діячів національного відродження України осмислити нові політичні і геополітичні реалії, що склались в Україні, Росії, Європі. Жоден з основних напрямів державно-правових концепцій в умовах, що склалися, не мав ніяких або близьких перспектив втілення через нове розмежування України, перемогу більшовизму в більшій її частині та в Росії. Проте далекоглядними і багато в чому випереджаючими свій час можна назвати ідеї громадянського суспільства, прав і свобод людини В. Липинського, концепції федерації, місцевого самоврядування, парламентаризму, демократичного виборчого процесу, принципів поділу влади та гармонізації прав і обов'язків громадян в державі творця новітньої концепції суспільної історії України М. Грушевського та ідеї «Вільної України без холопа і пана» В. Винниченка. Навіть консервативні націоналістичні концепції української державності будили національну свідомість, патріотизм, пам'ять про державницькі традиції волелюбного народу.

Размещено на Allbest.ru