Київське літописне зведення ХІІ ст.: автор у пошуках героя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київське літописне зведення ХІІ ст.: автор у пошуках героя

Геннадій Нога, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

У статті проаналізовано особливості організації фрагмента тексту Київського зведення за 40-50-ті роки ХІІ ст. Підтверджено, що автор не просто мав на меті возвеличити свого князя-патрона, а намагався змоделювати ідеальний образ правителя, описуючи діяння та характеризуючи особистість деяких зверхників свого часу. Уточнено жанрові особливості Повісті про Ізяслава, яка суттєво відрізняється від інших повістей, виокремлених дослідниками у складі Київського ізводу (Повість про смерть Андрія Боголюбського, Повість про похід Ігоря Святославича на половців), що присвячені одній важливій події із життя князів. Повість про Ізяслава -- це великий за обсягом і за хронологією охоплених подій текст. Тому цей твір запропоновано означити як повість-хроніка або біографічна літописна повість.

Ключові слова: літопис, повість, Київське зведення, діалог, герой.

київське зведення ізяслав правитель

The Kyiv chronicle of the 12th century: the author in search of a hero

Hennadii NOHA, PhD, senior research fellow Shevchenko Institute of Literature

The Kyiv Chronicle is a continuation of the most famous piece of the Ukrainian Chronicle Corpus -- The Tale of Bygone Years. In manuscript collections of the 15th-18th centuries, it is an integral part of the chronicle of Rus, describing the events from 1117 to 1198. Ukrainian scholars traditionally work with the oldest record -- the Hypatian Codex created before 1425. This text has undergone the least interference from scribes. Several generations of authoritative medievalists studied the stylistics and genre diversity of the work in detail. They convincingly argued that the Kyiv Chronicle became a compilation of individual literary pieces. The works were gathered, edited, and compiled by the abbot of Vydubychi St. Michael's Monastery in Kyiv Moisei at the end of the 12th century. There were four compilations -- from 1168, 1170, 1179, and 1190, which formed the basis of Moisei's version.

Petro Boryslavych's style in the Kyiv Chronicle can be traced most clearly, and scholars attribute the authorship of the most part to him. In particular, Ukrainian and foreign medievalists have no doubt that he was the author of the chronicle fragment that deals with the life of Iziaslav Mstyslavych, his son Mstyslav Iziaslavych and his nephew Riuryk Rostyslavych. The study focuses on the features of the Kyiv Izvod text authored by Petro Boryslavych. The author aimed not just to glorify his prince-patron but tried to model the ideal image of a ruler, describing the actions and characterizing the personalities of contemporary rulers. As to the genre peculiarities of the Tale of Iziaslav, it significantly differs from the other stories on one important event in the life of princes that were singled out by the researchers within the Kyiv Izvod. The Tale of Iziaslav is a large text that covers events of a long period. Therefore, it is reasonable to define this work as a story-chronicle or a biographical chronicle.

Keywords: chronicle, tale, Kyiv Izvod, dialogue, hero.

23 травня виповнилося 50 років Геннадієві Миколайовичу Нозі -- кандидатові філологічних наук, старшому науковому співробітнику Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. Закінчив Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди. У 1993 р. став аспірантом Інституту літератури, / ІгЛ 1996 р. захистив кандидатську дисертацію. Автор численних статей у фахових виданнях, монографії «Звичаї тії з давніх школярів бували...: (Український святковий бурлеск XVII--XVIII століть)» (2001), статей до Шевченківської енциклопедії в 6 т. (т. 1, 2, 5). Співавтор видання «Історія української літератури» у 12 т. (2014; Т. 2. Давня література (друга половина ХVІ--ХVІІІ ст.); розділи «Гумористично-бурлескне віршування», «Вірші-травестії», «Сатиричне віршування»), колективної монографії «Українська культура: еволюція кризової свідомості» (2013, розділ «Формування ефективної освітньої політики в Україні»). Геннадій Нога -- учений секретар Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (2002-2015) та спеціалізованої вченої ради цієї установи (2003-2018). Лауреат Премії НАН України для молодих учених (2002).

Київський літопис продовжує найвідомішу пам'ятку києворуського літописання -- «Повість временних літ». У рукописних збірниках XV-XVIII ст. (Іпатіївському, Хлєбниковському, Єрмолаєвському, Погодінському, Краківському та ін.) він фігурує як складова частина літописного епосу Русі, описуючи події з 1117-го по 1198-й роки. Українські науковці традиційно найчастіше працюють із найдавнішим збірником -- Іпатіївським списком, створеним до 1425 р., позаяк цей текст зазнав найменше втручань тлумачів-переписників. Кілька поколінь авторитетних медієвістів (К. Бестужев-Рюмін, М. Сухомлинов, О. Шахматов, М. Приселков, А. Насонов, В. Адріанова-Перетц, Д. Чижевський, І. Єрьомін, Д. Лихачов, Б. Рибаков, О. Пріцак, Л. Махновець, В. Франчук, М. Котляр), докладно простудіювавши стилістику, жанрову різноманітність твору, переконливо аргументували думку про те, що Київський літопис став зведенням окремих пам'яток писемності, які зібрав, відредагував і зрештою скомпонував ігумен Видубицького Свято-Михайлівського монастиря в Києві Мойсей наприкінці ХІІ ст. Віра Франчук переконана, що у створенні корпусу, крім Мойсея, «брали участь такі літописці і редактори: Полікарп, Петро Бориславич, Кузьма Киянин, Галичанин, літописець великого князя київського Святослава Всеволодича (ім'я невідоме), кілька владимиро-суздальських авторів» [12]. Дослідниця називає також чотири зведення -- 1168, 1170, 1179, 1190 рр., які лягли в основу зводу Мойсея.

Коментуючи особливості редакторської праці Мойсея, Леонід Махновець зазначав: Ігумен Мойсей, зводячи докупи всі ці відомості, багато чого з них опустив, зокрема виключив надзвичайно колоритні характеристики доброго десятка князів. Матеріали ці відомі з виписок історика В.М. Татіщева, котрий мав у себе так званий Розкольницький рукопис літопису, до якого, очевидно, не дотягнулося цензорське перо Мойсея [8, УНІ].

Варто зауважити, що Мойсеєві вдалося досягти «єдиного в цілому та з індивідуальними особливостями в частинах» стилю, адже працював він із десятками різнорідних текстів, окремі з яких уже піддавалися редакторській роботі попередників. Строкатість Київського літопису аргументовано пояснює його багаторічний дослідник і перекладач:

Різні автори, орієнтація на ті чи інші князівсько-боярські угруповання, різний рівень таланту, освіти, поінформованості, різний підхід до літописної справи -- все це є причиною того, що в літопису, особливо в його середній частині, марно шукати якоїсь однієї концепції, однотипності викладу подій, узгодженості характеристик, однакової оцінки тих самих фактів або осіб [8, УІІІ].

Має свою цікаву версію того, як на практиці відбувалося укладання літописів і літописних зводів, Омелян Пріцак. На його думку, існувала відпрацьована схема, якою керувалися всі причетні до творення цих монументальних хроні.

Сеньйори кожного зі згаданих вище родів мали власних літописців, обов'язком яких було супроводити свого патрона у військових походах та виконувати дипломатичні місії. Після завоювання Києва князь звичайно передавав матеріал, зібраний його літописцем, Києво-Печерській Лаврі або Видубецькому монастиреві для внесення у відповідній формі до Київського літопису. Таким чином, наприклад, події напружених років 1146-1157 висвітлені з трьох різних точок зору, на підставі матеріалів трьох літописців, які репрезентували угруповання, що воювали між собою: сеньйора старших Мономаховичів Ізяслава Мстиславича волинського, сеньйора Ольговичів Святослава Ольговича чернігівського і сеньйора молодших Мономаховичів Юрія Володимировича суздальського [10, l-l1].

На користь такої гіпотези говорить той факт, що вціліли та дійшли до наших днів тільки зведення, місцеві ж або родові літописи чи бодай якісь записи в окремішньому вигляді втрачені цілком.

Найвиразніше в Київському літописі простежується «індивідуальний почерк» Петра Бориславича, якому науковці небезпідставно приписують авторство значної частини твору. І. Хрущов, К. Бестужев-Рюмін, Д. Лихачов, Б. Рибаков, Л. Махновець, В. Франчук, П. Білоус не сумніваються принаймні в тому, що перу цієї людини належить та частина літопису, у якій ідеться про події із життя Ізяслава Мстиславича, його сина Мстислава Ізяславича і його племінника Рюрика Ростиславича. Сам лише уривок із 1146-го по 1154-й роки про боротьбу за київський стіл і кількаразове перебування на ньому сина Мстислава Великого -- Ізяслава Мстиславича -- охоплює понад третину всього літописного тексту. А це лише вісім років із вісімдесяти одного, висвітлених у цій пам'ятці! Для порівняння: сім років князювання Володимира Мономаха (1118-1125), нотовані в Київському літописному зведенні, займають лише кілька сторінок, або приблизно три відсотки тексту. Якщо пристати до думки Б. Рибакова, підтриманої В. Франчук, що цей хроніст невтомно фіксував історичні події впродовж майже 50 років, то вийде, що він створив більшу частину літопису. Українська дослідниця уточнює, що Петро Бориславич був автором зведення 1190 р., а також оповідань за наступні роки, поки його, імовірно після смерті, замінив ігумен Мойсей, який і став автором остаточної версії опису подій 1118-1198 рр. [13].

Петро Бориславич відомий як київський боярин, особа, наближена до князя Ізяслава Мстиславича (1146-1154), потім перебував на службі в його сина Мстислава Ізяславича (1170 р. після конфлікту їхні стосунки було розірвано), згодом служив Рюрикові Ростиславичу, небожеві Ізяслава Мстиславича, що рекордну кількість разів (згідно з підрахунками Л. Махновця, дев'ять!) займав київський великокняжий стіл. Петро Бориславич сам не раз виступає на сторінках літопису як виконавець дипломатичних доручень. Зокрема, він був послом Ізяслава Мстиславича до галицького князя Володимирка Володаровича (1153), про що докладно свідчать сторінки літопису. З подробицями подає хроніка й хід тривалих перемовин між Ізяславом Мстиславичем і чернігівськими князями Володимиром та Ізяславом Давидовичами 1147-го й 1149-го років. Це дало підстави кільком медієвістам (І. Хрущов, Д. Лихачов, Б. Рибаков, В. Франчук) уважати самого посла автором літописних нотаток. Словом, можемо констатувати, що принаймні уривок із 1146-й по 1154-й роки в основі своїй належить перу Петра Бориславича. І відразу зауважу, що текст цієї частини не однорідний. Він містить не лише записи Петра Бориславича. Пізніші редактори розбавили його фрагментами із чернігівського, володимиро-суздальського і, ймовірно, галицького літописання. Небезуспішну спробу реконструкції тексту київського боярина здійснив М. Грушевський, який уважав твір дружинною повістю, що її механічно вбудував у літописне зведення невідомий компілятор. Учений так обґрунтував мету своєї текстологічної праці:

З смертю Всеволода оповідання доволі непомітно переходить в те, що називатиму далі «повістю про Ізяслава» (Мстиславича), -- найбільш цінну частину Київського літопису, і взагалі -- одну з визначніших пам'яток нашої старої літератури і культури. Закорінена звичка трактувати наші літописні збірники як щось суцільне була причиною, що досі не було зроблене майже нічого, щоб по можності зреставрувати сю пам'ятку в тих частях, які від неї заховались, та пізнати її як індивідуальний твір [2, 12].

В. Франчук дослідила пам'ятку на предмет розмежування тексту між його авторами: ігуменом Мойсеєм як упорядником і редактором, Полікарпом (імовірним літописцем Ольговичів) і Петром Бориславичем як київським літописцем Мономаховичів. Учена орієнтувалася на характерні особливості вживання слів, загальний стиль розповіді, а також на граматичні форми слів [11].

М. Грушевському й В. Франчук удалося в багатьох рисах відтворити фрагменти Повісті про Ізяслава в загальному потоці літопису. Часом суперечливі один щодо одного матеріали з різних джерел компілятор подавав суцільним потоком, що відразу ж упадало в око досвідченим джерелознавцям. Зокрема, М. Грушевський так коментував фрагмент про вбивство киянами князя Ігоря Ольговича і причетність до цієї події Ізяслава Мстиславича: «Пізніший редактор літопису, очевидно, рівно далекий від завзяття обох партій, скомбінував обидва джерела без усяких застережень, положивши поруч себе паралельні місця, перейняті цілком протилежними тенденціями» [2, 16]. Загалом, така текстологічна робота потребує залучення відповідного методологічного інструментарію, серед якого, на думку сучасної дослідниці чернігівського літописання І. Чугаєвої, мають бути «порівняльно-текстологічний, структурний методи, аналіз характерної лексики та хронологічний аналіз, а також внутрішня критика літописів та міждисциплінарне застосування математичних методів» [15, 49].

Мета цієї статті -- виявлення особливостей організації тексту Київського зведення за 40--50-ті роки ХІІ ст., які дали змогу науковцям розгледіти в його авторові вправного майстра слова, професіонала не лише в дипломатичних справах, а й у царині красного письменства. Серед завдань розвідки -- довести, що автор (автори) не просто мав (мали) на меті возвеличити, а в деяких випадках виправдати свого князя-патрона, а намагався змоделювати ідеальний образ правителя, описуючи діяння та характеризуючи особистість зверхників свого часу. До слова, Д. Чижевський, розмірковуючи про авторів Київського та Галицько-Волинського літописів, зазначав, що в них за викладом подій почувається трохи не на кожному кроці літературна традиція. Цікаво, що зміни теми, відхилення від головної теми тут уже не роблять враження безпорадности, як у письменників 11-го віку: читач почуває, що ця заплутаність, складність будови з збоченнями та ухилами, належить до єства стилю, до тієї складної тканини, подібної до многобарвного килиму, якою є тепер структура літературного твору [14, 133].

Власне, стиль і традиція, про які говорив учений, чітко простежуються в текстах Петра Бориславича, презентуючи в них показові зразки києворуського середньовічного епосу. Також потребують уточнення жанрові особливості Повісті про Ізяслава, адже вона суттєво відрізняється від інших повістей, виокремлених у складі Київського ізводу, як-от: Повість про смерть Андрія Боголюбського, Повість про похід Ігоря Святославича на половців тощо. Усі вони були присвячені одній важливій події із життя князів. Повість про Ізяслава, як уже зазначалося, -- це великий за обсягом і за хронологією охоплених подій твір.

Головна риса, яка вирізняє тексти Петра Бориславича та його сучасників (авторів окремих записів, украплених в оповідь про 40-50-ті роки ХІІ ст.), -- це діалогічність. Інколи діалоги чи полілоги розтягуються на кілька сторінок, пожвавлюючи й драматизуючи оповідь. Видається, що діалогічна форма подачі матеріалу цілком природна для Петра Бориславича, позаяк його стихія -- це дипломатична робота у штабі Ізяслава Мстиславича та його наступників, коли діалог -- письмово-листовний чи живий -- був неодмінною й найефективнішою формою комунікації.

На цю особливість Повісті про Ізяслава (та й хроніки загалом) звертали увагу дослідники. Зокрема, Д. Чижевський із цього приводу зазначав:

До найяскравіших стилістичних рис Київського літопису належить діялогічна форма, в яку влита велика частина його оповідань, починаючи вже з перших довших оповідань (р. 1128). «Дійові особи» оповідань розмовляють між собою; в формі розмов подано відомості про їхні пляни, наміри, взаємини, почасти і про події. Зокрема, князі «мовлять» один до одного або безпосередньо, або через послів, або до дружини, до населення тощо. Та «говорять» і дружина, і населення, і вороги... «Промови» рідкі, здебільшого маємо короткі речення. Розмови, впроваджуються такими словами, як «мовив», «мовили» (рікь, рекоша, нача молвити, начаша повідати і т. п.). На одній сторінці літопису іноді 4-6 таких речень! [14, 161].

Діалогічність як показову рису тексту Київського літопису завважив і російський дослідник І. Єрьомін, він коментує цей факт і вводить у компаративний контекст:

Промови -- особливість літописного оповідання, яка ніби свідчить про суто літературний вимисел. У даному разі, однак, це не так. Промови Київського літопису не мають нічого спільного із промовами античних істориків і добре відомої давньоруському книжникові ХІІ ст. «Історії Іудейської війни Іосифа Флавія». Там промови -- літературна фікція, часто це прийом, що прикрашає оповідь; тут -- живий документ. На останню обставину. звернув увагу Д. С. Лихачов [3, 75].

Можна, звісна річ, погодитися з підсумковою думкою класиків російської медієвістики, однак лише частково. Документ за своєю суттю -- це сухий виклад, покликаний об'єктивно й абстраговано підтвердити або спростувати ту чи ту версію подій. Діалоги і промови, наведені Петром Бориславичем, назвати такими можна далеко не завжди. Радше навпаки: за словами героїв-промовців відчуваються їхні емоції, переживання, вони здатні кепкувати, іронізувати, співчувати, висловлювати біль утрат, розпач, любов, вірність, непримиренність до ворогів та їхніх життєвих принципів. Утім, схильність до точності, локалізація подій у часі й просторі -- також характерні риси авторського стилю цього книжника. О. Пріцак узагалі вважав діалоги, зокрема й епістолярні, з Київського літопису суто літературним прийомом, який не має жодного стосунку до цитування княжих архівів [10, liii]. Найближче до істини, найімовірніше, підійшов у цьому питанні П. Білоус, який зазначає: «Пряма мова та діалоги, очевидно, змодельовані літописцем для пожвавлення оповіді та створення ефекту достовірності викладеної інформації» [4, 352].

Цікаво простежити побудову діалогічної ситуації на прикладі розмови-наради перед збройною сутичкою з військом галицького князя Володимирка Володаровича, у якій беруть участь члени військової коаліції на чолі з князем Ізяславом Мстиславичем. Це, зокрема, хани чорних клобуків (очільники кочових племен ковуїв, печенігів, торків, берендеїв -- васали київських князів в ХІ-ХІІ ст. із правом голосу на княжих нарадах), київські бояри та сам Ізяслав зі своїми старшими дружинниками (найпевніше, серед них був і Петро Бориславич). Позиція кочовиків і киян продиктована інстинктом самозбереження, адже на той момент значна чисельна перевага була на боці супротивників, а союзники Ізяслава (ляхи й угри) затрималися в дорозі. Розгубленість свого війська Ізяслав, який завжди вирізнявся відвагою й особливою честолюбністю, оцінив з іронією: И начата Чернии Клобуци молвити Изяславу: «Кн(я)же, сила єго велика, а у тебе мало дружины, даже не переидеть на ны чересъ ріку. Не погуби на(съ), ни самъ не погыни. Но ты нашь кн(я)зь! Коли синь будеши, а мы с тобою. А ньі(ні) не твоє веремя, поіди прочь». Изяславъ же ре(че) и(мъ): «Луче, бра(ть)є, измрЪмъ сде, нежели сесь соромъ възмемъ на ся». Кияне же начаша стужати єму, рекуче: «Поіди, кн(я)же, прочь». И то рекше, Кияне побігоша о(тъ) него прочь, и о(т)толі Чернии Клобуци побігоша къ своимъ вежамъ. Изяславъ же то видивъ, ре(че)ть дружині своєи: «Уже ми толико доєхати с гостьми, съ Угры и с Ляхы, а уже дружина моя пострашена» [9, 277] \

Літописець, безперечно, знав цю ситуацію не з переказів третіх осіб, тому й зумів відтворити не тільки факти, а й атмосферу, мотиви і навіть психологічний стан героїв. Ізяслав Мстиславич, що не звик відступати й панікувати за жодних обставин, навіть у такій скруті знайшовся на жарти й кепкування.

Власне, саме залізна воля, яку цілеспрямовано увиразнює літописець в образі свого патрона князя Ізяслава, допомогла йому із честю вийти з не менш складної ситуації, коли із заходу на нього йшов із військом усе той же Володимир Галицький (теж безстрашний воїн і талановитий полководець), а зі сходу, зі стольного Києва, загрожував Юрій (Гюрг, Дюрдь) Володимирович (Долгорукий) із синами. Вагання війська князь намагається розвіяти особистою мужністю та логікою суджень. Його впевненість у перемозі посилює віра у справедливість Усевишнього, який, на переконання середньовічних правителів, завжди допомагає тим, хто захищає правду. А в літописах годі відшукати князів, які б сумнівалися у власній правоті. Але, очевидно, автор використав цей епізод саме для того, щоб підкреслити правоту свого патрона в багаторічному протистоянні з Юрієм Долгоруким за великокняжий стіл. У, здавалось би, безвихідній ситуації гору бере Ізяслав, адже на його бік схилилася Божа воля: Дружина жг Изяславу поча молвити: «Кн(я)жг, самъ выдаешь, много ти тяжка, сг стоишь, к рати пришгдъ, а сімоидгши на Гюргя, а сг рать за тобою Володимгръ. Ты поидгши на Дюргя, а си, скупившеся, по тобі идуть. А трудно ны вгльми». Изяславъ жг рг(чг) дружині своеи: «Вы естг по мні из Рускы земли вышли, своихъ сглъ и своихъ жизнии лишився, а язъ пакы своея дядины и о(т)чины нг могу перезріти. Но любо голову свою сложю, пакы ли о(т)чину свою налізу и вашю всю жизнь. Дажг мя постигнгть Володимгръ съ сіми, а с тіми су(дъ) Б(ож)ии вижю, а како Б(ог)ъ розъсудить с ни(мъ): пакы ли мя усрящгть Гюрги, а с тіми су(дъ) Б(ож)ии вижю, како мя с ни(мъ) Б(ог)ъ росудить» [9, 283].

І Бог розсудив: завдяки раптовому рейду й захопленню основних фортець навколо Киева Ізяслав без бою взяв столицю, а Юрій безславно втік. Автор укладає ноти гніву в уста іншого учасника цієї кампанії -- Володимирка Володаровича, котрий здійснив складний, але марний перехід із Галичини до Києва, як виявилося, лише для того, щоби переконатися в безпорадності й безталанності своїх союзників -- Юрія Долгорукого та його синів: Володимгръ жг рг(чг) Андрієви Гюрггви(чю) и Володимгру Андрієвичю: «Како єсть кн(я)жгннє свата моєго, ажг рать на нь из Володимгра идгть, а како того нг увідати? А ты, с(ы)нъ є(го), сідиши в Пгргсопници, а другыи -- Білігороді, како того нг устгргчи?» И рг(чг) съ гн^омъ къ Андрієви Гюрггвичю: «Ожг тако кн(я)житг съ своимъ о(ть)ц(г)мъ, а правитг сами, а я нг могу на Изяслава одинъ поити. Изяславъ вчгра со мною хотіль ся бити, на вашгго о(ть)ца ида, а на мя ся оборочивая, ловя ся бити со мною, ажг ньі(ні) вкЪхавъ въ всю Рускую згмлю. А нг могу язъ одинъ на нь поіхати». И то ргкъ, възвратися в Галичь [9, 288].

Цей уривок М. Грушевський приписує перу Петра Бориславича [2, 42], позаяк той міг отримати інформацію з ворожого табору або просто дофантазувати її та подати у своїй улюбленій манері -- промові одного з героїв. Сцену конфлікту в стані союзників (Юрія Долгорукого і Володимира Галицького) викладено з непідробною іронією, адже Ізяслав Мстиславич не лише розбив ворога, захопив Київ, а й похитнув багаторічний і, здавалося б, непорушний союз сватів (син Володимирка Ярослав і донька Юрія Ольга були подружньою парою), який не раз успішно протистояв Ізяславові. Досвідчений дипломат Петро Бориславич завважив цей факт, прокоментувавши його устами одного з безпосередніх учасників.

Численні дослідники Київського літопису (історики, літературознавці, лінгвісти), як уже зазначалося, одностайні у високих оцінках саме цієї його частини -- Повісті про Ізяслава. Наступний цитований уривок якнайповніше увиразнює її стиль. Прозорість, чіткість, вправне оперування історичними фактами, високохудожня манера викладу тексту, вишуканість мови та позірна нейтральність особистої позиції автора впадають в око. Перемігши Юрія Долгорукого і здобувши великокняжий стіл, Ізяслав Мстиславич принципово по-новому підійшов до своєї влади в Києві. Після наради з боярами, де не останнє слово мав і Петро Бориславич, князь вирішив запросити до Києва свого дядька В'ячеслава Володимировича (на той момент старшого із живих синів Володимира Мономаха). Найімовірніше, скласти послання до нього і передати його особисто адресатові було доручено саме Петру Бориславичу, про що, на мою думку, свідчать особливості цього тексту: Утрии же д(е)нь Изяславъ посла у Вышегородъ къ о(ть)цю своєму Вячеславу и ре(че) єму: «О(ть)це, кланяю ти ся, ачо ми Б(ог)ъ о(ть)ца моєго Мистислава о(тъ)ялъ, а ты ми єси о(те)ць. <...> Ньі(ні) же, о(ть)це, того всего каюся пре(дъ) Б(ого)мъ и пре(дъ) тобою. Оже ми, о(т)че, того о(т)даси ты, тои Б(ог)ъ ми о(т)дасть. Нь(ні) же, о(т)че, осе даю ти Києвк Поіди, сяди же на столі діда своєго и о(ть)ца своєго». Вячеславъ же ре(че): «С(ы)ну, Б(ог)ъ ти помози, оже на мене єси ч(ес)ть възложилъ. То аще бы ты и давно тако учинилъ, то ци мене єси поч(ес)тилъ? Б(ог)а єси поч(ес)тилъ! Аже дієши: `Ты мои єси о(те)ць, -- а ты мои и с(ы)нъ. У тебе о(ть)ца ніту, а у мене с(ы)на нітуть, а ты же мои с(ы)нъ, ты же мои братъ». И на томъ хр(ес)тъ ч(ес)тьныи целоваста, яко не разлучити(ся) има ни въ добрі, ни въ злі, но по одному місту быти [9, 289].

Автор відобразив факт установлення двовладдя в Києві (В'ячеслав та Ізяслав), не вдавшись до сухої констатації, а змалювавши ідилічну картину порозуміння між князями. Пробачити старі образи і на засадах лицарської честі та старшинської субординації (яка в той час постійно порушувалася) будувати безконфліктне майбутнє -- такий ідеал літописця. Стосунки між старшими і молодшими за схемою «батько -- сини» та між рівними (найчастіше, рідними чи двоюрідними братами) як братерські пропагують у Київському літописі більшість його авторів, зокрема й Петро Бориславич. Літературний хист допоміг йому в цитованому уривку відтворити деталі усвідомленого порозуміння між князями, навести зразок вишуканого етикетного спілкування, намалювати картину не лише суто ділового й прагматичного об'єднання, а й особливого емоційного зближення, освяченого Всевишнім: «И на томъ хр(ес)тъ ч(ес)тьныи целоваста, яко не разлучити(ся) има ни въ добрі, ни въ злі, но по одному місту быти». Тут можемо услід за Д. Чижевським констатувати, що «лицарський моральний світогляд літописців та їх героїв є світоглядом християнським, хоч, розуміється, в тій своєрідній формі, якою є світогляд “християнського лицаря” і в Европі. Останнє рішення належить Богові» [14, 165]. Подібне судження висловив і автор найновішої праці про цю пам'ятку М. Котляр: «.релігійна нота в Київському, та й в інших літописах, є дуже і дуже виразною -- інакше не могло й бути: адже релігія і теологія складали єдину ідеологію будь-якого середньовічного європейського суспільства. Іншої ідеології тоді просто не існувало» [5, 20].

Автор Повісті про Ізяслава намагався окреслити основи морального кодексу князів на принципах християнської любові й лицарської честі. Повчальна оповідь про багаторічну -- успішну і невдалу -- боротьбу Ізяслава за київський стіл доводить, що остаточної перемоги в політичних і військових баталіях може досягнути лише той, хто дотримується законів Божих і земних. Поза цим окремі звитяги залишаться тільки тимчасовими успіхами і зрештою призведуть до поразки. Основи князівського кодексу чітко викладено в промові-посланні В'ячеслава Володимировича до свого брата Юрія Долгорукого перед черговою вирішальною битвою за Київ. Цей текст на широкому історичному матеріалі і в популярній для києворуської літератури притчовій формі демонструє аргументовану позицію претендента на київський стіл. Звернення написано в піднесеному, драматизованому стилі, з кількома цікавими порівняннями: Вячгславь жг рг(чг) мужгви своєму: «Поіди къ брату Гюрггви, брата о(тъ) мгнг цілуи. А вы, брата и с(ы)на Изяславг и Ростиславе, слушаита, пгргдъ вами и о(т)ряжю. Тако молви брату моєму: “Азъ єсмь, братг, тобі много молвилъ и Изяславу, обіима вама: нг проліита крови хр(гс)тьяньскы, ни погубита Рускы землі! Того ва єсмь бороня и нг правилъ сгбг, ожг мя пгргобидила и пгрвоє, и другоє, и бгщгстьє на мгнг єста положила. А полкы имію, а силу имію, и Б(ог)ъ ми далъ. <...> Я жг того всгго нг правилъ Рускыя діля згмля и хр(гс)тьянъ діля. <...> Сг жг Изяславъ ачг и двоича ступилъ слова своєго, сг жг ньі(ні), добывъ Києва, и поклонилъ ми ся, и ч(гс)ть на мні положилъ, и в Києві мя посадилъ, и о(ть)ц(г)мь мя назвалъ, а я єго с(ы)номъ. Дажь єси, ргклъ, моложьшгму ся нг поклоню. Да сг язъ тгбг старіи єсмь нг маломъ, но многомъ. Азъ ужг бородатъ, а ты ся єси родилъ. Пакы ли хощгши на моє старишиньство поіхати, яко то єси поіхаль, да Б(ог)ъ за всимь!”». И тако посла [9, 296--297].

У слова Вячеслава автор не вкладає зверхності; лише натяк на велику різницю у віці між братами (близько 25 років) мав би, на його думку, зупинити войовничі наміри молодшого, Юрія. Утім, між ними була ще одна суттєва відмінність, яка багато важила для сучасників, але про неї не згадує літописець. В'ячеславовою матір'ю була перша дружина Володимира Всеволодовича Мономаха -- Гіда, принцеса Вессекська, донька останнього англосаксонського короля Англії Гарольда ІІ. Матір'ю Юрія була третя дружина Мономаха -- донька половецького хана Аєпи, імені якої не згадують літописці (до речі, літописці загалом рідко називають жінок, навіть князівських дружин та дочок, за іменами). «Жоною» самого Юрія також була половчанка -- донька хана Аєпи Осеневича. У всіх війнах, які вів цей князь, у складі його війська завжди перебували половецькі загони. Саме тому Юрія недолюблювали літописці, дорікаючи йому за те, що наводив «поганих» на Русь. За це ж його особливо не любили кияни, водночас не забуваючи, що він належить до «племені Володимирового». Захисники південних рубежів Руської землі чорні клобуки були непримиренними ворогами половців, тому завжди виступали на боці Ізяслава в боротьбі з Юрієм.

У війні, яку намагався відвернути В'ячеслав, Юрій зазнав нищівної поразки, бо сподівався на силу свого величезного війська, а не на законне право стати великим київським князем. Коментуючи цю ситуацію середини ХІІ ст., М. Котляр зазначає, що Юрій Володимирович постійно зневажав свого брата [В'ячеслава. -- Г.Н.] як старшого в роді, багато разів відмовляв йому в старійшинстві... Так неспростовно свідчить Повість про Ізяслава Мстиславича й інші сторінки Київського ізвода. А от Ізяслав Мстиславич, навпаки, в ході війни з Долгоруким прийшов до думки щодо необхідності посадити поруч із собою В'ячеслава, аби позбавити свого молодшого дядька Юрія генеалогічних, суто родових підстав претендувати на київське княжіння. Уважне читання Повісті переконує в цьому [5, 127].

Зважаючи на те, що практично кожна річна хроніка ХІІ ст. в Київському літописі містить згадки про ті чи ті міжусобні протистояння, цей період можна було б уявити як один із найкривавіших у нашій історії. Утім, статистика свідчить, що князівські непорозуміння здебільшого розв'язувалися на початковому етапі на рівні перемовин і завершувалися мирними угодами. Часто князі збирали величезні війська лише для того, щоб настрахати опонентів, навіть не плануючи військових дій. Такої думки дотримується й фахівець із історії Русі цього періоду М. Котляр, який зауважує: в Середньовіччі дипломатія велась переважно силовими, воєнними методами. І все ж таки мирні засоби досягнення старійшинства звичайно брали гору над суто воєнними. У дипломатичному руслі проходило здебільшого суперництво за старійшинство між князями і князівськими кланами на Русі, починаючи з перших років доби удільної роздробленості [5, 125].

Однак кількість конфліктних ситуацій зростала пропорційно до збільшення кількості осіб княжого роду і числа тією чи тією мірою незалежних від Києва князівств. Тому й кількість збройних сутичок (масштабних чи локальних) теж постійно зростала. Аналізуючи цю картину, Д. Чижевський дійшов таких висновків: Воюючи здебільшого за цілком дрібні «обиди» або «часті», пустошачи рідну землю, герої Київського літопису вважають себе за охоронців «Руської землі» (до речі, під цією назвою виступає тільки Україна) та «народу християнського» [14, 165].

Із судженнями авторитетного вченого в цьому разі можна погодитися лише частково: ці дрібні, на думку сучасної людини, «обиди» для носіїв середньовічного лицарського світогляду були дуже значним подразником. Коли узвичаєна система престолонаслідування дала системний збій, саме особистісні риси князів нерідко ставали вирішальними в боротьбі за свою частку землі Руської чи колись підвладних їй безмежних околиць. Тому хроністи ХІІ ст., автори літописних повістей і компілятори, намагаються виокремити вчинки князів, які демонстрували не лише приклади лицарської честі, а й зразок християнської любові до ближнього, намагаючись відвернути кровопролиття, часом навіть на шкоду власним інтересам.

Мотивацію таких пріоритетів книжників можна оприявнити, з одного боку, крізь призму їх християнського світогляду, а з другого -- ураховуючи їх державницькі, києво- та руськоцентричні погляди. Освічена людина з гострим розумом і вправним пером часом важила в державних справах більше за князя. Посутні висновки для осмислення середньовічних реалій під цим кутом зору сформулював іще М. Блок:

Не можна вважати фактом малозначущим, що рішення можновладців, які правили цим світом, часто підказувалися й завжди виражалися людьми, котрі, хоч би яким було їхнє ставлення до того чи того класу або того чи того народу, належали, проте, всією своєю освітою до суспільства, яке мало універсалістську природу й було засноване на духовності. Тож не доводиться сумніватись, що вони плекали, понад дрібним безладом невеличких конфліктів локального масштабу, турботу про набагато ширші обрії. З другого боку, маючи за свій обов'язок надавати письмової форми всім актам політики, вони неминуче опинялися перед необхідністю знаходити їм офіційне виправдання, посилаючись на причини, взяті з власного морального кодексу [1, 96--97].

У Київському літописі нерідко діяльність одного й того ж князя подається із цілком протилежних позицій, адже це зведення мало багатьох авторів. У такій ситуації на перше місце виходить далеко не письменницький хист персональних біографів. «Літописна доля» історичних постатей залежала від авторської волі компіляторів та укладачів зведень, вони були основними інтерпретаторами їхніх діянь.

Справжнім миротворцем (найімовірніше, з-під пера невідомого галицького автора), постає Володимир Володарович, котрий 1149 р. фактично розборонив два війська -- усе тих же Ізяслава Мстиславича (з невеликою дружиною) і Юрія Долгорукого (з великою армією), готових у своїй непримиренності воювати до останнього воїна.

И в то веремя, -- пише літописець, -- поиде Володимерь из Галича полкы своими. И пришедъ, ста на Полонои межи Володимфо(мъ) и Луческомъ. И тако розъЪха і, добрыи бо кн(я)зь Володимиръ, братолюбтемъ світяся, миролюбтемъ величаяся, не хотя никому зла, того діля межи ими ста, хотя і уладити межи ими [9, 271].

Братолюбство, миролюбство, доброта -- головні християнські чесноти, які багато важили для невідомого давнього автора. Він указує на послідовність і рішучість князя галицького, котрий намагався довести справу до остаточного примирення і завершити кровопролиття. Авторитету й ваги словам Володимира в літописі додають цитування заповідей Божих та інших загальновідомих біблійних постулатів. Власне, саме на християнських цінностях передусім наголошує літописець, говорячи про успішність дипломатії цього князя. Промова його місцями звучить як проповідь-настанова із закликом згадати про обов'язок любити ближнього: Кн(я)зь же Галичьскыи Володимиръ болма слашеть к Вячеславу, и къ Гюргеви, и къ Изяславу, ладя і г(лаго)ля Вячеславу и Дюргеви: «Б(ог)ъ поставилъ насъ, волостели, в месть злодЪемъ и в добродетель бл(а)гоч(ес)тивымъ, то како можемъ молитися къ създавшему на(съ): `О(ть)це нашь, остави намъ прегрішения наша, якоже мы оставляемъ прегрешения наша'? С(ы)новець ваю С(вя)тославъ [у рукописі помилка, ідеться про Ізяслава. -- Г. Н.], акы о(тъ) ваю роженъ, передъ вами не творится правъ, но кланяється и м(и)л(ос)ти ваю хочеть. Азъ же не простъ єсмь, не простъ ходатаи межи вами, анг(е)ла Б(ог)ъ не сослеть, а пр(о)р(о)ка в наші д(ь)ни нітуть, ни ап(осто)ла!» [9, 271].

Далі середньовічний книжник вибудовує схему рецепції цього послання іншими князями, за якою вже В'ячеслав, переконаний словами Володимирка, звертається до свого брата Юрія із закликом виявити істинно християнське братолюбство: Кн(я)зь же Вячеславъ послуша брата своєго и свата Володимира, пртемъ въ с(е)р(д)ци слова єго, потъкнуся к ряду и к любви. Бяшеть бо кн(я)зь Вячеславъ незлобивъ с(е)р(д)цемъ. Хваля преславного Б(ог)а, поминая писаниє: «Аще имієте віру, яко зерно синапьно, ре(че)те горі сеи: `Преди', -- преидеть», и пакы помянувъ слово, гл(аголю)щеє: «Б(ог)а люблю, а брата ненавидя» -- ложь єси. Аще Б(ог)а любиши, люби брата [9, 272].

Мотивацію Долгорукого та риси його характеру автор не коментує, натомість просто констатує, що князі змогли «уладитися»: «Изяславъ съступи Дюргеви Києва, а Дюрги възъврати всі дани Новгороцкыи Изяславу и єгоже, Изяславъ хотяше»[9, 272]. Загалом, наведений уривок формує в реципієнта позитивне враження про Володимирка, його автор (імовірно, з оточення цього князя) упорався зі своїм завданням. Появу цього тексту в Київському літописі обґрунтував О. Пріцак: ...багато галицьких записів (1141, 1144, 1145, 1164, 1171, 1173, 1184, 1187, 1189 рр.) перейшли до Києво-Печерських літописів з (гіпотетичного) Галицького літопису через те, що Володимирко Галицький (1124-1153) (мабуть, також його син Ярослав, 1153-1187) підтримували добрі стосунки з Лаврою [10, li].

Наведений епізод, у якому Володимирко Володарович виступив миротворцем і загалом добродієм, разюче контрастує з його образом на сторінках Київського літопису. Пізніший компілятор вирішив залишити або вставити позитивну згадку про цього князя, найімовірніше, щоб нащадки знали його не лише як жорстокого лиходія. Власне, тому не можемо цілком прийняти таких висновків М. Котляра щодо його образу:

Повістярів, що писали про Володимирка, було, мабуть, декілька, проте їх об'єднує спільна і головна риса: недоброзичливе ставлення до князя, бажання виставити його в непривабливому світлі, підкреслити негативні риси його вдачі: підступність, брехливість, недотримання угод, жорстокість тощо [5, 208].

Хоча, безумовно, цьому правителеві добряче дісталося від тодішніх літописців, позаяк авторитету й верховної влади київських князів він демонстративно не визнавав. І йдеться не лише про його затятого супротивника Ізяслава Мстиславича, котрого він, як свідчить наведений вище фрагмент, колись порятував від розгрому.

У 1144 р. Володимирко пішов проти волі іншого київського князя -- Всеволода Ольговича, войовничого й дуже рішучого зверхника, про що літописець каже так: «...роскоторостася Всгволодъ с ВолодимЪркомъ про с(ы)на, ожг сЬдг с(ы)нъ єго Володимири. И почаста на ся искати вины. И Володимгрко възвгржг єму грамоту хр(гс)тьную. Всгволодъ жг с бра(ть)єю идг на нь» [9, 219]. Зібравши велике військо за участі численних васалів, великий князь київський рушив на свого «многог(лаго)ливаго» супротивника і змусив того капітулювати без бою. Літописець із непідробною іронією коментує цю розв'язку: «И вьтЬха Володимиръ, и поклонися Всгволоду. Всгволодъ жг и усрЪтг и съ своєю бра(ть)єю. И вда Всгволоду Володимирко за трудъ 1000 и 400 гривгнъ сгргбра. Пгргди много г(лаго)ливъ, а послЬди много заплативъ» [9, 220].

Події пізніших років доводять, що Володимир із легкістю порушував досягнуті домовленості, за що, власне, і заслужив свою лиху славу серед літописців. Адже переступ через присягу, скріплену цілуванням хреста, трактувався в києворуських хроніках як найбільший гріх середньовічної еліти.

Звісна річ, такі випадки не були рідкістю, але відступники принаймні намагалися якось виправдати свої дії, реабілітувати себе перед Богом та історією. Давньоукраїнські книжники ретельно фіксують ці ситуації. Літописний Володимирко Володарович не переобтяжував себе таким церемоніалом. Показова в цьому плані відома історія про його розмову з послом Ізяслава Мстиславича після чергового відступництва галицького князя. Послом був Петро Бориславич, який із подробицями і в характерному для себе стилі описав цю зустріч, виважуючи кожне слово. Кульмінація діалогу віддає емоційну напругу цих перемовин, а висловлювання Володимирка сповнені злості й роздратування:

И ре(че) єму Штръ: «Кн(я)же, кр(ес)тъ єси къ брату своєму къ Изяславу и къ королеви цЪловалъ, яко ти все управити и с нима быти. То ти уже єси съступилъ кр(ес)тьного цілования». И ре(че) Володимиръ: «Сии ли кр(ес)т(е)цъ малыи?» Ре(че) Володимиру Петръ: «Кн(я)же, аче кр(ес)тъ малъ, но сила велика єго єсть на н(е)б(е)си и на земли. А тобі єсть, кн(я)же, король являлъ того ч(ес)тн(о)го х(рест)а, оже Б(ог)ъ своєю волею на томъ руци свои простерлъ єсть, и привелы и Б(ог)ъ по своєи м(и)л(ос)ти къ с(вя)т(о)му Степану. И то ти явилъ, оже цілова всеч(ес)тнаго х(рест)а, а съступиши, то не будеши живъ» [9, 318].

Зрештою, свідчить літописець, князь не витримує і переходить на відверту грубість і зухвальство: «И ре(че) Володимиръ: “Вы того до сыти єсте молвили, а ны(нЪ) полізи вонъ поіди же къ своєму кн(я)зю!”» [9, 318].

Посол, він же автор цього літописного оповідання, безперечно, затамував образу на Володимирка, адже з ним повелися не просто всупереч загальноприйнятому етикету, а загалом нечувано зневажливо й неприховано вороже:

И не даша Петрови ни повоза, ни корма, Петръ же поіха на свои(хъ) конихъ. И якоже съЪха Петръ съ княжа двора, и Володимиръ поиде к божници къ с(вя)т(о)му Сп(а)су на вечернюю. И якоже бы на переході(хь) до божници, и ту види Петра ядуща, и поругася єму, и ре(че):«Поіха мужь Рускии, обуимавъ вся волости» [9, 318-319].

Якщо все відбувалося саме так, то раптова смерть галицького князя (а він помер того ж дня) стала для Петра промовистим свідченням Божого правосуддя, недарма ж він в одну зі своїх реплік умонтував фразу: «...оже цілова всеч(ес)тнаго х(рест)а, а съступиши, то не будеши живъ». На аудієнції із сином Володимирка Ярославом наступного дня посол стримано, але багатозначно коментує смерть свого кривдника: «Воля Б(ож)ия, а вси(мъ) тамо быти» [9, 320]. Очевидно, що середньовічний автор почувався в цій ситуації героєм, позаяк на його боці виступив сам Усевишній. Власне, таку формулу запропонував відомий медієвіст Жак Ле Гофф: «Дива могли трапитися в житті кожного -- точніше, у критичні моменти життя будь-кого, хто з тих чи тих причин заслужив на втручання надприродних сил. Безперечно, хто заслужив на подібні явища, -- той герой» [7].

Сюжет цієї історії про, здавалося б, невдалу посольську місію Петра побудовано дуже продумано й повчально. Навіть щасливий кінець вона має: новий галицький князь Ярослав (Осмомисл) складає присягу на вірність великому князеві київському: А ньі(ні) поіди къ о(ть)цю своєму Изяславу, а о(тъ) мене ся єму поклони и се єму явиши: «Аче Б(ог)ъ о(ть)ца є(го) понялъ, а ты ми буди въ о(ть)ца місто. А ты ся с мои(мъ) о(т)цемь самъ відала что межи има было. А то уже Б(ог)ъ осудилъ, аче Б(ог)ъ о(ть)ца моє(го) понялъ, а мене Б(ог)ъ на єго місті оставилъ. А полкъ є(го) и дружина є(го) у мене суть, разві одино ко- пиє поставлено у гроба єго, а и то в руку моєю єсть. Ньі(ні), о(ть)че, кланяю ти ся: прими мя, яко с(ы)на своєго Мьстислава, такоже и мене. Ать єздить Мьстиславъ подлі твои стремень по одинои стороні тебе, а я по другои стороні подлі твои стремень іждю всими своими полкы» [9, 320].

В уста молодого правителя автор цієї палкої, образної промови вкладає власне символічне сприйняття обставин смерті Володимирка («Б(ог)ъ осудилъ, аче Б(ог)ъ о(ть)ца моє(го) понялъ») і прагнення бачити удільних князів вірними васалами великого князя. Посол-письменник не просто документалізував результати своєї місії, намалював ідилічну політичну перспективу Русі, а й поетизував її пером зрілого майстра.

Один із найближчих бояр Ізяслава Мстиславича, Петро Бориславич, не ідеалізує свого володаря. Він, звісна річ, завважує його безстрашність і рішучість, військовий хист і лицарську честь. Утім, як людина, котра звикла вирішувати суперечки шляхом мирного врегулювання, київський боярин не раз мусив констатувати, що князь обирав війну там, де можна було обійтися безкровними методами. Він його відверто не осуджує за це, позаяк просто не може собі цього дозволити. Водночас літописець чітко дає зрозуміти, що володар мав вибір і зробив його. Інколи свою незгоду з діями патрона автор висловлює через співчуття його ворогам. Так у битві між великокняжою дружиною і галичанами під орудою молодого князя Ярослава Володимирковича сталася парадоксальна, на перший погляд, річ: військова хитрість Ізяслава дала йому змогу взяти в полон більше ворогів, ніж було воїнів у його власному війську. Розуміючи, що така ситуація загрозлива, Ізяслав ухвалив рішення, яке точно не вирізнялося християнським гуманізмом: «И види много множество колодникъ Галичанъ вязячи, и тако повелі січи, а лутшии мужи со собою поя... Бы(сть) плачь великъ по всеи земли Галичьстіи» [9, 322].

Загалом, Повість про Ізяслава, у якій події описувалися, фактично, по гарячих слідах, не героїзує війни й окремі битви, хіба що проти «диких половців». Одна річ -- писати про великі звитяги давніх князів, їхні величні діяння, відшліфовані й підкориговані часом, оповиті легендами. Зовсім інша -- писати про те, що відбувається сьогодні. Помилки та гріхи пращурів забуті, у пам'яті збереглися тільки подвиги. Прорахунки і слабини сучасників занадто очевидні, а їхні перемоги ще не стали підставою для уславлення й героїзації. Хоча прихильність літописців до «своїх» князів цілком очевидна й зрозуміла, проте душевних рис справжніх героїв можновладці набувають в уявленні хроністів лише після смерті. Такий топос героїзації втілено в докладних чи стислих посмертних згадках, які збереглися в Київському літописному зведенні. Ізяславів некролог дуже лаконічний, хоча, можливо, цьому посприяла рука пізнішого компілятора, того ж Мойсея Видубицького. Для порівняння: оповідь про смерть брата Ізяслава, Ростислава Мстиславича, переросла в літописі у справжнє житіє. Особистість князя київського Ізяслава, який вісім років провів у безперервній борні із суперниками за великокняжий стіл, його середньовічні біографи оцінили так: Томъ же літі разболіся великим кн(я)зь Києвьскии Изяславъ, и ч(ес)тныи, б(ог)овірньіи, и х(ристо)любивыи, славныи Изяславъ Мьстиславечъ, вънукъ Володимерь. И плакася по не(мъ) вся Руская земля и вси Чернии Клобуци и яко по ц(іса)ри и г(осподи)ні своєму наипаче же яко по о(ть)ци. В не(ді)лю на ночь преставися на Филиповъ д(е)нь, и тако спрятавше тіло єго въ ц(е)ркви с(вя)т(о)го Федора, въ о(т)ни єму манастыри [9, 322].

Для тогочасного книжника Ізяслав -- взірцевий лицар честі, завжди готовий постояти за своє ім'я і свою «часть» Руської землі. Київ для цього князя був беззаперечним політичним центром Русі і мав над ним притягальну сакральну силу. Окрім того, як свідчить літопис, він намагається дотримуватися укладених угод, підтверджених «хресним цілуванням». Оборона Русі й християн від кочовиків (половців) і навіть смерть у цій боротьбі для Ізяслава Мстиславича та князів із його оточення -- благородна й богоугодна справа, заради якої вони завжди готові оголити мечі.

Маючи на увазі саме постать Ізяслава, М. Грушевський вибудував зразок класичного середньовічного князя-воїна:

Справжній муж повинен бути на все готовим, спокійно глядіти в очі смерті і не тікати суда Божого. Мужньому князеві годилось на чолі полку розпочати битву і дати приклад воякам. Битва -- се був майже побожний акт: віддання себе Божій силі. Смерть на полі битви з іншим братом-князем тому не мала в собі нічого страшного, нікого не обурювала. Се був суд долі, котрий належало прийняти спокійно і гідно [2, 40].

Ці риси чітко відстежуються в літописному образі Ізяслава. Загострене почуття честі й самоповаги раз у раз штовхали його до зброї та пролиття крові, але на полі бою він незмінно фігурує як лицар: після однієї з битв Ізяслав, незважаючи на серйозні поранення, поспішає до тіла загиблого ворога -- чернігівського князя Володимира Давидовича, щоб оплакати його смерть. Ізяслав не жалів своїх воїнів, але й не ховався за 'їхніми спинами. Природно, що він не шкодував і ворогів. Але вшанувати вбитого супротивника шляхетного походження -- це частина середньовічного лицарського етикету, і літописець уміло вписує в нього свого героя.

Напрацювання кількох поколінь істориків і філологів дають підставу визнати, що автор значної частини (кількох великих фрагментів) Київського літопису -- Петро Бориславич. Він був не лише впливовим боярином, послом, літописцем, біографом князя Ізяслава Мстиславича. Найімовірніше, він був також укладачем багатьох його листів, брав участь у формуванні внутрішньої та зовнішньої політики князя.

Петро Бориславич, добре обізнаний зі зразками літописання і загалом книжної словесності своєї доби, відповідним мовним етикетом, зміг сформувати власний неповторний стиль. Йому притаманні характерні для середньовіччя символічне осмислення історичних подій та християнський світогляд. Своїх героїв-князів автор намагається вписати в традиційні рамки лицарської моралі, але їхні вчинки часто суперечать їй.

За своєю природою Повість про Ізяслава відрізняється від типових для свого часу воїнських повістей, зазвичай присвячених якійсь окремій військовій події: битві, війні, військовій кампанії. Вона охоплює вісім найбурхливіших років із життя Ізяслава Мстиславича, сповнених десятками битв, численних перемог і поразок, дипломатичних успіхів і невдач, трьох перебувань на великокняжому київському столі. Тому цей твір можна означити як повість-хроніку або біографічну літописну повість. Композиційно він складається з оповідей-історій, кожна з яких має оригінальний сюжет, але спільного головного героя. Географія описуваних подій у кожній оповіді своя, проте Київ завжди залишається для автора центром творення історії, рушієм подій більшого чи меншого масштабу. Головна стильова ознака твору -- діалогічність. Пряма мова посилює достовірність викладу і водночас увиразнює його художність.

Найімовірніше, Петро Бориславич планував уключити свою Повість до центрального, «столичного», літопису, яким урешті і став Київський ізвод. До того ж, як зазначалося вище, цей книжник, на думку кількох учених, був автором зведення 1190 р., що безпосередньо передувало праці ігумена Мойсея. Літературний хист Петра Бориславича, його талант у роботі з деталями (історичними й художніми), професійний і водночас «орнаментальний» коментар до історичних подій роблять частину Київського літопису, умовно означену як Повість Ізяслава, найціннішим її фрагментом як для літературознавців, так і для істориків.

Література

1. Блок М. Феодальне суспільство / Пер. з франц. В. Шовкуна. Київ: Вид. дім «Всесвіт», 2001. 528 с.

2. ГрушевськийМ. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. Т. 3. Київ: Либідь, 1993. 285 с.