Львівські "Sygnaly" (1933-1934) у контексті польсько-українського порозуміння

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівські «Sygnaly» (1933-1934) у контексті польсько-українського порозуміння

Кость Степан Андрійович, кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри української преси, Львівський національний університет імені Івана Франка

Summary

Kost S.A.,

Ph.D. in Philology Professor, Head of the Department of Ukrainian Press Ivan Franko National University of Lviv

LVIV'S SYGNALY NEWSPAPER (1933-1934) IN THE CONTEXT OF POLISH-UKRAINIAN MUTUAL UNDERSTANDING

The author analyzes the activities of the Sygnaly newspaper (1933-1934), in particular, its role in the Polish-Ukrainian relations of the early 30's of the twentieth century. According to the author, this edition, representing the Polish cultural and artistic environment of Lviv, tried to overcome the Polish-Ukrainian political contradictions. The Sygnaly represented those Polish artistic forces, which, through culture, contributed to the Polish-Ukrainian mutual understanding, cultivated the idea of multiculturalism.

Keywords: interwar era Poland, normalization, Polish-Ukrainian mutual understanding, history of the Polish press, the Sygnaly newspaper.

Анотація

Автор аналізує діяльність газети «Sygnaly» (1933-1934), зокрема, її роль у польсько-українських взаєминах початку 30-х років ХХ ст. На думку автора, це видання, що репрезентувало польське культурно-мистецьке середовище Львова, намагалося подолати польсько-українські політичні суперечності. «Sygnaly» репрезентували ті польські мистецькі сили, що завдяки культурі сприяли польсько- українському порозумінню, культивували ідею мультикультурності.

Ключові слова: Польща міжвоєнної доби, нормалізація, польсько-українське порозуміння, історія польської преси, газета «Sygnaly».

Постановка проблеми

газета sygnaly польсько українські взаємини

Польсько-українські стосунки ніколи не були простими й однозначними. Не була винятком і доба між двома світовими війнами. Перемога поляків у польсько-українській війні започаткувала лише новий етап міжнаціональних взаємин, оскільки основна причина польсько-українських конфліктів залишилися. Полягала вона в тому, що українці не відмовилися від прагнення відновити втрачену державність, а польське суспільство не було готове визнати Львів українським, будувати багатонаціональну державу, відмовитися від спроб асимілювати непольське населення. Історія не знає умовного способу. Можна лише моделювати певні ситуації, як могли б розвиватися національні взаємини у багатонаціональній (і мультикультурній Польщі), якби не було змови між двома потужними тоталітарними режимами - Німеччиною Гітлера і Радянським Союзом Сталіна. Тобто можна уявити і автономію західноукраїнських земель у складі Польщі (Антанта доручила полякам лише тимчасово адмініструвати в Сх. Галичині, визнаючи за останньою особливий статус; наприкінці 1919 року на Паризькій мировій конференції було опрацьовано проект договору з Польщею, який передбачав автономію Сх. Галичини, проте польська делегація і уряд не погодилися; все ж, як зазначає Г. Дильонгова, «Серед інших ухвал Версальського миру, що ратифікував сейм Польської Республіки, Польща і решта новоутворених держав мусили підписати т.зв. трактат про меншини, що гарантував захист національним меншинам» [1, с. 114]; в березні 1923 року Рада амбасадорів визнала східні кордони Польщі, але застерегла ав- 54 тономію для Сх. Галичини). Проте все це стосується теоретичних розмірковувань, а практично національне питання з урахуванням національних меншин розв'язано не було, а це стосувалося майже третини населення Польщі. Ось чому Г. Дильонґова слушно зауважує, що «Питання національних меншин до кінця Другої Республіки не було розв'язано за пропозиціями жодної зі сторін. Пропагована ен- децією політика полонізації білорусів і українців не мала успіху, попри антибілоруські та антиукраїнські дії щодо шкільної політики» [1, с. 120].

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Із тезою про те, що у міжвоєнній Польщі національне питання не було розв'язано (хоча кожна польська політична партія іноді мала і по кілька варіантів ставлення до національних меншин - інша річ, чи вдавалося їх реалізувати), погоджується багато польських дослідників. Цікава в цьому відношенні праця Т. Пйотркєвіча «Українське питання в концепції пілсудчиків 1926-1930». На його думку, ен- деки мали дуже міцний вплив у польському суспільстві, це вони вважали, що польська держава повинна реалізувати інтереси польської нації коштом національних меншин [5, с. 156]. На відміну від

Р. Дмовського і ендеків Ю. Пілсудський і його соратники виступали за державну асиміляцію національних меншин, але не за національну, вони були прихильниками осі «Варшава - Київ», саме у цьому середовищі зародилася ідея федеративного союзу держав від Балтійського моря до Чорного. Т. Пйотркєвіч зробив такий висновок: «Відсутність програми передвоєнних урядів щодо українського питання і меншин загалом, яку так колись критикували пілсудчики, після п'яти років існування урядів моральної санації, ще більше набула прав громадянства. З такими труднощами підготовлену програму державної асиміляції українців санація намагалася реалізувати боязко і фрагментарно» [4, с. 61].

В. Парух аналізував концепцію державної консолідації і питання національних меншин у політичній думці середовища Пілсудського упродовж 1926-1935 років. Його висновки дещо інші, але принципових розходжень із поглядами Т. Пйотркєвіча нема. У середовищі Пілсудського (1926-1935 років) 1) категорію «національні меншини» не сприймали як фундаментальну і самостійну і пов'язували її з категорією «держава», а національна консолідація була необхідною в умовах нестабільної міжнародної ситуації; 2) у межах середовища Пілсудського зобов'язувала директива, зумовлена поглядами Ю. Пілсудського: сприймати нації як політичний чинник, як нації, що історично пов'язані своїми долями з Польщею, ось чому і суспільство Другої Республіки означували як однорідну політичну націю; 3) разом із цим у таборі пілсудчиків співіснували різні погляди на національне питання, що послаблювало ступінь реалізації задекларованих проектів; 4) розв'язання проблем національних меншин пілсудчики вбачали у двох площинах - це творча активність індивідів і держави, правової і оздоровленої моральною революцією; 5) погоджуючись із думкою про націю як чинник державний і політичний, пілсудчики послідовно не хотіли трактувати національні меншини як цілісні і окремі групи натиску етнічного [4, с. 170-171].

Концепцію ставлення до національних меншин у політичній думці ендеків досліджувала і Е. Май, автор статті «Національні меншини в політичній думці національних демократів» у збірнику «Національні меншини в польській політичній думці ХХ століття» [4, с. 35-58]. (Відомо, що Р.Дмовський називав українців «зіпсованим ґатунком поляків»). Підсумок її дослідження: «ендеки» в політичній, економічній і культурній діяльності національних меншин у Польщі вбачали засадничу небезпеку для існування держави; щодо українців і білорусів вони пропонували асиміляцію як спосіб розв'язання проблеми, щодо німців - пропонували усунути їх від впливу на діяльність держави, щодо євреїв - беззастережно ізолювати від участі в житті польської нації аж до еміграції з Польщі; національні меншини було визнано за головного ворога національної держави поряд з комуністами і масонами; така політика призводила до внутрішньої ан- тагонізації польського суспільства, хоча у сфері ідеологічній ендеки пропонували національну консолідацію; гасла національного егоїзму, експансіонізму, асиміляції слов'янських меншин, обмеження ролі німецького населення, антисемітизму з усіма його наслідками, апелювали, на думку Є. Май, може до низьких інстинктів, але й водночас доповнювали низку національних польських комплексів [4, с. 56-57].

Висновок Б. Павловського (стаття «Національні меншини в політичній думці християнських демократів» у цьому ж збірнику): християнські демократи, як і ендеки, проголошували пріоритет польських національних інтересів, але уникали крайнощів оцінок в середовищі ендеків, які ставили польський національний інтерес понад усе, які стверджували неминучість і постійність національних конфліктів і не визнавали прав інших національностей; християнські демократи погоджувалися з ендеками у тому, що сувереном у польській державі повинна бути польська нація; вони були переконані у цивілізаційній місії Польщі; деякі елементи поглядів християнських демократів наближалися до позицій певних кіл у римо-католицькій церкві, хоча формально римо-католицька церква в Польщі відмежовувалася від національної ідеології.

В. Міх - автор статті «Національні меншини в політичній думці консерваторів» у цьому ж збірникові. Він зазначає, що консерватори погоджувалися з тим, що українська проблема полягає в тому, що в цій спільноті існують сепаратистські прагнення, існує також небезпека втратити Східну Мало- польщу (Сх. Галичину), що призвело би до занепаду держави; консерватори вважали, що Сх. Галичина є і буде частиною Польщі, яку населяють як поляки, так і українці, приречені на співжиття; йдеться лише про те, щоб українці прийняли цей стан речей, їх інтереси узгоджуються із інтересами польської держави, а тому нема жодних інших причин для конфлікту крім сепаратистських прагнень, які й треба усунути; відповідь на це вкладається в три концепції: 1) перечекання, 2) угода, 3) союз. Розбіжність, неузгодженість цих концепцій, на думку В. Міха, свідчать не про інтелектуальну слабкість консервативного руху, а про складність національних проблем у міжвоєнній Польщі - розв'язати їх було неможливо [4, с. 95]. Докладніше цю проблему В. Міх аналізує у монографії «Problem mniejszosci narodowych w mysli politycznej polskiego ruchu konserwatywnego (1918-1939) [3].

Народний (людовий) рух не був однорідний. Так, Польська народна партія «Визволення» пропонувала широкий спектр реформ для розвитку різних сфер життя слов'янських меншин, а Польська народна партія «П'яст» вважала їх громадянами другої категорії. Після об'єднання в Народну партію (1931) представники цього руху захищали рівноправність громадян без огляду на національність і віросповідання, визнавали права на розвиток культурний і економічний у рамках польської держави (хоча через реформи хотіли витиснути євреїв із торгівлі й ремісництва, підтримували еміграцію євреїв, - так вважає Я. Яхимек [4, с. 119].

С. Міхаловський аналізував проблему національних меншин у політичній думці Польської соціалістичної партії. Він вважає,що цю проблему в партії розуміли й інтерпретували в багатьох аспектах. Характерна для соціалістів гуманістична чи й просто романтична оцінка політичної дійсності зумовлювала гасло про право кожної нації на власну державу, про право нації чи навіть якоїсь частини населення на визнання своєї державної приналежності; жодній національній меншині соціалісти не відмовляли ані в громадянських правах ані права на розвиток своєї національної ідентичності; особливо уважно соціалісти ставилися до українців і білорусів; проте уклад політичниих сил у міжвоєнній Польщі був такий, що у соціалістів не було можливості реалізувати свої концепції, а тому й важко відповісти на питання, чи реалізація цих концепцій допомогла б уникнути багатьох бурхливих, а часто і кривавих сторінок історії польського народу і сусідніх народів, особливо українського [4, с. 142].

Щодо позиції польських комуністів. Саме в них національне питання було найбільш суперечливим, бо доводилося вибирати і маневрувати між польським патріотизмом (а серед польських комуністів були патріоти) і вказівками Комінтерну, що знаходився в Москві і марив ідеєю світової революції. К. Трембіцька («Національні меншини в політичній думці комуністичної партії Польщі») має рацію, бо зазначає, що ця партія не мала позитивної програми в національному питанні, польські комуністи критикували національну політику урядів міжвоєнної Польщі і були змушені погодитися з більшовицьким підходом до розв'язання національного питання, а їхню програму потрібно сприймати лише як частину стратегії Комінтерну; в партії уникали дискусії про патріотизм і націоналізм; націоналізм для комуністів однозначно мав

забарвлення принизливе, а категорії «нація», «вітчизна», «незалежність» поступалися категоріям «клас», «революція» [4, с. 190-193]. Зрештою, у будь-якій країні комуністів важко назвати партією національною і патріотичною, якщо вона сповідує ортодоксальні марксистські (чи більшовицькі) погляди на національне питання.

Якщо узагальнити і теоретичні концепції партій, і конкретну національну політику урядів, то є всі підстави зробити висновок, що міжвоєнна Польща, яка перебувала у складній міжнародній ситуації через сусідство із своїми історичними ворогами - Німеччиною і Росією (Радянським Союзом), на жаль, національного питання не розв'язала. Щоправда, не національне питання було причиною поразки на початку Другої світової війни. Н. Дейвіс з цього приводу зазначає: «Для об'єктивності потрібно вказати на справжню природу занепаду Польщі в 1939 році. Друга Республіка була витвором крихким, але вона не вмерла природною смертю. Її офіційно вбили два агресори, що діяли у змові. Сила духу й енергії, з якими вона захищалася під час цього підлого нападу, свідчить, що напевно могла вилікуватися від своїх хворіб. Але їй не дали шансу виздоровіти» [2, с. 153].

Погоджуючись із Г. Дильонґовою в тому, що питання національних меншин у міжвоєнній Польщі розв'язано не було, ми вважаємо, що значення цього факту в історичній долі держави перебільшувати не треба, як і не треба демонізувати характер польсько-українських взаємин. Справді, початок 30-х років не був сприятливим для налагодження міжнаціонального порозуміння: маємо на увазі пацифікацію, терористичні акти Організації українських націоналістів. Це дало підстави зробити Г. Ди- льонґовій такий висновок: «Зростала ненависть в обох спільнотах. У Березі Картузькій було ув'язнено поряд з поляками українських опозиційних діячів. Спроби порозуміння відкидали фактично обидві сторони. Українців не задовольнила б навіть автономія, якої зрештою їм не пропонували ні влада, ні жодні кола польського суспільства. Українці хотіли незалежності. За це врешті вони боролися уже в 1918-1920 рр.» [1, с. 121]. Такий висновок не узгоджується із фактами, особливо там, де йдеться про «ненависть». Теза про обопільну ненависть - оціночне судження, занадто категоричне і явно перебільшене. Вживши слово «ненависть» для характеристики польсько-українських взаємин 30-х років дуже просто буде пояснити і події на Волині, і повоєнну операцію «Вісла», бо можна не вникати ні в суть, ні в причини, ні в підтекст цих подій.

Значно об'єктивніше і поміркованіше оцінив ситуацію Зб. Запоровський у монографії «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej 1919-1939»: «Діяльність українців у Сеймі завершується водночас із його останнім засіданням 2 вересня 1939 р. С. Скрипник і В. Мудрий від імені українців заявили про лояльність щодо Польщі і заявили про участь українського суспільства в її захисті. Таким чином українці встали на захист держави, громадянами якої, щоправда, вони були, але яку тривалий час не визнавали, вважаючи її за окупанта» [6, с. 158].

Запоровський здає собі справу з того, що українське суспільство (як і посли до Сейму) не було однорідним, бо були політичні сили помірковані, які орієнтувалися на парламентські шляхи розв'язання проблем, а була і підпільна Організація українських націоналістів, яка визнавала лише революційний шлях відновлення державності. (Інша річ, що Зб. Запоровський вважає, що територіальна автономія для українців могла спричинити дезінтеграцію держави, відбудованої з такими труднощами. По-перше, це питання спірне і дискусійне, а подруге, в українців було, як і в поляків, таке ж історичне і природнє право мати власну державу - полякам треба віддати належне, бо після останнього розподілу вони кілька років повставали зі зброєю в руках, українці, на жаль, зробили це значно пізніше). І ще одна цитата із праці Зб. Запоровсь- кого: «17 років перебування українців на Вєйській (вулиця, де знаходився Сейм. - С. К.) - це тривкий внесок в історію Сейму Речі Посполитої [6, с. 120].

Мета статті. Не має рації Г. Дильонґова, коли стверджує, що спроби порозуміння відкидали фактично обидві сторони. Власне, навпаки. З обох сторін були політичні сили, які виступали за порозуміння, за нормалізацію польсько -українських взаємин, бо в політичний і публіцистичний обіг 30х років увійшло таке поняття як «нормалізація». На сьогодні є і польська, і українська історіографія цього питання, а відображення цього історичного феномену у польській і українській пресі досліджено мало. Так ось, промовистим прикладом спроби порозуміння між польським і українським суспільством була низка видань - «Sygnaly», «Biuletyn polsko-ukrainski», обговорювалося це питання на сторінках солідного місячника «Sprawy narodowosciowe», з української сторони це була, насамперед, газета «Діло». Рамки публікації не дають змоги схарактеризувати діяльність кожного з цих видань, а тому спочатку схарактеризуємо саме «Sygnaly» 1933-1934 років. Мету статті вбачаємо в тому, щоб схарактеризувати діяльність газети «Sygnaly» 1933-1934 років у контексті польсько- українського порозуміння (незважаючи на те, що «Sygnaly» згодом підтримували ідеї Народного фронту).

Виклад матеріалу

Місячник, який виходив у Львові, порушував на своїх сторінках проблеми суспільного життя, літератури і мистецтва. Йшлося, як правило, про львівських митців. Оскільки «Sygnaly» почали виходити на рік пізніше, ніж «Biuletyn polsko-ukrainski», то не можна не зауважити впливу появи цього друкованого органу з орієнтацією на нормалізацію польсько-українських взаємин. Ось чому на його сторінках були рубрики «Українське питання» і «Українська проблема». Контекст цих рубрик і сьогодні не втратив значення: замітка про те, що О. Архипенко (відомий український скульптор, чия творчість набула міжнародного розголосу, мешкав на той час у Парижі) подарував Українському національному музеєві кілька своїх робіт (радянська влада знищила їх разом з творами інших українських митців у 1952 р.); повідомлення про виставки українських художників (з відповідними ілюстраціями), вірші і уривки із прозових творів українських письменників (С. Гординського, М. Рудницького, Ю. Косача, Ю. Клена); рецензії на їх нові поетичні збірки; тут же схвальна рецензія Я. Охендушка (видавець «Sygnalow») на книжку Л. Василевського (його, нагадаємо, у польському політикумі вважали українофілом) «Українське питання як міжнародна проблема». Появлялися в «Sygnalach» і тематичні сторінки «Українська колонка» (це одна сторінка або дві суміжні сторінки тексту, з відповідними публікаціями та ілюстраціями).

Тон задало ч. 4-5 за березень 1934 року - воно повністю присвячене українській культурі. На першій сторінці є текст редакційного звернення (по суті воно було адресоване не лише читачам, цільова аудиторія значно ширша). Редакція зазначала, що це число не було задумане як політичний акт і його не можна сприймати як такий - це акт культурницький, а українські автори, які виступають на шпальтах числа, теж не виступають від імені якихось груп чи організацій - вони виступають від свого імені. І ще одна важлива теза звернення: «Ми вибрали цей шлях, щоби польське суспільство побачило і запізналося із правдою і реальністю життя, про яку воно чуло із часто здеформованої і сфальшованої легенди - щоб письменник і митець нації, досі відокремленої від нас колючим дротом, міг без посередників висловитися, як він насправді думає і чує».

Українську культуру у цьому числі «Sygnalow» репрезентували відомі постаті - Б.-

І. Антонин, С. Гординський, В. Блаватський, О. Боднарович, І. Кедрин, П. Ковжун, М. Осінчук, М. Рудницький, А. Рудницький, В. Сімович, С. Чар- нецький.

Б.-І. Антонич, наприклад, схарактеризував постфранківський період української літератури і літературні об'єднання українських письменників у Сх. Галичині і на еміграції. Оцінки його цікаві, але й відповіді на запитання, з якого боку барикади поезія, проти кого барикада, він не дає - (назва статті

- «Поезія з того боку барикади»). Можна припустити, що він має на увазі барикаду між культурою і антикультурою, бо справжня культура виходить за суто національні межі, вона не завжди сумісна з політичною боротьбою. (Доречно зауважити, що концепцію націоналістичної культури обґрунтував у низці статей у другій половині 30-х - на початку 40-х років теж відомий поет і діяч ОУН О. Ольжич

- «До проблеми культурної ділянки», «Культурна політика» в «Українському слові», «Націоналістична культура» в газеті «Наступ», «В авангарді героїчної боротьби» (в альманасі «В авангарді» та ін.).

С. Гординський (стаття на першій сторінці «Культура антракту») сприймав тогочасний момент як короткотривалий антракт між війнами, коли «панове Крупп, Крезо і Армстронг полірують гарні чорні труби» (дула гармат, тобто). Це було напрочуд слушне передчуття близької війни.

В. Блаватський і С. Чарнецький писали про український театр - перший про сучасний, другий - про український театр у Галичині.

М. Драган, М. Осінчук, П. Ковжун зробили огляд різних видів образотворчого мистецтва.

B. Сімович оцінив стан гуманітарних наук. І. Кедрин у статті «Багатство чи убогість української преси» зазначив: «Якщо вона (українська преса. -

C. К.) бідна, як бідний український народ, то зате багата його силою і нестримним рухом до постійного розвитку».

Усі ці публікації - це посутня, стримана, розважлива розмова про той чи інший вид українського мистецтва без патетичної риторики, без фальшивої гіперболізації і національного самовдоволення.

Від політичної оцінки не втримався лише М. Рудницький в інтерв'ю з ним «Шлях на Захід». Він цілком слушно визначив вектор орієнтації і курс української культури на Захід (на Європу тобто), відповіді його були слушні і дотепні, а про «Вістник» Д. Донцова М. Рудницький досить категорично заявив, що той згуртовує навколо себе націоналістів фашистського покрою, хоча радше згуртовує твори певної тенденції, а не таланти. Це було дисонансом у загалом спокійній тональності цього числа.

Були тут, крім публікацій, і вірші багатьох і різних за поглядами поетів - М. Рудницького і Б.-І. Антонича, Б. Кравціва і Ю. Косача, П. Кармансь- кого і П. Тичини, О. Ольжича і Є. Маланюка, С. Гординського і Р. Купчинського, С. Чарнецького і новели В. Стефаника та М. Черемшини. На сторінках цього числа були й численні репродукції творів таких відомих художників як П. Ковжун, О. Новаківський, М. Бутович, М. Глущенко, О. Архипенко. Це число «Sygnalow» - це справді цінне джерело не лише для сучасних істориків преси, але й для істориків літератури і мистецтва.

Впадає в око один збіг - серед авторів «українського» числа «Sygnalow» були такі, хто входив до редколегії української газети «Назустріч», що виходила у Львові (О. Боднарович, С. Гординський, М. Рудницький, В. Сімович, навіть Б.-І. Антонич. Газета появилася 1 січня 1934 року). І «Sygnafy», і «Назустріч» належали до одного типу видання - за змістом, за тональністю публікацій, навіть за ментальністю, можна б сказати, а найголовніше, що їх об'єднувало - обидва видання не порушували дражливих політичних проблем і обмежувалися, як

57 правило, проблемами культури. Таким чином, цей збіг не був випадковим, бо метою обох видань було служіння мистецтву, але не відриваючись ні від суспільства, ні від національних джерел творчості.

У контексті предмета роздумів нашої публікації потрібно вказати ще на одну особливість «Sygnalow» - видання було одним із перших, яке на початку 30-х років порушило проблему мульти- культурності. Це була констатація і відображення реального стану речей у тогочасному Львові. Ось чому поряд із «Kolumna ukrainska» на сторінках видання була і «Коїитпа zydowska». Це, власне, було знаковим, це був заклик до толерантності, до міжнаціонального єднання не лише у культурній сфері.

Висновки

«Sygnafy» 1934 року завершували період пошуку компромісу між польською владою і українським політикумом (головно УНДО), а цей пошук тривав уже від часів т.зв. «пацифікації», тобто від осені 1930 року. З 1932 року виходив уже «Biuletyn polsko-ukrainski». Нормалізація польсько- українських взаємин почалася наступного року. Це вже тема наступної статті.

Список літератури

1. Дильонґова Г. Історія Польщі 1795-1990 / Ганна Дильонгова / Пер. з пол. М. Кірсенка. - К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2007. - 239 с.

2. Davies N. Serce Europy. Polska: przeszloscwe wspolczesnosci / Przeklad E.Tabanowska / Norman Davies. - Krakow: Wydawnictwo Znak, 2014. -544 str.

3. Mich W. Problem mniejszosci narodowych w mysli politycznej polskiego ruchu konserwatywnego (1918-1939) / Wlodzimierz Mich. - Lublin, 1992. - 306 str.

4. Mniejszosci narodowe w mysli politycznej XX wieku / Pod red. J. Jachymkа. - Lublin: Oficyna wydawnicza “Czas”, 1992. - 255 str.

5. Piotrkiewicz T. Kwestia ukrainska w Polsce w koncepcjach pilsudszyzny 1926-1930 / Teofil Piotrkiewicz. - Warszawa: Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego, 1981. - 165 str.

6. Zaporowski Zb. Sejm Rzeczypospolitej Polskiej 1919-1939. Dzialalnosc poslow, parlamentarne koncepcje Jozefa Pilsudskiego, mniejszosci narodowe. - Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej, 1992. -265 str.

Размещено на Allbest.ru