Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «Острозька академія»

Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини

Віталій Яремчук доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії ім. М. Ковальського

Острог, Україна

Анотація

Мета дослідження - обґрунтувати неслушність деяких методологічних засновків ревізіоністських пропозицій стосовно національної історії, які спричиняють твердження про її «ненауковість» та «інтелектуальний анахронізм» й за допомогою методологічних арґументів посилити тезу про наукову леґітимність такого різновиду історієписання. Методологія базована на методах історіографічного аналізу, синтезу, а також історіографічної компаративістики. Наукова новизна полягає в арґументації методологічних прогалин ревізіоністської критики національної історії у сучасній Україні та обґрунтуванні положення про її цілковиту методологічну коректність. По-перше, стверджено, що національна історія за своїми пізнавальними характеристиками нічим не відрізняється від інших способів наукового осягнення минулого. По-друге, доведено, що зв'язок національної історії зі сьогоденням, як і будь-якого іншого різновиду історієписання, неминучий. Такий проект професійної історіографії, зберігаючи наукову притомність, водночас у сучасній Україні належить до особливо значущих з огляду на свої важливі позитивні соціальні функції. Висновки. Головна помилка методологічного характеру, якої припускаються критики національної історії у сучасній Україні, полягає в підміні понять: нації та способів дослідження її минувшини. Тож епістемологічні вади етноцентричної версії національної історії, до якої апелюють критики, безпідставно поширено на інші способи пізнання минулого. Натомість територіальна/ багатоетнічна версія, доповнена досягненнями інших моделей пізнання (культурної, соціальної, ґлобальної історії тощо), долає прогалини етноцентричної та надає національній історії повноцінної академічної респектабельності. Національна історія, як й інші різновиди історієписання, зберігає активний зв'язок з українським сьогоденням. Проте цей аспект належить до норми функціонування професійної історіографії, а не є академічною девіацією.

Ключові слова: національна історія, методологія історії, професійне історієписання, історики-ре- візіоністи, сучасна Україна, соціальні функції історії.

Abstract

Vitalii Yaremchuk

Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Professor at M.Kovalskyi History Department, National University of Ostroh Academy (Ostroh, Ukraine),

Criticism of National History from Revisionist Positions in Modern Ukraine: Methodological Gaps

The purpose of the research is to substantiate the falsity of some of the methodological foundations of revisionist proposals concerning national history that give rise to claims of its “unscientific" and “intellectual anachronism" and to strengthen the thesis of the scientific legitimacy of such a kind of historiography through methodological arguments. The research methodology is based on the methods of historiographic analysis and synthesis, as well as historiographical comparativity. The scientific novelty is to justify the methodological gaps of the revisionist critique of national history in modern Ukraine and to substantiate the provision on its complete methodological correctness. First, it is argued that national history, in its cognitive characteristics, is no different from other ways of gaining scientific understanding of the past. Secondly, it is proved that the connection of national history to the present, like any other varieties of historical writing, is inevitable. Such a project of professional historiography, while retaining scientific consciousness, is at the same time one of the most important in modern Ukraine in view of its important positive social functions. Conclusions. The main mistake of the methodological nature, which is assumed by the critics of national history in modern Ukraine, is to replace the concepts: the nation and ways of studying its past. Therefore, the epistemological shortcomings of the ethnocentric version of national history appealed to by critics are unreasonably extended to other ways of knowing the national past. Instead, the territorial/multiethnic version, supplemented by the achievements of other models of cognition (cultural, social, global history, etc.), overcomes the shortcomings of the ethnocentric and gives the national history a full academic respectability. National history, like other varieties of historical writing, retains an active connection with the Ukrainian present. However, this aspect belongs to the norm of functioning of professional historiography and not to academic deviance.

Keywords: national history, methodology of history, professional historiography, revisionist historians, modern Ukraine, social functions of history.

Національна історія¹ в Україні за роки незалежності пройшла істотну трансформацію. Замість примітивного й ідеологізованого продукту під назвою «історія Української РСР» створено досить виразний образ минулого України, що спирається на величезну кількість невідомих раніше джерел. Разом із «перепрофілюванням» старих інституцій радянської доби започатковано розгалужену мережу нових науково-дослідницьких установ та десятки часописів, які публікують тексти з різних проблем і ділянок української історії. Порівняно з роками «залізної завіси» суттєво зріс інтерес до відповідної тематики серед закордонних фахівців. Одна з головних змін, яку пережила національна історія в Україні впродовж останніх тридцяти років, -- сутнісного плану: вона неухильно перетворюється (хоча цей процес ще триває Під «національною історією» розуміємо таку історичну репрезентацію, яка має своїм предметом минуле будь- якої сучасної нації, або нації, яка перестала існувати (незалежно від того, який зміст вкладено в неконвенційну категорію «нація», та від рівня національної згуртованості -- як він розуміється всіма тими, хто його оцінює). Як покажемо далі, національна історія (як і будь-який інший різновид історієписання), не тільки завдячуючи намірам її авторів, а й незалежно від них, об'єктивно впливає на її сприйняття тими, хто себе зараховує до відповідної нації, та зовнішніми спостерігачами. Переважно (але не обов'язково) вона зміцнює почуття національної ідентичності й лояльності до власної держави чи якоїсь іншої форми політичного самовизначення (наприклад, автономії). й у найближчій перспективі триватиме) з етноцентричної та подієво-політичної («ексклюзивної», «гомогенної» тощо) в багатоетнічну/територіальну («інклюзивну») й більшою мірою культурно-антропологічно орієнтовану. Відповідальні історики вже не розуміють історію України тільки як історію українців.

Звичайно, що цей рух уперед (попри різноманітні проблеми й вади, багато з яких все ще залишаються чинними), був спричинений багатьма факторами. Серед таких -- усвідомлення значною частиною «національних» істориків, які досліджують українську минувшину, обмежень і прогалин «традиційної» версії національної історії. Таке усвідомлення було, серед іншого, інспіроване помітною (звичайно, для зацікавлених дослідників!) критикою способу написання історичного нарати- ву в незалежній Україні з боку низки фахівців, котрих зараховують до «ревізіоністів» (надалі для зручності називатимемо їх просто ревізіоністами -- без лапок). Конструктивний і вартісний компонент критичних арґументів безсумнівний, оскільки він заохочував багатьох до рефлексії над тим, як має писатися сучасна картина українського минулого. Проте, як це часто буває, разом із водою виплеску- ється й немовля. Цей текст присвячений, власне, критиці ревізіоністських пропозицій стосовно національної історії в аспекті їхніх методологічнихПід «методологією історії» розуміємо історичну дисципліну, яка спрямована на осмислення мети, способів отримання й функціонування наукових історичних знань у соціумі. Більш конкретно йдеться про проблеми предмета, суб'єкта пізнання (історика), логіки та психології його дослідницької діяльності, її результату -- наукових історичних знань, їх структури, відповідності минулій дійсності, ролі у суспільному житті (див:. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. -- Л., 1999. -- С.7). У пострадянській і західній історіографічній традиції для позначення відповідної дисципліни або ж її суто пізнавального складника застосовуються також терміни «історична епістемологія», «історична гносеологія», «аналітична філософія історії». Саме методологія історії є формою саморефлексії історичної науки загалом, яка відображає колективний досвід істориків і визначає головні на актуальний момент стандарти та правила професії. засад і є реплікою в дискусії навколо «епістемологічних підвалин» (термін Г.Касьянова й О.Толочка) національної історії, до якої закликають ревізіоністиКасьянов Г.В., Толочко О.П. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України // Український історичний журнал. -- 2012. -- №6. -- С.7.. Отже що «не так» із критикою національної історії у сучасній Україні з методологічного погляду?

Це питання вже стало предметом обговорення з боку ряду істориків, які, очевидно, не пристають до надмірного скептицизму деяких своїх колеґ щодо досліджень українського минулого. На нашу думку, найбільш переконливо останніми роками в полеміці між «традиціоналістами» й ревізіоністами (яка, за слушним міркуванням І.Куцого, радше нагадує два паралельних монологиКуций І. Історіографічний посібник з академічним змістом // Історіографічні дослідження в Україні. -- Вип.29. - К., 2018. - C.329.) з боку умовних противників пересунення національної історії на задвірки історієписання, лунали голоси К.ГалушкаГалушко К.Ю. У пошуку common sense: до дискусії з приводу національного ґранд-наративу // Український історичний журнал. -- 2013. -- №1. -- С.4-23., О.МайбородиМайборода О.М. «Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою // Там само. -- С.24--28., західних істориків-україністів С.ВеличенкаВеличенко С. Де починається національна історія // Критика. -- 2006. -- №9. -- С.17--19; Його ж. Чи можливо тепер

науково переписувати історію підросійської України // Там само. -- 2009. -- №9/10. -- С.29; Його ж. New Wine Old Bottle: Ukrainian History, Muscovite/Russian Imperial Myths and the Cambridge History of Russia [Електронний ресурс]:https://www.academia.edu/13207347/_New_Wine_Old_Bottles._Ukrainian_History_Muscovite_Russian_

Imperial_Myths_and_the_Cambridge_History_of_Russia_WWW.HISTORIANS.IN.UA_Sept._2013_ та П.Р.МаґочіяМаґочій П.Р. Конструювання чи деконструкція: як повинна виглядати «майбутня історія України»? // Український історичний журнал. -- 2013. -- №4. -- С.4--7.. Безумовно плідною є аналітична конструкція В.Ададурова, котра передбачає, як здається, збереження моделі «української історії»Ададуров В.В. Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) // Там само. -- №2. -- С.10. (термін В.Ададурова), але долання вад етноцентричного її різновиду, насамперед через «вписування в європейський контекст».

Автор цієї студії також уже висловлювався про передчасність радикальної атаки на національну історію як спосіб осягнення минулого й помилковість деяких висновків із ревізіоністського «табору»Яремчук В.П. Українська історіографія: суспільно-політична історія. -- Острог, 2017. -- С.257--267. Див.: Касьянов Г.В., Толочко О.П. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України. -- С.10--11, 19; Аристов В. Что нового в Киевской Руси? // Ab imperio. -- 2015. -- №1. - С.484-485.. Рефреном у більшості цих реплік лунають три тези: 1) про відповідність національної історії сучасному розумінню стандартів наукового історієписання; 2) про недоцільність для позбавленого до недавньої пори власної історичної біографії та ціннісно-ідеологічно поділеного українського суспільства, особливо в умовах гострої «історичної» конфронтації з державами-сусіда- ми, відмови від національно значущої історичної проблематики; 3) про відсутність/ непевність/вразливість альтернатив, прикладів, конструктивних інтелектуальних пропозицій, взірцевих моделей, які запропонували б радикальні критики актуального національного наративу, що суттєво підважує можливості для позитивної пе- реінтерпретації національної історії.

На нашу думку, ревізіоністська критика має істотні прогалини методологічного порядку, не відзначені, або ж недостатньо акцентовані нашими попередниками. Це і спонукало написання цієї статті. У ній ставимо за мету продемонструвати некоректність (а подекуди просто хибність) деяких методологічних засновків пропозицій істориків-ревізіоністів, які спричиняють твердження про «ненауковість» та «інтелектуальний анахронізм»¹¹ національної історії, і, навпаки, за допомогою «методологічних» арґументів зміцнити тезу про наукову леґітимність такого різновиду історієписання.

По-перше, заперечуючи можливості національної історії адекватно пояснити минуле України, твердячи про вичерпання нею своїх можливостей і закликаючи відмовитися від неї на користь транснаціональних чи постнаціональних підходівКасьянов Г.В., Толочко О.П. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України. -- С.10--11, 19, 21., ревізіоністи підмінюють поняття, сплутуючи предмет дослідження -- націю й методи його вивчення. Нагадаємо тривіальну, але у запалі деконструкції забуту максиму: для занять наукою потрібні всього дві речі -- людина і предметБлок М. Апология истории или ремесло историка. -- Москва, 1973. -- С.79.. Тому немає нічого «ненаукового» у вивченні націй, адже вони насправді існують. Ненауковими можуть бути способи (методи) осягнення цього предмету, які є справою сумління та майстерності істориків, а не того, про що вони пишуть. Як слушно нагадує Р. Тоштендаль, професіоналізм історика визначається найперше його здатністю відповідати «мінімальним вимогам»Тоштендаль Р. Профессионализм историка и историческое знание. -- Москва, 2014. -- С.26., себто виробленим століттями розвитку історичної думки правилам ремесла. Результатом дослідження минулого нації постає науковий історичний текст, який претендує на статус істинного знання та має таку ж наукову леґітимність, як й інші тексти, про що б вони не були, якщо написані відповідно до стандартів професії. (Тобто йдеться про «прикладну» концепцію історичної істини, найбільшу прийнятність якої серед інших докладно обґрунтовано, наприклад, В.ВжосекомВжосек В. Історія -- Культура -- Метафора: Постання некласичної історіографії. Про історичне мислення. -- К., 2012. -- С.254--256.). Основна ж вада національної історії як проекту академічної історіографії не унікальна й подібна до хиб альтернативних підходів, зокрема транснаціонального, реґіонального, локального, а також наративів, в основу яких покладено вивчення категорій класу, ґендеру, релігії. Це -- надмірна концентрація дослідницької оптики на своєму предметі, у нашому випадку на категорії нації та похідних від неї, насамперед понятті національної держави.

Змішуючи «праведне з грішним», ревізіоністи по суті ототожнюють два різні способи писати про націю, відмовляючи обом у праві на існування: етноцентрич- ний («націоналістичний», «історіографічний націоналізм») і територіально-багатоетнічний. Об'єктом їхньої критики, отже, стала не лише дійсно архаїчна, значною мірою спрямована на позанаукові цілі «стара» національна історія, а й «нова», котра у виконанні як мінімум провідних українських істориків не має на меті свідомо служити завданню національного згуртування, обслуговувати поточні інтереси політичних акторів тощоДив.: Плохій С. Наталя Яковенко: портрет історика у зворотній перспективі // Theatrum Humanae Vitae: Студії на пошану Наталі Яковенко. -- К., 2012. -- С.53; Касьянов Г. «Націоналізація» історії: нормативна історіографія, канон та їхні суперники (Україна 1990-х) // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ ст.: здобутки і проблеми. -- Л., 2004. -- С.72--73; Плохій С. Між історією та нацією: Павло Роберт Маґочій і переосмислення української історії // Критика. - 2011. - №9/10. - С.27-30; Маґочій П.-Р. Територія істориків // Там само. - С.30-32..

Примітно у цьому зв'язку, що в найновішій публікації Г.Касьянов оперує терміном «національний/націоналістичний наратив історії»Касьянов Г. Past continuous: історична політика 1980-х - 2000-х: Україна та сусіди. - K., 2018. - С.82-84, 203- 206 та ін.. Але ж національна історія -- це історія будь-якої сучасної чи несучасної, «чинної» чи такої, що вже перестала існувати, нації (яке б значення у цю категорію не вкладали) в усіх її виявах. Вона, як і будь-яка інша (наприклад, улюблена ревізіоністами транснаціональна), може бути написана у примітивний, кепський чи, навпаки, в якісний спосіб. В її рамках об'єктом уваги історика можуть і повинні бути всі історичні феномени, а не лише ті, які прямо служили національним завданням, як-от формування національної ідентичності, мовного стандарту, політичного самовизначення: від повсякдення до господарського життя, від культурних і соціальних вимірів буття (розуміючи культуру й суспільство з маленької «к» і «с», відповідно) до практик імперської, релігійної, локальної, реґіональної лояльності пращурів сучасних «етнічних» чи «політичних» українців, які часто конфронтували з усталенням національної самосвідомості. Така національна історія відмінна від етноцентричної, але при тому це все ж національна історія. І ще неймовірно далеко до вичерпання нею своїх можливостей. При цьому йдеться не тільки про розмаїття проблематики, раніше не зауваженої чи марґінальної, і не тільки про історію всіх «етносів», які творять сучасну українську націю. Мова про банальне незнання величезних архівних покладів за межами України, де міститься чи не половина документів, що стосуються нашого минулого, які досі історикам або маловідомі, або зовсім незнаніАдадуров В.В. Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника). - С.20..

Фактично лише розпочинається вивчення історії України у ґлобальних вимірах, без розуміння яких не матимемо її адекватного осягнення. Таке «вписування» у світовий контекст, за слушною думкою В.Ададурова, «має бути не банальним розчиненням “свого” у “чужому”, але давати вихід на нові причинно-наслідкові зв'язки, масштаби, рівні пояснень, а у широкому сенсі -- плекати ідентичність “нашого” через зіставлення з “іншим”Там само. - С.23.. У даному разі національна історія близько підходить до транснаціональної (чи інших макроспрямованих різновидів історіє- писання -- ґлобальної, світової, трансреґіональної, «великої історії»). Проте це не означає, що національна історія повинна зникнути, а замість неї прийти якась радикально інша. Приміром, західні фахівці з «макроісторій» не ставлять питання ані про якусь їх особливу винятковість, примат чи вищість над іншими способами писати про минуле, ані про їх знову ж таки особливу неанґажованість. Зокрема один з американських прибічників транснаціональної історії підкреслює, що вона не «заперечує, а переосмислює національну історію», водночас «кидаючи виклик націоналістичній»Mae M. Ngai. Promises and Perils of Transnational History [Електронний ресурс]: https://www.historians.org/ publications-and-directories/perspectives-on-history/december-2012/promises-and-perils-of-transnational-history, тобто власне «старій», етноцентричній. Він же зазначає, що з розгортанням проекту транснаціональної історії «народ-нація не затушовується, але розглядається по-новому, із різних кутів зору, ззовні та зсередини, як у більш широкому контексті, так і в динамічних стосунках із великою кількістю соціальних сил, багато з яких, можливо, не проживали в національних кордонах»Ibid.. Інший фахівець, автор узагальнювального дослідження про методологію та пізнавальну роль «ґлобальних» способів історієписання, наголошує на тому, що й вони не вільні від національних, державних і культурних пріоритетів та поглядів істориків, котрі їх практикуютьКонрад С. Что такое глобальная история? - Москва, 2018. - С.207-209, 217-220..

На нашу думку, національна історія в Україні пристойного ґатунку вже активно пишеться й у форматі синтезів, і у вигляді спеціальних досліджень. Хіба не такою є, приміром, праця П.Р.МаґочіяМаґочій П.-Р. Україна: історія її земель та народів. - Ужгород, 2012. Цікаво, що серед авторів недавніх узагальнень з історії України бачимо С.Плохія - критика згаданого синтезу П.Р.Маґочія за його національний підхід. На нашу думку, Плохієва «Брама Європи» є прикладом написаної в науково-популярному стилі територіальної/багатоетнічної національної історії з елементами транснаціональної оптики (див.: Плохій С. Брама Європи: Історія України від скіфських воєн до незалежності. - X., 2016).? А чи не належать до національної історії високо оцінені фахівцями студії принципової новаторки Н.Яковенко про Йоаникія ҐалятовськогоЯковенко Н. У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського. - К., 2017. або ж М.Яременка -- про Київську православну митрополію у XVIII ст.Яременко М. Перед викликами уніфікації та дисциплінування: Київська православна митрополія у XVIII ст. - Л., 2017.? Гадаємо, що якщо говорити про спеціальні розвідки, то маємо вже десятки (якщо не сотні) текстів, котрі підготовлені на рівні сучасних вимог та які водночас належать до зазначеного «відомства».

Як здається, у колі орієнтованих на західні підходи українських істориків, у тому числі й ревізіоністів, поширена думка про те, що сучасний фахівець спроможний і навіть повинен писати такі дослідження, які повністю позбавлені зв'язку із сьогоденням. Свідому апеляцію істориків до минулого задля вирішення злободенних питань заведено називати «презентизмом», і така практика для справжнього історика нібито хибна. Зокрема найбільш активний із критиків національної історії Г.Касьянов підкреслює свою прихильністьКасьянов Г. Danse macabre: голод 1932-1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті - початок 2000-х). - К., 2010. - С.247; Його ж. Past continuous: історична політика 1980-х - 2000-х: Україна та сусіди. - С.10, 33-35. до поділу історичних репрезентацій за їх «співвідношенням із світом сучасного» північноамериканського дослідника А.Меґілла -- на «афірмативну», «дидактичну», «критичну»Мегилл А. Историческая эпистемология. - Москва, 2007. - С.109.. Останній уважає єдино правильним способом професійного історієписання «критичний», відповідно до якого розглядає «функцію історіографії передусім як критичну й неґативну до того співтовариства, в якому вона виникає, і того минулого, яке вона вивчає»Там же.. На думку А.Меґілла, «критична історіографія повинна знаходитися на певній

відстані від пам'яті, у всіх сенсах останньої, і так само вона повинна бути одночасно пов'язана та відсторонена від сучасного. Критична історіографія нічого не стверджує сучасному. Вона тільки показує те, що було іншим і дивовижним -- навіть вражаючим -- у минулому»Там же. -- С.131. Скажемо відверто, що така дефініція провідного поняття книги А.Меґілла здається, м'яко кажучи, непереконливою. Насправді вона не релевантна реальній історіографічній практиці, а в одній позиції -- абсурдна (в який спосіб історична наука може показувати тільки те, що було «іншим», «дивовижним» і «вражаючим», та які критерії «іншого», «дивовижного», «вражаючого»?)..

Той же Г. Касьянов, очевидно, намагаючись наголосити винятково академічний характер свого дослідження про концепцію й дискурс Голодомору у сучасній Україні, в анотації до нього підкреслює свою авторську дистанцію від поточних українських реалій, політичних, соціальних викликів і турбот: «[...] міркування, висновки і узагальнення [дослідження] призначені винятково для академічної дискусії» і «не придатні для вжитку у сфері історичної політики, громадянського виховання, пропаганди»Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932--1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті -- початок 2000-х). - С.4.. В.Ададуров засуджує «стратегію звернення до минулого, яка є способом інтерпретації українського сьогодення»Ададуров В.В. Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника). -- С.5.. Отже впливові у сучасній Україні історики не вважають, що історія повинна мати виразний зв'язок із сучасністю, дехто навіть розглядає це як ознаку ненауковості такої історії. Оскільки національна історія знаходиться в тісній злуці із сьогоденням, це нібито посилює її «дефективність».

Проте така позиція, на нашу думку, методологічно некоректна. Насамперед відзначимо, що прагнення позбавити історичні знання зв'язків із сучасністю -- це сцієнтистський фантом. І не лише з огляду на багаторазово наголошений у світовій та українській історіографії, спеціальній методологічній літературі суб'єктивний горизонт (культурний, ідейний, соціальний, психологічний тощо), притаманний будь-якому, навіть найбільш вправному й «об'єктивному» історику за умов найбільшої свободи творчості. І цю проблему усвідомлює, наприклад, Г.КасьяновКасьянов Г. Danse macabre: голод 1932--1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті -- початок 2000-х). -- С.10; Його ж. Past continuous: історична політика 1980-х - 2000-х. Україна та сусіди. -- С.10.. Але річ у тому, що будь-який історичний текст має не лише суб'єктивний зміст, закладений у нього автором, а й об'єктивний, який бачать у ньому читачі. І тут ідеться вже не про «зміст», а про «змісти» (адже кожен дивиться під власним кутом зору), і ці «змісти» автор не може контролювати/впроваджувати/виправляти, адже текст знаходиться «у вільному плаванні». Кожен читач буде співвідносити прочитане зі своїми запитами у світлі тих проблем, які його турбують. І це не обов'язково «політика» чи «ідеологія». Будь-які історичні знання виконують соціальні функції, незалежно від того, що про це думає їх «виробник». Як і будь-який текст, текст із національної історії може не тільки з волі історика, а й «об'єктивно» сприяти певному політичному порядку. І це, напевно, не дуже добре, адже всяка влада потребує не стільки виправдання, скільки щосекундного над собою контролю. Проте історичні наративи здатні виконувати (і виконують) інші, не такі суспільно неоднозначні, функції: загоювати/заспокоювати травми (страждання), збуджувати позитивні емоції від занурення в минуле як «чужу країну», мати суто пізнавальний інтерес (як сформувалося сьогодення?) чи приносити більш утилітарну й видиму користь (виховну, повчальну -- історія як «учителька життя», «банк» історичного досвіду, леґітимізувати сучасний стан речей -- якщо вони на користь суспільному благу, і заперечувати його, якщо -- на шкоду, сприяти соціальній солідарності чи громадянській активності, давати приблизні прогнози щодо майбутнього тощо). Історичні наративи можуть виконувати ці функції й у неґативному сенсі, який колись абсолютизував П. Валері з його кваліфікацією історії як «найбільш шкідливого продукту, котрий виробляє хімія людського інтелекту», -- роз'ятрювати рани, нічому не навчати, давати хибне розуміння сучасного, леґітимізувати злочинні режими, розсварювати сусідні народи тощо. Але це проблема не моделі історієписання, яку обирають історики. Це проблема їх ставлення до свого фаху та проблема сприйняття історичних репрезентацій у певному контексті.

Саме національна історія у сучасній Україні є чи не найбільш соціально значущою серед інших різновидів історієписанняПро це див.: Яремчук В.П. Українська історіографія: суспільно-політична історія. -- С.259--262.. Тому добра праця про І.Мазепу чи українсько-польський конфлікт на Волині 1943--1944 рр. напевне принесе сучасному українському суспільству більше користі й викличе більший інтерес (і то вже не тільки серед українців), ніж текст про велику котячу різанину в Парижі доби «старого порядку». Але це не означає, що колись читацькі запити не зміняться на протилежні.

«Гаразд, із суспільством усе зрозуміло», -- скаже прискіпливий читач. «Але чи не є, -- запитає він же, -- соціальні функції історії якимось анахронізмом із погляду не зовнішнього, а, так би мовити, внутрішнього, із дзвіниці самої її величності Кліо, особливо провідних її “західних” теренів?». «Можливо, -- засумнівається він, -- та, справді розвинена, західна історіографія від задоволення актуальних соціальних запитів давно вже відмовилася?». Шкода, але й на Заході всяке трапляється. Є історики, котрі взагалі заперечують професійне історієписання як спосіб пізнання минувшини, і тому закликають позбутися історії та віднайти нові методи синхронізації часу. Проте справжнім головним болем найсвітліших голів серед західних гуманітаріїв стала проблема виживання історії як науки (та й інших гуманітарних дисциплін), що впевнено втрачають свої позиції у середній і вищій школі, академічних інституціях в умовах ґлобалізації та сучасного економічного світопорядку, адже вони не приносять прибутку, не посилюють економічні позиції держав.

Один американський історик, наприклад, констатує, що в порівняно «історіографічно» успішних США кар'єру професійного історика обирають усе менш розумні студенти, а нормальний тираж книжок багатьох серйозних представників американського історичного співтовариства становить до 500 примірниківLukacs J. The Future of History. - New Haven, 2011. - P.140-141.. Порятунок історії якраз і вбачається у виході істориків із своїх веж зі слонової кістки «на вулицю», зростанні її соціальної значущості. Щоправда, конкретні пропозиції стосовно методів підвищення суспільної ваги істориків й історії відмінні: від донесення до людства ідеї про здатність фахової історіографії бути утилітарно корисною (наприклад, у плані прогнозування)Див.: Guldi J., Armitage D. The History Manifesto. - Cambridge, 2014. до пропаґанди переконання в тому, що без гуманітаристики людство втратить базові основи свого існування (наповнене сенсом життя, уміння відчувати емпатію, необхідні для збереження демократії та соціальної рівноваги в гетерогенному світі)Див.: Нуссбаум М. Не ради прибыли: зачем демократии нужны гуманитарные науки. - Москва, 2014.. Згадуваний уже Р.Тоштендаль докладно показав, що у світовій історіографії прагнення до соціальної «важливості» й наукової «плідності» (в його термінах -- «оптимальних норм», у радянських і пострадянських, зокрема українських -- «актуальності») завжди було другою, поряд із «мінімальними вимогами», із фундаментальних цілей та ознак професійного історієписанняТоштендаль Р. Профессионализм историка и историческое знание. - С.26.. Тобто в мейнстрімі ніхто ніколи не ставив і, швидше за все, найближчим часом не ставитиме під сумнів потребу в істориках саме для соціуму, а не тільки один для одного. Якщо буде по-іншому, то вони опиняться, за словами Б.Гене, у становищі «пастирів без пастви»Гене Б. История и историческая культура средневекового Запада. -- Москва, 2002. -- С.401..

Окрім об'єктивного, незалежного від намірів істориків, зв'язку професійної історіографії з сучасністю у вигляді виконання історичними репрезентаціями соціальних функцій, є ще й суб'єктивний і водночас цілком науково коректний аспект цього поєднання. Він полягає у природі запитань, які ставлять дослідники до минулого, або ж, іншими словами -- як вони обирають теми (проблеми) своїх студій, що і чому їх цікавить в історії? Пошук відповіді на це запитання хвилював багатьох видатних представників історичної думки. ревізіоністський анахронізм історичний

Існує традиція, яка відмовляється визнавати зв'язок між сьогоденням та професійними зацікавленнями істориків. Приміром, один зі стовпів неокантіанства Г.Ріккерт уважав ключовою проблемою історичного пізнання «розчленування всієї дійсності на суттєві і несуттєві елементи»Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре. -- Москва, 1998. -- С.158.. Шукаючи спосіб її вирішення, пропонував історикам вибирати об'єкти своїх досліджень, керуючись принципом співвіднесення їх із «загальними (історичними) цінностями», під якими розумів ті, «котрі визнаються цінностями всіма тими, до кого вона (історія -- В.Я.) звертається»Там же. - С.158-159.. Сучасний французький історик П.Вен заперечує якийсь єдиний принцип, через який постають теми історичних досліджень, зокрема критикуючи погляд про винятковий вплив на цю процедуру актуального суспільного контексту діяльності історика: «[...] ідеї народжуються із чого завгодно: з моди, із випадковості, з читання книжок у вежі зі слонової кістки, ще частіше вони народжуються одна з іншої та з вивчення самого предмета»Вен П. Как пишут историю: Опыт эпистемологии. -- Москва, 2003. -- С.104..

Проте чимало впливових представників історичної думки вважали (вважають), що вибір тем визначається потребами сьогодення, як історик їх розуміє. Італійський філософ Б.Кроче вважав, що «лише інтерес до сучасності надихає нас на дослідження фактів минулого: вони входять до нинішнього життя і відгукуються на нинішні, а не минулі інтереси»Кроче Б. Теория и история историографии. -- Москва, 1998. -- С.9.. Тож «будь-яка справжня історія є історією сучасною»Там же., а «сучасність -- [...] внутрішня властивість будь-якої історії»Там же. -- С.10.. Його ідеї розвивав чи не найбільш плідний та ориґінальний історик-філософ і, до речі, єдиний філософ світового рівня, що був також «практикуючим істориком»Про А. Двенадцать уроков по истории. -- Москва, 2000. -- С.75., Р.Дж.Колінґвуд. У своїй знаменитій праці він обґрунтовував тезу про те, що єдиним пізнаваним предметом, а отже і предметом для історичної думки, є актуальне. Минуле й майбутнє -- ідеальне, це людські (та історика) абстракції. Тому «наше так зване знання минулого [...] -- лише реконструкція ідеального предмета, здійснена заради інтересів пізнання теперішнього»Колінгвуд Р.Дж. Ідея історії. -- К., 1996. -- С.503.. «Цей принцип ідеальності минулого пояснює дві речі: чому ми не можемо й чому не потребуємо знати минуле, як воно відбувалося насправді (тобто у всій багатоманітності його виявів, без селекції на “важливі” та “неважливі” складники -- В.Я.). Ми не можемо, тому що немає чого пізнавати; ніщо таке не існує, щоб його вивчати; немає ніяких фактів минулого, окрім тих, що ми реконструюємо в історичній думці. І не потребуємо: бо мета історії -- осягнути теперішнє, і тому всякий факт минулого, який не залишив жодного видимого сліду в теперішньому, не потребує -- і не може -- бути справжньою проблемою для історичної думки»Там само..

Отже постановка питань минувшині у світлі сучасних потреб (від потреби знати про перетворене минуле, щоб «діяти [у сучасному] відповідно до пізнаного»Там само. до прагнення знайти арґументи для зміцнення/руйнування сучасного політичного, соціального, економічного порядку тощо) належить до науково леґітимних (якщо навіть не приставати цілком до достатньо обґрунтованого «презентистського» погляду) процедур професійного історієписання. Важко заперечувати, що саме в контексті національної історії постають жагучі та актуальні для сучасного українського суспільства питання, як складно й не погодитися з тим, що відповіді на них мають давати професійні історики. Інакше цим, як слушно застерігає К.Галушко, займуться «політики, демагоги та пройдисвіти»Галушко К.Ю. У пошуку common sense: до дискусії з приводу національного ґранд-наративу. -- С.22..

Але що не є легітимним у межах фаху? Відповідь проста -- неправильно спотворювати («підганяти») минуле під сучасні потреби. Неправильно давати нечесну відповідь -- тобто таку, яка сформульована врозріз із правилами ремесла. Але нечесна відповідь не «програмується» самим запитанням. Тож національна історія як різновид історієписання не несе відповідальності за спотворення -- за це відповідають тільки й винятково самі історики. «Неправдива», як і «правдива» історія може бути написана і «мікроісториками», і «ґлобальними істориками», і будь-ким іншим. Відповідь на питання про національне минуле у ході дослідження, проведеного у відповідності до конвенційних процедур цеху, може бути й неґативною. Наприклад, історик може не знайти національної ідентичності в певному просторі та часі, а навпаки -- її протилежності -- вияви інших лояльностей, приміром імперської вірнопідданської. «Національний» історик може взагалі сприяти деактуалі- зації сучасної національної солідарності, показуючи, що історія його народу була нудною й нічим не відрізнялася від минувшини інших народів.

Таким чином, сама по собі соціальна анґажованість будь-якого способу історієписання не означає втрату його зв'язку з наукою. Ба більше, неанґажованих у соціальному сенсі історій не буває, як, ще раз наголосимо, -- не буває й «нетенденційних» історій як продукту, виробленого зануреним у соціальну реальність та обплутаним десятками залежностей істориком. Зазначені твердження поширюються й на національну історію. Із суто ж пізнавального погляду вона нічим не поступається іншим різновидам історієписання, як і не переважає їх.

Особливо часто з боку ревізіоністів лунає такий закид про зв'язок національної історії в Україні зі сьогоденням, як її підпорядкованість політичній кон'юнктурі. Мовляв, історики свідомо обслуговують владу й політично концептуалізують історичний наратив (індоктринація минулого), а влада використовує цей наратив у своїх цілях (його інструменталізація). Наприклад, автор ґрунтовного дослідження про «конструювання Голодомору», аналізуючи взаємини між українською політичною владою та професійною історіографією в незалежній Україні, твердить про їхню «злуку»Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932--1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті -- початок 2000-х). - С.246. та «повернення професійного історієписання на рейки ідеологічного обслуговування державної історичної політики»Там само. - С.254.. При цьому він уважає, що українські історики «в переважній більшості» роблять це цілком свідомоТам само. - С.111, 246.. В іншій праці така апокаліптична оцінка поширена вже на цілу вітчизняну гуманіта- ристику: «В Україні гуманітаристика (і передусім історія/історіографія) у змістовій складовій зосередилася на забезпеченні ідеологічних запитів національно-державного будівництва»Касьянов Г., Смолій В., Толочко О. Україна в російському історичному дискурсі: проблеми дослідження та інтерпретації. - К., 2013. - С.16.. Звертається увага й на зворотний процес -- активну участь самих істориків у виробленні «державного ідеологічного замовлення» у сфері історії, особливо на початках формування національного історичного наративу на межі 1980-1990-х рр.Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932-1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті -- початок 2000-х). - С.111-112. Констатовано зменшення їхньої «політичної» ваги в період президентства В. Ющенка, коли влада, як із сарказмом зауважив В. Кравченко, перестала потребувати думки професійних істориків через те, що їхню роль взяв на себе особисто президент УкраїниКравченко В. Поневолення історією: Радянська Україна в сучасній історіографії // Його ж. Україна, імперія, Росія: Вибрані статті з модерної історії та історіографії. - К., 2011. - С.479..

Чи так уже невтішно виглядає ситуація з місцем політичних акторів у сучасній українській професійній історіографії? Гадаємо, що ні. Мовимо не про повну безпідставність таких оцінок. Ідеться про перебільшення впливу поточної політики й політиків на науку як із методологічного, так і фактологічного погляду.

Із ракурсу методології теза про прислужництво історіографії політиці сумнівна, адже повинна спиратися на прийнятну аналітичну модель. На нашу думку, у такому разі має ставитися питання про жорстке ієрархічне підпорядкування істориків високопосадовцям, без наявності якого теза зависає в повітрі. Ідеться про наведення арґументів про серйозну потребу влади у професійних істориках, а також постановку питання про наявність відповідних інструментів примусу. З іншого боку, -- теза про прислужництво передбачає проблематизацію підневільного (чи залежного) становища істориків, доведення того, що вони змушені були (саме змушені чиновниками, а не керувалися власними уявленнями, інтересами чи доброю волею) коритися владному замовленню (саме владному замовленню, а не мати інші мотиви -- наприклад, наукові амбіції чи усвідомлення власної соціальної місії). Такі проблеми навіть близько не поставлено, адже, очевидно, немає що ставити.

Ієрархічне підпорядкування істориків політикам не продемонстроване й на емпіричному рівні. Навпаки, засвідчено, що поза межами тих академічних установ, співробітників яких залучено до експертного супроводу рішень державних органів щодо історії (а це насамперед Інститут історії України НАН України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України), держава не має суттєвих важелів впливу на позицію професійних істориків із тих чи інших питань (якщо не брати до уваги хіба підручникотворення, до якого залучено й ви- шівських істориків). Та й у цих інституціях вплив чиновників на концептуальні, ідейні позиції істориків побачити вкрай складно (хіба що під мікроскопом), а ще важче -- верифікувати! Аналогічно, не наведено доказів, щоб історики всупереч власній волі та свідомо трактували минуле з огляду на владні рішення у царині історії. Напевно, що (мізерна?) частина істориків -- передусім представників старших поколінь, за вкоріненою з радянських часів звичкою стежила/стежить (?) за політичною погодою й «добровільно» (а не під примусом) «хитається» разом із «ґенеральною лінією». Але це питання професійного сумління, ментальності, зрештою самоповаги, а не політичного контролю над історіографією. Абсолютна ж більшість пишуть так, як пишуть, не тому, що так вимагає чи хоче влада, а з інших причин, які не місце тут аналізувати. Тому не можна не погодитися зі влучним спостереженням Н. Яковенко, що «сьогодні історик -- вільний, немов пташка»Лекція свободи Наталі Яковенко [Електронний ресурс]:https://zaxid.net/lektsiya_svobodL_natalLyi_

yakovenko_n1286280.

Як на нашу думку, концептуальну слабкість тези про ідеологічне прислужництво істориків владі усвідомлює, наприклад, Г. Касьянов. Проте його спроба витлумачити цю проблему таким чином, що, мовляв, якщо історик «вступає в діалог з агентами історичної політики», то він входить у «силове поле» дискурсів останньої і «потрапляє в залежність від них»Касьянов Г. Past continuous: історична політика 1980-х - 2000-х.: Україна та сусіди. -- С.402. Після такого висновку автор робить припущення про нездатність істориків звільнитися від політики: «Отже, можливо, найкращий спосіб для історика позбутися впливу історичної політики та породжуваних нею дискурсів -- припинити займатися історією» (див.: Там само). Постає питання -- то чи існує так звана «аналітична» історіографія, прибічником якої вважає себе Г. Касьянов, і чи сам автор усе ще зараховує себе до професійних істориків? Цікаво, що до подібних висновків три десятиліття тому дійшли деякі західні радикальні критики професійної історіографії як способу пізнання минулого. Вони закидали їй неявні змови з правлячими елітами та підтримку несправедливого соціального порядку, і наразилися на жорстку критику відомих представників цеху. Про це стисло див.: Яремчук В. «Політизована історія»: різні виміри одного поняття // Історик і Влада. -- К., 2016. - С.161--162. -- надто спекулятивна й, скажемо прямо, бездоказова. Якщо ви силою життєвих обставин живете у вашої тещі та при цьому ніжно любите її доньку -- це не означає, що ви перебуваєте в полоні дискурсів матері вашої дружини. Написати працю, яка корелюється з історичними пріоритетами певної владної конфіґурації, не означає зробити це, будучи притлумленим дискурсом влади (чи іншого «агента історичної політики»). Приміром, дослідник можуть приходити до геноцидної кваліфікації Великого голоду 1932--1933 рр. в Україні не тому, що так хотів В. Ющенко чи таким був панівний владний дискурс, а тому, що вони так уважають з інших, суто наукових (джерела, урахування дослідницьких пропозицій попередників) чи ненаукових (політичні погляди, національні упередження, родинна пам'ять тощо) причин. Але вони не винні в тому, що такі тексти дійсно «лили воду» на владний «млин» і дехто їх відчитує як такі, що написані на догоду «дискурсу» очільника Української держави.

Арґумент про прислужництво має й інші, суто емпіричні, прогалини. Дослідження політики пам'яті у сучасній Україні свідчать про загалом невисоку активність вищих урядовців нашої країни у цій царині аж до президенства В. Ющенка. Із цим спостереженням дисонує загальновідомий факт усталення й домінування у професійній історіографії етноцентричної версії національної історії саме у цей час. Те, що Г. Касьянов називає процесом «націоналізації історії» та формуванням її «канону», відбулося, на слушну думку того ж таки автора, саме в 1990-х рр.Касьянов Г. «Націоналізація» історії: нормативна історіографія, канон та їхні суперники (Україна 1990-х). --

C. 60--73; Його ж. Past continuous: історична політика 1980-х - 2000-х: Україна та сусіди. -- С.224--233. Тому висока ймовірність того, що втручання політиків у цей процес було мінімальним.

«Емпірична» проблема цього арґументу полягає й у неспроможності пояснити парадоксальний (якщо виходити з тези про перебування істориків під тиском «згори») факт незмінності ідейних/ідеологічних позицій абсолютної більшості «національних» істориків упродовж існування незалежної України -- попри часту зміну політичної кон'юнктури, особливо драстичну впродовж середини 2000 -- середини 2010-х рр. (хіба за винятком доктора історичних наук Д. Табачника й ще кількох близьких до влади персон, але вони «хиталися» разом із «ґенеральною лінією» передусім тому, що самі були владою або боролися за неї).

Проте ніякого парадоксу не існує -- історики в незалежній Україні вільні від «держзамовлення» (хоча, як і всюди в демократичному світі, не кажучи про недемократичний, пишуть свої тексти в політичному контексті), та їм немає потреби щодня читати передовиці якоїсь «(Української) Правди». Загалом їхню переважаючу орієнтацію у просторі сучасних ідеологій можна окреслити широким поняттям «національно-демократична». Звичайно, що не йдеться про свободу українських істориків у сенсі незалежності як від власного «я», так і від бурхливої дійсності. Мова, ще раз наголосимо, про свободу від пресинґу політиків.

Як зауважуємо в текстах ревізіоністів, фактично єдиний емпіричний арґумент, який натякає на залежність істориків від політиків -- це констатація близькості інтересів і заходів українських високопосадовців у гуманітарній сфері та політиці пам'яті з історичними репрезентаціями й загалом творчими зусиллями професійних дослідників. Особливо це характерно для періоду початку -- середини 1990-х рр., коли наміри збігалися: і ті, й інші були зацікавлені в леґітимізації національної держави та успішному націєтворенні (хоча часто при цьому політики керувалися особистими інтересами, далекими від ідеальних мотивів, властивих ученим-гума- нітаріям -- наприклад, у справі «обґрунтування» «президентства» М.Грушевського). Тотожність прагнень істориків і високопосадовців була помітною за часів спрямованої на посилення національного історичного наративу меморіальної політики В.Ющенка. Проте це ніяк не доводить залежність істориків від влади, аналогічно як і влади від істориків -- мова радше про взаємовигідну «кооперацію»: історики переважно з ідейних міркувань забезпечували політичним лідерам молодої країни її історичну леґітимність, брали участь у формуванні певних важливих для українського суспільства й держави ідеологічних констант; політики, своєю чергою, спиралися на істориків у більш прозаїчній справі збереження, розширення та відтворення власних політичних позицій (хоча дехто мислив усе-таки й суто державницькими категоріями).

Отже важко заперечувати активну участь самих істориків у виробленні державної політики в ділянці офіційного ставлення до минулого та політики пам'яті. Цей аспект дуже добре висвітлено у працях Г.Касьянова та А.Любарця. Хоча формальні показники такої активності ще прямо не засвідчують цієї тези (адже високо- посадовці часто мають власну думку, яка формується під впливом інших чинників), проте вони все ж багато про що говорять. Наприклад, упродовж 2005--2009 рр. до Інституту історії України НАНУ було спрямовано 475 владних запитів щодо експертної оцінки окремих історичних подій, а в 2010--2013 рр. -- 292Любарець А.В. Політика пам'яті щодо радянської спадщини в Україні (2005--2015 рр.): Дис. ... канд. іст. наук. - К., 2017. - С.231, 237.. Власне, такі факти ще раз переконують, що в незалежній Україні за історію в її офіційно-політичному (державна політика пам'яті) та професійному (професійна історіографія) виявах відповідають насамперед історики. Тільки в першому випадку вони ділять цю відповідальність із політиками, натомість у другому -- відповідальність лежить винятково на них.

І все-таки політична анґажованість національної історії у професійному виконанні -- не вигадка. Але ця залежність іншого плану, ніж твердять ревізіоністи, -- це залежність від аудиторії. Як уже йшлося, читачі розглядають тексти істориків крізь призму своїх очікувань і поглядів, прагнень та переконань, і це сприйняття прочитаного може не збігається з тими смислами, які в них закладені їхніми авторами. Тож вони наповнюються розмаїтими, у тому числі політичними, сенсами.