Голодомор 1932-1933 років: геноцидна спрямованість, спроба підрахунку втрат

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Голодомор 1932-1933 років: геноцидна спрямованість, спроба підрахунку втрат

Володимир Сергійчук

доктор історичних наук, професор, завідувач

кафедри історії світового українства

Анотація

Мета дослідження - запропонувати новий підхід до визначення ознак Голодомору 1932-1933 рр. в Україні як геноциду української нації через аналіз директивних документів і свідомих зумисних дій влади СРСР щодо організації цього злочину, а також представити методику підрахунку втрат на основі аналізу первинних документів українських архівів. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, системності, науковості, верифікації, авторської об'єктивності, на використанні загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний) методів. Наукова новизна полягає у тому, що на основі аналізу первинних документів українських архівів уперше пропонується визначати ознаки геноцидної спрямованості Голодомору 1932-1933 рр. через аналіз свідомих зумисних дій влади, які зафіксовані в її документах. Висновки. Аналіз первинних документів українських архівів є важливим і перспективним напрямом дослідження, адже саме вони дають можливість підтвердити цілеспрямований злочинний намір з боку вищого партійно-державного керівництва СРСР упокорити українство шляхом голодного мору. Це проявлялося через вилучення продовольства, заборону виїзду голодних селян за хлібом до Білорусі, Росії та Закавказзя, приховування інформації перед світом, від - мова від продовольчої допомоги від Заходу, припинення українізації в УСРР і її повної заборони в інших союзних республіках, а також завезення до вимерлих українських сіл переселенців з Росії та Білорусі з метою змінити автохтонне етнічне представництво в конкретних регіонах на російськомовне. Що стосується підрахунку втрат, то пропонований історико-статистичний підхід дає можливість на основі аналізу документів визначити їхній мінімальний обсяг в 7,123 мільйона жертв, а завдяки історико-демографічним розрахункам цей показник може сягати понад 9 мільйонів осіб.

Ключові слова: Голодомор 1932-1933 років; ознаки геноциду; підрахунок втрат.

Volodymyr Serhiichuk

Голод в Україні лютував уже навесні 1932 р. Так, у листі до Сталіна 15 березня 1932 р. Косіор повідомляв, що найбільше вражена голодом Дніпропетровська область, звідки «нам більш усього надходить інформацій про голодування, про померлих і т. п.... Понад 70 % всіх смертей припадає на Дніпропетровську область. З 49 районів області важкими є 35 районів.... На другому місці Київська область, 31 район важкий» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 5460, арк. 7).

Коли влітку 1932 р. Білорусь заповнили голодні селяни з України, то шоковані тамтешні робітники писали в московську «Правду» й до вищого керівництва країни, що «они не помнят, чтобы когда бы то ни было Белоруссия кормила Украину» (Кондрашин, 2008, с. 180).

Незважаючи на ці повідомлення, Раднарком СРСР та ЦК ВКП (б) доводять для УСРР непосильне завдання із хлібозаготівель у розмірі 356 млн пудів 5.831 300 тонн). 21 червня 1932 р. в ЦК КП (б) У і Раднарком У СРР за підписом Сталіна й Молотова була направлена телеграма, в якій наголошувалося виконати план за будь-яких умов (Письма И.В. Сталина В.М. Молотову, 1995, с. 242). Відтак тільки в таємній ухвалі ЦК КП (б) У наводилися факти виконання хлібозаготівель «за будь -яких умов»: «не здавців хліба і інших державних зобов'язань, викликаючи до сільради, наносили тяжкі побої, роздягали до гола, примушували стояти на колінах, наклеювали на груди плякати з ріжними написами і водили по селу, роздягали жінок, виводили роздяг - нених на мороз та в степ, тримали по кілька днів в холодних ямах, не давали їсти і спати, били револьверами, руйнували будівлі, хати, печі, розшивали стріхи (хат) нездатчиків, організовували сквозняки і т. інш. нелюдські катування...» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 5488, арк. 17).

В Одеській області, до якої входив і Арбузинський район теперішньої Миколаївщини, як повідомляв уповноважений по заготівлях хліба Володимир Затонський, в селі Костянтинівка «какой-то кандидат партии Харитонов, будучи бригадиром по индивидуалам, собрал группу мужиков в штабе, заперь дверь, облил керосином кота, поджег его и бросил обезумевшее животное (через форточку что ли) в переполненную людьми комнату. После этого, собравши отдельно баб-индивидуалок, вместе с другими беспартийными бригадирами начали их поочередно насиловать «в порядке натурштрафа» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 6340, арк. 63).

Тим часом суди й прокуратура намагалися при цьому неухильно виконувати затверджену ЦК ВКП (б) інструкцію Верховного суду СРСР, прокурора Верховного суду і ДПУ щодо втіле - ння в життя закону ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. про охорону суспільної власності. І вже 4 вересня 1932 р. нарком юстиції УСРР Михайлик вимагав від низки районних судів негайно надіслати всі розглянуті справи про зрізані колоски (ЦДАВОВУ, ф. 8, оп. 16, спр. 325, арк. 48).

Так, станом на 29 грудня 1932 р. було відправлено обласним судам 552 копії по розстрільних справах, розглянутих з 1 листопада до 28 грудня: Дніпропетровська область - 150, Київська - 69, Вінницька - 66, Одеська - 71, АМСРР - 19, Харківська - 111, Чернігівська - 2, Донецька - 70 (ЦДАВОВУ, ф. 8, оп. 16, спр. 325, арк. 87).

Уже в процесі вилучення продовольства спостерігається неоднаковий підхід до різних регіонів. Скажімо, Шебекинський район Центрально-Чорноземної області Росії здавав з гектара в 1931 р. 2 центнери, в 1932 - 1,1 центнера, а Вовчанський Хар - ківської - відповідно 7 і 5,1 центнера (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 5935, арк. 34).

Подібне питання виникає і в зв'язку з пільгами для черво- ноармійських родин, які рекрутувалися, як правило, з неукраїнців. Так, у Городоцькому районі тодішньої Вінницької області жите - лям тих сіл, куди доприселили 160 родин червоноармійців у по - рядку зміцнення прикордонної смуги, також надавалися пільги з хлібозаготівель. Завдяки цьому, скажімо, в Райківцях натуральна оплата збільшилася з 0,8 кілограма зерна на трудодень до 4,2, в Москалівці ці показники становили відповідно 0,7 і 3,3, Новому Поріччі - 1,1 і 2,4, Скотинянах - 4 і 5, Варівцях - 2,1 і 3,4, Трос- тянці 2,3 і 4,2, Остапківцях- 1,3 і 4,2, Немиренцях - 2 і 3,5 (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 5947, арк. 131).

А в інших колгоспах цього району, куди не вселяли російськомовних демобілізованих, такого «дарунку» від влади не одержали. Там примус до виконання непосильних завдань супроводжувався жорстокими репресіями на кшталт вищенаведених.

Керівні українські більшовики, треба визнати, намагалися випередити Москву в повальному вилученні продовольства. Ще за місяць до того, як Сталін розішле 1 січня 1933 р. зловісну телеграму щодо так званого добровільного здавання прихованого хліба, після чого в селян вимітатимуть усе їстівне, Раднарком УСРР 1 грудня 1932 р. ухвалить постанову про вилучення картоплі, виданої на трудодні (ЦДАВОВУ, ф. 27, оп. 13, спр. 1221, арк. 38).

З початком непосильних хлібозаготівель в УСРР запроваджується така форма примусу, як занесення відстаючих колгоспів і сіл на «чорні дошки». Вже 15 січня 1932 р. вони появляються на сторінках районної газети «Правда Прилуччини» нинішньої Чернігівщини. З 24 травня така форма більшовицького терору вже присутня і на сторінках чернігівської районки «Червоний стяг». А 9 листопада Станіслав Косіор, одержавши сталінську директиву брати за приклад у боротьбі за викачування хліба ухвалу Північнокавказького крайкому ВКП (б), погрожує керівникам районів подібними акціями (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 5384, арк. 122).

Відтак 6 грудня 1932 р. Раднарком УСРР і ЦК КП (б) У за підписами Чубаря і Косіора ухвалили постанову «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі», в якій, зокрема, наголошувалося: «За явний зрив пляну хлібозаготівель і злісний саботаж, що його організували куркульські і контрреволюційні елементи, занести на чорну дошку такі села:

1. с. Вербка Павлоградського району Дніпропетровської обл.

2. с. Гаврилівна Межівського району Дніпропетровської обл.

3. с. Лютеньки Гадяцького району Харківської обл.

4. с. Кам'яні Потоки Кременчуцького району Харківської обл.

5. с. Святотроїцьке Троїцького району Одеської обл.

6. с. Піски Баштанського району Одеської обл.

Щодо цих сіл вжити таких заходів:

Негайно припинити довіз товарів, цілком припинити кооперативну і державну торгівлю на місці і вивезти з відповідних кооперативних і державних крамниць всі наявні товари.

Цілком заборонити колгоспну торгівлю як для колгоспів, колгоспників, так і одноосібників...» (ЦДАВОВУ, ф. 423, оп. 6, спр. 1183, арк. 40).

В українському селі на централізоване продовольче забезпечення в 1932 р. могли розраховувати тільки 2.147,4 тис осіб з наявних 25.553 тис мешканців: зокрема, за спеціальними списками 443,5 тис, колективи цукрозаводів - 581,8 тис, радгоспів і МТС - 938,3 тис, лісозаготівлі - 83,6 тис, лісосплав - 5,7 тис, вилов риби - 23,7 тис, торфорозробки - 24,1 тис, кустарі - 99 тис, а також родини вчителів - 234 тис осіб, агрономів, медиків і ветеринарів 65,4 тис й інших категорій - 91,8 тис (ЦДАВОВУ, ф. 423, оп. 6, спр. 1283, арк. 35).

Усі інші були приречені на голодну смерть. У селі Костян- тинівка Мелітопольського району нинішньої Запорізької області «у колгоспі суворо заборонялося брати хоча б одну колосинку. Охорона мала наказ стріляти в людей, що намагалися взяти з поля хоч трошки колосків. І таки стріляли і вбивали. Одного разу в охороні поля з буряками стояв Андрій, а на поле прийшла зірвати бурячину його рідна сестра, а Андрій її вбив, такий відданий партії був.» (Голодомор 1932-1933, 2008, с. 104).

Смерть від голоду розгулялася так, що вістки про це дійшли і до далекого зарубіжжя. «У Калинівському районі, - писала українська газета Далекого Сходу, - голод і смерть зробили в слідуючих селах такі спустошення: Заливанщина мала у 1932 р. 3.500 мешканців - померло досі 2.000 осіб. Немиренці мали в 1932 р. - 700 мешканців, осталось при житті 1-5 родин, Куманівка мала рік тому 3.000 мешк., осталось при житті 1.900 осіб. Мочинці мали 1800 мешк., осталось 1.300 осіб. і т. п. Зозулинецький колектив вимер майже до ноги, так що зі 120 його членів остало в живих ледви 20. У місточку Самгородок було в 1932 р. 3.000 мешканців, померло 800 осіб. Найбільше вмирає дітей до 14 літ, до 80 від - сотків гинуть мужчини, найбільш витривалі жінки.

Мерців влада не дозволяє ховати так довго, поки трупи зовсім не почнуть розкладатися, а це тому, що коли ховають свіжі тіла, негайно ніччю населення відкопує свіжі могили і вживає трупи у страву. Людоїдство дуже поширилось» («Маньджурський вістник», 1933, 9 вересня, с. 1).

Інший автор додав у цьому ж числі: «Большевики умыш - ленно вызывают голод на Украине для того, чтобы пользуясь исключительным положением, усилить террор и окончательно уничтожить голодом и разстрелами страну, которая не желает подчиниться советской власти» («Маньджурський вістник», 1933, 9 вересня, с. 3).

І додавав: «Если внимательно следить за газетними сообщениями, то видно, что голод, доходящий до людоедства, имеет место только на Украине. Ничего не слышно о случаях голода в Псковской, Петербургской, Олонецкой и др. губ., где недород всегда считался явленим хроническим» («Маньджурський вістник», 1933, 9 вересня, с. 3).

Спроби на місцях щодо підтримки голодуючих також не - щадно присікалися згори. Скажімо, Сталін особисто приділив увагу зверненню передових бригадирів Дніпропетровської області, які напередодні жнив 1933 р. звернулися із закликом до земляків - хліборобів: «Правление каждого колхоза совместно с бригадирами до начала общей уборки должно выбрать наиболее высокие места, где быстрее созревает хлеб, с тем, чтобы быстрее собрать эту часть урожая и скорее выдать аванс колхозникам» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 6, спр. 306, арк. 185).

Гнів кремлівського тирана був таким немилосердним, що на засіданні пленуму Дніпропетровського обкому 25 травня 1933 р. перший секретар обкому Хатаєвич заявив, «что это была непрос - тительная серьезная политическая ошибка, которая подверглась суровой критике со стороны ЦК ВКП (б) и со стороны тов. Сталина» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 6, спр. 306, арк. 162).

Тим часом голод поширився на українські етнічні терени Північного Кавказу. Тамтешній Староминський райком ВКП (б), до речі,навіть не криючись, санкціонував спеціальну ухвалу щодо станиці Новодерев'янківської: «соблюдая классовые принципы», мовляв, «принять самые суровые меры воздействия, принуждения, производя изъятие всех продуктов питания» (Кондрашин, 2008, с. 216).

Після вже згаданої наради в Ростові на початку листопада 1932 р. представник Москви Лазар Каганович виїхав до кубанських станиць для викачування хліба. Повідомляючи про це Сталіна 5 листопада 1932 р., він писав: «Думаю направиться в самую злостную Полтавскую, где имеется 400 человек учителей, вра - чей и техников + полковники, есаулы и т. п.» (Сталин и Каганович, 2001, с. 299).

«Казаки, - орал он, этот очередной выдвиженец, - сдавайте хлеб по-хорошему. Спрятали вы его, знаем. Но мы и приехали сюда, чтобы трахнуть вас как следует!»... На следующее утро подогнали пустой эшелон. Всем старым и малым велено было покинуть жилища и грузиться в вагоны. Так всех жителей станицы увезли бог весть куда...» («Родная Кубань», 2002, с. 105).

Цю страшну трагедію українців Кубані підтверджує і грек за походженням В. Стефаніді, який як чиновник районного апарату відвідував козацькі станиці взимку 1933 р.: «Жители вольной Кубани, идя под московским конвоем к теплушкам на вокзал, вместо слез пели: «Вызволь мене, козаченька, из биды», и только некоторые казачки, не слушавшие увещевания своих мужей, оплакивали оставленное имущество неизвестным людям.

Станицы некогда вольной Кубани наполненные животными, птицами, зерном, теперь пусты, а бывшие хлебосолы едят собак, кошек и часто трупы своих знакомых. Людоедство на Кубани приняло зимой и весной 1933 г. систематический характер. Власти безсильны бороться со стихией, созданной самими же.

В центрах, как Екатеринодар (ныне Краснодар), на базаре торгуют фаршeм из человеческого мяса, а на Березанской ул. в том же Краснодаре в феврале 1933 г. нашли у одной кулинарки тринадцать детских головок и один разделанный труп, приготов - ленный для кулинарии советского образца» («Маньджурський вістник», 1935, 9 березня, с. 2).

Відомий краснодарський дослідник І. Алексеєнко, який виявив окремі матеріали про рух населення за актовими книгами ЗАГСів, уважає, що кількість загиблих від голоду в кубанських станицях коливається від 40 до 60 відсотків, а в окремих місцях і до 90 («Родная Кубань», 2002, с. 36).

Відтак, якщо за переписом 1926 р. українців на теренах майбутнього Краснодарського краю було 1.580.895 осіб, то в 1939 там їх виявилося лише 143.744 (розраховано російськими дослідниками за: «Всесоюзная перепись населения 1926 г.», 1928; «Всесоюзная перепись населения 1939 г.», 1992).

Систему каральних заходів через «чорні дошки» за розпорядженням Сталіна було запроваджено і в Казахстані. Але ті села Федорівського району, яких це стосувалося, виявилися, як правило, українськими. Скажімо, за переписом 1926 р. Федорівський район нараховував 28.302 жителів, з яких 25.408 були українцями. В українізованому Уджарському районі особливо старався уповно - важений райвиконкому якийсь Зуєв. У селі Благодарному він перевів у розряд куркулів і обклав в індивідуальному порядку 20 господарств середняків і 4 бідняків. Скажімо, службовця Бабенка у такий спосіб покарали за те, що в царські часи був писарем волосної управи; бідняка Терещенка - за те, що курив анашу. Всі ці господарства за несплату індивідуального обложення «подверглись конфискации всего имущества в административном порядке, без суда» (Архів Президента Казахстану, ф. 141, оп. 1, спр. 5208, арк. 18).

В українізованому Булаївському районі на «чорну дошку» заносилися колгоспи: «Образец» імені Калініна, «Пролетарское знамя», «Пятилетка», «Красная крепость», «Ленинский путь», «Гигант», «Макс Гельц», «Ганкинский», «Первая Токушинская», «Путь социализма» (Архів Президента Казахстану, ф. 141, оп. 1, спр. 5794, арк. 198).

голодомор геноцид підрахунок втрата

Заборона виїзду за хлібом

Грабіжницька політика кремлівської верхівки, яка через своїх поплічників витягнула навіть жменю квасолі з -під немовляти в колисці, змусила згорьованих селян відкривати найпотаємніші шкатулки, де зберігалися найцінніші родинні реліквії й останні заощадження, і вирушати в незвіданий світ за продуктами. Поневіряння в дорозі для таких відчайдух були страшними. Так, 16 травня 1932 р. група відходників за хлібом з Глобинського, Семенівського, Потоцького, Кременчуцького, Олександрійського районів «от имени пятитысячной массы не скота, а еще полуживых людей, рвущих себя из крепких когтей искусственного голода», зверталася до Сталіна і ЦК КП (б) У: «... мы полуголодные валяемся по станциях, как никому не нужный хлам, при посадке в вагоны нам безнаказанно проводники вагонов разбивают руками носы и дверями вагонов пересекают пальцы на перегоне Ромны - Бахмач. Оборванные от недоедания, высохшие и почер - невшие от ветров и сонца люди с котомками подходят к вагонам, предъявляют билеты, а молодой проводник - девушка с значком КИМ» а кричит: «куда прешь, иди дальше». Идут в задние ва - гоны, там спешит посадиться фельдсвязист ГПУ, как сговорившись, повторяет фразу проводника, только изменив тон: «куда прешся, поедешь сборным».

И вот не смотря в зеркало, мы видим и чувствуем, что на наши лица голод свою ужасную печать положил и мы в обществе сытых проезжающих пассажиров кажемся недостойными. Разве нам неизвестно, что все партийные и ответственные совработ - ники из закрытых распределителей получают все необходимое для существования и поддержки приличного вида своих лиц» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 5255, арк. 28).

Тож забравши все їстівне в українського населення, влада не дозволила йому роздобути засоби для існування в інших регіонах СРСР. І цілком справедливо російський дослідник В. Кондрашин уважає, що це тільки до українського населення було застосо - вано таку репресію: «Прямой организацией голода можно назвать драконовские директивы Сталина-Молотова о борьбе со стихийной миграцией крестьян, запиравших их в голодающих селениях и обрекавших на голодную смерть. Именно поэтому голод 19321933 гг. можно считать организованным голодом, и этот голод - одно из самых тяжких преступлений Сталина» (Кондрашин, 2008, с. 376).

Постанова ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР за підписами Сталіна і Молотова від 22 січня 1933 р. про заборону виїзду стосувалася селян України й Кубані, де за переписом 1926 р. українців нараховувалося більше двох третин від усього населе - ння. Цим документом, до речі, каральним органам доручалося арештовувати тих «селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ», а після того, коли серед них будуть відібрані «контрреволюційні елементи, повертати інших у місця їхнього проживання».

І як свідчить зведення таємно-політичного відділу ОДІ ІУ СРСР, за грудень 1932 - січень 1933 рр., із сіл 215 районів України виїхали 85.217 одинаків і 9.213 родин: з Київської області 26.344, Харківської - 26.129, Дніпропетровської - 12.421 одинаків і 3.845 родин, Донецької - 9.561, Одеської - 3.950 і 4.020, Чернігівської - 5.593 і 837, Вінницької - 5.068 і 511 («Отечественные архивы», 2009, с. 120).

Треба додати, що голодних українських селян з теренів Росії намагалися відправити додому ще з початку літа 1932 р. - після сумнозвісного листа Сталіна до Молотова й Кагановича від 18 червня 1932 р., що, мовляв, «десятки тисяч українських колгоспників» блукають європейською частиною СРСР і «роз - кладають нам колгоспи своїми скаргами і скигленням» (Сталин и Каганович, 2001, с. 179).

Насамперед депортували голодних українських дітей. Ска - жімо, 17 липня 1932 р. московська міліція відправила до Києва 178 безпритульних дітей, яких виловили на вокзалах. А 22 липня 12 дітей було прислано з Калуги під тим приводом, що вони не розмовляють російською мовою, хоч це не відповідало дійсності (ДАКО, ф. 144, оп. 1, спр. 58, арк. 155, 156).

Водночас понад 60 районів Західного Сибіру прийняли казахських біженців, вимушених «казахстанським голодомором покинути рідні місця». Таких до кінця 1932 р. тут виявилося 150 тисяч осіб. Вони мали можливість працювати на новобудовах Сибірського краю (Рифель, 2012, с. 38).

У Казахстані навіть опубліковано спеціальне дослідження про те, як голодні казахи рятувалися від смерті в Західному Си - біру (Малышева, 1999, с. 12).

Замовчування правди про голодомор

Третя ознака геноциду українства з боку більшовицької влади - це свідоме замовчування правди про голодомор перед світовою громадськістю, яка могла б подати продовольчу допомогу голодуючому населенню. Скажімо, коли стало відомо про голод у Старошведському на Херсонщині, то політбюро ЦК КП (б) У негайно ухвалило постанову, якою, між іншим, було запропоновано: «поручить тов. Балицкому принять меры к предотвращению проникновения случаев голодовки в селе Старошведском заграницу» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 16, спр. 19, арк. 85).

Говорити про голод по телефону боялися й більшовицькі зверхники. Так, коли під час розмови по прямому дроту 13 березня 1933 р. перший секретар Дніпропетровського обкому Хатаєвич, доповідаючи Постишеву про важке продовольче становище в області, хотів сказати, скільки вимерло в семи селах Нововаси- лівського району за останні три місяці, то Постишев його обір - вав: «Тов. Хатаевич, относительно последнего вопроса, сколько вымерло, говорить не нужно. Давай вопросы другие. Потом не по аппарату можно поговорить...» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 6310, арк. 21).

А завершуючи розмову, Постишев не забув нагадати й таке: «Лазарь Моисеевич просил передать Вам, что Вы много говорите о продовольственных затруднениях в Вашей области. Такую практику надо прекратить» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 6310, арк. 22).

Однак голодні люди з України пробиралися на захід через радянський кордон до Польщі й Румунії, розповідали там про жахіття, що творилися на їхній батьківщині. Аби заперечити факт штучного голоду, більшовицькі вожді вдаються до широкомасштабної системи дезінформації, до якої були втягнуті визначні діячі світової культури Ромен Ролан, Бернард Шоу, прем'єр-міністр Франції Еріо. Це саме вони після ознайомлення зі спеціально підготовленими об'єктами переконували світ про відсутність голоду Україною. Зокрема, в доповідній радянського дипломата Величка, який супроводжував прем'єр-міністра Франції Еріо в поїздці по Україні, зазначалося, що останній, маючи за мету вияснити, «1) чи є на Україні голод, причому це питання він пов'язував, звичайно, з основним питанням про успішність чи провал колективізації, і 2) національне питання», «цікавився тим, що йому показували, і тим, що він бачив з вікна вагона чи з автомобіля» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 6204, арк. 111).

Відмова від продовольчої допомоги із Заходу

Четверта ознака геноциду більшовицької влади, це свідоме недопущення тієї матеріальної допомоги для голодуючих в Україні, яку все таки організовувала наша еміграція. Крім того, навіть грошову допомогу, яку переказували з Німеччини (сам Гітлер здав у фонд допомоги голодуючим німцям України тисячу марок), більшовицька влада насильно забирала собі, прирікаючи тих, кому адресувалися кошти, помирати.

Як свідчив співробітник Держплану УРСР з передвоєнних років С. Сосновий, «офіційно не тільки голоду, а навіть недоїдання не було. Через те продуктові пакунки, які надсилали німецьким колоністам їхні родичі з-за кордону, відсилались назад з написаними під диктант ГПУ-вських катів листами, що в нас все гаразд... Пропозиції закордонних філантропічних організацій налагодити допомогу голодним відхилялися з глузливою порадою допомоги своїм безробітним» («Українські вісті», 1950, ч. 10, с. 3).

Довівши українське селянство до такого стану, більшовицька влада водночас гріла на цій трагедії руки, організувавши систему так званих торгсинів, які фактично за безцінь скуповували в голодних людей золото й срібло та інші коштовності - 33 т золота і 1420 т срібла було у такий спосіб вилучено в населення. З цього приводу спеціальні рішення могли ухвалюватися тільки в Москві. Так, питання про скупку срібла Торгсином розглядалося на засіданні політбюро ЦК ВКП (б) 24 листопада 1932 р. (Политбюро ЦК РКП (б) - ВКП (б), 2001, с. 375).

Доприселення у вимерлі села

Уже з весни 1933 р. українські села були страшними пустками. До осені це жахливе видовище ще більше посилилося - були цілі села, особливо в степовій частині України, де фактично не залишилося жителів. Зрозуміло, Москву це питання хвилювало лише в плані відсутності робочої сили, яка оброблятиме опус - тілий чорнозем. Відтак необхідно було переселити сюди тих, хто вирощуватиме хліб, відновить тваринництво. І передовсім сюди мали привезти вихідців з неукраїнських регіонів. Цією проблемою в 1933 р., знову ж таки найактивніше опікувався Лазар Каганович, який питання про переселення в Україну і на Північний Кавказ доповідав на засіданні політбюро 15 жовтня 1933 р. (Политбюро ЦК РКП (б) - ВКП (б), 2001, с. 468).

Але загрозу вилюднення цілих сіл для виконання всіх опе - рацій сільськогосподарського циклу побачили в УСРР набагато раніше. Так, секретар ЦК КП (б) У Любченко ще 10 січня 1933 р. в спеціальній записці до політбюро ЦК КП (б) У «підніс питання про можливість і потребу доприселення в колгоспи окремих районів Одещини і Дніпропетровщини колгоспників з Правобережжя України (Волині, Вінниччини, Чернигівщини)». Це тим більш можливо, додавав далі він, що «не стоїть питання про нове будівництво, оскільки в селах цих степових районів є багато примі - щень розкуркулених, засуджених за контрреволюційну роботу і висланих на північ і інш.» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 6, спр. 288, арк. 162).

Як результат, у порядку першочерговості до районів того - часної Одеської області переселяли з осені 1933 р. 20 тисяч родин: Великоолександрівського - 500 (з БСРР), Рівнянського - 900 (з Горьківського краю), Компаніївського - 800 (БСРР), Каховського - 406 (БСРР), Новоукраїнського - 1.100 (БСРР), Зінов'ївського - 500 (БСРР), Снігурівського - 400 (БСРР), Великовисківського - 800 (БСРР), Любашівського - 300 (Горьківський край), Врадіїв - ський - 600 (Горьківський край), Кривоозерський - 200 (Горьківський край); до Дніпропетровської із Західної області (нинішня Смоленщина в основному): Білозірського - 450, Новотроїцького - 450, Лепетиського - 780, Великотокмацького - 500, Мелітопольського - 500, Михайлівського - 300, Люксембурзького - 300, Ново- сірогозького - 550, Якимівського - 600, Апостолівського - 500, Василівського - 300, Васильківського - 650, Долинського - 400, Божедарівського - 300; до Донецької з Івановської області: Біло - водського - 600, Білолуцького - 500, Новопсковського - 600, Старокоранського - 400, Старобільського - 350, Сватівського - 150, Покровського - 510, Марківського - 390; до Харківської з Центрально-Чорноземної області: Сахновщанського - 1600, Крас- нокутського - 750, Дворічанського - 600, Близнюківського - 55, Тростянецького - 250, Великобурлуцького - 250, Красноград- ського - 300, Барвінківського - 200 (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 1, спр. 2417, арк. 75-80).

Із Росії, писав уродженець Новомлинського Дворічанського району Харківської області Віктор Лісовиченко: «в спустошені, вимерлі наші краї прийшли перші ходаки. Вони знайшли тут по - рожні будівлі, родючі чорноземи, квітучі, хоч і недоглянуті, сади. Цей край їм і їх близьким належало заселяти.

І от через деякий час потяглися у Новомлинськ, у навколишні села - Швецарове, Нижнє Красне, Колошматівку, Коноплянівку та інші - підводи з російських ближніх областей, в основному з Курської. На спорожнілі українські землі везли російських пере - селенців. Селитися, повторюю, було де: добра половина хат стояла порожньою. У селах Дворічанського району російські переселенці для палива навіть повирубували на цвинтарях дерев'яні хрести» («Дворічанський край», 1993, 17 вересня, с. 3).

Як звітував спеціальний уповноважений ЦК ВКП (б) і РНК СРСР по переселенню із Західної області до Дніпропетровської С. Крупко, усі відправлені ешелони з переселенцями, в яких було відправлено 6.658 родин при плані 6.500, були забезпечені вагонами-кухнями і вагонами-ларками. В дорозі переселенцям кожного дня видавалася гаряча їжа. Всього витрачено 151,8 тонни борошна, 8,9 - круп, 2,7 - солоної риби, 188,8 - картоплі й овочів, 3,91 - олії, 6,32 - цукру і 390,5 кілограма чаю (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 6393, арк. 18, 19).

Тож і не дивно, що з відчинених товарних вагонів, якими перевозили тоді російських переселенців у вимерлі українські села, лунало ось таке:

«На Вкраине добре жить:

Есть что шамать, есть что пить» (Вербицький, 1952, с. 98).

Крім того, в дорозі їм, як це наголошувалося в спеціальній телеграмі, мали видавати газети російською мовою. Зрозуміло, що й на місцях вселення одразу ж організовувалися російські класи і школи, що посилюватиме асиміляцію українського селянства, насамперед південно-східних областей.

А апробоване це зросійщення українців було уже наприкінці 1932 р. на Кубані, коли її заселяли вихідцями з російської глибинки - все планувалося заздалегідь і розроблялося до дрібниць.

Так, за тиждень до депортації станиці Полтавської заступник наркома з військових і морських справ СРСР Михайло Тухачевський підписав таємну директиву, якою передбачалося до 10 січня 1933 р. здійснити набір «особенно надежных в политическом отношении» серед тих, хто був в армійських рядах для заселення опустілих хат. При цьому особливо наголошувалося, що «уроженцы Северного Кавказа и Украины вербовке не подлежат» (Чуркин, 1991, с. 145).

Крім того, Тухачевський наголошував: «Вербовку и отправку красноармейцев-колхозников и их семей в печати не оглашать» (Чуркин, 1991, с. 145).

Більша частина завербованих червоноармійців прибули на Кубань у період з 14 жовтня до 15 грудня 1933 р. в 111 ешелонах - 8007 родин із загальною кількістю 34.209 осіб і 6.027 одинаків, усього - 40.281, з яких 30.650 були працездатними. З Московського військового округу прибули 4.720 глав родин і 14.544 членів, Ленінградського відповідно - 2.486 і 746, Білоруського - 4.714 і 13.517, Приволзького - 1.850 і 4.592, Середньоазіатського - 162 і 204. Треба взяти до уваги, що було дотримано вимоги директиви Тухачевського щодо небажаності вербувати вихідців з України і Північного Кавказу, тому з цих регіонів маємо відповідно такі показники: 1.773 і 337, 162 і 204 (Платунов, 1976, с. 209).

Припинення українізації на території УРСР

Постановою ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 р. «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області» Москва означила досить чітко своє ставлення до українізації: «ЦК и СНК отмечают, что вместо правильного большевистского проведения национальной политики в ряде районов Украины украинизация проводилась механически, без учета конкретных особенностей каждого района, без тщательного подбора большевистских украинских кадров, что облегчило буржуазно-националистическим элементам, петлюровцам и пр. создание своих легальных прикрытий, своих контрреволюционных ячеек и организаций...

Предложить ЦК КП (б) и СНК Украины обратить серьезное внимание на правильное проведение ее, изгнать петлюровские и другие буржуазно-националистические элементы из партийных и советских организаций, тщательно подбирать и воспитывать украинские большевистские кадры, обеспечить систематическое партийное руководство и контроль за проведением украинизации» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 5243, арк. 237).

Чому російські історики й ті, хто йде їхніми слідами, не звертають увагу на рядки вказаної постанови, якими чітко по - в'язується хлібозаготівельна кампанія із призупиненням національного розвитку тільки однієї нації там, де вона споконвіків проживала, і грубою ліквідацією цього процесу на її етнічному розселенні поза межами УСРР.

Згадана постанова Кремля не тільки вказує «Северокавказскому крайкому и крайисполкому, что легкомысленная, не вытекающая из культурных интересов населения, не большевистская «украинизация» почти половины районов Севкавказа при полном отсутствии контроля за украинизацией школы и печати со стороны краевых органов дала легальную форму врагам советской власти со стороны кулаков, офицерства, реэмигрантов -казаков, участников Кубанской Рады и т. д.», а й ставить завдання з метою «розгрому спротиву хлібозаготівель куркульських елементів і їх партійних і безпартійних прислужників» вдатися до цілого ряду репресивних заходів.

У розвиток цієї московської директиви постановою президії Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету від 26 грудня 1932 р. передбачалося:

«1. Немедленно приостановить дальнейшую украинизацию во всех районах и станицах Северо-Кавказского края.

2. Перевести к 1-му января 1933 года все делопроизводство советских организаций в станицах и районах на русский язык.

3. В 3-дневный срок перевести все украинизированные газеты на русский язик, а также листовки, брошюры, стенгазеты, многотиражки и прочую литературу, выходившую на украинском языке, и в дальнейшем издавать их на русском языке.

4. Перевести преподавание на всех работающих кратко - срочных курсах (советских, педагогических, колхозных и т. д.) на русский язык.

5. Предложить Край ОНО подготовить необходимые меро - приятия для перевода к осени 1933 г. преподавания во всех школах на русский язик и по укреплению учительського состава украи - низированных школ и предоставить на обсуждение Президиума СККрайисполкома.

6. Радиовещание на украинском языке прекратить.

7. Обязать РИКи разъяснить настоящее решение на общих собраниях и Пленумах Советов» (ДАКК, ф. р-1594, оп. 1, спр. 50, арк. 614).

Ця цілеспрямована репресивна політика більшовицької влада щодо українства на всіх теренах СРСР підтверджена була 15 грудня 1932 р., коли Сталін і Молотов підписали нову постанову Кремля про припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Сибіру, Поволжі, Центрально-Чорноземній області... (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 5288, арк. 4).

Нею, по суті, було заборонено українське слово за межами УСРР. Відтепер воно позбавлялося права існувати в школі, в клубі, в газеті й у радіоефірі - було загнане до селянської хати. Це означало, що українська дитина, яка виходила за власне подвір'я, поступово втрачалася для нашої нації.

Більшовицька влада Казахстану також негайно відгукнулася на ухвалу Кремля щодо припинення українізації. Вже 18 грудня 1932 р. бюро Казахстанського крайкому ВКП (б) ухвалює: «а) Запропонувати Актюбинскому обкому існуючі українські газети перевести на російську мову; б) Запропонувати Культпропу разом з Наркомосом розробити заходи про переведення українських шкіл у 33 році на російську мову» (ДААО, ф. 13, оп. 1, спр. 363, арк. 262).

А контролювала цей процес Москва. Так, 20 квітня 1933 р. завідуючий таємним відділом ЦК ВКП (б) Поскрьобишев написав до секретаря Казахстанського обкому ВКП (б) Мірзояна: «Прошу повідомити про хід виконання постанови ЦК ВКП (б) і РНК СРСР від 15.ХІІ.32 р. (пр. ПБ № 126, п. 50/22) «Про українізацію в ДСК, Казакстані, Середній Азії, ЦЧО та інших районах СРСР» (Архів Президента Казахстану, ф. 141, оп. 1, спр. 5827, арк. 59).

Доповідаючи ЦК ВКП (б) про виконання цієї постанови, керівники ідеологічного відділу Казахстанського крайкому більшовицької партії 9 червня 1933 р. зазначали, що з 96 українських шкіл у Східно-Казахстанській, Алма-Атинській, Південно-Казахстанській і Актюбинській областях на російську переведено лише 44, а «в таких найголовніших українських районах, як Акбулак- ський і Федорівський, переведено тільки 3 школи. Переведені на російську мову Атбасарський і Акбулакський педтехнікуми. Всього в краю було 3 українські газети («Більшовицький штурм» у Федорівському районі, «Прапор колгоспу» - Атбасарському р-ні і «За соц. будову» - Акбулакському р-ні), вони всі зараз переведені на російську мову» (Архів Президента Казахстану, ф. 141, оп. 1, спр. 5827, арк. 119).

Окремо стоїть питання про підрахунок втрат від Голодомору - геноциду 1932-1933 рр. На нашу думку, в ситуації, яка склалася з неповною джерельною базою щодо міграційних процесів в УСРР в 1927-1931 рр., необхідно взяти за основу поточний облік населення станом на 1 січня 1932 р., оскільки маємо на цю дату показники наявності мешканців як села, так і міста. У кожному з виданих у Харкові управлінням справами Раднаркому УСРР 8 довідників з основних статистично-економічних показників господарства районів відповідних областей і Автономної МСРР перший розділ «Територія та населення» супроводжується спеціальним поясненням до таблиць: «Відомості про територію та населення складено за станом на 1 січня 1932 року за матеріялами Центральної Адміністративно-Територіяльної Комісії при ВУЦВК», що їх одержано від районних виконавчих комітетів» («Довідник», 1933, с. 5). У цілому ж населення УСРР на той час, згідно з ними, нараховувалося 32.680,7 тисячі осіб населення: міського - 7.127,7 тисячі, сільського - 25.553,0 тисячі («Довідник», 1933, с. 8).

Приймаючи щорічний природний приріст населення в 2,36 відсотка (ця цифра була зафіксована в 1924-1927 рр. за даними виданого в 1939 р. в Харкові «Збірника статистично-економічних відомостей про сільське господарство України», С. Сосновий писав: «ми, за формулою складних відсотків, на 1 січня 1932 року мали 32.680.700 душ, на 1 січня 1933 року повинні були мати 33.406.100 душ, а на 1 січня 1934 року - 34.258.000 душ» («Українські вісті», 1950, ч. 11, с. 3).

Ось чому, на наше глибоке переконання, виходячи саме з останніх показників обліку населення (січень 1932 р.) і необхідно розраховувати втрати населення УСРР у 1932-1933 рр. Зрештою, зовсім іншою виглядає картина щодо втрат від Голодомору, коли порівнювати показники 1937 р. до наявності населення УСРР станом на 1 січня 1932 р. Офіційні дані перепису 1937 р., які більшовицька влада оприлюднила тільки 1990 р., свідчили про кількість населення в УСРР в 28.383,0 тисячі. Водночас перерахунок порайонних результатів перепису показав, що цей показник за - вищений принаймні на 532 тисячі осіб. Однак якщо взяти і цю мінімально занижену цифру приписок, то станом на початок січня 1937 р. населення України становило не більше 27.851 тисячі осіб.

Коли від неї відняти кількість приросту населення в 1934 р. (88,2 тис. осіб), 1935 (417,2 тис.) і 1936 (533,7 тис.) - усього 1.039,1 тис., то маємо станом на 1 січня 1934 р. 26.812 тисяч осіб. А мало бути 33.933.400: до кількості населення станом на 1.1.1932 р. в 32.680,700 додаємо народжених у 1932-1933 рр. в кількості 1.252,700. Різниця - 7.121,400!

Цей історико-статистичний підхід до визначення втрат від Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. можна перевірити через розрахунок втрат дітей початкової школи, яка на той час уже була обов'язковою. Наприклад, порівняльна таблиця учнів 1-4-х класів у Петриківському районі на Дніпропетровщині показує, що 1 вересня 1933 р. в початкові класи прийшло менше на 1.750 учнів, ніж рік тому (ДАДО, ф. п-19, оп. 1, спр. 483, арк. 154; ф. р-439, оп. 1, спр. 31, арк. 32):

Але ще приголомшливіші цифри, коли йдеться про тих, хто продовжив навчання 1933 р., перейшовши відповідно з 1-го в 2-й клас, з 2-го - в 3-й, і з 3-го в 4-й - таких тільки в 3-х класах не дорахуємося вже 1.883. І це враховуючи ту обставину, що нам невідомо, скільки мало прийти до 1-го класу 1933 р. й скільки четвертокласників набору 1932 р. вижили станом на 30 червня 1933-го.

Ще більш разючі результати одержуємо, коли визначаємо ту кількість дітей, які саме 8-річними прийшла до першого класу після Голодомору-геноциду. Наприклад, наглядно це демонструють результати прийому до першого класу в 1935-1936 навчальному році в школах (п - початкових, нс - неповносередніх і ссередніх) в Оратівському районі, який нині віднесений до Вінницької області, дітей, які народилися 1927 р., тобто, восьмирічних (8р), і де збереглися про це документи:

(ДАВО, ф. Р-6129, оп. 13, спр. 105, 106, 107; ДАКО, ф. Р-144, оп. 1, спр. 1880, арк. 1-31)

Подібну картину під час набору першокласників у 1939-- 1940 навчальному році бачимо і в Переяславському районі Київської області:

(ДАКО, ф. 144, оп. 1, спр. 2463, арк. 1-52)

Таким чином, можемо бачити реальну картину того, що сталося в 1932-1933 рр. в Україні. Зокрема, документи про на - повнення перших класів сільських загальноосвітніх шкіл України після 1933 р. дають підставу стверджувати, що 30-40 відсотків дітей, народжених у 1924-1932 рр. в УСРР, не сіли за парти, починаючи з 1933-го. Якщо врахувати, що за 1924-1932 рр. на світ появилися близько 10 мільйонів осіб (наприклад, 1924 - 1.162,9, 1925 - 1.196,8, 1926 - 1.207,9, 1927 - 1.184,4 тисячі, 1928 - 1.139,3, 1929 - 1.080,0, 1930 - 1.023,0, 1931 - 975,3, 1932 - 782,0 («Природний рух людности», 1932, с. 13; ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 7163, арк. 16) - цей приріст відбувався головним чином за рахунок села), то цілком вірогідною є втрата у 1932-1933 рр. щонайменше 3 мільйонів першокласників і майбутніх школярів початкових класів. А якщо додати до цих жертв Голодомору і тих, хто в 1933 р. належав до середнього і старшого шкільного віку, то матимемо ще мінімум півмільйона жертв.

Ось чому, виходячи з того, що втрати тільки дітей дошкільного і шкільного віку становили щонайменше 3,5 мільйона осіб, вважаємо цілком реальним, що мінімум 7 мільйонів населення УСРР стали жертвами Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. Відтак є підстава стверджувати про достовірність свідчень німецьких дипломатів щодо втрат українства під час Голодомору - геноциду від 7 до 10 мільйонів, тим більше, коли включати наші поселення на Північному Кавказі, на Слобожанщині, в Поволжі, в Казахстані й Західному Сибіру.