Купці-украінці Києва в умовах уніфікаціиноі політики російського уряду

Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Senior Research Fellow, Department of the History of Ukraine ХІХ - Early ХХ century, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

Ukrainian merchants of Kyiv in the conditions of unification policy of the Russian government (the end of the XVIII - the middle of the Xix century)

It was found that while Magdeburg existed, the Ukrainian merchants in Kyiv - Podil resisted the unification measures of the central government, and continued to hold important positions in its economic and social life. An analysis of imperial policy during this period shows that the Russian authorities actively opposed the city's Ukrainian patricians, first of all, the old-faith merchants, who moved quite intensively to Kyiv and carried out lively trade and industry. It has been established that the appearance of the city council in the 1830s, following the general imperial model, meant the final removal from power at the local level of the old Ukrainian merchants and their replacement by ethnic Russians. Beginning in the 18th century, and especially in the first half of the 19th century, Russian merchants, under conditions of substantial state protectionism and business privilege, were reliable leaders of the official course of imperial power aimed at unifying and leveling Ukrainian life in Kyiv according to Petersburg standards. It is determined that not only Russian merchants, but also many descendants of Ukrainian merchant families evolved into convinced and sincere supporters of centralist and great-power policy, acting in unison with the Russian bureaucracy.

Keywords: Ukrainian merchant, city self-government, Magdeburg law, Kyiv Duma, merchant-old believer, Russian unification policy.

Основна частина

Наприкінці XVIII ст. Київ, як головний центр розлогого регіону - Південно-Західного краю, що опинився у складі Російської імперії після другого поділу Речі Посполитої, та єднав правий і лівий береги Дніпра, залишався староукраїнським як за культурним образом, так і за національним складом, де майновиті прошарки населення, місцеве купецтво були православно-українськими¹. Утім на середину ХІХ ст., коли панівне становище в місті посядуть купці-росіяни, ситуація стане іншою.

Незважаючи на інтерес до історії підприємництва, до процесів формування модерного міста, що існує в останні десятиріччя та втілився у вагомі наукові напрацювання, історія купецької верстви залишається ще недостатньо розробленою у вітчизняній історіографії. На цьому тлі значна увага приділяється регіональному аспекту у вивченні діяльності купецтва як специфічної соціальної групи з типовими заняттями, побутовими традиціями, культурною орієнтацією й роллю в господарському і громадському житті Гирич І. Київ як українське місто // Гирич І. Український Київ кінця ХІХ -- початку ХХ ст.: культурологічний есей. Київ, 2017. С. 93-111. Гуржій І. О., Гуржій О.І. Купецтво Києва та Київщини XVII-XIX ст. Київ, 2013. 284 с.; Бєліков Ю. А. Купецтво Харківської губернії (друга половина ХІХ -- початок ХХ ст.): Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. Харків, 2003. 267 с., Донік О. М. Купецтво України в імперському просторі (ХІХ ст.). Київ, 2008. 271 с.; Глизь Ю. І. Київська міська дума: розбудова модерного міста. Київ, 2019. 328 с. та ін.. З'явилися студії про окремих найбільш відомих у Києві підприємців купецького походження, в яких зроблено наголос на їх соціокультурній діяльності Ковалинский В. В. Меценаты Киева. 2-е изд., доп. Киев, 1998. 528 с.; Его же. Семья Терещенко. Киев, 2003. 388 с.; Третьяков А. Киевские купцы. Киев, 2020. 851 с.; Донік О. М. Родина Терещенків в історії доброчинності. Київ, 2004. 314 с. та ін..

Уже з кінця ХІХ ст. аналізувався фактичний матеріал про кількісне зростання купецтва на Подолі в окремі роки, обґрунтовувалося, як саме та за рахунок кого воно формувалося, описувалися оподаткування та зловживання П. Л. [Лебединцев П.]. Население Киева в прошлом столетии // Киевская старина. 1884. Т. 8. № 2. С. 352-354; Его же. Киев за 60 лет перед сим [1833 г.] // Труды Киевской духовной академии. 1909. № 2. С. 312-330; Каманин И. Последние годы самоуправления Киева по магдебургскому праву. Киев, 1888. 91 с.; Левицкий О. Тревожные годы (Очерки из общественной и политической жизни г. Києва и Юго-Западного края в 1811-1812 гг.) // Киевская старина. 1891. Т. 35. № 10. С. 1-21, № 11. С. 169-194; 1892. № 11. С. 186-212; № 12. С. 337-360.. У 1920-1930-х рр. у напрацюваннях про роль вітчизняного господарства в економіці Російської імперії, характер українсько-російських торгових відносин частково йшлося і про національний склад купецької верстви. Такі дослідники, як О. Варнеке, О. Оглоблин, М. Слабченко, відстоюючи тезу про наявність певної автономії української економіки, водночас писали про малочисельність місцевого купецтва на всіх етапах його розвитку, а від кінця XVIII до початку ХХ ст. - про практичне злиття (у статусі, торгових інтересах, навіть у використанні мови) з російським Варнеке О. Залізничне будівництво на Україні 1860-х рр. // Записки Одеського при УАН товариства. Секція соціально-історична. Одеса, 1927. Ч. 1. С. 7-10; Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики. Предкапиталистическая фабрика. Киев, 1925. С. 45, 46; Оглоблін О. Нариси з історії капіталізму на Україні. Харків; Київ, 1931. С. 38; Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст. Б. м., 1925. Т. 1. С. 9..

Визначення місця купців-українців в імперському Києві наприкінці ХVIII - у першій половині ХІХ ст. в умовах проведення російським урядом уніфікаційної політики, особливо після скасуванням самоврядування за маґдебурзьким правом (1834 р.), досі не стало предметом цілісного наукового дослідження, а тому постає завдання з'ясувати чинники, які призвели до того, що у цей час як у міському управлінні, так і в торгово-промисловій сфері Києва провідну роль відігравали купці - росіяни та комерсанти іншого етнічного походження, роль у цьому процесі центральної влади.

«Золота ера» київського купецтва почалася з середини ХVII ст., коли воно було об'єднане у цехи й навколо магістратської адміністрації, та визначало культурне обличчя міста. Києво-Поділ (а Київ тоді, власне, і обмежувався Подолом) являв собою типове національно майже однорідне українське місто. Постійний римо-католицький костел - Олександрівський - з'явився тільки в 1817-1842 рр., і то за межами Подолу.

До 1648 р. Верхнє місто і Печерськ були по суті монастирськими поселеннями під орудою митрополита та архімандритів і ігуменів, які за наступні сто років поволі стали територіями, підвідомчими військовому командуванню, частинами російського Києва. Тут почали селитися (переважно на Печерську й вул. Московській) купці-росіяни. Іншу картину являв собою Поділ, де у центрі над ринковою площею домінувала кам'яна ратуша з вежею, поряд розташовувалися Братський монастир і Могилянська академія. Тут панувала архітектура козацького бароко, засвідчена в будівлях кількох монастирів і великого числа парафіяльних церков, два десятки з яких постали завдяки заможному міщанству - купецтву, що керувалося маґдебурзьким самоврядуванням.

Із завершенням періоду Гетьманщини та повноцінного міського самоврядування можливість фінансування подільським купецтвом громадського, культурно-релігійного будівництва зводилася нанівець. Воно поступово сходило з авансцени суспільного життя, натомість провідні функції в місті перебирали купці росіяни, євреї, навіть поляки, чехи, німці та швейцарці. Звичайно, серед київського купецтва траплялися представники українських родів, проте в ХІХ ст., а особливо на початку ХХ ст. це вже були «політичні малороси» з «вірнопідданими» великодержавними симпатіями й нетерпимим ставленням до «мазепинства», тобто модерного українського руху Гирич І. Київ як українське місто // Гирич І. Український Київ кінця ХІХ -- початку ХХст.: культурологічний есей. С. 99-100. Там само. С. 94..

Упродовж другої половини ХУІІ - другої половини ХУШ ст. київське заможне міщанство, яке складалося з членів магістрату (війтів, бурмістрів, ратманів, цехового керівництва), усі зусилля спрямовувало на збереження своєї міської автономії від посягань центральної та місцевої російської й гетьманської адміністрацій: командування військової залоги, генерал-губернаторів і цивільних губернаторів, урядників, монастирів. Міщани та купці систематично надсилали в Петербург петиції про підтвердження маґдебурґії, наданої Києву наприкінці ХУ ст. великим князем литовським. Вони вели справжні економічні війни (що часто переростали у фізичні бійки) із «ратними людьми» київського гарнізону, котрі намагалися підірвати міську торгівельну монополію на магістратському Києво - Подолі, а також багаторічні суперечки зі ще незалежними (до секуляризації 1786 р.) Києво-Печерською лаврою, Михайлівським монастирем, Софійським і Пустинно-Микільським соборами, Межигірським Спасом. Міщани й купці мали тривале протистояння з російською владою, що спочатку концентрувалася у Старому місті, а згодом розширила свою юрисдикцію до Липок (палацова частина) та Печерська (фортеця). Територій, підвідомчих російській адміністрації, ставало дедалі більше, зростала її економічна потуга на противагу українському Подолу, який поступово занепадав.

Українське купецтво Києва складали переважно магістратські діячі, корінні та спадкові міщанські роди, козацька старшина Київського полку, православна шляхта. Вони мали можливість навчати своїх дітей в європейських університетах, торгували з повіслянськими й поодерськими німецько-польськими містами Данциґом (Ґданськом), Бреслау (Вроцлавом), Кенігсбергом Олянчин Д. Пам'ятки із минулого українського духовно-культурного життя в Кенігсберзі // Науковий збірник в 30 річницю наукової праці проф. д-ра Івана Огієнка. Варшава, 1937. С. 92., орієнтувалися на країни як католицької, так і протестантської Європи, були пов'язані з обслуговуванням виробами ювелірного мистецтва ще несекуляризованих Межигірського Спаса, Софійського собору, Михайлівського і Печерського монастирів. Ситуація змінилася після ліквідації гетьманської влади в 1764 р. та скасування козацького адміністративно-територіального устрою. Знищення Січі (1775 р.) й запровадження замість маґдебурґії міського загальноросійського законодавства означало початок уніфікації як усього українського культурного життя, так і, у тому числі, місцевого купецтва.

Передання Києва під управління малоросійського генерал-губернатора за імператорським указом «Про приєднання Києва до Малоросії» (1775 р.) Полное собрание законов Российской империи (ПСЗ РИ). Собр. 1-е. Т. 20, № 14 381. С. 223., скасування полково-сотенної системи та створення Київського намісництва (1781 р.), остаточне знищення незалежності української церкви 1785-1787 рр.) аж ніяк не випадково збіглося у часі із запровадженням катерининського Міського положення (1785 р.). Традиційний устрій із маґдебурґією та купецтвом, яке шукало комерційні вигоди в європейській торгівлі на балтійському напрямку, мав поступитися новому порядку міського самоврядування й торгівлі з Європою спочатку через Архангельськ, а потім і Петербурґ.

За Петра І почалися систематичні економічні утиски місцевого купецтва і протегування купцям-росіянам. Самодержець намагався «нарівні з політичною автономією знищити Гетьманщину як самостійну економічно-господарську одиницю». Про це у своєму листі від 22 вересня 1910 р. писав М. Грушевському його учень І. Джиджора: «Заборона вивозити безпосередньо за границю цілий ряд продуктів, зміна торгівель - них шляхів, піддання торгівлі під російську тарифу і т.д., результатом чого […] було підірвання торгівлі і енергії українських купців […], а це звабило сюда жидів» Цит. за: Пришляк В. Михайло Грушевський та Іван Джиджора: учитель і учень у світлі взаємного листування. -- Режим доступу: https://www.m-hrushevsky.name/uk/ Guide/DzhydzhoraIM/Pryshlyak2008/Doctor.html

Невдовзі з'явилася праця І. Джиджори “Економічна політика російського прави-тельства супроти України в 1710-1730 рр.”, яку було надруковано у чотирьох томах “Записок НТШ” за 1910-1911 рр. (передрук: Джиджора І. Україна в першій половині ХУЛІ віку. Розвідки і замітки / З передм. М. Грушевського. Київ, 1930. С. 1-96)..

Найприбутковішою статтею експорту з українських земель на початку ХУШ ст. була велика рогата худоба. Вивіз на європейські ринки відбувався традиційним упродовж століть шляхом - через Силезію (Шльонськ). Натомість Російська імперія бажала вести торгівлю з Австрією й Польщею напряму, без посередництва купецтва Гетьманщини. Українцям пропонувався набагато довший за звичний маршрут продажу товарів до Європи - через Архангельськ¹¹.

Уже у цей час багато клопотів київським купцям завдавала поява в місті московських торговців. Вони з'явилися тут як маркітанти при армії, або як «гості», яким уряд доручав закуповувати, а іноді й продавати «заповедные товары». Деякі з них оселилися в Києві та навіть збудували собі двори на Подолі, але до міщан не приписувалися й міських повинностей не виконували. Джиджора І. Україна в першій половині ХУІІІ віку. С. 7-10, 27-30. Делімарський Р. Магдебурзьке право у Києві. Київ, 1996. С. 85..

Така політика, спрямована на обмеження можливостей і прав купців - українців Києва, тривала й за наступних імператорів. У результаті цілеспрямованих зусиль влади число та фінансові статки їх скорочувалися. Натомість зростав вплив і кількісний склад росіян, які почали витісняти місцевих конкурентів з усіх сфер міського життя, зокрема й у ділянці культури.

Отже традиційне купецтво, яке було задіяне у життєвий простір, що пов'язувався з Річчю Посполитою, поволі зникало, переходило під керування нових економічних господарів міського життя - купців-росіян. Такі зміни відбувалися від другої половини ХУІІІІ ст. й до середини ХІХ ст. Хронологічно це відповідало двом визначальним подіям у житті Києва: запровадженню 1785 р. «Жалуваної грамоти містам» і ліквідації в 1834 р. маґдебурзького права. Обидва акти були пов'язані з просуванням Російської імперії до Чорного моря, турецьких проток та ліквідацією польської державності. Київським, внутрішнім для Росії, подіям передували її перемоги у війнах з Османською державою та перший поділ Речі Посполитої (1772 р.). Відтак на прикордонний статус України вже можна було не зважати.

О. Андрієвський наголошував на двох знакових датах для кінця ХУІІІ ст. у суспільно-національній історії міста: 1782, 1797 рр. Перед цим, у 1775 р., Київ було приєднано до Малоросійської губернії з припиненням давньої гетьманської юрисдикції, яка прив'язувала місто до Київського козацького полку як територіально-адміністративної одиниці. Київ 1780-1790-х рр., писав О. Андрієвський, «за складом службового класу, за характером життя цього суспільства і за мовою був цілком українським містом […] Подільське міщанство з його магістратом, живучи абсолютно окремим від прийшлого печерського населення життям, вищою мірою неприязно ставилося до лівобережного малоросійського правління» Андриевский А. Архивная справка о составе Киевского “общества” в 1782-1797 // Киевская старина. 1894. Т. 44. № 2. С. 192-193.. Знаковими подіями, котрі визначали зміну усталеного порядку життя, стало запровадження намісництва (1781 р.) й перетворення Києва на його центр, що збільшило наплив української козацької шляхти з Лівобережжя, а також перенесення в 1797 р. до Києва після третього та останнього поділу Речі Посполитої дубенського ярмарку, що мало наслідком приплив польської шляхти з Правобережжя (Контрактовий будинок, який з'явився в 1817 р. на головній площі Подолу, передбачався передусім для гуртової торгівлі землевласників-поляків). Із міста, яке тяжіло до Лівобережної України, Київ перетворився на центральний правобережний осідок, а отже відбувся і трансфер еліт Там само. С. 194-203; Делімарський Р. Магдебурзьке право у Києві. С. 97-98.. Польська була представлена магнатами та шляхтою, українське лівобережне дворянство почало концентруватися в губернських центрах Чернігові й Полтаві, а російська еліта (чиновництво, військовики) спиралася на економічну потугу купців-росіян.

У середині ХІХ ст. фіксується близько тридцяти київських родів, які вели справи ще на початку ХУІІІ ст. і належали до купецтва. У деяких сім'ях до торговельно-господарської галузі залучалися до десятка осіб. А. Третьяков нараховує більше півсотні представників київської магде - бургії серед міського купецтва після 1834 р. Це родини Балабух, Бар - щевських, Берестовських, Войтенків, Гоцаєнків, Григоровичів-Барських, Денисенків, Домарацьких, Іващенків, Кириченків, Киселівських, Кобців, Козловських, Котляревських, Кочевих, Кравченків, Куличевських, Лакерд, Миславських, Митюків, Новицьких, Підгайних, Покровських, Рибальських, Рудників, Савицьких, Стрільбицьких, Сухот, Червінських та ін. Цікаво, що на кінець ХІХ - початок ХХ ст. в купецькому статусі залишилося буквально півдесятка родин. Передусім це Балабухи, Григоровичі-Барські, Кобці, Митюки (Митюкови) та Покровські Див.: Третьяков А. Киевские купцы. С. 80-81, 232-233, 352-354, 476, 535-536..

Від кінця ХУІІІ ст. до 1914 р. А. Третьяков фіксує близько 5 тис. осіб, що одержували купецькі свідоцтва. При цьому стара торгова еліта складала не більше 2% серед загалу купців. Не говорячи вже про те, що більшість українських купецьких родин у ХІХ ст. втрачала свою традиційну опозиційність стосовно уряду, перетворюючись на типових представників своєї верстви.

У науковій літературі наголошується, що купецтво в Україні передусім виконувало функцію першопрохідців у розвитку промисловості, натомість стояло осторонь процесу творення української нації. У відстоюванні суто національних інтересів купці-українці виявляли стриманість. І причиною цьому була насамперед асиміляційна політика самодержавства.

Маючи солідні економічні позиції, особливо в торгівлі, купецтво в умовах існування станового принципу у виборчому процесі було провідною силою дореформеного міського громадського управління. 23 грудня 1834 р. указом Миколи І «Про перетворення управління міста Києва» привілеї відповідно до статей маґдебурзького права скасовувалися. Самодержець «визнав за благо» для управління міським господарством запровадити в Києві, за прикладом інших міст імперії, міську думу. І коли 19 березня 1835 р. відбулися перші вибори, а на міського голову балотувалися купці-росіяни П. Дегтерьов, С. Личков, П. Єлисєєв та І. Ходунов, найбільше голосів здобув саме останній. Але київський, подільський і волинський генерал-губернатор В. Левашов цей вибір не схвалив, відтак за десять днів першим міським головою Києва став П. Дегтерьов Друг О., Ковалинський В., Мельник О. Від війта -- до мера. Київ, 2004. С. 24.. Після затвердження на посаді він склав присягу: «Обіцяю і клянуся Всемогутнім Богом, перед святим його Євангелієм у тому, що хочу й повинен при виборі у встановлені громадські посади, для справляння правосуддя й інших справ, за чистим моїм сумлінням та честю, без упередження і власної користі, усуваючи ворожнечу та зв'язки поріднення і дружби, обирати з моїх товаришів таких, яких, за рисами розуму й сумління їх, уважаю я найздатнішими та найдостойнішими й від яких сподіваюсь, що вони виявлять себе ревними щодо користі громадської» Ковалинский В. Меценаты Киева. С. 183..

Реакція київського купецтва та міщанства на започаткування міської думи та перехід влади в місті до купців-росіян була вкрай негативною. У колишнього секретаря думи Вертипороха зберігся вірш «Скорбь киевлян о потере магдебургского права», написаний у 1835 р. специфічною мовою, авторства, можливо, купця, що займався аматорським віршуванням. У ньому є такі рядки:

«Дуже щось не гарно буде:

Хочуть голову збирать.

Аже ж голову ми маєм?

Дак се ж, бачить, для цехів.

Сего тільки ми вважаєм,

А той буде для панів,

Да ще не с здєшніх

Збиратимуть чередом -

Се закуска для тутешніх,

Бо всі, бачить, під судом…

Перелізуть до нас сміло,

Тут артіль їх завелась,

Поставають всі панами,

Хоч і в патлах з бородою,

Та тут буде головою.

Прогуляли права наші -

Москаль буде панувать» Цит. за: Щербина В. Боротьба Києва за автономію // Київ та його околиця в історії і пам'ятках / Під ред. акад. М. Грушевського. Київ, 1926. С. 216..

Так ліквідація самоврядування в Києві за нормами маґдебурзького права сприяла перетворення його з українського на по суті російське місто, подібно до інших міських центрів у власне Росії.

У доповнення до указу від 23 грудня 1834 р., що остаточно знищував залишки міської автономії, Микола І затвердив указ від 8 березня 1835 р. «Про пільги купецтву міста Києва» ПСЗ РИ. Собр. 2-е. Т. 10. № 7931. С. 211.. Мотивований нібито піклуванням про «умножение населения и ободрение промышленности в знаменитом древностью городе Киеве», насправді він був скерований на те, щоб привабити до міста купців-росіян, переважно старовірів, та комерсантів інших етносів. Указ надавав пільги тим торговцям, які купували в Києві нерухомість або засновували тут підприємства. Захищаючи інтереси передусім росіян, документ фактично спонукав їх переселятися до Києва й перебирати до своїх рук місцеве господарське життя.

Свого часу історик К. Антипович звернув увагу на те, що коли Павло I у 1796 р. повернув Києву його попередній статус, ліквідований за Катерини ІІ, це вже не відповідало поточним умовам, адже в місті змінився не лише склад населення, а й почався «процес денаціоналізації міщанства». Погоджуючись із думкою києвознавця В. Щербини, дослідник обґрунтував тезу про те, що за тодішніми «гарними формами не було вже серйозного змісту». Причинами такого явища стали, з одного боку, «централістична» політика уряду, який не міг і не бажав залишити автономність місту; з іншого, - надмірні зловживання в магістраті вже давно викликали незадоволення вищої влади. Укази від 23 грудня 1834 р. про реорганізацію управління Києва та від 8 березня 1835 р. про пільги місцевим купцям К. Антипович охарактеризував однозначно як надання переваги росіянам. Із його погляду, події в місті яскраво відображали загальноімперські тенденції, що проявлялися по всій інкорпорованій Україні, а їх «провідниками» став міський голова П. Дегтерьов та його наступники П. Єлисєєв, А. Бухтєєв, І. Ходунов та ін. Антипович К. Праці В. І. Щербини з історії Київа // Нові студії з історії Київа Володимира Івановича Щербини. Київ, 1926. С. XXXI-XXXII; Гуржій І. О., Гуржій О. І. Купецтво Києва та Київщини XVII-XIX ст. С. 27-28.

О. Оглоблин відзначав особливі риси купців-росіян, їх підприємливість, активність, що дозволяло брати гору в конкуренції з українцями. Він писав: «Російське купецтво відігравало роль посередника між російським виробництвом та українським споживачем. В майбутньому, з просуванням російського капіталізму на південь і закріплення його на чорноморському ринку, коли російські фабриканти безпосередньо беруть участь в українській торгівлі, ліквідуючи купецьке посередництво не лише в гуртовій, але частково й в роздрібній торгівлі, російське купецтво розвиває потужну промислову діяльність» Оглоблин О. Очерки истории украинской фабрики. С. 40..

Німецький мандрівник Й. Ґ. Коль, відвідавши харківський ярмарок у 1840 р., відзначав домінування купців-росіян в українській торгівлі. Вони бралися за продаж будь-якого товару. Українці ж, навпаки, не постачали на ринок навіть те, що вироблялося на місці: худобу, повсть, овечі шкури та ін. Доходило до того, що й роздрібну торгівлю контролювали росіяни. На думку Й. Ґ. Коля, українці, котрі переважно займалися хліборобством і скотарством, менш підприємливі порівняно з росіянами Див.: Там же. С. 44.. Нам здається, причиною тут була не стільки якась національно зумовлена «підприємливість», скільки те, що за росіянами стояла потужна імперська держава. Натомість серед українців у Речі Посполитій комерція не була пануючою, провід у цій справі тут належав традиційним «купецьким націям» - євреям і вірменам (значний відсоток припадав також на поляків та німців).

О. Оглоблин відзначав неабияку активність, завзятість, ба навіть агресивність купців-росіян. Осідаючи у великих міських центрах, вони прибирали до своїх рук торгівлю, засновували промислові підприємства, що були пов'язані з місцевою й закордонною торгівлею, ставлячи собі за мету оволодіти українським ринком із середини. Уже на початок ХІХ ст. передусім купці, які складали 3-тю гільдію, закріпилися в місцевому господарстві та суспільстві, цілковито контролюючи роздрібну торгівлю Там же. С. 51..

На першу третину ХІХ ст. етнічно російське купецтво ще не становило в українських містах сталої більшості, маючи лише невелику чисельну перевагу над місцевим. На росіян припадало 35,5% представників купецької верстви, а на українців - 31,4%. Третє місце належало євреям - 12,4% Там же..

Навіть традиційно українські промисли й ремесла досить швидко опинялися в руках росіян, і вони потроху витісняли з цієї справи місцевих конкурентів. Водночас слідом за купцями до Києва та інших міст перебиралися й росіяни-робітники. Промовистим виглядає приклад віддавна українського шкіряного виробництва Києва. Найбільший у місті завод (65 зайнятих) належав орловському купцеві І. Серебреникову. У середині 1840-х рр. річний прибуток підприємства становив 143 тис. руб., що дорівнювало 70% оборотного капіталу. Причому 73% працівників були уродженцями Орловської й Калузької губерній Там же. С. 106-107; Державний архів м. Києва. Ф. 17. Оп. 2. Спр. 1506..

Утім росіяни почали проникати у середовище міського українства Києва задовго до цього. Ще перед 1785 р. на Подолі селилися купці, котрі, руйнуючи маґдебурзьку солідарність, відстоювали в місті імперські державні інтереси. У Києві, зокрема, осіли Смородинови, Свєшникови, Бубнови, Ходунови, Дегтерьови, Личкови та ін. Третъяков А. Киевские купцы. С. 145, 248, 432, 686. Вони ставали власниками садиб, крамниць, лазень, здійснювали широкі торгівельні операції. На початок ХІХ ст. в місті вже мешкали кілька десятків купців-росіян, на яких імперський уряд і спирався, упроваджуючи 1834 р. міську думу замість давнього магістрату. Рекрутувалися кадри «нових киян» переважно з Калузької губернії. Трохи менше було представників Курщини, Орловщини (Брянська округа входила до смуги традиційного контакту Києва з власне російськими територіями, тим більше, що вони межували зі Стародубським полком, який тяжів до Києва та давав останньому чимало своїх мешканців). Переселялися й комерсанти з Тульщини, Яро - славщини (але набагато менше). Переважне число купців-росіян були старовірами. Вони тікали в Україну від переслідувань центрального уряду, але тут ставали провідниками російських державно-культурних цілей. Найвідомішою була старовірська родина неодноразово згадуваних Дегтерьових.

На рубежі ХУШ-ХІХ ст. до Києва (на Поділ) перебралися Бахарєви. Представник цього роду - Семен Михайлович (1800-1849 рр.) - навіть став старостою подільської Воскресенської церкви (її ктитором був один із засновників козацтва О. Дашкович). Це свідчило, що громада сприймала його як свою людину. Тоді ж переселився до Києва виходець із Дмитрієва (Курська губернія) Д. Безсонов (1788-1854 рр.). Репрезентант великої купецької родини О. Бубнов (1789-1850 рр.) займався традиційним для місцевого купецтва виготовленням і продажем варення (щоправда, це вже стосувалося перших десятиліть ХІХ ст.). Його родич М. Бубнов (1793-1847 рр.) у період останнього піднесення магдебурзького самоврядування фіксувався за документами як ремісник срібного цеху. Це теж було традиційне заняття київських міщан і купців попередніх часів. Вільновідпущений селянин Калузької губернії В. Григор'єв задля потрапляння до купецької верстви й одержання пільг придбав на подільській вул. Воздвиженській будинок війтівської родини Сичевських.

Діяльність вихідців із Калуги купців-старовірів Дегтерьових стала цілим періодом в економічному житті Києва та в історії доброчинності Там же. С. 91, 93, 144-145, 233. Благотворительные учреждения [коммерции советника, потомственного почёт-ного гражданина и почётного гражданина г. Киева] Михаила Парфентьевича Дегтерева и приют [потомственной почётной гражданки] Елизаветы Ивановны Дегтеревой за деся-тилетие 1902-1912 г. Киев, 1913. С. 6-8.. Найвідомішим із них був син першого голови Київської думи Парфентія Михайловича - Михайло, який значно розвинув власну торгівельно - промислову фірму, у 1860-х рр. увійшов до кола найвпливовіших киян, згодом змагався в багатстві з Терещенками, Бродськими й під кінець життя володів 10-мільйонним статком Ковалинский В. Меценаты Киева. С. 186..

Купець з Ярославської губернії І. Ходунов (1788-1853 рр.), котрий заснував перший завод із виробництва воскових свічок, користувався навіть більшою, ніж у П. Дегтерьова, популярністю серед киян, але все-таки не мав таких фінансових засобів, як останній, та прихильності адміністративної влади (що було засвідчено вище) Краткая биография бывшего Киевского городского головы Ивана Ивановича Хо-дунова // Известия Киевской городской думы. 1909. № 7-8. С. 24-26; Паталєєв О. Старий Київ. Зі спогадів Старого Грішника. Київ, 2013. С. 397.. Урешті цей купець 1-ї гільдії, власник свічних і миловарних заводів, домовласник, ініціатор відкриття першої народної школи, після того, як В. Левашова було відсторонено від посади генерал-губернатора, аж на три каденції (18381841, 1844-1847, 1851-1853 рр.) став київським міським головою Третъяков А. П. Киевские купцы. С. 686..

Після 1834 р. купці-росіяни почали особливо активно перебиратися до Києва. Так, старовіри Попови прибули сюди з Калуги в 1840-х рр., зокрема найвідоміший із них - Микола Фадейович, цукрозаводчик, почесний громадянин Києва, гласний думи (у 1880-х рр. він заснував безплатну офтальмологічну лікарню на 30 ліжок) Сахновский В. Н. Врачебно-санитарные учреждения г. Киева. Справочная книжка для членов VI Съезда Общества русских врачей в память Н. И. Пирогова. Киев, 1896. С. 215-217; Неезе Э. Н. Глазная больница Поповых. Тринадцать лет больничной дея-тельности (Отчёт). Киев, 1896. 188 с.. Тоді ж переселилися з Тульської губернії М. Мінцов, а з Орловської - І. Зуєв. Біржовий маклер і купець 2-ї гільдії С. Надсон (родич знаного російського поета) перебрався до Києва з Петербурга так само в період між ліквідацією магдебургії та Кримською війною Третьяков А. П. Киевские купцы. С. 305, 472, 491-492..

Великий вплив на київське життя мав купець 1-ї гільдії з Курської губернії М. Хряков (1829-1900 рр.), який прибув до Києва 1861 р. Разом із М. Бунґе був співорганізатором біржі (зокрема розробив її статут) та очолював упродовж 30 років біржовий комітет, обирався у гласні міської думи. Як фінансист та акціонер сприяв розвитку на Правобережжі цукрових, пивоварних і папероробних заводів Там же. С. 690-691..

Економічні спроможності нащадків маґдебурзького купецтва були малопотужними. Купцем 1-ї гільдії став лише Г. Киселівський, усі решта записувалися до 2-3-ї гільдій. Росіяни натомість являли собою міцну економічну силу, що спиралася на державу. Будучи орієнтованим не так на продаж, як на виробництво, вони зосереджували у своїх руках промислові підприємства. А оскільки етнічно російські підприємці концентрувалися передусім у великих містах України, то, відповідно, і число їхніх представників суттєво збільшувалося в найзначніших міських центрах.

Витіснення місцевого купецтва зі традиційних сфер економіки призводило до того, що в Києві, який упродовж тисячоліття, ще з часів Русі, славився кожум'яцтвом, чинбарством і шкіряною вичинкою (у цій справі існували навіть цілі династії, як Кобці Федоров В. Киевские мещане. Кто? Когда? Где? Киев, 2017. С. 384., Митюки Третьяков А. П. Киевские купцы. С. 477.), у ХІХ ст. найбільше підприємство шкіряної галузі належало, як уже зазначалося вище, куп - церосіянинові І. Серебреникову.

Колишні цеховики й магістратські діячі опинилися в досить вузькому колі купецької спеціалізації. Балабухи та Григоровичі-Барські виготовляли традиційне київське варення-конфітюр і збували його споживачам. У конкурентній боротьбі змагання виграли перші. Родоначальником цієї купецької династії став С. Балабуха (1771-1853 рр.). За легендою, конди - тер-швейцарець Бальї при почті Катерини ІІ під час її подорожі до Ново - росії й Таврії в 1787 р. зламав у Києві ногу, тож мусив тут залишитися. Знічев'я він почав готувати з місцевих фруктів традиційне швейцарське варення, а потім поділився секретним рецептом із Балабухами Ковалинський В. Київські мініатюри. Кн. 1. 2-ге вид., доп. Київ, 2006. С. 129-131..

С. Балабуха був бургомістром, довголітнім старостою Успенської соборної церкви - головної на Подолі. Із шести його синів виготовленням варення продовжили займатися лише двоє. Зокрема, купець 3-ї гільдії М. Балабуха також був бургомістром магістрату. Під час головування в думі П. Єлисєєва в 1837-1839 рр. за його відсутності тимчасово виконував обов'язки міського голови. А вже у грудні 1847 р., внаслідок відмови обраного міського голови І. Ходунова, обійняв цю посаду (до 1851 р.). Мав фабрику з виготовлення варення, магазин та житловий будинок на Подолі Державний архів Київської області. Ф. 280. Оп. 2. Спр. 991. Арк. 15 зв.-16; Ковалинський В. Київські мініатюри. Кн. 1. 2-ге вид., доп. С. 138-140..

Династія купців Григоровичів-Барських вела свій родовід від знакової постаті - архітектора І. Григоровича-Барського (1713-1791 рр.). Цікаво, що київські міщани мали кошти, щоб понад три десятиліття утримувати на постійних замовленнях цього талановитого зодчого з місцевих мешканців, який за родом діяльності відповідав купецькому стану ХУІІІ ст. Кальницький М., Малаков Д., Юркова О. Нариси з історії Києва. Київ, 2002. С. 139-141.

М. Григорович-Барський (1833-1905 рр.) доводився знаному архітекторові правнуком. Родина згодом переключилася на виробництво межи - гірського фаянсу, а також на домовласництво (зведення прибуткових будинків із подальшим здаванням помешкань), виготовлення різної поліграфічної продукції у власній типографії (50 тис. руб. на рік приносила їм одна з найбільших київських друкарень). В. Барський (нерідко нащадки засновника роду спрощували своє прізвище, відкидаючи першу частину) володів крамницею із продажу бакалійних товарів та шкір і меблів на Подолі, мешкав у тому самому приміщенні, що й І. Григорович-Барський, - навпроти збудованого архітектором Успенського храму по вул. Прити - сько-Микільській. Натомість найзаможніший і найвідоміший П. Григо - рович-Барський жив уже у Старому місті, був церковним старостою Софійського собору Паталєєв О. Старий Київ. Зі спогадів Старого Грішника. С. 342-346..

Торгівлею місцевого масштабу займався діяч міського самоврядування зі грецького роду Лакердів - Пилип Іванович (1756-1826 рр.). Він закінчив Києво-Могилянську академію, був бурмістром у складні для Києва роки французько-російської війни (1812 р.), а в 1813-1814 рр. - київським війтом. Його син, купець 2-ї гільдії І. Лакерда (1789-1841 рр.), також устиг побувати (в 1831 р.) одним з останніх бурмістрів Києва Третьяков А. П. Киевские купцы. С. 400-401.. До підприємців і купців 2-ї гільдії належав ще один знаний представник українського магістратського роду - «верховода» міського самоврядування Н. Сухота (1752-1818 рр.). Після рішення російської влади розібрати постраждалу в пожежі 1812 р. будівлю ратуші, саме в особняку Н. Сухоти в останній період свого існування розміщувався магістрат. А потім у цьому будинку відкрилася 3-тя чоловіча гімназія, де навчалося чимало дітей київського купецтва кінця ХІХ - початку ХХ ст. Ковалинський В. Київські мініатюри. Кн. 6. С. 608.

Знаковими для Києва ХІХ ст. стали такі постаті міського самоврядування, як Г. Рибальський (1745-1812 рр.) Друг О., Ковалинський В., Мельник О. Від війта -- до мера. С. 22. та Г. Киселівський (17721841 рр.) Салій І. Обличчя столиці в долях її керівників. Київ, 2009. С. 29. Ковалинский В. Меценаты Киева. С. 476; Третьяков А. П. Киевские купцы. С. 347.. Перший дослужився до чину колезького асесора, був підприємцем і збудував на Печерську напівротондний будинок (сьогодні це головна споруда Введенського жіночого монастиря на вул. Московській). У його похороні, що відбувався за старовинним церемоніалом, узяли участь діячі магістрату, представники цехових корпорацій. Це, мабуть єдиний «маґдебурзький» киянин і війт (1801-1813 рр.), який заслужив вулицю на свою честь на Печерську, де стояв його будинок (вул. Рибальська).

Г. Киселівський був останнім київським війтом (1826-1834 рр.), обраним за старим звичаєм. Він також заробляв на продажу київського варення, але капітал збив на поштових диліжансах. Імперська влада, ліквідовуючи давні міські права Києва, закидала діячам магістрату «зловживання» ними своїм службовим становищем та надмірні фінансові витрати.

Деякі купці продовжували традиційну ювелірну справу. У ХУІІІ ст. майже всі майстри в місті були православними українцями, адже основним їх «клієнтом» виступала церква. Натомість у ХІХ ст. ці замовлення виконували вже московські фірми, що спеціалізувалися на виготовленні предметів релігійного культу, а ювелірне виробництво перейшло до євреїв. Утім у першій половині позаминулого століття за інерцією ще працювали останні майстри київського золотарського і срібного цеху: М. Гоцаєнко (1770-1846 рр.), купець 2-ї гільдії Ф. Коробка (17911867 рр.) Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання. Київ. Кн. 1. Ч. 2. Київ, 2003. С. 1073. (на вул. Сагайдачного зберігся його будинок), який на початку ХІХ ст. за замовленням Києво-Печерської лаври виконував іконостасні роботи для її підземних церков. Срібних справ майстер М. Підгайний (1778-1847 рр.) спочатку був записаний до купців 3-ї гільдії, а згодом змушений був перейти у звичайні київські міщани. Ремісником срібного цеху був Г. Бугаєвський (1776-1835 рр.). Із цеховиків-срібників походила династія купців Савицьких.

Родина Покровських так само обслуговувала церкву. Ремісником іконописного цеху був К. Покровський (1777 - після 1858 рр.), а вже найвідоміший із київських Покровських - Григорій Іванович (1819-1899 рр.) лише торгував церковним начинням, але також відзначився й на громадській ниві, ставши гласним міської думи та навіть міським головою Києва в 1857-1860 рр. Тривалий час він виконував обов'язки церковного старости Набережно-Микільської церкви Паталєєв О. Старий Київ. Зі спогадів Старого Грішника. С. 397.. Родині Покровських належав і так званий «будинок Мазепи» (нині тут Музей гетьманства). Купцем був відомий київський ювелір С. Стрільбицький (1767 - ?) Федоров В. Киевские мещане. Кто? Когда? Где? С. 842. Гусарчук Т. В. Артемій Ведель. Постать митця у контексті епох. 2-е вид., випр. і доп. Київ, 2019. 768 с., що збудував на вул. Покровській на Подолі власний будинок.

Золотарі та срібники київського Подолу були не просто ремісниками, а митцями, що виховували дітей у повазі до культури. Не випадково на рубежі ХУІП-ХІХ ст. син срібляра Л. Веделя Артемій став знаним композитором і диригентом.

Уже як купці в першій половині ХІХ ст. продовжували свою діяльність колишні київські цеховики: І. Денисенко (столяр), Г. Кириченко (м'ясник / різник), С. Куличевський (кушнір). Багатовікову традицію місцевого чинбарства підтримувала династія купців-шкіряників Кобців: Василь (1808 - ?) був чоботарем (шевцем), найвідоміший - Олексій (1862-1920 рр.) - володів шкіряним виробництвом на Куренівці Третъяков А. П. Киевские купцы. С. 352-354..

Із ХУІІ ст. була знана київська родина Барщевських. Купець В. Барщевський (1827-1915 рр.) провадив книжкову торгівлю, був відомим видавцем. Він, зокрема, надрукував знаковий твір лібералізму та європейсько-американської демократії - книжку А. де Токвіля «Демократія в Америці», став одним із співзасновників міської публічної бібліотеки Паталєєв О. Старий Київ. Зі спогадів Старого Грішника. С. 335..

У цілому слід констатувати, що купцям-українцям магістратського часу не був притаманним прагматичний капіталістичний «дух чистогану». Заробляння грошей не стояло в них на першому місці, натомість цим більш виразно відзначалося передусім «нове купецтво» Києва - російське та єврейське.

Не існує чітких підрахунків стосовно представників купецької верстви в Києві. Суто умоглядно її представників можна вирахувати лише за переписами населення Російської імперії та матеріалами відповідних відділів канцелярії київського, подільського й волинського генерал-губернатора. За даними «Списка фабрикантам и заводчикам Российской империи 1832 г.» в «українських» губерніях на росіян припадало 52,6% усього купецтва, на українців - 22,2%, на євреїв - 20,9%, на іноземців - 1,9%, на інших (вірмен, молдаван, греків) - 2,4% Див.: Оглоблин О. Очерки истории украинской фабрики. С. 47.. За наступні 5070 років цифри кардинально змінилися, єврейські купці в кілька разів чисельно переважали всіх інших.

Етнічний склад купців Києва у другій половині ХІХ ст. у цілому відповідав національному розподілу всіх мешканців міста. Звісно, соціальна фізіономія, а отже і специфіка зайнятості та економічна спроможність дещо різнилися. Основні: росіяни, євреї, українці, поляки. Відносно значним було число купців для малих за чисельністю національних груп: німці (остзейські й питомі), швейцарці, австрійці, австрійські чехи, караїми, мусульмани (представники передусім російського ісламу й турки), греки, італійці, французи, бельгійці, англійці, шведи.

Купці-росіяни контролювали в Києві важку промисловість, їм належали, особливо в перші дві третини ХІХ ст., майже всі ливарні та машинобудівні заводи. Також вони контролювали підприємства з переробки сільськогосподарської продукції (миловарні, дріжджові, спиртові, свічкові тощо) Таранец С. Старообрядчество города Киева и Киевской губернии. Киев, 2004.. Багато підприємців-росіян були власниками крамниць із продажу мануфактурних, бакалійних товарів і реалізації продуктів харчування (риба, м'ясо, хліб, борошно). Вони були представлені у сфері надання послуг населенню (ресторанно-готельна справа, утримування лазень, здавання в оренду квартир у прибуткових будинках). Лісопромисловці теж були переважно росіянами. Найвідоміший - С. Могилевцев (1842-1917 рр.) - походив із Брянська. Хоч він усе своє доросле життя провів у Києві та багато грошей витратив на благодійність, усе ж заповів поховати себе на малій батьківщині. Підприємець щедро жертвував великі суми на зведення в місті громадсько-культурних споруд: політехнічного й комерційного інститутів, лікарні, Педагогічного музею - народної аудиторії.

Цегельна справа також переважно перебувала в руках російського та єврейського купецтва. Найбільшими власниками цегелень були В. Суботін, Л. Чернояров, Я. Бернер, родина Луньових. Лише на їхніх заводах виготовлялося по кілька десятків мільйонів штук цегли в рік. Натомість цукровиробництво в Києві та окрузі мало у цілому інтернаціональний характер. Найвідомішими цукроварами були єврейські купці-підприємці та «український тріумвірат» - родини Яхненків / Симиренків, Терещенків, Харитоненків Ковалинский В. Меценаты Киева. С. 425-426. Донік О. М. Купецтво України в імперському просторі. С. 117-122.. Але й купці-росіяни не пасли задніх. Навіть на Правобережжі, де традиційно сильні позиції мали польські власники цукрозаводів, відсоток росіян-цукроварів був досить значним. До київських купців були записані власники Смілянського заводу - перші підприємці, що використали парові машини для виробництва цукру: Олексій Олександрович (1823-1903 рр.) та Володимир Олексійович (1824-1898 рр.) Бобринські. Також займалася цукроварінням і провадила чайну торгівлю родина старовірів Попових Таранец С. Старообрядчество города Киева и Киевской губернии. С. 88-93.. Це дало їм можливість стати відомими домовласниками, мати в Києві десятки прибуткових будинків.

Знаними діячами Київської міської думи були брати Чоколови - Іван і Микола, які володіли спиртово-дріжджовим заводом на вул. Глибо - чицькій та однією з найбільших друкарень на вул. Великій Житомирській. Про політичні вподобання цих купців свідчить той факт, що Микола Іванович став членом комітету зі спорудження пам'ятника П. Столипіну на Хрещатику. Його доброчинна діяльність була значною: підтримував комерційну освіту, був членом багатьох комітетів із благоустрою Києва Третьяков А. П. Киевские купцы. С. 707-708.. Завдяки М. Чоколову на карті міста виник цілий район із неформальною назвою Чоколівка Киевлянин. 1903. 21 марта. С. 3; 1905. 7 августа. С. 2-3..

Остаточна ліквідація 1834 р. в Києві (власне на Києво-Подолі) самоврядування за маґдебурзьким правом означала швидке російщення цієї частини міста, де доти домінувало українське населення, існувала й перевага місцевого купецтва. Міському патриціату російська влада протиставила купців-старовірів. Утворення нової міської думи за імперським зразком обернулося усуненням від влади традиційного купецтва та заміною його етнічними росіянами, які виступали провідниками офіційної державної політики, спрямованої на уніфікацію, нівелювання українського життя в Києві. Але не тільки вони, а й чимало нащадків місцевих купецьких родин ставали переконаними прихильниками централістичної великодержавної політики, працюючи в унісон із російським чиновництвом (звісно, із цього правила бували й поодинокі винятки). Зрештою вони повністю розчинилися в масі київських поселенців із Росії, а ослаблення обмежень проти євреїв призвело до того, що з другої половини ХІХ ст. Поділ став осередком уже єврейського підприємництва.

Література

1. Andrievskyi, A. (1894). Arkhyvnaia spravka o sostave Kyevskoho «obschestva» v 1782-1797. Kyevskaia staryna, 2 (pp. 192-203). [in Russian].

2. Antypovych, K. (1926). Pratsi V.I. Scherbyny z istorii Kyiva. Novi studii z istorii Kyiva Volodymyra Ivanovycha Scherbyny (pp. XXV-XXXIV). Kyiv. [in Ukrainian].

3. Bielikov, Yu. (2003). Kupetstvo Kharkivs'koi hubernii (druha polovyna XIX - pochatokXXst.) (Candidates thesis). Kharkiv. [in Ukrainian].

4. Delimarskyi, R. (1996). Mahdeburz'kepravo u Kyievi. Kyiv. [in Ukrainian].

5. Donik, O. (2008). Kupetstvo Ukrainy v impers'komu prostori (XIX st.). Kyiv. [in Ukrainian].

6. Donik, O. (2004). Rodyna Tereschenkiv v istorii dobrochynnosti. Kyiv. [in Ukrainian].

7. Druh, O., Kovalynskyi, V., & Melnyk, O. (2004). Vid vijta - do mera. Kyiv. [in Ukrainian].

8. Dzhydzhora, I. (1930). Ukraina v pershij polovyni XVIII viku. Rozvidky i zamitky / Zperedm. M. Hrushevs'koho. Kyiv. [in Ukrainian].