Бойові поранення українських повстанців Закерзоння та їх лікування (1943-1947 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Бойові поранення українських повстанців Закерзоння та їх лікування (1943-1947 рр.)

Прокопов Вадим

Аспірант кафедри історії України

Дніпровського національного університету

ім. Олеся Гончара

Науковий співробітник

Інституту суспільних досліджень (м. Дніпро, Україна)

Анотація

бойовий поранення повстанець закерзоння

У статті на основі наративних та документальних джерел досліджено бойові поранення, яких зазнавали учасники ОУН і УПА на Закерзонні. Головною метою статті є аналіз повсякденних практик українських повстанців і підпільників по відношенню до травм. Також аналізується робота та умови медичних працівників в УПА. Автор звернув увагу на аспект бойового стресу в підпільно-партизанській війні. Дослідження зроблене з використанням методі історичної антропології та підходів її воєнно-історичного розділу.

Ключові слова: УПА, ОУН, Закерзоння, повсякдення, поранення, медицина, лікування, історична антропологія

Prokopov Vadim

Postgraduate student of the Department of History of Ukraine Oles Honchar Dnipro National University Researcher at the Institute for Social Studies (Dnipro, Ukraine)

The battle wounds of the ukrainian insurgents of Zakerzonnia and their treatment (1943-1947)

Annotation

The author investigates the wounds wounded by members of the OUN and the UPA in Zakerzonnia. The article based on narrative and documentary sources. The main objective of the article is to analyze the everyday life practices of Ukrainian insurgents and underground members in relation to injuries. The work and conditions of medical staff in the UPA are analyzed also. The author pays attention to the aspect of combat stress in underground guerrilla warfare. The research is done using the method of historical anthropology and approaches of its military-historical section.

Key words: UPA, OUN, Zakerzonnia, everyday life, medicine, battle wounds, treatment, historical anthropology

Будь-які військові дії завжди супроводжуються травмами та пораненнями учасників - комбатантів. В залежності від стану матеріального забезпечення воюючих армій, обставин та кліматичних умов, в яких ведеться війна, вояки піддаються різним небезпекам для життя та здоров'я. Одними з головних складових повсякденна вояка на війні є бойові поранення, їх лікування та переживання, які в екстремальних умовах стають чи не найважливішими проблемами виживання.

В сучасній ситуації військового конфлікту на Сході України для української армії, суспільства, влади стає як ніколи актуальним досвід у бойових діях поколінь минулої доби. Належне вивчення та висвітлення досвіду вояків УПА дозволить уникнути проблем, з якими стикалися партизани 1940-вих рр., краще зрозуміти, в першу чергу, психологічний стан сьогоднішнього вояка. І, врешті, бути готовим до викликів війни.

Аналіз досліджень

Тема медичного забезпечення в УПА вже ставала темою досліджень. Однак, зазвичай дослідники вивчають її зовнішній, часто формальний бік - формування медично-санітарної справи, організація медичної допомоги. Найбільш глибоко це питання дослідив Аретій Кравець, висвітлюючи становлення і розвиток Українського Червоного хреста та служби здоров'я. Його робота є чи не єдиною монографією з тематики [23, с. 177]. На проблемах організації медичної служби в УПА також зосередила свою увагу Галина Стародубець [41, 199-202]. У її монографії подана розлога інформація щодо організації медично -санітарної роботи, особливо на Волині та Галичині. Вона також звернула увагу на проблеми з медперсоналом та ліками в УПА [42, с. 258-280]. Окрім офіційних фактів повсякденні аспекти медичного обслуговування згадані у роботі Марії Срібної, вона описала умови життя в санітарних криївках, раціон харчування хворих [40]. Специфіка догляду жінками-санітарками за хворими коротко зачеплена у статті Ольги Бежук [6, 217-225]. Наразі найбільш антропологічною є лише стаття Я. Антонюка [2], в якій з точки зору повсякденної історії поданий нарис про повстанських дантистів, проблему хворих зубів та їх лікування у воїнів УПА і ОУН. У нашій статті про хвороби, їх лікування в життя вояків УПА поданий антропологізований нарис проблематики хвороб та уражень в УПА і ОУН на Закерзонні [38].

Застосовуючи методи міждисциплінарності, ми не можемо не звернутися до робіт з воєнної психології. У цій статті ми використовували наукові та практичні підходи до розуміння бойового стресу та виснаження в історичній ретроспективі[7; 45; 46; 47] та на прикладах сучасної війни на Сході України [34; 24].

Як бачимо, повсякденні аспекти вивчення медичної служби є досі невідомими та мало вивченими. Перспективними напрямками досліджень є антропологізація історії, розгляд внутрішніх переживань через поранення, травми людей українського підпілля; практик поведінки повстанців в таких ситуаціях у повсякденному вимірі; варіанти лікування у бойових умовах та прихисток поранених.

Метою статті є аналіз повсякденних практик українських повстанців і підпільників по відношенню до поранень. Розглянемо різноманіття бойових уражень, яких зазнавали учасники визвольного руху на Закерзонні від перебування в екстремальній ситуації - бою, втечі, переховуванні. Подивимось, якою була робота та умови санітарів УПА.

Джерела

Основним джерелом у дослідженні є его-документи - денники сотень, спогади та мемуари. Незважаючи на поширену думку про наративні джерела як про менш достовірні, другорядні, ми звертаємо увагу на їх незамінність при вивченні по- всякдення. Так само, вони першочергово важливі в описі такого явища як психологія комбатанта - людини, що бере участь у бойових діях. Документальні джерела - офіційні звіти, інструкції будь-якої з воюючих сторін не ілюструють внутрішній світ людини, її переживання на полі бою, а часто залишаються байдужими до повсякденних турбот та прикростей комбатанта - поранень, обморожень, нервових та психічних виснажень. Матеріали допитів арештованих повстанців урядовими органами безпеки також не демонструють цих явищ, і часто є викривленими самими підозрюваними.

Бойові поранення в УПА

Воєнні дії, як відомо, спричиняють появу великої кількості поранених, евакуація та догляд за якими є одним з показників ефективності воюючої армії. Партизанська війна створює свої особливі умови для уражених, часом своєрідним є й саме ставлення до поранень членів іррегулярних військових з'єднань.

Вояк УПА мав бути психологічно готовим до важких умов повстанського життя. Отримати поранення означало наражати на підвищену небезпеку не лише себе, але й побратимів та простих людей, в яких він перебував. Однак, старшини, санітари та прості вояки намагались докласти усіх можливих зусиль для порятунку своїх уражених соратників.

Командири УПА під час різноманітних інструктажів нагадували воякам, що вони не сміють здаватися в полон та залишати поранених на полі бою [30, с. 318; 38, с. 673]. На практиці після битви повстанцям приходилось нести своїх поранених до укриття. Це, звичайно, уповільнювало партизанський марш. За спогадами вояки та сотенні санітари допомагали смертельно раненим до останньої хвилини, не погоджувались на прохання їх дострелити [21, с. 45-46, 168].

Зазвичай, одразу після бою вояки надавали побратимам першу допомогу - обмивали та перев'язували рани, а пізніше відправляли до шпиталів у криївках чи селах. Щоб легше перевозити поранених, повстанці могли взяти вози у селах і везти поранених до збірного пункту сотні [13, с. 97, 105; 8, с. 136-138, 161; 43, с. 169; 30, с. 235; 37, с. 8; 26, с. 24].

У порятунку вояків під час бою великою була роль санітарів, які виносили поранених на своїх плечах під ворожим обстрілом [30, с. 286, 13, с. 9596; 46, с. 73]. Досить виразно описав подібну ситуацію повстанський санітар Євстахій Кметь «Сойка»: «Хоча цей бій, його клекіт спершу спаралізував мої думки, і я якийсь час лежав на землі, не знаючи чи піднести голову, але всі скажено бігли вперед і це підірвало мене, і я знайшовся в першій лінії бою. Почав припадати біля поранених, допомагав їм, роззував, перев'язував шнурами, щоб зупинити кровотечу. Біля тяжко поранених затримувався довше, чекав поки їх підберуть інші і почував себе хоробро. Підняв чийсь автомат під час наступу, стріляючи на ходу, де розсипаючи іскри, скреготіли зубами ворожі скоростріли» [21, с. 67]. Особливо важливим є надати пораненим першу допомогу, від якої залежить їх виживання. На цей аспект звертали увагу у посібниках для санітарів [10].

Деякі вояки були доволі важкими для транспортування, або переносити їх не було можливості. Тоді їх доводилось ховати в густій рослинності, або у найближчій криївці, поки вороги не підуть з терену. Пораненому ж залишався лише пістоль з останнім набоєм та сподівання кращої долі, що його не знайдуть супротивники [14, с. 60-61]. Траплялось, що дуже ослаблений вояк втрачав надію, що побратими його заберуть і, не дочекавшись, вкорочував собі віку [21, с. 88-89].

Після бою поранених повстанців могли підібрати місцеві селяни та надати першу допомогу. Або ж спочатку лікували обізнані підпільники та санітари, а потім приходив фаховий лікар, якому доводилось обходити всю округу [30, с. 128-130; 25, с. 128-129; 8, с. 218-219]. Підпільник міг відлежуватися у стодолі більш довший час, доки рана не загоїться [14, с. 183]. Під час тривалого рейду «Рена» через фронтову німецько-радянську лінію хворих та поранених залишали у селах на опіку місцевим мешканцям та підпільній мережі [47, с. 51].

Доволі часто бойова ситуація вимагала від повстанців не зважати на поранення і продовжувати тримати вогневий контакт з ворогом. Особливо важливо було бути в строю, незважаючи ні на що, старшинам, підстаршинам і вістовим відділів УПА, які тримали зв'язок між різними групами бойових відділів [30, с. 249-250, 338; 21, с. 67].

Досвідчені військові знали про тонкощі воєнних дій та їх наслідки. Так командири могли строго заборонити що-небудь їсти перед боєм, адже сподівались жорстких боїв - та багатьох поранених. Повний живіт ще неперетравленої їжі міг ускладнити першу допомогу [14, с. 222].

Досить цікавими є описи особистого досвіду поранення окремими стрільцями. У розпалі бою вояк спочатку не помічав пошкоджень, але невдовзі давалось взнаки ослаблення організму - і втрата свідомості. У такій ситуації свої могли сприйняти пораненого за мертвого і під натиском ворога не забрати його з поля битви. У результаті травмований вояк залишався на самоті - доводилось перев'язувати себе самому, а до того ж і відбиватись від ворогів. «... посипався на мене барабанний вогонь. Я ще дужче притулився до землі та почав відкочуватись в кущі, при чому дуже вразив собі руку, так що почали кості вилазити. Потиху, щоб не шелеснути, я подався глибше в ліс, де напомацки розбандажував руку і знову забандажував. Напився води і пішов далі. Гарячка мені докучала, але я йшов, щоб зорієнтуватись, де перебуваю» [30, с. 338-339].

Отримати поранення повстанці могли й випадково - використання зброї несе в собі небезпеку нещасних випадків через необережність. Так бойовик Цяпка, щоб знешкодити полоненого поляка, який раптово кинувся на нього, машинально пустив чергу з автомата, забувши при цьому, що іншою рукою тримався за передній отвір зброї [47, с. 105].

Не всі люди, які потрапляли в підпілля вміли поводитись з бойовими засобами. Закерзонський пропагандист «Орелець», «Уманець» або «Професор», як його називали повстанці, представився викладачем київського університету, був людиною далекою від військових справ, і не наважувався користуватись зброєю. Однак попросив гранату, яку носив у задній кишені штанів. Одного разу, забувши про неї, через необережність призвів до детонації - від вибуху йому сильно пошкодило стегно та руку. Співробітникам УЧХ вдалось прилаштувати його в міський шпиталь Перемишля, адже у підпіллі б його не вилікували. Після цього не міг нормально ходити [9, с. 57-58; 28, с. 155-156]. А деякі бойові травми повстанців були дуже важкі - прострілена голова, після яких, на диво, виживали [47, с. 154; 13, с.161; 46, с. 75 ]

В українському підпільно-повстанському середовищі частими були випадки бойового самогубства у безвихідній ситуації - при тяжкому пораненні, загрозі неминучого полону. Вояки самостійно вкорочували собі віку «останнім» набоєм чи гранатою, або благали про це своїх соратників [21, с. 116; 13, с. 45; 30, с. 284; 29, с. 103; 27, с. 123-124, 139]. Так, наприклад, важко поранений розривними кулями вояк “Терка” з сотні “Громенка” просив побратимів його застрелити, що після вагань було виконано: «то була трагічна хвилина. Всі від тієї сцени відступили, бо не можна було дивитись» [19, с. 193].

Стрілець “Моряк” прохав друзів себе застрелити через важку рану, але вони не погодились і сховали під час бою його в криївці-ямі на одну особу. Згодом перевели пораненого в більшу криївку і приводили до нього сільського лікаря, який і поставив вояка на ноги [22, с. 160-162].

Тема бойового самогубства членів українського визвольного руху варта окремого воєнно-психологічного дослідження.

Бойове виснаження

На війні, коли організм людини перебуває у постійній напрузі, наступає небезпечний момент психологічного виснаження та апатії. Для запобігання таким ситуаціям в регулярній армії передбачена ротація для відпочинку та відновлення нормального стану. В підпільно-партизанських умовах ротація унеможливлювалася. Вірогідною була 20 лише зміна постою - село, ліс, криївка. Для учасників визвольного руху на Закерзонні навантаження посилювалося постійним очікуванням зустрічі з невидимим ворогом, розкриттям сховку, боєм, переслідуванням, страхом перед діями ворожої агентури. Стресовий синдром підвищувався також через втрату товаришів, страждання та загибель знайомих цивільних людей від ворожого насилля та виселення зі своїх земель, що особливо було поширено на Закерзонні.

Після кількох втеч від облав та днів без нормальної їжі підпільники відчували велику втому та нервове виснаження. «У певному моменті я відчув дивну, цілковиту байдужість». У всіх членів боївки з'явилась апатія до всього, що відбувається довкола [32, с.249].

Надмірне фізичне перенапруження призводило до підвищення нервовості бійців, виникненню конфліктів «на рівному місці», коли вояки могли у гніві схопитися за зброю [13, с. 199-200; 15, с. 264265; 21, с. 142].

Нічний двадцятикілометровий марш сильно діяв на вояків: «кожний був вимучений, аж страх було дивитися» [13, с. 159, 166; 21, с. 148] Стомлення та натерті до кривавих ран ноги від постійної ходьби та неналежного стану взуття забирали у вояків останні сили як фізичні, так і психічні, і деякі відмовлялись йти далі [13, с. 112; 14, с. 353; 21, с. 65-66 ]. До втоми додавався брак харчів, повстанці ставали байдужими до всього. «На короткому відпочинку декотрі стрільці лягали на землю і не хотіли далі рухатись. Їм було вже все одно, де вмерти» [21, с.120].

Траплялися випадки, коли від психічного та нервового виснаження вояк, який був усім відомий як безстрашний, а скоріш за все, насправді, тамував в собі свою напругу, вмер від серцевого нападу під час бою, не зазнавши поранень [14, с. 131-132].

Сильна втома і виснаження наступали від повстанських умов життя - спеки, холоду, голодних днів, зневоднення. Давалися взнаки також особливості партизанської війни. В УПА намагались нести стільки зброї, скільки можна, адже було не відомо, скільки зустрінеться ворогів і де можна буде поповнити арсенал та амуніцію [44, с. 184-202]. Траплялось, що стрілець, навантажений кулеметним спорядженням, від бігу відчував запаморочення [14, с. 51; 21, с. 150].

Війна накладає свій відбиток на психіку бійців, що виражається у підсвідомості. Так колишні вояки армій можуть гостро переживати своє воєнне сучасне та минуле навіть у снах - голосно «ходячи в бій» не прокидаючись [13, с. 56, 246].

Під час операції «Вісла» повстанці були змушені проходити з боями до 45 кілометрів щоденно. «Усі були втомлені до краю, у подертих мундирах і чоботах, шкіра й кості, тільки очі світилися якимось блудним вогнем». По недовгому відпочинку знову вирушали в похід [14, с. 352]. В таких умовах почорнілі вояки просили командирів про відпочинок. Надто втомлених та фізично знесилених сотники звільняли від обов'язків повстанця та відпускали «шукати кращої долі» [14, с. 357].

Після безперервних боїв та маневрів навесні- влітку 1947 р. кожен вояк УПА «перевтомлений так, що ледве на ногах держиться» [26, с. 47]. До всього додавались також моральне пригнічення з причин бойових невдач та втрат [26, с. 60]. Під час одного з тимчасових постоїв вояки сотні “Бурлаки” спали, незважаючи на обстріл польського війська. «Стріляли майже до ранку.. .розривні кулі розриваються прямо над нашими головами. На правду треба партизанських нервів та стану перемучення (в якому ми знаходимося), щоб спати під час цього. Однак, багато хто спить смачно - аж ліс гуде» [21, с. 64].

Такий стан вояків УПА підтверджують і польські звіти. Захоплені урядовими силами повстанці весною 1947 р. «переважно виснажені фізично та завошивлені» [1, с. 67].

Цікаво, що боєць УПА Петро Потічний в особистому інтерв'ю автору на питання про випадки бойового стресу, психологічного та фізичного виснаження відповів: «усе це, звичайно, було, але потрібну увагу до цих проблем приділяють щойно тепер. Тоді усі стралися це терпіти і до цього привикати» [1].

Лікування поранень та побут лікарів

В боях вояки УПА, як ми бачили, зазнавали різних бойових поранень, тому лікарям доводилось одразу їх оперувати. Велика відповідальність лежала на лікарях та санітарах, які мали працювати швидко та ефективно, а головне холоднокровно.

М. Боднаренко-Ріпецька згадувала, що в 1944 р. у селі Жогатин поблизу Бірчі, німецька військова частина атакувала відділ УПА, в результаті чого два стрільці були поранені. «Коли я підійшла до нього (стрільця “Підкови”), побачила, що його цілий правий бік був сильно пошкоджений розривом гранати. Нога була покалічена, на стегні червоніла кривава глибока рана; важко була покалічена ліва рука й посередині рани висіла частина відірваного м'яза. Це зворушило мене до глибини. Міцний запах крові захитав мою рівновагу і, здавалося, впаду біля раненого, але його благальні очі отверезили мене. Я зупинила кровотечу, стерильну газу наклала на звислий м'яз, легко пальцями поставила його на місце і наклала стискальну пов'язку» [27, с. 287].

Інший випадок описує Модест Ріпецький-“Горислав”: «в одного відірвані обидві ноги нижче колін, другого пошматована одна нога, в третього відірвана рука, сильно пошкоджене обличчя та одне око» [27, с.122-123]. Оперували вражених по живому без наркозу [14, с. 265]. Всі три поранені були при тямі й мали єдине прохання не допустити, щоб їх живими залишили більшовикам. «Ми працюємо швидко, бо на протилежному кінці села вже є більшовики. Зв'язкові від сотенних “Бурлаки” та “Бурого” підганяють нас, бо сотні мусять чим скоріше відходити в ліс» [27, с. 122-123]. Особливістю партизанської війни була відсутність глибокого та надійного запілля, де можна розташовувати поранених та лікувати їх. Першу допомогу доводилось надавати безпосередньо в бою та швидко пересуватись під натиском ворога.

Санітарка УПА Г. Мартинюк “Ганя” згадувала: «Найбільше моє горе було тоді, коли я була безрадна й не могла помогти хворому. Мала я й таких, що були смертельно ранені...серед ночі мене покликали до тяжко раненого в живіт повстанця. На таку рану потрібно було негайної операції й то, хтозна, чи це його врятувало б. Багато я йому помогти не могла. Дала я йому укол на притишення болів, прочистила й зав'язала рани. Тоді я накрила його коцом і сіла біля нього, щоб його трохи підбадьорити. я ще хвилину з ним посиділа, тоді змірила пульс та закрила очі. Його вже з нами не було» [27, с. 221].

Поважною проблемою, як ми бачимо, було те, що в медперсоналу УПА не було всього існуючого лікарського знаряддя, яким оперують регулярні армії. Часто повстанські лікарі бували безпорадними перед складними пораненнями[27, с.140] Нестача ліків супроводжувала повстанців майже увесь час боротьби [31, с. 365, 383, 425; 29, с. 155; 46, с. 59]. Навесні 1947 р. сотня “Громенка” потерпала через брак ліків та бандажів, які скінчились, бо вояки не хотіли йти до санітарних криївок після захоплення поляками декількох взимку [19, с. 162-163]. Лише іноді кількість медикаментів була задовільною [31, с. 287; 4, с. 76, 89]. Так, до прикладу В. Галаса згадував, що в 1944 р. на Закерзоння прибув хворий на нирки П. Миколенко-“Байда”. Причиною прибуття були кращі умови для лікування, ніж в Україні [9, с. 54].

Дефіцит ліків підпілля компенсувало по-різному. Сотенні санітари застосовували народні методи та гірські трави, - «це часом помагало» [29, с. 132; 30, с. 171]. Санітарки УЧХ вчились збирати та використовувати природні ліки. Які зілля для цього годяться, дізнавались з підручника Юрія Липи «Ліки під ногами». Закерзонський лікар УПА Б. Крук-“Мелодія” видав власний практичний посібник по природним лікам [43, с. 95].

Під час постоїв сотні санітари збирали інгредієнти для ліків: «Я взявся до роботи: виготовив мазь з бджолиного воску з домішками смерекової живиці і масла, з додатком спирту. Тим мазали відморожені частини тіла... Другі ліки, для гоєння ран, робили з лісової рослини „видлак". В червні ця рослина випускала кремові пучки. Пил базюк, збираний через місцевих людей і уживаний був для засиплювання незагноєних ран. По кількох таких засипках рани почали присихати, і людина почувала себе краще» [21, с. 154].

За відсутності польської влади підпілля організовувало у селах виробництво ліків та бандажів для перев'язки ран [13, с. 110; 21, с. 156, 34; 29, с. 155-156; 30, с. 170-171, 292]. У воєнний час при різних ранах та виразках застосовували порох, як популярний засіб «від усього». Або ж таким універсальним засобом ставав якийсь тип ліків, що був у наявності, зокрема як «порошок від голови» [13, с. 23; 29, с. 123]. Брак спирту, який також використовували комплексно, вмілі підпільники компенсували власним виробом на основі картоплі та хмеля. Самогонну апаратуру діставали у селян [5, с. 144-145; 32, с. 184-187, 191-192, 193-194; 18].

Підпілля мало торгівельні зв'язки з населеними пунктами Польщі, в яких закупалися ліки та потрібні матеріали. За господарськими та фінансовими звітами видно, що великі суми грошей витрачались на медикаменти для сотень [33, с. 231, 238, 240-241, 707, 717, 735]. Як це не дивно, ми знаходимо свідоцтва, що з купівлею ліків допомагали й цивільні поляки, які подекуди допомагають навіть більше за «своїх» - українців. Цивільні польські симпатики ОУН їздили до Сянока, Кракова, Лодзя, Варшави за медикаментами та іншими потрібними речами [14, с. 258]. Допомагали підпіллю з ліками та доглядом за пораненими й монахині католицьких монастирів [12, с. 110].

Вже пізніше на Закерзонні траплялись проблеми з придбанням ліків. У великих містах Сяноці або Ліську повстанці не могли відправити своїх людей за медикаментами чи бинтами, бо польська влада контролювала такі закупки і покупців могли одразу арештувати. В цій ситуації підпілля покладалось на контрабандистів - «пачкарів», які закупали товар у Польщі та везли в Словаччину. З їх допомогою можна було налагодити постачання потрібних речей і, навіть, листування з родичами закордоном [30, с. 288].

Частими були випадки спеціальних операцій в містах і містечках Закерзоння для заготівлі медикаментів [13, с. 331-332; 29; с. 221; 12, с. 124] Загалом під час будь-яких бойових зіткнень у населених пунктах повстанці намагались здобути якомога більше лікарських засобів [8, с. 123; 15, с. 261]

Під час таких нападів на лікарні (наприклад у м. Любачеві) могли захопити у полон головного лікаря [39, с. 771-772]. «“Калинович” без бою блискавично увійшов у місто, розставив кулеметні застави, зайняв шпиталь, з поспіхом зорганізував багато потрібних ліків, забрав операційні інструменти, віднайшов доктора Ліщинського і з тим усім відступив у поблизькі ліси». Лікар перебував у повстанців близько тижня, допомагаючи усім пораненим та хворим в окрузі, хоча деяким допомогти не міг навіть він. Опісля його доставили назад у місто [46, с. 73]. А коли серйозне поранення отримав сотник «Громенко», підпілля викрало доктора поляка з м. Лісько, який робив командиру операцію. «Дивувався потім дуже, що «бандеровце» його не вбили й взагалі чесно з ним обійшлися» [14, с. 320].

Про підготовку лікарів і санітарів в УПА вже написано немало дослідницьких робіт. Ми зазначимо, що до цієї справи повстанці підходили з усією ретельністю, окресливши Закерзонський відтинок Українського Червоного Хреста, або як його ще називали - Служби Здоров'я.

Починаючи з 1944 р. ми бачимо загальні інструкції Проводу ОУН і командування УПА по підготовці військових шпиталів. На початках санітарною працею мали опікуватись жінки нарівні з чоловіками для заготівлі медикаментів і підтримання зв'язку з провідниками медичної служби. До того ж у кожному селі мало існувати щонайменше дві криївки для поранених [36, с. 46].

Санітарна мережа проводила час від часу вишколи для свої працівників під проводом лікарів з освітою і досвідом [29, с. 125-127]. Випускники та випускниці таких курсів ставали санітарками по "кущах" та санітарних пунктах, де лікувалися ранені вояки УПА, боївок СКВ та ОУН, чоловіки частіше ставали санітарами при сотнях [30, с. 171]. Криївки-шпиталі були наповнені медикаментами й запасами харчів - в основному сухарями та макаронами [20, с. 58] чим опікувались також місцеві господарчі працівники [37, с. 5-6; 17; 16]. Сотня могла мати у терені оперування шпиталі для окремих своїх підрозділів - чот чи роїв, якими опікувались сотенні санітари [46, с. 62].

Польські урядові донесення свідчать, що ОУН дійсно має в терені розгалужену мережу підземних шпиталів з медичним персоналом, які важко виявити [1, с. 241]. У захопленому шпиталі першого району надрайону «Холодного Яру» поляки виявили 25 чоловік персоналу та поранених. Тут було зосереджено велику кількість лікарських засобів та інструментів, зброї, амуніції, горючого та 6-ти місячний запас харчів. При штурмі криївки ніхто не здався живим [1, с. 94, 40-48].

Коли поранені розміщувались у селі багато залежало від прихильного населення, яке в разі наскоку польського війська мусило ретельно ховати сліди повстанців, а також відволікати їх від хат чи приміщень де сховані хворі вояки. В таких випадках стрільців ховали у сіні, льохах, криївках та маскували у жіноче вбрання [30, с. 128-130; 35, с. 46-47]. Але, як буває на війні, не завжди вдавалось уникнути облави, траплялись і втрати серед санітарів та поранених, яких наздоганяли на сільських квартирах [30, с. 287]. Бойове лікування та термінові операції так само могли проводитись у сільських хатах: «Доктор відрізував повстанцеві ногу в Зоськи на столі» [35, с. 40].

Деякі підпільники під час хвороб переховувались у лісі в колибах та землянках, маючи одного чи декількох доглядальників-охоронців [14, с. 49]. Перебування в таких непевних сховках також було небезпечним, адже разі виявлення невеликого шпиталю ворог легко міг захопити усіх присутніх [14, с. 60-61].

Хоч поранені й виліковувались, але не завжди остаточно. Командир “Умань”, колишній сотенний відділу “Месники-I”, був поранений розривом ґранати взимку 1946 року. Хоч він лікувався впродовж зими і літа, але почував себе погано, бо уламки гранати залишалися в його легенях, а операція була неможлива. Але все одно “Умань” збирався прямувати на Схід - в УРСР [22, с. 135].

На війні певні поранення стають фатальними, без фахової терапії у перші хвилини бійці помирали, або були приреченими. Так вояки сотні “Крилача” без належної допомоги наступного дня після бою померли, інших відіслали до санітарного пункту у селі [26, с. 24].

Працівники Українського Червоного Хреста (а після його ліквідації Служби Здоров'я УПА) [11] називали себе напівіронічно «катакомбниками ХХ ст.» з причин постійного перебування в земляних сховках. Найщасливішими в житті лікарів і санітарів уважався той час, коли вони відвідували мандрівні або місцеві сотні УПА в місцях їхнього постою [27, с. 158]. Життя повстанських лікарів і санітарів також було фізично важким, адже вони мусили обходити десятки кілометрів щоб відвідати ранених і хворих вояків [30, с. 249-250].

В УПА на Закерзонні фахові лікарі були рідкістю. Більшість медперсоналу складали санітари та медсестри, що пройшли короткотривалі курси. Іноді траплялися курйозні ситуації, коли людина представлялась лікарем чи, її так сприймали, однак такою не була. Такий випадок стався на Перемищині з лікарем «Вуйком», який насправді лікарем не був і декілька разів проявляв свою некомпетентність, інколи навіть шкодячи ще більше здоров'ю вояків. Його шарлатанство врешті було розкрите [47, с. 216]. Хоча, сотенний «Хрін» згадує цей випадок трохи інакше, відмічаючи, що «Вуйко», натомість, був здібним організатором медичної справи в підпіллі [30, с. 181]. Інші повстанці з цього терену згадують, як «Вуйко» робив вдалі операції одразу після бою [14, с.265].

Медпрацівникам у підпіллі дозволяли більше ніж іншим учасникам партизанки. На Лемківщині працював санітар «Гром», який часом любив випити і втрачав контроль над собою, творячи п'яні дебоші з використанням зброї. Безкарність такої поведінки сотенний «Хрін» пояснював винятковою професійністю «Грома» як санітара та організатора медичної служби, особливо з огляду на нестачу кваліфікованого персоналу в УПА. Однак, врешті, під час чергової стрілянини у своїх, інший повстанець обороняючись, застрелив п'яного вояка [30, с. 178179]

Ситуацією з дефіцитом медичних кадрів користувались й ворожі агентури. На початку 1945 року на Перемищині з'явилась санітарка «Галя», що хоч нібито «жертовно» допомагала хворим та пораненим, однак, чомусь різноманітні бої і сутички з ворожим військом якось її обминали, та навіть з її відходом з відділу починались. Невдовзі її «щасливою долею» зацікавилось СБ і виявилось, що вона спеціально підісланий агент НКВС [14, с. 180].

Висновок

Отже, в УПА, як і у будь-якій армії, було багато бойових травм з якими намагались боротися усіма доступними методами. Дуже важливою була перша допомога санітарів під час бою та одразу після нього. Підготовці медиків у підпільному середовищі приділяли значну увагу, однак за браком фахівців траплялись і випадки зловживань. Окрім фізичних уражень воїни УПА страждали від психофізіологічного перевантаження організму. Хоча повстанці не надавали цьому великої уваги, зі спогадів ми бачили у них чіткі ознаки бойового стресу та постравматичного синдрому, який особливо посилювався в специфічних партизанських умовах - без ротації, безпечного запілля, у постійному русі. Загальна атмосфера тотальної боротьби з безкомпромісним супротивником за виживання українства на теренах Закерзоння - не тільки комбатантів, але й цивільних, була додатковим стресовим фактором для учасників визвольного руху. Сукупність усіх цих складних обставин у боротьбі УПА та ОУН вірогідно ставали додатковою причиною бойового самогубства підпільників і повстанців. Так само не простим був побут партизанських лікарів та медперсоналу - при сотнях, на сільських квартирах, у лісах та криївках. Морально важкими ставали ситуації неспроможності допомогти пораненим без належного обладнання, умов та ліків.

Список використаних джерел та літератури

1. Акція «Вісла». Документи / Упор. і ред. Є. Місило. - Львів-Нью-Йорк: Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, 1997. - 564 с.

2. Антонюк Я. "Повстанські дантисти": лікування зубів у підпіллі ОУН-УПА / Я. Антонюк // Актуальні питання суспільних наук та історії медицини. - 2016. - № 2. - С. 65-72.

3. Архів Центру Досліджень Визвольного Руху - Ф. 9. - Т. 12. - арк. 1-2. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: URL: http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/8922/.

4. Бастіон і Батурин. УПА та підпільна адміністрація ОУН в Ярославщині, Любачівщині та Томашівщині в рр. 1944-1947: Документи та матеріали / Упор. М. Іваник, М. Бохно. - Л., 2012. - 628 с.

5. Борець Ю. УПА у вирі боротьби. / Ю. Борець Видавництво центральної управи спілки української молоді. Лондон, 1971. - 320 с.

6. Бежук О. Матурантки Українського інституту для дівчат у Перемишлі у визвольному русі ОУН-УПА / О.М. Бежук // Науковий вісник Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. Ґжицького. - 2014. - Т. 16, № 2(5). - С. 217-225

7. Блінов О.А. Вплив стрес-факторів діяльності на військовослужбовців / О.А. Блінов // Вісник НАОУ. - К.: Міленіум, 2006. - Вип. 2. - С. 118-124.

8. «В рядах УПА» збірка споминів був. вояків УПА за ред. П. Мірчука, В. Давиденка. - Нью Йорк, «Dnipro», 1957. - 352 с.

9. Галаса В. Наше життя і боротьба. Спогади / В. Галаса. - Л.: Вид-во «Мс», 2005. - 282 с.

10. ГДА СБУ -- Ф. 13. -- Спр. 376. -- Т. 15. - арк. 974-996. http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/1912/.

11. ГДА СБУ -- Ф. 13. -- Спр. 376. -- Т. 28. - арк. 108-109 http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/2385/.

12. Дмитрик І. Записки українського повстанця (У лісах лемківщини). / І. Дмитрик - Л.: «Червона Калина», 1992. - 162 с.

13. Дубницький-Кілко С. Україну захищали в чужині: спогади про Закерзоння. / С. Дубницький-Кілко. - Тернопіль: Джура, 2004. - 283 с.

14. Закерзоння. Спогади вояків Української повстанської армії / Ред., упорядн. Б. Гук. - Варшава: «Тирса», 1994. - Т. 1. - 440 с.

15. Закерзоння. Спогади вояків Української повстанської армії / Ред., упорядн. Б. Гук. - Варшава: «Тирса», 1997. - Т. 3. - 304 с.

16. Інструкція Українського Червоного Хреста (УЧХ), Суспільна Опіка, Служба Здоров'я, Аптеки // ГДА СБУ -- Ф. 13. -- Спр. 376. -- Т. 88. - арк. 243-244 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: URL: http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/3434/.

17. Інструкція ч.1. Обов'язує в праці УЧХ. Жовтень, 1944. // АЦДВР -- Ф. 9. -- Т. 34. http://avr. org.ua/index.php/viewDoc/10173/.

18. Інтерв'ю з П.Й. Потічним 23 лютого 2018 р. // Особистий архів автора Йовик І. Нескорена армія / І. Йовик. - К.: МП «Леся», 1995. - 320 с.

19. Карванська-Байляк А. Во ім'я Твоє: (мережане життям) / А. Карванська-Байляк. - Варшава: Український архів, 2000. - 440 c.

20. Кметь Є. Спогади. Любачивщина на шляху боротьби / Є. Кметь. - Дніпропетровськ: Видавництво журнал «Бористен», 2000. - 230 с.

21. Кордан А. Один набій з набійниці. Спомини вояка УПА з куреня «Залізняка» / упоряд. М. Дубас. Торонто; Львів, 2006. - 243 с.

22. Кравець А. Медики у визвольних змаганнях українського народу (від Українського Червоного Хреста до Служби Здоров'я УПА) / А. Кравець. - Л., 2010. - 177 с.

23. Курченко Є., Мороз Р., Цуканова Т. Подолання бойового стресу та його психологічних наслідків / Є. Курченко, Р. Мороз, Т. Цуканова. - Миколаїв, 2015. - 64 с.

24. Леськів-Кіт А. Закерзонські долі: спогад про село Корчмин / А. Леськів-Кіт; Об'єднання Українців "Закерзоння". - Торонто, 2002. - 396 с.

25. Літопис Української повстанської армії / ред. Є. Штендера - Торонто: Вид-во «Літопис УПА», 1986. - Т. 13: Перемищина -- Перемиський курінь; книга перша: Денник відділу «Бурлаки» (Володимира Щигельського). - 336 с.

26. Літопис Української Повстанської Армії / ред. М. Ріпецький. - Торонто; Львів, 1992-1993. - Т. 23: Медична опіка в УПА. - 478 с.

27. Літопис Української Повстанської Армії. / М. Савчин. - Торонто; Л., 1995. - Т. 28. - 620 с.

28. Літопис Української Повстанської Армії. - Т. 29: Гарасимів І. («Палій») З юнацьких - мрій в ряди УПА. / ред. І. Тимочко-Камінська, С. Голяш. - Торонто; Львів, 1999. - 330 с.

29. Літопис Української Повстанської Армії. - Т. 30: Стебельський С. (“Хрін”), Конопадський О. (“Островерх”) Крізь сміх заліза. / ред. П. Потічний. - Торонто; Л., - 2000. - 552 с.

30. Літопис Української Повстанської Армії. - Т. 33: Тактичний Відтинок УПА 26-й «Лемко»: Лемківщина i Перемищина (Документи і матеріали)./ ред. П. Потічний, I. Лике. - Торонто; Л., 2001.

31. Літопис Української Повстанської Армії. - Т. 37: Лико І. (“Скала”, “Богдан”) На грані мрії і дійсности: Спогади підпільника. На грані двох світів: Спогади. 1945-1955. / ред. П. Потічний. - Торонто; Л., 2002. - 644 с.

32. Літопис Української Повстанської Армії. - Т. 39: Тактичний відтинок УПА 28-й «Данилів» Холмщина і Підляшшя (Документи і матеріали). / ред. П. Потічний. - Торонто; Л., 2003.- 1058 с.

33. Лук'яненко В., Кравченко К. Соціально-психологічні детермінанти виникнення бойового стресу у військово-службовців - учасників антитерористичної операції / В.В. Лук'яненко, К.О. Кравченко // Науково-практична конференція ХНУ ПС ім. І. Кожедуба, 30 червня 2017 - с. 46-49.

34. Ната Ленко. На межовій землі (спогади з Закерзоння) / Н. Леонтович-Башук. - К.: «Пам'ять століть», 1999 - 127 с.

35. ОУН і УПА в 1944 році: Документи. В 2 ч. / Відп. ред. С. Кульчицький. - Інститут історії України НАН України. - 2009. - Ч. 2. - 256 с.

36. Прірва Є. Проблеми господарсько-постачальної справи українського збройного підпілля // “До зброї”. - 1952. - Вип. 14 (27). - с. 5-23.

37. Прокопов В. Хвороби та їх лікування в житті українських повстанців Закерзоння (1944-1947 рр.) // Східноєвропейський історичний вісник. Дрогобич: Посвіт, 2017. - Вип. 5. - с. 184-190.

38. Сергійчук В. Український здвиг: Закерзоння. 1939-1947. / Сергійчик В. - К.: Укр. Вид. Спілка, 2004. - 840 с.

39. Срібна М. Підпільний Український Червоний Хрест в загонах Української Повстанської Армії у роки Другої світової війни / М.А. Срібна // Історія і біографістика. Електронне наукове фахове видання - міжвідомчий тематичний збірник. - 2011. No 4. - [Електронний ресурс] - Режим доступу: URL: http://www.drgene.ru/e - journals/inb/2011 - 4/index.html.

40. Стародубець Г. Організація медико-санітарної служби у повстанському запіллі (друга половина 1943-1944 рр.) // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. - Переяслав-Хмельницький, 2005. - Вип.17. - С. 199-204.

41. Стародубець Г. Генеза українського повстанського запілля. Монографія. / Г. Стародубець. Тернопіль: Підручники і посібники, 2008. - 464 с.

42. Тимочко І. Моя одиссея / І. Тимочко. - Варшава: Вид-во Український Архів, 2005. - 384 с.

43. Українська Повстанська Армія. Історія нескорених / В. В'ятрович (відповід. ред.), Р. Грицьків, І. Дерев'яний, Р. Забілий, А. Сова, П. Содоль. - Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2007. - 352 с.

44. Хаустова О.О., Трачук Л.Є. Посттравматичний стресовий розлад: історичний аспект // Архів психіатрії, № 1 (80). - 2015. - с. 6-11.

45. Чорна В. (“Маєвий”) Спогади повстанця з Любачівщини. - Торонто: Вид-во “Літопис УПА”, 2016. - Серія “Події і люди”. - Кн. 33. - 128 с.

46. Цяпка Д. Горить Ліс! / Д. Цяпка. - Лондон: Укр. Вид. Спілка, 1975. - 395 с.

47. Jones E., Nicola T. Fear, Wessely S, Shell Shock and Mild Traumatic Brain Injury: A Historical Review // Am J Psychiatry 2007; 164. - pp. 1641-1645.

48. Wessely S. The life and death of Private Harry Farr // Journal of the Royal society of medicine. Vol. 99, Sept. 2006. - pp. 440-443.

Размещено на Allbest.ru