Міста на маґдебурзькому праві українських земель у XIII-XIX ст.: Руське та Белзьке воєводства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ужгородський національний університет, Інститут історії України НАН України

Міста на маґдебурзькому праві українських земель у XIII-XIX ст.: Руське та Белзьке воєводства

Микола Вегеш доктор історичних наук, професор, завідувач

кафедри політології і державного управління,

Степан Віднянський доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

Ужгород, Київ

Цілком виправданою видається думка, що Європа поширилася на схід так далеко, як тільки сягнуло маґдебурзьке право. Воно не було питомо українським, адже прийшло на українські терени з німецьких, польських земель, однак з адаптацією його до місцевих умов і традицій воно стало важливим фактором формування самоврядування українських міст. Із плином часу міщани почали сприймати його як своє, прагнули здобути його та дорожили ним. Спроба окремих істориків подати маґдебурзьке право як чуже місцевому населенню, таке, що нібито сприяло денаціоналізації українців та утискало їхні права є спрощенням проблеми, дещо згущує фарби та однобоко висвітлює це складне питання. Певні неґативні моменти радше були наслідком не самого права, а особливостями його запровадження центральною владою та місцевими землевласниками. Водночас слід пам'ятати, що маґдебурзьке право несло з собою особисту свободу міщан, упорядкування повинностей, просторову перебудову, міське самоврядування. Власне цими складовими й дорожили українські міщани Докл. див.: Заяць А. Погляд Михайла Грушевського на розвиток міст України XVI--XVII ст. // Михайло Грушевський: Зб. наук. праць І міжнар. ювіл. конф., присвяч. 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського / Відп. ред. О.Купчинський. - Т.3. -- Л., 1994. - С.155--161; Його ж. Урбанізаційний процес на Волині у XVI - першій половині XVII ст. - Л., 2003. - С.141-144..

Стан вивчення маґдебурзького права на теренах України хоч і має давню традицію, усе ж на сьогоднішній день явно незадовільний не в останню чергу через не лише недостатньо простудійовані окремі міста чи реґіони, але й тому, що бракує узагальнюючої праці, яка дала б змогу дещо ширше глянути на вже зроблене та накреслити шляхи подолання цього відставання. Пропоноване видання, підготовлене під керівництвом знаного фахівця з міської проблематики проф. Мирона Капраля та його колеґ Богдана Смереки й Андрія Фелонюка, дозволяє це зробити. Рецензована книга відкриває нову сторінку в дослідженні українських міст на маґдебурзькому праві. Вона складається з двох частин: текстової та картографічної.

Текстова частина містить передмову, перелік скорочень, каталог міст та їх покажчик. Автори приділили пильну увагу терміну «локація» і локаційному (локаційно-маґдебурзькому) привілею, слушно зауваживши, що сам привілей ще не свідчив про існування міста, однак створював правові передумови для його заснування й успішного розвитку. Характеризуючи локаційний привілей, зауважено, що він складався з двох важливих частин: правової, тобто дозволу на осадження міста та не менш важливої господарської -- право на проведення торгів, ярмарків, звільнення на певний час від сплати податків, мит тощо. Важливо, що у праці проговорено причину появи для приватних міст так званого локаційного документа, який видавав власник міського поселення і котрий особливо цінний (на противагу малоінформативному королівському привілею), оскільки тут значно ширше й детальніше обумовлювалися умови, на яких засновувалося місто, права та обов'язки міщан. Звернули автори увагу на існування повторних локаційних привілеїв, причини появи яких були індивідуальними для кожного окремого міського поселення, як і те, що далеко не завжди повторні привілеї згадували про попередні надання. Дослідники справедливо зауважили, що на сусідній Волині становлення міських громад відбувалося дещо по-іншому, коли привілеї містам були не завжди локаційно-маґдебурзькими, а просто з дозволом заснувати міське поселення й лише згодом окремим наданням воно отримувало маґдебурзьке право. Щоправда число волинських міст із таким правом за останніми підрахунками більше, аніж наведене в рецензованій праці Див.: Заяць А.Є. Міське суспільство Волині XVI - першої половини XVII ст. - Л., 2019. - С.61; Zajac А. Miasta prywatne Wolynia w XVI i pierwszej polowie XVII w.: Liczba i specyficzne cechy funkcjowania // Roczniki Dziejow Spolecznych i Gospodarczych. -- T.LXXVII. -- Warszawa, 2016. -- S.187--188..

Оригіналів привілеїв збереглося зовсім мало, а їх копії здебільшого відклалися у книгах Коронної метрики (велася в королівській канцелярії) та місцевих ґродських і земських судово-адміністративних установ. Інколи їх уписували до міських книг. Значну частину привілеїв було опубліковано впродовж другої половини XIX--XX ст. найперше у серійних виданнях, але також окремими випусками, присвяченими певним містам. Авторам удалося виявити невидану збірку локаційних привілеїв для галицьких міст, укладену А.Стадницьким ще у середині XIX ст. Проведена велика робота щодо звірки зі джерелами наведених у літературі прикладів міських локацій дозволила виявити найбільше хиб відносно Галицької землі. Водночас фронтальний перегляд Коронної метрики та низки архівних фондів судово-адміністративних установ дав змогу виявити незнані з праць дослідників міські локації.

Багато уваги у праці приділено аналізу історіографії питання. Зауважено, що чи не першими цілеспрямовано збором міської інформації почали займатися польські історики М.Балінський і Т.Ліпінський, які віднайшли відомості про 168 галицьких міст. Відзначено значимість малознаних на сьогодні серед дослідників студій Ф.Сярчинського й А.Петрушевича. Останній, зокрема, підготував неопубліковану донині картотеку міст із маґдебурзьким правом. Автори, віддаючи належне науковому доробку А.Яблоновського, арґументовано не погоджуються з висновками вченого щодо чисельності міського населення Руського та Белзького воєводств у другій половині XVI -- першій половині XVII ст. і стану урбанізації реґіону на час захоплення його польським королем Казимиром ІІІ. Відзначено внесок у вивчення урбанізаційного руху на галицьких землях польських істориків другої половини XX ст.: А.Фастнахта, М.Горна, Ф.Кірика, Р.Щиґела. Заслуженої похвали удостоїлася узагальнююча праця про міста так званого старопольського періоду М.Богуцької й Г.Самсоновича, в якій немало місця присвячено українським теренам Bogucka M., Samsonowicz H. Dzieje miast i mieszczanstwa w Polsce przedrozbiorowej. - Wroclaw etc., 1986. - 674 s.. Водночас заакцентовано, що період другої половини XVII--XVIII ст. подано тут дуже поверхово, позаяк відчутним є брак монографічних студій для цього часу. Натомість уже після виходу цієї синтези з'явилася низка досліджень польських істориків Є.Мотилевича, В.Бондири, Б.Чапек, Ю.Чайковського, Е.Дибек, В.Чарнецького. Серед українських фахівців з урбанізаційних процесів на Галичині названо Я.Кіся, П.Сіреджука, М.Капраля, Б.Смереку, Г.Петришин.

Дещо більше уваги приділено полеміці з польським істориком А.Янечеком. Зокрема деякий скепсис в авторів викликала його схема про три етапи урбанізації галицьких земель. Відзначено певну нелогічність, позаяк виділений дослідником перший етап не є цілком окремим, адже прибуття до міст княжої доби колоністів не було лише їхньою справою, як не було воно і стихійним, оскільки це була ініціатива князів, а саме ця їх ініціатива і є другим етапом урбанізації. Висловили автори праці зауваження до запропонованої А.Янечеком хронології фаз локації міст на маґдебурзькому праві, не погоджуючись з його спробою надто розвести у часі правову і просторову локацію міста. Зауважено, що польський історик, пишучи про надання міського права Львову, послідовно уникає документа 1353 р., в якому згадується колеґія райців за три роки до надання Львову маґдебурзького права королем Казимиром ІІІ.

Наступна підрубрика передмови стосується особливостей надань та міської мережі в окремих землях. Щодо Белзького князівства, а далі воєводства відзначено, що спершу переважали королівські локації, але з бігом часу вони були врівноважені шляхетськими містозасновними ініціативами, які в подальшому почали переважати. Уточнено локацію Бузька з 1376 р. на 1372 р. Подібна ситуація спостерігалася щодо Холмської землі Руського воєводства -- спочатку переважали королівські локації, але пізніше їх випередили шляхетські, а духовні майже зрівнялися за чисельністю з королівськими. Натомість у Перемишльській і Сяноцькій землях практично від початку переважали шляхетські локації. У Львівській землі на перших етапах більше було королівських локацій (здебільшого у західній частині), але з другої половини XV, та особливо у XVI ст. стали явно переважати шляхетські заснування міст. Основна маса міст була локована до середини XVII ст. Трудомістку, але успішну роботу провели автори щодо з'ясування чисельності локацій Галицької землі. При звірці з ориґіналами не вдалося підтвердити міський статус для понад 20 поселень, віднесених П.Сіреджуком до категорії міст. Містечко Ланчич (1585 р.) виявилося Ланьцутом, а Могильниця згадується не під 1717 р., а під 1734 р., але не як місто. У дослідженнях Р.Щиґела та М.Горна Настишин (1564 р.) названий містом, натомість автори наводять джерельне підтвердження його сільського статусу. Аналогічна ситуація зі Зубовим, яке Е.Горнова назвала містечком, а автори доводять, що це поселення було селом. На конкретному прикладі спростовано ототожнення Р.Щиґелом Кінчаків і Красієва як двох назв одного поселення. Натомість думка польського історика, що місто Коршів (Казанів) постало на базі однойменного села, не підтвердилася джерелами, адже наведено приклад паралельного існування Коршова -- і міста, і села. Доведено, що на початковому етапі на терені Галицької землі переважали королівські локації, але в подальшому -- лише шляхетські. Зауважено, що урбанізаційний процес у Галицькій землі суттєво стримувався постійними татарськими нападами. Загалом, за підрахунками авторів, у Руському та Белзькому воєводствах було 369 міст, з яких 85 королівських, 270 шляхетських і 14 духовних.

Завершується передмова поясненням до 9 таблиць, присвячених Белзькому воєводству та землям/повітам Руського воєводства. Кожна таблиця містить 17 рубрик: 1. Назва; 2. Повіт; 3. Рік першої згадки у міському статусі; 4. Джерело; 5. Рік локації; 6. Джерело; 7. Рік повторної локації; 8. Джерело; 9. Рік першої згадки про поселення; 10. Джерело; 11. Сучасна назва; 12. Сучасний статус поселення; 13. Сучасне адміністративне підпорядкування; 14. Місце локації; 15. Форма власності; 16. Характер локації; 17. Примітки. Із переліку рубрик добре видно, що автори подбали не лише про максимальну інформативність, а й про джерельну підтвердженість своїх оцінок.

Коротко, але змістовно зроблено огляд попередніх картографічних здобутків щодо міської мережі Руського, Белзького воєводств у польській та українській історіографії. На завершення поінформовано про підготовку інтерактивної карти, до якої, на відміну від уже надрукованої, можна буде вносити доповнення та виправлення.

Після передмови вміщено перелік скорочень джерел і літератури використаних у праці, а далі йде зведений каталог міст Руського та Белзького воєводств, який займає половину текстового матеріалу. Завершує книжку покажчик міст.

Картографічна частина включає чотири мапи: 1. Міста Руської землі (воєводства) та Белзького князівства (кінець XIV ст. -- 1434 р.) (масштаб 1:1 000 000); 2. Міста Руського воєводства (1434--1650 рр.), Белзького князівства (1434--1462 рр.) та воєводства (1462--1650 рр.) (масштаб 1:700 000); 3. Міста Руського та Белзького воєводств (1650--1772 рр.) (масштаб 1:700 000); 4. Міста Королівства Галичини та Володимирії, Белзького воєводства та Холмської землі (1772--1793 рр.) (масштаб 1:1 000 000). Крім власне міст згаданих воєводств, на картах досить ґрунтовно відображено мережу міських поселень сусідніх воєводств, як західних (Люблінського, Сандомирського, Краківського), так і східних (Волинського, Подільського). Кольором виділено землі воєводств, що покращує візуальне сприйняття. Умовними позначеннями міські осередки класифіковані за адміністративною ознакою, власницькою належністю та характером локації (вдала, невдала, нереалізована). Указано також неідентифіковані локації. Детально відтворено річкову мережу реґіону. Упорядники максимально уважно поставилися до змін, що відбувалися, і не забули показати, що в 1772 р. Австрія зайняла південно-західну та частково західну частини Кременецького повіту, і волинське місто Збараж опинилося у складі Королівства Галичини й Володимирії Крикун М. Кордони воєводств Правобережної України у XVI-XVIII ст. - Л., 2016. - С.98..

Видання справляє надзвичайно позитивне враження своєю високою науковою професійністю, добре продуманою структурою та ретельним підбором карт. Це, без сумніву, нове слово в українській історичній картографії, яке узагальнює здобутки попередніх дослідників, дає змогу ширше поглянути на аналізовані у праці проблеми та виставити пріоритети майбутнім студіям.

Львівський національний університет ім. І.Франка

місто локаційний документ воєводство

Воєнна доктрина українських націоналістів

Андрій Заяць доктор історичних наук, доцент

кафедри давньої історії України та архівознавства

Львів

В історії українського націоналізму 1920-- 1930-х рр. чільне місце займає постать Михайла Колодзінського (1902-1939 рр.), який за короткий відрізок часу пройшов шлях від рядового члена УВО й ОУН до начальника ґенерального штабу Організації народної оборони «Карпатська Січ», що в березні 1939 р. вчинила відчайдушний опір аґресії угорських військ на Закарпатті, під час якої він і загинув. Якщо про військово-політичну діяльність полковника Гузара (один із псевдонімів М.Колодзінського) в Карпатській Україні опубліковано багато праць, то аналіз його літературної спадщини ще чекає ґрунтовного дослідження. Маємо на увазі, перш за все, книгу «Воєнна доктрина українських націоналістів». Сучасні українські дослідники О.Зайцев¹, В.Кримінський Зайцев О. Воєнна доктрина Михайла Колодзінського // Україна модерна. -- Вип.20. -- Л., 2014. -- С.245-256. Кримінський В. Аналіз світогляду радикального крила членів ОУН через призму «воєнної доктрини» Михайла Колодзінського // Військово-історичний меридіан [Електронний науковий фаховий журнал]. -- С.51--61., В.Рог Рог В. Вступне слово // Колодзінський М. Воєнна доктрина українських націоналістів. -- К., 2019. -- С.3--8., О.Кучерук Кучерук О. Рико Ярий -- загадка ОУН. -- Л., 2005. -- С.174--175. здійснили спроби аналізу головної військової та геополітичної праці М.Колодзінського. О.Баган уважав її «своєрідним синтезом військово-геополітичних ідей українського вольового націоналізму міжвоєнної доби» Баган О. [Рец.] Нове видання з історії ідеології та геостратегії українського вольового націоналізму: Колодзінський М. Воєнна доктрина українських націоналістів. Київ, 2019. 287 с. // Проблеми гуманітарних наук: Серія «Історія». -- Вип.2(44). -- Дрогобич, 2019. -- С.332., а О.Погібко відносив до «перших спроб системного погляду» на воєнну доктрину українських націоналістів Погібко О.І. Воєнна доктрина України -- нормативно-правове підґрунтя законодавчого забезпечення оборони держави // Прикарпатський юридичний збірник. -- Вип.3(9). -- Івано-Франківськ, 2015. -- С.18..

М.Колодзінський працював над книгою в період між 1935 і 1937 рр., перебуваючи в еміґрації (Німеччина, Бельгія, Франція, Югославія). З окремих його листів відомо, що в написанні цієї праці був зацікавлений тодішній керівник ОУН Є.Коновалець, який просив «закасати рукави і підготовляти Ваш реферат» Кучерук О. Осмислення Організацією українських націоналістів в добу Євгена Коновальця проблеми підготовки до збройної боротьби за державне відновлення України // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. -- Вип.24. -- Л., 2014. -- С.109.. Аналогічне прохання висловив Я.Стецько Там само.. Лист останнього датований 10 березня 1939 р., тобто за 7-8 днів до загибелі М.Колодзінського. На перший погляд може здатися, що полковник Гузар не встиг завершити книгу, однак таке твердження буде невірним. Відомо, що в рукописному варіанті вона розповсюджувалася серед членів ОУН, її переписували від руки й обговорювали. Доказом цього є спогади Я.Гайваса Гайвас Я. Воля ціни не має. -- Торонто, 1971. -- С.265..

Першу частину праці М.Колодзінського «Українська воєнна доктрина» було видано 1940 р. у Кракові, а 1957 р. перевидано в Торонто Товариством колишніх вояків УПА. Зараз зберігається у Центральному архіві УПА в Києві. Розділ «Національне повстання» з коментарями О.Зайцева опубліковано 2013 р. у журналі «Україна модерна». Повністю книга опублікована 2019 р. в київському видавництві «Основа». Текст супроводжують передмови В.Рога (с.3--8) і О.Куцина (с.9--11), ґрунтовна біографічна стаття М.Посівнича (с.255--271).

Уже з першого розділу книги -- «Проблема війни й воєнної доктрини в Україні й Європі в минулому» -- видно, що її автор опрацював величезну кількість джерел, до аналізу яких підходив критично й об'єктивно. Варто погодитися з твердженням В.Яшана, що, навчаючись у коломийській гімназії, М.Колодзінський «зачитувався у воєнній літературі, пристрасно студіюючи життя й діла великих полководців» Яшан В. Полковник Михайло Колодзінський // Городенщина: Історично-мемуарний збірник // Український архів. - Т.ХХХШ. - Торонто; Вінніпеґ, 1978. - С.633.. У цьому легко переконатися, коли аналізувати бібліографічний апарат його наукових праць, зокрема «Української воєнної доктрини». На сторінках цієї фундаментальної праці зустрічаємо згадки про Людовіка XI Розсудливого, французького монарха Карла VIII, короля Араґону, Валенсії, Сардинії та Наварри Фердинанда, Карла V Габсбурґа, Ґустава II Адольфа. М.Колодзінський ґрунтовно опрацював військову спадщину Г.Мольтке, А.Шліффена й особливо знамениту працю «Про війну» К.Клаузевіца. Давньоруських князів Олега, Ігоря, Святослава та Володимира Мономаха він вивчав на основі стародавніх джерел, зокрема праці Лева Диякона. В історії запорізького козацтва майбутній дослідник особливо захоплювався діяльністю Б.Хмельницького, І.Богуна та І.Мазепи. Будучи вченим-аналітиком, він об'єктивно й усебічно аналізував події національно-визвольних змагань 1917-- 1920-х рр., давав оцінку УНР і ЗУНР, УГА. Вивчав він також військове мистецтво Червоної армії, знав імена М.Тухачевського, К.Ворошилова, В.Блюхера, адже «ворогів треба знати». Захоплювався Наполеоном Бонапартом як військовим стратегом. Ці знання, багато з яких він почерпнув ще з гімназії, пізніше знадобилися М.Колодзінському під час роботи над своїми розвідками.

«Воєнна доктрина» цілком проникнута ідеєю незалежності. «Є щось фаталістично-величаве в нашій боротьбі за самостійність, -- стверджує автор. -- Так, як Цезар, здобуваючи Галію, відкривав цілу Європу для римської культури й цивілізації, так наші націоналістичні революційні армії мають відкрити західноєвропейській культурі простір, що простягається на схід і південний схід від України. А промінюючим центром цієї культури буде Київ. І цю нашу культурну місію, започатковану й полишену в спадщину нам прадідами, мусимо взяти як один муж в основу воєнної доктрини українських націоналістів, бо це надає глибокого змісту нашій нинішній боротьбі й єднає нас з минулим, як теж надає ціль нашому існуванню на майбутнє» (с.39).

Змістовним у всіх відношеннях став «Історичний огляд української воєнної доктрини», який М.Колодзінський поділив на окремі етапи: княжі, козацькі, найновіші часи. До речі, запропонована автором періодизація дає нам змогу простежити українську історію крізь призму державотворення. На глибоке переконання М.Колодзінського, «український народ має вроджені військові прикмети, які його окреслюють як народ войовників», а власне Україна «уявляла з себе в тому давньому часі воєнний табір і в цьому таборі виростали войовники, яких Олег, Ігор, Святослав та Мономах водили на підбій світу та Чорного моря» (с.40--41). Серед названих руських князів особливо симпатизує автор саме Святославові, який, ідучи на ворога, полюбляв говорити: «Іду на вас!». М.Колодзінський акцентує ще на одному висловлюванні Святослава, котре повністю поділяв: «За нашими військами завсіди була така слава, що без труду відбивали ми сусідні народи й без пролиття крові тримали в покорі цілі народи. Пропаде та слава, як тепер соромно уступимо перед греками. Від предків одержали ми мужність. Пригадаймо ж, яка непереможна була до цих часів наша сила й міцно биймося за своє спасіння. Це не наш звичай втікачами йти додому. Нам або жити з перемогою, або славно полягти, як слід хоробрим мужам» (с.42). Слова Святослава «поляжемо, а не осоромимо української землі, бо мертві не мають сорому» -- не просто слова, але тверді переконання автора. Майбутні події в Карпатській Україні це яскраво довели. Відповідаючи на вимогу угорського посла до карпатських січовиків скласти зброю, М.Колодзінський рішуче заявив: «Ми не знаємо слова капітуляція [...] Ми складаємо найвиразніше свідоцтво своєї органічної приналежності до української нації»¹¹.

Порівнюючи добу Святослава з часами визвольних змагань 1917-1920-х рр., М.Колодзінський писав: «Нам не можуть імпонувати малі армії, малі концепції й малі люди. Творити мусимо велике й захоплююче, відповідно до нашого історичного призначення. Перемога наша в руках Бога, але геройство наше в наших руках. Тільки під Крутами й Базаром гинули так, як Святослав Завойовник. Більшість відділів української армії не вміла здобутися на ту великість. До перемоги, як і до лицарської смерті, треба нам великого духа» (с.44).

Класик англійської геополітики Г.Макіндер визначив основні постулати в геополітиці сили, які згодом набули особливої популярності у середовищі політиків: хто керує Східною Європою, той керує гартлендом (центр землі, серцевина суходолу -- Авт.); хто керує гартлендом, той керує Світовим островом (включає два континенти -- Євразію та Африку, оточені Світовим океаном -- Авт.); хто керує Світовим островом, той керує світом Єфремів С. Бої на Карпатській Україні 14--15 березня 1939 р. -- Івано-Франківськ, 2019. -- С.62. Дністрянський М.С. Геополітика. -- Л., 2011. -- С.68.. М.Колодзінський чудово розумів усю важливість цієї класичної формули, коли стверджував: «Воєнна доктрина українських націоналістів не може забути про те, що кожна п'ядь української землі пересякла нашою кров'ю. Не потом, бо піт ллє і невільник, але чистою кров'ю, пролитою в боротьбі. Це все затверджує за нами право на Схід Європи й усякі зазіхання на наші землі з боку інших народів ми мусимо з обуренням відкинути» (с.47). Хоча головним ворогом України М.Колодзінський цілком арґументовано вважав більшовицьку Росію, проте він також рішуче засудив гітлерівську Німеччину: «Про територіальні апетити цієї держави в Східній Європі можна би не згадувати в воєнній доктрині, якщо би вони були тільки політичної натури. Одначе Гітлер в “Майн кампф” пов'язує майже існування німецького народу зі здобуттям Сходу Європи, а тим самим робить з цього світоглядну справу націонал-соціалізму. Нас мусить обурити така експансивність Гітлера». А далі ще різкіше: «Бандити вони всі міжнародні, які хочуть з України зробити публічний дім, щоб могти провадити тут свої хижацькі плани. Звідки Гітлер дійшов до цього, щоби якраз Схід Європи вибрати для експансії німецького народу? Що його великий і ним обожнюваний народ вклав протягом віків у Схід Європи? Де ж були тоді німці, коли найбільша військова сила, яка коли-небудь була на землі, під проводом Бату-хана злягла на Східну Європу? Ціла середня Азія викинула з себе все, що мала войовничого, на підбій України. Наші предки не злякалися одначе тієї повені диких орд. Київ не піддався без боротьби татарам. Ця оборона Києва гідна того, щоб поставити її на першому місці в світовій історії» (с.47--48). М.Колодзінський, звісно, усвідомлював геополітичну роль Німеччини в тогочасній Європі, розумів, що з таким станом справ не можна не рахуватися, однак був прихильником самостійної державницької політики.

У козацькій добі, яка наступила після занепаду Давньоруської та ГалицькоВолинської держав, М.Колодзінський побачив відновлення колишньої української воєнної доктрини. Як серед київських князів він виділяв постать Святослава, то піднесення козаччини справедливо пов'язував з іменем Б.Хмельницького. Усіх попередників гетьмана він уважав «воєнними романтиками». Його постать цікавила автора перш за все з військового погляду, адже «таку армію, як її мав Хмельницький, виставляли тільки найсильніші імперії й великі вожді» (с.54). Сучасні історики В.Смолій і В.Степанков, відзначаючи величезний полководницький талант гетьмана, цілком вірно стверджують, що Б.Хмельницький «зумів створити боєздатну, добре організовану й озброєну армію» Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. -- К., 2003. -- С.398..

Заслугою Б.Хмельницького був той факт, що йому вдалося підняти на захист козацької України переважну більшість народу: «Наша воєнна доктрина знає тільки тотальну війну, в якій мусять брати участь всі фізичні, духовні й матеріальні сили української нації. Лише в тотальній війні може проявитися вповні геній України, як це було за Хмельницького, коли то на бойовому полі українського народу з'явилася ціла плеяда героїв, що можуть бути гордістю найвибагливішої і найславнішої нації» (с.56). Ці думки, висловлені М.Колодзінським, дуже нагадують ідеї, викладені Т.Карлайлом у праці «Герої, пошанування героїв і героїчне в історії». До військово-політичної еліти найближчого оточення Б.Хмельницького М.Колодзінський відносив І.Богуна, Д.Нечая, М.Кричевського, С.-Н.Мрозовицького (Морозенка), І.Золотаренка, А.Ждановича, які «були не тільки добрі виконавці планів Хмельницького й великі полководці під його рукою, але й самостійні вожді, які ні в чому не уступали маршалам Наполеона, а навіть їх перевищували» (с.56).

Полковникові І.Богуну М.Колодзінський навіть присвятив окремий історичний нарис. Перед нами ґрунтовне військово-наукове дослідження його життя й діяльності крізь призму народно-визвольної війни 1648--1654 рр. Щоб не вдаватися в деталі, звернемо увагу тільки на єдиний аспект. М.Колодзінський одним із перших в історіографії зауважив партизанські здібності полководця. «Богун -- це перший партизан в козацьких війнах на більший розмір. Поляки від нього навчились цього способу провадження війни. Прославлений поляками Чарнецький від Богуна навчився партизанської війни, при помочі якої прогнав з Польщі шведів. Чарнецький дорого платив Богунові за науку. Кілька разів стрічалися вони, Чарнецький завжди на голову бував розбитий, хоч мав кілька разів чисельніше військо. Порівняймо тепер, якої слави заживає Чарнецький у поляків, як у нас мало по суті знають про Богуна» Колодзінський М. Полковник Іван Богун: історичний нарис // Народня бібліотека «Наступ». -- Ч.9. -- Прага, 1941. - С.45.. Відомо, що М.Колодзінський ґрунтовно вивчав теорію і практику ведення партизанської боротьби, читав лекції на цю тематику. Під час оборони Карпатської України він цілком серйозно роздумував над можливістю ведення партизанської «малої війни» проти угорських військ Дад А. Чотири з тисячі: В дворіччя Березня Карпатської України. -- Прага, 1941. -- С.11-12.. На практиці підтвердив один зі своїх висловів, опублікованих на сторінках «Української воєнної доктрини»: «Культ героїв та плекання нашої бойової традиції є фундаментальною справою, що на ній розвивається воєнна доктрина українських націоналістів» (с.57).

«Найновіші часи» в розумінні М.Колодзінського -- події національно-визвольних змагань українського народу 1917 -- початку 1920-х рр., коли «ми одержали українську державу без великого бою, одначе ми не вміли вдержати нашої самостійності, тому що не вміли зорганізувати відповідної військової сили» (с.60). Ці слова, безперечно, стосуються також здобуття Україною незалежності в 1991 р. Висновки М.Колодзінського про те, що «воєнна доктрина українських націоналістів мусить спиратися на соборній традиції, яка має значення для цілого народу, а не є предметом культу одної провінції чи околиці» (с.60), продовжують залишатися актуальними й у наш час. Під «культом однієї провінції» він мав на увазі окремішність діяльності урядів ЗУНР та УНР, бойових операцій галицької й наддніпрянської армій. Він піддає нищівній критиці керівників Центральної Ради, гетьманату, Директорії, котрі не доклали достатніх зусиль, щоб на захист держави став весь народ.

«Воєнна доктрина» М.Колодзінського претендує на соборність і всеукраїнський характер, коли рідну державу активно підтримує переважна більшість її громадян: «Ми хочемо виграти війну, велику й жорстоку війну, яка зробить нас володарями Східної Європи. Ми хочемо виграти ту війну стратегічно, а не тільки тактично. Тому війну українських націоналістів треба брати в цілості» (с.65). М.Колодзінський був глибоко переконаний, що українські політики повинні робити висновки з попередніх невдач, аналізувати причини цих поразок, вивчати військовий досвід розвинутих держав. Він був одним із небагатьох військових фахівців того часу, хто закликав «студіювати війни, які вели більшовики», адже «нема де правди діти -- ми програли війну, а вони -- виграли» (с.69).

Тоді, коли М.Колодзінський працював над своєю «Українською воєнною доктриною», геополітика розвивалася швидкими темпами, перетворюючись на справжню науку. Німецький учений К.Гаусгофер навіть очолював Інститут геополітики, у виданнях якого друкувалися провідні фахівці цієї галузі знань Вегеш М.М., Петрінко В.С. Геополітична енциклопедія. -- Ужгород, 2017. -- 492 с.; Вегеш М.М. Світовий процес і геополітика. -- Ужгород, 2017. -- 303 с.; Вегеш І.М., Вегеш М.М. Карл Гаусгофер: штрихи до портрета геополітика // Регіональні студії. -- 2020. -- №20. -- С.137--145; Вегеш М.М. Геополітична концепція Карла Гаусгофера // Relatii Romano-ucrainene, istorie si contemporaneitate. Румунсько-українські відносини. Історія та сучасність. Romanian-ukrainian relations, history and present. -- 2015. -- С.143--152.. Значний внесок у розвиток світової геополітики зробили С.Рудницький, Ю.Липа, Д.Донцов та ін. Донцов Д. Твори. -- Т.1: Геополітичні та ідеологічні праці. -- Л., 2001. -- 488 с.; Липа Ю. Всеукраїнська трилогія: У 2 т. -- Т.1: Призначення України. -- К., 2007. -- 336 с.; Т.2: Чорноморська доктрина. Чорноморський простір (Атлас). Розподіл Росії. -- К., 2007. -- 392 с.; Академік Степан Рудницький -- основоположник української географічної науки / Відп. ред. О.І.Шаблій. -- Л., 1994. -- 136 с. Геополітична концепція М.Колодзінського була більш радикальною за праці згаданих учених. її автор, наприклад, географію українських земель С.Рудницького називав «перестарілою», віддаючи перевагу новітнім на той час дослідженням В.Кубійовича. «Воєнна географія і кордони України» -- таку назву має окремий розділ у книзі М.Колодзінського. У стилі традиційної політичної географії та геополітики автор стверджував, що «держава з малим простором буде мати іншу воєнну доктрину, ніж держава з великим простором» (с.75). Він зробив спробу «витворити собі географічний образ України, за яку ми боремося». Був глибоко переконаний, що «кордони української держави мають покриватися з нашими політичними, стратегічними і економічними потребами» (с. 77).

М.Колодзінський докладно й точно робить опис того, що він називає «українським простором»: південні кордони України (с.78--80), кордони України з Румунією (с.81-82), із Мадярщиною й Чехословаччиною (с.83-84), із Польщею (с.85--88), із білорусами (с.89-91), із Московщиною (с.92-101), із кавказькими народами (с.102-108). Говорячи про південні межі України, М.Колодзінський переконував, що «Україна мусить мати відповідний воєнний флот, щоби Дарданелли стали для неї отвором. Вистачить поглянути на карту Східної Європи, щоби засвідчитися, що життєвий центр України лежить над берегом Чорного моря» (с.78). Що стосується Криму, то «наш народ мусить бути приготований психічно в разі потреби скотитися лавиною степів і скинути кожного в море, хто буде оспорювати наше право на Крим» (с.79).

На думку М.Колодзінського, «зі сторони Румунії не буде загрожувати велика небезпека Україні, хіба щоби Румунії поспішили на допомогу інші держави. Наступ з румунської сторони може іти тільки в напрямі на Одесу і криворізький залізний басейн. З нашого боку наступ мусить іти просто на Бухарест і нафтові центри в Дамбовіца і Бузеу на північ від Будапешту, як рівно ж в Бакеу в Молдавії по відкиненню румунського фронту за Серет. Зрештою, проти Румунії ми будемо мати завжди союзників серед задунайських держав» (с.82). Додамо, що впродовж усього міжвоєнного періоду Румунія перебувала у дружніх стосунках з Чехословаччиною й допомагала Карпатській Україні поставками кукурудзи. Румунська влада засуджувала напади угорських і польських терористів на населені пункти Закарпаття. Ставши союзником Німеччини у Другій світовій війні, румунські війська взяли участь у захопленні Одеси. Про цей напрям румунської аґресії саме й писав М.Колодзінський.

Значну увагу приділяв він геополітичному становищу Закарпаття. «Через посідання Закарпаття і хребта Чорногори, Ґорґанів, Високого і Низького Бескида ми фактично стаємо ногою в середній Європі. Посідання Карпатського хребта від Дунайця по Золоту Бистрицю підносить оборонність України не тільки в разі нападу з півдня, але і з заходу. Карпати будуть закривати вихід в наше запілля, бо легкий перехід через гори уможливлює нам скоре перекидання військ на Закарпаття» (с.83). Цікаві думки висловив М.Колодзінський щодо подальшої долі Чехословаччини: «Соборна Україна буде найбільшим оборонцем самостійності чехів і словаків» (с.84). Невдовзі він стане свідком подій, які призвели до державного розпаду ЧСР та утворення Карпатської України Вегеш М. Карпатська Україна: Документи і факти. -- Ужгород, 2004. -- 432 с.; Його ж. Колодзінський Михайло Франьович // Вони боронили Карпатську Україну: Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців / М.М.Вегеш, М.В.Делеган, О.Д.Довганич та ін.; відп. ред. М.М.Вегеш. -- Ужгород, 2002. -- С.490--492; Його ж. Наш край назавжди залишиться українським! // Наука і суспільство. -- 1991. -- №2. -- С.26--29; Його ж. Полковник Михайло Колодзінський-Гузар у Карпатській Україні // Визвольний шлях. -- 1993. Річник XLVT. -- Кн.8(545). -- С.955--957; Вегеш М., Горват Л.-І. Біля керма штабу Карпатської Січі // Їх же. Сторінки історії Закарпаття: Історичні статті, есе, історико-біографічні нариси. -- Бухарест, 2003. -- С.368--373..

У журналі «Війна й техніка» М.Колодзінський опублікував ґрунтовну наукову статтю «Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття», яка через деякий час була перевидана у збірнику статей Я.Оршана (Я.Чемеринського) німецькою мовою. У ній ішлося також про Німеччину, а тому не дивно, що текстом зацікавилися німецькі фахівці Організація українських націоналістів: 1929--1954. -- Париж, 1955. -- С.132.. Автор у черговий раз акцентував на значенні Закарпаття для Української держави: «Через Закарпаття ми стали б твердою ногою в середній Європі й мали б відповідний вплив на її політику. Під оглядом стратегічним Закарпаття було б неоцінним для оборонної системи української держави [...] Сильно уфортифіковані Карпати зможуть здержати ворожий наступ рівно з полудня як і з заходу. В цьому випадку має для нас неоцінне значення Лемківщина. З неї ми вічно будемо загрожувати полудневій Польщі. Ніякий поляк не відважиться перейти на схід від Висли, якщо наперед не буде здобутою Лемківщина, сполучена фортифікаційною системою з Перемишлем і Львовом» Там само.. Думки М.Колодзінського підтримували М.Капустянський, Є.Онацький, В.Курманович та інші високі чини ОУН. Прихильно ставилася до проблеми самостійності України й частина представників німецького ґенералітету. Ще в листопаді 1937 р. Є.Коновалець запропонував створити окремий штаб Проводу українських націоналістів для Закарпаття, а в лютому 1938 р. він почав діяти. До нього ввійшли В.Курманович (керівник), Р.Сушко, Р.Ярий, О.Гасин, М.Колодзінський, В.Колосовський та М.Селешко Стахів В.П. Почалося в Ужгороді, а закінчилося в Мармароському Сиготі: Декілька фрагментів подій з новішої історії Закарпаття з приводу 15-річчя постання держави Карпатська Україна // Вісті Братства колишніх вояків 1 УД УНА. - 1954. - Ч.11/12 (49/50). - С.5--7, 10..

Як і всі інші керівники ОУН, М.Колодзінський неґативно ставився до тогочасної Польщі. Він узагалі сформулював тезу, що «Польща є непотрібна держава в Європі, якщо є самостійна Україна» (с.87). Що стосується майбутнього українсько-польського кордону, то його «треба пересунути далеко на захід за Сян і не доходити до Вісли» (с.85). Під час короткого існування Карпатської України Варшава всіляко підтримувала Будапешт у територіальних претензіях до Закарпаття. Після окупації Карпатської України військами М.Горті на Верецькому перевалі в березні 1939 р. відбулося братання угорських і польських вояків із нагоди утворення спільного кордону. Неґативно ставлячись до Польщі, М.Колодзінський не згадує про саботажні акції ОУН. На це звернув увагу польський історик Ґ.Мотика, який відзначав, що найбільша інтенсивність саботажу припала на період від 12 липня до 24 вересня 1930 р. Загалом було вчинено 199 диверсійних актів Мотика Г. Від Волинської різанини до операції «Вісла»: Польсько-український конфлікт 1943--1947 рр. / Авториз. пер. з пол. А.Павлишина, післям. І.Ільюшина. -- К., 2013. -- С.17--18.. Інший польський дослідник Р.Висоцький, який опублікував нові архівні документи щодо пацифікації 1930 р., довів, що українське підпілля в особі ОУН не було «єдиним ініціатором саботажної акції» Висоцький Р. Пацифікація Галичини 1930 р.: Документи. -- Т.1. -- Л., 2019. -- С.16.. Твердячи про радикалізм М.Колодзінського, Ґ.Мотика наводить цитату з його праці про польське повстання 1863 р.: «Треба крови, даймо море крови, треба терору, заведім пекольний, треба пожертвувати матеріальні добра, не лишім собі нічого. Маючи на меті вільну українську державу, йдім до неї всіми засобами й всіми шляхами. Не стидаймося мордів, грабіжі й підпалів. У боротьбі нема етики» Мотика Г. Від Волинської різанини до операції «Вісла»... -- С.15.. Дійсно, українсько-польські стосунки в міжвоєнний період були надзвичайно важкими та неоднозначними Filar W. Kwestia Ukrainska w okresie miedzywojennym (1918--1939). Україна у Другій світовій війні: українсько-польські стосунки // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. -- Вип.13. -- Л., 2005. - С.245-259; Bonusiak W. Stanica Ukrainska w Kaliszu w latach 1924-1939 // Там само. - С.260--271.. їх ускладнювали як саботажні акції ОУН, так і дії польських властей. Необхідно також погодитися з думкою англійського історика Н.Дейвіса, котрий цілком справедливо стверджував, що «мало-помалу угодовська політика (української політичної еліти -- Авт.) поступилася тероризмові. Нелегальна Українська військова організація (УВО) та її наступниця від 1929 р. Організація українських націоналістів (ОУН) діяли з криївок на території Німеччини та Австрії й започаткували кампанії саботажу і вбивств, які в 1930-х рр. підточили всякі передбачувані сподівання на примирення» Дейвіс Н. Боже ігрище: Історія Польщі / Пер. з англ. П.Таращук. - К., 2008. - С.750..

Що стосується білорусів, то, на думку М.Колодзінського, вони є нашими союзниками, а геополітика Східної Європи «засуджує нас з білорусами на вічну дружбу» (с.89). Це стосувалося також майбутніх українсько-литовських відносин. Автор «Української воєнної доктрини» справедливо відзначав, що «кордони з Москвою (тобто СРСР -- Авт.) на півночі є найтяжчі, бо тут нема природних перешкод [...] лихо є ще в цьому, що Київ лежить заблизько до етнографічного кордону і підходи до нього зі сходу і з півночі є майже без жодної природної перешкоди» (с.92). Тож М.Колодзінський пропонує радикальне відсунення українсько-російського кордону: «Коли Брянськ, Курськ і Вороніж є в наших руках, то москалі мусять відсунути свою воєнну базу на Орел, Єлець, Липецьк і Тамбов. В цей спосіб північний фронт знаходився би далеко від Києва і Харкова» (с.93). Чіткою є позиція М.Колодзінського стосовно кордонів із кавказькими народами: «Бар'єр Кавказу забезпечує нас від сухопутного нападу з Малої Азії» (с.102).

Охарактеризувавши всі відтінки майбутніх українських кордонів, М.Колодзінський, будучи справжнім патріотом соборної держави, підсумовує: «Українські націоналісти не сміють зректися ані одного квадратного метра з цієї землі. Тільки в цей спосіб проведені кордони дадуть українському народові змогу проявити себе в історії. Тільки такі кордони піднесуть оборонність України і дають всі можливості для українського народу розвинути до максимуму свої духовні і фізичні сили. Так зазначена Україна -- це є наш стовп хребетний. Тут буде сконцентрована вся сила українського народу і тут лежить наша підстава для дальшого походу в наше майбутнє» (с.108).

Коли автор завершував рукопис своєї праці, українські землі перебували у складі різних державних утворень -- СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії. Невеличким острівцем омріяної свободи стала Карпатська Україна, котра спочатку виборола автономію, а згодом проголосила незалежність. Саме в ній М.Колодзінський бачив зародок тієї України, яку описав у своїй «Українській воєнній доктрині».

Велика соборна Україна за задумом М.Колодзінського повинна була виникнути під час глибоких революційних перетворень, які він назвав «націоналістичним повстанням», адже саме ОУН, на його переконання, мала його провести. Власне, чіткий план цього повстання був не менш радикальним, ніж ціла концепція мислителя: викликати повстання на всіх українських землях; надати йому організованих форм і зорганізувати з повстанських мас українську націоналістичну армію; поширити й закріпити владу на українських землях; знищити живі ворожі сили та перенести війну на ворожі землі (с.133). Сьогодні це може видатися чимось фантастичним. Концепція М.Колодзінського не лише була більш радикальною, ніж праці Ю.Липи й Д.Донцова. Полковника Гузара називали ідеалістом і мрійником навіть керівники ОУН. Можливо, саме завдяки його радикалізму книга 80 років знаходилася в архіві, не будучи опублікованою в повному обсязі.

Працю М.Колодзінського завершують розділи «Роль української еміграції в націоналістичній революції», «Україна і Центральна Азія», «Прометейський союз українського націоналізму і месіанізму», «Українська еміграція на Зеленому Клині», «ОУН і союзники». Чекають на вихід друком матеріали, які зберігаються в Архіві ОУН, зокрема це стосується його епістолярної спадщини. Варто також опублікувати й перевидати ґрунтовні статті та брошури М.Колодзінського «Націоналісти й військове виховання», «Польське повстання 1863», «Залізнична комунікація в СССР», «Полковник Іван Богун», «Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття», «Боротьба італійців за незалежність і соборність», «Партизанська війна» тощо.

Це дозволить нам краще зрозуміти найрадикальнішу українську націоналістичну думку 1920-1930-х рр.

Размещено на Allbest.ru