Аналіз плінфи, зафіксованої in-situ, з кам’яного муру ХІІ ст. Києво-Печерського монастиря (дослідження 2018 р.)

Актуальність дослідження полягає у необхідності детального вивчення давньоруського будівельного матеріалу з кам'яного муру ХІІ ст.

Історію дослідження залишків кам'яної споруди ХІІ ст. на території сучасного Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника умовно можна розділити на 3 етапи [1, с. 184]:

1-й етап: дослідження 1951 р. В. Богусевичем в межах Митрополичого саду та з північного і південного боків Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври було виявлено залишки давньоруської оборонної стіни ХІІ ст.

2-й етап: археологічні нагляди. Залишки фортифікаційної споруди було відкрито в двох місцях у 1991-1992 рр. В. Харламовим уздовж внутрішньої площини західного кута фортечної стіни ХУІІ ст. та у 2007 р. С. Балакіним з північного боку Троїцької церкви.

3-й етап: у 2018 р. (розкопки С. Тараненко) на території Митрополичого саду у п'яти траншеях (2 - на місці досліджень В. Богусевича та 3 - вперше) відкрито залишки фундаментів та стіни ХІІ ст. різного ступеню збереженості.

Під час розкопок було зібрано і досліджено 1178 фрагментів давньоруських будівельних матеріалів: плінфи, каміння, валунів залізистого пісковику. З них - 283 фрагменти плінфи, зафіксованої іn-situ. Основні критерії аналізу: формат (розміри, товщина) зразка, колір, склад і якість глини після випалу, кількість домішок, наявність технологічних відміток тощо. Найважливішим у атрибуції плінфи різних часових проміжків є її формат. У конструкції муру подані для аналізу зразки являли собою забутовку внутрішнього простору стіни між двома рядами фасадної регулярної кладки. Забутовка - масив фрагментів плінфи різночасових проміжків з різним камінням і вапняним розчином. Механічним способом було виміряно розміри будівельних матеріалів. У зв'язку зі специфікою робіт на об'єктах «на місці» (плінфа була частково заглибленою у землю) інформативність несе лише товщина зразка. Цей критерій є основним для точного датування зразків. Існує залежність між товщиною плінфи та часом побудови монументальної споруди: чим товщий виріб - тим пізніше він був створений [2 с. 41]. Так, для зодчества Києва ХІ- ХІІ ст. характерні матеріали завтовшки від 3,5 до 4,5 см. Вже у кінці ХІІ - початку ХІІІ ст. цей показник складав від 4,0 до 5,0 см (подекуди до 6,0 см через масивні глиняні натікання на поверхності по боках). Під час дослідження давньоруського муру було виявлено зразки наступної товщини: 3,0-3,5 см - 18 од. (6% від загальної кількості опрацьованого матеріалу (далі - аналогічно), 3,6-3,9 см - 34 од. (12%), 4,0-4,5 см - 95 од. (34 %), 4,6-4,9 см - 48 од. (17%), 5,0-5,5 см - 32 од. (11%), 5,6-6,0 см - 7 од (3%), не вдалося визначити - 49 од. (17%).

Важливим критерієм для аналізу та атрибуції плінфи є вид глини зразка:

- 207 од. (68%) зразків виготовлені з каолінової глини осадової глинистої породи, у складі якої переважає мінерал каолініт. Колір білий, з домішками (жовтий, рожевий, персиковий, буруватий, зеленуватий та ін.). Має гідрофільні властивості. З водою утворює пластичне тісто, жирне на дотик, мало набухає, мало чутливе при змішуванні та випалі. В Україні поклади каолінів виявлено на значних площах Українського щита [3]. Найчастіше використовувалася у ХІ - на початку ХІІ ст. на території Київської Русі як матеріал для виготовлення плінфи монументальних споруд, пізніше - для виготовлення керамічних та фаянсових виробів.

- 70 од. (31%) з глиняно-слюдистого сланцю (червоних осадових глин) - це щільна сланцювата глиниста порода, яка складається переважно з каолініту або інших глинистих мінералів, гідрослюд, хлориту, а також кварцу, польових шпатів, карбонатів, органічних вуглистих речовин, а іноді сульфідів заліза. Сланці не розмокають у воді.

- 2 од. (1%) з алевритової глини - дрібнозернистої пухкої осадової гірської породи.

- 6 од. (2%) не вдалось визначити.

За П. Раппопортом, лише у ХІІ ст. зодчі почали використовувати глини різних сортів. Зазвичай пам'ятки складалися з однорідних матеріалів, проте зустрічаються й такі, що зроблені з декількох сортів глини. Це, наприклад, церква «Стара кафедра» у Володимирі-Волинському, де 70% плінфи були червоного кольору, а 30% світло-жовтого [4, с. 8].

Важливою структурною одиницею будівельних матеріалів, яка відповідала за її міцність, є кількість домішок. Зазвичай на давньоруських пам'ятках зустрічається плінфа з домішками кварцу, піску, глини іншого виду, алевроліту, польового шпату і окислів заліза. На пам'ятці вони розподіляються наступним чином:

- з незначними домішками глини - 45 од. (20%);

- з незначними домішками кварциту - 28 од. (14%);

- з незначними домішками глини і кварциту - 4 од. (1%);

- без природних і штучних домішок - 185 од. (66%).

За кольором переважає плінфа персикового кольору, яка складає 112 од. (38%) від загальної кількості матеріалів. Частка зразків теракотового і бежевого кольорів складає відповідно 61 од. (28%) та 40 од.(17%). Будівельний матеріал інших кольорів - 51 од (17%). Така кольорова гама пов'язана з різним вмістом каоліну в глині і характерна для пам'яток домонгольського часу на території усієї Київської Русі.

Також, одним з методів датування вважають технологічні сліди на поверхнях плінфи. Технологічними прийнято вважати відбитки, які лишилися на сирці під час формування, сушки чи випалу: сліди від формувальної коробки, напливні бортики, сліди від дерев'яної підкладки, сліди від відсутності підкладки, відбитки дерева від формувальної рамки та ін. До них прираховують і відбитки тварин, людей, рослин, природніх явищ, які відобразилися на сирій глині внаслідок просушування партій будматеріалу на відкритому повітрі. На досліджених зразках чітко проглядаються:

- сліди вапняно-цем'янкового розчину - 15 од. (29%);

- сліди від формувальної коробки - 11 од. (21%);

- напливні бортики - 5 од. (10%);

- мікросліди від протягування правила - 10 од. (20%);

- інші сліди (дощу, трави, лап тварин) - 10 од. (20%).

У північній стінці розкопу, у потужному (до 5 см) шарі вапняно-цем'янкового розчину, було зафіксовано 2 од. фасадної кладки. Зробивши попередню реконструкцію форми муру, можна припустити, що для зовнішньої кладки використовували спеціально виготовлену плінфу. Її можна охарактеризувати наступним чином: це малоформатна плінфа, сформована з каолінової глини, без природніх та штучних домішок, персикового чи бежевого кольору розміром 26-28 х 18-21 х 4,0-4,5 см.

За типологією Д. Йолшина [5, с. 107-111] зразки, знайдені під час досліджень 2018 року, можна віднести до Типу ІІІ - а саме до підтипу ІІІ. 3. Тип ІІІ, характерний для усіх київських пам'яток ХІІ ст., вперше фіксується у кладках Успенського собору (1073-1077 рр.). Вона простежується до 1197 р. у церкві Апостолів у Білгороді, аналогії з якою проводив В. Богусевич [6, с. 42] під час першого відкриття стіни у Митрополичому саду КПЛ. До нього належить великоформатна плінфа, сформована в нерозбірній формі - жорсткому ящику без дна. Основними ознаками цього типу формування є поперечні сліди на торцях, сліди підсипки піском на нижній постільній поверхні (часто не рівній), натікання на торцях з боку нижньої постелі. До підтипу ІІІ. 3 автор відносить плінфу бежевого, рожевого, червоного кольору. Важливою рисою є «вдавлені бортики» - рівні вдавлення на верхній постільній поверхні уздовж одного або декількох торців, навмисно відтиснуті, ймовірно, бічною частиною формувальної рамки.

Можливо таким чином майстри намагалися вирівняти закраїни, що утворилися при знятті прольотки з сирцю. Результатом цього вдавлення є часті сліди натікання з боку верхньої постелі. Від інших цей підтип відрізняється значно меншим форматом: 28-32*24-26*4,5-6,5 (за М. Холостенком та Г. Івакіним) [7, с. 110; 8, с. 67]. Він характерний для невідзначеного в літописі ремонту південно-західного кута Десятинної церкви, а також зовнішніх стін давньоруської трапезної в Києво-Печерському монастирі. Плінфа, знайдена під час досліджень 2018 р., вписується в хронологічні рамки, запропоновані у даній класифікації.

Завдяки проведеному дослідженню можна припустити, що для забутовки внутрішнього простору верхньої частини стіни користувалися будівельними матеріалами, які залишилися після зведення більш ранніх монументальних споруд Києво-Печерського монастиря (Успенський собор, давньоруська Трапезна церква [2, с. 463-464]), та спеціально виготовленою для будівництва мурів плінфою. Про це свідчить відсоткове співвідношення показників товщини складу будівельного матеріалу і технологічні відмітки на давньоруській цеглі. Максимальне розширення дослідження пам'ятки у майбутньому дозволить детальніше вивчити і уточнити дані про будівельний матеріал кам'яного муру ХІІ ст.

плінфа кам'яний мур монастир

1. Махота О.О. Аналіз плінфи оборонних мурів Києво-Печерського монастиря (за даними розкопок 1951-2018 рр.) // І Всеукраїнський археологічний з'їзд: Програма роботи та анотації доповідей (Ніжин, 23-25 листопада 2о18 р.). - К.: ІА НАНУ, 2018.-196 с.

2. Ёлшин Д.Д. Древнерусская плинфа: технология и типология // Труды IV(XX) Всероссийского археологического съезда в Казани. Том III. // Казань: «Отечество». - 2014. - 462 с.

3. Глина - сировина керамічної промисловості, матеріал для виробництва художніх виробів та творів вжиткового мистецтва.

4. Раппопорт П.А. Строительное производство Древней Руси X-XIII вв.. - СПб.: Наука, 1994. - 160 с.

5. Ёлшин Д.Д. Киевская плинфа Х-ХІІІ веков: опыт типологигии // Культурний шар. Статті на пошану Гліба Юрійовича Івакіна. - К.: Лаурус, 2017. - 469 с.

6. Асєєв Ю.С., Богусевич В.А. Воєнно-оборонні стіни XII ст. Києво-Печерської лаври // Вісник Академії архітектури УРСР. - 1951. - № 4. - С. 39-45.

7. Холостенко М.В. Успенский собор Печерского монастиря // Стародавний Киев. - К.; 1975. - С. 107-170.

8. Ивакин Г.Ю. О строительных материалах памятников Киева XII века // Архитектурно-археологический семинар: из истории строительной керамики средневековой Восточной Европы. - СПб., 2003. - С. 66-70.

Размещено на Allbest.ru