Творча інтелігенція Донбасу в період згортання процесів лібералізації

Незважаючи на позиціювання Донецького регіону як промислового центру республіки й акцентування лише його економічних здобутків у розвитку України, представники творчої інтелігенції Донбасу посідали провідне місце в українському національно-демократичному русі. Літераторами зі Сталінської (Донецької) і Луганської областей були організовані неофіційні творчі спілки, правозахисні громадські організації.

Ключові слова: Донбас, творча інтелігенція, письменники, поети, художники, дисиденти.

У жовтні 1964 р. М.С. Хрущова було відсторонено від влади, на його місце прийшов Л.І. Брежнєв. А в серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за грати, переважно були шістдесятники: критик І. Світличний, маляр Опанас Заливаха (1925-2007), правозахисники Валентин Мороз (1936-2019), брати Горині² та ін. Почалася ера лицемірства й брехні, доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини (наприклад, звірячі вбивства художниці Алли Горської (1929-1970), композитора Володимира Івасюка (1949-1979)). А 4 вересня 1965 р. під час прем'єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» І. Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В'ячеслав Чорновіл (1937-1999), Василь Стус (1938-1985) та ін. Усі відчували: настав час вибору. Або відстоювати свої позиції «до кінця», або «пристосуватись» до нових умов життя, або «демонстративно» замовчати. Саме перед таким вибором постали шістдесятники. Їхня юність закінчилася разом з першими арештами Горинь Михайло Миколайович (1930-2013) -- український правозахисник, диси-дент і політв'язень радянських часів; Горинь Богдан Миколайович (н. 1936) -- укра-їнський політичний та громадський діяч, журналіст, мистецтвознавець, політолог, ко-лишній дисидент. Друга хвиля арештів прокотилася 1972 р. Тоді забрали В. Стуса, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця та ін.. Розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, яких зазвичай проголошували «буржуазними націоналістами».

Зазначимо, що явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (Іван Драч, Василь Голобородько (н. 1945), Микола Воробйов (н. 1941)), і неоромантики (Микола Вінгра- новський), і неонародники (Василь Симоненко, Борис Олійник), і пост- модерністи (Василь Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (Микола Шамота (1916-1984) та ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.

Водночас навіть у межах офіціозної імітаційної літератури пробивалися струмені опозиції. З літературного обігу було вилучено роман О. Гончара «Собор» на тій підставі, що в ньому йшлося про потребу відновлення національної пам'яті, про право людини на свободу, засуджувалися прояви пристосуванства та національного нігілізму [4]. Суттєві зміни стались і в поезії Дмитра Павличка (н. 1929). З неї поступово витіснялися штампи «соціалістичного реалізму», за якими дійсність розколювалася на дві непримиренно ворожі сили, що фарбувалися в контрастні чорний та білий кольори. Лірика дедалі глибше виповнювалася розмаїттям барв і форм, пізнавала принади яскравої метафори, проймалася насолодою творчого експерименту. Свідчення цьому -- збірка «Гранослов» (1967 р.). Високі морально-етичні критерії поет обґрунтовував і у великих віршованих формах («Поєдинок», «Вогнище» та ін.), до яких зверталися й інші поети [2, с. 8-9]. Можливо, найповніше в цьому жанрі розкрився талант Бориса Олійника (1935-2017). Скромно дебютувавши у 1960-х роках, він поступово саморозкривався у філософському осмисленні принципових явищ етичного змісту («Дорога», «Рух», «Урок». «Доля» тощо). Особливе місце в його доробку посідає поема-цикл «Сиве сонце моє». З переконливою силою художнього слова тут одухотворюється постать матері.

Діаметрально протилежної позиції послідовно дотримувалася Ліна Костенко (н. 1930). Вона зуміла показати особистий приклад спротиву офіціозній імітаційній літературі. Не подаючи своїх рукописів до видавництв і журналів, вона кинула виклик тогочасному суспільному ладові. В її доробку відсутні поетичні акорди про «щасливе життя» під «мудрим керівництвом» компартії. Після збірки «Мандрівки серця» (1961 р.) лише 1977 р. з'явилася її книжка під символічною назвою «Над берегами вічної ріки». Невдовзі в українській літературі сталась особлива подія, пов'язана з публікацією її історичного роману у віршах «Маруся Чурай» (1979 р.). Читача вразила не тільки нова, свіжа інтерпретація відомого сюжету про легендарну співачку часів Хмельниччини, а й потужний спалах історії. Етична глибина образу Марусі Чурай змушує залишити осторонь питання про реальне існування такої козачки-піснярки. Як би там не було, вона живе й житиме як символ поетичного духу українського народу [5, с. 222-224].

В одну неподільну сув'язь поєднував долю давнього і нинішнього Києва Павло Загребельний (1924-2009) у романі «Диво» (1968 р.), намагався поетапно висвітлити перебіг національного минулого («Первоміст» (1972 р.), «Смерть у Києві» (1973 р.), «Євпраксія» (1975 р.), «Роксолана» (1979 р.), «Я, Богдан» (1984 р.) тощо) [3, с. 194]. Письменники розширяли вікові рамки, зважувалися полемізувати з офіційною історіографією, яка відмовляла українству в знанні свого справжнього родоводу. Тому брутальній критиці було піддано романи «Мальви» «Мальви» -- перший історичний роман письменника Р. Іваничука, написаний у 1965-1967 рр.; надрукований у 1968 р. Первинна назва -- «Яничари», під цією виданий удруге. Романа Іванчука (19292016) та «Меч Арея» «Меч Арея» -- історичний роман українського письменника І. Білика, вперше виданий у 1972 р. У творі описується життя вождя гунів Аттіли (представленого в книжці як київський князь Богдан Гатило). Івана Білика (1930-2012).

Незважаючи на те, що громадська діяльність представників творчої інтелігенції на початку 1960-х рр. розгорнулась саме в столиці, головними її ідеологами і провідниками стали представники Донбаського літературно-мистецького середовища. Для повноцінного аналізу їхньої діяльності необхідно проілюструвати громадську позицію і діяльність найяскравіших представників течії.

Один з найперших у русі шістдесятників -- журналіст і письменник Григорій Гайовий (н. 1937). Хоч і народився Григорій Титович у Чернігівській області, у десятирічній школі навчався в Макіївці Сталінської області. Зрозуміло, що через те, що був сином «ворогу народу», мав критичні погляди на владу. Під час навчання в Київському університеті на факультеті журналістики був знайомий з Борисом Мар'яном, який певним чином вплинув на формування світогляду студентства. Б. Мар'ян був виключений з вишу 1956 р. і ув'язнений у січні 1957 р. на 5 років за виступ на зборах з програмою-мінімумом: усунути від влади привілейовану касту комуністів, дати можливість розвиватися профспілковому й молодіжному рухові тощо. У 1957 р., після другого курсу, Г. Гайовий поїхав на журналістську практику в Макіївку. Тут на вимогу редактора газети «Макеевский рабочий» затаврувати антипартійну групу Маленкова-Кагановича-Молотова відмовив, зазначивши, що вони для нього всі однакові. Унаслідок цього до ЦК пішов «сигнал», що Київський університет погано виховує студентів. До цього додались свідчення, згідно з якими журналіст хвалив Троцького, покривав антипартійщиків і критично висловлювався про В. Бєлінського, К. Маркса, писав глузливі епіграми на викладачів марксизму-ленінізму. Тим часом домагався місця в гуртожитку, де з нього вимагали пояснювальну записку, в якій Гайовий написав правду -- і вона фактично стала самодоносом. Після цього був виключений з університету. Григорій Гайовий залишився в Макіївці, де працював кореспондентом газети «Комсомолец Донбасса». Згодом був відновлений в університеті, після закінчення якого в 1961 р. працював у Луганську в молодіжній газеті «Молодогвардієць» (потім -- «Молода гвардія») [6, с. 57].

За «антирадянські погляди», які Г. Гайовий неодноразово виказував, а також нотатки, куди записував анекдоти про М. Хрущова, у 1962 р. був засуджений на п'ять років. Оскільки ніяких конкретних дій, спрямованих на «підрив і ослаблення радянського державного і суспільного ладу», слідство інкримінувати не змогло, а за погляди нібито не судять, то Гайовий уперто не визнавав себе винним. Усе ж через «антирадянські погляди» у щоденнику Луганський обласний суд 20 червня 1962 р. засудив його за ст. 62 і 64 ч. 1 КК УРСР на 5 років ув'язнення в таборах суворого режиму. Покарання відбував у таборі № 7 (Сосновка), потім на ст. Потьма в таборі № 11 «Дубровлагу», що в Мордовії.

Зазначимо, що 60% контингенту таборів становили українці. Були групи литовців, естонців, латишів, євреїв. Завдяки такому складу в'язнів у таборі було своє нелегальне культурне життя: справляли релігійні й національні свята, діяв літературний гурток. Г. Гайовий писав на клаптиках паперу вірші, зокрема, сатиричні, вивіз звідти повість «Зірвані квіти». Після звільнення у 1967 р. майже 20 років не мав можливості працювати за фахом журналіста, ані на «ітеерівській» посаді, а на робітничу не приймали, мотивуючи тим, що мав вищу освіту. Висіла загроза виселення з Києва за звинуваченням у «дармоїдстві». Працював сезонним різноробом, вантажником, кочегаром.

Тісно пов'язана з Донецьким краєм доля української поетеси, громадської діячки Галини Гордасевич (1935-2001). Хоча дитинство і юність поетеси не пов'язані з Донбасом, наприкінці 1954 р., уже маючи судимість за «антирадянську агітацію», Галина Леонідівна завербувалась у м. Сталіно (з 1961 р. м. Донецьк), де в перші роки перебування працювала різноробом на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання «Обрій» при газеті «Комсомолец Донбасса», яким керував дитячий поет і перекладач Йосип Курлат (1927-2000). Там познайомилася з Василем Стусом, Василем Захарченком (1936-2018), Володимиром Міщенком (1937-2008), Леонідом Талалаєм (1941-2012), Анатолієм Гарматюком (1936-2006). У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком, після чого Г. Гордасевич зрозуміла, що її покликання -- література, а не фізика. Розмовляла із сином українською мовою. Уже за правління Л.І. Брежнєва завдяки провокації органів держбезпеки 1968 р. у видавництві «Донбас» знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, у київському видавництві «Молодь» знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію «затятій націоналістці і бандерівці» [6, с. 59].

Особливе місце в формуванні української національної свідомості належить Донецькому критику і літературознавцю Івану Дзюбі. Іван Михайлович народився в родині робітника гірничого кар'єру. З 1949 по 1953 р. навчався в Донецькому педагогічному інституті. Незважаючи на здобутий фах -- російська філологія, визначає Донбас як край українського слова, сам переважно пише українською. У 1953-1957 рр. навчається в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР. Уже з 1959 р. стає членом Спілки письменників України. Невдовзі І. Дзюбу звільнено з журналу «Вітчизна» за «ідеологічні помилки».

І. Дзюба брав активну участь у роботі Клубу творчої молоді, створеного в Києві в 1960 р. під егідою міського комітету комсомолу. Поступово до роботи Клубу втягнулася молода творча інтелігенція, духовним лідером якої був І. Світличний, інтелектуальними лідерами клубу стали І. Дзюба і Є. Сверстюк.

Саме в період згортання процесів лібералізації в країні в середині 1960-х рр. І. Дзюба складає текст книги, яка стала уособленням ідей шістдесятників «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Залишаючись у межах радянської системи, не відступаючи від основних положень офіційної ідеології, Іван Михайлович намагався звернути увагу влади на становище української нації в СРСР. Найсильнішими місцями книги були сюжети, присвячені русифікації, прикладам українофобії, історії російської експансії і великодержавного шовінізму. Книга швидко поширилася в сам- видаві, її читали по всій Україні. У середовищі інтелігенції з'явився справжній «культ Дзюби». Сам автор, людина дуже скромна і делікатна, не прагнув і не був готовий до такої популярності й такої ролі. Досить швидко книга «Інтернаціоналізм чи русифікація?» потрапляє за кордон. У 1968 р. видавництво «Сучасність» у Мюнхені вперше видало працю Дзюби книжкою. Потім книга була перекладена кількома мовами і видана в багатьох країнах, що призвело до переслідувань автора.

І. Дзюба неодноразово на засіданнях Спілки письменників висловлював свої політичні погляди, чим викликав невдоволення КДБ. Його виступ на захист української мови в республіці був різко засуджений завідувачем відділу науки і культури ЦК КП України. Так, невдоволення викликало те, що Іван Михайлович закликав письменників «вибороти право у своїх творах писати любо до рідної нації і до рідної культури», також пролунало зауваження в тому, що критик займається відшукуванням нової форми, нехтуючи змістом [6, с. 60-61]. Такі випади в бік літератора були непоодинокі, що не спиняло його діяльності.

Послідовним і безкомпромісним борцем з русифікацією України був Олекса (Олексій) Тихий (1927-1984). Народжений у Сталінській області, Олексій Іванович закінчив філософський факультет Московського державного університету, а до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті й у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. Учителював у школах Запорізької і Сталінської областей.

О. Тихий звернув на себе увагу КДБ ще у 1948 р. через критику єдиного кандидата в депутати, за що був уперше заарештований. Отримав п'ять років ув'язнення, яке згодом було замінене на умовне. Другий арешт відбувся 15 січня 1957 р. за лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини військами країн Варшавського договору, а також за «антирадянську агітацію» та «наклеп на КПРС і радянську дійсність» 18 травня 1958 р. Сталінським обласним судом засуджений на сім років таборів суворого режиму і п'ять років поразки у правах. Покарання відбував у Мордовії. Після звільнення в 1964 р. став одним з активних учасників дисидентського руху в Україні Олексій Тихий за правозахисну діяльність у липні 1977 р. засуджений до 10-річ- ного позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5-ти років заслання. Покарання від-бував у Мордовії. Помер у тюремній лікарні в м. Перм (нині місто в РФ). Перепохований 19 листопада 1984 р. на Байковому цвинтарі в Києві..

Олекса Тихий випустив ряд статей про русифікацію Донбасу, жалюгідне становище української мови й культури в Донбасі, статті з проблем українського села у відповідь на статтю про сільські проблеми в «Літературній Україні», в якій, віддавши перевагу колективному способові господарювання, пропонував усе-таки надати більше свобод селянину.

Оскільки О. Тихого до роботи за фахом не допускали, працював монтажником, пожежником, випалював цеглу. Працюючи позмінно, мав можливість їздити до друзів по ув' язненню і правозахисників, пізніше поширював самвидав. Декларуванням політичних поглядів О. Тихого стала книга «Роздуми», в якій письменник аналізує причини занепаду української мови на території Донбасу [7]. Цікавість являє і збірка висловлювань видатних людей «Мова народу. Народ». О. Тихий склав словник неправильностей українських говорів Донбасу. Як зауважують колеги Тихого, він був зразковим носієм української літературної мови. Говорив правильно, обдаровуючи співрозмовника лагідною усмішкою. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості й виняткової терпимості [8, арк. 47].

При дослідженні зародження політичного дисидентства у сфері творчої інтелігенції Донбасу слід звернути увагу на особи Надії і Івана Світличних, народжених у Луганській області. Іван Олексійович відомий як духовний лідер та ідеолог національно-демократичного руху, що зародився в першій половині 60-х років, поет, перекладач, критик, літературознавець, правозахисник. Він незмінно знаходився в центрі кожної культурної акції. У 1962-1963 рр. став одним із засновників Клубу творчої молоді в Києві, одним з перших установив контакт з українською діаспорою на Заході та поширював самвидав. Івана Олексійовича визнавали незаперечним моральним авторитетом у русі.

І. Світличний зробив вагомий внесок як громадський діяч для культурної інтеграції Західної і Східної України, України зі світом. Його поезія виходить за межі творчості шістдесятників, за межі «національної літератури». Він був також першокласним перекладачем, перекладав зі слов'янських мов, французької. Через політичні погляди не уникнув покарання: уперше був заарештований 30 серпня 1965 р., звинувачений за ст. 62, ч. 1 «Антирадянська агітація і пропаганда» КК УРСР. Звільнений 30 квітня 1966 р. Після цього влаштуватися на роботу за фахом не зміг. Вимушений був друкуватися під псевдонімами [9, с. 477].

Громадську позицію І. Світличного розділяла його сестра Надія Світлична (1936-2006) -- публіцистка, відома правозахисниця. Після закінчення філологічного факультету Харківського університету (відділення української мови й літератури) працювала директором школи робітничої молоді в м. Краснодоні, бібліотекарем. У 1963 р. слідом за братом оселилася в Києві. Хоча її діяльність пов'язана вже з періодом «застою», постать Надії Олексіївни логічно доповнює ряд представників творчої інтелігенції Донбасу, які стали провідниками національної ідеї вже на республіканській арені. У березні 1972 р. проти Н. Світличної органами КДБ порушено кримінальну справу, висунувши звинувачення у зберіганні та розповсюдженні антирадянської літератури. У квітні 1973 р. Київським обласним судом на підставі ст. 62, ч. 1 КК УРСР Н. Світличну визнано винною і позбавлено волі у виправно-трудових таборах суворого режиму строком на чотири роки. Відбувала покарання в Мордовії. Після звільнення восени 1976 р. Надія Олексіївна надіслала до ЦК КПУ заяву- відмову від радянського громадянства, мотивуючи свій крок жорстокими переслідуваннями радянською владою інакодумців. У жовтні 1978 р. виїхала в Італію, а згодом прибула до США [1, c. 476-477]

Проблему української мови в Україні і, зокрема, у Донбасі піднімав у виступах і листуванні з однодумцями видатний український поет, критик, публіцист Василь Стус, який з 1959 по 1963 р. працював літературним редактором газети «Социалистический Донбасс» в м. Сталіно.

Одним з перших в русі опору офіційній владі у Донбасі став Олексій Різників (н. 1937) -- письменник, мовознавець, просвітянин, громадський діяч. Сім'я дотримувалася національних і релігійних традицій, що вплинуло на світогляд майбутнього громадського діяча, який розгорнув активну діяльність ще наприкінці 50-х років. Критика культу особи Сталіна, окупація Угорщини, бідність народу спонукали його не лише до розмов, а й до дій. На початку липня 1958 р. Олексій Сергійович запропонував своєму приятелеві Володимиру Барсуківському скласти листівку. Це «Обращение к народу» містило цілком зрілі гасла: «Довольно раскалывать мир на два так называемых лагеря! Долой атеистическую пропаганду! Дайте свободу народу! Долой фашистскую диктатуру партии!». Листівку підписали: «Союз борьбы за освобождение народа (СОБОЗОН)». Поширили листівку 7-8 листопада 1958 р. в Кіровограді й Одесі. Кілька листівок поширили їхні друзі. Деякі листівки пильні громадяни позривали і негайно принесли в КДБ. Уже в лютому 1959 р. КДБ натрапив на слід, а у вересні слідчий відділ УКДБ Одеської області порушив кримінальну справу проти О. Різниківа і В. Барсуківського.

Через кілька днів юнаки зізналися в причетності до листівки, визнали себе винними зауваживши, що зробили це під впливом критики культу особи Сталіна. Слідство тривало три місяці. «Національного моменту» у «злочинній діяльності» не виявили. Військовий трибунал Одеського військового округу визнав доведеною провину О. Різниківа і В. Барсуків- ського в проведенні «антирадянської агітації і пропаганди». Суд урахував позитивні характеристики і призначив обом покарання 1,5 року ув'язнення [6, с. 64].

Деякі постаті українського національно-демократичного руху прийшли до своїх переконань, незважаючи на комуністичне виховання в пролетарських родинах Донбасу. Прикладом такої трансформації політичних поглядів можна назвати журналіста Віталія Никифоровича Шевченка (1934-2012), народженого в м. Сталіно в родині агронома й лікаря. Його політичне визрівання пройшло в другій половині 60-х років, але ще в 1963 р. були написані дві статті: «Громадою обух сталить» -- про єднання всіх національних сил для боротьби проти тоталітарного режиму і «Національна політика в Чехословаччині очима українця». У ній В. Шевченко твердить, що національні меншини в Чехословаччині та Югославії мають можливість розвиватися, тоді як в СРСР і Китаї ведеться політика на їхню асиміляцію і знищення. Обидва тексти потрапили до КДБ, але тільки другий, як ідентифікований за почерком, увійшов до звинувачення.

Віталія Шевченка було заарештовано 14 квітня 1980 р. Його справу розглядав Львівський обласний суд 15-24 грудня 1980 р. Суд, «враховуючи особу звинуваченого», засудив його до семи років таборів і чотирьох років заслання. Термін відбував у 37-му лагпункті таборів суворого режиму в сел. Половинка Пермської області (Урал). Звільнений 5 лютого 1987 р. [10].

Підсумовуючи вищевикладене зазначимо, що загальною атмосферою розглядуваної епохи стало пробудження національної свідомості у сфері творчої інтелігенції, передусім тих, хто займався літературною діяльністю. У країні, де терор став засобом державної політики, сам факт виникнення політичного дисидентства був феноменальним явищем.

Державний терор лише активізував політичний опір, оскільки випробування згуртували та викристалізували його серцевину, зміцнили переконання та завдання українських дисидентів. Дисиденти розворушили суспільство, спричинили конфлікт світоглядів, що було видатним досягненням за умов загальної одностайності.

На тлі всесоюзного дисидентського руху визначальною рисою українського став наголос на позиції, що без забезпечення прав нації неможливе дотримання прав людини. Серед представників творчої інтелігенції України, які з початку 1960-х рр. висунули ряд політичних умов, особливе місце належить представникам Донбасу. Незважаючи на пози- ціювання Донецького регіону як промислового центру республіки й акцентування лише його економічних здобутків у розвитку України, представники творчої інтелігенції Донбасу посіли провідне місце в українському національно-демократичному русі. Літераторами зі Сталінської (Донецької) і Луганської областей були організовані неофіційні творчі спілки, правозахисні громадські організації.

І хоча літераторами були задіяні найбільш дієві заходи впливу, українським інакодумцям не вдалося добитись поставлених завдань, не отримали вони також належної підтримки соціуму. На противагу конструктивним успіхам опозиції в сусідніх Польщі та Чехії, українці зазнали поразки. Однак завдяки їхнім заявам перед світом укотре було поставлено українську проблему, власним прикладом нерівної боротьби засвідчено її злободенність, нестримне прагнення до самовизначення численної нації.

Джерела та література

1. Бажан О.Г. Світлична Надія Олексіївна // Енциклопедія історії України: У 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. -- К.: Наук. думка, 2012. -- Т. 9: Прил-С. -- 944 с.

2. Васильєв В.Ю., Герасимова Г.П. Павличко Дмитро Васильович // Енциклопедія історії України: У 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. -- К.: Наук. думка, 2011. -- Т. 8: Па-Прик. -- 520 с.

3. Головко В.В. Загребельний Павло Архипович // Енциклопедія історії України: У 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. -- К.: Наук. думка, 2005. -- Т. 3: Е-Й. -- 672 с.

4. Гончар О. Собор. -- Львів: Апріорі, 2018. -- 296 с.

5. Дзюба І.М. Костенко Ліна Василівна // Енциклопедія історії України: У 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. -- К.: Наук. думка, 2008. -- Т. 5: Кон-Кю. -- 568 с.

6. ДовжукІ.В., СергієнкоГ.С. Творча інтелігенція Донбасу в 50-60-х рр. ХХ ст.: монографія. -- Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2012. -- 122 с.

7. Тихий Олекса. Роздуми. Збірник статей, документів, роздумів / упор. Осип Зін- кевич. -- Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1982. -- 82 с.

8. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, ф. 590, оп. 1, спр. 146.

9. Швидкий В.П. Світличний Іван Олексійович // Енциклопедія історії України: У 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. -- К.: Наук. думка, 2012. -- Т. 9: Прил-С. -- 944 с.

10. Шевченко Віталій Ничипорович // Віртуальний музей. Дисидентський рух в Україні: веб-сайт. URL: http://museum.khpg.org/index.php?id=1114001960 (дата звернення: 26.08.2018).

References

1. Bazhan, O. G. (2012). Svitlychna Nadija Oleksii'vna. In V. A. Smolij (Ed.), Encyklopedija istorii' Ukrai'ny (Vol. 9, pp. 476-477). Kyiv: Nauk. dumka. [in Ukrainian].

2. Vasyl'jev, V. Ju., Gerasymova, G. P. (2011). Pavlychko Dmytro Vasyl'ovych. In V. A. Smolij (Ed.), Encyklopedija istorii' Ukrai'ny (Vol. 8). Kyiv: Nauk. dumka. [in Ukrainian].

3. Golovko, V. V. (2005). Zagrebel'nyj Pavlo Arhypovych. In V. A. Smolij (Ed.), Encyklopedija istorii' Ukrai'ny (Vol. 3). Kyiv: Nauk. dumka. [in Ukrainian].

4. Gonchar, O. (2018). Sobor. L'viv: Apriori. [in Ukrainian].

5. Dzjuba, I. M. (2008). Kostenko Lina Vasylivna. In V. A. Smolij (Ed.), Encyklopedija istorii' Ukrai'ny (Vol. 5). Kyiv: Nauk. dumka. [in Ukrainian].

6. Dovzhuk, I. V., & Sergijenko, G. S. (2012). Tvorcha inteligencija Donbasu v 50- 60-h rr. ХХst. Lugans'k: Vyd-vo SNU im. V. Dalja. [in Ukrainian].

7. Tyhyj, Oleksa (1982). Rozdumy. Zbirnyk statej, dokumentiv, rozdumiv. In Osyp Zinkevych (Ed.). Baltymor-Toronto: Smoloskyp. [in Ukrainian].

8. Tcentral'nyi derzhavnyi arhiv-muzej literatury i mystectva Ukrainy, f. 590, op. 1, spr. 146. [Central State Archive-Museum of Literature and Art of Ukraine, fund 590, description 1, file 146].

9. Shwydkyj, V. P. (2012). Svitlychnyj Ivan Oleksijovych. In V. A. Smolij (Ed.), Encyklopedija istorii' Ukrai'ny. (Vol. 9). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

10. Shevchenko Vitalij Nychyporovych. Virtual'nyj muzej. Dysydents'kyj ruh v Ukrai'ni:

veb-sajt. URL: http://museum.khpg.org/index.php?id=1114001960 (data zvernennja: 26.08.2018). [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru