Образ ідеального міщанина в уявленні міщан XVI - початку XVII ст. (на матеріалах міст руських земель Корони Польської)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Образ ідеального міщанина в уявленні міщан XVI - початку XVII ст. (на матеріалах міст руських земель корони польської)

Тетяна Гошко, доктор історичних наук доцент кафедри класичних, візантійських та середньовічних студій Українського Католицького Університету

Анотація

Проаналізовано уявлення міщан XVI - першої половини XVII ст. про ідеального міщанина, відображені як у текстах самих міщан, так і в тих, які походили з-поза меж міста. Вони відбивалися насамперед у вимогах до нових міських громадян і до виборних посадовців. Серед чеснот виділяється питання майнового статусу міщанина. На коронних землях зміна ставлення до багатства була пов'язана не лише із розвитком ремесла і торгівлі, а й із поширенням ідей сарматизму.

З одного боку, шляхта намагалася відмежуватися від міщан, утвердити свою інакшість і вищість, з іншого - місто в Речі Посполитій так і не створило власноі ідеології, а сарматизм поступово став ідеологією і верхівки міщанства. В XVI-XVII ст. верхівка міщанства почала в поведінці, побуті, одязі, тощо копіювати шляхту. Заможність окремих міщан стала одним із шляхів до нобілітації'. Окрім майнового статусу, „чоловіка доброго” визначало „правильне” походження й відповідний стиль поведінки, що були обов'язковою умовою отримання міського громадянства. Тільки людину доброі' слави і доброго походження можна було обрати на різні уряди. Серед міщанських чеснот важливим був сімейний статус. Негідним порядного чоловіка був перелюб, за який у міському праві передбачали жорстоке покарання і для чоловіка, і для жінки. Осудною була і проституція.

Неприйнятними для „доброго міщанина” були й окремі „негідні” професії', список яких змінювався з часом. У XVI-XVII ст. до таких зараховували ремесло ката. Як один із міських слуг він був захищений правом, та його ремесло вважали ганебним. Не могли розраховувати на добру славу чарівники і чаклуни, а також гравці в азартні ігри. Однак, ігри, зокрема, гра в кості, були явищем настільки поширеним, що доводилось видавати все нові й нові приписи, які іх забороняли.

Місто відповідало на виклики часу, і відданість старовині тут ніколи не була аж надто твердою. Багато в чому уявлення міщан збігалися з уявленнями шляхти, але були й суттєві відмінності, зокрема у ставленні до чужинців.

Ключові слова: місто, міське право, проституція, кат, азартні ігри, Річ Посполита.

Уявлення міщан про самих себе і про те, яким має бути ідеальний міщанин, відобразилися як у текстах, які продукувалися безпосередньо у містах, так і в тих, які походили з-поза меж міста і регламентували життя у ньому. Зазвичай ці уявлення відбивалися насамперед у тих вимогах, які пред'являли міщани до нових міських громадян чи до різних посадовців, обраних на міські уряди. Ця система цінностей змінювалася з часом, хоч і не радикально. Місто відповідало на виклики часу, і відданість старовині тут ніколи не була аж надто твердою.

З літератури предмету немало відомо про приписи Бартломея Ґроїцького, Павла Щербича чи Павла Кушевича щодо принципів формування органів міського самоврядування і щодо судових справ, але значно менше написано про моральні аспекти життя міського соціуму, які відобразилися у кодексах права XVI-XVII ст. Одначе, саме це є однією з ключових тем згаданих правових трактатів. Уже в артикулах, присвячених принципам формування ради і лави, прочитується уявлення міщан про „чоловіка доброго”, того, хто гідний поваги і послуху, і почасти ці міщанські уявлення про чесноти людини перегукуються із уявленнями шляхти, зокрема у XVI ст. Ґроїцький зазначає:

„Для користі міста обирати в раду слід людей добрих, мудрих, які мають щонайменше 25 років, осілих у місті, не надто багатих і не надто бідних, а середнього достатку, бо багаті й заможні часто звикли громаду утискати і нищити, натомість від убогих, хоч яких зичливих, жодної користі. А от середні до того [врядування] найздатніші, вони, на своєму залишаючись, чужого не пожадають, а посполиту справу вивищують над власною. Iure Municipali art. 44 glos. Також мають бути законно народжені, що завжди проживають [у себе] вдома, люди доброї слави, богобоязні, що шанують справедливість і правду, а брехню і злість зневажають. Таємниць міських не розголошують, у словах і вчинках сталі, обжерливістю гидують, дарів не приймають, помірковані, не пияки, не двоєженці, не улесники, не блазні, не настири, не чужоложці, не такі, кого дружина зрадить, не лихварі, не фальшувальники, не сіячі розбрату. Бо згодою малі речі примножуються, а незгодою великі нищаться. Також не слід обирати на те чужинця, людину з іншого права, і того, кому виповнилося 90 років”.

Серед названих тут чеснот привертає увагу питання майнового статусу. У цьому випадку автор відходить від середньовічних уявлень про бідність і багатство. Часи середньовіччя пов'язані з ідеалами аскетизму, доброчесної убогості і милосердя. Тоді багатство засуджувалося, як таке, що перешкоджало людині осягнути Бога. Це знайшло своє відображення в Новому Заповіті, зокрема в Євангелії від Матвія: «Ісус же сказав Своїм учням: “Поправді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне. Іще вам кажу: Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!” Як учні Його це зачули, здивувалися дуже й сказали: “Хто ж тоді може спастися?” А Ісус позирнув і сказав їм: “Неможливе це людям, - та можливе все Богові”» (Мт 19, 16-26).

Багатство розглядалося як задоволення плоті, воно ж суперечило духовному пізнанню і вдосконаленню. Виразно прослідковується ця ж думка вже у Авґустина:

Але плоть не перестає протистояти духові, а дух - плоті, щоб ми не те робили, що хочемо, виконуючи всяку злу похіть, а наскільки це для нас можливо при Божій допомозі, підпорядковували її собі, не співчуваючи їй і постійно чуваючи, щоб нас не вводила в оману думка, схожа на правду, не зваблювали хитрі слова, не охопила пітьма якої-небудь омани; щоб не приймали ми щось добре за погане чи погане за добре; щоб страх не відхиляв нас від того, що треба робити, а хтивість не скеровувала нас до того, чого не слід робити.”.

У Середньовіччі тіло розглядалося як „огидне містилище душі” (за визначенням Григорія Великого).

Бідність, а особливо свідома відмова від земних благ і тілесних насолод вважалася однією із важливих чеснот. Тому до людей убогих, жебраків, подорожників ставилися із прихильністю. Панівна в ті часи доктрина милосердя мала біблійні корені. Однак все змінилося в XIV ст. Саме тоді у суспільній моралі відбуваються певні трансформації, і якщо у попередні епохи мандрівників сприймали дуже позитивно, то в XIV ст. ставлення до них різко погіршується. Жак Ле Ґофф зазначав: „Коли мандрівники і пілігрими почнуть брати із собою громіздкий багаж., тоді не лише вивітриться дух хрестових походів, а й ослабне смак до подорожей, і середньовічне суспільство стане світом домосидів. Середні віки, епоха піших і кінних подорожей, упритул наблизяться тоді до свого кінця - не тому, що Пізнє Середньовіччя не знало подорожей, але тому, що починаючи з XIV ст. мандрівники стають волоцюгами, окаянними людьми. Раніше вони були нормальними істотами, в той час як згодом нормальними стали домосиди”. На перше місце поступово виходить страх перед чужим, невідомим, незрозумілим. Він стає іманентно присутнім у суспільній свідомості і активно підтримується проповідниками і церковниками. В ті часи з'являються постанови проти жебраків та волоцюг, зокрема в Західній Європі, в тому числі

Англії і Франції . Низку таких приписів було прийнято в різних країнах ще в XIV ст., особливо актуальними вони стали після епідемії чуми, відомої як ,Чорна смерть”. Однак ці правові акти, вочевидь, не були достатньо ефективними, тому час од часу влада змушена була їх приймати знову і знову. Неусталений спосіб життя, відсутність сталого місця проживання, як і сталого джерела доходів, злиденне вбрання - в XIV- XV ст. це були достатні ознаки порушення суспільних норм доброчесного життя, через що людину зараховували до волоцюг і обмежували в правах9.

Ці трансформації моралі добре прослідковуються у містах. Спершу робилися спроби обмежити розкіш серед міщан. Практика сумптуарного законодавства10 відома на теренах Польської Корони з ХІІІ ст., але значного розвитку набула лише у XIV ст. Часто така регламентація здійснювалась на рівні окремих міст через міські вількири. Серед таких постанов одними з найвідоміших є львівські вількири 1383 р. та 1406 р.

1383 р. „Давня ухвала про видатки на святкування весіль11. Також пани райці спільно з цілою громадою так вирішили та постановили, що коли хтось захоче зіграти, чи пак справити весілля, то повинен запросити 16 осіб [гостей] і мати [для них] 4 страви і не більше, як також блазнів мати 2-х і не більше, під [страхом] кари на 4 гривни”.

„Ухвала щодо витрат породіль. Також пани райці спільно з цілою громадою так вирішили та постановили, що жінки у тяжі або ж породіллі не повинні справляти жодної учти під [страхом] кари на 4 гривни”12.

Подібні постанови приймали і в інших містах Корони, приміром, дещо раніше, у Кракові (17 1 1378, 5 VIII 1397) Польський дослідник Ґ. Мислівський навіть вважає, що вони є прикладом імпорту до Львова латинської правової культури.

Уже на межі XV-XVI ст., а особливо дещо пізніше заможність стає однією із чеснот. Зміни були поступовими. Як зауважив Жак Ле Ґофф, у XIV-XV ст. в Європі змінюється ставлення до грошей, але ще не до багатства. Головною відправною точкою у цьому процесі стала зміна ставлення до купців: спершу представники цієї професії були однозначно приречені на пекельні муки, але з часом їх визнала Церква, найперше зважаючи на їхню корисність для суспільства і за умови їхнього лояльного ставлення до християнських цінностей. А у XVI ст. разом з Реформацією в Європі з'являються елементи капіталістичного укладу. Саме відтоді бідність перестала бути чеснотою, що засвідчує витяг із приписів права Б. Ґроїцького: „Убогим, які зубожіли з власної провини, з упертості а чи через якісь злі переступи або лихослів'я, не потрібно допомагати і ніяк рятувати їх [не варто]. Слушно ж бо є, коли той, хто зажив злої слави, й отой, хто поводиться зле та непристойно, потерпає від убозтва. Spec. Sax. Lib. 3, art. 39. Убогість зла й переступу не зневажує. Paupertas in delictis non excusat. [Бідність не виправдовує злочинів.] Там само. Pauperis non miserebitur in iudici. [Суд не має милосердя для бідних]”.

Відповідно, і багатство з цього часу перестали розглядати як однозначне зло. Воно могло як зашкодити людині осягнути райську насолоду, так і допомогти.

На землях Корони Польської зміна ставлення до багатства була пов'язана не лише із розвитком ремесла і торгівлі, а й із поширенням ідей сарматизму. З одного боку, шляхта намагалася відмежуватися від міщан, утвердити свою інакшість і вищість. Як відзначила М. Боґуцька, поступово, коли сарматизм став убиратися в щораз то яскравіші барви родовитого шляхетства, славити його чесноти і військові звитяги, гідний спосіб життя, міщанин ставав у суспільній уяві постаттю дедалі більш двозначною, набував рис ошуканця і злодія, особи брудної і аморальної. З іншого боку, місто в Речі Посполитій так і не випродукувало своєї ідеологічної програми, а сарматизм поступово став ідеологією і верхівки міщанства. Ба більше, сарматизм коронних міщан мав великий вплив на дальший розвиток польської культури. Відтак, замість того, щоб культивувати, як це було у містах на Заході Європи, схильність до ощадливості і наполегливої праці, в польських містах заохочувалося прагнення до розкоші, до блиску замість скромності.

В XVI-XVII ст. верхівка міщанства стала намагатися в поведінці, побуті, одязі, тощо копіювати шляхтичів. Це стосувалося не лише тих міщан, які прагнули отримати нобілітацію, а й тих, які не ставили собі такого завдання та залишалися і реально, і номінально в міщанському стані, далі займаючись ремеслом і торгівлею. З початку XVII ст. у містах став модним шляхетський одяг - кунтуші з дорогої тканини, прикрашені хутром, кольорові, часто червоні, чоботи та широкі пояси. Одяг цей частіше використовували на свята, на вихід, бо для роботи він був зовсім не пристосованим. Саме такий стиль вбрання відрізняв у XVII ст. польських міщан від французьких, голандських, англійських, які були більш прагматичними і виваженими у своїх тратах. Однак, такий одяг став настільки популярним серед окремих кіл міщан, що навіть у великих містах, як от у Ґданську, де було все потрібне, щоби плекати свою міщанську ідентичність, заможні міщани вдягалися як шляхтичі. Окремі представники міщан в ті часи стали носити шаблю, що віддавна було ознакою приналежності до шляхетського стану.

Досліджуючти одяг львівських міщан XVI - початку XVII ст. за архівними матеріалами, Ірина Замостяник пише:

„Доповнювала чоловічий стрій зброя, яку носили як для оздоблення костюма, так і для відлякування зловмисників, та самооборони. Найбільш поширеними серед такої зброї були шаблі, які прикріплювали до жупанів, контушів або іншого верхнього одягу. Найпопулярнішими серед міщанства були угорські шаблі, які могли покривати позолотою. Бідніші міщани та юнаки носили зі собою в піхвах ножі, які могли бути коштовно оздоблені. Такі піхви, відлиті в сріблі з ланцюжком, були у ливарника Григора зі Львова. Крім того, міщани до пояса пристібали “тлумок” - мішечок, в якому зберігали гроші. Як правило, такі мішечки були пошиті зі шкіри та оксамиту”.

Відомо, що мода на угорські та турецькі шаблі поширилася серед міщан в часи Стефана Баторія. Про наявність зброї у міщан писала на матеріалах київських міщанських тестаментів Наталія Білоус. Власне особливо важливим для розуміння ситуації є наявність у міщан зброї, яка мала статусний характер.

Також міщани в XVI-XVII ст. носили прикраси, коштовне каміння (бірюзу, рубіни, смарагди, діаманти тощо), часом перстені-печатки (сигнети), які мали і практичне застосування. Предмети розкоші мали і львівські міщани руського походження. До прикладу, у книзі індуктів і протоколів ради Львова (1507-1530 рр.) від 26 березня 1516 року зафіксовано заяву золотаря Іоанна про те, що він отримав від русина з Белза Леха золотого персня вартістю 6 злотих. Коштовні перстені та намиста з перлів купувала і колишня дружина Макарія Тучапського, Олена, яка після його висвячення й далі жила на Руській вулиці, й за старою пам'яттю джерела її іменували Макаровою. Щоправда, купуючи прикраси, вона залізла у борги, і була оскаржена шляхетним Себастіаном Зеленським - 7 січня 1545 р. до львівських актових книг була занесено його заяву про поквитування Олени Макарової за срібний пас та намисто з перлів. Згодом за Олену поручився пекар Онисько і повернув її борг у 8 злотих, про що є відповідний запис у тих-таки книгах під тією ж датою. Незабаром після цього Олену позвали до суду через скаргу на неї краківських купців Миколи Пернуса та Ларинча Брікнера. Як закінчилася ця справа, невідомо, але з джерел видно, як любила русинка Олена Макарова коштовності, і, не лякаючись боргів і судових позовів намагалася їх нагромаджувати. Чимало даних про люксус і предмети розкоші у міщан дають їхні заповіти.

Одним із свідчень наслідування міщанами шляхти у стилі життя і поведінки є поява міщанських портретів у першій половині XVII ст. Як відомо, першим збереженим до наших днів суто міщанським портретом є портрет львівського патриція Єжи Боїма (1537-1617). Боїм, на відміну від Костянтина Корнякта (1517/1520 - 1603), чий портрет дійшов до наших днів лише у двох копіях, не відмовився від міщанського статусу і далі займамся купецтвом, яке дозволено було лише міщанам і ніяк не асоціювалося з людьми шляхетського походження. Хоч Мєчислав Ґембарович наголошує на стилістичних відмінностях портрету львівського міщанина від шляхетських портретів XVI ст., та сам факт написання портретів міщан свідчить про їхнє прагнення бути схожими на шляхту бодай зовнішніми ознаками. Ще більше підтверджує цю тезу те, що на портреті Єжи Боїма розміщено його родовий герб і особиста монограма, що також аж ніяк не було характерним для міщанського стану. Ба більше, саме в цей час з'являються і жіночі міщанські портрети, хоча в XVII ст. вони ще були рідкістю. Одним з найцінніших жіночих портретів епохи бароко на річпос- политському просторі загалом є портрет львів'янки Барбари Лангішувни, доньки львівського купця-міщанина грецько-руського походження, який помер у 1635 р.

У цей час місто уже перестає продукувати сумптуарні постанови, оскільки змінюються уявлення міщан про багатство, яке часом демонструють навіть без його реального існування. Тепер уже шляхта, щоб відмежуватися від міщан, яких природньо вважала людьми нижчого сорту, намагалася ввести обмеження на розкіш, зберігаючи цю прерогативу виключно для себе.

Однак спроби шляхти через сеймові конституції 1613, 1620, 1629 рр. заборонити міщанам носити шовкові тканини і дорогі хутра не мали успіху. До прикладу в 1613 р. постановили:

„Lex sumptuaria [Закон про розкіш]

78. Вбачаючи в тому велику шкоду для Речі Посполитої, і не бажаючи стан шляхетський і в тому зрівнювати a plebeijs [з плебеями], постановляємо, щоб жоден міщанин, ані plebeius, excepto Magistratu [плебей, за винятком магістрату], не смів вбиратись у шовковий одяг і підшивки, як також у коштовні хутра, окрім хіба лисячого та іншого гіршого, а ще щоб у сап'яні ніхто з них не ходив sub poena 14 marcarum ad cujusvis in- stigationem [під страхом кари на чотирнадцять марок за будь-якого оскарження] на користь делятора. Про що forum ex termino tacto [розгляд в обумовлений термін] у кожному міському суді”.

Нову постанову про розкіш прийняли у 1620 р., а у 1629 р., розуміючи, що всі попередні приписи були марними і недієвими, змушені були на сеймі знову прийняти конституцію про обмеження розкоші для нешляхтичів і про штрафи за недотримання цих заборони:

„Запобігаючи непотрібним збиткам і приводячи до дії конституцію 1613 р. de lege sumptuaria sancitam [про закони, що забороняють розкіш], постановляємо, аби всі plebeiae conditionis [плебейського становища], які в наших містах цієї конституції не дотримують, від кожної особи мають по злотому давати annuatim [щорічно], сплативши за квитом, рік від цієї провини мають бути вільними, exepto magistrate [за винятком членів магістрату], які нічого не повинні давати. Цю кару кожний уряд у своїй юрисдикції, світській чи духовній, sub poenis contra negligentes officiales sancitis [під страхом кари, прийнятої проти бездіяльних чиновників], на осіб вище зазначених має накладати..”.

Але і після цього подібні постанови мало впливали на міщан, котрі серед чеснот вбачали багатство, яке часто в їхній свідомості поєднувалося з нобілітацією та належним рівнем освіти. Не дивно, що уже в XVI ст. рівень освіти серед міщан був не набагато нижчим, а часом і вищим, аніж у шляхтичів. До прикладу, в мало-польських містах серед патриціату 70%, а серед поспільства 30% були письменними, в той же час на теренах Краківського воєводства до таких належало лише 31% шляхтичів. Марія Боґуцька припускає, що подібною була ситуація у багатьох регіонах Корони. Ба більше, наприкінці XVI - на початку XVII ст. у Краківському університеті 40% студентів мали міщанське походження . Таке прагнення міщан до освіти було цілком зрозумілим, бо саме це відкривало їм шлях до кар'єри, визнання і, врешті, грошей. А це своєю чергою могло привести до нобілітації і отримання тих привілеїв, якими володіла родова шляхта. Відтак, поняття майнового статусу як чесноти змінювалося з часом, і в трактатах XVI-XVII ст. уже відображено уявлення міщан саме цього часу, коли бідність перестала бути чеснотою, а багатство асоціювалося із нобілітацією.

Окрім майнового статусу „чоловіка доброго” як в уявленні шляхти, так і міщан, визначало не лише походження, але й притаманний йому стиль поведінки. Про чоловіка доброї слави розважає Павел Щербич. Він підкреслював, що безчесним не може бути той, хто походив від двох дідів і двох бабів, а також від батька і від матері, чия порядність не була нічим підважена, тобто чиї предки мали бездоганну репутацію. Такого ніхто не міг оббрехати чи звинуватити у безчесності, хіба якщо він сам учинить щось таке, за що міг би втратити своє добре ім'я. „І хай би також прадід його свою славу порушив або не порушив, тоді те правнукові ні не зашкодить, ані не допоможе, бо честь і сором не сягають далі, ніж до третього покоління”. Практично те саме читаємо у „Саксонському зерцалі”: „Чиї права не підважені протягом чотирьох поколінь предків, тобто зі сторони обох дідів і обох бабусь і батька й матері, народження (походження) того не може бути зганьблено, якщо тільки він не втратив свого права” (Земське право І, 51 § 3). Щоправда, в часи Ейке фон Репкова відносно легко можна було собі повернути добру славу: „Законних дітей не може мати чоловік, який позбавлений прав, хіба тільки він вийде на бій на коні і зі списом перед королівським військом проти іншого короля. Тоді йому повертаються його права, але не його майно, якого він був позбавлений” (Земське право І, 38).

У XV-XVI ст. так вирішити справу було вже неможливо. Але вимога доброго походження залишалася не просто актуальною, а однією із засадничих. Саме на цей аспект звертали увагу не лише при обранні на різноманітні посади, а й при наданні міського громадянства. Це добре видно із листів, які новоспечені міщани мусіли надавати раді міста, громадянство якого вони отримували. Власне для отримання міського громадянства необхідно було засвідчити своє законне походження і добру славу. Орест Заяць зазначає: „Вимога доброї слави та порядності була природною - з особою, яка приймала міське право, громадянам міста доведеться співіснувати у майбутньому. Хоча теоретично існувала думка, що кожна особа володіла доброчесністю, якщо не доведено протилежного, все ж кандидатів на міське громадянство, особливо, якщо він походив з інших населених пунктів, необхідно було це довести”. Хоч у реєстрах прийняття до міського громадянства часто зазначалося, що були надані відповідні листи, які засвідчували походження і поведінку майбутнього міщанина, але до сьогодні на руських землях збереглися лише одиниці джерел подібного характеру. О. Заяць слідом за Казімєжем Качмарчиком взагалі стверджує, що листи доброго походження до наших днів не збереглися40. Однак, це не зовсім так. Стосовно Львова відомі такі листи з Кам'янця (19 IV 1460) та з Нового Сонча (27 VII 1491) . Польський дослідник Анджей Янечек знайшов і опублікував п'ять нових листів „доброї волі”, які стосуються історії Львова. Відкриті вони були в Перемишльському кодексі, що нині знаходиться в Бібліотеці Празького університету. Ці листи чи не найкраще ілюструють уявлення міщан про „доброго міщанина”, саме такого, якого воліли бачити у своїх лавах. У листі (1 VII1426), виданому бурмистрами і райцями Оломоуца якомусь Томанові, зазначалося: „Доводимо з повагою до відома, що наші шановні співгромадяни зібралися разом та визнали, що шановний Томан, пред'явник цього листа, законно народжений від шляхетних батька та матері і при них від молодих років і в часі навчання перебував, і повсякденно поводився приязно, поважно та ввічливо, чим заслужив повагу від усіх. Таким чином ми не можемо сказати про нього нічого, крім доброго та хвального”. При тому радники Оломоуца не забули відзначити свою прихильність і відданість своїм львівським колегам і просили їх, щоб вони щиро і сердечно прийняли Томана до лав львівських громадян задля його порядності . Те ж засвідчували і львівські райці в стосунку до колишніх своїх співгромадян:

„Ми, райці міста Львова, цим листом повідомляємо всім і кожному, хто того потребує, теперішнім і прийдешнім, котрі його читатимуть, нашим щиро відданим друзям, що перед нами при раді особисто став шановний цехмайстер Мартин Штирмер, швець, також Ґеорґ Ґредиґер і Ґеорґ Колєр, наші співгромадяни, які відкрито визнали і присягнули на всіх святих, піднісши пальці перед цілим містом, як годиться за законом, що означеного Адама Шперлінґа, пред'явника цього листа, народжено в законному шлюбі, від шановних батьків Мат[иса] Шперлінга, батька, і Доротеї, матері, підданців і вірних святої Римської церкви, і що ці його батьки ціле життя поводилися порядно та чесно, тож про цю людину, вище згаданого Адама, їхнього сина, годі сказати щось, крім доброго”44.

Тобто, добре походження і гідна поведінка були обовязковою умовою отримання міського громадянства.

Незаконне походження обмежувало правочинність людини у тогочасному суспільстві, і навіть було підставою для ненадання чи позбавлення міського права. Ці приклади не були надто частими, зокрема, К. Качмарчик, описуючи процедуру набування міського громадянства Кракова, згадує один такий приклад, що стосувався краківського міщанина Яна Треткопа. В 1488 р. краківські райці позбавили його міського громадянства через те, що поширилась чутка про його неналежне походження. Однак Треткоп вдався до Пйотковського сейму, де зумів довести свою правоту, і уже наступного 1489 р. його ім'я було внесено до реєстрів краківськох міщан без жодного окремого пояснення.

У цьому контексті показовим є один сюжет із широко відомої справи львівського патриція доктора медицини Мартина Кампіана, проти якого ініціював судовий процес Еразм Сикст, звинувачуючи його у зловживанні владою і фінансових махінаціях. У розпал судових перипетій і суперечок 19 квітня 1629 р. Кампіан помер, але справа тривала. Тоді ж представники коронного гетьмана Станіслава Конєцпольского від його імені вимагали від міста Львова, щоб воно видало увесь спадок померлого доктора, включно з усім нерухомим і рухомим майном, грошима, золотом та сріблом, а також нащадків Кампіана, під тим приводом, що його батько був підданим-втікачем з маєтку гетьмана. Наслідком цього позову було те, що син Кампіана змушений був заплатини гетьманові викуп у 3000 злотих.

На важливості „доброго походження” наголошували і звичайні міщани. Зокрема, в 1649 р. в актові книги було внесено тестамент львівського передміщанина Бартломея Краковчика, який заповів на своє поховання витратити 120 злотих, щоб усе було так як належить достойному християнинові; на костел св. Анни його дружина мала передати 200 злотих, на бернардинів, кармелітів, домініканців, авґустиніан - по 100 злотих. При цьому він заповів, щоб до Братства Божого Тіла було передано 100 злотих, але так, щоби братчики при костелі створили касу, з якої можна було б без відсотків позичати кошти бідним людям але неодмінно, щоб вони були пристойного походження.

Те, наскільки важливим було питання честі, видно хоча б з того, що ніхто не міг людину позбавити її, хіба з дуже поважної причини. Це могло статися лише через вчинений злочин, який відповідно до права передбачав би кару на горло, або відрубування руки.

Тільки людину доброї слави і доброго походження можна було обрати на різні уряди. До таких обранців висували особливо високі вимоги. У приписах міського права неодноразово згадувалося про чесноти, від яких юридично залежала можливість дістатися до тих чи інших посад у місті. Наприклад, на уряд прокуратора так само мали обирати лише гідних людей: „Прокуратором не може бути, надто у справах світських, особа несповна розуму, той, хто ще не досягнув кмітливих років, єретик, чернець, єврей, священик, жінка”. Посада ця була надзвичайно відповідальною, і право застерігало обраних від використання її у власних інтересах і для власного збагачення: „Прокуратор, який зрадливо вчинив би, зумисно і з власної волі давши себе використати на шкоду тому, чию справу захищав, або допустивши розвідати стан справ і захисту тієї сторони, чию справу взявся захищати, коли пристав би до сторони противника і чинив або захищав справу того, проти кого мав бути, на шкоду першому, чию справу мав би захищати, за таке має зазнати такої кари і покути, як оголошення безчесним”. В іншому трактаті маємо детальніше пояснення щодо кари за корисливі дії зокрема прокуратора: „Якби у будь-якій суперечці, як щодо майна або маєтку, так і щодо кари на горло, прокуратор, ведучи справу, або зрадив [свою] сторону, або вдався до обману й ошуканства на шкоду тому, від чийого імені він діє, і те йому довели, то [такий прокуратор] повинен насамперед заплатити [своїй] стороні за ту заподіяну їй шкоду, а відтак його мали покарати мітлами при ганебному стовпі, і нарешті вигнати з міста чи тієї землі, відповідно до тяжкості вчинку і завданої шкоди”. Однак, часто меркантильні інтереси переважували страх перед покаранням, і тому саме цей пункт найчастіше порушували.

Високі вимоги ставили у правових кодексах і до суддів, які мали вирішувати долю інших, тож мали користуватися безперечною повагою у суспільстві:

„Суддя повинен мати такі чесноти: страх Божий, правдивість, мудрість, кмітливість, виваженість, однакову милість до всіх, правничу обізнаність, здібність. Судити мусить без поспіху, гніву, ненависті, милості, приязні, боязні, дарів; бо дари застилають очі мудрої людини і долають людську справедливість. На те є приклад, як один перський король, дізнавшись, що певний суддя в Азії, такий собі Зизанес, судить заради дарів, наказав його вбити, здерти шкіру, і почепити її на місці, де вбитий судив. На те місце, як на стілець, посадив потім його сина Отана, щоби сидів, дивився на батькову шкіру і пильнував, аби самому такої кари не зазнати. [...] Треба також, щоби суддя в собі не лише ці речі мав, а й багатомовність, статечність, особисту поважність, щоб на нього люди, як каже Горацій, як на Бога дивилися; а в сумнівах, сварках, незгодах щоб боялися самого його вигляду”.

Серед чеснот важливе місце посідала некорисливість і „страх Божий”, вірність клятві і букві права.

При всьому цьому не вважалося чимось негідним для міщанина кількаразове одруження: „Кожному вільно брати шлюб стільки, скільки забажає, доки без дружини бути не може чи не хоче, хай би вони йому три або й чотири рази помирали. Так само жінці по смерті [кожного зі] своїх чоловіків вільно та пристойно йти за іншого, а діти, народжені хоч від першого, хоч від останнього, майно родичів своїх успадкують неодмінно”.

Ставлення до сексуальних стосунків у Середньовіччі було доволі складним. У Середні віки „первородний гріх, гріх інтелектуальної гордині, інтелектуального виклику Богові замінено середньовічним християнством на статевий гріх”. Весь уклад суспільства для середньовічного християнина визначено цим гріхом. „Адам через свій переступ залишив нам подвійне покарання: духовне і тілесне. Перед Адамовим падінням люди були рівними в мудрості й однаково подібними до Бога. Але після падіння в гріх стало інакше, бо вже через гріхи один є мудріший аніж інший, і один другому мусить служити”. Цей пасаж, введений П. Щербичем у правовий трактат, як ніщо інше, підтверджує, що автор, як і більшість його сучасників, інтелектуально не відмежувався від середньовічних уявлень. Люди ранньо- модерного часу лише переосмислювали і трансформували їх, спираючись на здобутки нової доби - гуманізму.

Все, що було неприродним - заслуговувало на осуд. Примітно, що саме на прикладі Адама, з яким і пов'язано первородний гріх, Щербич пояснює неприродність шлюбів між близькими родичами: „Від Адама починається перший вік і право природжене. Той також, якби нині був живий, не міг би одружитися, бо з кревними у спадній [лінії], inter Deszendentes [між нащадків] шлюб узяти не можна”.

Негідним порядного чоловіка вважали все, що суперечило природньому стану речей. До такої категорії зараховувалися стосунки з жінками-родичками: „Якби проти когось свідчили, що із пасербицею своєю, з мачухою чи з братовою донькою непотребні взаємини мав, або також із якимись близькими в роді жінками, то такого за поради людей вчених, на праві обізнаних, слід покарати відповідно до описаного давнього цісарського звичаю”. Гріховними були і гомосексуальні стосунки чи прояви зоофілії, що вочевидь мало місце в ранньомодерному суспільстві, тому й обумовлювалося правом: „Якби було знайдено такого, хто з худобою, а чи хлоп із хлопом супроти природи справу мав, то [його] має бути на горло покарано і відповідно до звичаю спалено вогнем, без жодного помилування чи ласки, бо то гріх ганебний і сороміцький, вартий найсуворішої кари”. Все це були злочини з найтяжчої категорії, оскільки виразно суперечили християнській моралі.

У середньовіччі високо цінували цнотливість, у т.ч. дівочу. За її втрату кодекс хелмінського права XIV ст. передбачав суворе покарання, і не лише для дівчини, а й для її батька, який, будучи опікуном доньки, мав її пильнувати. Але якщо звинувачення були неправдивими, і це вдалося довести свідками, то кару мав понести горе-чоловік, причому не лише фізичну, але і матеріальну:

„Про недоторкану панну. Якби якийсь чоловік свою доньку видав заміж як дівицю, а чоловік, узявши її за жінку як недоторкану дівчину і спавши з нею одну ніч чи більше, сказав, що не була дівицею і потому відіслав до батька й матері з таким звинуваченням. Батько доньки, за поради старших, повинен вислати поважних людей, чоловіків чи жінок, оглянути сліди на простирадлі, на якому першу ніч [молодята] лежали. Якщо ті люди визнають, що донька була дівицею, тоді батько тієї доньки має її чоловікові дати 40 різок перед судом, а понад те [її чоловік] заплатить йому 5 фунтів, або ж 20 гривен, а судді - вину окремо. [...]

...Якщо натомість дочці доведуть, що не була дівицею, тоді її батько має її забрати і ув'язнити дожиттєво, а дім його поганьблений, має бути зруйновано, бо в такому місці нічого доброго бути не може”.

Негідним чесного чоловіка вважався й перелюб. Таке уявлення корінням сягає Біблії. Зокрема за Євангелієм від Матвія в одній із проповідей Ісус сказав: «Ви чули, що сказано: “Не чини перелюбу”. А я вам кажу, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм. Коли праве око твоє спокушає тебе, - його вибери і кинь від себе; бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєни все тіло твоє було вкинене. І як правиця твоя спокушає тебе, - відітни її й кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєни все тіло твоє було вкинене. Також сказано: „Хто дружину свою відпускає, нехай дасть їй листа розводового”. А я вам кажу, що кожен хто пускає дружину свою, крім провини розпусти, той доводить її до перелюбу. І хто з відпущеною побереться, той чинить перелюб” (Мт. 5, 27-32). Відповідно до Біблії, всяка сім'я освячена Богом, тому все, що є проти сім'ї - гріховне: „Хто дружину відпустить свою не з причини перелюбу, і одружиться з іншою, той чинить перелюб. І хто одружиться з розведеною, той чинить перелюб” (Мт. 19, 3-10). Відтак, перелюб за нормами як канонічного, так і світського права, заслуговував на жорстоке покарання. Адже, перелюб - це диявольська спокуса, в якій гине саме душа.

Найдавніший із відомих кодексів хелмінського права передбачав для зрадливих жінок таку кару: якщо чоловік застав жінку з коханцем, навіть якби той утік, то чоловік мав її віддати на побиття батогами при стовпі, вимастити болотом і лайном, а влада мала її засудити до вигнання з міста. Якщо ж жінку спіймали на перелюбі й замкнули разом з коханцем, то обох мали закопати живцем.

Менш „вишуканими”, але не менш жорстокими, були кари за перелюб, які передбачали кодекси міського права кінця XVI ст. Зокрема у трактаті Щербича читаємо: Чужоложника, який явно чужою дружиною стосунок має, чоловік може не лише в суді звинуватити, а й сам може його судити, якщо його з дружиною застане. Якщо ж його [перелюбника] спіймати не зумів, тоді може його поранити або й убити. А коли чоловік запідозрив дружину у зраді з якимсь чужоложником, і до того ж при свідках тричі [марно] йому казав дати дружині спокій, то якби його потім застав на таємному якомусь місці {у своєму домі, або в чужоложника при розмові з ним, або в корчмі, або в городі}, може його власноруч убити. {Але якби його деінде застав, як із нею [дружиною] розмовляв, тоді має доставити трьох свідків, гідних віри, які [ту] їхню розмову довели б, а відтак доправити його [чужоложника] до судді, який такі справи судить. А той, розпізнавши правду, має скарати його [чужоложника] належно.}». Однак тут-таки Щербич зауважив, що у шести випадках чоловік не має мститися за зраду дружини чи оскаржувати зрадницю та її партнера у суді: „Найперше, коли й сам зраджує. Друге, коли сам на те причину дав. Третє, коли його вдома так довго не було, що мали за небіжчика. Четверте, коли те з примусу вчинила. П'яте, коли чужоложника [жінка] вважала за [свого] чоловіка. Шосте, якщо після вчинку [зради надалі] її втримує, бо ж виходить, що [сам] їй той учинок дозволив”. У цих випадках бодай частина провини за вчинений жінкою перелюб покладалася на чоловіка, і це теж, як видно із наведеного вище пасажу з Нового Заповіту, має біблійне походження.

Однак, навіть якщо за перелюб з тих чи інших причин чоловік не був покараний на смерть, то все ж це не минало йому безкарно. Зокрема, через перелюб можна було втратити посаду, навіть таку, яка вважалася довічною.

Б. Ґроїцький натомість доволі категорично вважає, що перелюб має каратися смертю. Ба більше, він шкодує, що, хоч норма ця сягає давнини, але в XVI ст. її не завше дотримуються: „Перелюб виявлений завжди має бути покарано, як у випадку чоловіка, так і жінки; не повинен того уряд ніколи допускати і звісно карати за це на горло відповідно до права. Speculo Saxonum libri 2 articulo 13 et libro 3 articulo 1. Також in legibus Lex Iulia [у Юлієвих законах] перелюб підлягає покаранню. Тепер ці речі неабияк призабуто, так що нікого за те не карають, і також Господь Бог страту допускає: за явні речі належить і карати явно”. Правник підкреслює, що ніхто не сміє захищати людей, винних у такому злочині: „Тих, що костели грабують і насильства там коять, боронити не слід, і тих, що дівчат і жінок безчестять, або черниць, або явно перелюб чинять, якби їх гнали, і вони туди втікали, не мають їх захищати. Iure Municipali articulo 9”. Ніщо не звільняло чужоложників від покарання, навіть утеча в церкву чи в монастир, чи на цвинтар. Скрізь їх мали ловити і віддавати на кару.

Щербич підкреслював, що перелюб однаково суворо має бути покараний, і тут не важить, чи мова про чоловіка, чи про жінку, також не має значення, чи ці люди мали сім'ю, чи ні, бо „перелюб є таким страшним гріхом, як і згвалтування дівчини”. Доволі відомим прикладом такої кари для обох перелюбників був випадок, який трапився у Львові в 1518 р. Його детально описують як Бартломей Зіморович, так і Денис Зубрицький, щоправда кожен із авторів акцентує на різних деталях. Смертний вирок було винесено вірменину Івашкові і його полюбовниці Софії, яка від цих стосунків народила дитину:

„Якийсь вдівець вірменин Івашко мав служницю Софію латинського обряду. З'явилися чи то здогади, чи докази, що між ними існує любовний зв'язок, що вони жили разом три роки, і що Івашко, як сказано у вироку, «запліднив її» (cum ipsa prolificavit). Це дішло до відома ради, яка обурилася не стільки гріхом, як тим, що він, будучи невірним (бо такими вважали вірменів і русинів), зважився виявити свою пристрасть до християнки. Обох наказали ув'язнити й судити візантійським судом. Суд, розглянувши свідчення ради, визнав справу такою, що «не терпить зволікань» (vehementis facti), а злочин як «святотатство» (Sacrilegium) і негайно засудив обох на спалення й без жодних сумнівів наказав їх спалити, як це виразно покаже наведений вирок”.

Навіть якщо погодитися із Зубрицьким, що смертний вирок у цьому випадку винесли через різне віросповідання коханців, то таки не варто відкидати і факту вкрай негативного ставлення в ранньомодерному соціумі до самого факту перелюбу, що переломлювалося через призму біблійних уявлень, як зазначалося вище. Саме тому цей випадок суд кваліфікував як святотатство. Показовим є трактування Зіморовича: „Львів, виснажений стількома лихами, надісланими з неба, щоб за непокарані проступки не побуджувати небеса до більшої помсти, вірменина Івашка і Софію, християн, які нібито через народжену ними дитину вчинили святотатство і осквернили релігію, засудив на спалення живцем”. У XVI ст. подібні уявлення зазнавали трансформацій, що напевно й уможливило продовження історії. Насправді, ці події відбувалися в розпал конфлікту між вірменською громадою і магістратом міста Львова. Серед іншого, йшлося і про місце засідання вірменського суду, про сплату місцевих податків тощо. Відтак, страта вірменського купця Івашка Тишковича, хоч і вповні відповідала приписам середньовічного міського права, могла розглядатися і як епізод цього внутрішньоміського протистояння. Вірменська громада оскаржила рішення міського суду, але примітно, що посилалася в цьому оскаржені на порушення правових процедур, а саме, що не задіяне було вірменське судочинство. Король 21 жовтня 1518 р. прийняв рішення не на користь львівського магістрату. Щоправда, як зауважив Зубрицький, «вірмени, хоч і отримали цей „besseraneg”, однак через шляхетну гордість Dominica ante Agnetis [16 січня] повернули його райцям». Натомість польський король уже через три дні після видання вироку у справі скарги вірменської громади на львівський магістрат, видав привілей, в якому визначив штраф в 10 тисяч гривень для кожної із сторін, яка б порушила спокій у місті і була ініціатором суперечки.

Хоч закон і вимагав суворої кари для обох учасників перелюбу, на практиці подібні випадки були рідкісними. Жінок частіше за чоловіків карали за подібні злочини, бо ставлення до чоловіків з погляду моралі було еластичнішим. Польський дослідник А. Карпінський підтверджує це підрахунками випадків із судових справ: у 1550-1650 рр. жінки, покарані за перелюб, становили в Познані 7,7%, у Любліні 3,8% жителів міста, а чоловіки відповідно 2,7% та 0,2%. Зрештою, львівська історія про перелюб від 1518 р., а насамперед оскарження вірменською громадою вироку суду і перемога у цій справі, свідчать, що саме на жінок фактично падала провина за неузаконені любовні стосунки.

Правова норма, яка передбачала кару смерті за перелюб, мала своє практичне застосування і в інших випадках. До прикладу, у луцьких гродських книгах (20 ХІ 1596) зафіксовано декрет луцького магістрату в справі про перелюб. Результатом розгляду справи став смертний вирок обом коханцям, щоправда, чоловік зумів уникнути смерті. Польська дослідниця Ясміна Корчак-Седлецька вважає, що хоч право передбачало суворе покарання за перелюб для обох статей, але до жінок воно було суворіше, бо, до прикладу, у випадку з насильством, їм треба було ще довести цей факт, що на практиці було не так просто, а часами і неможливо. З позиції міського права неприпустимим було також і спонукати до перелюбу, що також засуджувала Церква, як видно із наведеного вище пасажу з Біблії.

Осудною була і проституція. Вона була одним із тих занять, яке накладало відбиток ганьби на людину. Все, що спонукало жінок до цього заняття, засуджувало не лише суспільство, а й право. Б. Ґроїцький пояснює, як мають бути покарані ті, які свою жінку, дівчину чи родичку змушують до цього за гроші: „Кожного, хто жінку, дівчину чи родичку, а чи споріднену особу зводив би й примушував курвитись, або яким-небудь способом своїм дітям до того причину давав би для чогось негідного і невгодного Богові, щоб, забувши сором, [вони] віддавалися за дарунки чи щось інше, має бути покарано на честь, здоров'я і на горло відповідно до приписів посполитого права”.

Але, незважаючи на таку сувору норму права, проституція мала доволі міцне становище у містах досліджуваного періоду. Щоправда, рівень проституції у містах Речі Посполитої був нижчим, аніж у великих містах Європи, як-от у Лондоні чи Парижі, де повій було тисячі. У містах Корони їх налічували навіть не сотнями - в п'яти найбільших містах джерела згадують лише 171 професійну проститутку: в Познані їх було 113, у Кракові - 29, у Любліні - 15, у Львові - 11, у Варшаві лише 3. При цьому, серед них переважали незаміжні жінки (3/4 від загального числа повій, проти яких було висунуто звинувачення). Однак, тут не можна не зважати на той факт, що лише невелика частина відомостей про повій потрапила на сторінки судових справ, і саме тому імена невеликої їх кількості стали відомими дослідникам. Хоч часом про жінок цієї професії маємо відомості і не з кримінальних джерел. До прикладу, про одну із львівських повій, Катерину, довідуємося із книг надання міського права Кракова під датою 13 вересня 1479 р.: „Katherina Armeni ius habet, de testimonio non indigent, dedit XVI grossos. Leopoliensis meretrix”. Одначе це радше виняток, а не правило. А. Карпінський на основі дослідження актових матеріалів встановив, що в XVI-XVII ст. наймолодші із міських повій мали 12-15 років, а найстарші - 40 років, при тому останні могли часом мати по кілька дітей. В окремих містах, як, наприклад, у Познані, Кракові, Варшаві, Любліні,

Львові, працювали публічні будинки. Поява їх швидше за все була пов'язна із певним толеруванням цього заняття в старопольському суспільстві у XV ст. Вважалося, що контрольована проституція значно краща від неконтрольованої розпусти, перелюбу, бігамії тощо. Але все змінилося в XVI ст., коли почали поширюватися ідеї протестантизму і ставлення до проституції стало значно упередженішим. Хай там як, але недооцінювати цей прошарок міського маргінесу не можна, і ніякі правові приписи не перешкоджали розвитку цього древнього фаху у річпосполитських містах. Заняття проституцією автоматично виключало таке поняття як „добра слава”.

Також неприпустимою, як з погляду моралі, так і з погляду права, була ситуація коли перелюб чи заняття проституцією мали наслідком вагітність жінки і народження небажаної дитини. Відповідно до приписів міського права на межі XIV і XV ст., якщо жінка чи вдова від свого коханця завагітніла і народила дитину, а потім її вбила, і якщо це було доведено, то вбивцю мали стратити через повішання.

Насильство над жінками належало до категорії настрашніших злочинів. Щоправда, за такий злочин, відповідно до права у викладі Щербича, не завжди передбачалася смерть. Насправді і жінці, й родичам давали право вибору:

„... зґвалтування як найтяжчий гріх вартує троякої кари. По-перше, таке насильство слід оскаржити без жодного зволікання. А якби родичі зґвалтованої через власне недбальство таку скаргу загирили, а відтак постраждалу дали б ґвалтівникові за дружину, то їх має бути вигнано на вічні часи. По-друге, позаяк ґвалтівник утратить життя, то хоч і взяв би зґвалтовану за дружину, а не матиме [від неї] ні дітей з доброго ложа [законнороджених], ні спадкоємців. По-третє, кожен суддя такого ґвалтівника повинен шукати і судити без жодної скарги {а всіх його [ґвалтівника] спільників карати тією ж карою, що й його самого}. Насамкінець, і будинок, де жінку зґвалтовано, належить зруйнувати, {якщо його правом не захищено}, і кожну тварину, котра в якийсь спосіб ґвалтівникові допомагала, слід забити”.

Одначе, якщо ґвалтівнику вдавалося з тих чи інших причин уникнути найвищої кари, то, як видно з тексту, щонайменше спокутувати мали його діти, і лише у третьому коліні вони могли претендувати на „очищення”.

Але оскільки такий злочин належав до найтяжчих, і покарання за нього було передбачене доволі суворе, то звинуватити чоловіка в ньому було не так просто. Щербич включив до свого трактату пояснення можливих життєвих ситуацій, які були присутні лише у латинських викладах „Speculum Saxonum”, але були опущені у німецьких варіантах:

„Може хто спитати: а якщо жінка з розпущеним волоссям і в подертому одязі прибіжить до уряду і поскаржиться на насильство - мовляв, її зґвалтовано, - та захоче те довести [свідченням] людей, які чули крики. А оскаржуваний теж вільно і безпечно прийде до уряду, не впійманий ані не зв'язаний, і прохатиме, аби йому дали змогу довести свою безвинність. Хто з них має першість - сторона, що звинувачує, а чи та, що захищається? Відповідь така, що оскаржуваний, який до уряду прийшов добровільно, бажаючи виправдатися, перший дістане право відвести звинувачення, свідчачи сам-сьомий, доки його вину буде доведено. Бо право завжди є прихильнішим до позваного, аніж до позивача”.

Сексуальні злочини в різних їх проявах автоматично виключали людину з лав „людей добрих”, ба більше, це стосувалося не лише самого злочинця, а і його потомства.

Серед негідних „доброго міщанина” справ, були й окремі професійні заняття, чи то „негідні” професії. Список таких у різні періоди був різним, від XII до XVII ст. він суттєво змінився, насамперед з нього зник цілий ряд професій, які з плином часу не лише перестали розглядатися як гідні осуду, а й стали доволі престижними, як наприклад професія купця чи кухаря. Однак, до людей певних професій негативне ставлення розтягнулось на віки. Такою „негідною” була робота ката. Хоч він був одним із міських слуг, а відтак був захищений правом, та спілкування з катом не толерувалося міським соціумом. Навіть доторкнутися до ката, особливо під час виконання ним його обов'язків, було рівнозначне втраті честі. Кат у деяких містах мав носити спеціальний одяг або певні позначки. Наприклад, у Кракові він мав мати на рукаві три нашивки із сукна - білого, червоного та зеленого кольорів.

Негативне ставлення до „малодоброго” було почасти пов'язане із середньовічними уявленнями і табуїзацією крові. Це табу стосувалося не лише катів, а й різників, а також хірургів, цирульників і аптекарів, які практикували кровопускання (до них ставилися суворіше, аніж до лікарів); воно, врешті, стосувалося солдатів. Жак Ле Ґофф зазначає: „Кровожерливе суспільство середньовічного Заходу неначе коливалося поміж насолодою і жахом від проливання крові”.

А оскільки кат мав справу не лише з кров'ю, а й з убивством, що суперечило одній із заповідей Божих, а також з нечистотами, то це посилювало його табуїзацію з боку міського соціуму.

Міське право в той чи інший спосіб регламентувало діяльність міського ката. Його найчастіше називали майстром, або ж майстром святої справедливості, а часом tortor, suspensor тощо. В містах з німецьким правом ремесло ката виділилися в окремий фах ще в ХІІІ ст., але тоді ці функції могли виконувати люди, які не мали відповідної кваліфікації. Це могли бути лавники, чи судові пахолки, колишні військові, а в окремих випадках ці функції покладали на людей, які були засуджені до страти (кару смерті їм замінювали на обов'язок виконання вироків стосовно інших). Зубрицький міського ката як окремого посадовця у Львові фіксує під 1408 р., тут же вказуючи на різноманітність його функцій: „Цього року вже був міський кат (tortor), який мав вивозити нечистоти і сміття з міста”.

Катівське ремесло зобов'язувало не лише до виконання смертних вироків засудженим, а й до провадження тортур, які у Польщі застосовували до 1776 р. як спосіб отримання зізнання від звинувачених у тих чи інших злочинах. У містах з німецьким правом тортури практикували в судових процесах від ХІІІ ст., однак їх регламетація була запроваджена після рішення сейму 1532 р. і поширення „Constitutio Criminalis Carolina”. Метою цього процесу було не вбивство підозрюваного, а калічення й отримання зізнання. Зазвичай у будинку ратуші було підземелля, де і провадили екзекуцію. Доволі часто тортури відбувалися вночі. Ґроїцький описав порядок проведення тортур, коли, як і до кого вони можуть бути застосовані. Тут-таки він пояснив, чому ці знання є важливими: „Справи про тортури та смерть різних злочинців люди, обізнані в праві, детально описали не без причини. А що справа про здоров'я убогої людини, за яку єдинородний Син Божий прийняв смерть, то там треба найбільшої науки й найбільшого порядку та пильності, щоби людина без милосердя судді, без уваги, без доброго розгляду не загинула”. Навіть більше, правник зауважив, що справа настільки важлива, що він має намір у майбутньому написати на цю тему окрему книжку. Доволі колоритно і самі тортури, і місце, де вони відбувалися, описав польський історик XVIII ст. Єжи Кітович у своєму незавершеному творі „Опис заведень і звичаїв за правління Авґуста III”, який було видано вже після смерті автора. Як зазначав автор, тортури застосовували у справах, які передбачали кару на горло, зокрема тоді, коли доведення інквізиції у справі не були переконливим і звинувачений не хотів зізнатися у злочині. Навіть якби його провину було доведено, то за практикою судів, необхідно було зізнання. А оскільки кара смерті була неминучою, і питання було тільки в тому, чи віддадуть звинуваченого на тортури чи ні, то уникнути їх можна було лише шляхом зізнання. „Тортури, чи способи мучення людей, - описував Кітович, - були такими: в королівських містах під ратушою була пивниця, яку для цієї процедури використовували, де в одній із стін був залізний гак, грубий і з таким же кілком високо від землі, на півліктя; в другій стіні такий же гак з кілком від павементу, чи то від землі на лікоть; посередині пивниці поставлено низький столик, на ньому кат садить ув'язненого, зв'язавши йому руки однією мотузкою, а другою, довгою, зв'язавши докупи ноги, а наприкінці прив'язавши мотузку до нижчого кілка; через мотузку коло рук протягують іншу мотузку, темну і добре змащену лоєм, що легко було повертати; цю мотузку протягнуту через кільце, тримати за кінець - раз і другий собі навколо руки прокрутивши, так щоб він [тортурований] не міг при натягуванні ухилитися”. Загалом і способи тортурування злочинців, і їх перебіг добре досліджені й описані в сучасній науковій літературі.