До питання про київське літописання XIV—XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

До питання про київське літописання XIV--XVII ст.

Олена РУСИНА кандидатка історичних наук,

провідна наукова співробітниця,

відділ історії України середніх віків

і раннього нового часу

Київ

Анотація

київський літописання князівство волинський

У публікації розглядаються питання, пов'язані з відновленням київського літописання за часів Великого князівства Литовського. Піддається сумніву уявлення про анналістику періоду правління Володимира Ольґердовича (бл. 1363-1393 рр.) й заперечується київське походження Волинського короткого літопису, подеколи званого Київським скороченим. Водночас наголошується на можливості системної фіксації подій за князювання в Києві Володимирового онука Семена Олельковича (1455-1470 рр.), з яким нині пов'язують добу реґіонального Відродження. Ознаки існування цієї наративної традиції дослідниця виявляє в літописному збірнику середини XVII ст. - Баркулабівському хронографі. Також указується на вплив, який справили на київське літописання першої половини XVII ст. зв'язки місцевих книжників із Радзивіллами.

Ключові слова: Велике князівство Литовське, Київ, Києво-Печерський монастир, літописання, Волинський короткий літопис, хронограф, Радзивілли.

Annotation

Olena RUSYNA Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Leading Research Fellow, Department of History of Ukraine of the Middle Ages and Early Modern Times, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

On the Issue of Kyivan Chronicle-Writing in the Fourteenth -- Seventeenth Centuries

Abstract. The paper addresses the issue of renewal of Kyivan chronicle-writing under the Grand Duchy of Lithuania. Authoress doubts hypothesis regarding its existence in the times of prince Volodymyr Olgerdovych (ca. 1363-1393) and rejects Kyivan provenance of the so called Shorter Volynian Chronicle, known also as Kyivan Shortened. She considers as reliable the possibility of chronicle-writing in Kyiv under Volodymyr's grandson Semen Olelkovych (1455-1470) whose rule is seen as the period of local Renaissance. In researcher's opinion, some signs of this narrative tradition may be traced in the Barkulabov Chronograph compiled in the mid-17th century. Authoress also points toward Radziwills' connections with Kyivan bookmen and thus their probable influence on compiling local chronicles in the first half of the 17th century.

Keywords: Grand Duchy of Lithuania, Kyiv, Kyiv Monastery of the Caves, chronicle-writing, Shorter Volynian Chronicle, chronograph, Radziwills.

Виклад основного матеріалу

Як відомо, історія середньовічного Києва подеколи реконструюється лише у загальних рисах - передовсім через занепад місцевого літописання в постмонґольські часи, що його причини й досі не з'ясовано. Навіть з урахуванням руйнації Києва і традиційних засад місцевого життя, масштабної політичної кризи та переїзду митрополита на північний схід Русі залишається незрозумілим, чому, скажімо, у Печерській обителі було втрачено інтерес до історичного письменства? Показовими щодо цього є брак якихось ознак існування монастирської анналістики аж до другої половини XV ст. і відсутність літописів у тамтешній бібліотеці століттям пізніше Див. описи монастирської книгозбірні з другої половини XVI ст. (Голубев С. Киевский митрополит Пётр Могила и его сподвижники: Опыт исторического исследования. - Т.1. - К., 1883. - Доп. №2. - С.10; Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов. - Ч.1. - Т.1. - К., 1859. - №91. - С.384) та їх оцінку М.Грушевським (Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.6. - К., 1995. - С.342). - тоді як «київський літописець» мав у своїй бібліотеці канцлер Великого князівства Литовського Альбрехт Ґаштольд Gudmantas K. Alberto Gostauto biblioteka ir Lietuvos metrasciai // Knygotyra. - Т.41. - Vilnius, 2003. - Р.13, 20. Нагадаємо також, що якийсь київський літопис разом із «володимерским и иными» був використаний у 1415 р. при обґрунтуванні митрополичих прерогатив Григорія Цамблака (див.: Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. - Т.1. - Санкт-Петербург, 1846. - №25. - С.36)..

Щоправда, було висловлено думку про київське літописання часів Володимира Ольґердовича, що його фраґменти нібито збереглися у складі пізнього, XVII ст., Густинського літопису Ставиский В.И. «Киевское княжение» в политике Золотой Орды (первая четверть XIV в.) // Внешняя политика Древней Руси. - Москва, 1988. - С.99. Див. також: Wasilewski T. Trzy malzenstwa wielkiego ksiзcia Litwy Olgierda // Kultura sredniowieczna i staropolska. - Warszawa, 1991. - S.680; Rowell S.C. Lithuania Ascending: A Pagan Empire within East-Central Europe, 1295-1345. - Cambridge, 1994. - P.107. Усі три дослідники вважають одним із джерел Густинського літопису втрачені натепер наративи XIV ст. Подібні уявлення повністю суперечать усталеним поглядам на цей літопис та віддзеркалюють тренд до сумнівної реконструкції стародавніх джерел на підставі пам'яток XVII ст. Так само проблематичними виглядають і спроби віднайти якісь втрачені на сьогодні унікальні джерела у складі «Хроніки» М.Стрийковського. За приклад тут можуть правити дискусії довкола Синьоводської битви й виявлена О.І.Роговим «руська кройнічка», в основу якої був нібито покладений гіпотетичний Печерський літопис рубежу ХІ-ХІІ ст. (див.: Рогов А.И. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения: (Стрыйковский и его Хроника). - Москва, 1966. - С.115-122; Александров Д., ВолоЬихин Д. «Русская хроничка» Стрыйковского // Вестник Московского ун-та: Сер.8: История. - №2. - Москва, 1993. - С.70-74).. Поява цієї гіпотези пов'язана зі спробами пролонгувати термін існування інституту київського княжіння, а отже, і Київської Русі як реального політичного організму посиланням на дані густинської пам'ятки, де Олександра Ярославича (Невського) та його брата й наступника на володимирському великокняжому столі Ярослава Ярославича названо, відповідно, «московским и киевским» та «литовским и киевским» князями Густынская летопись // Полное собрание русских летописей (далі - ПСРЛ). - Т.40. - Санкт-Петербург, 2003. - С.123-124. Додамо, що Р.В.Зотов уважав за можливе інтерпретувати як згадку про Олександра Невського поминання в Любецькому синодику «великого князя Александра Киевского» (див.: Зотов Р.В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. - Санкт-Петербург, 1892. - С.24, 36). Хоча, вірогідніше, тут ішлося про сина Володимира Ольґердовича - Олександра (Олелька), котрий займав київський стіл упродовж 1440-1455 рр.. Абсурдність перших визначень виразно свідчить не на користь другого; ще більші сумніви викликає вміщена під 1305 р. звістка цього ж літопису про початок князювання в Києві Івана Калити Густынская летопись. - С.128..

Утім, саме її В.Стависький вивів від гіпотетичного зводу Володимира Ольґердовича. Його не збентежили ані характер цієї згадки, ані те, що в літописному тексті її синхронізовано з успішним походом Ґедиміна на Київ. На думку дослідника, «навесні - влітку 1324 р. Ґедиміну вдалося підкорити своїй владі Київ, що, однак, не завершилося включенням Київщини до складу Великого князівства Литовського, а призвело до укладення наприкінці 1324 р. компромісної угоди між Литвою й Ордою стосовно Києва. [...] Густинський літопис містить звістку про те, що одночасно із захопленням Києва Ґедиміном “киевское княжение” отримав московський князь, відомий своєю проординською політикою, - Іван Калита. [...] Ця стаття, уміщена під 1305 р., передає реальний факт організації влади над Києвом за угодою 1324 р. [...] Стаття про отримання Іваном Калитою “киевского княжения” сягає “Літописця” 1389-1392 рр. митрополита Кипріяна, куди вона потрапила з київського літопису 1385 р. Володимира Ольґердовича й де вона читалася під 1324 р. Причиною її перестановки в “Літописці” під 1305 р. було намагання Кипріяна пояснити проживання поза Києвом митрополита Петра, на чий авторитет спирався Кипріян у проведенні своєї програми відновлення цілісності Руської землі й загальноруської митрополії під керівництвом Московського княжіння» Ставиский В.И. «Киевское княжение» в политике Золотой Орды... - С.98-99. Див. також: Его же. Киев и киевское летописание в XIII в.: Дисс.... канд. ист. наук. - К., 1990. - С.128-132..

Утім, нескладно переконатися, що наявне в Густинському літописі датування Ґе- димінового походу 1305 р. зумовлене не міркуваннями митрополита Кипріяна, а тим, що його впорядник користувався «Описом Європейської Сарматії» А.Ґваньїні, у цій частині залежним від ранніх праць М.Стрийковського Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV ст. - К., 1891. - С.476. Датування виправ Ґедиміна 1304-1305 рр. міститься в таких працях М.Стрийковського, як надрукований у 1574 р. «Гонець цноти» (див.: Болеслав-Юрий ІІ, князь всей Малой Руси: Сборник материалов и исследований. - Санкт- Петербург, 1907. - С.173) та написана впродовж 1576-1578 рр. хроніка «Про початки... народу литовського...» (див.: Stryjkowski M. O pocz^tkach, wywodach, dzielnosciach, sprawach rycerskich i domowych slawnego narodu litewskiego, zemojdzkiego i ruskiego. - Warszawa, 1978. - S.232). Наразі оминаємо питання про спірність авторства А.Ґваньїні, якому присвячено чимало наукових розвідок (див., зокрема: Дячок О. Проблема авторства «Опису Європейської Сарматії» в історіографії // Осягнення історії. - Острог; Нью-Йорк, 1999. - С.251-262).. Пізніше, у своїй «Хроніці», той відніс похід Ґедиміна на Київ до 1321 р., що, однак, не додало йому рис достовірності: як свідчить ґрунтовний аналіз джерел, оповідання про цю подію має вповні леґен- дарний характер Докл. про похід Ґедиміна див.: Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. - К., 2005. - С.41-53.. Звідси - брак будь-яких ознак литовської присутності на Київщині та Переяславщині у другій чверті XIV ст. Це, до речі, і змусило науковців, які обстоюють історичність Ґедимінової виправи, по суті, звести її наслідки нанівець, продукувавши ідею «неповного» завоювання Києва, від якої відштовхується у своїх побудовах В.Стависький Шабульдо ФМ. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. - К., 1987. - С.30-31. Зауважимо, між іншим, оцінку А.Горським побудов В.Стависького як таких, що «не підкріплені серйозною аргументацією» (див.: Горский А.А. Русские земли в XIII-XIV вв.: Пути политического развития. - Москва, 1996. - С.94 (прим.20))..

Появу ж у Густинському літописі сюжету про Івана Калиту як київського князя можна пояснити впливом М.Стрийковського, що в його «Хроніці» міститься доволі сумбурна інформація стосовно гаданого заснування Володимиром Святославичем Володимира-на-Клязьмі: «Той же Володимир збудував замок і місто велике, за його іменем назване Володимиром [...] і туди столицю свою переніс із Києва, яка, почавши від того Володимира, тривала аж до Івана Даниловича, білоруського князя, а той потім із Володимира до Москви столицю переніс» StryjkowskiM. Kronika Polska, Litewska, Zmodzka i wszystkiej Rusi. - Cz.I. - Warszawa, 1846.- S.126.. Відомо, що цей карколомний сюжет не викликав сумнівів у київських книжників, котрі цитували його з більшою чи меншою докладністю: якщо впорядник Густинського літопису обмежився короткою ремаркою про заснування Володимира Густынская летопись. - С.45., то у «Синопсису» натрапляємо також на звістку про те, що Володимир Святославич «и престол свой царский с Киева принесл» до новозаснованого міста RotheH. Sinopsis (Kiev, 1681): Facsimile mit einer Einleitung. - Kцln; Wien, 1983. - S.226-227. (це, до речі, обурило Димитрія Ростовського, котрий зробив вклейку до свого примірника популярної історичної компіляції: «Стрийковский бредив, а ты побрежуеш» Толочко О. «Синопсис» з бібліотеки Димитрія Ростовського // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип.5. - Л., 1998. - С.619.).

У будь-якому випадку очевидно, що остаточне розв'язання окресленого питання неможливе без докладного опрацювання Густинського літопису. Утім, видається симптоматичним, що такий вдумливий дослідник, як М.Грушевський, спочатку вбачаючи у цій пам'ятці «певні натяки» на існування київського літописання у другій половині XIV ст., із часом рішуче змінив свою думку, відзначивши з приводу наведених вище «фактів»: «Редактор компіляції для сих подій не розпоряджався] ніяким нам не звісним джерелом, і сі його звістки, очевидно, тільки його власні здогади, а як такі - нічого не варті» ГрушевскийМ.С. Очерк... - С.441; ГрушевськийМ. Історія України-Руси. - Т.3. - К., 1993. - С.167..

Голос киянина з кінця XIV ст. донесли до нас літописи Великого князівства Литовського, або білорусько-литовські. Уже в літописах короткої редакції середини XV ст. натрапляємо на сюжет про наступника Володимира Ольґердовича - князя Скирґайла, котрий помер насильницькою смертю невдовзі після свого утвердження в Києві - у грудні 1394 р. Епізод про Скирґайлову смерть є вставкою до основного тексту, що вийшла з-під пера киянина, який був «млад», коли той пішов із життя. Тож, вимушено керуючись чутками, анонімний книжник пов'язав загибель князя з іменем митрополичого намісника ченця Фоми Ізуфова, котрий дав йому «зелие отравное пити», коли той заїхав до нього, збираючись на полювання.

«И с того пиру князь Скиргайло так поехал за Днепр к Милославичом и тамо разболеся [...] болев 7 дней и преставися у среду. И понесоша его на главах священицы, поюще песни отходныя, со свещами, из града Киева до святое Богородицы Печерское; и положен бысть чюдный князь Скиргайло добрый, подле гроба святого Феодосия Печерского» Летописи белорусско-литовские // ПСРЛ. - Т.35. - Москва, 1980. - С.65, 72, 101-102, 138 тощо..

Попри докладність цього сюжету, у 1990-х рр. спалахнула дискусія щодо історичності Скирґайла як одного з володарів Києва Див.: Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. - С.55-57.. її ініціатор, відомий фахівець із генеалогії Я.Тенґовський, проіґнорував не тільки відомості білорусько-литовських літописів, а й інформацію про Скирґайлову смерть у Києві, подану під 1394 р. хроністом Я.Длуґошем (яка, усупереч думці Ю.Лимонова Лимонов Ю.А. Польский хронист Ян Длугош о России // Феодальная Россия во всемирно-историческом процессе. - Москва, 1972. - С.265., навряд чи походить від версії згаданих літописів, відрізняючись від неї як деталями, так і загальною тенденцією Jana Dlugosza, kanonika krakowskiego, Dziejow Polskich ksi^g dwanascie. - T.3. - Krakow, 1868. - S.478. Див. також критичні зауваги: УлащикН.Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. - Москва, 1985. - С.82 (прим.1).).

Наявну в обох пам'ятках звістку про поховання Скирґайла Ольґердовича в Печерському монастирі до певної міри підтверджує заповіт його племінника Андрія Володимировича, котрий, потрапивши туди в 1446 р., «поклонихомся отца своего гробу, князя Владимира Ольгердовича, и дядь своих гробом (курсив наш - О.Р.)»' Южнорусские грамоты, собранные Вл. Розовым. - Т.1. - К., 1917. - №83. - С.154.. Ще важливішим є те, що Скирґайла занесено до пом'яника Києво-Печерського монастиря, де його ім'я («великаго князя Скиргаила, нареченнаго в святом крещении Иоанна») фігурує поряд з іменами Володимира Ольґердовича та його сина Олелька Голубев С.Т. Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI ст.) // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. - К., 1892. - Кн.6. - Отд.3. - С.6.. Меншу вартість має князівський пом'яник, включений Йосифом Тризною до складу створеної ним редакції «Києво-Печерського патерика» (1647-1656 рр.): наявна в ньому згадка про Скирґайла повністю запозичена впорядником із білорусько-литовських літописів Кучкин В.А. Княжеский помянник в составе Киево-Печерского патерика Иосифа Тризны // Древнейшие государства Восточной Европы: Материалы и исследования: 1995 г. - Москва, 1997. - С.174, 191-192, 225.. Гадаємо, слід акцентувати той факт, що ці пам'ятки були відомі київським інтелектуалам XVII ст. - хоча, вочевидь, не вважалися за авторитетні: наведені там дані ввійшли в їхню свідомість лише завдяки «посередництву» друкованої хроніки М.Стрийковського, котрий охоче користувався цим цінним джерелом.

Повертаючись до киянина-аноніма, який долучився до творення білорусько-литовських літописів, варто наголосити, що їх коротка редакція, котра постала у Смоленську, є пам'яткою з потрійною паспортизацією (як мислити у сучасних категоріях). Те саме стосується й літопису, раніше відомого під назвою Київського скороченого (або короткого), що його знавець літописання Великого князівства Литовського М.Улащик перейменував на Волинський короткий і відніс до категорії білорусько-литовських Улащик Н.Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. - С.52-54. Він же видав його у складі корпусу білорусько-литовських літописів: Летописи белорусско-литовские. - С.118-127.. Ця його класифікація, звісно, помилкова Ширше див.: Русина О. Українські аспекти білорусько-литовського літописання: історія й історіографія // Український історичний журнал. - 2016. - №6. - С.135-138. - як назагал хибні уявлення про зв'язок цього літопису з Києвом (хоча навіть такий авторитетний дослідник, як М.Присьолков, убачав у ньому «спробу місцевого київського літописання» Присёлков М.Д. Летописи Западной Украины и Белоруссии // Учёные записки ЛГУ. - №67: Серия ист. наук. - Вып.7. - Ленинград, 1941. - С.23; Его же. История русского летописания XI-XV вв. - Санкт-Петербург, 1996. - С.301. Утім, уже його попередники з'ясували, що назва «Київський скорочений літопис» практично не відповідає змісту та не вказує на місце створення пам'ятки (див.: Тиховский Ю. Так называемая «Краткая Киевская летопись» // Киевская старина. - 1893. - №9. - С.365; Арнаутов В.А. «Киевская» летопись Супрасльского сборника (К вопросу о смоленском летописании) // Известия Отделения русского языка и словесности Императорской Академии наук: 1909 г. - Т.14. - Кн.3. - Санкт-Петербург, 1910. - С.1-2 ГрушевськийМ. Історія української літератури. - Т.5. - Кн.1. - К., 1995. - С.197).).

Натяк на таку спробу можна розгледіти в іншій літописній пам'ятці -складній компіляції середини XVII ст., відомій як Патріарший збірник чи Баркулабівський хронограф Нещодавно її було надруковано під некоректною назвою: Баркалабаускі летапіс. - Т.1-2. - Мінск, 2013.. У ньому відтворено, хоча й зі значними помилками, розлогу оповідь про розмаїті «знамення», яка присутня в компілятивній частині Волинського короткого літопису Баркалабаускі летапіс. - Т.1. - Арк.64 зв. - 65 зв.; Т.2. - С.240-242; Летописи белорусско-литовские. - С.118-119. Ця оповідь бере початок у «Повісті временних літ», куди вона потрапила з «Хроніки» Амартола (див.: Повесть временных лет. - Санкт-Петербург, 1996. - С.493).. При цьому вона подається двома фраґментами, між якими містяться записи за 1430-1463 рр., де йдеться, переважно, про факти загальнодержавного життя у Великому князівстві Литовському. Серед них привертають увагу дві події, зафіксовані під 1463 р. Перша - це чудо, яке сталося на Великдень у Києво-Печерській обителі за часів Семена Олельковича. Досі про нього було відомо лише з «Києво-Печерського патерика» Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. - К., 1931. - С.193. Див. також зауваги: Грушевський М. Історія української літератури. - Т.5. - Кн.1. - С.29 (прим.2)., куди цей сюжет додано у XVI ст. Патериковий запис, раніший за часом і справніший, дещо відрізняється від літописного - передовсім згадкою про Семенового брата Михайла, яка нібито натякає на існування неформального дуумвірату Олельковичів Очевидно, подібна інтерпретація помилкова - як помилкові уявлення про те, що Михайло Олелькович був тимчасовим правителем Київського князівства або його «найменованим спадкоємцем» (див.: Ульяновський В. Митрополит київський Спиридон. - К., 2004. - С.83-84; Його ж. Життя, пригоди й смерть Михайла Олельковича // Князі Олельковичі- Слуцькі. - К., 2017. - С.92). Вони ґрунтуються на хибній інтерпретації документальних джерел. У першому випадку це акт зі згадкою при київського князя Михайла Івановича Гольшанського (див.: Полехов С. Новые документы о Киевской земле XV в. // Сфрагістичний щорічник. - Вип.2. - К., 2012. - С.258-263, 266-268, 276-279). У другому - запис 1486 р. в Литовській метриці, де йдеться про «князя олекта київського Михайла». Цілком зрозуміло, що тут ми маємо справу з титулуванням «князями» католицьких єпископів. Що ж до терміна «олект» / «алект» (перекручене лат. electus), то він означав обраного, але ще не затвердженого у сані єпископа. Отже в метриці згадано доміниканця Михайла зі Львова (Michael de Leopoli), котрий був висвячений на київського єпископа Інокентієм VIII 22 червня 1487 р. і перебував на посаді до вересня 1494 р. (ширше див.: Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. - С.58-59, 71-72)..

«Києво-Печерський патерик»:

«В лето 6971 в Печерьском манастыри створися знамение таково. При князи Семене Александровичи и при брате его князи Михаиле Варто відзначити наявність аналогічної формули («при благоверных князех Семена и Михаила Олелковичев») в Ліствиці 1455 р., перекладеній у Печерському монастирі (див.: Иконников В.С. Опыт русской историографии. - Т.2. - Кн.1. - К., 1908. - С.258-259; Летопись занятий Археографической комиссии. - Вып.5. - Санкт-Петербург, 1871. - Отд.!У: Выписка из протоколов. - С.25-26; Попова Т.Г. Киевские рукописи Лествицы Иоанна Синайского // Рукописна та книжкова спадщина України. - Вип.23. - К., 2019. - С.59)., а при архимандрите печерьском Николе, печеру же тогда держал некто Дионисие, нарицаем Щепа.

Сий прииде на Велик день в печеру покадити телеса усопших, и прииде, где зовется Община, и, покадив, рече: “Отци и братие, Христос вскрес! Сего дни есть Велик день”. И отвеща, яко гром тучен: “В истинну вскресе Христос!”».

Баркулабівський хронограф:

«В лето 6971 в Печерском монастыри сотворисе знамение таково. При кнзю Семене Александровичи, при архимандрити Николе печеру же некто обдержа именем Динисей, прозвище Щепа. Сей прийдет на Великий ден вечеру телес усопших и п[р]ийде, где зовут Община, и покадит вечеру: “Отци и б[р]атия, Хс воскресе сего дни”. Отвеща, яко [г]ром тучен: “Воистинну вескре[се] Хс!”».

Другий запис зберігся частково: «И того ж лета князну Овдотю оддали за великого...» (див. ілюстр. 1). Невиразний на перший погляд, він увічнює небуденну подію у житті Київського князівства: укладення в 1463 р. шлюбу Євдокії Олельківни й молдавського господаря Стефана Великого. Ця звістка унікальна та не має аналогів у літописанні (всі відомості про цей союз донесли до нас молдавські джерела Славяно-молдавские летописи XV--XVI вв. -- Москва, 1976. -- С.26, 63, 106, 118.), а в комплексі з синхронним записом про великоднє диво безпомилково вказує на існування в Києві за часів князювання Семена Олельковича певної традиції фіксації подій. До неї ж, гадаємо, тяжіє поліхромний рельєф-триптих з образами Марії Оранти, Антонія та Феодосія, який було встановлено після відбудови Успенського собору, близько 1470 р., на фасаді його центральної апсиди (у XVIII ст., при спорудженні лаврської дзвіниці, його трьома фраґментами вмонтували у стіни над дверима нижнього ярусу будівлі - див. ілюстр. 2). На ньому містився напис: «Основана бысть церковь пресвятыя Богородицы Печерская на старом основании при великом короли Казимире благоверным князем Семеном Александровичем, отчичи Киевском, при архимандрите Иоанне» Див. щодо нього: Бартош А.Є. Свідок відновлення Успенського собору в 1470 р. // Лаврський альманах. -- Вип.2. -- К., 1999. -- С.69--75. Занотуємо, що за часів архімандрита Іоанна в Печерському монастирі було переписано збірник «Златоструй» (1474 р.) (Гальченко М.Г. Записи писцов в датированных древнерусских рукописях XIII--XV вв. // Palaeoslavica. -- 2003. -- Vol.11. -- P.86. -- №36). Він же був одним із підписантів послання митрополита Мисаїла до папи Сікста IV (1476 р.)..

Принагідно згадаємо і про наявність якогось «київського літописця» у книгозбірні Альбрехта Ґаштольда. Цілком вірогідно, що він опинився в бібліотеці канцлера зусиллями його батька Мартина Ґаштольда, котрий упродовж 1471-1475 рр. обіймав посаду київського воєводи. Сам Альбрехт був людиною, дотичною до створення білорусько-литовських літописів. Разом із ними фраґменти «київського літописця» могли потрапити до Патріаршого збірника.

Зауважимо також, що гіпотезу про київське літописання XV ст. було висунуто й литовською дослідницею Н.Морозовою. Це припущення ґрунтувалося на серії коротких некрологів роду Олельковичів-Слуцьких у складі «Хроніки Биховця». Щоправда, у працях Н.Морозової цей факт не дістав однозначної оцінки: вона пише як про складений на початку 1540-х рр. родовід Слуцьких, так і про хроніку Олельковичів 1453-- 1486 рр. Морозова Н. К вопросу о времени создания Хроники Быховца // Kalbotyra. -- Т.49(2). -- Vilnius, 2000. -- Р.137--141; Её же. Проблемы языка и текстологии летописей Великого княжества Литовского: Хроника Быховца: Автореф. дисс.... д-ра гум. наук. -- Вильнюс, 2001. -- С.15--17, 22--23. І перше, і друге здається цілком можливим з огляду на те, що, за нашими спостереженнями Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. -- К., 1998. -- С.126., ця князівська родина плекала уявлення про власну династичність, витискаючи з історичної пам'яті своїх попередників Гольшанських.

Але насправді складно сказати, з якими колами, церковними чи світськими, було пов'язане літописання, започатковане за часів Семена Олельковича. Проте навряд чи можна сумніватися, що край тодішній анналістиці поклав погром Києва в 1482 р., коли місто знищив Менґлі Ґірей. Було спалено не лише «град», а й «посад и ближние села». Татари пограбували Печерський монастир. Рятуючись від ворога, деякі з ченців «бежали в печеру и задохшася» Докл. див.: Там само. - С.143-147.. Цілком природно, що на цих руїнах плин культурного життя суттєво уповільнився.

Отже, з одного боку, ми можемо доповнити картину так званого Олельковицького Ренесансу (яким би умовним не був цей термін), а з іншого, констатувати, що відновлена тоді традиція літописання невдовзі була повністю занедбана. Наступне XVI ст. у цьому сенсі повністю «німе». Що ж до історіографічних пам'яток, котрі постали на київських теренах у XVII ст., то вони, як відомо, мали еклектичну природу. Це були компіляції, що ввібрали у себе, крім творів давньоруського письменства, літописи з Північно-Східної Русі та хроніки польських авторів XVI ст.

Менш знаною нині пам'яткою, яка користувалась авторитетом у київських книжників, був польськомовний «Компендіум» Павла Демитровича, надрукований 1625 р. у радзивіллівській Любчі Щодо неї як про культурний осередок див.: Русина О. Радзивілли й Україна: соціокультурні аспекти взаємин (XVII - середина XVIII ст.) // Український історичний журнал. - 2018. - №1. - С.22-23.. Кілька примірників цієї праці збереглися до нашого часу в архівосховищах Польщі (зокрема у краківській бібліотеці Чарторийських). «Компендіум» був чимось на кшталт підручника, адресованого «тим, хто не любить довго читати». У ньому П.Демитрович стисло виклав історію Речі Посполитої, послуговуючись, головним чином, хроніками таких авторів, як Мартин Кромер, Мацей Стрийковський, Алессандро Ґваньїні, Мартин та Йоахим Бєльські. Природно, що на сторінках його праці знайшлося місце й для історії українських земель (передовсім за давньоруських часів) Ковальский Н.П., Мыцык Ю.А. Украинские летописи // Вопросы истории. - 1985. - №10. - С.86; Мицик Ю.А. !сторія Київської Русі на сторінках хроніки П.Демитровича // Український історичний журнал. - 1996. - №6. - С.120-124. Польська дослідниця М.Ярчикова помилково вважає виданий у типографії П.Кміти в Любчі «Компендіум» працею М.Кромера (див.: Jarczykowa M. Cultural Functions of the RadziwiHs' Ancestral Libraries in 17^th century // Вісник Львівського університету: Серія книгозн., бібліот., інф. технол. - Вип.4. - Л., 2009. - С.24)..

Київські історіографи першої половини XVII ст. не раз демонстрували обізнаність із текстом «Компендіуму». Так, анонімний упорядник Українського хронографа 2-ї редакції (1620-1640-ві рр.) посилався на «кройникара Павла Демитровича» при описі подій, пов'язаних із польськими володарями Лешеком Чорним, Казимиром Великим та ін. Крім нього, твором П.Демитровича користувався киянин Ян Бінвільський, котрий у 1640-х рр. працював над створенням власного компілятивного зводу Мыцык Ю.А. Украинские летописи XVII в. - Днепропетровск, 1978. - С.30. Текст літопису виявив та опублікував Ю.Мицик: Літопис Яна Бінвільського // Наукові записки НаУКМА. - Т.20: !сторичні науки. - Ч.2. - К., 2002. - С.60-77. Див. також: Мицик Ю.А. Відображення деяких подій з історії Києва в літопису Яна Бінвільського // Український історичний журнал. - 1982. - №2. - С.74-75; Його ж. !сторія Великого князівства Литовського у літопису Яна Бінвільського // Його ж. Albaruthenica: Студії з історії Білорусі. - К., 2009. - С.41-46..

Загалом, з огляду на те, що обидві пам'ятки, де згадується хроніка П.Демитровича (Український хронограф 2-ї редакції й літопис Я.Бінвільського), мають виразно київське походження, можна зробити висновок, що у другій чверті XVII ст. «Компендіум» користувався популярністю у середовищі освічених киян. Із певною обережністю можна навіть зробити припущення, що ідею «Компендіуму» було розвинуто у знаменитому київському «Синопсису» - хоч за його концептуальну модель могли правити й інші праці (наприклад, здійснений Петром Скарґою «конспективний» переклад «Анналів» Цезаря Баронія, доволі популярний на східнослов'янських теренах Slaski J. Cesare Baronio w przekladach polskich // Nurt religijny w literaturze polskiego sredniowiecza i Renesansu. - Lublin, 1994. - S.365-393.; щоправда, безсумнівним є тільки вплив П.Скарґи на київську агіографію XVII ст., зокрема «Патерикон» Сильвестра Косова).

Не виключено також, що про «Компендіум» у Києві знали ще на стадії його підготовки до друку. У цьому сенсі варто згадати одне з «темних місць» Київського літопису, де котрийсь із його впорядників «в року идучом (поточному - О.Р.) 1620» відсилав читачів до «кроники польской, которая в рихлом часе (незабаром - О.Р.) выдана будет» Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. - К., 1888. - С.80-81; Київський літопис першої чверті XVII ст. / Публ. підгот. В.І.Ульяновський, Н.М.Яковенко // Український історичний журнал. - 1989. - №5. - С.110.. Можливо, тут ішлося саме про «Компендіум», і таким чином далися взнаки зв'язки місцевих literati з Радзивіллами, що виступали тоді як захисники православ'я. Відомо, навесні 1621 р. до Криштофа ІІ Радзивілла (1585-1640 рр.) звертався Іов Борецький, благаючи про заступництво при королівському дворі. Лист митрополита зберігся в архіві Радзивіллів. У ньому він коротко переповідав «історію питання», згадуючи і про хрещення Русі, і про Берестейську унію Мицик Ю. А. Із листування українських письменників-полемістів 1621-1624 рр. // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - T.CCXXV. - Л., 1993. - С.316-319..

Співпраця між вищим православним духівництвом та Криштофом ІІ Радзивіл- лом простежується й у культурно-освітній царині. Так, 1623 р. князь просив митрополита відрядити до кальвіністської гімназії у Слуцьку православного «професора теології» з Києва. Іов Борецький із готовністю відгукнувся на це прохання, пообіцявши прислати свого вихованця, котрого окреслював як «дорогий діамант». З іншого боку, у 1629 р. той-таки Борецький відіслав свого сина Стефана на виховання при дворі Криштофа Радзивілла Degiel R. Protestanci i prawoslawni: Patronat wyznaniowy Radziwillow birzanskich nad Cerkwi^ prawoslawn^ w ksiзstwie sluckim w XVII w. - Warszawa, 2000. - S.20; МицикЮ.А. Із листування... - С.313..

Як би там не було, не витримує критики гіпотеза публікаторів Київського літопису, що цією проблематичною «польською хронікою» були «записки Богдана Балики, котрі у той час так і не були видані» Київський літопис... // Український історичний журнал. - 1989. - №2. - С.113.: вони аж ніяк не підпадають під це визначення. Записки - унікальна пам'ятка української мемуаристики, дуже коротка й, безумовно, не розрахована на публікацію Див. її текст: Киевская старина. - 1882. - Июль. - С.100-105. До речі, інформаційний потенціал записок Божка Балики ще далеко не вичерпаний. Скажімо, досі ніхто з фахівців не звернув увагу на дуже цікаве визначення московських Воскресенських (чи Іверських) воріт як таких, «где Чорторыйская львица стоит» (див.: Там же. - С.102). Історикам відомо тільки те, що у XVII ст. їх називали Левиними або «воротами у Левиці» (див.: Моисеев М.В. Слон Ивана Грозного // Studia Historica Europae Orientalis / Исследования по истории Восточной Европы. - Вып.3. - Минск, 2010. - С.213-214)..

Підсумовуючи, наголосимо на вірогідності відновлення київського літописання за часів Семена Олельковича. Воно, вочевидь, корелювало з набуттям Києвом певної політичної суб'єктності (у цитованих вище молдавських джерелах князь навіть звався царем!). Водночас підкреслимо ілюзорність уявлень про анналістику періоду князювання Володимира Ольґердовича і про київське походження Волинського короткого літопису. Що ж до київського літописання першої половини XVII ст., то в його основі були не політичні, а радше соціокультурні чинники - передовсім наступ на традиційне православ'я і спровокована цим криза етноконфесійної ідентичності, що й стимулювало пошуки свого історичного «я».

Ілюстр. і. Записи 1463 р. з Баркулабівського хронографа

Ілюстр. 2 Фраґментований рельєф-триптих з образами Марії Оранти, Антонія та Феодосія (фото Тетяни Лютої, 2016 р.)

References

1. Aleksandrov, D. & Volodikhin, D. (1993). “Russkaia khronichka” Stryikovskogo. Vestnik Moskovskogo un-teta. Ser.8: Istorija, 2, 70-74. [in Russian].

2. Bartosh, A.Ye. (1999). Svidok vidnovlennia Uspenskoho soboru v 1470 r. Lavrskyialmanakh, 2, 69-75. [in Ukrainian].

3. Degiel, R. (2000). Protestancii prawoslawni: Patronat wyznaniowy Radziwillow birzanskich nad Cerkwiqprawoslawnq w ksiзstwie sluckim wXVIIw. Warszawa: Neriton. [in Polish].

4. Diachok, O. (1999). Problema avtorstva “Opysu Yevropeiskoi Sarmatii” v istoriohrafii. L.Vynar & I.Pasichnyk (Eds.), Osiahnennia istorii, 251-262. Ostroh; Niu-York: Ostrozka Akademiia. [in Ukrainian].

5. Galchenko, M.G. (2003). Zapisi pistsov v datirovannykh drevnerusskikh rukopisiakh XIII-XV vv. Palaeoslavica, 11, 68-141. [in Russian].

6. Gorskij, A.A. (1996). Russkiezemli vXIII-XIVvv.: Puti politicheskogo razvitija. Moskva: IRI RAN. [in Russian].

7. Gudmantas, K. (2003). Alberto Gostauto biblioteka ir Lietuvos metrasciai. Knygotyra, 41, 9-24. [in Lithuanian].

8. Jarczykowa, M. (2009). Cultural Functions of the Radziwills' Ancestral Libraries in 17^th century. Visnyk Lvivskoho universytetu: Seriia knyhozn., biliot., inf. tekhnol., 4, 22-27.

9. Kovalskij, N.P., & Mytsyk, Yu.A. (1985). Ukrainskie letopisi. Voprosy istorii, 10, 81-94. [in Russian].

10. Kuchkin, V.A. (1997). Kniazheskij pomiannik v sostave Kievo-Pecherskogo Paterika Iosifa Trizny. Drevnejshie gosudarstva VostochnojEvropy:Materialy iissledovanija: 1995g., 166-233). Moskva: Nauka. [in Russian].

11. Moiseev, M.V. (2010). Slon Ivana Groznogo. Studia Historica Europae Orientalis, 3, 209-220. [in Russian].

12. Morozova, N. (2000). K voprosu o vremeni sozdanija Khroniki Bykhovtsa. Kalbotyra, 49(2), 137-141. [in Russian].

13. Mytsyk, Yu.A. (1978). Ukrainskie letopisiXVIIv. Dnepropetrovsk: DGU. [in Russian].

14. Mytsyk, Yu.A. (1982). Vidobrazhennia deiakykh podii z istorii Kyieva v litopysu Yana Binvilskoho. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 2, 73-76. [in Ukrainian].

15. Mytsyk, Yu.A. (1993). Iz lystuvannia ukrainskykh pysmennykiv-polemistiv 1621-1624 rr. Zapysky NTSh, 225, 310-347. [in Ukrainian].

16. Mytsyk, Yu.A. (1996). Istoriia Kyivskoi Rusi na storinkakh khroniky P.Demytrovycha. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 6, 120124. [in Ukrainian].

17. Mytsyk, Yu.A. (2002). Litopys Yana Binvilskoho. Naukovizapysky NaUKMA, 20/2, 60-77. [in Ukrainian].

18. Mytsyk, Yu.A. (2009). Albaruthenica:StudiizistoriiBilorusi. Kyiv: IUAD. [in Ukrainian].

19. Polekhov, S. (2012). Novye dokumenty o Kievskoj zemle XV v. Sfrahistychnyishchorichnyk, 2, 257-282. [in Russian].

20. Popova, T.G. (2019). Kievskie rukopisi Lestvitsy Ioanna Sinajskogo. Rukopysna ta knyzhkovaspadshchyna Ukrainy, 23, 56-71. [in Russian].

21. Rowell, S.C. (1994). Lithuania Ascending: A Pagan Empire within East-Central Europe, 1295-1345. Cambridge: Cambridge University Press.

22. Rusyna O. (2005). Studii z istorii Kyieva ta Kyivskoi zemli. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].

23. Rusyna, O. (2016). Ukrainski aspekty bilorusko-lytovskoho litopysannia: istoriia i istoriohrafiia. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 6, 127-150. [in Ukrainian].

24. Rusyna, O. (2018). Radzyvilly i Ukraina: sotsiokulturni aspekty vzaiemyn (XVII - seredyna XVIII st.). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 1, 18-45. [in Ukrainian].

25. Rusyna, O.V. (1998). Ukrainapid tataramy i Lytvoiu. Kyiv: Alternatyvy. [in Ukrainian].

26. Shabuldo, F.M. (1987). Zemli Yugo-ZapadnojRusi vsostave Velikogo kniazhestva Litovskogo. Kiev: Naukova dumka. [in Russian].

27. Slaski, J. (1994). Cesare Baronio w przekladach polskich. Nurtreligijny wliteraturzepolskiegosredniowiecza i Renesansu, 365-393. Lublin: TN KUL. [in Polish].

28. Staviskij, V.I. (1988). “Kievskoe kniazhenie” v politike Zolotoj Ordy (pervaia chetvert XIV v.). Vneshniaiapolitika Drevnej Rusi, 95-100. Moskva: Institut istorii SSSR AN SSSR. [in Russian].

29. Tolochko, O. (1998). „Synopsys” z biblioteky Dymytriia Rostovskoho. Ukraina: kulturna spadshchyna, natsionalna svidomist, derzhavnist, 5, 613-622. [in Ukrainian].

30. Ulashchik, N.N. (1985). Vvedenie v izuchenie belorussko-litovskogo letopisanija. Moskva: Nauka. [in Russian].

31. Ulianovskyi, V. (2004). Mytropolyt kyivskyi Spyrydon. Kyiv: Lybid. [in Ukrainian].

32. Ulianovskyi, V. (2017). Zhyttia, pryhody i smert Mykhaila Olelkovycha. Kniazi Olelkovychi-Slutski, 88-95. Kyiv: Baltiia-Druk. [in Ukrainian].

33. Wasilewski, T. (1991). Trzy malzenstwa wielkiego ksiзcia Litwy Olgierda. Kultura sredniowieczna i staropolska, 673-682. Warszawa: PWN. [in Polish].

Размещено на Allbest.ru