Журнал "Український вісник" як об'єкт кримінального провадження КДБ у 1971-1974 рр.

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Київський національний університет будівництва і архітектури

Кафедра політичних наук і права

Журнал «Український вісник» як об'єкт кримінального провадження КДБ у 1971-1974 рр.

Деревінський В. д.і.н., професор

м. Київ

Анотація

Ключові слова: В. Чорновіл, журнал, КДБ, «Український вісник».

Annotation

The Ukrainian Herald magazine as an object of KGB criminal proceedings in 1971-1974

Derevinsky V., Doctor of History, Professor at the Department of Political Science and Law at the Kyiv National University of Civil Engineering and Architecture

Founded by V. Chornovil in 1970, the magazine «Ukrainian Reporter» became one of the iconic journals of the Ukrainian resistance movement of the second half of the twentieth century. His appearance was due to the need for substantial information support for the national movement during his confrontation with the Soviet authorities. After the cessation of the publication of numerous newspapers and magazines issued by the structures of the OUN and UPA, Ukrainian society was deprived of an alternative print word, receiving information only from official media.

In «Ukrainian Reporter» to published materials in which raised a variety of topical issues, taking into account «interest in the urgency, the acuity of staging the most painful problems». Along with the placement of information on the current activities of representatives of the resistance movement of the 1960-1980's, the «Ukrainian Reporter» to contained materials about the preliminary stage of the Ukrainian national liberation movement - an armed struggle for Ukraine's independence in the 1940-1950's.

Considering the threat of arrests, he attracted only a few people to the magazine, personally doing a considerable amount of work. Due to the strict methods of conspiracy, the KGB did not reveal any direct facts that would indicate that V. Chornovil was the editor of the Herald. The difficult conditions of preparation of the magazine, of course, influenced its content and periodicity ofproduction, but the variety of topics and geography of the materials contained showed the considerable volume of V. Chornovil's work on their collection, systematization and presentation in the journal.

The methodological basis of study served a concrete historical, comparative, historical and analytical methods. Used principles of objectivity, historicism, multifactorial.

In the conclusions it is noted that the Ukrainian Herald became almost the first Ukrainian periodical self-publishing publication, which quickly became widespread, becoming one of the most famous Ukrainian magazines. The case No. 42, which was initiated in connection with the publication of the Ukrainian Bulletin, was closed without any direct evidence of Chornovil's involvement in the production of the journal. He succeeded in securing himself from disclosure by the secret service, thanks to the continuity of the Ukrainian experience of underground activities, which V. Chornovil learned from his predecessors -- the OUN underground and the UPA fighters.

Key words: V. Chornovil, journal, KGB, « Ukrainian Herald».

Аннотация

Журнал «Украинский вестник» как объект уголовного производства КГБ в 1971-1974 гг.

Деревинский В. д.и.н., профессор, кафедры политических наук и права Киевского национального университета строительства и архитектуры

Основан В. Чорноволом в 1970 г. журнал «Украинский вестник» стал одним из знаковых изданий украинского движения Сопротивления второй половины ХХ в. Его появление было обусловлено необходимостью существенного информационного обеспечения национального движения во время его противостояния с советской властью. Советский режим провел ряд мероприятий по выявлению и ликвидации редакции «Украинского вестника». В этой статье рассмотрены ход действий со стороны советской спецслужбы о прекращении выхода журнала.

Ключевые слова: В. Чорновол, журнал, КГБ, « Украинский вестник».

«Український вісник» був надзвичайно важливим явищем українського спротиву 1970-1980-х рр. Видання і поширення «Українського вісника» додало значного імпульсу ослабленому репресіями потоку самвидавчих матеріалів, позитивно вплинуло на активізацію діяльності руху Опору. Його заснував відомий громадсько-політичний і державний діяч Вячеслав Чорновіл. Впродовж 1970-1972 він видав п'ять номерів журналу, підготовлений ним шостий випуск видали працівники редакції після арешту В. Чорновола.

Значення журналу як і журналістська діяльність В. Чорновола не співмірні із сучасним станом вивчення цих питань. Тема потребує ґрунтовно вивчення і опрацювання. Особливо це стосується питання про реагування тотального режиму на видання журналу. В цій статті зроблено спроба висвіти особливості відкриття і провадження радянською спецслужбою -- КДБ кримінальної справи щодо видання і розповсюдження журналу «Український вісник».

Зрушення у середовищі опозиційних сил не залишилися поза увагою влади, журналом зацікавилися співробітники КДБ. Особливо посилився розшук видавців і розповсюджувачів видання після ухвалення 28 червня 1972 р. ЦК КПРС таємної постанови «Про заходи з протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», яку невдовзі продублювало ЦК КПУ. Метою постанов було посилити заходи партійних і правоохоронних органів із протидії виготовленню та розповсюдженню самвидаву, виявити осіб, які цим займаються, й ліквідувати шляхи вивезення самвидаву за кордон, а звідти -- ввезення надрукованої там літератури, так званого «тамвидаву».

6 серпня 1971 р. заступникові начальника слідчого відділу КДБ полковникові А. Защітіну від начальника управління КДБ полковника Л. Калаша надійшли матеріали «для вирішення питання про порушення кримінальної справи за фактом поширення нелегального антирадянського журналу під назвою ''Український вісник”». Це: заяви громадян Г. Голібардової та Є. Голібардова, машинописний примірник журналу «Український вісник», праця М. Брайчевського «Возз'єднання чи приєднання?», лист до редакції газети «Известия» С. Тельнюка, дві фотоплівки з частиною праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», відкритий лист секретареві Спілки письменників РСФСР за підписом О. Солженіцина, датований листопадом 1969 р., стаття М. Драгоманова «Література українська, заборонена російським урядом за 1876 р.», а також текст «Загальної декларації прав людини» [1, арк. 1]. Наведений перелік матеріалів свідчить, що до нього увійшли різноманітні документи і видання, частина з яких не стосувалася журналу.

Розглянувши їх, полковник А. Защітін встановив, що вони містять достатньо даних для початку слідства, тому 9 серпня 1971 р. постановив порушити кримінальну справу за фактом «виготовлення та розповсюдження т. зв. “Українського вісника”, який за своїм змістом є антирадянським наклепницьким документом за ознаками злочину, передбаченого ч.1, ст.62 Кримінальним кодексом УРСР». Справу доручив розслідувати першому відділенню слідчого відділу КДБ УРСР. Того ж дня справу прийняв у своє провадження старший слідчий слідчого відділу КДБ капітан В. Ткач. Відповідно розпочалося розроблення кримінальної справи №42, або «справи «Українського вісника». З ухваленими рішеннями цілковито погодився голова республіканського КДБ генерал-полковник В. Федорчук.

«Український вісник» було визначено виданням, спрямованим на підрив дружби радянських народів, національної політики СРСР, радянського державного і суспільного ладу, що має на меті посіяти сумніви у можливості побудови комунізму в СРСР, прагне підірвати авторитет радянської держави на міжнародній арені [2, арк. 6].

Допоміг КДБ одразу ж після ухвалення постанов ЦК КПРС і ЦК КПУ розпочати справу проти самвидавчого журналу мешканець Києва Є. Голі- бардов, який ще в жовтні 1970 р. передав у КДБ перший номер «Українського вісника», отриманий від З. Антонюка. Згодом співробітникам КДБ вдалося отримати наступні числа журналу. У вересні 1971 р. кримінальна справа поповнилася ще одними першим та другим випусками журналу, вилучених у серпні 1971 р. в Одесі під час затримання Н. Строкатої, О. Різникова та О. Притики, а в листопаді того ж року надійшли три наступних випуски: третій, четвертий і п'ятий.

Слідчий В. Ткач спробував у ході кримінальної експертизи наявних примірників часопису встановити власників машинок, на яких їх друкували, однак перевірка шрифтів численних машинок не дала бажаного для КДБ результату. Слідство ускладнювало відсутність інформації про видавців та розповсюджувачів. Тому не залишалося нічого іншого, як провести масові арешти активних діячів руху Опору, сподіваючись у ході обшуків та слідства отримати якісь дані. Ідею припинення поширення в СРСР самвидавчих матеріалів за допомогою ув'язнення відомих осіб з числа інакодумців, напевно, давно виношували в структурах КДБ і керівників компартії, адже у січні 1972 р. в Україні та деяких інших республіках відбулися сплановані масові арешти опозиціонерів.

Вони виявилися другим великим після 1965 р. «покосом» неугодних. Багато хто тоді втратив свободу, інші зазнали різноманітних утисків. Проте навіть у ході таких масштабних репресій КДБ не вдалося знайти неспростовних доказів причетності конкретних осіб до видання журналу. Лише в трьох людей під час обшуку вилучили примірники журналу або безпосередньо матеріали з нього. А саме: у З. Антонюка відібрали машинописні тексти першого та п'ятого номерів часопису; в Л. Плюща -- перший та другий його номери, а у О. Сергієнка - переписаний ним текст статті «Завдання ''Українського вісника”».

Співробітникам КДБ і надалі залишалося тільки здогадуватися, що заарештований 12 січня 1972 р. В. Чорновіл як професійний журналіст високого класу є, найімовірніше, редактором часопису. Абсолютно всіх арештованих і свідків (до речі, у кримінальній справі В. Чорновола наявні свідчення 71 особи), запитували, хто видає журнал і чи має до цього причетність В. Чорновіл. Більшість з них справді не знала про причетність В. Чорновола до журналу, адже він обачливо звів до мінімум коло людей, які знали про його роботу, останні ж В. Чорновола не видали. Тому слідчі не отримали конкретних показів на В. Чорновола, за винятком припущень окремих осіб, зокрема З. Франко [3, арк. 199].

До надання вигідних слідству показів вдалося схилити бельгійського туриста Я. Добоша, приїзд якого в Україну був обраний підставою до масових арештів. Я. Добош за кілька днів до звільнення «згадав» те, чого не говорив раніше: начебто І. Світличний посилав його за «Українським вісником» до В. Чорновола у Львів і радив для довір' я посилатися на нього. Начебто подібне говорила цьому туристові Г. Коцурова: «У Львові, як розповідала мені Коцурова, -- свідчив Я. Добош, -- вона одержувала від Чорновола журнали “Український вісник” і вивозила їх до Чехословаччини». Іван Світличний заперечив сказане Я. Добошем щодо нього, зазначивши, що нічого про причетність В. Чорновола до журналу не знав, а тому нікого не міг до нього посилати [4, арк. 213].

Про свою причетність до перевезення журналу і про тих осіб, з якими при цьому контактувала, розповіла під час допитів Г. Коцурова. Посвідчила вона і щодо В. Чорновола, але завдяки його пересторозі він особисто журналу їй не давав і уникав з нею конкретних розмов про нього, тому її свідчення виявилися суперечливими здогадами. Вона, подібно, як Я. Добош, наприкінці 1972 р. дала потрібні слідству свідчення на В. Чорновола, однак нічого достовірного в них не змогла навести. Залишилися не спростованими її попередні свідчення про те, що В. Чорновіл у розмові з нею заперечував потребу видання подібного журналу, не надав їй особисто жодної усної чи письмової інформації.

Отже, у розпорядженні слідства не було жодного свідка, який би підтвердив причетність В. Чорновола до «Українського вісника» або хоча б ознайомлення з цим виданням. Окрім того, у В. Чорновола не було вилучено жодного тексту, написаного спеціально для журналу, жодного запису, пов'язаного з не підписаними текстами до втдання, а також жодного матеріалу самвидаву. Сам В. Чорновіл відмовився брати участь у слідстві. У такій ситуації слідчі вдалися до провокацій. Через три місяці після ув'язнення В. Чорновола йому заявили, що в М. Косіва знайшли якісь матеріали, пов'язані з журналом. Вважаючи, що це виявили матеріали шостого числа «Українського вісника», В. Чорновіл у квітні 1972 р. подав заяву, в якій зазначив, що у затриманого М. Косіва могли виявитись якісь його, тобто В. Чорновола, матеріали, до яких М. Косів не мав жодного стосунку, тому просив ознайомити його (тобто В. Чорновола) з ними, щоб виявити їхню приналежність.

Проте це був розіграш - у М. Косіва не тільки не виявили жодного компрометуючого документа, цього діяча навіть не арештували. Рукописи і машинописні тексти шостого випуску журналу М. Косів знищив одразу після передачі його за кордон, невдовзі також знищив друкарську машинку. Останній доказ причетності В. Чорновола до видання журналу М. Косіву допомогла знищити родина. На початку травня 1972 р. батько його дружини А. Заневчик вивіз друкарську машинку, на якій В. Чорновіл друкував часопис, до Пустомитіва Львівської області -- поміж господарського реманенту призначеного для садіння картоплі. Увечері брат його тещі З. Менкуш відвіз цю машинку в с. Наварія і втопив у озері [5, с. 45].

Окрім згаданої заяви, жодних додаткових свідчень від В. Чорновола слідчі не отримали, тому почали періодично подавали йому неправдиву інформацію про чергові арешти й шантажувати тим, що коли він не буде свідчити, то затримають його сестру і дружину. Щоб запобігти дальшим репресіям, В. Чорновіл написав 15 травня 1972 р. другу неконкретну заяву: «Як мені відомо, -- зазначив у ній, -- після виходу п'ятого номера згаданий журнал самоліквідувався.. За наявними у мене даними, усе, що стосується випуску журналу, було в зв'язку з згаданим рішенням про припинення випуску повністю ліквідоване не пізніше осені 1971 р. Про джерела цієї вірогідної інформації повідомити не можу» [6, арк. 4].

Нова заява не задовольнила слідчих, і вони продовжили тиснути на В. Чорновола за допомогою погроз і шантажу, а також помістили до нього в камеру провокатора. Невдовзі В. Чорновола повідомили, що нібито відбулися нові масові арешти серед української інтелігенції в зв'язку з «Українським вісником», у результаті яких, окрім переповненого слідчого ізолятора КДБ, затриманих довелося направити ще в ізолятор МВС. Більше того, В. Чорновола дезінформували про затримання його сестри і про день, коли мали арештувати його дружину. В'ячеслав Чорновіл знову вирішив рятувати інших ціною ствердження своєї причетності до випуску журналу, одночасно заперечуючи стосунок усіх інших осіб до його видання. Цю заяву від 22 травня 1972 р. підготував так, щоб одразу було видно її вимушеність, а також те, що її начебто написала людина, поверхово ознайомлена із змістом журналу. У вступній частині заяви розкрив обставини укладення журналу, уникнувши тим самим потреби подавати конкретні факти, забезпечив підстави відмовитися в разі необхідності. Там, зокрема, йшлося: «Протягом останніх тижнів мені неодноразово заявляли як слідчий у моїй справі, так і начальник слідчого відділу Львівського УКДБ, що від моїх свідчень у справі випуску позацензурного журналу “Український вісник” залежить зараз доля багатьох людей, які в зв'язку з нез'ясованістю обставин видання журналу можуть бути також притягненні до відповідальності. При цьому мені заявлено, що від мене не вимагається каяття, визнання “Українського вісника” “антирадянським” і т.д. Так само слідчі органи не будуть наполягати, щоб я обов'язково давав які-небудь свідчення про інших осіб.. Потрібно тільки повідомити про загальні обставини видання “Українського вісника” й мою особисту причетність до цього видання -- і це буде гарантією припинення арештів» [6, арк. 10].

Далі подав загальну інформацію, яка не була обґрунтована фактами про видання журналу. Завершив заяву переліком прізвищ усіх відомих йому заарештованих, зазначаючи, що ніхто з них «до створення, редагування та випуску “Українського вісника” ніякого стосунку не мав» [6, арк. 17]. Здавалося, слідчі досягли успіху -- знайшли головного підозрюваного у заплутаній справі. Однак жодної нової інформації про журнал не змогли отримати. Відповідно, поновилися провокації із затриманням дружини і сестри. Проте В. Чорновіл виявився непохитним: голодуванням добився звільнення рідних, не брав участь у слідстві, відмовився від заяви 22 травня 1972 р. як написаної під тиском шантажу. Тому докази причетності В. Чорновола до журналу сфабрикували за допомогою т. зв. лексико-стилістичної експертизи, висновки якої виявились основними свідченнями проти В. Чорновола у справі «Українського вісника», що слідчі передали до суду. Додатково до експертизи додали замовні відгуки про перший, другий, третій та четвертий випуски журналу, які підготували старші наукові співробітники Інституту літератури ім. Т. Шевченка, кандидати філологічних наук В. Костюченко та А. Каспрук. Згідно з їхнім висновком, матеріали журналу були «зібрані з ворожою метою і розраховані на політично нестійких людей», а в цілому «весь журнал за своїм спрямуванням має яскраво виражений антирадянський націоналістичний характер» [1, арк. 96-97]. кримінальний справа журнал український вісник

Під час суду В. Чорновіл захищав себе сам, оскільки його позбавили права обрати адвоката. В ході судового провадження справи він зумів ґрунтовно спростувати висновки експертів, добитися від них ствердження, що він міг і не бути автором «Українського вісника», та усунути зі звинувачувального вироку згадку про себе як основного редактора «Українського вісника». Виявилося, що навіть в умовах правового свавілля влади стосовно людей, котрі мають відмінні від офіційної ідеології погляди, В. Чорноволу вдалося пом'якшити статті звинувачення. Тому його у вироку суду звинуватили лише в тому, що він брав участь у «виданні нелегального журналу “Український вісник” і розміщував в ньому свої матеріали». Такий мало бажаний для влади результат судового процесу міністр юстиції УРСР В. Зайчук змушений був повідомити ЦК КПУ [7, арк. 53]. Відповідно 12 квітня 1973 р. суд виніс не «стандартний» у таких справах термін ув'язнення 12 років, а шість років табору й три роки заслання.

Отже, завдяки дотриманню умов конспірації, послідовній та виваженій поведінці під час слідства і наполегливості у відстоюванні своїх позицій у суді В. Чорновіл уникнув засудження як редактор нелегального українського журналу і позбавив владу шансу розгорнути пропагандистську кампанію з приводу розгрому редакції «Українського вісника».

Засудженими за причетність до цього самвидаву виявилися також ті, у кого безпосередньо знайшли матеріали з «Українського вісника», або про їхню причетність до поширення журналу заявили інші особи. Найжорстокіший присуд отримав М. Плахотнюк, який був одним із головних підозрюваних, котрий міг вивести на В. Чорновола, але відмовився свідчити. Тому за це його звинуватили не лише в зберіганні та розмноженні, а у виготовлені часопису і визнали неосудним, скерувавши відбувати покарання до психіатричної лікарні спеціального типу.

І. Світличного звинуватили у допомозі Г. Коцуровій щодо вивезення одного з номерів «Українського вісника» за кордон. У зберіганні та розповсюдженні журналу звинуватили З. Антонюка, Н. Строкату та О. Резнікова, а О. Сергієнка в тому, що він брав участь у виготовленні одного з номерів журналу. На тому перелік осіб, яких органи безпеки звинуватили у виготовлені, зберіганні та поширенні журналу в Україні, вичерпався. Причетні до справи «Українського вісника» П. Мурашко, Г. Коцурова та П. Гродський були заарештовані органами держбезпеки Чехословацької Соціалістичної Радянської Республіки (ЧСРР) у квітні 1972 р. Їм інкримінували підривну антисоціалістичну діяльність проти ЧСРР і СРСР, зокрема переправляння з України на Захід чотирьох фотоплівок з текстами «Українського вісника». З 19 до 23 березня 1973 р. в м. Кошиці відбувся судовий процес над ними, внаслідок якого П. Мурашко отримав 4,5 року ув'язнення, а Г. Коцурова і П. Гродський як засуджені за фактично відбутим строком ув'язнення з-під варти були звільнені у зв'язку з амністією президента Чехословаччини з нагоди 25-тої річниці лютневих подій 1948 р. у ЧСРР. У липні-серпні 1973 р. в м. Братиславі Верховний суд Словаччини переглянув справу П. Мурашка та інших, що призвело до збільшення терміну ув'язнення П. Мурашки до 6,5р. Стосовно Г. Коцурової і П. Гродського Верховний суд Чехословаччини виніс рішення про перегляд крайовим судом Східно-Словацького краю (м. Кошиця) їхніх справ з тим, щоб унеможливити застосування до них амністії. 27 вересня 1973 р. відбувся суд за справами Г. Коцурової і П. Гродського, який відмінив застосовану щодо них амністію і збільшив термін покарання П. Гродському з 1 року до 1,5, а Г. Коцурова була за кілька місяців звільнена з ув' язнення через вагітність.

Невдовзі після ухвалення судових вироків у КДБ остаточно визначили коло осіб, причетних до видання і розмноження журналу. На підставі оперативно-розшукових дій організатором випуску п'яти номерів «Українського вісника» назвали В. Чорновола, якому, за їхніми даними, безпосередньо допомагали виготовляти і розповсюджувати часопис З. Антонюк, А. Горська, М. Плахотнюк, Н. Строката та О. Різників. Відповідно, співробітники КДБ констатували припинення виходу журналу після арешту цих осіб. Тому в КДБ, незважаючи на відсутність ґрунтовних доказів щодо видавців і розповсюджувачів, недоведеність вини В. Чорновола як редактора, вирішили відрапортувати про успішно проведену операцію з розгрому редакції «Українського вісника». До речі, за провадження слідчо-розшукових дій із кримінальної справи №42 (щодо «Українського вісника») капітан В. Ткач наприкінці 1973 р. отримав звання майора. Варто зазначити, що співробітники КДБ, які складали висновок стосовно справи «Українського вісника», упустили інформацію про підготовлений В. Чорноволом і виданий М. Косівим, А. Пашко і Я. Кендзьором шостий номер журналу, котрий був успішно переданий і перевиданий на Заході.

Визначення в КДБ причетних до видання журналу не привело до закриття кримінальної справи №42. Тривали пошуки машинки, на якій друкували числа, в оперативній розробці перебували інакодумці, котрі залишилися на свободі. Однак нових даних не було знайдено. У січні- березні 1974 р. з метою виявлення незауважених фактів слідчі КДБ провели огляд кримінальних справ осіб, засуджених за причетність до журналу, або тих, хто проходив по цій справі під час її розслідування. Зокрема, оглянули справи В. Чорновола, М. Плахотнюка, З. Антонюка, І. Світличного, О. Сергієнка, І. Дзюби, В. Стуса, Л. Плюща, Є. Сверстюка та ін. Не з'ясувавши нічого нового, майор В. Ткач 21 березня 1974 р., керуючись тим, що затримані особи, звинувачені у виготовленні та розповсюдженні «Українського вісника», відбувають покарання, і що «внаслідок цих заходів випуск т. зв. журналу “Український вісник” припинився», постановив кримінальну справу №42, порушену за фактом виготовлення та розповсюдження «Українського вісника», закрити [2, арк. 280]. З ним погодилися начальник слідчого відділу КДБ, полковник В. Туркін і заступник голови КДБ, полковник С. Муха. Копію згаданої постанови було спрямовано для ознайомлення прокуророві УРСР.

Тобто, в КДБ припинили провадження кримінальної справи, врахувавши оперативні дані. Згідно з ними, співробітники КДБ мали підстави вважати В. Чорновола ініціатором і видавцем журналу, а щоб довести це у суді, вони фактів так і не виявили. Залишилося для співробітників КДБ нез'ясованим, хто, де і як випускав «Український вісник», адже осіб, безпосередньо причетних до видання часопису, не було ні викрито, ні арештовано.

В'ячеслав Чорновіл відкрито оголосив себе видавцем журналу в грудні 1976 р., підписавшись як редактор журналу «Український вісник» під розробленим проектом «Статусу політв'язня СРСР». Разом із ним під проектом підписався П. Айрік'ян, який оголосив себе секретарем підпільної Національної партії Вірменії, що теж не було доведено в суді, та В. Осипов, котрий назвав себе редактором журналу «Вече» [8].

Про тих, хто допомагав В. Чорноволові видавати часопис, він уперше написав у сьомому номері відновленого в 1987 р. «Українського вісника», назвавши: О. Антонів, Н. Строкату, Н. Світличну, В. Мороза, Ю. Шухе- вича та В. Стуса [9, с. 98]. На своєму творчому вечорі 1 жовтня 1991 р. в театрі ім. Марії Заньковецької у Львові В. Чорновіл ще назвав А. Пашко, Г. Садовську, Л. Шереметьєву, Я Кендзьора, М. Косіва, Я. Дашкевича, подружжя Стасівих, родину Возняків-Лемиків-Бандер, О. Заливаху [10]. Згодом додав до цього переліку М. Плахотнюка [11, с. 35].

Журнал «Український вісник» став чи не першим українським періодичним самвидавчим виданням, що швидко набуло значного поширення, перетворившись на один із найвідоміших українських журналів. Порушену з приводу видання «Українського вісника» справу № 42 закрили без жодних здобутих безпосередніх доказів причетності В. Чорновола до виготовлення журналу. Убезпечитись від розкриття спецслужбою йому вдалося завдяки неперервності українського досвіду підпільної діяльності, який В. Чорновіл засвоював від своїх попередників -- підпільників ОУН та бійців УПА. Крім того, «Український вісник» досі становить значний науковий інтерес як історичне джерело, що містить численну інформацію про український опозиційний рух 1960-1970-х рр.

Джерела та література

1. Галузевий державний архів Служби безпеки України, ф. 6, спр. 41, т. 1.

2. Галузевий державний архів Служби безпеки України, ф. 6, спр. 41, т. 5.

3. Галузевий державний архів Служби безпеки України, ф. 6, спр. 41, т. 2.

4. Галузевий державний архів СБУ України, ф. 6, спр. 68805ФП, т. 2.

5. Косів М. Немав невгасимий вулкан / М. Косів // Чорновіл В. Твори: в 10-ти т. -- К.: Смолоскип, 2006. -- Т. 3. -- С. 27-57.

6. Галузевий державний архів СБУ України, ф.6, спр. 72644ФП, т. 2.

7. Центральний державний архів громадських об'єднань України, ф. 1, оп. 10, спр. 546.

8. Овсієнко В. Айрік'ян Паруйр Аршавірович [Електронний ресурс] / В. Овсієнко.

9. Від редакції (заключні зауваги) // Український вісник. - 1987. - №7. - Передрук: Мюнхен: Видавництво «Сучасність», 1988. - С. 98-99.

10. ГуликІ. В'ячеслав Чорновіл: «Я не програю цих виборів ні за яких обставин... / І. Гулик // За вільну Україну. - 1991. - 5 жовтня.

11. В'ячеслав Чорновіл / М. Сорока // Пам'ять століть. - 1997. №2. - С. 32-36.

References

1. Galuzevyi derzhavnyi arkhiv Sluzhby bezpeky Ukrainy, f. 6, spr. 41, t. 1. [Sectoral State Archives of the Security Service of Ukraine, fund 6, description 41, file 1].

2. Galuzevyi derzhavnyi arkhiv Sluzhby bezpeky Ukrainy, f. 6, spr. 41, t. 5. [Sectoral State Archives of the Security Service of Ukraine, fund 6, descr. 41].

3. Galuzevyi derzhavnyi arkhiv Sluzhby bezpeky Ukrainy, f. 6, spr. 41, t. 2. [Sectoral State Archives of the Security Service of Ukraine, fund 6, description 41, file 2].

4. Galuzevyi derzhavnyi arkhiv Sluzhby bezpeky Ukrainy, f. 6, spr. 68805FP, t. 2. [Sectoral State Archives of the Security Service of Ukraine, fund 6, description 68805FP, file 2].

5. Kosiv, M. (2006). Nemov nevgasymyi vylkan. In V. Chornovil, Tvory (Vol. 3, pp. 2757). Kyiv: Smoloskyp. [in Ukrainian].

6. Galuzevyi derzhavnyi arkhiv Sluzhby bezpeky Ukrainy, f. 6, spr. 72644FP, t. 2. [Sectoral State Archives of the Security Service of Ukraine, fund 6, description 72644FP, file 2].

7. Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv hromadskykh obiednan Ukrainy, f. 1, op. 10, spr. 546. [Central State Archives of Public Organizations of Ukraine, fund 1, description 10, file 546].

8. Ovsienko, V. (n.d.). Airikan Paruir Arshavirovych.

9. Vid redaktsii (zakliuchni zauvagy) (1988). Ukrainskyi visnyk - Ukrainian Herald, 7, 98-99. [in Ukrainian].

10. Gulyk, I. (1991). Vizcheslav Chornovil: «Ya ne prograiu tsykh vyboriv ni za yakykh obstavyn...». Za vilnu Ukrainu -- For free Ukraine, 5 zhovtnia. [in Ukrainian].

11. Soroka, M. (1997). Vizcheslav Chornovil. Pamiat stolit - Memory of the ages, 2, 3236. [in Ukrainian].

Размещено на allbest.ru