Особливості окупаційного режиму на Поділлі та стан медичної сфери в 1941-1944 роках

Важливою складовою, яка характеризує повсякденне життя населення, є система медичного обслуговування. В статті досліджено стан медичного обслуговування на території Поділля в 1941-1944 рр. в умовах окупаційного режиму. З'ясовано, що в умовах німецької окупації, медичне забезпечення було важливим питанням окупаційної політики, яка мала забезпечити фізичне існування місцевого населення як робочої сили, а також убезпечити самих німців від небезпеки розповсюдження різного роду інфекційних захворювань.

Ключові слова: Друга світова війна, окупаційний режим, повсякденне життя, система медичного обслуговування.

Petrova Alla (Khmelnytskyi)

Candidate of historical sciences, teacher Khmelnytsky Basic Medical College

Specifics of the occupation regime in the Podillya region and the state of the medical sphere in 1941-1944

An important component that characterizes the daily life of the population is the health care system. The article investigates the state of medical care in Podillya in 1941-1944 under the conditions of occupation regime. It was found that under German occupation, health care was an important issue in the occupation policy, which was to ensure the physical existence of the local population as a workforce and to protect the Germans themselves from the risk of spreading various infectious diseases.

Key words: World War II, occupation regime, daily life, health care system.

Петрова Алла (г. Хмельницкий)

Кандидат исторических наук, преподаватель Хмельницкого базового медицинского колледжа

Особенности оккупационного режима на Подолье и состояние Медицинской сферы в 1941-1944гг.

Важной составляющей, которая характеризует повседневную жизнь населения, является система медицинского обслуживания. В статье исследовано состояние медицинского обслуживания на территории Подолья в 1941-1944 гг. в условиях оккупационного режима. Установлено, что в условиях немецкой оккупации, медицинское обеспечение было важным вопросом оккупационной политики, которая должна была обеспечить физическое существование местного населения как рабочей силы, а также обезопасить самих немцев от распространения различного рода инфекционных заболеваний.

Питання, що стосуються повсякдення, в умовах Другої світової війни, зокрема, є надзвичайно важливими, неоднозначними в оцінках та такими, що ще довго не залишатимуться поза увагою науковців. Важливою складовою, яка характеризує повсякденне життя населення, є система медичного обслуговування. Актуальність питання зумовлена необхідністю переосмислити події Другої світової війни, показати складність і суперечливість цього явища, висвітлити особливості окупаційної політики в сфері охорони здоров'я, запровадженої на українських теренах у 1941-- 1944 рр., звертаючись до нових джерел та нових методологічних підходів.

В умовах німецької окупації медичне забезпечення стало важливим питанням політики нової влади, яка спрямовувалася на забезпечення фізичного існування місцевого населення як робочої сили. Оскільки умови воєнного стану посилили рівень антисанітарії, заходи окупантів з налагодження мережі закладів охорони здоров'я мали також убезпечити самих німців від небезпеки розповсюдження різного роду інфекційних захворювань.

Проблематика медичного обслуговування місцевого населення на українських землях, які увійшли до складу окупаційного адміністративно- територіального утворення Генеральний округ «Волинь-Поділля», польського Генерал-Губернаторства та румунської Трансністрії є цікавою та малодослідженою. Заполітизовані стереотипи у ставленні до будь-якої легальної діяльності українських фахівців в умовах німецького окупаційного режиму не давали можливості об'єктивно поглянути на діяльності представників найгуманнішої професії в цей період.

Значний інтерес викликають питання, пов'язані з функціонуванням соціальної сфери, культурного життя на окупованій території, становищем медичних та навчальних закладів різних рівнів та профілів, ставлення до них окупаційної влади, діяльністю людей інтелектуальної праці в умовах окупаційного режиму. поділля окупаційний медичний

Аналіз історичних джерел та літератури дозволяє зробити висновок, що в працях істориків проблематика окупаційного режиму на території України вивчена досить повно [12; 13; 14]. Проте більш глибокого вивчення та об'єктивного аналізу потребує регіональний аспект окресленої проблеми, зокрема, особливості окупаційного режиму на Поділлі та стан медичної сфери в 1941-1944 рр. Доля звичайної людини в умовах окупації -- проблема, що залишатиметься актуальною і вкрай важливою для розуміння історичного минулого України, зокрема подільського краю.

Розглянемо діяльність медичних та ветеринарних закладів на території Поділля, у 1941-1944 рр., умови праці медиків, матеріальну базу закладів медицини і ветеринарії. При написанні статті багато інформації використано з матеріалів фондів Хмельницького обласного державного архіву, а також українських газет часів окупації: «Український голос», «Подолянин», «Світлий промінь», «Нова Шепетівщина», «Нове життя», «Вінницькі вісті».

Протягом літа-осені 1941 р. у регіоні була відновлена робота частини колишніх радянських лікувальних закладів та аптечних установ. Проте у порівнянні з довоєнним часом їх кількість значно скоротилася. Бракувало і місцевих лікарів. Для вирішення цієї проблеми в регіоні було дозволено функціонування спеціалізованих навчальних закладів: медичного, фармацевтичного технікумів і медінституту у Вінниці, медичної, фармацевтичної та зуболікарської шкіл у Житомирі [1]. Центральним профільним закладом вищого типу залишався Вінницький медичний інститут. 21 вересня 1942 р. тут відбувся перший випуск 84 студентів [3].

Через відносно низьку оплату праці місцеві лікарі поряд з роботою в офіційних медичних закладах прагнули налагодити приватну лікарську практику. Здійснювалися виклики лікаря на квартиру за попереднім записом. У Проскурові, Вінниці, Кам'янці-Подільському також діяли лікарні та поліклініки, в яких цивільному українському населенню надавались різні медичні послуги. Наприклад: лабораторія, рентген-кабінет або масажний кабінет.

Архівні документи свідчать, що без благодійної допомоги промислових підприємств та місцевих органів самоврядування медичні заклади на окупованій території України не змогли б функціонувати. Медичним закладам передавали двигуни для рентгенів, вугілля в зимовий період, меблі, вікна. Міська управа Проскурова виділяла щомісячно на придбання ліків 1200 крб і на господарські витрати 1700 крб в рахунок бюджетних асигнувань [6, арк. 39]. Для опалення щомісяця видавалися дрова. Годували лікарів у їдальні міської управи [8, арк. 14].

Згідно звіту відділу охорони здоров'я Проскурівського гебітскомісаріату протягом 1941-1942 років в Шепетівці, Деражні, Славуті, Старокостянтинові, Ганнополі працювали районні лікарні, де було розгорнуто по 30-50 ліжок, Шепетівська районна поліклініка та госпіталь, фельдшерсько-акушерські пункти у селах, аптека, лабораторія при районній лікарні [7, арк. 147]. На шпальтах газет повідомлялося про захворювання: на висипний тиф (23 випадки), черевний тиф (4 випадки), дифтерію (8 випадків), скарлатину (2 випадки), кір (1випадок) [8, арк. 10].

Усі хворі на інфекційні захворювання в обов'язковому порядку підлягали госпіталізації в інфекційне відділення лікарень, а на місцях негайно проводили належну санітарну обробку і встановлювали карантин. Профілактичні щеплення не проводились за відсутності вакцини. Також зазначалося, що була велика нестача медикаментів, а перев'язувальних матеріалів та наркотичних засобів не було взагалі. Лікарі звертались по допомогу до Проскурівського здороввідділу, але їм часто відмовляли через брак коштів. А у документах 1943 року знаходимо інформацію про припинення харчування обслуговуючого персоналу медичних закладів (зокрема, вартових). Медичні працівники широко залучалися окупантами до різних громадських робіт [15].

Оплата праці фахівців єврейської національності становила 80% ставки медичного працівника іншої національності. Нова влада закликала переглянути штатний розпис і звільнити всіх медичних працівників, без яких можна обійтися. При цьому працівників лікарень (медики, кухарі, санітарки, вартові, медичні секретарі, офіціанти) викреслювали із списків відправки до Німеччини. Звільнялися від відправки до Німеччини і хворі. Для проведення медогляду існували комісії із семи лікарів, проводили його зазвичай у військових казармах [8, арк. 2-3]. Щодо цивільного населення, то у численних звітах зазначалося, що загалом стан здоров'я дорослого населення «хороший». І це при тому, що від 20% до 25% обстежених на той час осіб, які відправлялися на роботу до Німеччини, за медичними показниками були забраковані.

У краї працювали ветеринарні лікарні та ветеринарні пункти у сільській місцевості. Ветеринари в умовах німецької окупації проводили регулярне обстеження коней та великої рогатої худоби на сап і бруцельоз. Також здійснювалась перевірка і таврування призначеного на продаж м' яса.

Протягом літа-осені 1941 р. у регіоні була відновлена робота частини колишніх радянських лікувальних закладів та аптечних установ. Проте у порівнянні з довоєнним часом їх кількість значно скоротилася. Зрозуміло, відносно краще система медичного забезпечення була налагоджена у великих містах, аніж в містечках та селах. Так, за даними, що наводяться у газеті «Подолянин» від 30 жовтня 1941 року, відновлено роботу медичних закладів Кам'янець-Подільської округи та міста Кам'янець- Подільський: «Робота розпочалась у місті 15 липня 1941 року. В перші дні було щось жахливе. Після більшовиків залишився бруд, розбиті вікна, поламані меблі. Працю почали в самих несприятливих умовах. Налагодження медичної допомоги -- справа, яку не можливо відкласти ні на один день».

Часто не вистачало шприців, шлангів, перев'язувальних матеріалів, дезінфекційних засобів, у персоналу -- зимового взуття. Бракувало і кваліфікованих ветеринарних лікарів. У Проскурові для відновлення меди цини, всі установи, що були розташовані на терені округи, мали скласти кошториси й фінансові плани для розрахунку витрат на галузь. А частина різноманітних обов'язкових податків, що стягувались з місцевого населення, мали витрачатись на медицину [16].

Під час німецької окупації, як вже було зазначено, гостро постала проблема кадрового забезпечення медичних закладів, адже частина лікарів, допоміжного медичного персоналу з наступом вермахту евакуювалась або відправилась на фронт, лікарі єврейської національності були знищені нацистами. Станом на 30 жовтня в Кам'янці-Подільському працювало три медичні амбулаторії, лікарня на 100 ліжок, два зубних кабінети, зубопротезна майстерня, фтизіатричний кабінет, організовано дезстанцію. Працювали три лабораторії, де аналізами охоплювалися всі галузі життя. Розпочали ремонт фтизіатричного кабінету в лікарні. За допомогою лікаря штабу фельдкомісаріату Циллєра планувалося поновити роботу «електрової лікарні».

На початку 1942-го розпочалось лікування психічних хвороб методом електричних розрядів. Так світовий досвід запроваджували і на окупованих територіях. Про це з' являлися статті на шпальтах місцевої преси. Звідти дізнаємося, що медицина почала використовувати електрику зовсім нещодавно, але було досягнуто значних результатів. Серію цих успіхів розпочав віденський психіатр Вагнер фон Яурегг, який в часи Першої світової війни підмітив, що гострота психічних хвороб зменшується, коли пацієнти хворіли на якісь інфекційні хвороби в даному випадку малярію, тоді він почав проводити досліди і зупинився на такому методі.

Інші методи лікування психічнохворих, зокрема, так зване інсулінове лікування, було знайдено випадково. Коли хворому на шизофренію, який до того ж мав і цукрову хворобу (цукровий діабет), дали велику дозу інсуліну, це викликало в'ялість, спазми. І, коли пацієнт одужував, як стверджували лікарі, вони впевнено заявляли, що лікування інсуліном психічних захворювань можливе, як наслідок -- 30-50% благополучних випадків.

Пізніше два італійські лікарі зробили крок далі, визначивши, що можна підпорядкувати свідомість електрикою. Але вдосконалив цю програму Браунмюль, німецький психіатр и невропатолог. Пацієнту під'єднували до скроні електричний прилад, впливали невеликою силою струму і таке лікування призводило до позитивних наслідків. Важко сказати чи справді був гарний ефект від такого лікування, чи, швидше, хотіли продовжувати досліди на хворих окупованих територій. Медичні досліди, до слова, часто проводили в концтаборах, тюрмах, єврейських гетто. Таким місцем могли стати і місцеві лікарні. Підтвердженням слугують документи Вінницької психіатричної лікарні, що містяться у Державному архіві Вінницької області.

На час німецької окупації Вінниці, влітку 1941 р., у психіатричній лікарні міста перебувало понад 1800 пацієнтів. Проте з самого початку нацисти взяли курс на фізичне винищення хворих на психічні розлади. До квітня 1942 р. ними було знищено, у тому числі з використанням внутрівенного введення розчину отруйних речовин, не менше 1,5 тис. пацієнтів Вінницької психіатричної лікарні. Вони не могли бути використані в якості трудового ресурсу. При цьому продовжувала функціонувати лікарня ім. Пирогова, інфекційна, акушерсько-гінекологічна, шкіряно-венерична, туберкульозна лікарні, дві поліклініки та низка медпунктів. У межах Козятинського району Вінницької області було створено 2 лікарні, 1 поліклініка, 1 тубдиспансер, 3 амбулаторії, 1 санстанції, 1 лабораторія та 3 медпунктів [4].

Особливу увагу звертали на недопущення поширення інфекційних захворювань. Адже вони несли небезпеку не лише для реалізації планів сільськогосподарських та промислових робіт, могли вплинути на обсяг виконання податків і зборів, набору робочої сили для відправки до Німеччини, а й потенційно виступали небезпекою зараження німецьких цивільних управлінців, військових та фольксдойче.

Облік усіх медпрацівників Житомирщини, що також, як і сучасна Хмельниччина, входила в округу «Волинь-Поділля», як першочергове завдання стояло перед обласним відділом охорони здоров'я. Через проблему кадрового забезпечення лікарень у серпні 1942 р. міське управління Житомира домоглося звільнення із табору військовополонених (шталаг) -- 358 групи лікарів, які приступили до роботи в медичних установах міста.

У порівнянні з великими містами кількість необхідних фахівців у віддалених районах була дуже незначною. Для вирішення проблеми браку лікарів у регіоні було дозволено функціонування спеціалізованих навчальних закладів: медичного, фармацевтичного технікумів і медінституту у Вінниці, медичної, фармацевтичної та зуболікарської шкіл у Житомирі. Центральним профільним закладом вищого типу залишався Вінницький медичний інститут. 21 вересня 1942 р. тут відбувся перший випуск 84 студентів. До лікувальних закладів направляли студентів для набуття клінічно-практичних знань [5].

Із середини 1942 р. при медустановах регіону почали діяти комісії з абортування. Згідно рішення генерального комісара К. Клемма від березня 1942 р. протягом року мав залишатися у дії попередній радянський закон про аборти, відповідно до якого заборонялася соціальна індикація, а дозвіл на проведення абортів надавався лише з медичних причин. По тому питання проведення аборту мало вирішуватися медичною комісією у складі трьох лікарів.

Відповідно до нацистських расових теорій німці не були зацікавленні у кількісному зростанні слов'янського населення [10, арк. 31]. Вважаємо, що додатковим фактором пришвидшеного створення таких комісій були факти небажаної вагітності місцевих жінок через досить часті випадки їх ґвалтування німцями. Адже нацистські лідери виступали проти народження дітей місцевими жінками від німців-чоловіків, у чому вбачалося порушення чистоти «німецької раси».

Поряд з кадровою, не менш важливою проблемою було забезпечення лікарень необхідним устаткуванням і медикаментами. Ліки серед населення частково розповсюджувалися через аптечну мережу, певною мірою збереженою, як зауважувалося, з довоєнного часу. Приміром, у середині 1942 р. у вінницькій частині генерального округу Житомир діяло 63 аптеки, із яких 6 -- у м. Вінниці. З метою економії медикаментів Старо-Костянтинівський Округовий Медичний відділ заборонив своїм аптекам відпускати ліки за рецептами лікарів інших округ (в аптеках були зразки підписів лікарів); не допускалося 2-3 рецепти одночасно на одного хворого; настої мікстури мали відпускатися до 200 грамів на дорослого та 100 -- на дитину; пігулки по 20-30 штук, мазі -- по 5-10 грамів [8, арк. 49].

Вкрай незначним і низькокалорійним було харчування у лікарнях. Допоміжні органи влади, на балансі яких перебували лікарні, не мали фінансової, як і організаційної можливостей (через обмеження німців) налагодити повноцінне харчування хворих. Для прикладу, замовлення від 28 лютого 1943 року на сніданок для 47 хворих Старо-Костянтинівської лікарні включало: 14 шт. хліба, 2525 гр. гречки, 10 яєць, 31 картопля, 4 капусти, 4 буряка, 1 морква та 3 помідори [8, арк. 49]. Цікавим є той факт, що у замовленнях, зазвичай, була відсутня олія, сметана, вершкове масло і цибуля [11].

Особливо складна ситуація із харчуванням хворих склалася у Вінницькій психіатричній лікарні. Відповідно до німецьких розпоряджень добове забезпечення хворих тут зводилося лише до 100 гр. хліба, за іншими даними -- до 150 гр. хліба [9, арк. 36]. Проте така норма була вкрай низькою, особливо якщо взяти до уваги факт, що більшість хворих працювала на польових роботах. Тому 18 серпня 1941 р. завідуючий міським медико-санітарним відділом професор Г. Ган звернувся до старости м. Вінниці з проханням підвищити добову норму хліба. Рішення міськуправління з цього приводу невідоме. А представник німецької адміністрації відповів: «Психічно хворим багато навіть 70 грамів хліба».

Фактична відсутність харчування призвела до численних смертей серед пацієнтів вінницької спеціалізованої лікарні. Зауважимо, що окреслені проблеми не стосувалися системи охорони здоров'я райхсдойче та фольксдойче, які забезпечувалися найкращими фахівцями, усім необхідним обладнанням й медикаментами. Допомога хворим продуктами надходила від організацій самодопомоги, місцевого населення та, іноді, від приватного присадибного господарства. Власний город та оранжерею, які мали покращити «ресурси харчування», мала Вінницька міська лікарня [4].

У період нацистської окупації лікування було платним. Приміром, наприкінці літа -- на початку осені 1941 р. послуги медика (огляд, постановка діагнозу, не рахуючи супутні витрати на лікування) в Кам'янець-Подільській поліклініці становили від 3 до 5 крб. [15]. Тобто, в основному лікування було доступним для місцевого населення. Адже, для порівняння, у цей же час у місті 1 кг помідорів коштував 3 крб., десяток яєць другого сорту -- 5 крб. Не виключено, що у подальшому плата зростала.

Водночас окупаційна влада намагалася зробити лікування більш доступним, створивши, наприклад, каси хворих або ввівши спеціальні податки і збори для утримання медичних установ [16; 17]. Так, з 1 липня 1943 р. встановлювався одноразовий збір для забезпечення медзакладів. Він мав дозволити запровадити безкоштовне медичне обслуговування (окрім плати за аналізи та аборти). У деяких містах різні категорії малозабезпечених осіб, зокрема інваліди, люди похилого віку, військовополонені, а також хворі німецької армії та поліція мали право на безкоштовне лікування.

Намагалися лікувати військовополонених (концтабір в Славуті та мікрорайоні Ракове у Проскурові), у тому числі підпільно, проте факти медичної допомоги полоненим червоноармійцям можна вважати поодинокими [18]. Радянські військовополонені німецьких таборів дуже часто гинули від різного роду захворювань, зокрема інфекційних, не отримуючи ніякого лікування. У подібній ситуації знаходилися і в'язні німецьких тюрем.

За словами дослідниці Т. Заболотної, негативний вплив на рівень здоров'я місцевого українського населення, зокрема міського, у часи німецької окупації здійснювали психологічні навантаження, складні умови проживання, відсутність належного продовольчого забезпечення. В умовах занепаду медичної системи значна кількість населення почала звертатися за допомогою до представників традиційної (народної) медицини [19]. Часто такі звернення, особливо вагітних жінок, закінчувалися значними ускладненнями або ж летальними випадками. Приміром, після лікування традиційною медициною лише протягом липня-жовтня 1941 р. до вінницької акушерсько-гінекологічної лікарні звернулося 268 жінок у тяжкому стані. Через значні ускладнення були зафіксовані випадки їх смертей [2].

Отже, створена німцями на окупованих територіях система медичного обслуговування спрямовувалася лише на підтримку фізичного стану місцевого населення як робочої сили та недопущення поширення інфекційних захворювань серед німців. Через організацію доступу до, хоча б, елементарного лікування, німці намагалися не ставити під питання фізичне здоров'я місцевого населення як трудового ресурсу. Значний вклад у розбудову закладів охорони здоров'я для жителів окупованої території за часів військової адміністрації здійснювали органи українського допоміжного управління. Проте, незважаючи на усі заходи окупаційної влади, рівень медичного забезпечення місцевого населення окупованих територій України та, зокрема, Поділля, був досить низьким.

Джерела та література