Основні поняття науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1) Що таке наука?

Що ж таке наука? Відповісти на це питання однозначно дуже важко і тому є різні визначення цього терміну. Вперше поняття науки було дано Арістотелем. Він виділяв науку як особливу форму знання задля самого знання і вважав, що одержання таких знань є вищою метою людської діяльності. Видатний вчений Нового часу Ф.Бекон сказав, що наука є історичним продуктом людської діяльності. У сучасному розумінні цього поняття можна сказати, що наука - це особлива сфера людської діяльності, направлена на отримання нових знань (нової інформації) про природу, суспільство і мислення та закони їх розвитку. Наука являється наслідком суспільного розвитку, зокрема результатом суспільного поділу праці. Вона виникає вслід за відділенням розумової праці від фізичної і перетворюється в специфічний рід занять окремої групи людей.

Розглядаючи науку як діяльність людини з метою одержання знань, можна запровадити соціально-орієнтовний критерій її періодизації. Відносно цільової орієнтації науки та її ролі у розвитку суспільства можна виділити три основні періоди в історичному її генезисі:

1 - особистісно-світоглядна орієнтація науки (від зачатків її виникнення до Галілея і Ньютона). Основна мета цього періоду - формування загального уявлення про світ і місце в ньому людини;

2 - технологічна, матеріально-виробнича орієнтація науки (починаючи з XVII ст. і до наших днів). Основна мета - революційні зміни як в техніці, так і в самій науці, що направлені на вдосконалення машин, технологічних процесів, які призводять до покращення умов існування самої людини;

3 - суто особистісна орієнтація науки (сучасний етап), яка спрямована на розвиток інтелектуального творчого потенціалу особистості. В наш час розвиток науки рухається вперед завдяки інтелектуальному розвитку самої людини, що є провідним фактором зростання матеріального виробництва. Це веде до все більшого зближення науки з практикою. 

2) Основні поняття науки

наука атомістика архімед коперник

Розглянемо основні поняття науки.

Наукова ідея -- інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення всієї сукупності зв'язків, на основі яких робиться висновок. Вона базується на наявних знаннях, але виявляє раніше не помічені закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструктивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значущості для науки і практики. Свою специфічну матеріалізацію ідея знаходить у гіпотезі.

Гіпотеза -- наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ (процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія включає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, яка допомагає суттєво економити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти. Розрізняють нульову, описову (понятійно-термінологічну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпотези. Якщо гіпотеза узгоджується з науковими фактами, то в науці її називають теорією або законом.

Гіпотези (як і ідеї) мають імовірнісний характер і проходять у своєму розвитку три стадії:

* накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;

* формулювання гіпотези і обґрунтування на основі припущення прийнятної теорії;

* перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези;

Якщо при перевірці результат відповідає дійсності, то гіпотеза перетворюється на наукову теорію. Гіпотеза висувається з надією на те, що вона, коли не цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням.

Закон -- внутрішній суттєвий зв'язок явищ, що зумовлює їх закономірний розвиток. Закон, винайдений через здогадку, необхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону наука використовує судження.

Судження -- думка, в якій за допомогою зв'язку понять стверджується або заперечується що-небудь. Судження про предмет або явище можна отримати або через безпосереднє спостереження будь-якого факту, або опосередковано -- за допомогою умовиводу.

Умовивід -- розумова операція, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов'язане з вихідним.

Наука -- це сукупність теорій. Теорія -- вчення, система ідей, поглядів, положень, тверджень, спрямованих на тлумачення того чи іншого явища. Це не безпосереднє, а ідеалізоване відображення дійсності. Теорію розглядають як сукупність узагальнюючих положень, що утворюють науку або її розділ. Вона виступає як форма синтетичного знання, в межах якого окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи.

До нової теорії висуваються такі вимоги:

* адекватність наукової теорії описуваному об'єкту;

* можливість замінювати експериментальні дослідження теоретичними;

* повнота опису певного явища дійсності;

* можливість пояснення взаємозв'язків між різними компонентами в межах даної теорії;

* внутрішня несуперечливість теорії та відповідність її дослідним даним.

Теорія являє собою систему наукових концепцій, принципів, положень, фактів. Наукова концепція -- система поглядів, теоретичних положень, основних думок щодо об'єкта дослідження, які об'єднані певною головною ідеєю. Концептуальність -- це визначення змісту, суті, смислу того, про що йде мова. Під принципом у науковій теорії розуміють найабстракт-ніше визначення ідеї. Принцип -- це правило, що виникло в результаті об'єктивно осмисленого досвіду. Поняття -- це думка, відбита в узагальненій формі. Воно відбиває суттєві й необхідні ознаки предметів та явищ, а також взаємозв'язки. Якщо поняття увійшло до наукового обігу, його позначають одним словом або використовують сукупність слів -- термінів. Розкриття змісту поняття називають його визначенням. Останнє має відповідати двом найважливішим вимогам:

* вказувати на найближче родове поняття;

* вказувати на те, чим дане поняття відрізняється від інших понять.

Поняття, як правило, завершує процес наукового дослідження, закріплює результати, отримані вченим особисто у своєму дослідженні. Сукупність основних понять називають понятійним апаратом тієї чи іншої науки.

Науковий факт -- подія чи явище, яке є основою для висновку або підтвердження. Він є елементом, який у сукупності з іншими становить основу наукового знання, відбиває об'єктивні властивості явищ та процесів. На основі наукових фактів визначаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони. Рух думки від незнання до знання керується методологією. Методологія наукового пізнання -- вчення про принципи, форми і способи науково-дослідницької діяльності. Метод дослідження -- це спосіб застосування старого знання для здобуття нового знання. Він є засобом отримання наукових фактів. Наукова діяльність -- інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань. Вона існує в різних видах:

1) науково-дослідницька діяльність;

2) науково-організаційна діяльність;

3) науково-інформаційна діяльність;

4) науково-педагогічна діяльність;

5) науково-допоміжна діяльність та ін.



3) Поняття науковий образ світу

Науковий образ світу є цілісною системою уявлень про загальні властивості та закономірності природи, що оточує людину. Ці уявлення народжувались і розвивались одночасно та паралельно з розвитком цивілізації. Науковий образ світу формується в суспільстві та спирається на досягнення природничих, суспільних і гуманітарних наук. Ця дисципліна має сприяти формуванню в студентів сучасного наукового світогляду, без якого важко уявити цивілізацію ХХІ ст.

4) Класифікація наук

Класифікація наук - це розкриття та визначення їхнього взаємного зв'язку на підставі певних принципів (об'єктивних, суб'єктивних, координації, субординації тощо) у вигляді логічно обґрунтованого розташування (ряду) наук. Важливу роль при цьому відіграють способи її зображення (табличні, графічні), що має велике значення для організації наукової, навчально педагогічної, бібліотечної діяльності. Класифікація наук здійснюється за кількома критеріями.

Узагальнюючи все вищесказане, зауважимо, що науки поділяють не тільки на типи, які були згадані раніше, але й на групи або дисципліни. Суспільні науки - вивчають людину і суспільство, взаємини і взаємозв'язок між ними. До суспільних наук належать історія, економіка, право тощо.

Природничі науки - вивчають фізику, хімію, біологію. Біологія охоплює всі процеси, що перебігають у живій природі, фізика - у неживій, а хімія перебуває на стику наук і ділиться на органічну та неорганічну.

До технічних (інженерних) наук прийнято відносити робототехніку, літакобудування, електроніку, тобто ті галузі, у яких потрібні знання різних або особливих видів техніки й технічного оснащення.

Цікаву спробу дати загальну класифікацію теоретичних і практичних (технічних у широкому розумінні) наук зробив сербський учений та інженер Мілутін Міланкович у книзі, присвяченій науці й техніці в їхньому історичному розвитку (1955). Він виходив з того, що людське пізнання має два джерела: спостереження, або емпірію, і роздум, або раціоналізм. Перше кільце, що примикає безпосередньо до математичних наук, займають точні науки. Сюди Міланкович відносить механіку, астрономію, фізику та хімію. Цим наукам, на його думку, удалося відкрити закони природи і висловити їх математичною мовою настільки точно, що явища природи можна простежити крок за кроком і передбачити майбутнє. Астрономи, фізики, хіміки заздалегідь знають, як саме будуть відбуватися відповідні процеси. Наступне кільце включає практичні (перш за все технічні) науки, які є застосуванням точних наук. Міланкович не розриває теоретичні та практичні знання, а намагається пов'язати їх між собою, показати з погляду існуючої між ними взаємодії. Якщо щодо точних наук математика відіграє роль їхньої основи, то стосовно технічних наук роль основи відіграють, у свою чергу, точні науки, на міцному фундаменті яких тільки й могла бути створена сучасна техніка. Третє кільце зображує науки, які називаються дискриптивними неорганічними природничими науками: це метеорологія, мінералогія, геологія та географія. Міланкович називає ці науки 16 дискриптивними, тому що вони описують тільки фактичні дані й не досягли ще того рівня, щоб розкривати механізми явищ і передбачати їхній перебіг. Четверте кільце схеми зображує біологічні науки. У п'ятому кільці містяться медицина, ветеринарія, агрономічна й технологічна біологія. Останнє (зовнішнє) кільце займають духовні та суспільні науки, найважливішими з яких, на думку Міланковича, є філософія, історичні та правові науки, соціологія і лінгвістика.



5) Характерні ознаки науки

По-перше, наука універсальна в тому сенсі, що вона має повідомляти знання, істинні для всього універсуму (тотальності) і завжди правильні, як апріорні положення в математичних науках.

По-друге, наука фрагментарна в тому сенсі, що жодна наука не вивчає буття загалом, а лише зосереджується на різних фрагментах реальності та її параметрах. Також наука зазвичай поділяється на окремі дисципліни. Узагалі поняття буття як філософський концепт не властиве науці, яка є відокремленим пізнанням. Кожна наука як така є певною проекцією на світ, яку можна порівняти з прожектором, що висвічує області, які становлять інтерес для вчених у даний момент.

По-третє, наука загальнозначуща в тому сенсі, що отримані нею знання можуть знадобитися всім людям, а її мова однозначна, оскільки наука прагне якомога чіткіше фіксувати свої терміни, що сприяє певним процесам глобалізації, скасовуючи при цьому мовні та етнокультурні бар'єри.

По-четверте, наука знеособлена в тому сенсі, що ані індивідуальні особливості вченого, ані його національна або релігійна ідентичність чи місце проживання ніяк не відображені в кінцевих результатах наукового пізнання.

По-п'яте, наука систематична, а саме: вона має певну структуру, а не є просто непов'язаним набором положень і суджень.

По-шосте, наука незавершена в тому сенсі, що хоча наукове знання безмежно зростає, воно все ж не може досягти абсолютної істини, після якої вже не буде що досліджувати.

По-сьоме, наука спадкова, тобто всі нові знання певним чином і за певними правилами мають співвідноситись зі старими.

По-восьме, наука критична, що виражається в тому що вона завжди готова поставити під сумнів і переглянути свої навіть основоположні результати. Як приклад можна згадати астрономію, де спочатку панували геоцентричні погляди, - аж до перевороту, який здійснив Коперник.

По-дев'яте, наука достовірна, вона потребує постійної перевірки знань, що і становить тіло науки.

По-десяте, наука позаморальна, і це не слід зводити до етики вченого. Позаморальність виражається в тому, що знання не є ні моральним, ні аморальним; моральні оцінки стосуються лише діяльності дослідників або застосування результатів досліджень. По-одинадцяте, наука чутлива, тобто її результати потребують емпіричної перевірки, сприйняття дослідником.

Насамкінець, по-дванадцяте, наука раціональна в тому сенсі, що вона отримує знання на основі раціональних процедур і законів логіки й формулює теорії та їхні положення, що виходять за межі емпіричного рівня.

6) Функції науки

Наука має дві основні функції - функцію руйнування і функцію вироблення.

Функція руйнування полягає у руйнуванні існуючої системи наукових поглядів, які мають негативний характер і стримують подальший розвиток науки. Йде руйнування старих понять, теорій, принципів і законів, що стоять перешкодою на шляху формування нових поглядів, ідей, нового способу мислення вчених.

Функція вироблення полягає у створенні й утвердженні в науці нової системи понять, теорій, законів, що є проявом нового мислення та розуміння світу. Ця функція є найважливішою і має позитивний конструктивний та творчий характер. Наприклад, у XX ст. внаслідок науково-технічної революції виникли такі галузі науки як радіо-, електротехніка, електроніка, кібернетика, космонавтика та ін.



7) Принцип фальсифікованості

Принцип фальсифікованості стверджує, що будь-яку теорію можна спростувати. У зв'язку з цим реакція на критичну аргументацію повинна бути адекватною. На думку К. Поппера, реакція на критику є адекватною, якщо від теорії відмовляються при знаходженні контраргументів хоча б до одного з її наслідків. Нова версія фальсифікаціонізму І. Лакатоса пропонує критично оцінювати не окрему модифікацію, а всю серію припущень, що введені у теорію під впливом нової експериментальної інформації, разом з вихідною теорією. Принцип фальсифікованості є абсолютним, оскільки відхилення теорії завжди остаточне. Слід зауважити, що теорія відхиляється тоді, коли виявлений експериментальний ефект, що відтворюється і суперечить висновкам із теорії.

8) Наука і псевдонаука

Радикальними порушеннями норм науковості з боку псевдонауки вважають: супернатуралізм, зневажання методологічними принципами економії та фалібілізму (несприйняття можливості помилки); визнання як змістовної характеристики істини таких суб'єктивних елементів, як віра, почуття, містичне бачення або інші параприродні форми досвіду; використання гіпотез, що фальсифікуються. У результатах досліджень серйозними недоліками є: порушення норм упорядкованості та зв'язності, відсутність раціонального узгодження нової гіпотези зі сформованими й уже обґрунтованими масивами знань. Характерними відмінними рисами псевдонаукової теорії є:

1. Ігнорування або перекручування фактів, відомих автору теорії, які суперечать його побудові.

2. Неспростовність, тобто принципова неможливість поставити експеримент (хоча б уявний), результат якого міг би спростувати теорію.

3. Відмова від спроб звірити теоретичні викладки з результатами спостережень за наявності такої можливості, заміна перевірок апеляціями до інтуїції, здорового глузду або "авторитетної думки".

4. Використання в основі теорії недостовірних даних, тобто таких, що не підтверджуються незалежними експериментами інших дослідників, або тих, що лежать у межах похибок вимірювання, або недоведених положень, або даних, що виникли в результаті помилок при обчислюванні. Це не стосується наукової гіпотези, що чітко визначає базові положення.

5. Уведення політичних і релігійних настанов до публікації або обговорення наукової роботи. Цей пункт, утім, вимагає уважного уточнення, оскільки інакше Ньютон, наприклад, потрапляє до категорії псевдовчених, причому саме через "Начала", а не пізніші роботи з теології. Більш м'яке формулювання цього критерію: принципова та сильна невіддільність наукового змісту роботи від інших її складових. У сучасному науковому середовищі автор повинен самостійно визначати наукову складову й публікувати її окремо, не змішуючи явно з релігією або політикою.

6. Апеляція до засобів масової інформації (преси, телебачення, радіо, Інтернету), а не до наукового товариства. Останнє виявляється за відсутності публікацій у рецензованих наукових виданнях.

7. Претензія на "революційний" переворот у науці й технологіях.

8. Спирання на поняття, що означають феномени, саме існування яких науково не доведене, запозичені найчастіше з інших псевдонаукових теорій або з окультизму й езотеризму ("астральний план", "тонкі поля", "енергія аури", "торсіонні поля", "біополя" тощо).

9. Обіцянка швидких і нечуваних медичних, економічних, фінансових, екологічних та інших позитивних ефектів.

10. Прагнення зобразити теорію або її автора жертвою монополії та ідеологічних гонінь з боку офіційної науки і тим самим відкинути критику наукового товариства як свідомо упереджену. Псевдонаука ігнорує найважливіші елементи наукового методу - експериментальну перевірку та виправлення помилок. Відсутність зворотного зв'язку позбавляє псевдонауку зв'язку з об'єктом дослідження, сприяє накопиченню помилок.

Ознаками псевдонаукових теорій, що не є випадковими, але часто зустрічаються, також є:

1. Теорія створюється однією людиною або невеликою групою людей, які не є фахівцями у відповідній галузі.

2. Теорія глобально універсальна - вона претендує на пояснення буквально всієї світобудови або, щонайменше, на пояснення стану справ у цілій галузі знань (наприклад у випадку психоаналітичних теорій - поведінки будь-якої людини за будь-яких обставин).

3. З базових положень робиться безліч сміливих висновків, перевірка або обґрунтування коректності яких не виконується.

4. Автор активно використовує теорію для ведення особистого бізнесу: продає літературу з теорії та надає платні послуги, засновані на ній; рекламує і проводить платні курси, тренінги, "семінари" з теорії та її застосування; так чи інакше пропагує теорію серед неспеціалістів як високоефективний засіб для досягнення успіху й поліпшення життя взагалі або в деяких аспектах.

5. У статтях, книгах, рекламних матеріалах автор видає теорію за абсолютно доведену й безсумнівно істинну, незалежно від ступеня фактичного її визнання серед фахівців.

Зауважимо, що існують і постійно з'являються безліч теорій і гіпотез, які можуть здатися псевдонауковими з таких причин: * новий, незвичний формалізм (мова теорії); * фантастичність наслідків з теорії; відсутність або суперечливість експериментальних підтверджень (наприклад через недостатню технологічну оснащеність); відсутність інформації або знань, необхідних для розуміння; * використання термінології старих, відкинутих наукою поглядів для формулювання нових теорій; * конформізм того, хто оцінює теорію.



9) Історія науки - зародження наукових знань

Передісторія науки, поява наукового знання сягає своїм корінням у глибоке минуле. Становлення науки пов'язане з таким ступенем розвитку людського суспільства, коли був нагромаджений певний мінімум наукових знань і здійснювалась передача їх у різних видах практичної діяльності.

Практично зорієнтованим знанням спочатку була математика, теоретичним основам якої передували вимоги практичної діяльності. Тому історично першим способом організації математичного знання була так звана практична математика, яка виникає в стародавньому Єгипті і Месопотамії.

Математичні тексти Стародавнього Єгипту і Месопотамії не містять розподілу знань на математичні дисципліни -- геометрію та арифметику. Для них при встановленні схожості задач вирішальним моментом є не їхній математичний зміст, а чисто практичне призначення, тобто в одну групу об'єднані задачі, з якими доводиться мати справу в тому чи іншому випадку, виходячи з роду діяльності.

Таким чином, наукове знання спочатку вплетене в реальну тканину життя. В подальшому відбувається виділення науки з реального практичного досвіду і поступове перетворення її у відносно самостійну форму людської діяльності.

На відміну від практичної систематизації, найважливішою особливістю теоретичного способу систематизації математичного знання є логічний доказ, тобто перехід від одних положень до інших. У кінцевому підсумку це привело до якісного стрибка: утворилась чиста, або теоретична математика.

У Стародавній Греції в VI ст. до н.е. наука (насамперед математика) існує вже як форма теоретичної свідомості. Античні греки, хоч і спирались на пізнавальний досвід древніх цивілізацій Сходу, однак математичні знання сприймали вже не як сукупність правил числення і розрахунку, а як особливого роду ідеальне буття.

Характеристику науки вперше було дано Аристотелем. Він створює науку як особливу форму знання -- знання заради самого знання -- і в досягненні його бачить вищу мету людської діяльності.

Особливості середньовіччя, і насамперед виняткове становище релігії в феодальній Європі, сприяли появі іншої особливості середньовічного вчення про природу, яка не властива науці періоду античності і повністю зникла в науці Нового часу. Це -- алегоричність і більш моралістична спрямованість середньовічних трактатів про природу. В середні віки наука виступала служницею теології у вигляді схоластики.

Швидкий розвиток промисловості і торгівлі, переворот у науковому світогляді, здійснений Коперником, який завдав першого удару по схоластичній філософії і теорії, ряд досліджень і відкриттів у галузі механіки, оптики, магнетизму, техніки, біології, висунутих вимогами практичного життя, -- все це було пов'язане з широким розвитком природознавства і наочно демонструвало відмінність нової епохи від попередньої. Відтоді починається звільнення науки від теології і формується її самостійність.

Успіхи природознавства епохи Відродження створили нову об'єктивну основу виникнення філософського дослідження науки, а необхідність та неминучість боротьби з схоластикою стимулювали даний процес.

Подальший розвиток науки привів до синтезу органічного поєднання теоретичних і емпіричних методів дослідження. Такий тип наукового пізнання характерний для науки Нового часу. Родоначальником нового індуктивного методу дослідження став Ф.Бекон. Наука, за Беконом, є історичний продукт людської діяльності.

Лише у XVIII ст. завершився процес відокремлення від єдиного наукового знання таких важливих галузей природничих наук, як фізика, хімія, математика, біологія та інші. Більш чітко почав визначатися і предмет філософії.

На межі XVIII і XIX ст. під впливом французької буржуазної революції зародилася нова концепція, яка нерозривно пов'язала прогрес науки з суспільним прогресом. Родоначальником цієї концепції став французький просвітитель, філософ та політичний діяч буржуазної революції Ж.А. Кондорсе.

Промислова революція призводить до розвитку капіталізму і виникнення науки нового типу -- вона починає перетворюватися в безпосередню продуктивну силу суспільства. Таке перетворення відбувається шляхом удосконалення методів виробництва, пошуку та використання нових джерел енергії і створення штучних матеріалів, вдосконалення транспорту і скорочення часу перевезень людей та вантажів, зростання врожайності сільськогосподарських рослин тощо.

Розглядаючи науку як діяльність з вироблення знань, можна виявити критерій її періодизації, що покликана виражати функції цього виробництва, причому функції соціальне орієнтовані. Виникає питання: з якою соціальною метою продукуються наукові знання? Чи покликані вони брати участь у технологічному перетворенні природи чи у "виробництві самої людини", в розвиткові її духовного світу? Обидва ці види виробництва сприяють взаємному прогресові; наукові знання використовуються по-різному в різні історичні епохи розвитку суспільства.

Розвиток науки в сучасному суспільстві спричиняє "вертикальну" інтеграцію науки -- тенденцію до все більшого зближення науки з практикою, а в зв'язку з цим -- до зближення між фундаментальними і прикладними науками. Відбуваються суттєві зміни в науці як системі знання, поглиблюються процеси диференціації та інтеграції наукового знання.

10) Початковий етап Античної науки

Своєю появою наука зобов'язана прагненням людини до підвищення продуктивності праці та, у кінцевому підсумку, рівня життя. Поступово, ще з доісторичних часів, накопичувалися знання про природні явища та їхні взаємозв'язки. Однією з перших наук стала астрономія, результатами якої активно користувалися жерці та священнослужителі. До древніх прикладних наук належала геометрія - наука про точний вимір площ, об'ємів і відстаней, а також механіка. До складу геометрії входила географія. У Давній Греції до VI ст. до н. е. склалися найбільш ранні теоретичні наукові системи, які прагнули пояснити дійсність набором основних положень. Зокрема, з'явилася й широко розповсюдилася територією Європи система першоелементів, а філософи Левкіпп і Демокріт створили першу атомістичну теорію будови речовин, яку згодом розвинув Епікур. Тривалий час наука не була повною мірою відокремлена від філософії, а була її складовою часткою. Однак уже стародавні філософи виділяли у складі філософії космогонію та фізику - системи уявлень про походження й будову світу, відповідно. Демокріт був засновником аксіоматичного методу в математиці, що дозволив створити певний набір тверджень, істинність яких не підлягає сумніву, а тому вони є неспростовними. Видатний учений зробив внесок і в розвиток космології: він стверджував, що Земля - центр космосу, тому не рухається ні в якому напрямку, проте інші світи можуть рухатись. Доводив, що Земля не має форми кулі, оскільки при заході та сході Сонця сонячні промені на поверхню падають не по прямій лінії, а по дузі. Він створив один з перших давньогрецьких календарів і вперше визначив об'єм піраміди. Загалом наукова діяльність Демокріта дуже важлива для простеження становлення античної науки й служить першоосновою її розвитку. І хоча багато гіпотез ученого не відповідають сьогоднішнім законам світобудови (наприклад, точно встановлено, що Земля кругла), вони є цінними для аналізу еволюції знань про навколишній світ.

11) Виникнення атомістики

Перші атомістичні уявлення з'явилися на Сході, але найбільш повно і послідовно вони були розвинені в антич. Греції і Римі в філософії Левкіппа, Демокрита, Епікура і Лукреція. Проте атомізм у них мав суто абстракт. характер: атоми розглядали як надзвичайно малі частинки; їм приписували лише найзагальніші властивості: неподільність, здатність рухатися, об'єднуватися. У 17-18 ст. з розвитком механіки атомізм набув механістичного характеру: атомам тепер приписували суто мех. властивості, такі, як геом. фігура, вага. Взаємодії між атомами також розглядали з механістичних позицій: атоми наділяли гачками, за допомогою яких вони зчіплювалися між собою, іноді їх зображали у вигляді зубчатих коліщаток (М. Ломоносов та ін.).

Найпліднішою виявилася концепція динаміч. атомізму (І. Ньютон, Р. Бошкович, Ґ. Ляйбніц та ін.), згідно з якою взаємодію між атомами пояснювали на зразок гравітац. тяжіння. У 19 ст. атоми наділяли новими властивостями, в яких резюмувалися відповідні відкриття в хімії і фізиці. При цьому А. перетворюється в фіз.-хім. теорію будови матерії (Дж. Дальтон, Д. Менделєєв та ін.). Однак до кін. 19 ст. А. допускала наявність останньої незмінної суті матерії - найдрібніших частинок, які є неподільними. Сучасна А. визнає різноманіття молекул, атомів, елементар. частинок та ін. мікрооб'єктів у структурі матерії, їхню невичерпну складність, здатність до перетворення одних форм в інші. Особливості сучас. атомізму визначають закони квантової механіки, яка визнає не тільки атомізм матерії (речовини), але й атомізм дії, пов'язаний з квантуванням руху, властивостями і станами елементар. частинок. А. підкреслює здатність елементар. частинок до перетворень і розглядає характеристику кожної частинки як взаємопов'язану з характеристиками ін. частинок і з їхніми взаємодіями. Розвиток сучас. А. показує, що структура будь-якого об'єкта або процесу є поєднанням дискретного і безперервного. У ширшому значенні під А. іноді розуміється дискретність будь-якої речовини, властивості, процесу (матем. атомізм, атомізм у біології, соц. атомізм, логіч. атомізм).



12) Арістотель

Ще одним яскравим представником давньогрецької науки та філософії є Арістотель. Він є автором безцінних наукових розробок "Фізика", "Логіка", концепції логічних суперечностей і пізнання як найвищої мети життя. Творчість Арістотеля охоплює практично всі сфери античної науки від космології та фізики до натурфілософії та біології. Учений є автором першої класифікації наук на теоретичні, практичні та поетичні, з наукового погляду пояснив явище Місяця. Арістотель розглядав Всесвіт як обмежений у просторі, нескінченний у часі набір концентричних кришталевих сфер із центром - Землею, водночас відкидаючи ідеї геліоцентризму. На відміну від Демокріта, Арістотель був переконаним прихильником кулеподібної форми Землі та Місяця. Історично відомою є суперечка Арістотеля та Платона щодо існування конкретних і абстрактних речей, у якій Арістотель дотримувався першої концепції. Працював учений і в галузі біології, створивши праці "Історія тварин", "Про виникнення тварин", у яких поділив тварин на 2 групи - хребетних і безхребетних, заклав основи описової та порівняльної анатомії, описав близько 500 видів тварин.

Метеорологічні явища досліджувалися Арістотелем в однойменній праці, але розуміння їхніх причин і пояснення впливу клімату на людей були в нього дуже недосконалі. Надзвичайно цікавими є міркування вченого щодо педагогіки - системи виховання "вільно народжених". На думку автора, людина від природи одержує лише зародки здібностей, які можна розвинути тільки вихованням, яке, у свою чергу, має враховувати вікові особливості дітей. Виховання, на думку Арістотеля, має бути не приватною, а державною справою. Отже, величезна заслуга Арістотеля полягає в систематизації величезного природничо-наукового матеріалу своїх попередників, критичній його оцінці. Водночас деякі висновки Арістотеля були помилковими (наприклад відкидання принципу інерції), що, зважаючи на його авторитет упродовж пізнього Середньовіччя, створило певні складнощі для встановлення істини. Арістотель здійснював великий вплив на подальший розвиток філософії та інших наук.

13) Епоха Архімеда

Архімед Сіракузький був неперевершеним генієм інженерії античного світу, його ім'я знайоме всім зі словосполучень "архімедів гвинт" і "закон Архімеда". Наукова спадщина вченого величезна й багатогранна: це геометричні розробки щодо квадратури параболи, кулі, циліндра, спіралі тощо. Чималий внесок зробив Архімед у розвиток математики. Він довів нескінченність натурального ряду чисел, навчився знаходити дотичну до спіралі, площу еліпса, поверхні конуса та кулі, об'єми кулі та сферичного сегмента, відкрив співвідношення об'єму кулі й описаного навколо неї циліндра як 2: 3.

Визначення числа р - також заслуга Архімеда. Архімед упровадив концепцію рівноваги плоских фігур (закон рівноваги важеля), написав праці з гідромеханіки і статики (знаменитий закон гідростатики), відкрив закони важеля, розробив методи визначення складу сплавів. На відміну від своїх наукових колег, учений нерідко застосовував набуті знання на практиці, конструюючи різні машини і споруди, зокрема при облозі римлянами Сіракуз. Авторству Архімеда також приписується вдосконалення потужності й точності катапульти та винахід одометра (пристрій для вимірювання відстані, яку подолав транспортний засіб).

Згадаємо архімедів гвинт - механізм, спроектований для перекачування води з низинних водойм у зрошувальні канали (згодом він став основою гребних пароплавів). Отже, велич Архімеда полягає в тому, що користуючись типовими для свого часу математичними методами, він розв'язував надскладні задачі, застосовуючи інноваційний метод геометричного мислення. Також нетиповим для його епохи було поєднання як теоретичних, так і практичних досліджень, що заклали основи емпіричного методу й початку інженерії та конструювання.

14) Особливості періоду Середньовіччя

Завоювання Римської імперії в V ст. варварами призвело до занепаду міської античної культури. Варвари (від грец. barbaroi - "іноземці") руйнували міста, знищували пам'ятки античного мистецтва, бібліотеки, вони стали причиною розірвання торговельних й політичних зв'язків. Відбулося повернення до натурального господарства. Християнство, яке впродовж трьох століть переслідувалося, стало у 313 р. державною релігією (Константинополь) і заповнило порожнечі в старих культурах, зруйнованих частою зміною імператорів. У V ст. воно стало останньою надією деморалізованих римлян.

Християнство виявилося ідеологією, придатною також і для завойовників, оскільки проголошувало божественність влади взагалі, а не конкретних її представників. Спочатку, правда, деякі варвари (вестготи й лангобарди) прийняли не той варіант християнства (аріанство), який став панівним у Західній Європі, але після VII ст. їх було силою повернуто до католицизму. В епоху Середньовіччя відносно високого рівня досягли освіта і наука. Що стосується освіти, то саме шкільна й університетська наука ще трималася на достатньо високому рівні. Клірики навчалися в єпископських і монастирських школах, у яких на початку VI ст. Северин Боецій увів поділ "семи вільних мистецтв" на дві частини: тривіум (три шляхи знання - граматика, риторика і діалектика) і кведріум (чотири шляхи знання - геометрія, арифметика, астрономія та музика). У ХІ-ХІІ ст. на базі таких шкіл виникли університети.

Мабуть першою треба згадати Салернську медичну школу, яка виникла у IX ст. в італійському місті Салерно. Вона недарма претендує на звання першого вищого освітнього закладу у Європі, хоча не мала назву "університет". Навчання в школі велось протягом дев'яти років: перші три роки вивчали логіку, потім протягом п'яти років - теорію медицини, а наприкінці - рік практичного навчання. З часом школа стала взірцем для викладання медичних наук в інших навчальних закладах. У ХІІ ст. імператор Священної Римської імперії Фрідріх II постановив, що отримати ліцензію лікаря в його володіннях можна тільки в цьому навчальному закладі. До речі, школа зберегла традиції античної медицини та інколи називалася "Civitas Hippocratica" - "Спілкування Гіппократа".

Стосовно юриспруденції нині можна стверджувати, що взагалі поява західних правових систем Нового часу в кінці XI і в ХІІ ст. була тісно пов'язана з виникненням перших європейських університетів. Тоді вперше в Західній Європі право викладалось як чітко окреслена й систематизована система знань, наука, у якій окремі юридичні рішення, норми та законодавчі акти вивчались активно і пояснювались з погляду загальних принципів та істин, базових для всієї системи загалом. У кінці ХІ ст. право на Заході стало вивчатись і викладатись як окрема наука, хоча домінуючі правові порядки тільки почали відокремлюватися від політики та релігії. Знову відкриті тексти римського права були переписані. У кінці XI ст. їх почали вивчати в різних містах Італії та інших країнах. Студенти об'єднувались і наймали на рік учителя, щоб він пояснював їм ці тексти.

Юридично такі об'єднання набували форми партнерства професора і студентів. Особливо популярним став учитель Іварнерій (хоча в історію він увійшов під іменем Ірнерія), який почав викладати в Болоньї приблизно в 1087 р. Студенти приїжджали до нього з усієї Європи. Його школа пережила його. За сучасними оцінками, у Болоньї в ХІІ- ХІІІ ст. одночасно вивчали право до 10 тис. студентів. У 1200 р. у Франції був заснований Паризький університет. У ХІІ ст. з'явилися також інші університети, наприклад Оксфордський та Кембриджський в Англії, академія в Аахені (сучасна Німеччина). З ХІV ст. географія університетів розширюється. Набувають розвитку колегії (звідси - коледж). Спочатку так називалися гуртожитки студентів, але поступово колегії ставали центром знань, лекцій, диспутів. Заснована у 1257 р. духовником французького короля Габеротом де Сорбон колегія, яка отримала назву "Сорбонна", помалу розрослося й так закріпила свій авторитет, що за її ім'ям став називатися весь Паризький університет. З розвитком шкіл та університетів збільшився попит на книги. У ранньому Середньовіччі книга була предметом розкоші. Книги писали на пергаменті. Листки пергаменту зшивалися за допомогою тонких міцних шнурів і поміщалися в палітурку з дощок, обтягувалися шкірою, інколи були прикрашені коштовним камінням і металами. Написаний переписувачами текст прикрашався намальованими великими літерами-ініціалами, заставками, а пізніше - чудовими мініатюрами. З ХІІ ст. книга стала дешевшою, почали відкриватися міські майстерні з переписування книг, над якими працювали вже не монахи, а ремісники.

15) Наука Середньовічного Сходу

У цьому розумінні найбільш сприятливі умови склалися у Візантії -- східній частині колишньої Римської імперії. Тут значною мірою зберігалася антична наукова традиція. Це позначилося і на ставленні до механічних мистецтв. "Механіки" користувалися тут повагою й посідали помітне суспільне становище. Відомі імена зодчих, які споруджували Константинопольський собор у Софії, -- це Анфимій Тралльський і його сучасник Ісидор Мілетський (VI ст.).

Вони підтримували зв'язок з александрійськими математиками, наприклад з Євто-кієм, тлумачем Архімеда й Аполлонія. У Візантії були добре відомі твори Герона, вказівками якого скористався будівник Соломонового трону в Константинополі Лев (IX ст.).

У IV ст. після закриття язичницьких шкіл багато грецьких учених емігрували до Ірану; така ж доля трохи раніше спіткала сирійських несторіанів. Це сприяло поширенню накопичених в античну епоху знань на Близькому Сході.

Завойовницькі війни арабів у першій половині VII ст. призвели до того, що наприкінці 30-х років VIII ст. до складу Арабського халіфату ввійшла значна частина колишньої Римської імперії від північно-західної Індії до Піренейського півострова. Арабське завоювання призвело до поширення серед підкорених народів мови й релігії арабів (ісламу) і в ряді регіонів супроводжувалося масовим знищенням пам'яток науки й мистецтва.

Однак пізніше одночасно з поширенням арабської мови й ісламу на території Арабського халіфату почала формуватися наукова традиція, заснована як на античній спадщині, що проникла на Ближній і Середній Схід у зв'язку з еміграцією грецьких учених, так і на наукових досягненнях підкорених народів. Хоч величезний халіфат незабаром розпався на ряд окремих держав, у них зберігалася арабська мова, яка стала мовою науки.

IX--XII ст. -- період найбільшого піднесення в розвитку науки в арабомовних країнах. Багдад, столиця халіфату, перетворився на великий науковий центр зі школами, бібліотеками й "будинком мудрості", що перебував під заступництвом халіфа. УІХ-Х ст. тут трудилася велика група вчених, перекладачів і переписувачів; вони працювали над перекладом і тлумаченням творів Платона, Арістотеля, Гіппократа, Евкліда, Архімеда, Птолемея. Переклади з грецької, а також із сирійської мови, на яких до вчених країн ісламу дійшла значна частина античної наукової літератури, відіграли величезну роль у розвитку середньовічної науки. У багатьох випадках вони були єдиними джерелами, завдяки яким Західна Європа змогла ознайомитися з античною наукою.

У науці ісламських країн на перший план вийшла математика обчислювального характеру. У галузях, пов'язаних з комерцією, -- арифметиці, алгебрі, наближених обчисленнях, ученні про число, тригонометрії -- рівень, досягнутий у свій час алек-сандрійськими вченими, був значно перевищений. Істотних успіхів на Сході досягли астрономія, оптика і хімія.

На IX--XII ст. припадає творчість таких найбільших учених середньовіччя, як брати Бану Муса, Сабіт Ібн Корра, ал-Біруні, Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна), Омар Хаям, ал-Хазані. Кожен з них, крім праць з математики й астрономії, у той же час зробив вагомий внесок у механіці.

16) Наука Середньовічньої Європи

Зрушення в науці й техніці Заходу почалися трохи пізніше, ніж на Сході -- з кінця XI ст. Вони були спричинені серйозними змінами в економіці. На цей час зростає продуктивність сільського господарства; виникають ремесла, розвивається торгівля й грошовий обіг, прискорюється зростання міст. Хрестові походи сприяють знайомству Європи з культурними досягненнями Сходу. Помітними стають і успіхи техніки. У Х-ХІІ ст. великого поширення набули водяні млини, трохи пізніше -- вітрові. Тоді ж у Європі з'явився механічний годинник. Важливе значення для нагромадження знань про закони природи мали виготовлення військового спорядження, суднобудування, містобудування, будівництво великих гідротехнічних споруд.

Розвиток промисловості й підвищення загального культурного рівня загострили потребу в підготовці фахівців. Виникли світські школи, а в XIII столітті було створено перші університети в Болоньї, Парижі, Падуї, Неаполі, Оксфорді. У XIV ст. університети було відкрито в Пізі, Павії, Кракові, Відні, Гейдельберзі, Феррарі й інших містах. Вищими за рангом факультетами в більшості університетів були богословський, медичний і юридичний, нижчим -- факультет мистецтва. Викладання проводилося латинською мовою, яка була для всіх учених середньовіччя універсальною мовою науки.

Одночасно зростала могутність церкви. її представники пристосовувалися до умов, що змінювалися, швидше, ніж світські феодали. Багатства католицької церкви множилися з казковою швидкістю. Іннокентій III, що був папою в 1198-1216 pp., оголосив себе намісником Бога на Землі. Теологія продовжувала відігравати визначальну роль в ідеологічному житті. Для боротьби з "єресями" було створено ордени домініканців і францисканців, засновано інквізицію, жертвами якої стали багато великих учених середньовіччя. Панувала схоластика. Вона грунтувалася на догмах християнської церкви й відрізнялася абстрактними, часто зовсім безплідними й безпредметними міркуваннями. Але й сама схоластика змінювалася, пристосовуючись до нових обставин.

У XII--XIII ст. європейська наукова література збагатилася великою кількістю латинських перекладів з арабської і грецької мов. Стали доступними твори Платона, Арістотеля, Евкліда, Архімеда, Птолемея, Герона, ал-Хорезмі, Сабіта Ібн Корри, Ібн Сіни.

Своєрідна доля ідей Арістотеля. Спочатку його вчення церкві видавалося небезпечним. Проти нього, як і проти його середньовічного коментатора Ібн Рошда (Авер-роеса), різко виступили багато впливових богословів, а в Паризькому і деяких інших університетах було заборонено читати лекції про "Метафізику" і природничонаукові твори Арістотеля. Разом з тим церква і її ідеологи намагалися пристосувати вчення Арістотеля до Священного Писання. Уже в 1366 р. церковний декрет звелів вивчати "Логіку", "Метафізику" й "Фізику", без чого не можна було одержати перший учений ступінь. А пізніше природничонаукові погляди Арістотеля було догматизовано й будь-які заперечення проти них оголошувалися єрессю.

Як і в країнах ісламу, початку самостійної розробки проблем механіки в середньовічній Європі передував період, коли почали посилено перекладати грецькі джерела, що збереглися головним чином арабською мовою, а потім і твори вчених країн ісламу. Це особливо стосується кола проблем, пов'язаних зі статикою. У цей період на латинську мову перекладено пізньоалександрійський трактат "De сапопіо", присвячений нерівноплечним "римським вагам" (безміну), в якому розглядаються й випадки, коли важіль вагомий. Цим же питанням присвячений інший пізньоелліністичний трактат "Книга про ваги", що збереглася тільки в арабському перекладі. Розглянутий вище трактат Сабіта Ібн Корри переклав на латинську мову Герард Кремонський. Крім цього перекладу,"Liber Charastonis" відомий у переробленому вигляді, що містить тільки перелік основних пропозицій без доказів.

17) Наукова революція Миколи Коперника

Під Коперниківською революцією розуміється зміна парадигм з моделі світобудови Птолемея, яка постулювала, що Земля є центром всесвіту, на геліоцентричну модель з Сонцем в центрі нашої сонячної системи. Ця подія стала однією з стартових точок початку наукової революції XVI століття. Вчення Коперника було рівносильне революційній перебудові не тільки в астрономії та природознавстві, а й у методах наукового дослідження і пізнання. Воно привело до радикальних змін способу мислення натуралістів, повернувши його від звичних і закостенілих догм до безпосереднього дослідження реального світу. Протягом понад тисячоліття католицька церква панувала не тільки в релігії, а й у політиці та науці. Церква підтримувала популярну теорію геоцентризму, хоча відомі богослови, такі як святий Фома Аквінський і святий Альберт Великий були інформовані про геліоцентричні теорії. Ідеї Коперника, що становлять фундамент геліоцентричного вчення, зруйнували дощенту принципи церковно-теологічного світогляду і спростували церковну картину світобудови, засновану на геоцентричній доктрині Птолемея. Своєю творчістю Коперник значно вплинув на весь наступний розвиток природничих наук. Природознавство після Коперника розвивається все з більшою і більшою швидкістю, проникаючи все далі в навколишній нескінченний світ.

Размещено на Allbest.ru