Вплив дисидентсько-правозахисного руху на розвиток українських правозахисних громадських організацій

Однією з ознак правової держави є не лише декларативне закріплення прав і свобод людини, а й їх гарантування. Реальне забезпечення прав і свобод досягається шляхом створення механізму їх всебічної захищеності та встановлення відповідальності за порушення [1].

Слушно зазначає Ю.С. Шемшученко, що на довгому історичному шляху від Стародавньої Греції та античного Риму, де суспільство і держава ототожнювалися, до сучасної наукової концепції громадянського суспільства у суспільній свідомості сформувалось уявлення, що держава не завжди є надійним гарантом прав та інтересів окремої особи і суспільства. Що ж може змусити державу бути таким гарантом? Соціальною силою, спроможною урівноважити силу держави та зобов'язати останню з нею рахуватися, є громадянське суспільство [2, с. 10].

Яскравим наочним підтвердженням означеної тези виступає дисидентсько-правозахисний рух, що був проявом боротьби громадянського суспільства проти радянського тоталітаризму та створив якісно нові умови для розвитку громадських організацій нової формації, орієнтованих у своїй діяльності передусім на утвердження загальнолюдських цінностей та захист прав людини.

Визначення поняття дисидентства, його наукової періодизації, співвідношення понять «дисидентство» та «інакодумство», «дисидентський» та «правозахисний», «опозиційний», «національно-визвольний» рухи і нині є досить дискусійними питаннями, про що свідчить велике розмаїття їх трактувань.

Більшість дослідників обмежують дисидентство 60-80-ми роками ХХ століття. На думку Бажана О.Г., їм цілком аргументовано заперечує Рой Мєдвєдєв та робить висновок, що дисидентство як явище в різних формах існувало на всіх етапах розвитку як радянського суспільства, так і будь-якого суспільства взагалі [3, с. 28; 4, с. 239].

Схожої позиції дотримується і Юрій Лукін, зазначаючи, що «...в будь-якому суспільстві є не лише ті, хто схвалюють офіційну політику, індиферентні конформісти, але і не згодні, інакомислячі, що виступають проти пануючої релігії, ідеології, існуючої політичної системи, способу життя». В історії тому є багато прикладів: «протестантизм, інші реформаційні течії в історії християнства, розкол в Російській православній церкві в XVII столітті, протопіп Авакум, антифеодальні виступи, геліоцентризм Коперника, Джордано Бруно, Галілея.. протести робітників, страйки, мітинги, антивоєнні, екологічні та інші акції в XV столітті» [5, с. 105].

Щодо витоків українського дисидентства, то, зокрема Ю.Т. Литвин вважає, що воно бере свій першопочаток ще з ідей української козацької держави, самовідданої боротьби народу проти соціального, національного та релігійного поневолення, знаходить органічне продовження в творчості Тараса Шевченка, в державотворчих традиціях української революції 1917-1920 рр. [6, с. 364].

Доречно акцентує В.В. Овсієнко, що хоча «ідею прав людини українські мислителі висловлювали ще в ХІХ ст. (Михайло Драгоманов, Богдан Кістяківський та інші); у неявній формі вона також була важливою складовою частиною Конституції УНР 1918 року, але рух, який свідомо ставив перед собою мету домогтися визнання прав людини державою. - явище, що виникло тільки в 60-х рр., на тлі критики культу особи й «казарменного комунізму», у період хрущовської «відлиги» [7].

Безпосередня учасниця правозахисного руху Л. Алєксєєва в свою чергу відзначає, що оформлення правозахисників в соціальний рух відбулося в СРСР лише в 1960-ті роки.

На її переконання, саме в цей період почали мати місце спільні сумісні дії різних соціальних груп, що були об'єднані: 1) спільною метою - змінити свій соціальний статус; 2) спільними цінностями,... 3) спільною системою норм, регулюючих та регламентуючих поведінку їх учасників; 4) неформальним лідером, роль якого змінюється по мірі розвитку руху соціального,...5) специфічними способами символізації своїх цінностей в політичній ідеології [8]. Особливістю правозахисного руху в СРСР було те, що він не набув форми соціального інституту, що володів би специфічними нормами і санкціями, а ґрунтувався лише на єдиних цінностях і цілях [9].

Вчена виокремлює такі етапи в історії його розвитку: 1953-1964 рр. - початок; 1965-1968 рр. - перші правозахисні виступи; 1968-1972 рр. - становлення; 1973-1974 рр. - криза; 1974-1975 рр.- подолання кризи; 1976-1981 рр. - гельсінський період; 19801983 рр. - після розрядки [8]. Серед цих ключових дат в якості рубіжних визначають: кінець 1969-го року - організаційне оформлення; друга половина 1970-х років - період, «червоною ниткою» яких стали Гельсінські угоди; початок 1980-х років - знищення руху[9].

Думку, що громадський правозахисний рух в радянській державі розпочався саме з дисидентського періоду поділяє і Г. Майстренко, пропонуючи таку періодизацію правозахисного руху в Російській Федерації: радянський або точніше дисидентський - з 1965 р. до 1985 р.; «період перебудови» - до 1995 р.; сучасний [10, с. 36].

Своєрідний підхід до визначення етапів правозахисного руху запропоновано А.В. Гавриловою: період становлення (1965-1968 рр.) - період від процесу Даніеля і Синявського до «Пражської весни»; другий період (1968-1975 рр.) - період кризи та широкого міжнародного визнання; третій - гельсінський (1976-1985 рр.); четвертий - період легалізації правозахисної діяльності (1985 р. - по теперішній час). Авторка відзначає ще про існування так званого «передправозахисного етапу», обґрунтовуючи це тим, що боротьба народу за свої права мала місце і під час сталінського режиму, однак вона не могла набути масового та організованого характеру в умовах тотального терору. «Невеликі групи та співтовариства існували і в 1930- ті, і в 1940-ті роки, але, будучи в глибокому підпіллі, вони не могли здійснити суттєвого впливу на події в країні» [11, с. 152].

Дисидентський рух був різновекторним соціальним явищем. Переважна частина науковців виокремлює в якості основних 3-и його напрямки (течії): правозахисний, національно-орієнтований та релігійний [8; 11, с. 12; 12, с. 617]. Слід погодитися з Т.В. Гавронською, що останній є набагато менш притаманним радянській Росії порівняно з братерськими республіками, зокрема і Україною, оскільки питання національного самовизначення в Росії лежало дещо в іншій площині, керівництво РСФСР значною мірою ініціювало процеси культурної та національної асиміляції [11, с. 179]. Безумовно означені напрями дисидентства не слід розглядати ізольовано - слушно зазначає О. Бажан, що «в практиці опозиційного руху у рамках досліджуваного періоду вони нерідко виступали зі спільних позицій, згуртованою силою» [3, с. 30-31]. В Україні ж боротьба за права людини завжди відбувалась на тлі прагнення народу до національної незалежності. Заслуговує на увагу позиція Є. Захарова, який на підставі аналізу історичних документів та спогадів дисидентів, дійшов висновку, що український дисидентський рух в радянській державі «був найсильнішим» та відзначався, окрім національної специфіки, ще і регіональними особливостями в межах самої України - «можна стверджувати, що на Західній Україні дисидентський рух переважно приймав форму національно-визвольного, а на Східній - національний і релігійний рухи з'єднувалися з правозахисним [13, с. 312, с. 315].

Метою правозахисного напрямку дисидентського руху була спроба досягти «гласності» і покращення ситуації з політичними, економічними, особистими та іншими правами людини [7], продемонструвати хибність комуністичної ідеології, оманливість «соціалізму з людським обличчям», що знаходив уособлення в особливій радянській концепції правового статусу особи і громадянина. Як відзначає О.І. Лушин, «в СРСР людина (особистість, громадянин) розглядалася передусім як трудівник-колективіст, учасник спільної справи, що вершилась під керівництвом та контролем партії. Такою спільною справою було будівництво основ соціалізму та рух до комунізму, колективізація, індустріалізація, виконання п'яти- і семилітніх планів і т.п.» В усіх випадках особі відводилася лише роль своєрідного «гвинтика державного механізму, трудового резерву, людського фактору, виробничої сили». Виступаючи в таких іпостасях, вона завжди служила чомусь надособистому, далекому від її власних потреб та інтересів [14].

Кожний період ознаменувався певними подіями. Але вже на етапі становлення в 1969 році була створена перша в СРСР правозахисна асоціація «Ініціативна група захисту прав людини в СРСР» (ІГ) [15, с. 153]. З України до групи увійшли харків'янин Генріх Алтунян та киянин Леонід Плющ. Приєднався до асоціації також Мустафа Джемілєв - лідер руху кримських татар за повернення до Криму, - що на той час мешкав у Ташкенті. Діяльність організації зводилась до петиційних компаній: подання заяв, звернень до різних радянських та міжнародних установ щодо стану з правами людини в СРСР, або ж на захист окремих інакодумців, що були піддані репресіям. На прохання Петра Якіра - члена ІГ - Генріх Алтунян разом з однодумцями (54 особи) підписали відкритого листа до Верховної Ради СРСР на захист кримських татар і П. Григоренка, заарештованого на початку травня 1969 року. Серед підписантів були: Леонід Плющ, В'ячеслав Чорновіл, Семен Подольський та інші. В травні 1969 року ІГ було направлено звернення і до Комітету ООН з прав людини про стан дотримання прав та свобод людини в СРСР. Згодом більшість учасників цих акцій стали об'єктами переслідувань з боку влади: когось було засуджено, хтось отримав суворі догани по місцю роботи, або ж взагалі був звільнений з посади [13, с. 316]. На жаль, діяльність ІГ тривала не довго та перервалась у зв'язку з арештом влітку 1972 року її очільників П. Якіра, В. Красина.

На думку науковця А.В. Гаврилової, саме досвід легальної роботи цієї організації надихнув та переконав інших у можливості діяти відкрито. Як наслідок, у 1970 році був створений Комітет прав людини в СРСР, що був першою незалежною громадською організацією з розробленим регламентом та правилами членства, а також першою незалежною асоціацією СРСР, що отримала формальне міжнародне визнання: в червні 1971 року комітет став філіалом Міжнародної ліги прав людини - неурядового об'єднання зі статусом консультативного органу при ООН, ЮНЕСКО і МОТ та увійшов до Міжнародного інституту права. Вчена акцентує, що, хоча першопочатково комітет організовувався як дослідницька і консультативна організація, до його членів зверталася велика кількість людей з проханням у захисті своїх прав - від перегляду судових вироків до сприяння у виїзді за кордон [15, с. 153].

У серпні ж 1975 року сталася подія - підписання Прикінцевого акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі, - яка «мала таке важливе значення, що дозволяє поділити історію правозахисного руху в Україні на період до цієї події і після неї» [7].

Не зважаючи на протидію владних структур, після опублікування згаданого акту в газеті «Известия», з метою втілення міжнародної домовленості у життя, у різних регіонах Радянського Союзу почали створюватися групи сприяння виконання Гельсінських угод. 12 травня 1976 р. була організована Московська громадська група (скорочено - МГГ). На її кшталт аналогічні організації виникають і в союзних республіках. Першою після московської (до речі, на думку Є. Захарова, за ініціативою члена російської групи, українця за походженням Петра Григоренка [16]., з позиції О. Бажана - достеменно не відомо хто був ідейним зачинателем створення, але однозначно у витоків стояли і Микола Руденко, і Олесь Бердник, і Оксана Мешко, і Левко Лук'яненко, і Петро Григоренко. [17, с. 74]), 9 листопада 1976 року, - Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (скорочено - УГГ), трохи згодом - Литовська (25 листопада того ж року), 14 січня 1977 р. - Грузинська і 1 квітня - Вірменська. На Україні, Литві та у Вірменії ї ці групи були першими відкритими громадськими асоціаціями [15, с. 153].

Найголовнішою відмінністю правозахисного руху цього періоду від рухів і течій попередніх було те, «що правозахисники вже не протиставляли себе системі, а діяли всередині неї, намагаючись боротися законним, легальним шляхом, прагнули змусити владу виконувати міжнародні угоди, власну Конституцію та закони» [13, с. 315].

УГГ взяла на себе координацію всього правозахисного руху в українській республіці, її діяльність дала змогу привернути увагу прогресивної світової громадськості до проблем української нації і свобод громадян в Україні, сприяла формуванню єдиного загальнонаціонального правозахисного центру, відіграла позитивну роль в консолідації опозиційного руху в Україні [17, с. 77].

Утворення Гельсінських груп сприяло появі спеціалізованих правозахисних організацій, найбільш відомі з яких, щоправда, були переважно загальносоюзного значення. Так, у 1977 році при МГГ була створена Робоча комісія з розслідування використання психіатрії у політичних цілях; в березні 1978 року - Ініціативна група захисту прав інвалідів в СРСР», в середині 1979 р. - група «Право на еміграцію» та інші.

Слід відзначити, що на думку деяких науковців, Робоча комісія з розслідування використання психіатрії вважається однією з найбільш ефективних правозахисних асоціацій того часу [15, с. 153]. Організація активно займалась збором інформації про політичних в'язнів та інакомислячих, що утримувалися в психіатричних лікарнях. ЇЇ зусиллями були скорочені строки утримання в спеціалізованих медичних закладах правозахисників Володимира Борисова, Петра Старчика, Едуарда Федотова. Та одним із значних досягнень асоціації стало ухвалення Міжнародним з'їздом психіатрів в 1977 р., на підставі поданих нею для обговорення документів, Резолюції щодо засудження психіатричних репресій в Радянському Союзі [15, с. 153]. Співпрацював з комісією харківський дисидент, психіатр Анатолій Корягін - проводив незалежні психіатричні експертизи, друкував в самвидаві праці про репресивну психіатрію. За свою діяльність він згодом був підданий переслідуванню, заарештований та засуджений у лютому 1981 року [13, с. 317].

В контексті аналізу дисидентського руху в Україні не можливо не згадати і релігійний його напрямок. Історично склалося, що боротьба за права віруючих в Українській греко-католицькій церкві (УГКЦ) й Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ) відбувалася по-різному. Існування таких церков в Україні влада не визнавала, їх прихильників та віруючих жорстоко переслідувала. Першою правозахисною організацією на захист прав віруючих УГКЦ стала «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви в Україні», створена 9 вересня 1982 р. До її складу увійшли Йосип Тереля , отець Григорій Будзінський, отці Ігнатій та Діонісій, Стефанія Петраш-Січко. Незважаючи на створювані перепони, протягом усього часу панування радянської влади рух УГКЦ не вщухав [13, с. 318].

Українська автокефальна православна церква, була ліквідована більшовиками в 1930 році, її священики, монахи й віруючі піддані репресіям. Частково відновлена під час німецької окупації, після війни УАПЦ існувала тільки в екзилі. Як зазначає Є. Захаров, «в Україні не було руху УАПЦ, проте був один православний священик, правозахисник, який уособив боротьбу українського православ'я за права людини в Україні - Василь Романюк, багаторічний політв'язень, член УГГ, а згодом - патріарх Володимир» [13, с. 318].

Гонінь зазнавали і протестантські конфесії. У лютому 1964 була створена правозахисна організація ЄХБ, очолювана Лідією Вінс - «Рада родичів в'язнів євангельських християн-баптистів», що проіснувала більше 15 років.

Висновки