Проблеми формування великого землеволодіння князівської влади в Київській Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ВЕЛИКОГО ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ КНЯЗІВСЬКОЇ ВЛАДИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

Настюк А.А., кандидат юридичних наук,

доцент кафедри конституційного, адміністративного

та господарського права юридичного факультету

Академії праці, соціальних відносин і туризму

Анотація

У роботі ми поставили за мету визначити особливості інституту формування княжого великого землеволодіння. Для цього ми окреслили такі завдання, одне з яких - дослідити Руську правду, яка як збірник княжих норм права мала регулювати питання власності на землю. Аналіз правового джерела показав, що цей документ не досить чітко розкривав питання правової регуляції земельних правовідносин. Дослідження аналогічного варварського правового джерела Західної Європи Салічної правди вказав на наявність у франків, на відміну від русів, правової регуляції цього питання. Ми провели дослідження джерельної літописної бази і звернули увагу на небажання літописців взагалі порушувати питання індивідуальної земельної княжої власності.

Нами було з'ясовано, що система спадкування влади князів вплинула на формування індивідуального княжого землеволодіння. Постійна ротація з однієї землі на іншу та передача влади своїм молодшим родичам не давали змогу князям закріпитися на ній. Особливо велику роль відіграло те, що влада не передавалася від батька до сина. Син відправлявся князювати в інші землі і його зв'язок із батьковою вотчиною переривався на довгий час. За таких умовах князі не могли порушувати питання про індивідуальне землеволодіння. Розпоряджатися землею вони могли тільки тоді, коли її контролювали.

Ми встановили, що князь, відправляючись в іншу землю, також забирав разом із собою своїх людей, які покидали попередні місця проживання та розривали зв'язок зі своєю землею. Для них земля теж переставала являти цінність, оскільки вони змушені були слідувати за своїм князем. Зазначена система спадкування спонукала їх робити основну ставку не на сільське господарство, а на торгівлю. Отже, наше дослідження виявило, що земля для них не являла в економічному плані великої цінності. Через необхідність ротацій їх мала насамперед цікавити сировинна база, яку вони могли реалізувати на ринках. Земля продовжувала залишатись у власності місцевого регіонального населення, яке було сформоване за родовим племінним принципом, а отже, їх зв'язок із землею не переривався протягом століть. землеволодіння княжий київський русь

Наше дослідження вказує на те, що індивідуальне княже землеволодіння могло сформуватися тільки в тих землях, у яких сформувалась практика передачі князівської влади від батька до сина. Це дало б можливість встановити стабільний взаємозв'язок між князем та землею, і князь не сприймав би землю як джерело тимчасового збагачення, а як перспективне стабільне джерело доходу.

Ключові слова: Київська Русь, княже землеволодіння, тіун, Руська правда, князь.

Annotation

PROBLEMS OF FORMATION OF LARGE LAND OWNERSHIP OF PRINCELY POWER IN KIEVAN RUS

The main purpose of this study is the institute of prince's large land ownership. To gain this purpose the paper touches upon several issues. The first is to analyze Ruska Pravda as a collection of princely norms of law, which had to regulate land ownership. The analysis of Law source demonstrates that Ruska Pravda did not clearly reveal the problem of regulation of land legal relations. The analysis of “Salichna Pravda” (Lex Salica, Pactus legis Salicae) which is a similar barbaric legal source in Western Europe, let us see that Franks apart of Russ created law regulation of land ownerships. While analyzing the original chronicle base the attention was concentrated on the chroniclers' reluctance to raise the issue of inheritance of power of princes in general.

It is concluded that the system of the formation of individual princely land property influenced princely property. Continuous rotation from one land to another and transfer power to their younger relatives prevented the princes from fixing on it. Particularly important was the fact that power was not passed from father to son. The son went to reign in other lands and his connection with his father's ancestry was interrupted for a long time. Under such conditions the princes could not raise the issue of individual tenure. They could dispose of the land only when they controlled it.

It is revealed that the prince, when he went to another land, also took with him his people who had left their previous places of residence and severed their connection with their land. The land ceased to be of value for them because they were forced to follow their prince. Because of this system of inheritance, they had a primary stake not on agriculture, but on trade. Therefore, this study found that land was not of great economic value to them. In the rotations, they were primarily interested in the raw material base they could sell in the markets. The land continued to be owned by the local regional population, which was formed on the basis of tribal principle, and therefore their connection with the land was not interrupted for centuries.

This research indicates that individual princely land tenure could only be formed in those lands where the practice of transferring princely power from father to son was formed. This would make it possible to establish a stable relationship between the prince and the land, and the prince would not perceive the land as a source of temporary enrichment but as a promising stable source of income.

Key words: Kievan Rus, princely land ownership, fiun, Russian Pravda, prince.

Постановка проблеми

Держава не може існувати без чітко встановленого правового врегулювання обороту землі в країні. Радянська система регуляції земельних відносин виключала питання продажу великих об'ємів землі приватній фізичній чи юридичній особі для ведення сільського господарства. Незалежна Україна здійснила розпаювання сільськогосподарських земель шляхом роздачі її колгоспникам. Але був встановлений мораторій, який забороняв їм її продавати.

Таким чином, в Україні довгий час не розвивались правові відносини, пов'язані з відчуженням колишньої колгоспної землі. Розпаювання не вирішило проблеми, а тільки створило нові.

Актуальність теми дослідження

Нині, як ніколи, в Україні порушується питання продажу землі включно й іноземцям. Вирішення цих питань призведе до того, що правові відносини у сфері обороту землі сільськогосподарського призначення значно буде ускладнено. Земельне питання посідає велике місце в розвитку держави, і натепер не зрозумілі наслідки таких реформ. Для запобігання помилок слід більше звернути увагу на процес еволюції розвитку земельних відносин в Україні. Необхідно з'ясувати тенденції формування думки щодо продажу великих ділянок землі для сільськогосподарської діяльності. У нашій роботі ми спробуємо дослідити велике княже землеволодіння, яке було одним з етапів становлення права власності на землю, тим самим почавши вивчати природу та культуру «українського питання землі», спираючись на історичний досвід.

Незважаючи на важливість дослідження такої тематики, натепер питання існування в Київській Русі великого княжого землеволодіння більшістю вчених розглядаються як майже незаперечний факт. Роботи таких дослідників, як І.Я. Фроянов, дають змогу переосмислити наше відношення до княжого землеволодіння. Але потрібно провести більше досліджень, щоб розкрити всі особливості цього питання. Це, своєю чергою, дасть змогу краще зрозуміти процес еволюції інституту власності на землю в Україні.

Стан дослідження

Питанням землеволодіння в Київській Русі займались такі вчені, як: Б.О. Рибаков, І.Я. Фроянов, П.П. Толочко, Б.Д. Греков, Л.В. Черепнін, О.О. Шевченко, О.Д. Бойко, Л.В. Войтович та інші. Головною проблемою вивчення цього питання є недостатня кількість джерельної бази. Давньоруські літописи майже не звертали уваги на висвітлення подій, пов'язаних із великим княжим землеволодінням.

Мета та задачі статті - дослідження можливості формування княжого землеволодіння. Для цього ми розглянемо результати робіт учених з цього питання, опрацюємо джерельну базу із порівняльним аналізом західноєвропейських тенденцій формування інституту землеволодіння. Це, своєю чергою, дасть можливість дослідити еволюцію розвитку землеволодіння в Україні на її початкових етапах державності.

Виклад основного матеріалу

На нашу думку, проблема існування в Київській Русі великого княжого землеволодіння є доволі гостра. Радянська наука вважала, що Київська Русь була феодальною державою з існуванням великого княжого землеволодіння і це розглядалось як основна наукова точка зору. Б.Д. Греков і Л.В. Черепнін заявляли, що княже землеволодіння виникло та розвивалось ще в ІХ-Х ст. Вони пов'язували цей процес зі встановленням феодальних відносин на Русі. Була висунута ідея верховної власності князівської влади на землю [1, с. 30-31].

Б.А. Рибаков, визнаючи існування княжого землеволодіння, звертав увагу на відмінність княжих вотчин та боярських. Він стверджував, що княжі вотчини організовувались по-іншому, позаяк були розкидані і не завжди носили постійний характер. Перехід з одного князівства в інше міг визвати зміни в особистих вотчинах [2, с. 170].

І.Я. Фроянов піддав критиці ідею, що князі були верховними власниками землі. Він аргументував це купівлею князями та членами їхньої родини землі [3, с. 51]. І.Я. Фроянов у своїх дослідженнях дійшов думки про можливість існування на Русі державної землі, яка не належала ні князю, ні індивідуальному господарю, ні громаді [4, с. 20-21]. Ми припускаємо, що автор мав на увазі, що ця земля належить місту - столиці князівства.

Найближче до розуміння питання головного землевласника країни, ми вважаємо, підійшов саме І.Я. Фроянов. У своєму дослідженні ми дослідимо обставини, які склалися на Русі і виключають або суттєво обмежують роль та масштаби княжого землеволодіння в Київській Русі.

Під час дослідження княжого землеволодіння для сільськогосподарського призначення в Київській Русі ми розглянемо Руську правду. Руська правда - це збірник варварського права Київської Русі, аналогічний Салічній правді. Як це питання регулювалось згідно з древньоруськими правовими джерелами, а саме Руською правдою короткої редакції, просторової редакції та скороченої редакції.

У Руській правді короткої редакції, за академічним списком щодо землеволодіння, є згадка тільки в пункті 34 знищення межових знаків, а саме ріллі та позначення на дереві. За це порушення карали штрафом у дванадцять гривень [5, с. 84]. У просторовій редакції Руської правди теж повторюється ця стаття 72, але з доповненням про загородження тином дворової межі. Стаття 73 вказує про покарання за зрізання дубу з межовим знаком штрафом у дванадцять гривень [5, с. 130]. У Руській правді скороченої редакції в статті 21 теж вказується про пошкодження межового знаку на дереві, але це, ймовірно, стосувалось борті [5, с. 199].

Отже, досліджуючи Руську правду, ми не знайшли прямих вказівок існування сільськогосподарського княжого землеволодіння. Про боярське та монастирське землеволодіння теж прямих вказівок у правовому документі немає. Згадка в правдах про передачу спадщини боярам та дружині у статті 91 Руської правди просторової редакції, згідно з якою «задницю» успадковували сини, а якщо їх не було, то дочки, теж не є прямим доказом, позаяк під «задницею» може розумітись не сільськогосподарська земля, а двір та маєтності, земля з бортями [ 5, с. 132].

Дослідимо, як розкривалися питання щодо землеволодіння в Салічній правді як джерелі варварського германського права.

У титулі 9 Салічної правди вказується про заподіяння шкоди ниві або якомусь загородженому місцю. У цій частині розповідається, що власник не може калічити чужий скот, який забрів на його поле. Також вказано, що не можна його красти. Власник худоби, яка потрапила на чуже поле, має заплатити штраф - 15 солідів. Якщо він спеціально загнав худобу на чужу ниву, то штраф виростає вдвічі - 30 солідів.

Титул 27 Салічної правди повідомляє нам про різні крадіжки. Якщо хтось зоре чуже поле без дозволу власника, то має заплатити 15 солідів, а потім як ще його і засіє, то - 45 солідів. Також ця частина титулу захищає поля, садки, ліси, виноградники, льон.

Титул 34 розкриває нам такий злочин, як витоптування поля. Цей титул встановлює штраф у 3 соліди за проїзд по чужому полю, врожай якого вже зійшов. В іншому випадку, коли витоптується поле, урожай з якого вже почали збирати, - штраф у 15 солідів [6, с. 17-20].

У Титулі 59 інформується про алоди. У пункті 5 Салічної правди вказується, що земля не передається в спадок жінкам, а передається лише по чоловічій лінії [6, с. 24.]. Тобто йде пряме посилання на існування земельної приватної власності з обмеженням спадкування щодо жінок. У 5 капітулярії едикті правителя Хільперика ця несправедливість була скасована і жінкам було дозволено успадковувати земельну власність за відсутності братів [7, с. 72].

Правові джерела, видані королівською владою, які дійшли до нашого часу, перш за все були спрямовані на захист інтересів влади та запобігання і вирішення конфліктних ситуацій у країні. Салічна правда звертає увагу на землеволодіння, що і вказує на доволі вагому її цінність та бажання королівської влади чітко виробити правила із закріплення землі в окремих руках і захист її від посягань та передачу у спадок наступному поколінню. Були встановлені штрафи за нанесення шкоди свійськими тваринами ланам. Також поля захищалися Салічною правдою від витоптування і знищення урожаю. Це можна пояснити тим, що власники землі через встановлення закону намагалися захистити своє право на землю та урожай. Звісно, еліта країни мусила б мати більше землі, а тому найбільше була зацікавлена в її захисті. Земля для франків виступала цінністю, яку захищав король від різного роду посягань. У руських джерелах права це питання мало розкрите. У Руській просторовій правді в статті 83 законодавство захищає дрова і сіно. Ця стаття цікава тим, що в ній ще й згадується про крадіжку воза. Тому можна припустити, що сіно і дрова знаходилися у дворі, де і могли їх вкрасти.

82 стаття регулює питання, пов'язані з підпалом гумна та двору [5, с. 131]. Якщо франкське законодавство захищає урожай на полі власника, то руське право тільки тоді, коли він уже зібраний та складений. А чому князь Русі не захищав урожай на полі від стоптування та знищення, як це передбачено франкським законодавством? Можливо тому, що у самого князя землі під ниви було не в достатній кількості, щоб він звертав увагу на її захист. Для нього головним було захистити продукцію, яка була направлена йому як сплата данини.

Ми вважаємо, що якби у власності князя перебувало у великій кількості земельних ділянок, то це мало б відігравати в його господарстві головне стратегічне значення.

Руська правда, яка була спрямована включно на захист княжих інтересів, обов'язково мала б звернути більше уваги на захист як землі, так і врожаю.

Наступним вагомим аргументом щодо наявності несприятливих умов виникнення та розвитку княжого землеволодіння виступала та обставина, що князі постійно змінювали княжі столи. На цю проблему ще звернув увагу К.Д. Кавелін [8, с. 286]. Причинами ротації могла слугувати воля Великого князя, старшого родича, обмін княжого стола на інший, вигнання та інше. Розглянемо ці події детальніше.

Володимир, залишившись єдиним представником династії Рюриковичів, повторюючи практику батька теж розіслав своїх дітей у різні землі своїх володінь. Діти були розподілені таким чином. Вишеслав був направлений у Новгород, Ізяслав відправлений у Полоцьк, В'ячеслав у Чернігів, Святополк у Турів, Ярослав у Ростов, Гліб у Муром, Святослав у Древлянську землю, Всеволод у Володимир, а Мстислав у Тмутаракань [9, с. с. 55].

Після смерті Вишеслава (1010 р.) Ярослав був переведений до Новгорода, а в Ростов був направлений Борис [9, с. 64 ].Те, як їхній батько переводив їх з одного князівства в інше, вказує на те, що вони виконували роль не власників цих земель, а посадників. Ось, наприклад, Ярослав відправився у Новгород, а на його місце прибув Борис. Як Борис міг керувати цим регіоном, якби ростовська земля належала б Ярославу?

Отже, розглянемо цю ситуацію детальніше. Всі княжі мужі та тіуни в Ярослава мали б відправитись до Новгорода, щоб облаштувати там нову княжу адміністрацію. Ті ж княжі мужі, які залишились, підпадали б під керівництво Бориса. Виникає питання: якби Ярослав пожалував у Ростові своїм боярам землю, то чи могли б вони забрати її із собою до Новгорода? Більше того, якби княжі мужі отримали землю в Ростові, то вони б не відправились зі своїм князем до місця нового призначення, а намагалися б прислужитись Борису, щоб влаштуватись саме в тому регіоні, де у них є земля. Навіть якби Ярослав Володимирович роздавав би землю місцевим, то вони все одно після прибуття туди Бориса на князювання були б вірні саме останньому, позаяк саме він представляв би владу в цьому регіоні. Фактично вся адміністрація князя була змушена відправлятися разом з ним до нового місця призначення, а тому навряд чи у неї була зацікавленість в отриманні землі в своє володіння. Борис теж не був би зацікавлений у перебуванні на своїй території людей Ярослава, позаяк він прийшов би зі своєю адміністрацією. Зміна княжих столів після цієї ротації не зупинилася. Після Новгорода князь відправився до Києва [10, с. 61].

Можна припустити, що тенденція змінилась пізніше. Візьмемо за приклад його нащадка Давида Святославовича. 1073-76 роки - князь переяславський, 1076-1093 роки - князь муромський, 1093-95 роки та 1096-1097 - князь новгородський, 1097-1123 роки - князь чернігівський [11, с. 100-151]. За життя він князював у чотирьох князівствах.

Отже, на Русі сформувалась практика, коли князі за життя змінювали княжі столи, що постійно розвивали зв'язки князя із князівствами, в яких вони правили. Це не сприяло зацікавленості князя в захопленні землі, позаяк зі зміною княжого столу він мусив би залишати частину своєї адміністрації та військових сил для контролю та управління і захисту своїх земельних володінь. Крім того, князь, який прибував у ці землі, навряд чи сприймав би позитивно суттєву присутність адміністрації свого попередника за контролем земельних володінь колишнього князя. Цікаво також: чи мусив попередній князь зі своїх володінь платити данину своєму наступнику?

Наприклад, Володимиру Великому платити данину в розмірі двох третин від зібраної. Отже, сини князя не були власниками тих земель, а фактично виконували волю батька, перебуваючи там його посадниками [12, с. 121].

Смерть Володимира призвела до монополізації князівської влади в руках Ярослава Володимировича, який взяв під контроль всю Русь. Ці переміни мали знову ж призвести до масштабної ротації княжих мужів та тіунів у Київській Русі. У Києві влада мінялася чотири рази. У 10І5 році князем у Києві стає Святополк, у 1016 році Ярослав виганяє Святополка, в 1018 році Святополк повертає собі Київ, а в 1019 році перемагає Ярослав [12, с. 139-139].

Щоб запобігти конфліктам серед родичів, Ярослав Володимирович розробив концепцію спільного керівництва Київською Руссю своїми нащадками. Згідно з нею Великим князем Київським мав стати старший у роду. Ярослав Мудрий теж відправляв своїх дітей у різні регіони. Перед своєю смертю він розподілив їх таким чином. У Києві залишився правити Ізяслав, у Чернігів відправився Святослав, Всеволод - у Переяслав, Ігор - у Володимир (Волинь), В'ячеслав - у Смоленськ [11, с. 85]. Старший син Ярослава Мудрого Володимир сидів у Новгороді, але помер ще за життя батька, а його син був відправлений на князювання в Ростов, а після смерті свого дядька Ігоря був направлений іншими родичами до Володимира, але відмовився виконувати волю дядьків і втік у Тмутаракань [9, с. 83].

Після смерті Ярослава його сини починають зганяти зі столів своїх племінників. Це призвело до появи князів ізгоїв. Але якщо на Русі існувало велике княже землеволодіння, то як тоді вони могли добровільно покинути країну, коли б у них залишалось у спадок після смерті батька багато земель, які потрібно було упорядковувати. Земля завжди має тримати її власника біля себе. А ізгоїв, таке враження, нічого на Русі не тримало. Але вони пробують знову ж повернути батьківські княжі столи. Це призводить до нової хвилі ротації. З часом вони кидають виклик своїм родичам, щоб узяти княжі столи саме своїх батьків, а не задовільнятися лише тим, що дають їм їхні старші родичі. Прикладом може слугувати боротьба нащадків Святослава Ярославовича за Чернігів [13, с. 2].

У 1094 році Олег Святославович прийшов зі своїм військом та половцями до Чернігова. У Чернігові у цей час князював Володимир Всеволодович. Позаяк Володимир Всеволодович не мав сили протистояти Олегу, то уступив йому місто. У 1096 році відбувся конфлікт між Великим князем Святополком ІІ та Олегом, у результаті якого Олег був усунутий від князювання в Чернігові та відправлений князювати в Муром. У Чернігів направили на князювання його брата - Давида Святославовича, який князював у Смоленську. У Смоленськ був направлений Ізяслав [9, с. 106-112].

На Русі спробу на правовому рівні закріпити владу в князівстві за одним родом зробив Володимир Всеволодович. Він уклав договір з новгородським вічем, щоб у Новгороді князювали тільки його нащадки [9, с. 152]. Але ця спроба зазнала поразки, оскільки пізніше цей договір був порушений [14, с. 8].

Але чи є гарантією князювання одного роду в окремо взятій землі для утворення великого княжого землеволодіння? Для цього ми проаналізуємо ротації переходу князівської влади у чернігівських землях і дізнаємося, чи сформувалася практика передачі влади від батька до сина. Адже діти Святослава боролися саме за стіл свого батька.

У Чернігові складається така ситуація. У 1023 році Мстислав Удалий бере війною у Ярослава Чернігів, у 1036 році після смерті брата Ярослав Мудрий повертає Чернігів назад. У 1054 році Ярослав Володимирович направляє на князювання свого сина Святополка Ярославовича. У 1073 році Святополк Ярославович передає Чернігів своєму братові Всеволоду Ярославичу, якого в 1078 році син Святополка Олег вибив з Чернігова. Цього ж року Олега вигнали дядьки і Всеволод повернув Чернігів назад, але відправився княжити в Київ і залишив там Володимира Мономаха. Отже, в 1073 році в Чернігові чотири рази змінювалась влада. У 1094 році Олег Святославович виганяє князя, а у 1096 році його знову виганяють Святополк Ізяславович та Володимир Мономах. У 1097 році за домовленістю в Любичі Чернігів був переданий Давиду Святославовичу і закріплений за їхнім родом (Святославовичами). Отже, в 1097 році Святославовичам удалося закріпити за собою Чернігів, але чи сприяло це припиненню княжої ворожнечі та встановленню системи спадкування князівської влади від батька до сина? У 1123 році Давид Святославович помер і до влади прийшов його молодший брат Ярослав Святославович. У 1127 році князя виганяє його племінник Всеволод Олегович, побивши війська та пограбувавши його майно. У 1139 році після смерті Всеволода за домовленістю в Чернігові стає Володимир Давидович. А у 1151 році Володимир гине в битві і до влади в Чернігові приходить його брат Ізяслав Давидович, який був у таборі противників свого брата. У 1157 році Ізяслав їде княжити до Києва і в Чернігові залишає свого племінника Володимира Володимировича. Але Святослав Олегович силою змусив уступити собі Чернігів. У 1164 році після смерті князя була спроба посадити його сина Олега, але до влади прийшов Святослав Всеволодович. У 1180 році - Ярослав Всеволодович [9, с. 73-393].

У перерахованому ми бачимо, що тільки в декількох випадках влада перейшла одразу від батька до сина, це від Ярослава Мудрого до Святослава Ярославовича та від Всеволода Ярославовича до Володимира Всеволодовича. Слід одразу звернути увагу на те, що в обох випадках батьки князів були живі і саме вони посадили там своїх дітей. Отже, навіть закріплення влади за одним родом в окремо взятій землі не встановило системи передачі влади від батька до сина. Взагалі, чому діти після смерті батька відправляються князювати в інше князівство, де, можливо, до цього правив той, хто їм і не дав зайняти батьківський княжий стіл? Якщо на Русі було б велике землеволодіння, то діти були б зацікавлені залишитись там, де батько передав їм у спадок багато землі, щоб упорядковувати її. А вони замість цього відправляються туди, де князював новий князь, тобто туди, де багато землеволодінь мав би мати їхній опонент.

Ярослав Святославович був на княжому столі в Муромі з 1097 по 1123 рік, у 1123 році почав княжити в Чернігові. В Муромі в 1123 році почав князювати Всеволод Давидович, батько якого князював до смерті в Чернігові у 10971123 роках [9, с. 118-156]. Отже, племінник відправився княжити в князівство, яке належало його дядьку двадцять шість років, із землі, яка належала його батькові теж двадцять шість років.

Іноді князі добровільно покидали свої князювання і передавали своїм родичам, а самі відправлялись на кращі княжіння. Так, Святослав Ярославович, князь Чернігівський, відправившись на князювання до Києва, передав своє княжіння не своїм синам, а брату Всеволоду Ярославовичу [9, с. 90]. Це призвело до конфлікту між нащадками Всеславовичів та Святославовичів. Останні отримали перемогу та змогли утвердитись у цих землях, як уже було сказано вище. Згідно з руською системою спадкування влада передавалась старшому в роду, але це право теж порушувалось. Ярослава Святославовича вигнав його ж племінник Всеволод Олегович [11, с. 154]. Всеволод Олегович передав своє княжіння двоюрідному брату Володимиру Давидовичу в 1139 році, хоча його власному синові Святославу Всеволодовичу було шістнадцять років. І він зміг зайняти чернігівський стіл тільки після 1164 року [13, с. 77].

Отже, на Русі в досліджуваний нами період практика передачі влади від батька до сина не відбулася. Згідно з руським правом все майно передавалося насамперед дітям покійного. Якби на Русі існувало велике землеволодіння і у власності князя були цілі волості з містами та селами, то обов'язково мала б скластись система передачі влади від батька до сина. Оскільки згідно з Руською правдою майно передавалося насамперед дітям, причому двір діставався молодшому сину, то і влада мала б переходити не братам, а дітям, позаяк вони успадковували б велике землеволодіння і зберігали б свій вплив в регіоні, не даючи можливості дядькам укріпитися там. Можливо, місцеві еліти спеціально сприяли, щоб влада князів не передавалась синам і вони не почали б відчужувати землі для себе та своєї адміністрації. Та якби вони укорінилися, то б і їхня адміністрація була б зацікавлена отримати там великі земельні володіння, подаровані або надані за службу від князя. А для того щоб вдовольнити потреби княжої адміністрації в землях, він би мусив їх відбирати у місцевих на свою користь.

Розвинута торгівля і можливість заробити там більше коштів, аніж у сільському господарстві, призвело до того, що князі більше уваги звертали на контролювання міст, а не сільської місцевості. Руська правда більше уваги звертає на лихварські та торговельні відносини, аніж на правове регулювання землі для сільськогосподарської діяльності. В Руській правді просторової редакції статті 48, 49, 54, 55 регулюють діяльність купців. У них розкривається питання форсмажору та захисту іноземних купців від місцевих аферистів. Статті з 50 по 53 стосуються лихварських відносин, де владою встановлюється фіксована процентна ставка, більш якої стягувати забороняється. Статті 56-62 та 64 належать до відпрацювання боргу та встановлюють статус боржника (закуп) для запобігання зловживань як з боку хазяїна, так і з боку боржника [5, с. 127-128]. Русько-візантійські договори 907, 911, 944 років теж розкривають важливість зовнішніх торговельних відносин [5, с. 64, 6, 30].

Висновки

Ми дійшли думки, що князі Київської Русі не ставили перед собою стратегічну задачу в присвоєнні собі монополії на власність всієї землі. Саме цим можна пояснити те, що Руська правда майже ніяк не регулювала це питання. Торговельні та лихварські відносини набагато краще були розкриті і навіть у чомусь переважали західні варварські правди. Але в регуляції земельних відносин у руському праві відчувається суттєве відставання.

Цей феномен ми можемо пояснити тим, що, на відміну від Західної Європи, на Русі земля не була основним стратегічним ресурсом, наявність якого гарантувало як багатство, так і владу. Тобто формула - земля дає владу - на Русі, ймовірно, не працювала.

Позаяк князі постійно міняли свої княжі столи, то у них не було змоги захищати свої землі від зазіхань нового князя, який не був зацікавлений у тому, щоб його попередник мав великі землеволодіння та фактично за рахунок цього зберігав свій вплив на цих землях. Особливо проблематично було захистити свої земельні володіння, коли попередника виганяли. Причиною ротації була війна або добровільна передача землі своєму родичу. Бажання зайняти та закріпитись у Києві призводило до подальших ротацій князів на княжих столах.

Наступна причина, що дає нам підстави сумніватись у наявності великого княжого землеволодіння, є те, що в Київській Русі не була створена система успадкування князівської влади від батька до сина. На Русі згідно з лествічною системою спадкування влада в князівстві передавалась старшому в роду. Отже, владу успадковував не старший син, а наступний по старшинству брат князя. Якби на Русі було поширене велике княже землеволодіння, на яке були посаджені підпорядковані люди, які за свою службу мали б землю та служили князю, то влада передавалася б не братам, а синам, які б успадковували власність, що перебувала в індивідуальному володінні правителя.

Список використаних джерел

1. Греков Б. Киевская Русь. Москва: Издательство АСТ, 2004. 671 с.

2. Рыбаков Б.А. Мир истории. Москва: Молодая Гвардия, 1984. 349 с.

3. Фроянов И.Я. Киевская Русь. Очерки социально-политической истории. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1980. 256 с.

4. Фроянов И.Я. Киевская Русь. Главные черты социально-экономического строя. Санкт-Петербург: Издательство СанктПетербургского Университета, 1999. 372 с.

5. Зимин А.А. Памятники Русского Права. Выпуск первый. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1952. 285 с.

6. Градский Н.П. Западная Европа в средние века. Москва: 1-я типография Госиздата, 1925. 192 с.

7. Градский Н.П. Саличная Правда. Москва: Типография имени А.А. Жданова Главполиграфдата при Совете министров СССР, 1950. 167 с.

8. Ковелин К.Д Собрание сочинений. Санкт-Петербург: Типография М.М. Стасюлевича, 1997. Т 1. 1047 с.

9. Татищев В.Н. История Российская. Москва: Єрмак, 2005. Т 2. 735 с.

10. Полное Собрание Русскихъ Летописей. Лаврентьевская и Троицкая летописи. Санкт-Петербург: Типография Эдуарда Праца, 1846. Т 1. 267 с.

11. Полное Собрание Русскихъ Летописей. Патриаршая или Никоновская летопись. Санкт-Петербург: Типография Эдуарда Праца, 1862. Т 9. 256 с.

12. Полное Собрание Русскихъ Летописей. Летописный сборник, именуемый Тверской летописью. Санкт-Петербург: Типография Леонида Демиса, 1863. Т 15. 305 с.

13. Полное Собрание Русскихъ Летописей. Летопись по Воскресенскому списку. Санкт-Петербург: Типография Эдуарда Праца, 1856.Т 7. 267 с.

14. Полное Собрание Русскихъ Летописей. Псковские летописи, Вып. 2. Москва, Ленинград: Изд-во АН СССР, 1941. 146 с.

15. Войтович Л.В. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2006. 782 с.

Размещено на Allbest.ru