Викупна операція 1861 р. як форма кредитування сільськогосподарських товаровиробників на українських землях російської імперії

Размещено на http://www.allbest.ru

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

Викупна операція 1861 р. як форма кредитування сільськогосподарських товаровиробників на українських землях російської імперії

Селіхов Д.А., кандидат юридичних наук, доцент

кафедри теорії та історії держави і права

У статті охарактеризовано зміст викупної операції сільськогосподарських товаровиробників України згідно «Місцевого Положення про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях у губерніях Малоросійських: Чернігівській, Полтавській і частині Харківської», «Місцевого положення про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях у губерніях: Київській, Подільській, Волинській», а також відповідного законодавчого акту, що стосувався так званих «новоросійських» губерній, до складу яких тогочасний законодавець включав Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії. На конкретних цифрах доведено унікальний з погляду всесвітньої історії факт, коли центральні органи державної влади примусили колишніх поміщицьких селян виплачувати протягом кількох десятиліть кредит, який вони по суті не брали.

Отриманий від держави кредит поміщики використали на свої потреби, у той час, як переобтяжені різними платежами та податками непривілейовані стани змушені були зі свого власного бюджету вносити викупні платежі, обмежуючи таким чином можливості свого господарства підвищувати ефективність рослинництва і тваринництва. Цей факт дає підстави стверджувати, що від викупної операції у фінансовому відношенні виграли як поміщики, так і тогочасна поміщицька держава, яка у вигляді відсотків за кредитом отримувала набагато більше тієї суми, яка у вигляді кредиту була надана поміщикам за звільнення селян від кріпосної залежності.

Інший аспект даної проблеми, яка мала вплив на подальший розвиток аграрного сектору економіки Наддніпрянської України полягав у тому, що через вкрай невигідні в економічному аспекті фінансові умови скасування кріпосного права, викуп для колишніх поміщицьких селян обернувся консервацією архаїчних методів весняно-польових робіт, при яких використовувалися, як правило, примітивні знаряддя праці та малопродуктивна порода сільськогосподарських тварин. Для цієї категорії непривілейованих станів було б набагато вигідніше скористатися для викупу своїх сільськогосподарських угідь не законодавством 1861 року, а відповідними правовими нормами, які регулювали кредитні операції у Селянському поземельному банку, який, щоправда, було сформовано лише у 1882 році.

Ключові слова: Російська імперія, викупна операція, поміщики, селяни, кредит.

REDEMPTION OPERATION OF 1861 as a form of crediting of agricultural producers IN THE uKRAINIAN LANDS OF THE RuSSIAN EMPIRE

The article describes the content of the redemption operation of agricultural producers of Ukraine according to “Local Regulations on the land structure of peasants settled on the landowners in the Malorossiysk provinces: Chernihiv, Poltava and part of Kharkiv provinces”, “Local Regulations on the land structure of peasants settled on the landowners in the Malorossiysk provinces: Kyjiw, Podilskaya and Volyns'ka provinces”, and also the relevant legislative act concerning the so-called “Novorossiysk' provinces, to the content of which the legislator included Katerynoslav, Kherson and Tavriy provinces. Specific numbers show a unique world history, when central government forces forced former landlords to pay over several decades a loan that they had essentially not taken. The landowners used the credit from the state for their own needs, while overburdened with various payments and taxes, the underprivileged were forced to make ransom payments from their own budget, thus limiting the ability of their farms to improve the efficiency of plant and animal husbandry. This fact gives grounds to say that both the landlords and the landlord state benefited from the redemption transaction at the time, which in the form of per cents on the loan received much more than the amount that was granted in the form of a loan to the landlords for the release of peasants from serfdom.

Another aspect of this problem, which had an impact on the further development of the agrarian sector of the economy of the Dnieper Ukraine, was that due to the extremely unfavorable in economic aspect financial conditions of the abolition of serfdom, the ransom for the former landlord peasants turned to the preservation of archaic methods of spring and field works where usually primitive tools and low-productive farm animals were used. It would be much more advantageous for this category of disadvantaged states to buy their agricultural land, not by the legislation of 1861, but by the relevant legal rules governing credit operations in the Peasant Land Bank, which, however, was only formed in 1882.

Key words: Russian empire, redemption operation, landlords, peasants, credit.

1. Постановка проблеми

Питання, пов'язані зі скасуванням кріпосного права у Російській імперії загалом і на території України, завжди викликали підвищений інтерес істориків, економістів і правознавців. Низка публікацій, що побачили світ у зв'язку із відзначенням у 2011 році 150-ї річниці цієї вікопомної події, зайвий раз підтверджують цей висновок [16].

Стан опрацювання проблематики. Як свідчать останні історіографічні дослідження селянської реформи 1861 р. література з тих чи інших її проблем величезна [24, с. 111-128]. Серед питань, які потребують подальшого дослідження, чільне місце належить з'ясуванню впливу викупної операції на фінансування помісного дворянства. Іншими словами, аналіз викупу як своєрідної форми сільськогосподарського кредиту, на що звернув увагу у своїй ґрунтовній монографії відомий український історик держави і права В.Є. Кириченко [11, с. 225].

Метою статті є висвітлення викупної операції 1861 року на українських землях Російської імперії із точки зору економічних наслідків «Положення» про викуп, та уставних грамот, які були не чим іншим, як юридичним підґрунтям платежів колишніх кріпосних селян своїм поміщикам формально за отримані земельні наділи, а фактично - за омріяну волю.

2. Виклад основного матеріалу

На час скасування кріпосного права у 9 українських губерніях нараховувалось 139 771 потомственний дворянин, яким до 1861 року належало 4 441 579 кріпосних селян [22, с. 40, 51]. Таким чином, у середньому на кожного дворянина припадало по 32 особи кріпосних. Звільнення, згідно маніфесту від 19 лютого 1861 року, було організоване таким чином, що кріпосне селянство профінансувало своїх поміщиків як опосередковано (через державну казну), так і безпосередньо, заплативши частину (близько 20%) викупної суми особисто, або відпрацювавши у рахунок грошових внесків певну кількість днів у поміщицькому маєтку.

Основним юридичним документом, що регулював викупний процес, було «Височайше затверджене Положення про викуп селян, які вийшли із кріпосної залежності, їх садибної осілості, і за сприяння уряду до купівлі цими селянами у власність польових угідь» [2, № 36659]. Розмір викупних платежів в Україні визначався «Місцевими Положеннями», які регулювали процес викупу у трьох окремих регіонах Наддніпрянської України: Лівобережжя (Полтавська, Харківська і Чернігівська губернії), Правобережжя (Київська, Волинська і Подільська) та Південь (Катеринославська, Херсонська і Таврійська). Згідно «Місцевого Положення про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях в губерніях малоросійських: чернігівській, Полтавській і частині Харківської» за десятину польової землі селяни мусили платити оброк, максимальний розмір якого у Харківській губернії складав 2 крб 80 коп., Полтавській і Чернігівській - по 2 крб 50 коп. відповідно [3, № 36663]. «Місцеве Положення» стосовно Правобережної України встановлювала суму оброку у залежності від якості землі: від 3 крб 30 коп. за десятину польової землі у так званій 1-й місцевості до 1 крб 35 коп. у 9-й [4, № 36664].

На території трьох південноукраїнських губерніях діяло «Місцеве Положення» про поземельний устрій селян у великоросійських, новоросійських і білоруських губерніях, земля у яких теж була розділена на різні категорії у залежності від її якості. Звідси - різний розмір визначеної суми оброку. Автори цього «Місцевого Положення» навіть наводили приклад розрахунку платежу кріпосних селян своєму поміщику. Ось цей приклад: «Маєток у 200 душ знаходиться у Бахмутському повіті Катеринославської губернії. У селян 750 дес. надільної землі. Указний душовий наділ у повіті складає 4 десятини на душу, на одну десятину - 4 крб.; інші 5 крб розподіляються на 3 десятини, тобто по 1 крб 66 коп. на десятину. Повинності селян вираховуються так: із 200 душ за 200 десятин, по 4 крб - 800 крб, за 550 десятин по 1 крб 66 коп. - 913 крб, із усього маєтку 1713 крб, а з душі по 8 крб 60 коп.» [5, № 3662].

Окремим законом регулювалися викупні платежі у маєтках дрібнопомісних дворян, яких найбільше було на території Полтавської губернії. Дрібнопомісними вважалися ті поміщики, у власності яких за даними десятої ревізії (1858 рік) нараховувалось менше 21 кріпака чоловічої статі і який при цьому або зовсім не мав землі, або володів «в губерніях малоросійських - менше такої кількості, яка дорівнює 60 душових наділів найвищого розміру, встановленого для кожної місцевості» [6, № 36666]. Усі дрібнопомісні дворяни згідно цього закону одержували право на фінансову допомогу від уряду, для чого їм потрібно було лише написати відповідну заяву на ім'я повітового керівника дворянства.

Встановлювався і термін, протягом якого дрібнопомісний дворянин мав право на допомогу - один рік після публікації даного закону, після чого «ніякі клопотання повітовими керівниками дворянства братися до розгляду не будуть» [6, № 36666]. Незважаючи на велику кількість публікацій стосовно селянської реформи 1861 року до цього часу історики не дійшли єдиної точки зору щодо того, більше чи менше землі одержали селяни України в ході її викупу. Одні твердять, що менше [8, с. 348; 21, с. 93; 1, с. 252], тоді як інші - більше [15, с. 196; 28, с. 104]. З точки зору мети дослідження це питання суттєвого значення не має. Важливіше інше: скільки і яким чином колишні кріпосні селяни профінансували господарства помісного дворянства? Загалом по Україні із 4 441 тис. ревізьких душ, зафіксованих переписом 1858 року, польові наділи на викуп одержали 2 320 тис. ревізьких душ [13, с. 363]. Усі інші або відмовились від землі, щоб не платити викуп, або одержали так звані «дарчі» наділи, чи перебуваючи на становищі дворових селян взагалі не мали права на землю. Якщо викуп здійснювався за добровільною домовленістю між селянином і поміщиком, то він оформлявся відповідною викупною угодою, а якщо за односторонньою вимогою поміщика - викупним актом. У цих документах вказувались як кількість землі, що переходила у власність селянина, так і викупна сума. Угода між поміщиком і селянином одержала офіційну назву - уставна грамота. В якості прикладу автор наводить уставну грамоту, тобто викупну угоду графа А.К. Гудовича із селянами містечка Сорочинець Полтавської губернії, підписану 1 вересня 1863 року. Згідно цій угоді селянами було запропоновано купити 3003 дес. землі, але через дороговизну ті погодилися лише на 1800 дес. За одержані угіддя селяни зобов'язались заплатити 5 299 крб 43 коп. Після капіталізації цього оброку викупна сума склала 88 323 крб 83 коп. Четверту частину, тобто 22 080 крб 95 коп. повинні були заплатити самі селяни, кількість яких складала 368 домогоспода- рів. Таким чином, для видачі графу гудовичу у вигляді позички уряду селянам належало 66 242 крб 87 коп., які він згодом і одержав цінними паперами [19, арк. 6].

Визначення оброку як основи для обчислення викупної суми свідчило про бажання уряду зберегти у недоторканості дореформені прибутки поміщиків, хоч і у новій правовій формі. «Положення» про викуп виходило із того, що викупна сума мала бути такою, щоб будучи покладеною у банк за умови 6% річних, давала у вигляді процентів колишню, звичайну для поміщика суму оброку [9, с. 407]. Якщо говорити про джерела викупної суми, то її надавав уряд у розмірі 4/5 (80%) капіталізованого з 6% оброку при повному наділі і у 3/4 (75%) капіталізованого із того ж відсотка оброку при наділі не повному. Отже, щоб визначити розмір викупної позички, слід встановлений по уставній грамоті душовий оброк помножити на 100/6 або на 16 2/3 і взяти 80 або 75% із одержаної суми. Так, при розмірі оброку у 9 крб на душу викупна позичка складала 120 крб або 112 крб 50 коп. (9х 100/6 х 80/100 або 9х100/6 х75/100).

Позичка видавалась поміщику різного роду цінними паперами, які приносили їх власнику 5 (а у деяких випадках і 5,5) відсотків прибутку [16, с. 106]. Уся хитрість викупної операції полягала у тому, що із чисто формальної сторони гроші поміщики отримували від держави у формі цінних паперів, які вони могли у будь-який момент обміняти на готівку за 80% їх вартості [25, с. 103]. Держава ж у свою чергу отримувала кошти від тих же селян за наданий ним для викупу землі кредит плюс шість відсотків у вигляді процентів. Для забезпечення надходжень до державної казни коштів від колишніх поміщицьких селян «Положення про викуп» встановлювало різноманітні заходи по стягненню боргів. Згідно цього «Положення» (ст. 135) у випадку, коли селянин не внесе у встановлені терміни потрібних коштів волосне начальство зобов'язане було вжити такі заходи: 1) продати з публічних торгів частину майна боржника; 2) віддати боржника або одного із членів його родини у заробітки односельчанам для поповнення боргу; 3) віддати боржника або одного із членів його родини у заробітки за межі села; 4) призначити боржнику опікуна, без дозволу якого боржник не мав права продавати частину свого майна або привласнювати заробітки; 5) описати і продати належне особисто боржнику майно, за виключенням викупленої садиби, яка у перші десять років після затвердження «Положення» не могла бути продана для погашення боргу; 6) ухвалити рішення щодо продажу частини рухомого майна і будівель боржника, які не є для господаря вкрай потрібними. Якщо ж і у цих випадках борги державі не можуть бути погашені, то, як сказано у ст. 135, земельна ділянка боржника за допомогою поліції повинна бути продана в ході публічних торгів. Що стосується аукціонного продажу селянських наділів, то не можна не звернути уваги на певну схожість цього явища із порядком продажу маєтків, заставлених поміщиками у земельних банках. Для підтвердження цього висновку не зайвим буде навести зміст ст. 135 «Положення про викуп». Якщо недоїмка, сказано у ній, за допомогою перерахованих у попередніх статтях не буде поповнена, то куплена боржником земельна ділянка продається, за допомогою поліції, у ході торгів, із переведенням боргу по викупній позичці на таких підставах: 1) торги проводяться у місцевому волосному правлінні, участь у яких можуть брати усі особи з числа землеробського населення, окрім євреїв; 2) торги розпочинаються із тієї суми, яка відповідає недоїмці по викупним платежам; 3) до початку торгів боржник має право погасити борги і повернути собі відповідну земельну ділянку; 4) той, хто купить земельну ділянку, бере на себе усі обов'язки, які належали колишньому власнику ділянки.

Незалежно від внесення викупних платежів покупець, несе усі казенні і громадські повинності нарівні з усіма іншими членами громади. Якщо на торги при волосному правлінні не з'явиться відповідний покупець, то слід провести нові торги у повітовому місті. Якщо ж і у цьому випадку не знайдеться бажаючих купити ділянку боржника, то у повітовому місті призначаються нові торги, або без переведення боргу за викупною позикою на таких підставах, борги починаються із тієї суми, яка записана за ділянкою згідно наданої урядом викупної позички. Якщо на торги, проведені відповідно до ст. 137, не з'являться бажаючі купити ділянку, або запропонована на них сума не може покрити усього боргу, то у повітовому місті призначаються нові торги без переведення викупного боргу на таких умовах: 1) торги починаються із ціни, яка дорівнює половині викупної позички за дану ділянку; 2) ділянка передається у власність тому, хто дасть найбільшу ціну незалежно від того, покриває вона чи ні відповідну суму боргу; 3) якщо виручена на торгах сума не покриває борг по викупній позичці, то сума, яка залишається не погашеною, зараховується до запасного капіталу по викупній операції; 4) внесення тієї частини вирученої на торгах суми, яка призначена для покриття боргу, може бути розстрочена на 37 років згідно до банківських правил; 5) при неуспішності цих торгів міністр фінансів за згодою міністра державних маєтностей ухвалює рішення про зарахування ділянки за казною. У цьому випадку внесення викупного боргу відбувається за рахунок запасного капіталу по викупній операції. Якщо ж міністерство державних маєтностей вважатиме недоцільним брати ділянку боржника у своє підпорядкування, то ділянку знову слід виставити на торги. Перераховані у «Положенні про викуп» численні варіанти стягнення боргів по викупним платежам свідчить, окрім усього іншого, що викупна сума за ділянку виявилась надмірною. Про кількість землі, за яку поміщицька держава примусила селян платити викуп, свідчить табл. 1.

Таблиця 1 Розподіл земельних угідь між поміщиками та їх колишніми селянами по даним 1877-1878 рр.*