Генеза законодавства радянської України у сфері охорони культурної спадщини (1919-1930 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Генеза законодавства радянської України у сфері охорони культурної спадщини (1919-1930 роки)

Мазур Т.В. - кандидат юридичних наук, заступник Міністра культури України

Анотація

Наукова новизна полягає в аналізі становлення й розвитку системи українського радянського законодавства у сфері охорони культурної спадщини. Обґрунтовано, що хоча українське законодавство здебільшого формувалося під впливом російського законодавства, а згодом законодавства СРСР, воно мало певні особливості, пов'язані зі специфікою національної культурної спадщини України, а також намаганням діячів культури республіки, значна частина яких працювала в установах і закладах культури дореволюційного періоду та в період незалежності УНР і Української держави, зберегти українську національну ідентичність та культурну спадщину. Нищення пам'яток культури в Україні і розпродаж за кордон об'єктів культурної спадщини були складовою політики радянської влади щодо нівеляції національних культурних відмінностей та формування нової радянської культури.

Висновки. Більшовицька партія, проголосивши після приходу до влади своїм лозунгом руйнування основ попереднього ладу, складовою якого була й культура, одразу ж зіткнулася з масовими випадками нищення й розграбування об'єктів культурної спадщини. Тому вже в перші роки було прийнято ряд урядових декретів, спрямованих на припинення злочинних наслідків власної пропаганди, зокрема Декрет РНК України «Про передання історичних та мистецьких цінностей у відання Народного комісаріату освіти» від 1 квітня 1919 р., «Положення про пам'ятники культури і природи» від 16 червня 1926 р.

Незважаючи на ухвалення радянською владою ряду важливих законодавчих актів, спрямованих на охорону культурної спадщини, упродовж 20-х, а особливо 30-х років ХХ ст. склалася ганебна практика масового порушення «соціалістичної законності», коли окремі відомства й установи йшли на прямі порушення пам'ятко-охоронного законодавства, виконуючи планові показники чи поліпшуючи власні матеріальні, побутові тощо умови за рахунок неналежного використання об'єктів культурної спадщини, їх руйнування, перепрофілювання, продажу та ін.

Разом із тим у частині запровадження фінансування охорони та збереження об'єктів культурної спадщини, їх реставрації тощо за кошти державного бюджету, створення історико-культурних заповідників, масового залучення до охорони культурної спадщини громадськості українське радянське законодавство було кроком вперед у порівнянні з дореволюційним періодом і пам'ятко-охоронною політикою УНР та Української Держави.

Ключові слова: радянська влада, культурна спадщина, пам'ятка, право, законодавство.

радянський влада законодавство культурний

Abstract

Genesis of soviet ukraine legislation in the field of cultural heritage protection (1919-1930S)

The scientific novelty is to analyze the formation and development of the system of ukrainian soviet legislation in the field of cultural heritage protection. It is substantiated that although the ukrainian legislation was largely influenced by russian legislation, and subsequently by the legislation of the USSR, it had certain features related to the specifics of Ukraine's national cultural heritage, as well as the aspirations of cultural figures of the republic, many of whom worked in cultural institutions and establishments.

Pre-revolutionary period and in the period of independence of the UNR and the Ukraine, to preserve the Ukrainian national identity and cultural heritage. The destruction of cultural monuments in Ukraine and the sale abroad of cultural heritage sites were part of the policy of the soviet authorities to neutralize national cultural differences and to form a new soviet culture.

Conclusions. The Bolshevik Party, proclaiming the destruction of the foundations of the previous system, which was a part of culture after its coming to power, immediately confronted the mass incidents of destruction and looting of cultural heritage objects. That is why in the first years a number of government decrees were adopted aimed at ending the criminal consequences of their own propaganda, in particular the Decree of the RNA of Ukraine “On the transfer of historical and artistic values under the authority of the People's Commissariat of Education” of April 1, 1919, “Regulations on Cultural Monuments and nature” of June 16, 1926 and others.

Despite the adoption by the Soviet authorities of a number of important legislative acts aimed at the protection of cultural heritage during the 1920 s, and especially the 1930s. There was a shameful practice of mass violations of “socialist law” when individual agencies and institutions went on direct violations of the conservation legislation, fulfilling the planned indicators or improving their material, household and other conditions due to the improper use of cultural heritage objects, their destruction, re-profiling sales and more.

At the same time, with regard to the introduction of financing for the protection and preservation of cultural heritage objects, their restoration, etc. at the expense of the state budget, the creation of historical and cultural reserves, mass involvement in the protection of cultural heritage of the public, the Ukrainian Soviet legislation was a step forward compared to the pre-revolutionary period and even, the monumental policy of the Ukrainian People's Republic and the Ukrainian State.

Key words: soviet power, cultural heritage, monument, law, legislation.

Постановка проблеми. Українське радянське законодавство у справі охорони культурної спадщини з перших днів існування радянської влади або поширювало на територію республіки законодавство

РСФРР, а згодом СРСР, або фактично повторювало його норми. Така ситуація склалася через цілковиту залежність влади більшовицької України від більшовицької влади Росії та правлячої Комуністичної партії. Влада більшовицької України погодилася й на автоматичне визнання рішень РКП(б) та органів, сформованих нею. Разом із тим українські більшовики, особливо на початковому етапі, нерідко були змушені враховувати політичну ситуацію в Україні й діяльність незалежних українських урядів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. За роки державної незалежності України окремі питання становлення й розвитку правової охорони культурної спадщини висвітлювали у своїх працях В.І. Акуленко [1], І.М. Мищак [2; 3], О.О. Нестуля [4], О.В. Усенко [5] та інші вчені. Нині докладного дослі-дження потребує специфіка генези радянського пам'яткоохоронного законодавства, яке значно вплинуло на становлення законодавства у сфері охорони культурної спадщини в незалежній Україні.

Метою статті є аналіз становлення і розвитку українського радянського законодавства у сфері охорони культурної спадщини 1919-1930-х років.

Виклад основного матеріалу. Радянська влада, ведучи боротьбу з військами УНР на території України та закликаючи робітників і селян до повстання, своїми закликами сприяла руйнуванню і знищенню панських маєтків та численних давніх споруд, в яких зберігалися цінні твори мистецтва, скульптури, інші культурні надбання. Руйнування та грабунки в цей час набули таких загрозливих масштабів, що окремі радянські керівники та органи видавали відозви і розпорядження, покликані хоч якось пригасити ці ганебні явища та зберегти культурну спадщину. Так, у лютому 1918 р. Катеринославський губернський виконавчий комітет рад видав розпорядження повітовим радам «Про заходи охорони творів мистецтва і науки» [6]. Посилаючись на «масове залишення поміщиками та великими земельними власниками своїх садиб», виконком рад справедливо наголошував, що «... багато з останніх становлять цінність в архітектурному відношенні.», а «бездоглядність і недбале ставлення до цього неоціненного багатства можуть викликати непоправні зруйнування, розкрадання або спотворювання предметів старовини, мистецтва і науки». Тому адресатів закликали «вжити енергійних заходів до збереження цих дорогоцінних творів, які згодом збагатять національне надбання» [6, с. 757-758].

Досить показовим є те, що українські більшовики за прикладом своїх російських колег, які ще в квітні 1918 р. ухвалили декрет про знесення пам'ятників царизму і вироблення проектів пам'ятників революції, 7 травня 1919 р. видали Декрет РНК України «Про знесення з площ і вулиць пам'ятників, споруджених на честь царів та їх слуг», відповідно до якого ті із зазначених пам'ятників, «. які не являють інтересу ні з історичної, ні з художньої сторони, підлягають знесенню з площ і вулиць та частково перенесенню в склади музеїв, частково використанню утилітарного характеру» [7]. Оскільки критеріїв визнання історичної та художньої цінності пам'ятників не було вироблено, то відповідні рішення самовільно приймалися місцевими органами чи військовими.

Перші спроби Впорядкувати використання нерухомих об'єктів культурної спадщини, а також рухомих речей культурно-історичної цінності були здійснені радянською владою в Україні на початку 1919 р. Вже в лютому цього року при Народному комісаріаті освіти УСРР було створено Всеукраїнський комітет охорони пам'ятників старовини і мистецтва (замість утвореної раніше Всеукраїнської ради мистецтв), який взяв на себе основні завдання щодо охорони культурної спадщини та вироблення профільних нормативних актів. Так, 1 квітня 1919 р. було видано Декрет РНК України «Про передання історичних та мистецьких цінностей у відання Народного комісаріату освіти» [8]. Відповідний документ став реакцією на так звані «революційні реквізиції» майна та захоплення будівель різними радянськими органами для власних потреб. Згідно з п. 1 Декрету з метою розмежування компетенції різних відомств та установ РНК постановила приміщення мистецько-історичного значення у межах республіки передати під охорону Народного комісаріату освіти й заборонити їх реквізицію іншими відомствами.

На особливу увагу заслуговує п. 5 Декрету РНК України від 1 квітня 1919 р. Відповідно до нього встановлення ступеня мистецько-історичної вартості будь-якого будинку або речі було покладено на відділ мистецтва Народного комісаріату освіти, а безпосередню оцінку такої вартості мали проводити спеціальні комісії, сформовані з компетентних осіб [8]. Прикметно, що міністерство залучало до таких комісій та для консультацій діячів мистецтва і знаних фахівців-практиків, які працювали ще в дорадянський період та в установах УНР і Української держави, зокрема Ф.Л. Ернста, Г.Г. Павлуцького, Д.М. Щербаківського та інших. Завдяки цьому спостерігається певна тяглість пам'яткоохоронної діяльності дореволюційного, революційного та післяреволюційного періоду.

Залучення Народним комісаріатом освіти України фахівців, які мають значний досвід роботи з творами мистецтва та діяльності у сфері збереження культурної спадщини, було необхідним з огляду й на інші кроки радянської влади у пам'яткоохоронній сфері. Так, Декретом РНК України від 23 червня 1919 р.[9] Київський міський музей В.Н. Ханенка та О.Г. Гансена було оголошено державною власністю й підпорядковано Наркомосу республіки. Крім того, Декретом РНК УСРР від 11 березня 1921 р. «Про купівлю для державних музеїв у приватних осіб музейних цінностей» [10] усі мистецькі збірки, а також речі, які мають цінність для музеїв республіки, оголошувалися «всенародним майном» та передавалися у відання Всеукраїнського комітету охорони пам'ятників мистецтва, старовини та природи і його органів на місцях (ст. 1).

Ст. 2 Декрету РНК УСРР від 11 березня 1921 р. визначала підстави й порядок купівлі речей для державних музеїв та виплати винагороди їх власникам. Відбір речей здійснювався спеціальними комісіями, до яких входили фахівці Всеукраїнського комітету охорони пам'ятників мистецтва, старовини та природи та Наркомосу. Вони ж і визначали практичну цінність об'єкта та його ціну, погоджуючи її з продавцем.

Окремі заходи пам'ятко-охоронного характеру пов'язані із запровадженням ряду інших законодавчих актів радянської влади. Л.К. Буркацький звернув увагу на те, що в листопаді 1922 р. в Українській СРР набув чинності Кодекс законів про народну освіту, в якому значне місце займало питання вивчення і нагляду за предметами мистецтва, історичними та культурними пам'ятками. Кодекс передбачав у тому числі проведення екскурсійного обстеження і вивчення всіх пам'яток революції та історії, мистецтва, виконання нагляду за пам'ятками культури, що вивозяться за межі республіки, вжиття заходів щодо охорони і збереження культурних цінностей тощо [11, с. 8].

Замість реорганізованого Всеукраїнського комітету охорони пам'ятників мистецтва, старовини та природи було створено управління Наркомосу Головполітосвіту, на яке, серед іншого, покладено функції екскурсійної та пам'яткоохоронної діяльності. (Із 1 квітня 1925 р. за результатами чергової реорганізації Наркомосу функції охорони культурної спадщини було передано Управлінню науковими установами). Зокрема, згідно зі ст. 676 Кодексу на Головполітосвіту покладалося завдання реєстрації, охорони та вивчення позамузейних культурних цінностей, що знаходяться на території УСРР, а також вжиття заходів щодо «дійсної охорони нерухомих позамузейних пам'ятників та забезпечення їх збереження від розграбування, псування та руйнування» [12].

Своєю чергою, зауважив В.І. Акуленко, державним митницям згідно зі ст. 69-70 Цивільного кодексу УСРР 1922 р. надавалося право конфіскації предметів старовини і мистецтва, що вивозилися без дозволу Наркомосу, а 2 грудня 1922 р. ВУЦВК прийняв Постанову «Про доповнення Карного кодексу статтею 102 про відповідальність за порушення правил про охорону архівів», за якою встановлювалася юридична відповідальність за самовільне використання та знищення архівів, їх неохайне збереження, вивіз за межі УСРР [1, с. 44-45].

Завдяки нормам зазначених кодексів було встановлено відповідальність за порушення пам'яткоохоронного законодавства, а винні почали притягуватися до відповідальності, що істотно покращило стан справ у пам'яткоохоронній сфері. Разом із тим ліквідацію Всеукраїнського комітету охорони пам'ятників мистецтва, старовини та природи та передачу його функцій Головполітосвіті не варто розцінювати як явище суто позитивне, оскільки охорона культурної спадщини стала одним із напрямків діяльності новоствореного органу, тоді як для Всеукраїнського комітету охорони пам'ятників мистецтва, старовини та природи відповідний напрямок був основою його діяльності.

З утворенням СРСР та входженням УСРР до його складу питання охорони культурної спадщини почали врегульовуватися й на загальносоюзному рівні, а республіканські норми, як правило, дублювали норми союзного документа з урахуванням певної місцевої практики. Разом із тим уже в перші роки перед владою СРСР постало питання фінансування охорони культурної спадщини, оскільки коштів через необхідність відновлення зруйнованих інфраструктурних об'єктів гостро не вистачало. У таких умовах РНК СРСР 19 лютого 1924 р. видав Декрет «Про спеціальні кошти для забезпечення державної охорони культурних цінностей» [13, с. 26]. Відповідно до Декрету союзний Раднарком надав право народним комісаріатам освіти республік акумулювати спеціальні кошти для охорони культурної спадщини, спрямувавши на це надходження: від збирання вхідної плати, продажу видань та права на видання, експлуатації земельних ділянок, будівель та іншого майна, що не має історико-художнього значення, не зв'язане з музеями, палацами, церквами, монастирями, парками, заповідниками та ін., які перебувають у віданні народних комісаріатів освіти [13, с. 26].

До видання спеціального нормативного акта щодо правового регулювання охорони культурної спадщини в УСРР таке регулювання здійснювалося окремими актами у кожному конкретному випадку. Так, постановою РНК УСРР від 13 вересня 1921 р. «Про охорону залишків старогрецького міста Ольвії», беручи до увагу культурну цінність й міжнародне значення пам'ятки, було встановлено охорону як відкритої археологами частини Ольвії, так і прилеглих до неї місцевостей. При цьому усі предмети, як уже відкриті археологами, так і ті, які ще будуть знайдені, передбачалося передати до Київського обласного історико-археологічного музею [15].

Прийняття зазначеної Постанови значною мірою було продиктоване масовими незаконними розкопками, які перманентно тривали на території колишнього міста-полісу багато десятиліть. Проте навіть постанова РНК УСРР від 13 вересня 1921 р. істотно не змінила ситуації. Назріла необхідність надання Ольвії спеціального статусу, який би унеможливив будь-які роботи без дозволу Наркомосу. Як наслідок, 31 травня 1924 р., було прийнято нову постанову РНК УСРР «Про охорону стародавньої грецької колонії «Ольвії», відповідно до п. 1 якої територію пам'ятки оголошено «національним добром УСРР», а визначення її меж покладено на Наркомос у згоді з Наркомземом. На її території було заборонено будувати споруди, здійснювати сільськогосподарські роботи тощо без наукової мети. Загальний нагляд за охороною «Ольвії», керівництво розкопками та видачу дозволів на розкопки і науковий контроль за ними згідно з п. 3 Постанови було покладено на Науковий комітет Наркомосу, а за проведення розкопок без дозволу чи приховування знайдених під час розкопок речей винні особи підлягали кримінальній відповідальності. Окремо п. 4 регламентував, що усі археологічні знахідки з «Ольвії» передаються до Археологічного музею УСРР за особливими вказівками Наукового комітету Наркомосу [16]. Фактично йшлося про утворення заповідника, який визнавався «національним добром УСРР». Натомість Постановою РНК УСРР від 20 серпня 1925 р. уже офіційно державним заповідником було оголошено «територію могили Т. Г Шевченка коло м. Канева загальною площею в 4 десятини», беручи до уваги її велике значення для української культури [17]. Цією ж Постановою могилу Т Г. Шевченка було передано у відання Наркомосу України й на нього покладено її охорону. Наведені документи свідчать про розуміння тогочасною владою необхідності централізованого управління охороною культурної спадщини та передачу відповідних повноважень Наркомосу України.

Окрім формування мережі заповідників і введення заборони на незаконні розкопки, владою було запроваджено ряд заборон на перебудову споруд, що мають історичне та мистецьке значення. Так, згідно з «Тимчасовими будівельними правилами», затвердженими РНК УСРР 14 листопада 1924 р., «проекти на будування нових і перебудову існуючих будинків та споруд, що мають історичне та мистецьке значення, а також будинків і споруд, які розташовані в районах, визначених спеціальними постановами, затверджувалися на підставі попередніх висновків профільних відомств з погляду художнього й охорони пам'яток мистецтва та старовини» [1, с. 63].

Серед республіканських документів радянської влади 1920-х, спрямованих на правове забезпечення охорони культурної спадщини, особливе місце посідає «Положення про пам'ятники культури і природи», затверджене постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 16 червня 1926 р. [18]. Воно увібрало в себе основні положення попередніх актів, спрямованих на правову охорону культурної спадщини. Слід відзначити, що Положення втратило чинність відповідно до Постанови РНК УРСР від 6 грудня 1945 р. № 1976, тобто майже 20 років залишалося основним документом, що визначав засади пам'яткоохоронної діяльності на території радянської України.

Новелою Положення став поділ пам'яток на дві категорії: республіканського та місцевого значення. Відповідно до п. 2 частини другої Положення пам'ятками культури й природи всеукраїнського або всемолдовського значення визнавалися ті з них, «що віднесені до числа таких на підставі особливих постанов РНК УСРР за поданням Народного комісаріату освіти УСРР і постанови РНК АМСРР за поданням Наркомосу АМСРР, або ті, які вже перебувають у віданні зазначених міністерств та визнані ними за такі, що мають всеукраїнське або всемолдавське значення [18]. Своєю чергою, пам'ятки місцевого значення визнаються такими в АМСРР - постановою Наркомосу АМСРР, а в округах - постановою округових виконавчих комітетів відповідно до інструкцій Наркомосу УСРР. При цьому усі пам'ятки, що мають наукове, історичне або мистецьке значення, підлягали реєстрації відповідно до категорії: пам'ятки республіканського значення в Наркомосі УСРР, а пам'ятки місцевого значення - у місцевих органах Наркомосу УСРР [18].

Особливо варто відзначити норми частини п'ятої Положення, якими визначалися засади фінансування пам'яткоохоронної діяльності. Так, згідно з п. 19 пам'ятки загальнореспубліканського значення утримуються з державного бюджету УСРР, всемолдавського значення - державного бюджету АМСРР, а місцевого значення - бюджету місцевих виконавчих комітетів. Крім того, Наркомос УСРР відповідно до цього самого пункту Постанови отримав право видавати субсидії місцевим органам влади на охорону пам'яток місцевого значення, а також надавати фінансову допомогу приватним власникам, в яких не вистачає коштів на охорону пам'яток [18]. Таким чином, завдяки бюджетному фінансуванню з другої половини 20-х років ХХ ст. вдалося налагодити охорону основних пам'яток та започаткувати роботу щодо збереження інших об'єктів культурної спадщини в Україні.

У 1927 р. були введені в дію нові Кримінальний та Адміністративний кодекси УСРР, згідно з нормами яких встановлювалася відповідальність за порушення законодавства у сфері охорони культурної спадщини. Так, ст. 204 Кримінального кодексу від 8 червня 1927 р. [19] передбачала покарання у вигляді виправно-трудових робіт на строк до трьох місяців або накладення грошового штрафу за приховування об'єктів старовини і мистецтва, які підлягали реєстрації або передачі до державних сховищ. Адміністративний кодекс від 12 жовтня 1927 р. (втратив чинність згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 21 серпня 1985 р. № 807-ХІ) [20] статтею 31 надавав право округовим виконавчим комітетам та міським радам тих міст, що є округовими центрами, видавати обов'язкові постанови щодо охорони об'єктів культури, а за їх не виконання порушники каралися доганами, грошовими штрафами, примусовими роботами та, навіть, арештом. Однак наведені норми не охоплювали весь спектр правопорушень у сфері культурної спадщини, тож пошкодження та руйнування пам'яток, як і господарські та інші роботи без належних дозволів Наркомосу, часто залишалися безкарними, особливо якщо йшлося про діяльність окремих радянських установ та організацій.

Норми «Положення про пам'ятники культури і природи» дали поштовх для створення мережі історико-культурних державних заповідників. Так, спільною постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 29 вересня 1926 р. колишню Києво-Печерську лавру було передано у підпорядкування Наркомосу УСРР як історико-культурний державний заповідник і перетворено на всеукраїнське «Музейне містечко» [21]. Крім того, Постановою РНК УСРР від 8 березня 1928 р. державним історико-культурним заповідником оголошено територію колишнього монастиря «Босих кармелітів» у м. Бердичеві [22], Постановою РНК УСРР від 23 березня 1928 р. - замок-фортецю в м. Кам'янці-Подільському [23], а Постановою РНК УСРР від 15 січня 1929 р. - замок колишніх князів Острозьких у м. Старокостянтинові [24]. Усі перелічені пам'ятки у статусі історико-культурних заповідників разом із належним їм майном і будівлями були передані в підпорядкування Народному комісаріату освіти УСРР.

Однак зазначені нормативні акти ще не гарантували ефективне використання та збереження пам'яток культури. Свідченням цього стали численні клопотання працівників заповідників щодо неналежного фінансування та використання майна. Так, понад 20-річне існування колишньої «Києво-Печерської лаври» уже в статусі історико-культурного державного заповідника засвідчило ряд гострих проблем, пов'язаних із використанням його будівель і майна окремими установами та організаціями, що ставило під загрозу збереження пам'яток. У зв'язку з цим на численні прохання пам'яткоохоронців 11 липня 1939 р. було прийнято Постанову уряду республіки «Про український історико-культурний заповідник «Музейне містечко» в Києві» [25]. Згідно з п. 2 Постанови без спеціального дозволу народного комісара освіти УСРР було заборонено поселення жильців і розміщення будь-яких організацій на території «Музейного містечка». Так само лише за спеціальним дозволом РНК УСРР на території заповідника можна було проводити нове будівництво, перебудову й реконструкцію споруд. Завдяки проведеній реорганізації Наркомос України отримав право контролювати будь-яку діяльність на території «Музейного містечка» в Києві, що, своєю чергою, сприяло покращенню пам'яткоохоронної роботи в цілому.

Паралельно із розробленням правових основ охорони культурної спадщини радянські державні органи й наукові інституції докладали значних зусиль для повернення в Україну об'єктів культурної спадщини, які були вивезені за її межі за роки панування царського режиму та під час воєнних дій 1917-1921 рр. При цьому особливо варто відзначити велику роботу українських фахівців, спрямовану на правове вирішення цього питання у межах усього Радянського Союзу. За результатами звернень українських вчених Президія ВУЦВК 8 вересня 1926 р. постановила «доручити Наркомосвіти порушити на найближчій всесоюзній нараді робітників освіти питання про необхідність урегулювання справи про розподіл та використання старовинного майна, що має історичне значення для окремих республік...» [4, с. 125]. Оскільки це питання потребувало вказання чітких даних про те, що і коли було вивезено, Народний комісаріат освіти України восени 1927 р. склав попередній реєстр культурних цінностей, вивезених з України.

31 жовтня 1927 р. ВУЦВК звернувся з листом до ЦВК СРСР [4, с. 192-195], в якому виклав коротку історію дискримінаційної політики колишнього цар-ського уряду по відношенню до окраїн та, як наслідок, вилучення культурних цінностей. Апелюючи до проголошених радянською владою рівноправності відносин між республіками, влада УСРР нагадала, що ще в грудні 1917 р. російський Раднарком за підписом Леніна доручив усім російським музеям повернути Україні всі історичні документи, матеріали, картини тощо, щоб ліквідувати наслідки царської політики. Однак цього так і не було виконано, як і залишено без уваги клопотання голови РНК УСРР Х. Раковського про обмін культурними цінностями. Також у союзної влади були зовсім інші плани, які не враховували культурні потреби республік. Як наслідок, розглянувши 11 січня 1928 р. клопотання Президії ВУЦВК про обмін культурно-історичними й художніми цінностями між союзними республіками, Президія ЦВК СРСР його відхилила, запропонувавши республікам вирішувати питання обміну, звертаючись одна до одної самостійно [4, с. 203].

Значної шкоди культурній спадщині на території України завдала політика радянської влади щодо продажу музейних та культурних цінностей, зокрема й коштовностей, що зберігалися в церквах та монастирях, як всередині країни, так і за кордон. Уже в перші роки радянської влади відповідна діяльність набула такого розмаху, що її поспішливо довелося обмежувати шляхом прийняття спеціальних нормативних актів. Зокрема, Постановою РНК України від 24 жовтня 1922 р. «Про заходи припинення вивозу за кордон речей музейного значення» [26] уряд ухвалив організувати Центральну Міжвідомчу Комісію по експертизі художніх та інших культурних цінностей, призначених для вивозу за кордон, у складі представників: Уповнаркомзовнішторгу, Наркомосу та Уповнаркомфіну в містах Києві та Одесі, а також краєві комісії при місцевих уповноважених Зовнішторгу. Відповідно до п. 2 Постанови «жодна річ художнього та історично-культурного значення, незалежно від часу її придбання, не мусить увійти в товарний фонд або бути вивезеною без попереднього проведення її через експертизу Міжвідомчої Комісії» [26]. Хоча Постанова містила прогресивну норму (ст. 3) про передачу до музейного фонду Наркомосу речей, які комісією визнані такими, що не підлягають експорту, Наркомос мав сплатити вартість таких речей. Оскільки коштів у Наркомосу було недостатньо, він не міг належним чином забезпечити виконання цієї норми. Слід також зауважити, що Постанова РНК України від 24 жовтня 1922 р. «Про заходи припинення вивозу за кордон речей музейного значення» була скасована постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 16 червня 1926 р.

Однак навіть наведена Постанова не припинила продаж об'єктів культурної спадщини. Так, Постанова РНК УСРР від 26 грудня 1922 р. «Про музейні коштовності» [27] п. 1 надала Наркомосу право оголошувати обов'язкову реєстрацію всіх збірок мистецтва та старовини, а також коштовних речей для музеїв УСРР. Водночас відповідно до пп. 2-3 цієї ж Постанови Наркомосу було надано право продавати з музеїв та інших сховищ речі, «що не мають музейного значення» на підставі постанови особливої Комісії у складі представників Наркомосу (голова комісії), Наркомдержконтролю та Уповнаркомфіну [27]. Щоб пом'якшити протести музеїв щодо таких дій Постанова надавала Наркомосу право повертати кошти від продажу на потреби музеїв. Завдяки цьому частими були випадки, коли об'єкти культурної спадщини визнавалися такими, «що не мають музейного значення» та розпродувалися.

Фактичним приводом для запровадження масованої кампанії з продажу музейних та культурних цінностей стало намагання влади СРСР у стислі строки проводити модернізацію економіки, електрифікацію, поставивши амбітну мету в найкоротші терміни перетворити державу з сільськогосподарської в індустріальну. Для цього були необхідні величезні валютні кошти для закупівлі машин і промислового устаткування за кордоном, яких катастрофічно не вистачало.

У таких умовах на об'єднаному засіданні Ради Народних Комісарів, Ради Праці й Оборони СРСР 23 січня 1928 р. було підтримано проект таємної постанови «Про експорт і реалізацію за кордоном предметів старовини і мистецтва» [4, с. 204-206], підготовлений Наркомторгом СРСР, схваливши необхідність посилення експорту предметів старовини та мистецтва, призначення для вилучення відповідних цінностей спеціальних уповноважених Наркомторгу, а в республіках - уповноважених Наркомосу. При цьому і перші, і другі діяли на основі інструкції Наркомторгу. Вивіз за кордон предметів старовини здійснювався за згодою Наркомосу відповідної республіки, але ліцензійні дозволи видавалися виключно органами Наркомторгу СРСР.

Постійне представництво УСРР при уряді СРСР надіслало лист до РНК СРСР [4, с. 206] із категоричним запереченням проти ухвалення постанови Наркомторгу «Про експорт і реалізацію за кордоном предметів старовини і мистецтва», мотивуючи це тим, що музейні фонди, зокрема й УСРР, недостатні й потребують поповнення, однак його було проігноровано на догоду загальносоюзним економічним інтересам.

Прикметно, що українські фахівці намагалися врятувати хоча б частину найцінніших музейних фондів. Так, уповноважений Наркомосу УСРР, київський краєвий інспектор охорони пам'яток культури Ф. Л. Ернст у липні 1928 р. звернувся з листом [4, с. 230-234] до уповноваженого Наркомату освіти УСРР у справі експорту речей старовини та мистецтва. Інформуючи про діяльність української комісії Держторгу щодо відбору предметів музейного фонду для продажу за кордон, він наводить свідчення про те, що праця комісії була припинена з приїздом ленінградської експертної комісії, члени якої, посилаючись на високі вимоги європейського антикварного ринку, відібрали для експорту найкращі експонати в музеях Києва. Підсумовуючи наслідки роботи Комісії Держторгу за участю ленінградських експертів, Ф.Л. Ернст вважав своїм обов'язком повідомити керівництво, що «намічений Комісією характер і розміри вилучення не є корисними для музеїв, а в разі свого здійснення спричиняться до позбавлення музеїв найкращої частини їхніх збірок. Таке вилучення в основі руйнує музейну справу, деморалізує музейних робітників і паралізує їхню енергію до подальшого збирання цінних нових експонатів». Проти вилучення окремих найцінніших музейних експонатів протестували представники музеїв та відомі вчені-пам'яткознавці. Однак їхні клопотання та аргументи залишалися, як правило, без розгляду.

Окрім вилучення об'єктів культурної спадщини для продажу, наприкінці 20-х років минулого століття розпочалося масове закриття культових споруд. За словами О.В. Усенко, лише упродовж одного року (жовтень 1929 р.-жовтень 1930 р.) в Україні було закрито 533 культові споруди, а сам процес їх закриття супроводжувався нищенням творів народних майстрів і видатних зодчих [5]. Своєю чергою, 30-ті роки ХХ ст. стали ще більш фатальними для української культурної спадщини через масові руйнування культових споруд, знищення величезної кількості пам'яток сакрального мистецтва, нехтування партійними та державними органами приписами пам'яткоохоронного законодавства.

Висновки

Більшовицька партія, проголосивши після приходу до влади своїм лозунгом руйнування основ попереднього ладу, складовою якого була й культура, одразу ж зіткнулася з масовими випадками нищення й розграбування об'єктів культурної спадщини. Тому вже в перші роки було прийнято ряд урядових декретів, спрямованих на припинення злочинних наслідків власної пропаганди, зокрема Декрет РНК України «Про передання історичних та мистецьких цінностей у відання Народного комісаріату освіти» від 1 квітня 1919 р., «Положення про пам'ятники культури і природи» від 16 червня 1926 р.

Незважаючи на ухвалення радянською владою ряду важливих законодавчих актів, спрямованих на охорону культурної спадщини, упродовж 20-х, а особливо 30-х років ХХ ст. склалася ганебна практика масового порушення «соціалістичної законності», коли окремі відомства й установи йшли на прямі порушення пам'яткоохоронного законодавства, виконуючи планові показники чи поліпшуючи власні матеріальні, побутові тощо умови за рахунок неналежного використання об'єктів культурної спадщини, їх руйнування, перепрофілювання, продажу.

Разом із тим у частині запровадження фінансування охорони та збереження об'єктів культурної спадщини, їх реставрації тощо за кошти державного бюджету, створення історико-культурних заповідників, масового залучення до охорони культурної спадщини громадськості українське радянське законодавство було кроком вперед порівняно з дореволюційним періодом і пам'яткоохоронною політикою Української Народної Республіки та Української Держави.

Список використаних джерел

радянський влада законодавство культурний

1.Акуленко В.І. Охорона пам'яток культури в Україні (1917-1990). К. : Вища шк., 1991.274 с.

2.Мищак І.М. Законодавче забезпечення охорони культурної спадщини та шляхи його вдосконалення в Україні. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2013. № 3. С. 31-37.

3.Мазур Т.В., Мищак І.М. Державна політика щодо охорони культурної спадщини під час Української революції 1917-1921 років. Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв : наук. журнал. К. : Міленіум, 2018. № 4. С. 158-163.

4.Українські культурні цінності в Росії: На шляху до діалогу. 1926-1930 / Упоряд.: О. Нестуля, С. Нестуля. Полтава : РВВ ПУСКУ 2002. 333 с.

5.Усенко О.В. Державно-правове регулювання відносин в сфері охорони культурної спадщини : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Нац. акад. внутр. справ. К., 20І1.20 с.

6.Про заходи охорони творів мистецтва і науки. Велика Жовтнева соціалістична революція на Україні. К. : Держпо- літвидав УРСР, 1957. С. 757-758.

7.Про знесення з площ і вулиць пам'ятників, споруджених на честь царів та їх слуг: Декрет РНК України від 7 травня 1919 року. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1919. Ч. ІІ. Ст. 16.

8.Про передання історичних та мистецьких цінностей у відання Народного комісаріату освіти: Декрет РНК України від 1 квітня 1919 року. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1919. № 34. Ст. 395.

9.Про націоналізацію Київського міського музею і музейних збірок В.Н. Ханенка та О.Г. Гансена. Декрет РНК України від 23 червня 1919 р. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1919. Ч. ІІ. Ст. 134.

10.Про купівлю для державних музеїв у приватних осіб музейних цінностей: Декрет РНК УСРР від 11 березня 1921 р. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1921. № 4. Ст. 125.

11.Буркацький Л. К. Правова охорона історико-культурної спадщини на Україні. К. : Українське товариство охорони пам'ятників історії та культури, 1970. 20 с.

12.Кодекс законів про народну освіту: Затверджений постановою ВУЦВК від 22 листопада 1922 року. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1922. № 49. Ст. 729.

13.Законодавство про пам'ятники історії та культури (Збірник нормативних актів). К. : Вид-во політичної літератури України, 1970. 4б4 с.

14.Про спеціальні кошти для наукових і науково-мистецьких установ УСРР: Постанова РНК УСРР від 12 лютого

1924 р. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1924. № 6. Ст. 46.

15.Про охорону залишків старогрецького міста Ольвії: Постанова РНК УСРР від 13 вересня 1921 р. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1921. № 17. Ст. 512.

16.Про охорону стародавньої грецької колонії «Ольвії»: Постанова РНК УСРР від 31 травня 1924 р. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1924. № 11. Ст. 113.

17.Про оголошення території могили Т Г Шевченка державним заповідником: Постанова РНК УСРР від 20 серпня

1925р. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1925. № 64-65. Ст. 370.

18.Положення про пам'ятники культури і природи: Затверджене постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 16 червня 1926 р. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1926. № 32-33. Ст. 259.

19.Кримінальний кодекс УРСР 1927 р. К. : Держполітвидав, 1950. 168 с.

20.Адміністративний кодекс УСРР: Затверджено постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 12 жовтня 1927 року. URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP270014.html.

21.Про визнання колишньої «Києво-Печерської лаври» історико-культурним державним заповідником і про перетворення її на всеукраїнське музейне містечко: Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 29 вересня 1926 р. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1926. № 56. Ст. 376.

22.Про оголошення колишнього монастиря «Босих кармелітів» у м. Бердичеві державним історико-культурним заповідником. Постанова РНК УСРР від 8 березня 1928 р. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1928. № 4. Ст. 58.

23.Про оголошення замку-фортеці в м. Кам'янці-Подільському державним історико-культурним заповідником. Постанова РНК УСРР від 23 березня 1928 р. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1928. № 5. Ст. 69.

24.Про оголошення замку колишніх князів Острозьких у м. Старокостянтинові державним історико-культурним заповідником. Постанова РНК УСРР від 15 січня 1929 р. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1929. № 5. Ст. 40.

25.Про український історико-культурний заповідник «Музейне містечко» в Києві: Постанова РНК УСРР від 11 липня 1939 р. № 720. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1939. № 24. Ст. 116.

Размещено на Allbest.ru