Статус православної церкви у програмах українських політичних партій (початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

СТАТУС ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ У ПРОГРАМАХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ (ПОЧАТОК ХХ СТ.)

THE STATUS OF THE ORTHODOX CHURCH IN THE POLITICAL PARTIES PROGRAMMES (THE EARLY 1900S)

Репік Д.В., аспірант кафедри історії права та

держави юридичного факультету Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

Статтю присвячено дослідженню правового статусу церкви у програмах політичних партій періоду Української революції. У масштабному проєкті державних реформ більшість впливових політичних партій не залишали поза увагою й церковне питання. Підходи до його вирішення мали істотні відмінності, проте незалежно від політичних поглядів спільною для всіх українських партій була ініціатива, пов'язана з необхідністю відділення церкви від держави та втілення в державне законодавство принципу свободи совісті й віросповідання.

Загалом з огляду на запропоновані моделі побудови державно-церковних відносин тогочасні політичні партії можна умовно поділити на три групи. У першій групі варто виокремити партії соціалістичного спрямування, які декларували свободу совісті, віросповідання та необхідність повного відокремлення церкви від держави. Другу групу утворюють ті політичні сили, які пропонували помірковану реформу наявної моделі державно-церковних відносин та збереження внутрішніх інституційних зв'язків. До третьої групи необхідно віднести партії, які пропонували розроблену концепцію нового формату державної релігійної політики, засновану на широкому залученні вірян до церковного управління та поглибленні державно-церковного діалогу. Прихильники зазначеної концепції реформ вважали, що саме такий підхід у поєднанні з державним орієнтуванням церкви та її мінімальною фінансовою підтримкою за рахунок бюджету зміг би забезпечити поступальний розвиток християнських церков в Україні.

Значна увага в партійних програмних документах приділялася також питанню українізації церковного життя та автокефалії православної церкви в Україні. Окремі партії у своїх програмних документах торкалися проблеми міжконфесійних відносин, яка була особливо актуальною на землях Західноукраїнської Народної Республіки.

Ключові слова: церква, Українська революція, політичні партії, державно-церковні відносини, автокефалія.

The article examines the legal status of the church in the programmes of political parties during the Ukrainian revolution. From the perspectives of a large-scale state reform, most influential political parties did not overlook the church issue. Regardless of political views, the general attitude taken by all Ukrainian parties towards the church was its separation from the State and enshrining the principle of religious liberty and freedom of conscience in the state legislation.

Depending on the proposed model for the relationship between the state and the church, political parties of that period can be divided into three groups. The first group includes socialistic parties which declared the freedom of conscience and faith as well as the need for complete separation of the church from the state. Those political forces which stood on the moderate reform of the existing model for the relationship between the state and the church as well as on the preservation of internal institutional ties constitute the second group. Those parties which proposed the concept of a new format of a state religious policy based on the widespread involvement of worshippers in church governance and on deepening a dialogue between the state and the church belong to the third group. The proponents of the above-mentioned concept believed that this approach, combined with the state orientation of the church and its minimal financial support from the budget, would be able to ensure the progressive development of Christian churches in Ukraine.

Special attention in the political party programmes was also paid to the issue of the Ukrainization of church life and the autocephaly of the Orthodox Church in Ukraine. In their political programmes, some parties touched upon the problem of interfaith relations, which was especially relevant in the lands of the West Ukrainian People's Republic.

Key words: church, Ukrainian revolution, political parties, relationship between the state and the church, autocephaly.

Постановка проблеми

Початок ХХ ст. в Україні характеризувався новим етапом національного поступу, який сучасні дослідники називають «політичним рухом державного відродження» [5, с. 66]. цей період вирізнявся появою у свідомості українців ідей щодо необхідності глибокого реформування існуючого ладу, доцільності змін правової системи та соціальних реформ. не залишалося осторонь загальнодержавних реформаційних тенденцій і релігійне життя. Існуючий до революції формат державно-церковних відносин, який формувався впродовж синодального періоду, потребував глибоких і невідкладних реформ. їх необхідність усвідомлювали як церковні, так і державні діячі. Ініціативи щодо нового формату державно-церковних відносин пропонували українські політичні партії того часу у своїх програмних документах. тому необхідно здійснити аналіз правового статусу церкви у програмах політичних партій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Проблематиці дослідження державно-церковних відносин у ході української революції присвячено значну кількість наукових розвідок. ці питання розглянуто у працях в. ульяновського, і. Мацелюх, П. захарченко, в. капелюшного, Б. Андрусишина. Проте в розвідках зазначених авторів не зроблено спроби дослідити програмні ініціативи політичних партій щодо побудови нового формату державно-церковних відносин.

Метою статті є дослідження програмних ініціатив політичних партій щодо статусу православної церкви та побудови нового формату державно-церковних відносин.

Виклад основного матеріалу

Проблеми державно-церковних відносин і правового статусу церкви не перебували осторонь суспільно-політичних процесів. На нашу думку, це пов'язано з тим, що в більшості країн Західної Європи релігія хоча й відігравала важливу ідеологічну місію в державному житті, проте в ході європейських буржуазних революцій втратила загальнообов'язковий статус. Чого не можна було сказати про імперії, які розділили між собою Україну. Зокрема, в Австро-Угорській імперії правовий статус церкви наприкінці XIX ст. визначався «Постановами до управлення зовнішніх правних відносин католицької церкви до Австрії» [8, с. 15]. Норми цього документа поширювалися також на греко-католицьку церкву. Він визначив формат державно-церковних відносин, який не характеризувався принципами відокремлення. Так, імператор ініціював усіх обраних кандидатів у єпископи, архієрейські церковні накази потребували затвердження з боку державної влади, будь-які церковні ініціативи щодо заснування нових парафій чи монастирів потребували урядового схвалення. Окрім того, державна влада здійснювала контроль за цінами на церковні послуги (треби). У разі несанкціонованого їх підвищення передбачався штраф, що сплачувався до державної казни (параграфи 18-26) [1, с. 441]. Таким чином, можна стверджувати, що наприкінці XIX ст. католицька церква в Австро-Угорській імперії мала статус державної та, як наслідок, зазнавала певного втручання у внутрішньоцерковне життя. Такий стан речей не відповідав соціалістичним європейським тенденціям, які в поєднанні з націоналістичними прагненнями наприкінці XIX - на початку ХХ ст. вилились у відповідні політичні рухи.

Перша українська політична партія виникла на теренах Австро-Угорської імперії в 1890 р. під час з'їзду молодіжного драгоманівського гуртка у місті Львові. Біля її витоків стояли І. франко, С. Данилович та М. Павлик. Саме їх підписами була скріплена партійна програма. Ідеологічним підґрунтям партії став рух молодих радикалів, який виник у Г аличині в 1870-х рр. під впливом ідей Михайла Драгоманова. Новоорганізована політична сила мала назву Русько-Українська радикальна партія (далі - РУРП). її політична діяльність була сфокусована навколо національного питання та соціальних проблем. Зокрема, у політичному вимірі вона передбачала досягнення повної самостійності русько-українського народу, а у сфері соціального життя - захист селян від обезземелення, забезпечення свободи слова, зібрань, автономію громад і повітів, запровадження принципу колективного володіння виробленою продукцією та прогресивного оподаткування [16, с. 122].

Партійна програма русько-Української радикальної партії, яка була ухвалена в 1890 р., хоча й не уникнула релігійної проблематики, проте не містила розлогу концепцію її реформування. У розділі «В справах культурних» лаконічно передбачалася необхідність досягнення «раціоналізму у справах віри» [14, с. 11]. Церковного питання також торкався відповідний розділ, який стосувався реформ освіти. Він передбачав необхідність усунення догматизму зі шкільної науки. Детальніше модель державно-церковних відносин була зафіксована у програмному доповненні партії під назвою «радикальна тактика». Автор цього документа - І. Франко - писав про необхідність звільнення культурної, освітньої та громадської сфери від релігійних впливів. Він критично ставився до церковних інституцій, пояснюючи свою позицію тим, що «не попи удержали руську народність, а холопи, не попівська політика піддержить і розвине далі ту народність, а холопська» [15, с. 17].

Таким чином, перші національно-політичні сили почали формуватися на території Австро-Угорської імперії. Західноєвропейські тенденції, що невпинно проникали на територію України, вплинули на їх програмні документи. Окрім проблем національно-соціального характеру, у них знайшли своє місце питання трансформації релігійного впливу на освітнє й культурне життя, необхідність застосування принципу раціоналізму в питаннях віросповідання. Саме такі перші ідеї були сформовані представниками молодіжного драгоманівського гуртка та запроваджені у програмних документах рУрП.

Більш радикальні положення, що чітко передбачали розрив тисячолітніх відносин церкви й держави та відокремлення їх одне від одного, зустрічаємо у програмі Української соціал-демократичної партії. Вона утворилася в червні 1899 р. із членів Русько- Української радикальної партії. Ідеологи новоутвореної партії запозичили основні програмні положення у віденських соціал-демократів [17, с. 402] та, як і останні, наполягали на доцільності відмежування державних, громадських та загальносуспільних процесів від релігійних, які є приватною особистою справою кожної людини. Такий підхід передбачав доцільність відокремлення шлюбно- сімейної сфери від церковної юрисдикції та запровадження цивільної форми реєстрації шлюбу, а отже, і його розірвання. У програмі про це йшлося таким чином: «Вимагаємо визнання релігії річчю приватною, відокремлення церкви від держави, оголошення церковних і релігійних громад приватними стоваришеннями, які мають свої справи цілком самостійно залагоджувати, та обов'язкового цивільного шлюбу» [4, с. 147]. Отже, у програмі Української соціал-демократичної партії спостерігаються запозичені тогочасні тенденції більшості політичних європейських сил, які не лише декларували та проголошували відокремлення держави від церкви, а й давно стали на шлях релігійної свободи совісті.

Розкол, що стався в радикальній партії, спричинив нову хвилю політичного поступу. Унаслідок цього 20 грудня 1899 р. у Львові відбувся великий форум західноукраїнських політичних сил. У ньому взяли участь представники більше ніж 150 установ та організацій, які репрезентували всю Галичину. головним підсумком роботи форуму стало створення нової політичної сили - Української національно-демократичної партії (далі - УНДП). Саме вона разом з Українською соціал-демократичною партією та залишками Русько-Української радикальної партії формуватиме політичний вектор майбутньої Західноукраїнської Народної Республіки в період Української революції 1917-1921 рр.

У програмних документах УНДП проблематиці державно-церковних відносин приділялося значно більше уваги, їй відводився окремий підрозділ під назвою «Церковні справи». У ньому порушувалися питання свободи совісті й віросповідання, рівноправного статусу для всіх релігій, встановлення міжконфесійних толерантних відносин. При цьому містилися застереження не лише від будь-яких політичних чужоземних впливів, а й від провладних сил у частині призначення на вищі церковні посади. наголошувалося на необхідності ліквідації права патронату та доцільності розширення прав церковного самоврядування для парафіяльних громад, щоб вони мали визначальний вплив на вибори й призначення священнослужителів. У програмі партіі зазначалося: «Щодо нашої церкви, то домагаємось такого уладження її відносин, щоби вона не була виставлена на ніякі чужі впливи, домагаємося знесення права патронату та впливу правительства при обсаді церковних урядів, законного надання нашим громадам більшого впливу на обсаду парафій» [14, с. 195].

Таким чином, аналіз програм найвпливовіших західноукраїнських партій дав змогу чітко виокремити декілька нових ключових тенденцій, які з'явилися наприкінці XIX - на початку ХХ ст. в Україні. Ідеться про доцільність проголошення свободи совісті й віросповідання, відокремлення церкви від держави та посилення впливу громад на справи своїх парафій.

В українських губерніях, які входили до складу Російської імперії, активізація політичного руху припала на початок ХХ ст. Цей період характеризувався обговоренням необхідності реформаторських змін у сфері державно-церковних відносин. їх доцільність була зумовлена 200-літнім режимом Синодального управління, започаткованим Петром I. Принцип монопольного злиття церкви з абсолютиським імперським режимом у нових геополітичних умовах ХХ ст. не міг існувати далі, а тому проблема співіснування церкви й держави постала досить гостро та набула іншого звучання.

Першою політичною силою, яка пропагувала державотворчі ідеї, була Революційна Українська партія (далі - РУП), утворена в 1900 р. Біля її витоків стояли такі відомі тогочасні політики та громадські діячі, як Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич [18, с. 157]. У 1902 р. від РУП відокремилася група її членів, які створили Українську народну партію на чолі з Миколою Міхновським. на зорі Української революції активісти Української народної партії разом із військовими утворили Українську партію самостійників- соціалістів (далі - УПсс), де співпрацювали брати Олександр і Павло Макаренки. Програмні документи цієї партії червоною ниткою пронизували державотворчі ідеї, серед яких ідея створення самостійної й незалежної України була ключовою. У вступній програмі важливими були положення, що декларували відокремлення держави від церкви та наділення останньої самоврядними функціями, зокрема: «народ силкується розв'язати зв'язок між попівством і державою, державною властю, він хоче взяти до своїх рук релігійну справу і візьме її» [11, с. 52].

Проблемі державно-церковних відносин було присвячено не лише вступну частину програми, а й окремий розділ під назвою «Релігія». У ньому обґрунтовувалася доцільність окремішнього розвитку інститутів церкви та держави, наголошувалося на неприпустимості втручання представників державної влади у внутрішньоцерковні справи. При цьому зміст документа не відкидав релігійний чинник, зводячи його до раціонального пізнання світу, а навпаки, наголошувалося на важливості віри в соціокультурному просторі загалом і житті народу зокрема. У програмному документі стверджувалося: «Релігія та національність зливаються в одне». завдяки використанню такого підходу політики УПсс ідентифікували поляків, які сповідували католицьку віру та протистояли греко-католикам із Галичини, які відстоювали ідею релігійного національного походження. Усвідомлення зазначених засад, на думку авторів програми, мало допомогти протистояти окатоличенню й ополяченню українського населення, адже, за словами документа, «борючись за збільшення свого стану національного посідання, поляки працювали рішуче, не перебираючи в засобах» [11, с. 52]. Території Холмщини, Підляшшя, волині визначалися регіонами, де ситуація була особливо напруженою та потребувала окремої уваги. У програмі констатовано: «Агресивність інославних релігій в Україні - то є факт» [11, с. 52]. Вирішення цієї проблеми вбачалося в комплексі заходів, які полягали насамперед в утворенні самостійної держави, зміцненні соціально-економічного становища, а також у необхідності усвідомлення українцями своїх національних інтересів. У зміст останніх вкладалася й православна віра, яка з моменту падіння Руської держави стала ідентифікуючим фактором українського народу. Входження етнічних вітчизняних територій до складу різних держав не змінило цей факт. Відтак для збереження та зміцнення православ'я в непростий революційний час боротьби за власну державність пропонувалася нова модель відносин. з одного боку, церква та держава мали бути відокремленими, остання не мала права втручатися у внутрішньо- церковні справи, а з іншого - держава повинна була забезпечувати православну церкву своєю підтримкою, у тому числі в протистоянні з іншими конфесіями. У програмі УПсс вказувалося: «Релігія українського народу мусить бути взята під державну опіку, а також під охорону проти агресивних заходів і замірів інших релігій в Україні» [2, с. 55]. При цьому варто зазначити, що автори програми не деталізували ні зміст формулювання «взята під державну опіку», ні межі такої опіки, ні сфери церковної підтримки.

На нашу думку, запропонована модель державно- церковних відносин не може бути досконалою, адже містить взаємосуперечливі положення. з одного боку, у ній проголошувався принцип відокремлення церкви від держави, а з іншого - державне опікунство церквою. Не маючи нині можливості з'ясувати чіткі програмні прагнення представників УПСС, можемо проаналізувати пропонований правовий статус православної церкви, зафіксований у програмних документах. Так, українська церква проголошувалася незалежною та самостійною відповідно до своїх традицій. У програмі партії проголошувалося: «Релігійна справа кожної нації є річчю незайманою, позаяк воля віри і переконань є підвалиною дійсної народної свободи». Концепція прав і свобод народу також полягала у здійсненні церковного самоврядування. так, вирішення внутрішньоцерковних справ покладалося на відповідні громади. саме вони мали обирати священнослужителів, утримання яких забезпечувалося коштами громади. Вища влада в церкві вручалася помісним соборам, до складу яких входило не лише духовенство, а й віряни. На соборах обирали церковних ієрархів, вирішували найважливіші питання церковного життя. Для зближення православної церкви з народом пропонувалося запровадити україномовні відправи: «Служба Божа повинна відправлятись українською мовою» [2, с. 55]. Отже, у програмі УПСС досить розлого відображено модель запропонованих змін у державно-церковних відносинах.

Революційно-українська партія, крім УПСС, дала початок ще одній політичній силі. У грудні 1905 р. з її складу відокремилася Українська соціал-демократична робітнича партія (далі - УСДРП). Ця політична сила була однією з найвпливовіших в Українській Народній Республіці в період Центральної Ради. З її представників сформувалася виконавча гілка влади. Лідером УСДПР був В. Винниченко, а її основу становили такі найвідоміші політичні діячі тогочасної України: В. Дорошенко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, Б. Мартос, М. Ковальський, М. Порш. Підґрунтям для політичної програми стала ідеологія європейських соціалістів, яка базувалася на Ерфурдській програмі Соціал-демократичної партії Німеччини 1891 р., що ґрунтувалася на марксистських ідеологемах і передбачала зміну приватної власності на спільне соціалістичне володіння [6, с. 122]. У сфері релігійної політики програма УСДПР практично дослівно цитувала положення Ерфурдської програми, вказуючи на необхідність абсолютного безумовного відокремлення церкви від держави, де остання не повинна та не має права втручатися у справи церкви, не може утримувати й фінансувати її, адже віра - це особиста приватна справа кожної особи. У програмі УСДПР було задекларовано, що «релігія проголошується ділом кожного громадянина», а також «знищення допомоги церквам від держави» [2, с. 9]. Опозиційність партійних діячів до духовенства зокрема та церкви загалом була характерною для більшості політичних сил соціалістичного спрямування. Проте в тогочасних реаліях Української Народної Республіки періоду Центральної Ради така державна політика у сфері релігії обернулася провалом, і це, як показав час, було стратегічним прорахунком.

Схожих поглядів щодо побудови державно-церковних відносин дотримувалася й Українська федеративно-демократична партія (далі - УФДП), яка була створена у грудні 1917 р. У релігійній сфері програма партії акцентувала увагу на засадах свободи совісті та віросповідання. Документ застерігав від будь-яких проявів релігійного переслідування, при цьому гарантувалася свобода у здійсненні релігійних і богослужбових обрядів, поширенні будь-якого віровчення, якщо ці дії не будуть мати ознак порушення кримінального законодавства. Жодна конфесія не повинна була мати державну підтримку. Так, у документі йшлося: «Православна церква та інші конфесії повинні бути звільнені від державної опіки» [13, с. 24]. У своїх політичних поглядах УФДП була політичною силою консервативного спрямування та виступала проти повної самостійності України, обстоюючи ідею її автономії за умови перетворення Російської імперії на федерацію автономних країн - «союз земств». Відтак декларувалася й нова система церковного управління, яка мала перейти на рейки децентралізації відповідно до майбутнього феодального устрою Російської держави. Цю концепцію сформулював і відстоював видатний діяч свої епохи М. Драгоманов [7, с. 133].

Натомість іншу, національно орієнтовану, стратегію релігійної політики пропонувала програма Української партії соціалістів-федералістів (далі - УПСФ). Ця політична сила була утворена в червні 1917 р. з колишніх членів Української демократично-радикальної партії та товариства українських поступовців [12, с. 45]. Головою партії було обрано відомого літературного критика та громадського діяча Сергія Єфремова, а керівний склад утворили такі відомі постаті, як О. Лотоцький, П. Стебницький, В. Біднов, В. Прокопович, віра та федір Матушевські. У своїй політичній програмі УПСФ декларувала, з одного боку, демократичні засади, що передбачали свободу совісті й віросповідання. З іншого боку, соціалісти-федералісти були головними ініціаторами, які не лише наполягали на доцільності створення автокефальної української православної церкви, а й робили для цього конкретні кроки. У програмі партії наголошувалося: «Православна церква в межах України повинна бути автокефальна, всі церкви й обряди в Україні удержуються власним коштом» [13, с. 24].

Головна концепція політичної стратегії партії була зафіксована в матеріалах з'їзду, який відбувся у грудні 1917 р. загальна картина церковної політики залишилася без змін. основна увага зосереджувалася на незалежному статусі церкви, її відокремленні від Московського патріархату, наповненні її забутими національними традиціями та впровадженні україномовного богослужіння. Програма УПСФ фіксувала: «Церква має бути незалежною за статусом та українською за суттю, згідно з історичною традицією, а богослужіння мають відправлятися українською мовою» [13, с. 24]. При цьому політики декларували доцільність закріплення «свободи віросповідання як запоруки свободи народу» [13, с. 24]. Незважаючи на значний вплив, який мали соціалісти-федералісти в суспільстві, державні посади, які вони обіймали в Українській Народній Республіці періоду Центральної Ради, їм не вдалося вплинути на реформування державно-церковних відносин того часу та хоча б частково реалізувати свої програмні проєкти. Проте у вимірі особистої діяльності окремих партійних членів саме представники есефів (як тоді часто називали соціалістів-федералістів) були головними ініціаторами та творцями автокефалії для православної церкви в Україні. До них належать О. Лотоцький, І. Огієнко, В. Біднов.

Проукраїнські погляди на реформування церковного життя декларувала також Українська народно-республіканська партія (далі - УНРП), яка була створена в березні 1918 р. Програма партії мала окремий невеликий розділ під назвою «Про Церкву», у якому проголошувалися свобода віросповідання та доцільність створення незалежної церкви в незалежній державі. Другий пункт програми фіксував: «Церква на Україні повинна бути автокефальною». Однак УНРП не мала істотного впливу на політичну ситуацію того часу, оскільки була нечисленною, а її представники не входили до керівних органів влади. Тому реалізація задекларованого була неможливою.

православна церква політична партія

Висновки

Таким чином, проаналізувавши програми всіх тогочасних політичних сил, вивчивши їх положення щодо визначення правового статусу церкви та моделі державно-церковних відносин, пропонуємо поділити їх за змістом на три самостійні групи.

До першої варто віднести партії соціалістичного спрямування, які декларували не лише свободу совісті та віросповідання, а й необхідність повного відокремлення церкви від держави, невтручання останньої в церковні справи. Такі партії функціонували як і у Львові, так і в Києві. До них належать Українська соціал-демократична партія, Українська національно-демократична партія та Українська соціал-демократична робітнича партія.

До другої групи належать партії, що поділяли ідею доцільності реформування існуючої моделі державно-церковних відносин зі збереженням внутрішніх інституційних зв'язків. До цієї групи належать Українська християнсько-суспільна партія, Українська демократично-хліборобська партія та Українська народно-республіканська партія.

Найбільш ґрунтовно розроблену концепцію розбудови нового формату державно-церковних відносин запропонували Українська партія самостійників-соціалістів та Українська партія соціалістів-федералістів, які віднесені нами до третьої групи. Погляди цих політичних сил щодо правового статусу церкви не були повністю тотожними, однак співпадали у ключових вимогах. не обмежуючись ідеєю відокремлення церкви від держави та проголошенням свободи совісті й віросповідання, партійні програми декларували необхідність проголошення автокефалії української церкви, українізації церковного життя (цей процес включав три компоненти: богослужіння, навчання та проповіді), запровадження традиції виборності духовенства, а також залучення громад до парафіяльного та єпархіального управління. Схожі прагнення, лише в дещо стислому форматі, обстоювали також менш впливові політичні сили - Українська народно-республіканська партія та Українська демократично-хліборобська партія. Остання, крім автокефалії для православної церкви, наполягала на необхідності автономного статусу для греко-католицької та римо-католицької церков. саме такий підхід у поєднанні з державним орієнтуванням церкви, її мінімальною фінансовою підтримкою за рахунок бюджету зміг би забезпечити поступальний розвиток християнських церков в Україні.

Список використаних джерел

1. Бачинський О. Право церковне. Львів: Бібліотека Ставропігійського інституту, 1900. 766 с.

2. Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: програмні документи перших українських політичних партій / упор. В. Журавський. Київ: Науково-інформаційне підприємство «Пошук», 1992. 96 с.

3. Деяния Екатеринославского епархиального собрания представителей клира и мирян Православной Церкви. Екате- ринослав: Издатель Коган И.Е., 1917. 30 с.

4. Жерноклєєв О. Українська соціал-демократія в Галичині: нарис історії (1890-1918). Київ, 2000. 168 с.

5. Капелюшний В., Коваль О. Незламна і нескорена: національна еліта в Українській революції 1917-1921 років. Київ: Інтерсервіс, 2018. 480 с.

6. Каутский К. Эрфуртская программа. Пер. с нем. Москва: Госиздат, 1959. 248 с.

7. Кривоший Г Українська Федеративно-Демократична Партія. Довідник з історії України / за заг. ред. І. Підкові, Р Шуста. Київ: Генеза, 2002. 1136 с.

8. Макарчук В. Церковне право Греко-католицької церкви в контексті державно-правового устрою Австро-Угорщини: партнерська співпраця чи конфлікт інтересів (кін. ХіХ - поч. ХХ ст.). Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2017. № 865. С. 12-21.

9. Нарис програми Української Демократичної Хліборобської Партії. Українські політичні партії кінця XIX - початку XX століття: програмові і довідкові матеріали / упор. В. Шевченко. Київ: Консалтинг; Фенікс, 1993. С. 131-137.

10. Райківський І. Українське національне відродження кін. XVШ - поч. XX ст. Галичина. 2000. № 4. С. 25-48.

11. Самостійна Україна. Збірник програм українських політичних партій початку ХХ століття / упор. О. Федьков. Тернопіль, 1991. 87 с.

12. Стрілець В. Українська Демократично-Радикальна партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець XIX ст. - 1939 р.). Київ, 2002. 210 с.

13. Ульяновський В. Церква в Українській державі 1917-1920 (доба Центральної Ради). Київ: Либідь, 1997. 202 с.

14. Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті: документи і матеріали / упор.: Т Гунчак, Р Сольчаник. Львів: Сучасність, 1983. 326 с.

15. Франко І. Народна справа і попи. Нью-Йорк, 1918. 26 с.

16. Химка Д. Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині (1860-1890). Київ: Основні цінності, 2002. 328 с.

17. Шкарб'юк П. Русько-Українська радикальна партія. Енциклопедія історії України: в 10 т. Київ: Наукова думка, 2012. Т. 9: П - С. С. 402.

18. Янишин Б. Революційна українська партія. Енциклопедія історії України: в 10 т. Київ: Наукова думка, 2012. Т 9: П - С. С. 157.

Размещено на Allbest.ru