Виникнення Запорізької Січі та її роль в історії державотворення українського народу

Размещено на http://allbest.ru

Виникнення Запорізької Січі та її роль в історії державотворення українського народу

Роздавання королем Речі Посполитої українських земель польським і спольщеним панам і шляхті (земельні володіння, наприклад, Яреми Вишневенького охоплювали майже всю Полтавщину та значну частину Київщини і були чи не найбільшими в усій тогочасній Європі, у них проживало близько 230 тис. селян та міщан, посилення панщини, безправ'я українських селян і бідних міщан, дрібних ремісників зумовили масові втечі знедолених людей на неосвоєні незаселені землі, де не було польської влади. Найрішучіші, найвідчайдушніші з них складали специфічну категорію поселенців-козаків, основу яких становили зневажені українські селяни. Вперше про козаків згадується наприкінці XIV ст. Половецькою мовою слово "козак" означало "вартовий воїн", турецькою - незалежна людина. Об'єднуючись у ватаги, групи, ці сміливі і волелюбні люди полювали, ловили рибу, відбивали полонених і повертали награбоване татарами майно. Ось ці хоробрі люди і стали називатися козаками. З поширенням в Україні кріпацтва та грубого порушення прав українського селянства чисельність козаків зростала, вони часто поверталися у рідні домівки, щоб захистити своїх рідних від панської сваволі. До козаків приєднувалися люди різних національностей - поляки, литовці, білоруси, московити, молдавани, однак більшість становили українці. Проникаючи щораз далі на південь, вони у степах засновували укріплені табори - січі - з військовими залогами. Це були їх оборонні пункти.

На початку XVI ст. за Дніпровими порогами виникають невеликі козацькі поселення - січі, на базі яких у 1553-1554 pp. утворилася Запорізька Січ як осередок відновлення української державності. Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у боротьбі народних мас України проти феодально-кріпосницького ладу, порушень соціально-економічних, політичних, релігійних прав українців з боку магнатів і шляхти та як форпост боротьби проти турецько-татарської агресії. У період національно-визвольного руху Запорізька Січ неодноразово ставала оплотом та плацдармом для повстанських військ, була важливим фактором консолідації всього українського козацтва. Протягом свого 200-річного існування запорізькі козаки створили 8 січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Кам'янську, Нову, Олешківську, Чортомлицьку. На XVI-XVII ст. припадає помітний розквіт Запорізької Січі. У військовому аспекті Січ поділялася на курені (максимально їх було 38), територіально - на паланки (5-8). Козацьке самоврядування, яке склалося на Запоріжжі, було покладено в основу майбутньої української державної організації. У Запорізькій Січі функціонувала суспільна система з виборністю старшин, діяли органи влади і самоврядування, які розглядали найважливіші питання внутрішнього і зовнішнього життя Січі:

1) військова рада за участю всіх козаків, що вирішувала найважливіші питання, і скликалася за потреби, а регулярно - 1 січня і 1 жовтня; скликалися також ради у куренях і паланках;

2) військові начальники - кошовий отаман, військовий суддя, писар, обозний, курінні отамани;

3) військові службовці - булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.;

4) похідні та паланкові начальники - полковники, писарі, осавули.

Вся військова старшина обиралася військовою радою на рік. Найвищу владу після військової ради мав кошовий отаман - військову, адміністративну, судову. Він був підзвітний військовій раді. Другою особою після отамана вважався військовий суддя, який також заступав кошового отамана і був начальником артилерії. Організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підстави стверджувати, що тут відроджувалася втрачена у XIV ст. українська державність.

Запорізька Січ мала свої символи: печатку-герб, на якій був зображений козак з мушкетом на плечі та шаблею при боці; січовий прапор малинового кольору із зображенням святого Архангела Михаїла з білим хрестом. Це також свідчило, що Запорізька Січ перетворилась на демократичну та військово-адміністративну організацію - своєрідне державне утворення. Запорізька Січ визнавалась республікою безпосереднього управління, в якій законодавча влада належала всьому товариству, а не тільки його представникам, що об'єктивно є можливим лише у невеликих республіїсах. У той час на Січі знаходилося 5-6 тисяч козаків, а по всіх Вольностях Запорізьких - декілька сотень тисяч. Вони займалися господарськими роботами, полюванням, рибальством, солеварінням. Велике значення для Січі мала торгівля, адже козаки не могли виробляти всі потрібні для життя речі. Тому туди постійно приїжджали купці. Склад запорізького козацтва був багатонаціональним. Тут знаходили притулок українці, литовці, поляки, московити, греки та ін., хоча переважали українці. Сімейних козаків також допускали в Запоріжжя, але вони не могли тут жити з сім'ями. Вони поселялися у слободах, зимівниках і хуторах, займалися вирощуванням пшениці, худоби, торгівлею та промислами і тому їх називали не товаришами, а посполитими, зимовчаками. Проте всі, січовики і зимовчани, називали себе "славним низовим Військом Запорізьким" і товариством. Органом законодавчої влади Війська Запорізького була козацька рада, але не як представницький орган на зразок станових парламентів європейських держав тих часів, а, по суті, як орган найвищої самоврядної влади, що безпосередньо управляв справами Війська Запорізького. Козацьке товариство вирішувало питання про війну і мир, розподіляло землі, ліси, угіддя, обирало посадових осіб, карало винних у злочинах; від імені товариства писали відповіді на послання від різних держав та владних осіб, які надходили на Січ. Запорізька Січ не мала всіх ознак держави, а була своєрідним державним утворенням: 1) за формою правління - демократичною республікою, органи управління якої формувалися, в основному, для забезпечення головного завдання - оборони козацтва від зовнішнього нападу; 2) за формою державного устрою - унітарною організацією, що складалася зі спілки куренів (побутово-бойових одиниць) та паланок (адміністративно- військових округів) у межах Вольностей Запорізьких; 3) за населенням - самоорганізованою корпорацією самітників та утікачів, яка була заснована на колективній формі власності на землю та інше майно, формальній рівності козаків у користуванні земельними угіддями, кооперативних формах господарювання і побуту та елементах зрівняльного розподілу благ. Запорізька Січ включала території, прилеглі до р. Дніпро від Кременчука до Дніпрового лиману.

Запорізька Січ мала свою правову систему, оскільки маючи свободу і незалежність від державних чиновників, козаки твердо стояли на охороні звичаїв предків. Якщо на території України діяли різноманітні джерела права (Литовські Статути, акти королівської влади, канонічне та магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі їх не визнавали, а найважливіше значення мало звичаєве козацьке право, що міцно утвердилося у сфері козацьких суспільних відносин. У Запорізької Січі не було писаного закону, там упродовж всієї її історії користувались українським звичаєвим правом, що регулювало діяльність суду, порядок укладення договорів та порядок користування майном і земельними угіддями, правила воєнних дій, види злочинів і покарань. Причинами відсутності на Запоріжжі писаних законів були: по-перше, досить короткочасна тривалість історії запорізьких козаків, упродовж якої вони не змогли писане право виробити, систематизувати та оформити; по-друге, життя козаків у більшості проходило у походах та війнах, що аж ніяк не сприяло можливості займатися складанням писаних законів; по-третє, козаки боялися, що писані закони можуть значно обмежити їхні існуючі права та свободи. На думку І. Грозовського, основою формування та функціонування козацького права були специфічні суспільні відносини, які склалися в козацькій громаді запорожців; юридичним джерелом - трансформовані норми давньоруського права, пристосовані до конкретно-історичних умов, а також різноманітні запозичення з традицій і правових норм сусідніх народів. Норми звичаєвого права запорожців за своїм змістом можна умовно поділити на дві частини: "право публічне" і "право приватне". Публічне право запорізьких козаків - це своєрідний військовий статут, який регулював найважливіші суспільні відносини запорізької громади: військово-адміністративний устрій (порядок виборів і функціонування органів влади і управління), воєнні справи, порядок володіння і користування землею, угіддями, спільним нерухомим і рухомим майном, порядок судочинства, встановлення відповідальності за злочин тощо. Приватне право регулювало відносини цивільно-правового характеру: право власності на особисте рухоме і нерухоме майно, різноманітні угоди, відповідальність за заподіяння шкоди тощо. За часів існування Запорізької Січі найбільший розвиток отримали норми "публічного права", які складали основу козацького права. Щодо норм "приватного права" необхідно зазначити, що їхнє виникнення і функціонування було пов'язане з наявністю приватної власності козаків на частку здобичі після військового походу, полювання чи рибної ловлі. Протягом XVI-XVII ст. вони були малорозвинені, лише у XVIII ст. "приватне право" отримало розвиток, але в основному на території Запорізьких Вольностей, тобто за межами Січі. Характерними рисами козацького права були: усна форма його вираження (здебільшого), консерватизм, суворість, військовий характер. Козацькі традиції, обряди і норми звичаєвого права були широко відомі серед українського населення. Всенародне визнання отримали волелюбність і незалежність поглядів запорожців, ідея рівноправності всіх членів суспільства, лицарство і готовність до самопожертви у захисті народу і Батьківщини від іноземних поневолювачів. Звичаєве право Запорізької Січі особливу увагу приділяло регулюванню відносин цивільного і кримінального характеру. У Січі чітко не розрізняли цивільне і кримінальне правопорушення. Найбільш розвинутими були кримінально-правові норми, які встановлювали відповідальність за злочини завдяки ефективності звичаєвого права запорізьких козаків.

Запорізька Січ відіграла виняткову роль у захисті України від татарських нападів. Зміцнившись, козаки почали, у свою чергу, здійснювати регулярні походи у Крим, Туреччину, навіть на Стамбул, сіючи серед татар і турків паніку, визволяючи тисячі і тисячі невільників з татарсько-турецької неволі. Особливо активно боролися запорожці з "бусурманами" наприкінці XVI ст. у XVII ст., зокрема, під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (народився у с. Кульчиці - тепер Самбірського району Львівської обл.).

Походи козаків широко рознесли славу Січі по всій Європі. На Запоріжжя почали приїжджати різноманітні іноземні посольства. Європейські країни, які боролися з турками, прагнули союзу з козаками. Загони запорожців воювали у Молдавії, Польщі, Семигородці, навіть Франції, брали якнайактивнішу участь у численних повстаннях українського народу проти іноземного поневолення, зокрема, під проводом К. Косинського, Т. Трясила, С. Наливайка, Г. Лободи та ін.

Крім запорозьких козаків, були ще реєстрові. Вже 1572 р. король Сігізмунд Август санкціонував утворення загону оплачуваних козаків. Спочатку їх було 300, згодом їх кількість зросла до 6-8 тис. Існували так звані реєстри, в які влада записувала реєстрових козаків. Вони входили до складу польського прикордонного війська. Командували ними, як правило, польські офіцери, шляхтичі. Реєстрові козаки мали низку привілеїв - вони виходили з-під юрисдикції панів і шляхти чи старост на королівських землях; звільнялися від сплати податків; мали право купувати землю, вільно займатися промислом і торгівлею; судилися своїми судами. Але вони були українцями і в часи повстань проти пансько-шляхетського гніту часто переходили на бік повстанців. Так було і під час визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

Наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. тут стали спалахувати одне за одним народні повстання. Вони охопили майже всю Центральну і Східну Україну і мали важливі історичні наслідки, ставши провісниками Національно-визвольної війни, яка розгорнулася під проводом Богдана Хмельницького у 1648-1657 pp.

Прийняті у Речі Посполитій 1632 р. "Статті для заспокоєння руського народу" ніяк не злагодили напруженої ситуації. Польські феодали продовжували отримувати від короля, купувати у попередніх власників або й силою захоплювати (особливо безгосподарні та селянські й общині) землі, встановлювати там кріпосне право, численні повинності селян і міщан, переслідувати православну релігію, зачиняти церкви.

Отож повстання продовжувалися, набираючи все більшої гостроти і розмаху. Серед найбільших були повстання під проводом С. Наливайка (1594-1596 pp.), якого, спіймавши, живцем спалили у мідному баку у Варшаві), Я. Острянина (Остряниці) (1648 р.) та ін. Вони, як і інші, попередні, були жорстоко придушені, багато учасників страчено, причому мученицькою смертю.

1638 р. польською владою було видано "Ординацію війська запорізького реєстрового". Замість піти повсталим на поступки, спробувати пом'якшити ситуацію, - влада пішла іншим шляхом. Отож, кількість реєстрового козацтва було зменшено з 8 до 6 тисяч; відмінено порядок обрання козацької старшини козаками (щоправда, цю старшину й так "рекомендувала" влада) й замінено призначенням (у засаді з польської шляхти), ліквідовано козацький суд та ін. З повстанцями наказано не вести переговорів, а нещадно їх знищувати.

В результаті застосування терору на деякий час повстання в Україні припинились. Польська історіографія назвала час - з 1638 по 1648 pp. - часом "золотого спокою". Але це був оманливий спокій. Проте насильство над українським народом з боку польського панства й шляхти продовжувались. Сприяли цьому й такі обставини, як слабкість у Польщі королівської влади, всесилля магнатів, так званих "королевенят", сваволя шляхти, політична анархія і корупція в державному управлінні та ін.

Українські політичні кола, козацтво не раз посилали до короля, сейму депутації зі скаргами на безправ'я і беззаконня, що чинилось в Україні, але все було марно. Характеризуючи тяжке становище українського народу, Б. Хмельницький у червні 1648 р. писав королеві: "... пани державці та старости в задоволення собі нестерпно принижують нас і тяжко ображають, позбавляючи нас не тільки бідного майна, але і волі, посягають на наші хутори, луки, сінокоси, ниви, зорані поля.... І що тільки будь-кому з них у нас, козаків, подобається, силою віднімають, а нас самих безвинних, обдирають, б'ють, мордують, в тюрми кидають, на смерть за наші маєтності вбивають. Ні на які права, ні на привілеї не звертають уваги ..., маючи нас ... за своїх власних невільників".

Характеристика військової і територіальної організації Війська Запорізького

Історичні джерела дають підстави вважати першою із відомих січей Хортицьку, тобто ту, яка існувала 1553-1557 р.р. на найбільшому дніпровському острові Хортиці. Хортицька Січ була створена за активною участю гетьмана запорожців князя Дмитра Вишнивецького [9, с. 59].

Виникла Запорізька Січ як військово-політичне утворення у Середньому Подніпров'ї з оригінальним адміністративно-територіальним устроєм. Тут був і військовий, і територіальний поділ. Як військо, запорізька громада поділялася на 38 куренів, а територіально - спочатку на п'ять, а згодом - на вісім паланок. У запорізьких козаків слово "курінь" вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська. Термін "паланка" також мав два значення - невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі [1, с. 252].

Номінально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ далеко не завжди зважала на його волю й часто виявляла самостійність у своїй внутрішній і зовнішній політиці. Вже наприкінці XVІ ст. вона починає відіграти помітну роль і в міжнародних справах. Зважаючи на запорізьке козацтво як на значну військову та політичну силу, уряди Росії, Туреччини, Венеції, Австрії, Кримського ханства встановлювали із Січчю різноманітні зв'язки.

На другу половину XVІ ст. січовики створили значне військо зі стрункою організацією. На чолі його стояв гетьман, або "старший". Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів, який поділявся на сотні, а останні - на десятки. Лад у війську пильнували осавули. Посади гетьмана, сердюка, сотника, отамана, який командував десятком, були виборними. У своїх грамотах і "листах" вони титулували себе "Військом Запорозьким" або "Лицарством Війська Запорозького" [5, с. 119].

Основну частину цього війська становила піхота, кіннота ж була нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний рушницею (мушкетом), пістолем, шаблею, ножем, списом, келепом. Використовувалися також лук і стріли. Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці, вправні рубаки. Чисельність запорізького війська не була сталою.

Січ мала свій флот з великих човнів - чайок, або байдаків. Кількість гребців досягала 20-З0 чоловік, бойовий екіпаж складався з 50-70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами. Корогва для морських походів була біла із зображенням Св. Михаїла або корабля на червоному полотнищі. Перша звістка про похід козаків на байдаках датована 1492 р.

З початку XVІ ст. козаки з "волості" та січовики вже постійно ходили морем на Крим і Туреччину. У 1510 р. розлютований хан наказав навіть "замкнути" Дніпро залізним ланцюгом. У походи вирушали до 80, а в 20-х роках XVІІ ст. - понад 100-150 чайок. Під час морських походів запроваджувалася сувора дисципліна. Влада гетьмана та інших старшин була необмеженою. Зрада та інші злочини каралися нещадно. Суворо пильнувалася тверезість.Не відмовляючись від походів проти Туреччини та Криму, з 80-90-х р.р. XVІ ст. запорожці почали брати активну участь у народних повстаннях на "волості", як правило, очолюючи їх.

Органи влади та управління запорозької Січі

Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальні або, як їх зазвичай називали, військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки - 1 січня і 1 жовтня кожного року.

Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалися війна й військові походи і укладався мир, каралися злісні злочинці, щорічно перерозподілялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо, обиралася і зміщалася козацька старшина [7, с. 58].

Перебуваючи під верховною протекцією спочатку польського, а згодом - російського уряду, тимчасово під заступництвом турецького хана, запорізькі козаки протягом усього свого історичного існування мали власне начальство, яке, зазвичай, щороку змінювалося й неодмінно було неодруженим.

У Запорізькій Січі існувала оригінальна система органів управління

1) військові начальники - кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман;

2) військові чиновники - булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи;

3) похідні та паланкові начальники - полковник, писар, осавул [4, с. 102].

Кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар становили так звану військову старшину; до них іноді прилічували курінних отаманів та старших козаків, колишніх старшин, які поступилися, добровільно чи ні, своїми званнями іншим; решта з перелічених осіб складали або "молодшу старшину", "військових службовців", або паланкову й перевізну старшину.

У мирний час військова старшина керувала адміністративними та судовими справами війська, у воєнний час очолювала козаків, поступаючись своїм місцем у Січі наказній старшині, але після завершення війни знову повертала собі ці права.

Кошовий отаман поєднував у своєї особі військову, адміністративну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий був "головним командиром", "фельдмаршалом" війська і діяв як необмежений диктатор: він міг викинути непокірного за борт човна або ж тягнути його, з мотузком на шиї, за важким обозом [7, с. 60].

У мирний час він був "конституційним" володарем Запоріжжя, оскільки керував усіма областями козацьких вольностей з їх ладанками, селами, зимівниками й бурдюгами; виконував роль верховного судді (карав винних за проступки й визначав покарання злочинцям); вважався "верховним начальником" запорізького духовенства (приймав і призначав духовних осіб із Києва в січову й паланкові церкви, залишав або повертав їх назад залежно від поведінки та здібностей кожного).

Поєднуючи у своєї особі таку широку владу, кошовий отаман "володів життям і смертю кожного з козаків", й хоча указом російського уряду від 1З березня 1749 р. в Січі суворо заборонялися смертні вироки, кошові отамани ігнорували ці вимоги й завжди підписували смертні вироки злодіям і злочинцям.

Обов'язки кошового полягали в тому, що він затверджував обраних радою усіх нижчих від себе урядовців; узаконював розподіл земель, сінокосів, рибних місць, звіриних уходів; розподіляв військову здобич, військові прибутки, царське жалування; приймав у Січ нових осіб, відпускав старих козаків із Січі; видавав атестати заслуженим товаришам; надсилав ордери паланковій старшині; вступав у дипломатичні відносини із сусідніми країнами: російською, польською, кримською, турецькою й віддаленою німецькою; отримував королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Проте попри всю свою силу кошовий отаман не був необмеженим володарем запорізького війська. Його владу обмежували три умови: звіт, час і рада [7, с. 63].

Кожен кошовий щороку, 1 січня, під час виборів військової старшини, повинен був скласти звіт про всі свої дії та вчинки, що стосувалися війська. Якщо за звітний період з його боку виявлявся якийсь злочин щодо війська, якесь неправильне рішення суду, якийсь незаконний вчинок щодо заповітних переказів запорізьких, то його могли навіть покарати смертю.

Нарешті, кожен кошовий був залежним від ради, від усього "низового запорізького товариства". Без загальної ради Запорізького Війська кошовий отаман нічого не міг і не смів зробити. Тому на всіх ордерах і листах, що їх посилали кудись від імені кошового із Січі, завжди ставили підпис не лише кошового, а усієї старшини.

У розмовах із козаками кошовий звертався до них не в наказовій формі, а по-батьківськи чи по-товариськи, називаючи їх "дітками, братчиками, панами-молодцями, товаришами". Козаки слухали його вельми уважно, а потім голосно висловлювали свої думки. Коли ж вони вважали вимоги кошового недоречними чи мало обгрунтованими, то відмовлялися коритися його волі й позбавляли поваги.

Як і в Україні гетьман, так на Запоріжжі кошовий отаман мав "при боці", особливо під час воєнних походів, від 30 до 50 слуг, які виконували обов'язки ад'ютантів; це були так звані молодики, джури або хлопці, слуги-товариші, які при кошовому відіграли ту ж роль, що пажі при важливій особі якогось лицаря.

Життя кошового отамана, як і решти старшин, майже не відрізнялося від життя решти козаків: він займав той самий курінь, в якому перебував і до обрання кошовим. Так було споконвіку, й лише під кінець історичного існування Запоріжжя військова старшина стала будувати власні будинки у Січі.

Основними джерелами прибутку кошового отамана були: ділянка землі, яку давало йому військо при загальному поділі земельних угідь між козаками щороку; царське жалування - 70 карбованців на рік; частина мита за перевози через ріки; частина мита з товарів, а саме "кварта", тобто відро від кожної "куфи" або бочки привезеної у Січ горілки й білого вина, частина круп, борошна й кримських чи турецьких товарів - "по товару від кожної ватаги"; судова вира, тобто плата за розковування злочинця від стовпа, й "деякий малий презент" від різних прохачів; частка воєнної здобичі від кожного малого загону козаків, що вирушали на якісь пошуки; випадкові подарунки від шинкарів, брагарів, м'ясників і калачників медом, пивом, бузою (брагою), м'ясом і калачами.

Крім того, на Різдво й на Пасху кошовий отримував так званий "ралець", тобто подарунок із двох чи трьох пар лисів, і великих калачів від шинкарів, купців і ремісників: вони збиралися трьома окремими групами, з'являлися на поклін до кошового й підносили йому свої дари. За це кошовий мусив частувати їх холодною горілкою і медом.

Військовий суддя був другою після кошового особою в Запорізькому Війську. Як і кошового отамана, його обирали на військовій раді з простого товариства [7, с. 67].

Суддя був охоронцем тих давніх звичаїв і одвічних порядків, на яких базувався весь лад козацького життя. У своїх рішеннях він керувався не писаним законом, якого у запорожців взагалі не існувало, а переказами й традиціями, вочевидь, занесеними з України в Запоріжжя, що передавалися з уст в уста й були освячені плином століть.

Обов'язком військового судді було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо; він розглядав кримінальні та цивільні справи та виносив вироки злочинцям, залишаючи, втім, остаточну ухвалу кошовому отаману або військовій раді. Військовий суддя іноді заміняв кошового під іменем "наказного кошового отамана", виконував обов'язки скарбника і начальника артилерії.

Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатка, яку він мусив мати при собі під час військових зборів чи рад і прикладати до паперів, ухвалених в усією радою.

Суддя, як і кошовий отаман, не мав ні окремого житла, ні окремого столу, а жив і харчувався разом із козаками свого куреня. Головним прибутком судді було царське жалування - 70 карбованців на рік і частина мита за перевози через ріки. Крім того, він отримував, як і кошовий, відро горілки чи білого вина від кожної привезеної у Січ "куфи", "по товару" від кожної ватаги, одного коня з коней, що прибилися, викуп за "відбиття" злочинця від стовпа, "малий презент" від кожного прохача, частину здобичі від кожного загону, певну кількість меду, пива, бузи, м'яса й калачів від січових шинкарів, брагарів, м'ясників і калачників, врешті, різдвяний і пасхальний ралець.

Військового писаря, як кошового та суддю, товариство обирало на загальній раді: він відав усіма письмовими справами війська, надсилав листи, тобто накази по куренях, вів усі рахунки, після нарад із ченцями писав папери до різних володарів і вельмож від імені всього Запорізького Війська, приймав усі укази, ордери, листи, що надходили у Січ від різних пануючих, державних і простих осіб на ім'я кошового та всього війська [7, с. 71].

Військовий писар у запорізьких козаків завжди був один, але обов'язки його вважалися у такому ступені важливими, що якби хтось інший зважився замість нього писати від імені Коша чи приймати листи, що передавалися на його ім'я, того страчували.

Значення військового писаря на Запоріжжі було вельми великим: він впливав на настрої всього війська, керував його політичним і громадським життям. Вплив військових писарів на Запоріжжі посилювався ще й тим, що більшість із них залишалася на своїй посаді незмінно протягом багатьох років.

Життя й утримання військового писаря в усьому нагадували життя й утримання військового судді.

Військового осавула, так само як кошового отамана, суддю й писаря, обирала загальна рада простих козаків низового товариства.

Обов'язки його були складні: він стежив за пристойністю козаків у мирний час у Січі, а у воєнний - в таборі; контролював виконання судових вироків за рішенням кошового чи всієї ради як у Січі, так і у віддалених паланках війська; проводив дізнання з приводу різних спорів і злочинів серед сімейних козаків запорізького поспільства; заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав хлібне й грошове жалування і, за наказом кошового, розподіляв його відповідно до посади кожного старшини; охороняв усіх, хто мандрував степами запорізьких вольностей; захищав інтереси війська на прикордонній лінії; їхав попереду війська для розвідки за неприятелем; стежив за ходом битв [7, с. 73].

Зовнішнім знаком влади військового осавула була дерев'яна палиця, дещо тонша посередині, з потовщеннями на кінцях, скріплених срібними кільцями, яку він повинен був тримати під час військових зборів.

Життя і прибутки військового осавула були такими ж, як у військового писаря - він отримував на рік 40 карбованців жалування.

Помічником військового осавула обирали військового підосавулія, а на випадок війни - військового обозного, що відав артилерією та військовим продовольством і допомагав осавулові.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани, звані просто "отамання", у кількості 38, за числом куренів Запорізької Січі.

Посада курінного отамана була виборною, як і інші. Курінним обирали людину кмітливу, хоробру, рішучу, іноді - із колишньої військової старшини, але переважно - з простих козаків. Вибори курінного отамана були приватною справою лише певного куреня і виключали втручання козаків іншого куреня.

Курінні отамани виконували, передусім, обов'язки інтендантів у Січі. Їх справою було постачання харчами і дровами власного куреня й зберігання грошей і майна козаків у курінній скарбниці, ключі від якої завжди були в нього, а за його відсутності ніхто не смів брати їх без дозволу курінного [7, с. 80].

Курінні отамани піклувалися про козаків куреня, як батьки про власних дітей, і якщо хтось із козаків у чомусь завинив, його карали тілесно, не питаючи ні в кого дозволу.

Улюблених курінних отаманів запорізькі козаки часом слухали більше, ніж кошового чи суддю, тому кошовий отаман у важких і небезпечних питаннях чи випадках часто впливав на все військо через курінних отаманів. Отже, курінні отамани були нібито посередниками між старшиною і простим товариством, а часом - й знаряддям у руках кошового, особливо в тих випадках, коли якась справа вимагала негайного рішення усього війська, а військо або ухилялося від швидкої відповіді, або й зовсім не погоджувалося на його пропозицію.

Щороку 17 з курінних отаманів вирушали із Січі до столиці для отримання царського грошового чи хлібного жалування. У воєнний час вони завжди залишалися при своїх куренях "на господарстві", а замість них йшли наказні курінні отамани, які завжди виступали на чолі своїх куренів, демонструючи приклад хоробрості та відваги простим козакам.

Головним прибутком курінних отаманів було царське жалування - по 27 карбованців на кожного, крім тих 17 отаманів, які щороку вирушали в Москву по жалування й за це отримували ще по 18 карбованців на людину.

Крім того, курінні отамани отримували від козаків, що їздили на здобич, "з ласки" - що хто дасть. Гроші, які вони збирали за крамниці й хати на базарах, орендовані шинкарям і крамарям, збір від казанів та від найму курінних дубів чи човнів вони обертали на потреби куренів, щоб їм нічого не бракувало.

Після військової старшини і курінних отаманів йшли так звані "батьки" або "сивоусі діди", тобто колишні запорізькі військові старшини, що залишили ці посади через старість чи хворобу, або передали їх іншим після військової ради. Досвідченість, прославлена відвага, відчайдушне молодецтво в молоді літа давали їм право на величезний моральний авторитет у Запорізькому Війську. Вони були опорою всього низового козацтва, носіями всіх його переказів і суворими виконавцями козацьких звичаїв.

На радній площі "сивоусі" діди займали місце відразу після військової старшини; на курінних радах - відразу за курінним отаманом; під час війни керували окремими загонами.

3а військовою старшиною йшли військові службовці: довбиш, пушкар, товмач, кантаржій, шафар, канцеляристи й шкільні отамани.

Військовий довбиш, або политаврник, відав військовими литаврами, якими скликав козаків на ради, загальні й окремі, 1 січня нового року, 1 жовтня, на Покрову Богородиці, у певні дні березня чи квітня - на свято Воскресіння Христового, нарешті, перед походами на ворогів або під час прийому в Січі важливих осіб.

Крім цього прямого обов'язку, військовий довбиш часом виконував обов'язки інших службовців: він роздягав засуджених злочинців і приковував їх до ганебного стовпа на площі, привозив з паланок у Січ різних "харцизів", був присутнім при виконанні судових вироків, стягав на користь війська мито й перевізне через ріки.

Військовий пушкар завідував усією запорізькою військовою артилерією, тобто гарматами, мортирами, порохом, дробом, свинцем, ядрами й кулями. Крім того, він був наглядачем військової в'язниці, оскільки під його наглядом були злочинці, які очікували суду і яких тимчасово утримували при військовій пушкарні, або засуджені до тюремного ув'язнення. Військовий пушкар щорічно, переважно навесні, виїжджав із Січі для прийому продовольства, свинцю й пороху, що їх присилали з Москви.

Військовий товмач виконував обов'язки військового перекладача й повинен був знати іноземні мови народів, які контактували з козаками чи проїжджали через їх землю: поляків, турків, татар, греків, вірмен, молдаван та ін. Товмач візував їх посвідки, оголошував їм вимоги запорізького Коша, був посередником між ними й запорізькими козаками; читав грамоти, прислані в Січ іноземними володарями. Як людину, обізнану з різними мовами, Кіш нерідко таємно відряджав військового товмача для розвідки на кордони запорізьких вольностей і навіть у ворожий табір.

Військовий кантаржій був охоронцем військових ваг і мір, що слугували нормою для ваг і мір усіх торговців і продавців, які жили в Січі. Водночас кантаржій мусив збирати податок на користь війська з усіх привезених у Січ товарів, продуктів, різної бакалії, горілки, вина, й розподіляти їх між товариством, старшиною і церквою.

Військові шафарі, або економи, у кількості чотирьох і більше разом із підшафаріями повинні були збирати прибутки на користь війська, але не в Січі, а на головних перевозах через Дніпро, Буг і Самару - Кодацькому, Микитинському, Бугогардівському, Самарському та ін., з проїжджих купців, дрібних торговців та промисловиків різного стану й народності. Вони вели книги прибутків-видатків, мали при собі козацькі команди, часом команди пограничних комісарів, і суворо стежили за порядком при рухові вантажів через переправи.

Військові канцеляристи, які поділялися на старших і молодших, або власне канцеляристів і підканцеляристів, писарів і підписаріїв, складали цілий штат, котрий іноді сягав 20 чоловік.

Двох військових шкільних отаманів, одного для школярів старшого, другого - молодшого віку, обирали й скидали самі школярі. Ці отамани тримали в руках шкільні кошти й дбали про харчі та життєві вигоди свого юнацького та дитячого товариства.

До військових службовців належали також булавничий, бунчуковий та хорунжий, перший з яких зберігав булаву кошового, другий - військові бунчуки, третій - хоругву або військовий прапор, який він носив на війні; крім військового хорунжого було ще 38 курінних.

Серед військових службовців були так звані чауші, тобто посланці, але про їх обов'язки та роль у Запорізькому Війську нічого не відомо.

Безпосередньо за січовою старшиною йшла старшина похідна й паланкова, вона стояла вище військових службовців, але діяла поза Січчю.

Похідну старшину становили: полковник, званий ще сердюком, осавул і писар. Вони діяли або у воєнний час, у сухопутних і морських походах, або в мирний час при переслідуванні гайдамаків і харцизів (розбійників).

Паланкову старшину становили: полковник, осавул, писар, підосавулій і підписарій, тобто "три пани і три підпанки". Тому полковники мали таку форму підпису на паперах: "Полковник такий-то зі старшиною".

До паланкової старшини обирали людей заслужених, але вони щороку змінювалися після військової ради. Спочатку їх було п'ятеро, згодом восьмеро, за кількістю паланок. Кожен із них мав у своїй дистанції особливу владу над козаками, які жили у слободах і зимівниках, посилав роз'їзди на прикордонні лінії для розвідки про стан справ у неприятелів і точно й докладно повідомляв про це в Січ. Крім того, одного з них щороку відряджали до столиці, Москви чи Петербурга, для отримання царського грошового й хлібного жалування.

Влада паланкового полковника в його землях була значною: у своєму районі він заміняв особу кошового отамана, тому нерідко, як і кошовий, карав і навіть страчував злочинців. Його влада поширювалася також на осіб, що проїжджали через паланку: він дозволяв їм в'їзд у вольності запорізьких козаків, а для безпеки надавав їм особливий знак, що звався пірначем. Зовнішнім знаком гідності паланкового полковника був металевий пірнач, який він носив за поясом.

Джерела та характерні риси права

В Україні за Березневими статтями продовжувала діяти попередня правова система, тобто та, що склалася у період Національно- визвольної війни. Велику роль виконувало звичаєве право, що регулювало широке коло суспільно-правових відносин за принципом "ведлуг звичаю давнього". Норми звичаєвого права широко застосовували судові та адміністративні органи, вони були основним джерелом при складанні збірників права, проведенні кодифікаційних робіт, розробці нормативних актів. Чільне місце у правовій системі посідала також нормотворча діяльність гетьманської влади.

Цьому періодові властиво і те, що на визволеній від поляків території зберігалися деякі джерела польсько-литовського походження. Серед них вирізнялися окремі князівські та королівські грамоти, постанови сейму, збірники і статути. Найважливішим був, звичайно, третій Литовський статут 1588 р., що діяв в Україні аж до середини XIX ст., а також різні збірники магдебурзького права, які регулювали відносини у так званих привілейованих містах, наділених правом самоврядування.

Безперечно, важлива роль у регулюванні суспільних відносин належала Статтям Богдана Хмельницького, а також договірним статтям, підписаним іншими гетьманами та козацькою старшиною, з одного боку, і російським урядом - з другого. У цих договорах визначалося правове становище України у складі Росії, порушувалися головні питання внутрішнього життя України. Поширилися нормативні акти гетьманської влади і Генеральної військової канцелярії, зокрема гетьманські універсали, ордери, інструкції, листи, декрети, грамоти, які були загальнообов'язковими і визначали правове становище окремих установ, станів, осіб чи господарств. До ліквідації політичної та правової автономії України норми російського права не застосовувалися. Щодо Слобідської України, то при розгляді дрібних кримінальних справ чи спорів вживалися норми звичаєвого права, однак згодом основним джерелом права стало російське законодавство.

У південних районах також застосовувалися норми російського законодавства, у деяких випадках ще дотримувалися і норм звичаєвого права. Правобережна Україна, як відомо, до кінця XVIII ст. залишалася у складі Речі Посполитої. Тут діяли акти польського права, магдебурзьке право, Литовський статут 1588 р., норми звичаєвого права. Тільки 1840-1842 pp. на територію всієї України була поширена дія Зводу законів Російської імперії. Отже, в Україні діяли різноманітні норми права, що часто суперечили одна одній і були значною мірою застарілими або дублювалися. Окрім цього, верхівка суспільства України прагнула зрівнятися в правах з російським дворянством. Все це стало причиною проведення кодифікаційних робіт у другій чверті XVIII ст. український козацький запорізький гетьманщина

У 1728 р. було створено перший склад кодифікаційної комісії. Укази російського уряду 1728 і 1734 pp. надали кодифікаційній комісії статусу державного органу, а її роботі - характеру офіційної систематизації чинного законодавства в Гетьманщині у формі кодифікації. У результаті проведеної кодифікаційної роботи 8 липня 1743 р. у Глухові було підписано проект Кодексу під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ" (далі - "Права"), який мав чітку структуру і складався з 30 глав, що поділялися на 532 артикули та 1 607 пунктів.

За способом систематизації "Права" були кодексом, результатом кодифікації права, оскільки члени кодифікаційної комісії провели змістовну переробку, узгодження й об'єднання певної групи джерел права Гетьманщини, а також тому, що норми у "Правах" об'єднані у глави, артикули, пункти, узгоджені між собою. У "Правах" було вміщено норми державного, цивільного, кримінального та процесуального права Гетьманщини станом на першу половину XVIII ст. "Права" не отримали державного затвердження з таких причин: поступове обмеження, а відтак повне скасування російським самодержавством автономного устрою Гетьманщини, зокрема власної правової системи; обгрунтування в Кодексі права на політичне самовизначення; деяка відмінність українського права від російського; вдосконалена юридична техніка; відсутність посилань на російські джерела; розбіжності у поглядах стосовно доцільності затвердження Кодексу серед генеральної старшини. Не будучи офіційно затвердженими, "Права, за якими судиться малоросійський народ" набули поширеного застосування в судових установах Гетьманщини як законодавчий акт при розгляді і вирішенні судових справ. Кодекс Гетьманщини мав позитивний вплив на розвиток українського права. Були проведені деякі інші кодифікації, наприклад, збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем за дорученням гетьмана К. Розумовського, - "Суд і розправа у правах малоросійських" 1750 р. Тут обґрунтовувалась ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти, зокрема, необхідність відновлення станових судів в Україні тощо. Крім цього, здійснені приватні кодифікації, наприклад, "Книга Статут та інші права малоросійські" 1764 р., що стала посібником для судців-практиків. На чолі з секретарем II Малоросійської колегії О. Безбородьком 1767 р. був створений "Екстракт малоросійських прав" - систематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права, складений так, щоб доказати необхідність відновлення автономного становища України. Оскільки ця ідея суперечила політиці царизму, що активно проводилася стосовно України, збірник був переданий в архів.

Після повної ліквідації автономії України та введення губернського адміністративно-територіального поділу, Сенат 1786 р. розробив новий збірник, в основу якого покладені "Екстракт малоросійських прав" Безбородька, "Установлення про губернії" 1775 р. та інші акти. "Екстракт із указів, інструкцій та установ" був затверджений Сенатом і розісланий на місця для практичного застосування.

Відомі також спроби кодифікувати право в Україні у першій чверті XIX ст. Але, як і попередні, у життя вони втілені не були. У процесі становлення єдиної правової системи на всій території Російської імперії на Україну 1840-1842 pp. поширилося загальноімперське законодавство. Так закінчилася доба Гетьманщини як результат послідовної шовіністичної, великодержавної політики царської Росії.

Размещено на Allbest.ru