Проблеми українознавства у творчій спадщині Михайла Грушевського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кременчуцький педагогічний коледжу імені А.С. Макаренка (Україна, Кременчук)

Кременчуцький льотний коледж Харківського національного університету внутрішніх справ (Україна, Кременчук)

Проблеми українознавства у творчій спадщині Михайла Грушевського

Крот В.О.

кандидат історичних наук

доцент кафедри педагогіки та

психології дошкільної освіти та гуманітарних дисциплін

Литвиненко Д.А.

кандидат історичних наук

викладач циклової комісії

соціально-гуманітарних дисциплін та фізичного виховання

Анотація

грушевський українознавство російський імперія

В статті проаналізовані заходи М. Грушевського щодо поширення знань про Україну в Російській імперії. Значна увага приділена публікаціям вченого в пресі в 1906-1907 роках. Історик виступав за створення кафедр українознавства в Російських університетах, які діяли на території сучасної України. Він вказав на повне ігнорування російською владою знань про Україну, її історію, мову та літературу. М. Грушевський в цей час активно пропагував українознавство в пресі, зокрема в газетах «Село», «Засів». У цей період він видав науково-популярні праці «Про старі часи на Україні» «Ілюстрована історія України». Перша призначалася для селян, а друга для інтелігенції. Зусилля вченого в напрямку поліпшення української культури потребують подальшого вивчення.

Ключові слова: М. Грушевський, українознавство, кафедра, культура, історія, преса.

Summary

In the following article the measures taken by M. Hrushevsky to spread knowledge about Ukraine in the Russian Empire were analyzed. It mostly focused on the scholars publications in press in 1906-1907. The historian advocated the creation of Ukrainian studies departments at Russian universities that operated on the territory of modern Ukraine. He pointed out that Russian authorities completely ignored existence of Ukraine and its history, language and literature. At that time, M. Hrushevsky actively promoted Ukrainian studies in press, particularly in the newspapers Selo and Zasiv. During this period, he published popular science works «On Old Times in Ukraine» and “Illustrated History of Ukraine”. The first was intended for the peasants and the second for the intelligentsia. The scientist efforts to improve Ukrainian culture require further study.

Keywords: M. Hrushevsky, Ukrainian studies, department, culture, history, press.

Видатного українського історика і громадського діяча Михайла Грушевського по праву вважають одним з промоторів міждисциплінарної науки українознавство. Основне її завдання - сприяти вихованню патріотизму, формувати національну свідомість у підростаючого покоління. М. Грушевський добре розумів вплив українознавчих наук на суспільство. Заходи ініційовані істориком спрямовувалися на розвиток української культури в усіх її проявах. У 1897 році він очолив Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові, яке стало першою організацією, що об'єднала українознавчі науки. (Далі НТШ). На початку XX століття за його ініціативою були організовані курси для молоді з Наддніпрянщини у Львові, де проводилися лекції з національної історії, мови, літератури, етнографії, антропології. Одним з його слухачів був майбутній історик Д. Дорошенко, який описав вказані події у своїх мемуарах [7, с. 83-90 ]. М. Грушевський активно виступав за створення окремого українського університету в Галичині, а на Наддніпрянщині пропагував ідею відкриття українознавчих кафедр в університетах. На жаль зусилля вченого у вказаному напрямку досліджені недостатньо. Названої проблеми торкалися українські вчені І. Гирич, [2, с. V-XIV] С. Панькова, [10, с. V-XVI] П. Сохань [11, с. 14-46]. Вони вивчали його публіцистику на шпальтах «Літературно-наукового вісника» та інших видань Російської і Австро -Угорської імперій.

Мета нашого дослідження - проаналізувати зусилля М. Грушевського в напрямку поширення знань про Україну та піднесення загальної культури народу через національну історію, мову та літературу. Основну увагу ми зосереджуємо на його статтях у пресі та практичних заходах історика з пропаганди українознавства.

Вчений протягом всього життя займався дослідженням української історії, літератури, культури. Його фундаментальна праця «Історія України-Руси» започаткувала нову епоху в національній історіографії. Наукове товариство імені Шевченка історик перетворив у фактичну Українську академію наук. Названа організація об'єднала різні галузі українознавчих дисциплін. Однак, вона діяла у Львові, який входив до Австро-Угорської імперії, а на Російську державу, де проживало більшість українців, це товариство мало незначний вплив. До того ж його видання були довгий час заборонені для ввозу на територію імперії Романових.

У 1905 році відбулася перша російська революція, яка відкрила певні перспективи для культурного розвитку поневолених народів. Михайло Грушевський намагався скористатися політичними змінами, які відбулися в Росії. Бажання студентів Новоросійського (Одеського) університету слухати лекції з української історії схвилювали львівського професора. На шпальтах газети «Громадська думка» він опублікував статтю «Українські кафедри», де вітав ініціативу молоді вивчати історію та культуру рідного народу. «Честь одеській професорській корпорації, що йде на зустріч вимогам українського громадянства!» - писав він [5, с. 279]. Він накреслив короткий план викладу українознавчих дисциплін у російських університетах, які функціонували на території України. Вчений був переконаний, що на історико-філологічнім факультеті, мають читатися, крім історії українського народу, курси з допоміжних історичних дисциплін, таких як палеографія, архівознавство, етнографія. Студенти - філологи повинні вивчати український фольклор, історію української літератури, діалектологію, порівняльне мовознавство. На правничому факультеті він рекомендував надати можливість молоді слухати лекції з історії українського права. Що стосувалося природничого факультету, то на думку вченого, там може існувати кафедра географії українських земель. Як бачимо, М. Грушевський поширював ідею створення кафедр в імперських університетах, які б безпосередньо досліджували українську територію та звичаї корінного народу. Щодо мови викладання, він наголошував на важливій виховній ролі української мови. «Виклади на рідній мові являються незвичайно важною культурною потребою для кожного громадянства університету, положені на Україні, повинні постаратися розпочати якнайскорше виклади бодай кількох предметів по-українськи, незалежно від процента слухачів, що признаються до української народності. В першій лінії - се повинні український язик, далі історія літератури і історія України» [5, с. 280]. Рідний брат історика, Олександр, доцент Новоросійського університету, деякий час читав курс української історії студентам рідною мовою. За що отримав догану від адміністрації вузу і згодом припинив експеримент.

Наведений приклад свідчив, що імперська влада та її реакційна професура не бажала ніяких змін в російських університетах. Тому план М. Грушевського про запровадження українознавчих кафедр виглядав утопічним. Однак, історик наполегливо намагався втілити його в життя. Публікації вченого написані в 1906-1907 роках свідчили, що він був захоплений цією ідеєю. Хочу звернути увагу на його статтю в «Літературно-науковому віснику» під назвою «Справа українських катедр і наші наукові потреби». Пізніше вона вийшла російською мовою в збірнику «Освобождение России и украинский вопрос», яка стала продовженням виступу вченого в часописі «Громадську думка» з питання створення українознавчих кафедр. М. Грушевський викрив вади російських університетів, що знаходилися на території України. Їхні навчальні студії цілком ігнорували українську проблему. Він навів чисельні приклади шкоди таких підходів на підготовку фахівців з різних спеціальностей. Тому науковець гаряче обстоював створення там українознавчих кафедр. «Наукове українознавство, - в його розумінні, - то значить різні галузі науки, присвячені досліду і пізнанню українського народу і його території в сучасності й минувшості, в Росії сливе зовсім не має ніякого опертя в державних просвітніх інстиуціях і зокрема - в універстетській науці» [4, с. 461]. Далі, професор констатував, що в програми вищої школи українознавчі проблеми попадали уривками і були частинами загальноросійських курсів з історії, словесності.

Українська мова виступала в університетській практиці явищем другорядним, її дослідження проводилися випадково і то переважно вченими не з російських університетів. Наприкінці XIX століття ними займалися переважно науковці НТШ у Львові. Історія української літератури київського періоду включалася в загальний курс російської літератури. Зовсім «за флагом», (за виразом М. Грушевського) залишалася нова українська література XIX століття. Нею практично ніхто не займався, хоча дослідження з інших слов'янських літератур проводилися. Історик навів приклад, коли студент виявив бажання писати магістерську дисертації про галицьке літературне відродження XIX століття, але не знайшов наукового керівника. Професори слов'янської і російської літератур відмовилися, бо названа тема не належить до сфери їхніх наукових інтересів. «Полишена таким чином «в между ведомственном пространсте», нова українська література уважалась предметом, не гідним високої уваги науки, очевидно, в зв'язку з ворожим настроєм правительственної політики против української мови й українського сепаратизму, і зовсім природно - зісталась вповні занедбаною, аж до нинішній день» [4, с. 464].

В аналогічному становищі, на переконання науковця, перебувала й українська історія, бо вона не вписувалася в офіційну схему «русской истории». Як наслідок, імперського трактування минулого Східної Європи, Київський період цілком привласнила собі Москва, а «історія України представлялася якимсь безформеним обрубком, який в очах одних мав бути виведений на сцену в ХІУ-ХУ в.в., в очах інших - в XVI-XVII вв. [4, с. 465]. Далі вчений згадав свої митарства, коли він видавав «Историю украинского народа» в 1904 році. Тоді видавці, боячись проблеми з владою, навіть за його кошти не хотіли друкувати книгу опального професора.

М. Грушевський був переконаний, що ігнорування української проблеми шкодить практично всім наукам. На його погляд у російських університетах повинні викладатися українознавчі науки, бажано щоб з кафедр звучала українська мова, проте він допускав і виклади мовою російською. Однак, історик наполягав на праві українців слухати університетські курси рідної мовою. Проблему української мови М. Грушевський вважав одним з найважливіших в розвитку національної культури. На його переконання «одним з основних питань становища тої культури мови і повноти національного культурного життя являється справа вищої науки на даній мові. Доки якийсь язик не доступили до вищої школи, доки він не служить органом викладів університетських чи інших шкіл, доки він не став знаряддям наукової роботи в викладі і в книжці, доти суспільність, народність, що говорить тим язиком, буде чути себе на становищі «нижчої» культурно неповноцінної народності» [4, с. 473]. Тому на його переконання, «академічна, університетська наука на даній мові дає певне свідоцтво культурності, притискає печатку культурно повноправності даної народності в очах сучасного чоловіка» [4, с. 474].

Історик відкидав аргументи, щодо змішаного складу студентів. З цього приводу він наводив приклад університетів «Австро-Угорщини, де студенти слухають лекції різними мовами німецькою, польською, чеською, українською та ін.» [4, с. 478]. М. Грушевський піддав критиці позицію адміністрації одеського університету. Він обстоював право українців у російських університетах, які існували на українських землях, слухати лекції рідною мовою, хоча б вони перебували в меншості. Отже, принципова позиція вченого полягала в українізації всього навчального курсу у вищій школі. Він ратував за всебічний розвиток національної культури, позбавлення її колоніального статусу, в який її поставили в обох імперіях. Українознавчі дисципліни відігравали в цьому процесі вирішальну роль.

Ще одна ідея історика, яку він сформував в статті «Чи не спроможимося заслуговує на нашу увагу. М. Грушевський добре розумів, що російська професура не допустить створення українських кафедр у своїх вузах. Тому вчений виступив з новою ініціативою - заснувати приватний інститут українознавства. Свою ідею він виклав у статті «Чи не спроможемось?» [6]. У ній вчений подав проект організації інституту українознавства. Створення такої установи на його переконання мало б велике значення для розвитку української культури. Тому історик пропагував цю ідею серед меценатів. У щоденнику Є. Чикаленка знаходимо цікавий запис від 4 вересня 1908 року, де львівський професор обґрунтовував важливість названої установи. Він намагався залучити до створення інституту українознавства кошти В. Симиренка, В. Леонтовича [14, с. 27]. Проте, реалізувати задум М. Грушевського не вдалося. Меценати прохолодно поставилися до його ідеї. З огляду на політичну ситуацію, яка складалася в імперії, коли царський уряд заборонив навіть приватні українські школи, то навряд, щоб він погодився відкрити інститут українознавства.

Іншим напрямком більш успішним напрямком діяльності вченого стали видавничі проекти, які він ініціював у цей час. До них належать публікації та поширення серед громадянства його історичних праць. Ще в 1904 році М. Грушевський видав російською мовою «Историю украинского народа». Вона призначалася переважно для інтелігентної публіки і мала просвітницькі завдання - ознайомити маси з минулим рідного народу. Спеціально для селян він у 1908 підготував книжку «Про старі часи на Україні». Вона була написана простою доступною мовою, її могли читати люди з початковою освітою. Завдання, що ставив вчений перед собою - донести правдиву націоналну історію трудовому люду.

Для землеробів протягом 1909-1913років, М. Грушевский налагодив видання тижневика «Село», а після його закриття в 1912 році «Засів». У них вчений подав чимало матеріалів з української історії та культури. На їх шпальтах він помістив свої розвідки про видатних українських гетьманів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Павла Полуботка. Подавав професор інформація про діячів української культури, як минулих часів так і початку XX століття. З інтересом читали селяни його замітки про князя Костянтина Острозького, Георгія Кониського, а також, про народного поета Т Шевченка, видатних письменників І. Нечуя - Левицького, П. Куліша, Миколи Костомарова, О. Бодянського. Друкуючи в селянських періодичних видань названі праці, вчений перш за все дбав про освіту рідного народу, піднесення його національної свідомості, виховання у них патріотизму.

В 1912 році М. Грушевський опублікував науково-популярну працю «Культурно-національний рух на Україні в ХУІ-ХУІІ столітті» Вона присвячувалася подіям першого національного відродження, яке мало місце в першій половині XVII століття. Вчений провів паралелі з процесами, що відбувалися в Україні в тих часах і на початку XX століття. В передмові до праці він писав: «І коли мені удасться справді осягнути се, що в тих людях з перед трьохсот літ ми почуємо своїх попередників в наших змаганнях культурно і національно піднести наш народ і обстояти наше національне існування, коли в їх боротьбі почуємо ті ж зусилля протистояти сліпій силі історичного процесу, а в цілій добі - одне з кінець того неперервного ланцюгу нашого історичного життя, якого найновіше, але не останнє кільце творимо, - буду вважати своє завдання вповні виконаним [3, с. 139]. Твір призначався для широкого загалу. Він був прекрасно оформлений, його ілюстрував вдатний художник І Кричевський, багатолітній товариш історика. Наступним культурно-історичним проектом історика стало видання в 1913 році «Ілюстрованої історії України» яка призначалася для більш освіченої публіки.

До заслуг М. Грушевського можна віднести і створення в 1907 році Українського наукового товариства (УНТ). Газета «Рада» писала: «Київське УНТ має велику вагу в культурному житті соборної України, а російської особливо» [9]. І далі вона зазначала, що поряд з чисто науковою діяльністю його члени проводили роботу «у всяких найбільш пекучи сферах як ведення преси, робота коло освіти і усвідомленню мас» [9]. М. Грушевський був головою УНТ і найбільш активним його членом. Під керівництвом професора пройшли засідання, присвячені видатним діячам українського народу. Серед них особливий резонанс мали збори пам'яті В.Б. Антоновича, М. Костомарова, П. Житецького [8]. Дмитро Дорошенко, тодішній секретар УНТ, оцінюючи діяльність його голови, зазначав: «Грушевський вмів не тільки згуртувати людей біля праці, він вмів також притягти кошти. Придивляючись тоді до праці Грушевського зблизька, я дивувався його невпинній енергії, його широкій ініціативі і сміливим планам» [7, с. 186]. Під проводом УНТ засновано часопис «Україна». Головним редактором нового часопису став М. Грушевський. Перший номер «України» вийшов на початку 1914 року з нагоди столітнього ювілею Тараса Шевченка. Хоч журнал і був присвячений українознавству, але при всій своїй науковості мав широкий освітній характер, бо тримав свого читача «в курсі поступів українознавства, його актуальних питань і завдань» [1, с. 5]. У ньому поруч з науковими розвідками загального змісту важливе місце надавалось допоміжним історичним дисциплінам - археології, історії права, історії культури, літератури, мови, вивчалась економіка, соціальний побут українського народу. Окремі випуски часопису присвячувались видатним діячам нашого минулого - Миколі Костомарову, Паньку Кулішу, Михайлу Драгоманову. До участі в журналі

М. Грушевський залучив кращих істориків з України. На його сторінках друкували свої праці М. Василенко, О. Грушевський, Д. Дорошенко, мовознавець П. Житецький, I. Франко, М. Возняк та інші.

Напередодні Першої світової війни М. Грушевський став ініціатором видання енциклопедії «Украинский народ в прошлом и настоящем» На жаль вийшло лише два томи фундаментальної праці. У першому вміщена стаття вченого, що присвячувалася українознавчим дослідженням XIX століття і його ж «История украинского народа» [12]. У другомі надрукована праця Ф. Вовка з української антропології [13]. Мета цього проекту передбачала подання об'єктивної інформації російською мовою про наш край. У книзі викладено всебічний огляд історії, етнографії, географії українського народу. Над енциклопедією працювали видатні українські та російські вчені, зокрема Ф. Вовк, І. Франко, С. Рудницький, О. Шахматов, ініціатором проекту був М. С. Грушевський.

Отже, на початку XX століття спостерігаємо надзвичайну активність історика в напрямку поширення знань про Україну. В умовах нищення царизмом нашої національної самобутності він продовжував боротьбу за його окреме існування. Зробити історику вдалось чимало. Завдяки його невсипущій енергії продовжував виходити часопис «Літературно-науковий вісник», спеціально для трудового люду вчений видавав тижневик «Село», а потім «Засів». Хоча їхнє існування було не довгим свою позитивну роль в просвіті українського селянства і робітництва вони відіграли. В 1914 році побачив світ часопис «Україна», котрий на всіх етапах свого існування знайомив читачів з новітніми досягненнями вітчизняної культури. Паралельно з видавничою справою М. Грушевський підтримував тісні контакти з українськими товариствами. Очолюване ним УНТ стало не тільки науковим, але й важливим культурним вогнищем, яке продовжувало свою тяжку роботу на ниві народної просвіти. Не всім задумам М. Грушевського вдалося збутися. Невдачею закінчились його плани створити Інститут українознавства та організувати українські кафедри в університетах але це не його вина. Слід наголосити, що стратегія М. Грушевського, яка передбачала поширення просвіти і піднесення національної самосвідомості виявилася вірною, адже, без неї не можливий був повноцінний політичний поступ українського народу.

Список використаних джерел

1. Від редакції.Україна. 1914. N 1. С. 5-6.

2. Гирич І., Панькова С. Публіцистика Михайла Грушевського на сторінках «Літературно-наукового вісника у 1907 -1914 роках. Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 2. С. V-XXIV.

3. Грушевський М.С. С. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці. Духовна

4. Україна (Збірка творів) Упор. Ігор Гирич, Василь Ульяновський, Оксана Дзюба К.: Либідь, 1994. С. 136 - 255

5. Грушевський М. С. Справа українських катедр і наші наукові потреби Твори у 50 томах. Т. 1. С 458-484

6. Грушевський М.С. Українські кафедри . Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 1. С. 279-280

7. Грушевський М. Чи не спроможимося? Твори у 50 томах. Т. 2. С 347 -352

8. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901-1914): Науково-популярне видання К.: Темпора, 2007. 272 с.

9. Загальш збори Київського УНТ Рада. 1910. 19 січня.

10. Записки УНТ в Києві. Рада. 1909. 2 квітня.

11. Панькова С. Публіцистика Михайла Грушевського поміж двох революцій 1907 березень 1917. Грушевський М. Твори у 50 томах. Т.3. СУ -XVI

12. Сохань П. Творча спадщина М. Грушевського і сучасність. Грушевський M. Твори у 50 томах. Т. 1. С. 14-46

13. Украинский народ в его прошлом и настоящем: [в 2 т.] / под ред. Ф.К. Волкова [и др.]. Санкт-Петербург: Тип. т-ва «Общественная Польза», 1914. Т. 1, 1914. 360 c.

14. Украинский народ в его прошлом и настоящем: [в 2 т.] / под ред. Ф.К. Волкова [и др.]. Санкт- Петербург: Тип. т-ва «Общественная Польза», Т 2, 1916. - С. 361-707.

15. Чикаленко Є. Щоденник У 2-т: Документально-художнє видання, К, Темпора, 2004. Т. 1. 428 с.

References

1. Vid redakcji. Ukrajina. 1914. N 1. S. 5-6.

2. Gyrych I Pan'kova S. Publicystyka Myhajla Hrushevs'kogo na storinkah «Literaturno-naukovogo visnyka» u1907 -1914 rokax. Hrushevs'kyj M Tvory u 50 tomax. T. 2. S. V-XXIV.

3. Hrushevsky M.S. Kul'turno-nacional'nyj rux na Ukrajini v XVI-XVII vici Duhovna Ukraina (Zbirka tvoriv. Upor. Ihor Gyrych, Vasyl UUjanovs'kyj, Oksana Dzuba -K., Lybid', 1994, - S. 136-255.

4. Hrushevsky M.S. Sprava ukrajins'kyx katedr i nashi nacional'ni potreby. Tvory u 50 tomah. T. 1 S. 458-484.

5. Hrushevsky M.S. Ukrajins'ki kafedry Tvory u 50 tomah. T.1 S. 279-280.

6. Hrushevsky M.S. Chy ne spromozhymosja? Tvory u 50 tomah. T. 2 S. 347 -352.

7. Doroshenko D Moji spomyny pro davne mynule. (1901- 1914): Naukovo-polyarne vydannja К.: Tempora, 2007. 272 s.

8. Zagal'ni zbory Kyjivs'kogo UNT Rada 1910 17 sichnia.

9. Zapysky UNT v Kyjivi Rada 1909 2 kvitnya

10. Pan'kova S. Publicystyka Myhajla Hrushevs'kogo pomizh dvox revolucij Hrushevs'kyj M Tvory u 50 tomax. T. 3. S. V-XVI.

11. Soxan' P Publicystyka M. Hrushevs'kogo i suchasnist' Hrushevs'kyj M Tvory u 50 tomax. T.1. S. 14-46.

12. Ukrainskij narod v proshlom I nastojashchem [v 2t] pod red F.K. Volkova[ i dr.] S. Peterbyrg: Tip t-va «Obshchestvennaja pol'za, T.1. 1914. 360 s.

13. Ukrainskij narod v proshlom I nastojashchem [v 2t] pod red F.K. Volkova [i dr.] S. Peterbyrg: Tip t-va «Obshchestvennaja pol'za, T.2. 1916. S. 361-707.

14. Chykalenko J Shodennyk. U 2-tomah. Dokumtal'no hudozhne vydannja, К.: Tempora, 2004. T. 1 428 s.

Размещено на Allbest.ru