Козацька еліта як структуроутворюючий елемент українського державотворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОЗАЦЬКА ЕЛІТА ЯК СТРУКТУРОУТВОРЮЮЧИЙ ЕЛЕМЕНТ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Левченко А.В.,

кандидат філософських наук, доцент, кафедра філософії та політології,

Хмельницький національний університет (Україна, Хмельницький),

Розглядається українське козацтво, як невід'ємна частина українського життя XVI-XVIII ст. Аналізується важлива соціальна і військова роль українського козацтва у державотворчих процесах, формуванні української політичної нації, національно-культурному розвитку українського етносу. Встановлено, що в час великих духовних і політичних потрясінь, які переживала Україна, козацтво постає як національно зорієнтована сила, діяльність якої спрямовувалась на об'єднання і згуртування українського суспільства.

Ключові слова: козацтво, державність, державотворення, ідентичність.

COSSACK ELITE AS A STRUCTURAL FORMING ELEMENT OF UKRAINIAN STATE FORMATION

Levchenko A.V.,

candidate of Philosophical Sciences, Associate Professor, Department of Philosophy and Political Science, Khmelnytskyi National University (Ukraine, Khmelnytsky)

The Ukrainian Cossacks are considered as an integral part of the Ukrainian life of the XVI-XVIII centuries. The important social and military role of the Ukrainian Cossacks in the state-building processes, the formation of the Ukrainian political nation, and the national-cultural development of the Ukrainian ethnic group are analyzed. The author concluded that during the great spiritual and political upheavals that Ukraine was experiencing, the Cossacks appeared as a nationally oriented force, whose activities were aimed at uniting the Ukrainian society.

Keywords: Cossacks, statehood, state creation, identity.

Суттєвим фактором розвитку українського суспільства, елементом його соціальної та політичної самоорганізації, впливовим чинником процесів національного будівництва виступає еліта. Саме вона здатна формулювати цілі соціального, політичного й національного розвитку і сприяє їх ефективній реалізації. В такий спосіб забезпечується повноцінне функціонування соціального організму.

Метою даної статті є розгляд української козацької еліти як окремої соціальної, військової, політичної формації, завдяки якій значною мірою відбувався розвиток українського етносу, утверджувалися національні інтереси і цінності.

Особливу роль в інституційному становленні українського суспільства в XVI-XVIII ст. відігравала козацька еліта, передусім, козацька старшина. Впродовж становлення, функціонування та занепаду Української держави вона брала безпосередню участь в організації суспільно-політичного життя, впливала на політико-культурні орієнтації розвитку українського етносу.

Як певну соціальну групу еліту складають люди, близькі за походженням, що інтенсивно взаємодіють і мають спільні цінності, прихильності та цілі, групову свідомість та спільні устремління. Крім того елітою стають освічені, культурні особистості, що виділяються з маси, протиставляють себе їй, досягають успіху в різних видах діяльності, і таким чином, сприяють ефективній самоорганізації соціуму [19, с. 140]. Як правило, еліта продукує елітарну свідомість, що не завжди і не обов'язково сприймається й засвоюється масами, а поведінка еліти відповідає певній установці на провідну роль “обраних”, тобто нечисленних груп людей, які свідомо виділяють і протиставляють себе “масі”. Навіть якщо еліта, зокрема, українська, і спрямовувала свої зусилля на задоволення потреб і одвічних прагнень народних мас, то в більшості випадків бажаного узгодження дій та інтересів не спостерігалось.

Джерелознавчою базою статті виступають ті історичні документи й писемні джерела XVI-XVIII ст., в яких зафіксоване знання про українське козацтво і які свідчать про етапи становлення козацтва як соціальної, військової та політичної сили. Це, зокрема “Акты, относящиеся к истории Западной России” [1], “Архив Юго-Западной Руси” [2].

Вагомим є дослідження характеру українського державотворення доби Богдана Хмельницького, що здійснювали І. Крип'якевич [8], Ю. Мицик [9], В. Степанков і В. Смолій [15]. Особливе місце серед досліджень з історії українського державності часів Б. Хмельницького посідають праці І. Крип'якевича[8]. Епоха великого українського гетьмана характеризується ним як початок організації козацької держави. Натомість у працях М. Грушевського [4], Д. Яворницького [19] досить добре висвітлена фактографічна політична та військова історія козацтва, історія зв'язків козацтва з православною церквою, з іншими християнськими козацькими спільнотами, міжнародні відносини та дипломатія козацтва.

Історичні витоки лицарства-козацтва, його традиційна культура, військове мистецтво, роль у етно- і державотворенні в українознавчому вимірі аналізуються Ю. Фігурним [18]. Проблеми зв'язку українського козацтва і церкви, місця релігійних, політичних, соціальних і культурних ідей у світогляді українського козацтва вивчаються С. Плохієм [13].

В європейському суспільстві групою, яка зосереджувала багатство, статус і владу - невід'ємні ознаки еліти, була шляхта. Подібне ж спостерігалося і в Україні, однак тут протягом тривалого часу панували неукраїнські шляхетські верстви. Вони не могли здійснювати української політики. Навіть тоді, коли українська шляхта все ж з'явилася, вона була інкорпорована до польської шляхти або російського двору й дуже швидко асимілювалася. Відсутність власної аристократії, асиміляція національної еліти іншими культурами, безперечно, негативно впливали на процес національного розвитку. За словами І. Лисяка-Рудницького, в Україні це призвело до зведення української нації до статусу “неісторичної нації” [12, с. 145-172].

Виникненню української еліти як особливої соціальної групи передувала духовна активність української інтелігенції та діячів церкви в ХУІ-ХУП ст. Представники освіченої верхівки - філософи, вчені, книжники, діячі церкви відігравали помітну роль в українському житті. Духовна та інтелектуальна енергія концентрувалась також в постатях відомих у ХУІ-ХУП ст. аристократів - князя Костянтина Острозького, князя Яна Замойського, волинського воєводи Олександра Федоровича Чар- торийського, брацлавського воєводи Романа Федоровича Сангушка та ін. Однак духовна й інтелектуальна еліта не мала достатнього впливу на власне українських землях, і по суті, повністю не усвідомлювала, не ідентифікувала своє українство. Називаючи себе русинами (українцями), українська аристократія, українські інтелектуали та духовна еліта вважали себе частиною Речі Посполитої.

Українська еліта як самостійна соціальна та політична сила сформувалася саме у часи Гетьманщини. Вона виникла після революції Б. Хмельницького, і її повноцінне функціонування співпало з часом існування Української держави. Виокремившись із соціуму Речі Посполитої, українська, передусім, козацька еліта постає самостійним суб'єктом історичного розвитку. У політично-культурному аспекті козацька еліта не характеризувалася цілісністю, а навпаки - внутрішньою суперечливістю й розірваністю. На думку багатьох дослідників, причиною цього було те, що переважна більшість майбутньої еліти Війська Запорозького була міцно інтегрована в політичну культуру Речі Посполитої, але ігнорована чи виштовхана польськими урядовцями з регулятивно-комунікаційних механізмів організації суспільно-політичного життя [15, с. 320]. Одна частина української козацької еліти, прагнучи інтегруватися до Речі Посполитої, намагалася нести військову службу і таким чином досягти своїх соціально-економічних і політичних цілей (показовим у цьому контексті є приклад діяльності П. Конашевича- Сагайдачного), інша - домагаючись рівних з польською шляхтою прав, перебувала в стані конфлікту з польською політичною системою, організовуючи антипольські виступи або ж долучаючись до боротьби, піднятої козацькими низами (Б. Хмельницький). Боротьба українського козацтва проти польського панування сприяла поширенню в середовищі еліти ідей автономізму, а розвиток Національної революції поступово підвів основну масу старшини до нового комплексу політико-культур- них орієнтацій, вперше зафіксованих у листі Б. Хмельницького в березні 1648 року до коронного гетьмана М. Потоцького, пов'язаних з вимогою повернення козакам давніх прав і вольностей [15, с. 321].

Будучи носієм певних історичних традицій, українська еліта зберігала певну тяглість від часів Хмельниччини і до Гетьманщини. Влада Гетьманщини остаточно визначала структуру козацької еліти та ієрархію рангів. Крім того Гетьманщина мала і економічні важелі впливу; вона розподіляла, а в нечисленних випадках могла навіть конфіскувати земельні маєтності еліти.

В другій половині XVI-XVIII ст. економічне та політичне становище еліти було частиною динамічної системи, якою керували два неоднакові за впливом центри влади - Гетьманщина і російська влада. Інкорпорація української еліти в російське дворянство мала своїм наслідком те, що у XVIII ст. її називали “малоросійською” шляхтою.

Українська еліта як соціальна група мала досить розвинуту ієрархію. Вона складалася з декількох підгруп. По-перше, це була справжня шляхта, що виводила свій родовід із польсько-литовських часів. Політичні цінності шляхти були запозичені українською елітою в цілому. По-друге, суттєву частину малоросійської шляхти становила козацька старшина чи знать. І по-третє, шляхтою вважалося православне духовенство й міська аристократія (як і римо-католицьке духовенство в Речі Посполитій). Однак духовенство не брало участі в політичному житті Гетьманщини, не мало рівного соціального рангу чи статусу з козацькою старшиною і не було включене в ієрархію української еліти. На високий шляхетський статус не могла претендувати і міська верхівка. Стати частиною “малоросійської шляхти” вона могла, лише отримавши посаду в адміністрації Гетьманщини [18, с. 36].

Суттєві зміни в становищі козацької старшини відбулися в добу гетьмана Івана Мазепи. Саме тоді козацька старшина почала перебирати на себе роль шляхти і була відновлена ідея контрактних відносин між монархом та шляхтою, що представляла певну територію.

Еліта, особливо два найвищих її прошарки, впливала на політичні рішення Гетьманщини. Вона реалізовувала свою владу не лише через посади, але й через контролювання різних інституцій. Таким національним інститутом, який уособлював роль еліти в Гетьманщині, була Старшинська Рада. Цей інститут пройшов еволюцію від ради військової старшини в козацькому війську до складнішої офіційної структури з виборними представниками від кожного регіону, тобто до представницького органу “малоросійської шляхти”. На зборах, які відбувалися між Різдвом і Водохрещем та на Великдень, Рада старшин обговорювала всі важливі державні справи (оподаткування, судові реформи, закордонні справи). Іншими інституціями, що були підконтрольними козацькій еліті, поставали інститути генеральної старшини, різні судові органи, центральна скарбниця, польова старшина. Однак місцева влада, що належала українській еліті, обмежувалася російською центральною адміністрацією.

Політична поведінка еліти значною мірою визначалася її політичними поглядами. Від часу Хмельниччини і до кінця XVIII ст. політичні погляди еліти змінювалися відповідно до політичної обстановки і політичної ситуації. Зокрема, на ранніх етапах еліта була близькою до козацтва, яке перебувало у патримоніальних відносинах з королем або царем, тобто у відносинах служби в обмін на грошову винагороду та економічні привілеї і не усвідомлювало повністю свою ідентичність, не висловлювало якийсь особливий територіальний патріотизм.

У часи Національно-визвольної революції 1648-1654 років відбулася переоцінка політичних пріоритетів козацької еліти. Певний час її надії пов'язувалися з ідеєю творення Великого князівства Руського, засади якої були викладені в Гадяцькій угоді 1658 року. Зокрема, цю ідею використали і намагалися організаційно зреалізувати Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Юрій Немирич. За Гадяцькою угодою Руське князівство мало бути окремою державою із власною адміністрацією, фінансами та валютою і входило б у тристоронню співдружність разом з Польщею та Литвою. У співдружності мали бути спільні король і сейм. А руська шляхта, розширена за рахунок надання шляхетства козацькій старшині, мала представляти у сеймі інтереси Русі, а отже, здійснювати функцію представництва нобілітету європейського типу [18, с. 39].

Розвиток Національної революції свідчив про поступову переорієнтацію козацької старшини на політичну автономію. Це виражалось у вимозі, зокрема, Б. Хмельницького, поновлення козакам давніх прав і вольностей, усунення з полків полковників та інших старшин - “ляхів”, скасування в Україні “управління Речі Посполитої, підпорядкування Війська Запорозького лише королю” [15, с. 25]. Подібні вимоги висувалися польському королеві й після перемог під Корсунем і Білою Церквою. Згодом політичний автономізм української еліти став визначальною орієнтацією її поведінки.

Політичні погляди політичної еліти в цілому збігалися з прагненням української православної церкви інтегрувати українську спільноту. Так, про духовну єдність українського народу і про потребу усвідомлення своїх загальнонаціональних інтересів говорив митрополит П. Могила. Водночас слід зауважити, що в середині XVII ст. ідея створення національної держави ще не стала загальною для українського громадянства. Однією з причин цього було деформування національної свідомості української еліти з часів прийняття Люблінської унії.

Про відносну сформованість політичної свідомості української еліти можна говорити лише стосовно середини XVIII ст., коли малоросійська шляхта сформулювала концепцію відповідальності за територіальну цілісність і конституційний устрій своєї Вітчизни - Гетьманщини. Однак на той час абсолютистська російська держава, по суті, ліквідувала автономію української еліти. І це відбувалося при тому, що соціальний, економічний, майновий стан української еліти був досить значним. Вона володіла великою земельною власністю, захоплювала землі вільного селянства, зубожілих козацьких господарів. Багато українських родин - Кочубеїв, Галаганів, Лизогубів, Миклашевських, Марковичів, Мазепи, Скоропадських, Апостолів, Розумовських володіли сотнями маєтків, мали до 30000 тис. залежних селян. Разом з тим переважна частина еліти володіла маєтками середніх розмірів, з меншою кількістю залежних селян, ніж типовий маєток центральних регіонів Росії або Правобережної України.

Починаючи з другої половини XVII ст. відбувається інтенсивна політична інтеграція української еліти навколо ідеї власної держави. Цей процес стимулювала угода між Б. Хмельницьким і російським царем, що передбачала визнання зверхності російського царя в обмін на військову допомогу і гарантію автономії. Внаслідок цієї політичної угоди Гетьманщина могла понад століття зберігати власну армію, адміністрацію, правову, а також податкову і фінансову системи. А еліта Гетьманщини, що складалася переважно з козацької старшини, а також старої шляхти з польських часів, долучалася до творення українських інституцій.

Українська еліта займала чітко визначене місце в соціальній структурі українського суспільства періоду Гетьманщини. Від самого початку вона формувалася як служилий стан. Такі ж соціальні ролі вона виконувала і в створеній Б. Хмельницьким напівзалежній козацькій державі. Козацька старшина, по суті, являла окрему соціальну верству, з якої походили майже всі службовці Гетьманщини і представляла військовий та адміністративний апарат нового політичного утворення.

Козацька старшина належала також і до певних організаційних структур, що репрезентували українське козацтво. Вона входила до Значного військового товариства - особливої військової організації, яка функціонувала в Гетьманщині та включала козаків, яких було внесено до реєстру. Належність до козацької військової організації значною мірою визначала статус козацької еліти, який залежав від урядової посади або від рангу в Значному військовому товаристві. В першій третині XVIII ст. Значне військове товариство перетворилось на трирівневу ієрархічну структуру. Еліта найвищого рангу, що походила з найбільш заможних і найвпливовіших родин Гетьманщини, називалась “бунчукові товариші”. Вони підкорювались безпосередньо гетьманові, а отже, не підлягали місцевій адміністрації Гетьманщини. Майже всі найвищі службовці, Генеральна старшина, полковники і полкова старшина походила з лав бунчукових товаришів. Середнім щаблем ієрархії були значно численніші військові товариші, які підлягали юрисдикції центрального керівного органу Гетьманщини - Генеральної військової канцелярії. З військового козацького товариства набирали сотників та старших канцелярських чиновників. Нижчим і найчисленнішим щаблем козацької ієрархії були значкові товариші, які підлягали владі полковника. Вони займали посади нижчої полкової старшини і канцеляристів [9].

Статус української еліти та її роль в українському суспільстві визначались певними привілеями, які вона отримувала в обмін за свою службу. Зокрема, найбільшим привілеєм української еліти було право володіти маєтками, в яких селяни відробляли панщину (кріпаччини в Україні ще не існувало). Крім того еліта мала і деякі судові прерогативи. Справи представників двох вищих прошарків значного товариства розглядались у найвищому судовому органі Гетьманщини - Генеральному військовому суді. При чому вся знать, незалежно від місця в ієрархії, мала імунітет від будь-яких позовів судів нижчого рангу.

Як зазначають дослідники українського козацтва, у 1760-х роках еліта нараховувала від 2100 до 2300 дорослих чоловіків. Згідно з реєстром 1763 року на той час був 221 бунчуковий товариш, 329 військових товаришів і 722 значкових товаришів. Генеральна старшина, полковники та польова старшина нараховувала близько 80 осіб. А сотники та старші канцеляристи - близько 180 осіб [7, с. 49].

Можна стверджувати, що в українському суспільстві XVIII ст. відбувалася трансформація української еліти з окремих нечисленних груп козацької старшини та української знаті в досить впливовий прошарок українського суспільства. За підрахунками історика З. Когута, з 1760-х років зі всього населення Гетьманщини, що перевищувало 1 млн. дорослих чоловіків, приблизно 300 осіб належало до найвищої аристократії і мали доступ до посад вищого і середнього рівня в українській адміністрації, тоді як ще 500 чоловік могли займати деякі посади середнього рівня і більшість посад нижчого рівня. Нарешті, дрібне шляхетство (13001500 осіб) мало доступ лише до найнижчих посад у Гетьманщині [7, с. 247].

Наслідком суспільних трансформацій у період Гетьманщини стало виникнення досить розвинутої і впливової української шляхти, яка почала ототожнювати себе із знаттю польських часів. Багато хто з козацької старшини “виводив” свій рід від шляхти. Доволі парадоксальним є те, що нащадки тих, хто у 1648 році воював проти польської шляхти, згодом звернулися до політичної і економічної традиції шляхти як до моделі устрою Гетьманщини. Таким чином, в українському суспільстві продовжувалась шляхетська традиція, незважаючи на деяке послаблення її під час повстання Б. Хмельницького. Це виявлялося у тому, що представники шляхти та їхні нащадки продовжували користуватися шляхетськими титулами і водночас займали посади в козацькій адміністрації або Значному військовому товаристві. Крім того правова система Гетьманщини, яка ґрунтувалась на статтях Литовського статуту 1566 року, передбачала надання шляхті суттєвих політичних і соціально-економічних привілеїв. Значною мірою саме цей факт обумовлював те, що деякі представники козацької еліти, користуючись частиною цих привілеїв, почали також називати себе шляхтою.

Легальним підтвердженням подібної ідентифікації були статті укладеного в 1740-х роках Зводу законів, який називався - “Права, по которым судится малороссийский народ”. Цей кодекс законів визначав статус шляхти, який, звісно, був набагато вищим, ніж статус посполитих. Шляхтичами, за цим законом, визнавалися лише ті особи, що належали до шляхти польських часів, всі військові й цивільні чини від сотника і вище, священики і вище духовенство, а також визнані іноземні дипломати. Приблизно такого роду належність до аристократії зафіксована і в “Табелі про ранги” в Росії. Це свідчило, з одного боку, про російські впливи на процес становлення українських соціальних й політичних інститутів, а з іншого - про розшарування, що зростало між нижчою і вищою елітою в Україні. Зокрема, підтвердженням цього може бути той факт, що у Раді старшин могли брати участь лише представники вищої козацької еліти.

Особливе місце у системі влади часів Гетьманщини займали військові канцеляристи, які також репрезентували українську еліту. Генеральна військова канцелярія була ефективною державною структурою, виконуючи низку важливих функцій центрального уряду. Зокрема, на неї покладалися підготовка гетьманських універсалів, що стосувалися військового й адміністративного управління державою, практичне ведення зовнішньої політики, архівне збереження документів, ведення книг з поточного діловодства [14, с. 94].

Військові канцеляристи являли собою особливу групу в середовищі козацької еліти, носіями специфічних соціальних цінностей, історичної свідомості, політичних орієнтацій і пріоритетів. Соціокультурна згуртованість канцеляристів диктувалася їхньою становою належністю, певним чиновницьким рангом, високою освіченістю, схильністю до українського автономізму, патріотичними почуттями. Притаманна канцеляристам корпоративна свідомість накладала відбиток на спосіб життя цієї групи еліти в українському суспільстві, систему ціннісних орієнтацій, стан елітарної свідомості. Соціокультурне середовище військових канцеляристів породило літературу, що стала видатним явищем в культурному, історичному та політичному житті України XVIII ст., вплинула певною мірою на риси національної ідентичності українців.

Завдяки високій освіті, яку отримувало більшість канцеляристів в Києво-Могилянській академії чи західноєвропейських університетах, широкій ерудиції та системним знанням, ця група військової еліти долучалася до виконання загальнодержавних справ. Авторитет інституту канцеляристів зміцнився не в останню чергу завдяки розумній діяльності та здібностям генерального військового писаря Війська Запорозького Івана Виговського.

Військові канцелярії являли собою велику школу кадрів вищих урядовців для Української держави. Зокрема, канцеляристами у свій час були відомі політичні та державні діячі - П. Тетеря, І. Скоропадський, П. Орлик. Середовище військових канцеляристів було одним із джерел формування старшинської еліти. І хоча після смерті Б. Хмельницького статус генерального військового писаря фактично зрівнявся з іншими генеральними старшинами, а на початку XVIII ст. Генеральна військова канцелярія фактично перетворилася в “технічний” елемент бюрократичного апарату, військові канцеляристи являли собою сегмент інституційного устрою Української держави, репрезентували українську військову еліту в структурі державної владної ієрархії.

Загалом еволюція козацької еліти, що поєднувала в собі елементи як шляхетської, так і козацької традицій, свідчила про перші кроки у формуванні політичної нації в Україні. А шляхетські тенденції, що поширювалися в середовищі козацької старшини, спричинилися до нових політичних поглядів знаті. Згідно з конституційною теорією Речі Посполитої лише шляхта уособлювала всю політичну націю, і тому лише вона відповідала за державу, її територіальну цілісність і конституційний устрій. У Гетьманщині, так само, як у Речі Посполитій, трансформована українська шляхта також почала брати на себе роль захисника Малоросії, її соціальної структури й політичних основ. Однак на відміну від польської шляхти, яка була частиною політичної нації, українська козацька еліта лише починала шлях формування політичних інституцій. При чому українською специфікою було те, що тут переплітались політичні й релігійні моменти, а козацтво виступало захисником православної віри.

Спроба творення української політичної нації, на нашу думку, була продовжена і тоді, коли ідея унії з Польщею зазнала поразки, а натомість постало нове територіальне й політичне утворення - Малоросія або Гетьманщина. В цей час гетьман і нащадки козацької старшини, які намагались досягти шляхетського статусу, вже не прагнули представляти Військо Запорозьке. Новостворена шляхта перебрала на себе роль захисника Вітчизни - Гетьманщини та її конституційного ладу. Українська еліта вважала Малоросію окремою державою із власним кордоном та інституціями і опиралася спробам нав'язати унітарною Російською імперією зразки політичного життя. Григорій Полетика та інші представники української знаті висунули кілька проектів реформ, намагаючись зберегти автономію Гетьманщини, малоросійські права і вольності. Проте такими заходами не вдалося зупинити занепад гетьманських інституцій. Більше того, права російського дворянства, повне закріпачення селянства та безпрецедентні перспективи швидкого просування на імперській службі схиляли українську еліту інтегруватися до імперської системи.

Крім того у XVIII ст. була здійснена спроба легітимації шляхти (еліти): за підтримки гетьмана К. Розумовського Глухівська рада 1763 року розглядала Гетьманщину як цілком окрему від Росії територію - країну з власними кордонами, урядом та економічною політикою. Козацька еліта прагнула повернути звичай, за яким при обранні нового гетьмана цар підтвердив би Переяславську угоду (“Статті Б. Хмельницького”), поновлюючи, таким чином, договірні відносини між царем, гетьманом та українською знаттю. З іншого боку, шляхта пропонувала перетворити Раду старшин на шляхетський Сейм. Створення Сейму забезпечило б контроль еліти над внутрішнім життям Гетьманщини, сприяло б легітимації шляхти і зменшенню ролі Гетьмана у політичних справах. До того ж українська еліта намагалася набути рівноправного з російськими чинами статусу не лише в Гетьманщині, але й у межах всієї Російської імперії. Однак такі плани української шляхти суперечили політиці Катерини II. Російська влада не визнавала її прав і впроваджувала єдину модель адміністрації в імперії. Як відомо, з часом посада гетьмана в Україні була анульована, всі українські інституції були ліквідовані, а управляти Гетьманщиною став російський генерал-губернатор Петро Румянцев. Водночас із запровадженням у 1775 році губернського регламенту почалось визнання центральною владою української еліти.

Зі знищенням офіційних інституцій Гетьманщини українська еліта все більше інтегрувалася в імперське середовище. Наприкінці XVIII ст. українська шляхта повністю перейняла імперську культуру, яка водночас була космополітичною та російською. Починаючи з 60-х років XVIII ст. Гетьманщина переживала кризу української інституційності: відбувався наступ на конституційний устрій, що понад століття дозволяв Гетьманщині зберігати автономію, мати власне військо, армію, податкову систему й судові органи.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. відбувається інкорпорація української шляхти в російське дворянство. При цьому чіткого критерію російського уряду щодо визнання українських чинів не було, тому реєстрацію українських дворян супроводжували різні зловживання - хабарі, фальшування родоводів, підробка документів [12]. У результаті чисельність нових дворян швидко зростала, сягнувши 23-25 тисяч. Одночасно відбувалося закріпачення українського селянства. Цікаво, що українська еліта не просто інкорпорувалася в російське дворянство, але й претендувала на права давньої шляхти, які значно перевершували права російського дворянства.

Через інкорпорацію і залучення козацької знаті на імперську службу створювалась тісна інтеграція з Росією. Наслідком цього було поширення імперських інституцій у Гетьманщині й формування фактичної залежності української знаті від місцевих та імперських урядових посад. Як правило, представники українських родин робили чудову кар'єру на урядовій службі. Цьому сприяло не в останню чергу те, що після закінчення Київської академії, Чернігівської чи Переяславської колегій вони мали набагато кращу освіту, ніж це було в Росії. Українська знать мала кращі знання і була краще підготовлена до роботи на різних посадах чиновників у російському уряді. Не можна забувати, що кар'єрному росту представників української знаті сприяла і протекція Олександра Безбородька або Петра Завадовського, а також тісні міжособистісні зв'язки в середовищі української еліти.

Інституції, які сформувались у Гетьманщині завдяки діяльності української еліти, відіграли свою позитивну роль у розвитку українського суспільства. Проте їх політична вага помітно зменшувалась зі зміцненням російської держави, поширенням її впливу на українських землях. Поступово відбувався занепад, а то й повне відмирання українських інституцій. Остання Рада старшин, яка прийняла самостійне рішення у справах Гетьманщини, зібралася в 1763 році. Натомість в Україні проводились реформи щодо інтеграції Гетьманщини в імперські структури. Змінились також і функції, які виконували традиційні козацькі організації. Так, членство у Значному військовому товаристві дедалі більше розглядалося як почесний чин, а саме воно було позбавлено будь-якого реального впливу. Це повністю суперечило організаційним принципам і призначенню військового товариства.

Асиміляторська політика російської імперії щодо України призвела до того, що українська еліта пов'язувала своє майбутнє з долею імперії в цілому. Ставши частиною імперських соціальних та політичних структур і увійшовши до придворного товариства й до системи імперської влади загалом, українська аристократія все дальше відходила від українства, від своїх національних коренів. Таким шляхом пішли видатні постаті Гетьманщини і Російської імперії - Олександр Безбородько, Петро Завадовський, граф Іван Гудович, Дмитро Трощинський, граф ( а пізніше - князь) Віктор Кочубей, Григорій Милорадович та ін.

Друга частина української еліти (вона була більшою), хоч і визнавала Україну частиною імперії, прагнула до узгодження імперського ладу з місцевими правовими й адміністративними практиками. Ця еліта була традиціоналістською у своїх історичних і духовних пріоритетах, вона пам'ятала своє історичне минуле. Її поведінку та вчинки визначала історична пам'ять, що, по суті, було прихованою критикою сучасності.

І, нарешті, найрадикальнішою була група української еліти, яка прагнула визволити Гетьманщину з неволі, і навіть звернутися по допомогу до іншої держави (В. Капніст). Ця еліта виступала за відновлення козацького війська і судової системи Гетьманщини. Проте опозиційні тенденції в середовищі української еліти хоч і затримали, але не могли зупинити поступову асиміляцію української шляхти російським дворянством. Незважаючи на стійкість певних місцевих традицій, у підсумку фактори на користь інтеграції виявилися значно сильнішими.

Можна констатувати, що причиною втрати українською елітою своїх прав і привілеїв, свого статусу загалом, була незавершеність її розвитку. Безперечно, як соціальній групі українській еліті були притаманні внутрішня організація, конституційні засади, достатньо сформовані політичні погляди. Однак, по- перше, вони не були санкціоновані столітніми традиціями, а отже, не мали такої ж легітимності, яку мала, наприклад, польська чи угорська шляхта. А по-друге, ті шляхетські традиції, що встигли оформитися, були згодом послаблені внаслідок реалізації в Україні російської політики і російського стилю життя. Крім того втрачалась монолітність українства внаслідок напливу нових членів під час інкорпорації української шляхти у російське дворянство. По-третє, втраті окремішності й перспектив самостійного розвитку сприяла релігійна, культурна й мовна близькість між українцями та росіянами. Сучасники, звісно, бачили і відчували певні відмінності між росіянами і українцями, проте не вважали їх значними. В результаті українська еліта успішно засвоїла новоутворену російську імперську культуру. До того ж досить успішно творилася колективна міфологія української еліти: вірна служба цареві уявлялась для неї як найвища честь. Більше того, українська знать не уявляла жодної іншої альтернативи, ніж служіння цареві.

Загалом інтеграція та часткова асиміляція української еліти у суспільство Російської імперії суттєво вплинула на подальший розвиток України. Асиміляція української еліти іншою культурою означала втрату перспектив на самостійний розвиток, на формування національної держави у XVIII ст., в кінцевому рахунку - втрату національної ідентичності. Зі знищенням офіційних інституцій Гетьманщини українська еліта все більше інтегрувалася в імперське середовище. Не останню роль у трансформаціях національної інституційності, у процесі формування української ідентичності зіграв ще один важливий фактор - відсутність традицій української державності та державотворчої політики української еліти. Силою, що згодом компенсує потребу у національному розвитку, буде інтелігенція. Тому подальший національний рух, становлення і зміцнення національної ідентичності спирався не на історичну легітимність, а на культурну українофільську лінію української інтелігенції.

Асиміляція значної частини української знаті суспільством Росії стала найголовнішою причиною того, що традиційна українська еліта втратила лідерство у національному розвитку. Однак спадщина української еліти все ж справила значний вплив на розвиток модерної української національної свідомості. Як зазначає З. Когут, незважаючи на те, що у XVIII ст. відбулася інтеграція української еліти з російським суспільством, поступово відбувалася кристалізація малоросійської свідомості й формувалася українська - “малоросійська” ідентичність. Козацька еліта, що з'явилася у другій чверті XVIII ст., стала соціальною базою цієї свідомості [15, с. 77].

Таким чином, у XVIII ст. здійснювалася глибинна трансформація української знаті, відбувався процес інкорпорації її з російським дворянством і досягалась тісна інтеграція з російськими імперськими структурами. Інституції Гетьманщини поступово стали нежиттєздатними, українська еліта вже не репрезентувала все українство, а вважала себе лише представником окремого регіону, включеного до імперської системи.

Трансформації, що відбувалися в середовищі козацької еліти, відображали непростий шлях розвитку українського соціуму і формування української державності.

Можна стверджувати, що українська нація, як і більшість європейських націй, не лише стала наслідком природно-історичного розвитку, але й свідомо формувалась зусиллями української політичної та військової еліти, передусім, козацької. Вагомим результатом її діяльності було становлення українських інститутів, функціонування яких у XVI-XVIII ст. стало свідченням хоч і обмеженого, але національного будівництва в Україні.

козацтво політичний гетьманський влада

Список використаних джерел

1. Акты, относящиеся к истории Западной России. Т.4. - СПб: Тип.Э. Праца, 1851. - 529 с.

2. Архив Юго-Западной России. Т.1.Ч.1. - К.: Университетская типография, 1859. - С.640.

3. Грабович Г. До історії української літератури / Г.Грабович. - К.: Критика, 2о0з. - 631 с.

4. Грушевський М. Ілюстрована історія України / М.Грушевський. - Київ-Львів, 1913. - 524 с.

5. Грушевський М. Історія України - Руси: в 11 т., 12 кн. / М.Грушевський. - К.: Наукова думка, 1995. - Т.9, Ч.2. - 1995. - 871 с.

6. Документи Богдана Хмельницького / упор. І.Крип'якевич та І.Бутич. - К.: Видавництво Академії наук УРСР, 1961. - 740 с.

7. Історія українського козацтва: нариси у 2-х т. / відп. ред. В.А.Смолій. - К.: Вид. дім “КМ академія”, 2О06. -Т.1. - 2006. - 799 с. - Бібліогр.: с.690- 781.

8. Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.: вид. друге, випр. і доповн. / І.Крип'якевич. - Львів: Світ, 1990. - 408 с.

9. Мицик Ю. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. / НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства / Ю.Мицик. - Дшпропетровськ: Дніпро, 1996. - 262 с.

10. Могила П. Катехизис. Оригінал 1645 року / П.Могила. - К.: Воскресіння; Париж, 1996. - 288 с.

11. Переяславська угода 1654 року: історичні уроки для українського народу. Аналітичні оцінки Національного інституту стратегічних досліджень. - К., НІСД, 2004. - 13 с.

12. Петрук Н.К. Українська духовна культура ХУІ-ХУІІ ст.: соціальна організація і формування простору національного буття / Н.К.Петрук. - Хмельницький, 2007. - 288 с.

13. Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимності гетьманської влади в Україні / С.Плохій // Mediava- Ііа исгаіиіса: ментальність та історія ідей. Т.3. - К., 1994. - С.92-97.

14. Сисин Ф. Поняття нації в українській історіографії 1620-1690 років / Ф.Сисин // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип.1. - К., 1992. - С.61-63.

15. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХУП-ХУІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації / В.А.Смолій, В.С.Степенков. - К.: Альтернативи, 1997. - 367 с.

16. Українська література ХУІІ ст. / ред. О.В.Мишанич. - К.: Наукова думка, 1987. - 605 с.

17. Українська політична нація: Ґенеза, стан, перспективи / за ред. В.С.Крисаченка; нац. ін-т стратег. досл. - К., 2003. - 631 с.

18. Фігурний Ю. Українські етнічні, державотворчі і націєтворчі процеси (сер. XVI-XVIII ст.) в українознавчому вимірі / Ю.Фігурний. - К.: ННДІ- УВІ, 2011. - 142 с.

19. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: у 3 т. / Д.І.Яворницький. - К.: Наук. думка, 1990. - Т.1. - 1990. - 581 с.

20. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. /Яковенко. - К.: Критика, 2002. - 415 с.

References

1. Akty, otnosjashhiesja k istorii Zapadnoj Rossii. - SPb: Tip. Je.Praca, 1851. - T.4. - 529 s.

2. Arhiv Jugo-Zapadnoj Rossii. -K.: Universitetskaja tipografija, 1859. - T.1. - Ch.1. - S.640.

3. Grabovych G. Do istorii' ukrai'ns'koi' literatury / G.Grabovych. - K.: Krytyka, 2003. - 631 s.

4. Grushevs'kyj M. Iljustrovana istorija Ukrai'ny / M.Grushevs'kyj. - Kyi'v-L'viv, 1913. - 524 s.

5. Grushevs'kyj M. Istorija Ukrai'ny - Rusy: v 11 t., 12 kn. / M.Grushevs'kyj. - K.: Naukova dumka, 1995. - T.9. - Ch.2. - 1995. - 871 s.

6. Dokumenty Bogdana Hmel'nyc'kogo / upor. Kryp'jakevych ta I.Butych. - K.: Vydavnyctvo Akademii' nauk URSR, 1961. - 740 s.

7. Istorija ukrai'ns'kogo kozactva: narysy u 2-h t. / vidp. red. VA. Smolij. - K.: Vyd. dim “KM akademija”, 2006. - T.1. - 2006. - 799 s. - Bibliogr.: s.690-781.

8. Kryp'jakevych I. Bogdan Hmel'nyc'kyj.: vyd. druge, vypr. i dopovn. / I.Kryp'jakevych. - L'viv: Svit, 1990. - 408 s.

9. Mycyk Ju. Dzherela z istorii' Nacional'no- vyzvol'noi' vijny ukrai'ns'kogo narodu seredyny XVII st. / NAN Ukrai'ny, Instytut ukrai'ns'koi' arheografii' ta dzhereloznavstva / Ju.Mycyk. - Dnipropetrovs'k: Dnipro, 1996. - 262 s.

10. Mogyla P. Katehyzys. Oryginal 1645 roku /P.Mogyla. - K.: Voskresinnja; Paryzh, 1996. - 288 s.

11. Perejaslavs'ka ugoda 1654 roku: istorychni uroky dlja ukrai'ns'kogo narodu. Analitychni ocinky Nacional'nogo instytutu strategichnyh doslidzhen'. - K., NISD, 2004. - 13 s.

12. Petruk N.K. Ukrai'ns'ka duhovna kul'tura XVI-XVII st.: social'na organizacija i formuvannja prostoru nacional'nogo buttja / N.K. Petruk. - Hmel'nyc'kyj, 2007. - 288 s.

13. Plohij S. Bozhestvenne pravo get'maniv: Bogdan Hmel'nyc'kyj i problema legitymnosti get'mans'koi' vlady v Ukrai'ni / S.Plohij // Mediavalia ucrainica: mental'nist' ta istorija idej. - K., 1994. - T.3. - S.92-97.

14. Sysyn F. Ponjattja nacii' v ukrai'ns'kij istoriografii' 1620- 1690 rokiv / F.Sysyn // Ukrai'na: kul'turna spadshhyna, nacional'na svidomist', derzhavnist'. - K., 1992. - Vyp.1. - S.61-63.

15. Smolij V.A., Stepankov V.S. Ukrai'ns'ka derzhavna ideja XVII-XVIII stolit':problemy formuvannja, evoljucii', realizacii' / V.A. Smolij, V.S. Stepenkov. - K.: Al'ternatyvy, 1997. - 367 s.

16. Ukrai'ns'ka literatura XVII st. / red. O.V Myshanych. - K.: Naukova dumka, 1987. - 605 s.

17. Ukrai'ns'ka politychna nacija: G'eneza, stan, perspektyvy / za red. V.S. Krysachenka; nac. in-t strateg. dosl. - K., 2003. - 631 s.

18. Figurnyj Ju. Ukrai'ns'ki etnichni, derzhavotvorchi i nacijetvorchi procesy (ser.XVI- XVIII st.) v ukrai'noznavchomu vymiri / Ju.Figurnyj. - K.: NNDIUVI, 2011. - 142 s.

19. Javornyc'kyj D.I. Istorija zaporiz'kyh kozakiv: u 3 t. / D.I. Javornyc'kyj. - K.: NaUk. dumka, 1990. - T.1. - 1990. - 581 s.

20. Jakovenko N. Paralel'nyj svit. Doslidzhennja z istorii' ujavlen' ta idej v Ukrai'ni XVI-XVII st. /N.Jakovenko. - K.: Krytyka, 2002. - 415 s.

Размещено на Allbest.ru