Постать Володимира Мороза в дисидентському русі України

Размещено на http://www.allbest.ru

Волинський національний університет імені Лесі Українки (Луцьк, Україна)

Постать Володимира Мороза в дисидентському русі України

Ленартович О.Ю., доктор історичних наук,

професор кафедри історії України та археології,

Стаття присвячена Валентину Яковичу Морозу, волинянину, політв'язню, активному учаснику дисидентського руху, автору понад 100 праць, доктору Гуманітарних наук Державного Коледжу Джерсі, члену Об'єднання українських письменників «Слово», почесному громадянину Волині з 2017р.

Він народився 15 квітня 1936 р. в селі Холонів (Волинське воєводство, Польська республіка) за сучасним адміністративно-територіальним поділом Горохівського району Волинської області в селянській сім'ї. Після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського університету, пізніше заочної аспірантури.

Працював завучем і вчителем сільської школи. З 1964 р. доля тісно пов'язала його з Луцьком де він працював викладачем Луцького педінституту. Саме тут В. Мороз почав роботу над кандидатською дисертацією яка була присвячена репресіям польської влади стосовно членів КПЗУ (луцький процес 1934 р.) в Луцьку відбувся і перший судовий процес над ним. Заарештований у вересні 1965 р. за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) в січні 1966 р. В. Мороз був засуджений до 4 років таборів суворого режиму. Відбував покарання в Мордовії де написав та опублікував через самвидав працю «Репортаж із заповідника імені Берія».

Відбувши покарання вже через 9 місяців після звільнення знову був заарештований та засуджений на 9 років ув'язнення і 5 років заслання. Лише під тиском світової громадськості В. Мороза звільнили у 1979 р. Його та ще чотирьох дисидентів обміняли на двох радянських шпигунів.

Почався тривалий період еміграції. Спочатку він оселився в США, згодом Канаді. Викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал «Анабазис». В Україну зміг повернутися лише у квітні 1990 р. З 1997 р. проживав у Львові працював викладачем у Львівському державному університеті фізичної культури. Помер 16 квітня 2019 р. Похований на Личаківському кладовищі.

Ключові слова: інакодумство, дисидентський рух, репресії, відлига, самвидав.

The figure of Volodymyr Moroz in the dissident movement in Ukraine

Lenartovich O. Yu.,

doctor of Historical Sciences, Professor of the

Department of History, Ukraine and Archeology of Lesya Ukrainka Volyn National University

(Lutsk, Ukraine)

The article is dedicated to Valentin Yakovlevich Moroz, a Volyn resident, political prisoner, active participant in the dissident movement, author of more than 100 works, Doctor of Humanities at Jersey State College, member of the Association of Ukrainian Writers «Slovo», honorary citizen of Volyn since 2017.

He was born on April 15, 1936 in the village of Kholoniv (Volyn Voivodeship, Republic of Poland) according to the modern administrative-territorial division of the Gorokhiv district of the Volyn region into a peasant family. After graduating from school he entered the history department of Lviv University, later part-time graduate school. He worked as a headmaster and teacher at a rural school. Since 1964, fate has closely connected him with Lutsk, where he worked as a teacher at the Lutsk Pedagogical Institute. It was here that V. Moroz began work on his dissertation, which was devoted to the repression of the Polish authorities against members of the CPSU (Lutsk trial of1934) in Lutsk, and the first trial over him took place. Arrested in September 1965. for st. 62 of the Criminal Code of the Ukrainian SSR (antiSoviet agitation and propaganda) in January 1966 V. Moroz was sentenced to 5 years in a concentration camp. He served his sentence in Mordovia, where he wrote and published a self-published work «Reportfrom the Beria Nature Reserve.» After serving his sentence nine months after his release, he was arrested again and sentenced to 9 years in prison and 5 years in exile. Only under pressure from the world community V. Moroz was released in 1979. . He and four other dissidents were exchanged for two Soviet spies. A long period of emigration began. He first settled in the United States, then Canada. He taught at Harvard University, published the magazine «Anabasis». He was able to return to Ukraine only in April 1990. From 1997 he lived in Lviv and worked as a lecturer at the Lviv State University of Physical Culture. He died on April 16, 2019. He was buried in Lychakiv Cemetery.

Keywords: dissent, dissident movement, repressions, thaw, samizdat.

Основна частина

15 квітня 1936 р. в селі Холонів (Волинське воєводство, Польська республіка) за сучасним адміністративно-територіальним поділом Го- рохівського району Волинської області в селянській сім'ї народився В. Мороз [1].

В дитячі роки йому довелося пережити лихоліття Другої світової війни, підлітком він став свідком збройної боротьби між радянською владою та українським національно-визвольним рухом. Патріотичне виховання, жорстока політика влади стосовно українських патріотів, підміна понять та фальсифікація української історії, відсутність свободи слова та совісті в СРСР спонукали його до пошуку правди і справедливості. Звичайний сільській хлопець міг залишитися нікому невідомим працюючи в колгоспі чи робітником на заводі але він обрав інший шлях. Прагнення до саморозвитку, пошук відповідей на болючі питання які стосувалися суспільно-політичного становища України в СРСР, невідповідність між деклараціями та реаліями радянського суспільства спонукало юнака до вступу на історичний факультет Львівського університету який він успішно закінчив у 1958 р. [2].

Трудова кар'єра В. Мороза розпочалася із роботи в загальноосвітній середній школі на Волині. Спочатку він викладав історію пізніше працював заступником директора поєднуючи адміністративну роботу з викладацькою. Відчуваючи внутрішню потребу займатися історичною наукою він змінює місце роботи. З лютого 1963 р. влаштовується до Луцького, а з вересня і до Івано-Франківського педагогічних інститутів де викладає курс новітньої історії. Одночасно він працює над кандидатською дисертацією вступивши в аспірантуру на заочну форму навчання. Тема яку він обрав стосувалася процесу 1934 р. який відбувся в Луцьку над членами КПЗУ Тема дослідження відповідало класичним кліше які застосовувала радянська влада стосовно Польщі міжвоєнного періоду і була сформульована наступним чином: «Луцький процес 1934 року - зразок революційної співдружності польського і українського народів у спільній боротьбі проти фашистського режиму панської Польщі». На нашу думку В. Мороз пішов на компроміс - скористався єдиною можливістю дослідити проблему пов'язану із боротьбою українців за державний суверенітет адже КПЗУ асоціювалася із націонал-комунізмом і оприлюднити власну працю. Нажаль захистити дисертацію В. Мороз не встиг. На заваді став арешт приводом до якого стала його діяльність пов'язана із поширенням творів дисидентів так званого «самвидаву».

Арешт відбувся 1 вересня 1965 р. Звинувачення інкримінувало В. Морозу ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда). Суд відбувся у м. Луцьку в січні 1966 р. На лаві підсудних поруч із ним опинився його колега Д. Іваненко. Не дивлячись на надуманість інкримінованих звинувачень, на те, що «свідки» їхньої «злочинної» діяльності на судовому процесі одностайно стали на сторону засуджених, вирок ухвалили. Валентина Мороза засудили на 4 років таборів суворого режиму, а Дмитра Іваненка - на 2 роки [3, с. 89]. Цей судовий процес став першим у низці інших. Період хрущовської відлиги закінчився, натомість поверталися репресії стосовно інакодумців навіть якщо їхня діяльність не носила політичного характеру і обмежувалася культурницькою площиною. З іншого боку дії влади спонукали багатьох дисидентів до політичної боротьби за громадянські права в СРСР. Це було перше масштабне репресування української інтелігенції після Другої світової війни (Другим можна вважати Генеральний погром 1972 року [4, с. 2], а третім, і напевно, за масовістю й останнім, ліквідацію Української Гельсінської Групи) [5, с. 161-162].

Реакцією на арешти став публічний демарш української інтелігенції. Підчас презентації фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у новозбудованому кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 р. Після виступу режисера слово взяв І. Дзюба. Він повідомив присутніх, що в Україні відбуваються таємні арешти серед молодої інтелігенції, назвав прізвища заарештованих. Це викликало бурхливу реакцію присутніх які висловили власну підтримку арештованим. Відбулося щось подібне до демонстрації. Протест проти влади був відкритим і досить різким.

Засуджений за антирадянську агітацію та пропаганду В. Мороз відбував термін покарання у таборі ЖХ-385/17-А в Мордовії (РФ). Цей період став для нього важким випробуванням. В. Мороз не зламався, не каявся перед владою. Маючи важку вдачу він різко реагував на заяви колег дисидентів про необхідність вдосконалити радянське суспільство, другорядність і неможливість боротьби за державний суверенітет України. Власні думки він виклав у праці «Репортаж із заповідника імені Берії» яку вдалося поширити в «самвидаві». Після звільнення у 1969 р. він продовжив власну творчу діяльність. Побачило світ його есе «Серед снігів», «Хроніка опору». В цих працях автор засуджував тоталітарну сутність радянської влади яка поневолює людину, нищить її, денаціоналізує знищуючи культурну спадщину і фальсифікуючи історію. Його заклик до опору фактично є закликом до національно-визвольної боротьби. Важливим завданням для В. Мороза стало поширення інформації про арешти дисидентів, «самвидавних» праць. Він долучається до видавництва «Українського вісника» як один із провідних авторів. За його участі опубліковані випуски від 1 по 6 у період 1970-1972 рр. В цей час В. Мороз відбував наступний термін покарання.

Звільнений у 1969 р. вже через 9 місяців він знову був заарештований. Причиною стали вищезгадані твори. Влада вважала діяльність В. Мороза вкрай небезпечною. Його перебування на свободі загрожувало поширенням антирадянських настроїв серед населення тому його ув'язнюють. Валентин Мороз був засуджений до 9 років ув'язнення і 5 років заслання, як «особливо небезпечний рецидивіст» [3, с. 95].

Сам дисидент не дивлячись на цей повторний арешт відзначав з властивою йому непохитністю і оптимізмом: «Найбільшим сюрпризом минулого десятиріччя було те, що арешти 1965 р. не загальмували, а прискорили українське відродження. Ера великого страху минула. Арешти не налякали, а викликали велику зацікавленість не тільки в Україні, але й в усьому світі» [3, с. 88].

Першу частину ув'язнення В. Мороз відбував у Владимирській в'язниці де два роки його утримували в одиночній камері. У 1974му році витримав 5-місячну голодівку, домагаючись переведення з тюрми до табору. Після інтерв'ю дружини Мороза зарубіжним журналістам, цей факт викликав хвилю підтримки дисидента по всьому світу. Врешті він домігся свого і був етапований до табору суворого режиму в Мордовію. Тут він проявив себе неоднозначно. З одного боку брав участь в голодівках та акціях протесту які організовували в'язні, а з іншого дозволяв собі різкі заяви щодо інших ув'язнених, зокрема і росіян та євреїв. Така поведінка провокувала внутрішній конфлікт між дисидентами і стала причиною створення в 1977 р. спеціального Комітету ув'язнених, до якого увійшли визнані авторитети в табірному середовищі -- священик В. Романюк, публіцист Е. Кузнєцов та письменник Д. Шумук. Комітет звинуватив В. Мороза в розпалюванні національної ворожнечі та неповазі до поглядів товаришів по нещастю і виніс сувору догану за поведінку, не гідну статусу політв'язня. Комітет навіть вимагав піддати в'язня Мороза загальному бойкоту і не згадувати його імені в самвидаві та інших матеріалах [4, с. 18].

Процес звільнення В. Мороза став безпрецедентним за розмахом активності громадськості в світі. Так, 17 червня 1970 р. майбутня співзасновниця УГГ, відома громадська діячка

O. Мешко на захист дисидента звертається з листом до голови ПВР УРСР Ляшка, голови КДБ УРСР Нікітчека і депутата Б. Патона [5, с. 18]. Вона отримала усну відповідь на клопотання у вигляді погроз на власну адресу. В. Романюк (у майбутньому Патріарх Володимир) теж виступив на його захист. У відповідь влада заборонила священику правити службу Божу, а в січні 1972 р. засудила його до 7 років таборів особливого режиму і 3 років заслання [1].

У червні 1974 р. російський правозахисник А. Сахаров звернувся до Л. Брєжнєва та P. Ніксона окремим листом на захист В. Мороза. 30 жовтня 1975 р. В. Овсієнко, сам при тому перебуваючи в ув'язненні пише заяву Комітету захисту прав людини при організації об'єднаних Націй в якій вимагає звільнення з тюрем політв'язнів, у тому числі, В. Мороза [7, с. 294].

1 червня В. Мороз в знак протесту оголосив голодування. Інформація про цей вчинок поширилася світом. На його захист виступили Міжнародний Пен-клуб, Міжнародна Амністія, Міжнародна Ліга захисту прав людини, Комітет захисту прав радянських політв'язнів «Нью-Йорк». Товариство української студіюючої молоді створило у Вашингтоні і Торонто комітети захисту В. Мороза, які організовували одноденні голодування студентів перед радянськими представництвами, збір підписів на його захист, кампанію в пресі. У вересні 1974 р. в справі В. Мороза сенатор конгресу США Г. Джексон особисто звернувся до Л. Брежнєва, у жовтні це зробили 9 парламентарів Великобританії, потім уряд Канади. Звільнення вимагала громадськість Франції, Німеччини, Норвегії, Швеції, Австрії [5, с. 156].

Активна позиція української та світової громадськості мала ефект. У квітні 1979 р.

В. Мороза разом із іншими чотирма дисидентами обміняли на двох агентів КДБ заарештованих в США за шпигунську діяльність. Для В. Мороза почався новий період в житті - період еміграції [8, с. 307].

За кордоном В. Мороза зустріли як героя. Він з дружиною, яка приїхала до нього, оселився в США, викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал «Анабазис», вів щотижневу радіопрограму в Торонто. Однак його скандальна поведінка, ексцентричність, безкомпромісність відштовхнули від нього західну громадськість і з часом про нього перестали згадувати. У 1981 р. переїхав до Канади, отримавши громадянство [4].

У грудні 1992 р. повернувся до Львова. Був професором, завідувачем кафедри українознавства в Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова, професором кафедри українознавства Львівського державного інституту фізкультури, викладачем політології Львівської філії Української академії державного управління при Президентові України. Своєрідно, зі своїм прямолінійним сарказмом він коментував цей крок у інтерв'ю «Галицьким Контрактам»: «переїхав до Канади, перечекав там дощ та й повернувся. Діаспора й досі вважає, що я дурний. Бо ж я поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не збираюся» [9].

Висновок

Процеси державотворення в Україні він сприймав критично. В його розумінні державі не вистачає людей нової якості «аристократів духу». Найбільшим лихом України він вважав те, що «постійні лихоліття зробили нас нацією плебеїв». Разом з цим історик дорікає у не- амбіційності держави, більш того, визнаючи те, що це вже стало для нації ледь не закономірністю: «З давніх-давен великою помилкою України є те, що ми тільки боронимось і ніде не висуваємо претензій. Інші не бояться висувати» [10]. В останні роки життя В. Мороз видав тритомну монографію «Україна у двадцятому столітті». Помер 16 квітня 2019 р. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.

дисидентський мороз репресування інтелігенція

Список використаних джерел

1. https://helsinki.org.ua/artides/pro-valentyna- moroza/

2. https://zaxid. net/u_lvovi_pomer_vidomiy_ ukrayinskiy_disident_valentin_moroz_n1479708

3. Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987) Харківська правозахисна група; Худож. - оформлювач Захаров Б. Харків: Фоліо, 2003. - 144 с.

4. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/ kviten/15/1936-narodyvsya-valentyn-moroz-istoryk- i-dysydent

5. Не відступлюся!: До 100-річчя Оксани Яківни Мешко. Харківська правозахисна група; Упоряд. В. В. Овсієнко, О. Ф. Сергієнко; Худож.- оформлювач Б. Є. Захаров. Харків: Фоліо, 2005. - 344 с.

6. Касьянов Г Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. К.: Либідь, 1995. - 224 с.

7. Овсієнко В. В. Світло людей: Мемуари та публіцистика: У 2 кн. Кн.2. Харків: Харківська пра- возахисна група; К.: Смолоскип, 2005. - 352 с.

8. Овсієнко В. В. Світло людей: Мемуари та публіцистика: У 2 кн. Кн.1. Харків: Харківська пра- возахисна група; К.: Смолоскип, 2005. - 352 с.

9. Інтерв'ю О. Швагуляк-Шостак. Галицькі контакти № 29, липень 2000 р.

10. Інтерв'ю А. Лазарєвої «Ми звикли жити без претензій». Молодь України №21 (16820), вівторок, 7 квітня 1992 р.- С.2.

References

1. https://helsinki.org.ua/artides/pro-valentyna- moroza/

2. https://zaxid. net/u_lvovi_pomer_vidomiy_ ukrayinskiy_disident_valentin_moroz_n1479708

3. Zakharov B. Narys istorii dysydentskoho rukhu v Ukraini (1956-1987) Kharkivska pravozakhysna hrupa; Khudozh. - oformliuvach Zakharov B. Kharkiv: Folio, 2003. -144 s.

4. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/ kviten/15/1936-narodyvsya-valentyn-moroz-istoryki-dysydent

5. Ne vidstupliusia!: Do 100-richchia Oksany Yakivny Meshko. Kharkivska pravozakhysna hrupa; Uporiad. V. V Ovsiienko, O. F. Serhiienko; Khudozh.- oformliuvach B. Ie. Zakharov. Kharkiv: Folio, 2005. - 344 s.

6. Kasianov H. Nezghodni: ukrainska intelihentsiia v rusi oporu 1960-80-kh rokiv. K.: Lybid, 1995. - 224 s.

7. Ovsiienko V. V Svitlo liudei: Memuary ta publitsystyka: U 2 kn. Kn.2. Kharkiv: Kharkivska pravozakhysna hrupa; K.: Smoloskyp, 2005. - 352 s.

8. Ovsiienko V. V Svitlo liudei: Memuary ta publitsystyka: U 2 kn. Kn.1. Kharkiv: Kharkivska pravozakhysna hrupa; K.: Smoloskyp, 2005. - 352 s.

9. Interviu O. Shvahuliak-Shostak. Halytski kontakty № 29, lypen 2000 r.

10. Interviu A. Lazarievoi «My zvykly zhyty bez pretenzii». Molod Ukrainy №21 (16820), vivtorok, 7 kvitnia 1992 r. - S.2.

Размещено на Allbest.ru