Білорусь у другій половині XIX ст.: соціально-економічне і політичне становище

The economic and political situation of Belarus in the second half of the XIX century is considered. The aim of the article is to consider the socio-economic and political development of Belarus in the second half of the XIX century on the basis of a comprehensive and objective analysis. in the context of historical events. The study examines the most important economic and political issues that arose on the eve of the twentieth century. It tells about the formation of the Belarusian nation.

As a result, the author concludes that the period of Belarus 'joining the Russian Empire took a special place in the history of the Belarusian people. At this time, the necessary preconditions for the formation of the Belarusian national statehood were ripe.

The study is based on the use of a set of general scientific, structural-functional and historical methods.

Keywords: Belarus, economy, development, political situation, movement, nation.

Аграрна реформа в Білорусі зберегла привілейоване економічне й соціально-політичне становище великих землевласників, поміщиків. В їх руках залишалося більше половини усіх земель. В 1877 р. 50,3% земельних угідь належало дворянам, 11,2% - казні, церкві й іншим установам і тільки 33,4% складали селянські наділи. В поміщицькому землеволодінні значне місце займали великі маєтки, так звані латифундії: 2658 землевласників мали 84,3% всіх приватних земель. Князю Вітгенш- тейну належало приблизно 1 млн. десятин, князю Радзівілу - 150 тис., графу Потоцько- му - 121,6 тис., князю Паскевичу - 83,5 тис. десятин [3, с. 89].

Серед селян розподілення землі було таким: 295 тис. (59,9%) селянських господарств мали в середньому по 11,9 десятини; 157 тис. (32,1%) - від 15 до 20 десятин; і 39 тис. (8%) - більше 20 десятин землі (8,307). 60% селян з огляду на малоземелля, низьку культуру землеробства й недостатню забезпеченість робочою худобою не могли вести господарство прибутково [2, с. 101].

Навзагал реформа 1861 р., підірвавши основи кріпацької системи господарювання, створила умови для переходу до капіталістичного способу сільськогосподарського виробництва, котрий встановлювався в Білорусі упродовж 60-70-х рр. ХІХ ст. У нових, поре- формених умовах не всі поміщики змогли, як того вимагав час, перетворити свої господарства у великі, високо рентабельні товарні господарства. Для цього в більшості з них не було необхідних засобів, технічних пристосувань, механізмів, тяглової худоби, добрив і т. ін. - не було досвіду господарювання по-новому.

У 60-70 рр. ХІХ ст. в землеволодінні панувало трипілля. Плуги й металеві борони застосовувалися рідко. Сіялки, жниварки були лише в окремих маєтках. Як наслідок, більшість селян також не стали виробниками товарної сільськогосподарської продукції. До того ж малоземелля, грабункові викупні платежі, багаточи- сельні державні податки сприяли збереженню старих виробничих відносин. Селяни змушені були брати землі поміщиків і угіддя в оренду, в різноманітні позики, розраховуючись за це все відробітками й іншими повинностями.

Поява на світовому ринку дешевого зерна зі Сполучених Штатів Америки, Аргентини, Австралії призвела до падіння цін на нього. У 80-і роки в Білорусі ціни на жито, наприклад, впали в 2-2,5 рази. Внаслідок чого багато поміщицьких господарств не могли конкурувати на ринку, занепадали через низьку рентабельність. Такі господарства “обростали” боргами, закладалися в банках, а пізніше продавалися. Наприкінці 80-х років у Білорусі було закладено більше 3 млн. десятин поміщицької землі. В Мінській губернії в 1890 р. було закладено 763 маєтки, в 1895 р. - 1656, в 1900 р. - 2907 маєтків [4, с. 78].

Розпродаж великих земельних латифундій впливав на формування ринку ї земельної власності, хоча цей процес у Білорусі і стримувався відносно більшою, ніж у інших регіонах Росії, економічною стабільністю поміщицьких господарств, штучним насаджуванням великого землеволодіння російських поміщиків. Впливало на цей процес й виключення з нього єврейської буржуазії, представникам, якої заборонялося купувати землю. Якщо в 1877 р. єврейська буржуазія володіла тільки 5,1% усіх угідь Білорусі, то на початку ХХ ст. їй належало 16,5%. Це сприяло становленню нового типу сільськогосподарського виробництва - капіталістичного. Він полягав у найманні робітників (річному, терміновому, поденному та ін.), що обробляли землю інвентарем її володаря. Селянська біднота в процесі розорення і збідніння все частіше схилялася до продажу своєї робочої сили як до джерела існування. До кінця ХІХ ст. у Білорусі нараховувалося вже 140 тис. сільськогосподарських робітників [1, с. 55].

Дослідження в 1873 р. 362 волостей Білорусі показало, що в 173 із них постійно застосовується наймана праця. Такі господарства поступово набували підприємницького товарного характеру, в них запроваджувалися багатопільні сівозміни, купувалася породиста худоба, покращувалися знаряддя праці (металевий плуг, борони), сіялки, молотилки та інші машини [5].

Наприкінці ХІХ ст. відбулася переорієнтація сільського господарства Білорусі на тваринництво, головним чином, молочне. З 1883 р. по 1900 р. кількість великої рогатої худоби в поміщицьких господарствах зросла майже в два рази, а в Віленській і Мінській губерніях - в 2,3 рази. Покращилася продуктивність корів за рахунок розповсюдження голландської, симентальської та інших порід. Збільшення виробництва молока сприяло появі маслопереробних заводів, сироварень, продукція яких йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. До кінця ХІХ ст. в Білорусі було 200 підприємств, які виробляли до 650 тис. пудів масла й сиру на рік [1].

Важливим напрямком спеціалізації сільського господарства стало винокуріння. У 1893 р. в Білорусі було 404 винокурних заводи (невеликих, з числом працюючих до 10 чоловік), в 1905 р. їх кількість збільшилася до 536. Акцент на тваринництво сприяв змінам у структурі посівних площ: отримало розвиток травосіяння, культивувалися конюшина, віка, тимофіївка та ін. В господарствах Вітебської губернії й деяких повітах Віленської розвивалося вирощення льону [4, с. 70].

Промисловість Білорусі в перші два поре- формених десятиліття розвивалася повільно. Більшість підприємств залишалося на рівні дрібнотоварного виробництва й мануфактури.

Характерною рисою промислового розвитку Білорусі були порівняно невеликі розміри фабрично-заводських підприємств. У багато- чисельних дрібних містечках і містах Білорусі внаслідок історичних традицій і національної політики уряду було зосереджено велику кількість дрібних майстерень, які належали ремісникам, кустарям і дрібним торговцям. У них, як правило, працювали сам господар з членами сім'ї і два-три найманих робітники. На початку 60-х років ХІХ ст. в Білорусі було близько 10 тис. майстерень, в яких працювало до 35 тис. чоловік, у тому числі 10 тис. найманих робітників. Наприкінці століття нараховувалося 84 тис. майстерень з загальною кількістю зайнятих 144 тис. чоловік, у тому числі 67 тис. найманих робітники. Кількість промислових закладів мануфактурного типу з початку 60-х і до 90-х років зросла з 127 до 233. На них працювало 8,2 тис. робітників [6, с. 111].

Але в 80--90-і роки ХіХ ст. прискорився розвиток і фабрично-заводської промисловості. Соціально-економічний ефект її зростання полягав у розвитку великого машинного виробництва, що спонукало до формування промислового пролетаріату й буржуазії. Якщо в 1860 р. в Білорусі нараховувалося 30 фабрично-заводських підприємств, в 1879 р. - 46, то в 1900 р. - 799. Кількість робітників на відносно великих підприємствах досягнула 31,1 тис. [4].

У Білорусі отримали розвиток переважно лісопереробка, паперово-картонна, тютюнова, текстильна, шкіряна промисловість, виробництво будівельних товарів. Металообробна промисловість наприкінці ХІХ ст. була представлена 7 заводами, на яких працювало більше 600 чоловік. У 1900 р. працювало 19 державних залізничних майстерень з 4,5 тис. робітників. Робочий клас формувався за рахунок збіднілого селянства, міщан-кустарів, ремісників, дрібних торгівців.

Дрібні підприємства (без парових двигунів, з кількістю робітників до 15 чоловік) в 1860 р. давали майже 84% всієї промислової продукції Білорусі, мануфактури (підприємства з ручною працею, кількістю робочих 16 і більше чоловік) - 7%, фабричні (механізовані) виробництва - до 9% .[2, с. 98].

У другій половині ХІХ ст. в Білорусі почали будуватися залізниці -- першою було збудовано в 1862 р. Петербурзько-Варшавську магістраль (білоруський проміжок від Кузниці до Поріччя зайняв 50 верств). До 1866 р. були продовжені ще 245 верств по лінії Двінськ-- Полоцьк--Вітебськ, а в 70-і роки -- дві важливі для Білорусі залізниці: Московсько-Брестська (її проміжок Смоленськ--Мінськ--Брест був запущений 28 листопада 1871 р.) і Любаво- Роменська, які відповідно перетнули її територію з північного сходу на південний захід і з північного заходу на південний-схід. У 80-і роки ХІХ ст. почали діяти ряд нових залізничних ліній. Загальна протяжність залізниць на початку ХХ ст. склала 2837 верств [3, с. 134].

У цілому ж в Російському промислово-господарському комплексі кінця ХІХ - початку ХХ ст. Білорусь була порівняно відсталим районом. Причинами відставання була відсутність промислових запасів корисних копалин, конкуренція таких сусідніх промислово розвинутих районів, як центральний, петербурзький, прибалтійський, польський, в яких велика промисловість сформувалася раніше.

Розвиток промисловості сприяв зростанню міст. Розширялася сфера їх торгово-економічного впливу. Особливо успішно розвивалися ті з них, що стали залізничними вузлами або станціями. За своїм економічним значенням статусу головного міста Білорусі поступово набував Мінськ, населення якого в кінці століття нараховувало 90 тис. чоловік. У Вітебську в цей час проживало 65,9 тис., в Гродно

- 46,9, Бресті - 46,6, Могильові - 43,1, Гомелі

- 36,8, Бобруйську - 34,3, Пінську - 28,4 тис. чоловік. Загалом міське населення Білорусі з 1863 по 1897 рр. зросло з 330 до 648 тис. чоловік [5, с. 138].

З середини 70-х років ХІХ ст. почав посилюватися класово-політичний рух. Об'єктивно він носив революційно-демократичний характер і був спрямований проти пережитків кріпацтва. На чолі повстання опинилися різно- чинці-народники, прихильники теорії селянського соціалізму, розробленого О. Герценом і М. Чернишевським. Білоруські представники народницького соціалізму ігнорували етап буржуазно-демократичної революції, боротьби за утвердження й розвиток капіталізму. Вони висловлювалися за перехід до соціалізму шляхом селянської революції. Відомими представниками цього напрямку були уродженці Білорусі М. Судзіловський, А. Бонч- Осмоловський.

У 70-80-і роки ХІХ ст. народницькі гуртки діяли в Мінську, Могильові, Гродно, Пінську, Вітебську, Орші, Слуцьку. Ідейно й організаційно вони були пов'язані з “Землею і волею”, утвореною в Петербурзі в 1876 р. Після її розпаду в 1879 р. більшість білоруських гуртків підтримала прихильників “Чорного переділу”. Його лідер Г. Плеханов двічі відвідував Білорусь. У Мінську в 1881 р. було видано три номери газети “Чорний переділ” і газети для робітників “Зерно”. У 1882 р. білоруські народники перейшли на позиції “Народної волі”, яка вважала необхідною боротьбу за політичну волю із застосуванням навіть політичного терору. У 1881-1882 рр. в Білорусі діяла обласна організація “Народної волі”. У 1884 р. у Вільно була видана Програма робітників, членів партії “Народна воля” в “Північно-західному краї”, в якій помітним був марксистський вплив [7, с. 280].

У 80-і роки ХІХ ст. робітники все частіше заявляли про свої, відмінні від інших соціальних груп, політичні інтереси. Почали утворюватися гуртки робітників, в яких вивчали твори К. Маркса і його послідовників. Перший гурток такого спрямування утворив у Мінську студент Е. Абрамович. Влітку 1885 р. в марксистських гурток займалося вже 130 робітників. Поступово керівники гуртків В. Селюцький, С. Трусевич та інші поряд з вивчення марксистської теорії, почали переходити до агітації серед робітників [7].

У середині 90-х років ХіХ ст. у Мінську сформувалося дві соціал-демократичні групи, котрими керували Е. Гурвіч і П. Берман. Вони прагнули підготувати пропагандистів і добитися усвідомлення робітниками своєї історичної місії. До розуміння необхідності широкої пропаганди серед робітників з врахуванням їх повсякденних інтересів прийшли віленські соціал-демократи Я. Спорті й А. Кремер. У 1894-1896 рр. до масової економічної агітації перейшли соціал-демократи Вільно, Мінська, Шморгони, Ошмян, Вітебська, Бреста. В результаті розширився рух під гаслом підвищення оплати й покращення умов праці. У 18951897 рр. в Білорусі відбулося 114 сутичок, в яких брало участь 5 тис. робітників [6, с. 295].

У 1898 р. на з'їзді в Мінську представників петербурзької, московської й єкатеренбурзь- кої організацій Союзу боротьби за звільнення робітничого класу, Київської “Робочої газети” і Бунда (Всезагального єврейського союзу в Литві, Польщі і Росії) була утворена Російська соціал-демократична робоча партія, що сприяло поширенню політичних агітацій на місцях, у тому числі і в Білорусі. У 1898-1900 рр. робітничий рух охопив 21 населений пункт і порівняно з 1895-1897 рр. збільшився в 2,3 рази. Виступи робітників все більше й більше носили політичний характер. У 90-х років ХІХ ст. у робітничому русі Білорусі спостерігалася тенденція переходу від економічної до політичної боротьби.

Зміни в розвитку економіки, утвердження капіталістичних відносин у другій половині ХІХ ст. зумовили суттєві зміни в соціально- класовій структурі суспільства. Наприкінці століття населення Білорусі у соціально-класовому складу поділялося так: велика буржуазія, поміщики, вищі чиновники складали - 2,3%, середня заможна буржуазія - 10,4%, дрібні господарі - 30,8%, напівпролетаріат і пролетаріат - 56,5% [4, с. 90].

Позитивно на процесі національної консолідації білоруського етносу відобразилися зміни в соціально-політичній і духовній сферах життя у другій половині ХІХ ст. Усього на етнічних білоруських землях наприкінці ХІХ ст. проживало 5710 тис. білорусів, у тому числі 5408 тис. у Вітебській, Могилевській, Віленській, Мінській і Гродненській губерніях. Абсолютна більшість їх відносилася до селянського стану. У складі міського населення білоруси становила в середньому 14,5% [4].

У білоруських губерніях нараховувалося більше 3100 тис. росіян, поляків, українців, євреїв, литовців, латишів, татар. Польське й литовське населення проживало переважно в західній частині Віленської і Гродненської губерній, російське - в північних повітах Вітебської губернії. Євреї становили 13,8% усього населення Білорусі, в основному проживали в містечках і містах. На них припадало 53,5% усіх міщан. Близько 8 тис. татар проживало в Мінській губернії.

Суттєвою особливістю білоруського етносу до кінця ХІХ ст. був поділ його на православних і католиків. Перші в 1897 р. в Білорусі склали абсолютну більшість - 81,2%, другі - 18,8% населення (у тому числі в Віленській губернії - 58,8%, в Мінській і Вітебській - 9-10,5%, в Могилевській -2%) [2, с. 80].

Статистичні дані свідчать, що білоруська нація наприкінці ХІХ ст. поділялася на соціальні групи: велика буржуазія (купці, аграрна буржуазія, вищі чиновники) - близько 80 тисяч чоловік, або 1,4% всього населення; заможне населення (фільваркова шляхта, куркулі, духовенство, чиновники) - близько 1 млн. 500 тисяч чоловік, або 22,2% населення; пролетаріат і напівпролетаріат (робітники, ремісники, батраки) - 2 млн. 750 тисяч чоловік, або 49,4% населення [3, с. 110].

76% білорусів складав пролетаріат, напів- пролетаріат і селянська біднота (дрібні господарі), близько 24% - належало до експлуататорських класів. Це свідчило про те, що в Білорусі йшов інтенсивний процес формування основних класів буржуазного суспільства - буржуазії і найманих робітників.

Однією з найважливіших ознак нації є наявність єдиної мови. Відтак, старобілоруській літературній мові, на якій писали десятки діячів культури, переставали спілкуватися. Місцева знать, дворяни та інтелігенція переходили на польську мову. Білоруською мовою користувалися тільки селяни, частина збіднілої шляхти, робітники, що спричинило до забуття місцевих діалектів.

Таким чином, період входження Білорусі до складу Російської імперії зайняв особливе місце в історії білоруського народу. Цей час характеризувався змінами в політичній і соціально-економічній сферах життя білоруського народу, подальшому становленні його духовного, етнічно-національного настрою. Всі соціально-політичні проблеми, що постали перед тогочасним російським суспільством, тісно перепліталися з завданнями реалізації прагнень білоруського народу. Назрівали необхідні передумови для становлення білоруської національної державності.

Список використаних джерел

економічний політичний білоруський історія

1. Герасимович К. С. История Беларуси: пособие. Минск: Тетралит, 2013. 188 с.

2. Документы и материали по истории Белару- сии. Т. ІІІ. - Минск, 1953.

3. Хрестоматия по истории Беларуссии. С древнейших времен до 1917 г. Минск, 1977. 472 с.

4. История Беларуси / Под.ред. Г. Кохановского и др. Минск, 1997. 319 с.

5. История Беларуси: учеб.пос. В 2-х ч. Ч. 2. / под. ред. Я. Терещенка. Могилев: МГУ, 2005. 519 с.

6. Ковкель И. И., Ярмусик З. С. История Беларуси с древнейших времен до нашого времени. Минск, 2000. 592 с.

7. Чигринов П. Г. Очерки истории Беларуси. Минск, 2000. 463 с.

References

1. Gerasy'movy'ch K. S. Y'story'yaBelarusy': posoby'e. My'nsk: Tetraly't, 2013. 188 s.

2. Dokumentu y' matery'aly' poy'story'y' Belarusy'y'. T. III. - My'nsk, 1953.

3. Xrestomaty'yapoy'story'y' Belarussy'y'. S drevnejshy'xvremen do 1917 g. My'nsk, 1977. 472 s.

4. Y'story'yaBelarusy' / Pod. red. G. Koxanovskogo y' dr. My'nsk, 1997. 319 s.

5. Y'story'yaBelarusy': ucheb. pos. V 2-x ch. Ch.

2. / pod. red. Ya. Tereshhenka. Mogy'lev: MGU, 2005. 519 s.

6. Kovkel' Y'. Y'.,Yarmusy'k Z. S. Y'story'yaBelarusy' s drevnejshy'xvremen do nashogovremeny'. My'nsk, 2000. 592 s.

7. Chy'gry'nov P. G. Ocherky' y'story'y' Belarusy'. My'nsk, 2000. 463 s.

Размещено на Allbest.ru