Й.І. Сєнковський та його творчість в оцінках катеринославського публіциста М.Б. Гєрсєванова

Виклад основного матеріалу

Микола Борисовича Гєрсєванов (1809 - 1871) - мабуть найактивніший, різносторонній та цікавий публіцист Катеринославщини середини ХІХ ст., а крім того, генерал-майор, предводитель повітового дворянства, Голова губернського Земства, людина непересічних знань та традиційних цінностей.

Літературна критика - не центральний, але важливий і часом драматичний жанр у творчій спадщині М.Б. Гєрсєванова. Першим під приціл Гєрсєванова-критика потрапив колишній улюбленець публіки - Йосип Іванович Сєнковський (1800 - 1858), одна з центральних фігур літературного процесу першої половини ХІХ ст. [1, ц 323], яка по праву турбувала і турбує представників різних наук, має цілий шерех дослідників та історіографічних узагальнень [2; 3; 4; 5; 6; 8]. Однак для кращого розуміння суті гєрсєвановських нападів на нього необхідно дещо зупинитися на цій особистості.

Юзеф-Юліан Сєнковський рано зацікавився Східною історією та мовами. На цій ниві він дістав успіху та справжнього визнання. У 1822 р. (у віці 22 років) він очолив кафедру Східних мов у Петербурзькому університеті. Хоча обирати особливо не було з кого, це не відміняє факту вільного володіння Сєнковським турецькою та чисельними діалектами арабської мови, згодом він вивчив ще й китайську, монгольську, тібетську тощо, не рахуючи класичних європейських мов.

Під час роботи в університеті Йосип Іванович значну увагу приділяв історії, переклав та видав збірник документів з історії польсько-турецьких відносин, збірник турецьких документів до історії Росії, а запланував більше, ніж виконав. Йому вдалося виховати декілька спеціалістів зі Східної історії (В.В. Григорьєв, В.Г. Тізенгаузен та інші).. Після 10 років викладацької діяльності несподівано для багатьох інтереси Сєнковського змінилися, він все більше уваги став приділяти журналістиці.

З 1834 р., коли розпочав співробітництво зі О.Ф. Смірдіним і «Библиотекой для чтения», Сєнковський остаточно покинув орієнталістику і поринув у журналістику. Перший в Російській імперії багатотиражний журнал, «Библиотека» швидко перетворилася на справжнього володаря думок чисельного провінційного дворянства. Великий обсяг, різноманітні розділи: «Русская словесность», «Иностранная словесность», «Науки и художества», «Промышленность и сельское хозяйство», «Критика», «Литературная летопись», «Смесь», «Мода» давали кожному члену родини привід чекати на новий номер журналу. О. Ф. Смірдін зумів залучити до участі в журналі найкращі пера того часу: О.С. Пушкіна, М.В. Лєрмонтова, О.О. Бєстужева-Марлінського, М.І. Грєча та інших. Значною мірою, це стало можливим, завдяки запровадженню Смірдіним фіксованого гонорару авторам (від 200 до 1000 руб. за сторінку). Крім того, тут друкувалися переклади творів О. де Бальзака, Жорж Санд, У. Теккерея, Е. Сю, А. Дюма, П. Меріме, Ч. Діккенса та безлічі маловідомих письменників [7, с.169-174, 295].

Утім, не обійшлося без проблем, «Библиотека», крім іншого, була першим журналом, в якому були розділені функції видавця та редактора і при тому, що платив Смірдін, тримався журнал на редакторі - Сєнковському. Маючи власний погляд на все, він виявився жорстоким редактором. Відправляючи свій твір до «Библиотеки», жоден автор не міг бути впевненим, що впізнає його в друкованому варіанті: безліч творів скорочувалося, доповнювалося, навіть переписувалося на смак Сєнковського [8, с.51-55]. Для молодих та невідомих авторів це було лише приводом для особистої трагедії, а маститі автори погодитись з таким відношенням не могли і швидко відвернулися від журналу - той же О.С. Пушкін, М.В. Гоголь та інші авторитети. Однак, як вважає російська дослідниця Ю.І. Табакар, сталося це не стільки через жорстке редагування. Скільки через те, що Сєнковський був противником романтизму, поляком та псував російську мову і смаки публіки [6, с. 47-62]. З 1836 р. розпочалася справжня журналістська війна «Библиотеки» Сенковського з «Современником» Пушкіна.

Українським дослідникам суспільної думки Сєнковський добре знайомий перш за все своєю жорсткою рецензією на «Историю Малороссии» М.А. Маркевича. Ця рецензія, видана у 1843 р. [9], викликала величезний скандал. На захист Маркевича вишукувались ряди істориків та літераторів. Прикметно, що російські захисники, наприклад П.А. Плєтньов, вбачали свій «патріотичний» борг у захисті «Истории Малороссии»: «Нельзя же русскому молчать, когда всякий полячишка вздумает так дерзко лаять на него» [11, с. 97-98]. В той же час П.О. Куліш на сторінках «Москвитянина» у відповідь Сєнковському доводив непольське коріння українського дворянства [12, с. 161-177].

Диспут навколо Маркевича знайшов висвітлення в історіографії [13; 14]. У даному разі варто лише навести декілька цитат з рецензії, щоб проілюструвати інтелектуальну спадщину Сєнковського: «Самая непостижимая вещь в свете, в ХІХ в., это безспорно, та непоколебимая, безподобная важность, с какою некоторые малороссийские историки, одушевляясь покойным казацким патриотизмом, оплакивают падение «гетманщины» воспевают блаженство жителей Украйны под батогом казачества, под управлением вооруженной и беспокойной орды отчаянных головорезов и грабителей по ремеслу, и обвиняют в притисненнях соседей... Эти господа и до сих пор не умеют отличить интересу Малороссии как русской страны, от личного интересу «казачества», сборного сословия искателей приключений и добычи, дикой и вечно мятежной рати»; «[Малороссия] считала более миллиона жителей, и сорок тысяч буйнаго Казацкого Войска, которое держало ее в рабстве, нищете и варварстве»; «Казаки отдают себя и свое государство под власть Московскаго Царя, котораго они опять ссорят с соседями, безпокоят на внутренних границах и поставляют в величайшее затруднение своими мятежами и изменами, и Московский Государь приискивает средства к обузданию казачества: это - нарушение прав и вольностей Малороссии» [9, с. 28-29].

Немає сенсу спростовувати наведені тези, у даному разі важливо зрозуміти, що Сєнковський був готовий писати будь-що і робив це вкрай нетривіально, ставлячи, здавалося б, знайомий факт у незнайому позу. Яке враження це могло справити на читача? Якщо він був дещо обізнаний з темою, то трактовка фактів Йосипом Івановичем могла його обурити. Але якщо ця тема далека від читача і він уперше зустрівся з нею, а й ще через авторитетного автора, то мав змогу насолодитися літературними зворотами, наведеними думками, «викриванням» і відчути себе готовим до будь-яких дискусій про Малоросію. Нагадаю, що більша частина російської публіки - читачів «Библиотеки», майже нічого не знала про українську історію. Для того, щоб настільки впевнено нести інформацію в маси, Сєнковському було не обов'язково глибоко знати питання, достатньо лише загальної ерудиції, власного досвіду, напрацьованої аудиторії та впевненості в собі. І дійсно, провінційне дворянство, чиновництво вірило яскравим формулюванням: «Библиотека имела огромный, неслыханный успех; влияние ея было обширно; публика верила ей безусловно» [15].

Тенденції для «Библиотеки» перетворювалися на несприятливі, журнал важко переживав конкуренцію, формат гумозної критики Сєнковського публіці набрид і кількість передплатників зменшилась до трьох тисяч. Видавець Смірдін збанкрутував і у 1848 р. продав журнал В.П. Печаткіну. Того ж 1848 р. Сєнковський захворів на холеру і майже не брав участі в редагуванні [8, с. 52]. Після невдалих грошових операцій Йосип Іванович все ж мусив повернутися до письменництва, але в іншому журналі - «Сын Отечества». Тут кожного тижня він видавав фейлетони під назвою «Листки Барона Брамбеуса» (давній творчий псевдонім Сэнковського). Ці його останні твори мали великий попит, навіть кількість передплатників журналу збільшилася. Останній з листків Йосип Іванович надиктував за три дні до смерті 1 березня 1858 р.

На хвилі загального успіху, Гєрсєванов із задоволенням читав «Библиотеку», навіть слідкував за журналістськими баталіями, але відсторонено. Особливий інтерес у нього викликали розділи «Промышленность и сельское хозяйство» та «Науки и художества». Але й тут редактор знаходив місце для сарказму та жартів, що Гєрсєванову було не по-душі, але ще не критично: «Читаете дельную статью, разбор книги, перевод из какого нибудь Английского обозрения, читаете серьозно, хотите учиться, обдумываете, наконец узнаете, что это пуф, что в средине есть вставки руки барона; конец отрезан и пришит другой, изделия Сенковскаго!» [15]. Постать Сєнковського зацікавила Гєрсєванова в контексті предметних інтересів Миколи Борисовича, а саме опрацювання ним теми будівництва залізниць та розвитку сполучення з Середньою Азією. У тому ж 1858 р. з'явилися його ж статті «Походы древних полководцев в Средней Азии» [16], «Маршрут Александра Македонского в Кабул чрез Туркестан»та, власне, «О проекте сообщений с среднею Азиею» [18].

Критичну статтю Гєрсєванова при друці було поділено на дві частини, перша з яких з'явилася у № 190 «Северной пчелы», а продовження у № 196. За змістом статтю умовно можна поділити на 4 частини. У першій автор заявив про предмет розбору - творчість Сєнковського, та віддав належне його розуму, начитаності, широкому кругозору. В другій частині Гєрсєванов перейшов до критики письменника та редактора, поставив під сумнів важливість доробку Сєнковського з точки зору суспільної користі та реалізації таланту письменника. Третя частина присвячена висвітленню помилок в описі Сєнковським територій сучасного Афганістану, а четверта, найбільш серйозна, відповідно, й критична, - це дискусія не стільки зі змістом, скільки з тоном, на думку Гєрсєванова, занадто веселим і поверховим, викладення проблем залізничного будівництва в Російській імперії.

Невеличка перша частина має загальний характер, зупинятися на ній не так важливо для розуміння самого автора та його мотивацій щодо полеміки зі Сєнковським. А от друга частина розкриває важливі деталі про самого Гєрсєванова. Саме тут, у своїх претензіях, він формулює власне уявлення про критерії корисності дії, головний з яких - результат. «Какия его заслуги в области мышления? Какую идею он выработал? Разъяснил ли он какой-либо новый вопрос в науке или искусстве? Сделал ли важное открытие?», - запитував Гєрсєванов [15]. З точки зору біографії Сєнковського, важко сказати, чи збирався він сам досягти чогось з переліченого. З точки зору біографії Гєрсєванова, відмітимо, що він керувався дещо ідеалістичним, піднесеним розумінням обов'язку літератора перед суспільством.

Наступна частина - критика статті «АмуДарья», опублікованої у «Библиотеке». Вона представляє нам Гєрсєванова - допитливого науковця, однак розкриває лише верхівку айсберга наукового підходу, неочікуваного від людини, яка прослухала не повний курс навчання в Рішельєвському ліцеї, все життя провела в армії, пройшла навчання в Академії Генерального штабу, а це лише два роки вузької специфічної освіти та ще й на етапі становлення закладу. Перша проблема, що встала перед дослідником, який прагнув розібратися в історії та географічних умовах Середньої Азії, - пошук джерел. На що у 1858 р. міг розраховувати Гєрсєванов, дислокуючись у Херсоні/Бендерах, навідуючись до Катеринослава та Одеси. В такій ситуації очевидно корисним став всеохоплюючий зміст товстого журналу «Библиотека для чтения», яка, завдяки тиражам, була в бібліотеці кожного.

Найбільші та актуальні відомості про Афганістан європейці мали завдяки англійцям, зокрема, Александру Бьорнсу (Alexander Burnes). Виконуючи місію свого уряду, він декілька років провів на Сході, проїздивши майже всю Середню Азію, а перебуваючи в Лондоні, у 1834 р., видав розповідь «Мандрівка до Бухари» [19], яка суттєво розширила знання про Афганістан і стала однією з найпопулярніших книг свого часу. Шукаючи відомості про Середню Азію, Микола Борисович звернувся до «Библиотеки для чтения» за серпень 1835 р. [20], де за авторством Сєнковського містилася стаття «Аму-Дарья». Потім тотожну за змістом статтю він знайшов у другому томі «Энциклопедического Лексикона» [21], але вже за підписом «О. И. С.».

Як наголошував у своїй статті Гєрсєванов, Сєнковський сміливо використовував працю Бьорнса, переробивши під власний стиль, додавши гумору та хибних фактів, що заплутували дослідника. На початку статті «Аму-Дарья», Сєнковський окреслював своє ставлення до предмету: «...беру перо в руки не для того, чтобы решить, а только чтобы развить вопрос во всех его частях, показать сегодняшнее его состояние, и отделить от достовернаго то, что лежит во мраке» [20], Микола Борисович серйозно сприйняв цей протокол про наміри. В результаті прочитання варіацій Сєнковського на тему географічних умов Середньої Азії, у Гєрсєванова виникло декілька суттєвих уточнень та спростувань. Так, Сєнковський, перелічуючи оази, називав: Бухару, Согд, Самарканд, Гісар, Харезму (Хіва), Шегрібз, Карші, Ташкент, Худжед, Кокон та Фергану. Гєрсєванов зауважував: «.что слово, то географическая ошибка. назвал один только оазис, Хиву; остальныя же имена вовсе не оазисы, а города и области, составляющие сплошную гористую страну». Відмітимо, що не лише Хіва, але й Бухара є центром Бухарського оазу, але процент вірних назв у Сєнковського все одно не високий. Насправді - це назви населених пунктів та історичних областей, що зараз розділені між Узбекистаном, Таджикистаном та Киргизстаном.

Ще одне спростоване твердження Сєнковського сповіщало про те, що нижче Чарджу (сучасне м. Туркменабат), у річку Амудар'ю впадає річка Зеравшан. Гєрсєванов наголошував, що: «Нет! Не правда. Зер-Афшан. не впадает и никогда не впадала в Аму-Дарью. Стоило только взглянуть на простую учебную карту». Дійсно, мапа на стороні Гєрсєванова. Однак він дещо погарячкував щодо «не впадает и никогда не впадала», адже вчені довели, що Амудар'я все ж є давнім гирлом Зеравшану. А от чого ані Гєрсєванов, ані Сєнковський знати не могли, це того, що у 1960-х рр. буде побудований Аму- Каракульський канал, який технічно пов'яже Зеравшан та Амудар'ю і, як «бачив» Сєнковський, нижче Чарджу - Туркменабату.

Ці, не надто захоплюючи для пересічного читача дискусії навряд чи були для Гєрсєванова головним приводом написання рецензії. Можливим емоційним поштовхом стало твердження Сєнковського про існування мавп у горах сучасного Афганістану при описі автохтонного населення: «...целое поколение грубое, дикое, хищное, которое пожирает медведей и обезьян, и скальпирует своих врагов» [20]. Гєрсєванов уточнив, що неназваний Сєнковським регіон - країна Кафірістан (Північно-Східна частина сучасного Афганістану, від якого була незалежною до 1896 р.), і жодних інших джерел, які б підтвердили скальпування не знайшлося, ведмедів дійсно їли, а от: «Слово «обезьяны» так поразило нас, что мы сочли его за обмолвку». Пояснюючи читачам особливості клімату в Кафірістані, а саме - суворі зими, і нагадуючи про теплолюбивість мавп, Микола Борисович журився та дивувався, як таке можна було написати, ще й двічі надрукувати та 1855 р. навіть видати без змін окремою брошурою, але вже без підпису автора.

Продовження статті Миколи Борисовича, було надруковано у 196-му номері «Северной пчелы» [22]. Значна його частина була присвячена розбору «Листка Барона Бромбеуса» з журналу «Сын Отечества», у якому той торкнувся теми будівництва мережі залізниць в імперії. Після Кримської війни ця тема дійсно стала популярною і Гєрсєванов палко взявся за неї, до того ж сформулювавши власну думку з цього серйозного предмету в окремій брошурі [23]. Він вважав, що держава потребує скорішого вирішення питання шляхів сполучення, а за залізницею - майбутнє. Однак, коли їх потрібно багато і швидко, а грошей не вистачає, можна звернутися до кінної залізниці. Мінус такого проекту - невелика швидкість, плюс - дешевизна, надійність.

Ідею про завищені показники транспортних витрат у ціноутворенні при переміщені вантажів Миколаївською залізницею підняв Сєнковський. Але, на думку Гєрсєванова, «Тут опять несколько слов истины, о том что грубые продукты не выдерживают перевозки по железным дорогам на больших разстояниях и слишком от того дорожают, а далее идет балагурство об арбузе» [22]. Наведені в статі Гєрсєванова роздуми доводять, що деякий час він і сам із задоволенням читав томи «Библиотеки» від редактора Сєнковського, адже вони містили й серйозну літературу, інформативні статті, актуальні новини. Та згодом кількість недоліків (несмішних жартів, неперевірених тверджень) сформували у Гєрсєванова загалом негативний образ та пам'ять про Сєнковського і в цьому він не був одиноким.

На наш погляд, схожу з Гєрсєвановим думку відносно Сєнковського мав видатний сходознавець А. Кримський. У фундаментальній роботі «История новой арабской литературы» він згадував Сєнковського, як попередника-дослідника, віддаючи належне його емпіричному досвіду перебування на Сході, але при тому, характеризуючи його як «ренегата польской народности и пошлого остряка над передовыми течениями Запада», якому притаманна «смесь широкой европейской образованнойсти и даже учености с развязным дилетантизмом и, пожалуй, шарлатанством» [24, с. 241-242]. Формулювання жорсткіші, але думка тотожна. Зауважу, що ця робота А. Кримського була підготовлена наприкінці 1930-х рр. і за життя автора, який народився у 1870 р., не побачила світ. Зрозуміло, він не був зачарований «Библиотекой для чтения» і не сприймав інформацію з неї як щось нове.

Якщо повернутися до суспільної думки 30-х- 50-х рр. ХІХ ст. стосовно Сєнковського, то вона, очевидно, мала свої особливості. Пік публіцистичного обговорення літературної діяльності Сєнковського прийшовся на 18341835 рр., саме під час остаточного оформлення «партій» у російській літературі, про що багато написано і в мемуарах представників різних таборів, і в наукових дослідження [25]. Вектор статей був виключно критичним, з промовистими назвами. Зокрема, М. Надєждін опублікував статтю «Здравый смысл и Барон Брамбеус» [26], С. Шевирьов - «Словесность и торговля» [27].

В. Белинський у «Литературных мечтаниях», опублікованих 1834 р. у декількох номерах газети «Молва», також наголошував на комерційному спрямуванні «Библиотеки», що вважав надзвичайно шкідливим для літератури [28]. Мимохідь зауважу, що й сучасні дослідники саме з даним виданням пов'язують початок в Росії так званої «торгової журналістики». Надруковані в популярних журналах та газетах, жваві, викривальні, ці критичні статті мали успіх у публіки. Крім того, Сєнковський прямо не відповідав на критику, тож справжньої полеміки не виникало.

Наступна хвиля інтересу до постаті Йосипа Івановича була спричинена його смертю у 1858 р., яка викликала публікацію його зібрання творів, цілого ряду спогадів, зокрема О. Сєнковської, Є. Ахматової, О. Нікітенка [1, с.330], а також полеміку до якої підключився й Гєрсєванов. На цьому етапі співвідношення критики та позитивних відгуків все більше схилялось на користь Сєнковського. Втім причиною цьому була не зміна ставлення до нього, а зменшення інтересу. Останні роки свого життя Сєнковський провів у забутті й смерть його не стала шоком для публіки, але розв'язала руки як деяким критикам, так, відповідно, й захисникам.

На захист стали родичі, учні та співробітники [29; 30; 31]. І критиків було не так багато, більшість «ідеологічних опонентів» до того часу померли, але не можна не згадати Степана Дудишкіна, якого колеги по «цеху» Д.І. Пісарєв, М.Г. Чернишевський та інші загалом кваліфікували як чесного, правдивого автора. З 1852 р. головний критик «Отечественных записок», він писав про О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, І. Гончарова, О. Фєта, навіть М. Гєрсєванова та ін. На початку 1859 р. в «Отечественных записках» вийшла його стаття «Сенковский - дилетант русской словесности» [32], де автор вирішив, що не буде «оспаривать полузабытые статьи Сенковскаго, скажем, что предоставляем этот труд тем, кто считает его важным для настоящего времени» [32, с. 455]. Натомість він ще раз переказав біографію Сєнковського та на чотирьох сторінках процитував його «Выход у Сатаны» (1832 р.). Зроблений висновок фактично й було винесено в назву статті, де Сєнковський іменувався дилетантом: «Дилетант в науке тот, кто решает ея вопросы не потому, что они живут, движут общество, что решения их может принести пользу, а потому, что решение их приятно для дилетанта, что оно занимает его ум, доставляет ему удовольствие» [32, с. 481], «дилетанту нужно, чтобы им любовались, восхищались; ему прежде всего нужно занимать общественное мнение; а что касается до того, каким образом занимать - ему нет дела» [32, с. 482].

На відміну від С. Дудишкіна, Гєрсєванова змусили звернутися до критики не зверхнє ставлення Сєнковського до нього, як читача, а фактологічні та географічні помилки: «Но иногда мистифицировал он публику нагло и безсовестно, разсчитывая вероятно на ея доброту и молчаливость... Можно было бы написать два или три тома, если бы хотели исчислить все небывальщины, которыми барон пресериозно подчивал добродушную и долготерпеливую Русскую публику» [15]. Крім того, тематика, обрана Миколою Борисовичем, могла привернути увагу широкого кола читачів до актуальної на той час проблеми будівництва залізниці, якою опікувався Гєрсєванов. Чи був це прорахований крок, чи просто він гостро реагував на проблему, якою цікавився, в якій був обізнаним, мабуть, не дізнаємося. Стаття, а це легкий з гумором текст, який легко читати, розпочинається з презентації себе та об'єкту, потім викриваються загально визнані безпідставні закиди Сєнковського в бік науковців (Шампольона, Кювьє та ін.), наступний крок - відкриття чудернацької, але не одразу всім зрозумілої помилки Сенковського відносно існування мавп в Афганістані, а потім: «В доказательство наших слов, разберем первый попавшийся под руку фельетон или листок». Не дивуватися, що у Гєрсєванова під рукою опинився фейлетон про залізницю. Волею редактора «Северной пчелы», саме частина статті про залізниці стала практично окремим сюжетом- статтею, адже була надрукована в наступному, 196 номері газети.

Таким чином, Гєрсєванов став одним з багатьох критиків Сєнковського, але вирізнявся тим, що предметом його уваги була не постать письменника, а висвітлення конкретних тем. Журналісти, цензори, професійні критики дивились на діяльність Йосипа Івановича зсередини життя російської літературної спільноти, а в основі їх претензій зазвичай - особисті конфлікти та непорозуміння. Зауваження Гєрсєванова, на відміну від інших, носили конкретний характер. Крім того, Микола Борисович виступав від імені цільової аудиторії «Библиотеки для чтения», що робить його думку цікавою як для Ф. Булгаріна, так і для сучасних дослідників.

Список використаної літератури

1. Гиляжева Г.З. Осип Иванович Сенковский в оценке критиков и литературоведов // Проблемы истории, филологии, культуры. 2011. № 2 (32).

2. Каверин В.А. Барон Брамбеус. История Осипа Сенковского, журналиста, редактора «Библиотеки для чтения». М., 1966

3. Пятковский А.П. Очерки по истории журналистики тридцатых годов // Современник. 1865. Т. 107. № 3. С. 89-96

4. Чернышевский Н.Г. Очерки гоголевского периода русской литературы. М., 1953; Гриц Т. Журнал Барона Брамбеуса // Новый Леф. 1928. № 11. С. 20-26

5. Сенечко Ю.В. История изучения литературной деятельности О.И. Сенковского // Література в контексті культури. Збірник наукових праць. Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2008

6. Табакарь Ю.И. Н.А. Полевой и О.И. Сенковский: о чем молчат историки // Вестник РГГУ. Серия: Литературоведение. Языкознание. Культурология. 2007. № 9. С. 47-62

7. История русской журналистики XVIII- XIX веков. М., 1966.

8. Колесникова Е.В. Редакторы журнала «Библиотека для чтения» // Вестник РГГУ. Серия: Литературоведение. Языкознание. Культурология. С. 51-55

9. [Сенковский О.И.] История Малороссии. Николая Маркевича. Москва, в типографии Августа Семена, 1842.

10. Четыре части [рецензия]. Статья первая- вторая // Библиотека для чтения. 1843. Т. ЬУ1. Отд. 5. С. 1-26; 27-46

11. Письмо П.А. Плетнева Я.К. Гроту от 12 июня 1843 г. // Переписка Я.К. Грота с П.А. Плетневым / под. ред. К.Я. Грота. СПб, 1896. Т. 2. С. 97-98.

12. Куліш П. Ответ г. Сенковскому на его рецензию «Истории Малороссии» Маркевича» // Москвиятнин. 1843. Ч. ІІІ. № 5. С. 161-177.

13. Івашків В. Пантелеймон Куліш та його «Ответ г. Сенковскому на его рецензию «Историю Малороссии» Маркевича» // Слово і Час. 2006. № 1. С.27-35

14. Шаталов Д. Уявлення про козацтво. Українське козацтво у суспільній думці другої половини XVIII - першої половини ХІХ ст. Дніпро, 2016. С. 183-194.

15. Герсеванов Н. О литературной деятельности Сенковского // Северная пчела. 1858. № 190.

16. Герсеванов Н. Походы древних полководцев в Средней Азии» // Русский инвалид, 1858. № 252.

17. Герсеванов Н. Маршрут Александра Македонского в Кабул чрез Туркестан // Русский инвалид. 1858. №. 81.

18. Герсеванов Н. О проекте сообщений с среднею Азиею // Русский инвалид. 1858. № 170.

19. Travels into Bokhara. Being an account of a Journey from India to Cabool, Tartary and Persia. Also, narrative of a Voyage on the Indus from the Sea to Lahore (London: John Murray). 1834.

20. Сенковский О. Аму-Дарья // Библиотека для чтения. 1835. Т. 11. С. 138-174.

21. О.И.С. Аму-Дарья // Энциклопедический Лексикон. СПб., 1835. Т. 2: Аля-Ара. С. 145-159.

22. Герсеванов Н. О литературной деятельности Сенковского // Северная пчела. 1858. № 196.

23. Герсеванов Н. Какие железные дороги выгоднее в России - конные или паровые. Одесса. 1856.

24. Крымский А.Е. История новой арабской литературы (Х1Х - начало ХХ века). М., 1971. С. 241, 242.

25. Греч Н.И. Записки о моей жизни. Москва, 1990.

26. Надеждин Н.И. Здравый смысл и Барон Брамбеус // Телескоп. 1834. Т. 21. С. 4-51.

27. Шевырев С.П. Словесность и торговля // Московский наблюдатель. 1835. Кн. 1. С. 4-65.

28. Белинский В.Г. Литературные мечтания (Элегия в прозе) // Белинский В.Г. Полное собрание сочинений. В 13 т. Москва, 1953. С. 20-104.

29. Дружинин А.В. Осип Иванович Сенковский (некролог) // Библиотека для чтения. Т. 148. С. 79-100;

30. Савельев П.С. О жизни и трудах О.И. Сенковского // Собрание сочинений Сенковского (Барона Брамбеуса) в 9 т. 1858. Т. 1.

31. Сенковская А.А. Осип Иванович Сенковский. СПб., 1859.

32. Дудышкин С. Сенковский - дилетант русской словесности // Отечественные записки. Т. СХХП. № 2. Отд. I. С. 451-485.

Размещено на Allbest.ru