Інтернаціоналізм чи білорусізація? Нове дослідження старих можливостей

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ БІЛОРУСІЗАЦІЯ? НОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ СТАРИХ МОЖЛИВОСТЕЙ

Рецензія: Маркава А. Шлях да савецкай нацьіі: Палітьїка беларусізацьіі (1924-1929) / Алена Маркава. - Мінск: Медысонт, 2016. - 324 с. (БШлштэка часопіса “Беларускі Гістарычны Агляд”).

У столітні роковини розпаду Російської імперії та революційних спроб державного розлучення України і Білорусі з учорашньою метрополією інтерес до встановленого більшовиками «советського режиму» та їхньої «національної політики» не згасає. Про це свідчать новітні доробки вчених, серед яких своє чільне місце посідає наукова монографія білоруської авторки, на яку і даю свою рецензію. Початковий варіант цієї книги видано у Празі 2012 р., а більш розширений був закінчений у серпні - листопаді 2016 р. для друку в столиці Білорусі.

А. Маркова не є піонерною дослідницею, яка аналізує політику білорусізації, запроваджену комуністами в 1920-х роках. Про це свідчить власне і перший розділ її книги, присвячений огляду джерел та історіографії проблеми (с. 14-35). А втім її працю можна віднести до одного з найвдаліших узагальнень із більшовицької білорусізації, виконаних на сучасному рівні. Зазначена перевага стає очевидною вже у другому розділі монографії - «Теоретичний аспект проблематики: дефініція, термінологія, дискусія про сутність білорусізації» (с. 36-44). Він цінний хоча б тому, що наочно ангажує нас до плюралізму думок, як до обов'язкового елементу наукового дослідження. Чого, з-за відомих обставин, у Білорусі й Україні майже не було впродовж більшості років ХХ-го століття.

Третій розділ монографії - «Білорусь на порозі білорусізації» (с. 45-54). Тут авторка подає загальний історичний фон політичних, економічних, демографічних та соціокультурних процесів, які відбувалися на білоруських землях від початків «довгого ХІХ-го століття» до встановлення більшовицької диктатури. Цікаво, що на 1897 р. серед міського населення Білорусі переважали євреї (53,5%) та росіяни (17,5%). Тих, хто ідентифікував себе білорусом у той рік перепису, в містах мешкало не більше 17%. Дослідниця зауважує, що російсько-єврейське місто неприхильно ставилося до білоруської мови, яка асоціювалася у нього переважно зі «сферою села». І все ж білоруси становили 80% населення своєї країни (зрозуміло, що понад 90% із них при цьому були сільськими мешканцями). Під впливом полонізації ранньомодерних і модерних часів та русифікації (починаючи з кінця ХVШ ст.) білоруська мова на початок ХХ ст. була фактично витіснена з ужитку в офіційному спілкуванні, як мова освіти і науки, релігійних обрядів тощо. Водночас визнання білоруської мови офіційною затяглося і в часи «советської влади», коли від 1919-го і фактично до укрупнення країни у 1926 р. білоруси не мали навіть сталої території своєї маріонеткової республіки (див. с. 51-54).

Схвальної оцінки заслуговує четвертий розділ монографії - «Ідейна платформа національної політики білорусізації» (с. 55-85), в якому простежується реально існуюча тоді поліфонія поглядів на цю політику з боку «союзного центру» та «національної інтелігенції». Певна річ, білоруським комуністам довелося враховувати обидві групи впливу. Та головним дороговказом для них однак були засоби уніфікації республік, у теоретичному обґрунтуванні яких високопоставлені білорус А. Чарвяков та, до прикладу, українець М. Скрипник були послідовними ретрансляторами централізаторської позиції Леніна і більше навіть Сталіна. Саме тому історія знає багато прикладів комуністичних репресій «буржуазних націоналістів» (під які підпадали за потреби й націонал-комуністи) і майже не знає усунень від активної політики «великодержавних шовіністів». Про це свідчить і перебіг репресій білоруської інтелігенції, про які веде мову А. Маркова (с. 81-85), і дотичні роботи українських дослідників Нечипоренко З. Дискусія стосовно боротьби селянської та пролетарської культур у 20-х рр. XX ст. у контексті національної реформи більшовиків // Український селянин. - 2005. - № 9. - С. 63-65. [Електронний ресурс] : http:// biblioteka.cdu.edu.ua/bulleten/ukrpeasants/US9.pdf зокрема.

П'ятий розділ рецензованої монографії присвячено білорусізації у галузі освіти і науки (с. 86-158). Дослідниця описує труднощі, які постали на місцях, коли справа запровадження білорусомовної школи нарешті стала реальністю. Серед цікавих сюжетів - «переконання» білорусів-католиків відмовитися від полономовної освіти на користь національної (с. 102). А також - виступи педагогів та батьків вихованців Жлобінської школи залізничників (Бобруйський район) проти обов'язкового навчання білоруською мовою, які аргументували свою позицію тим, що «залізничники - народ бродячий» і їм ця мова непотрібна (с. 113-116). Утім дослідниця вважає, що такий випадок був радше винятком із загального становища, в якому домінувало приязне ставлення населення до білорусізації, хоча й менше у містах, аніж у селах.

Білоруська коренізація у технікумах була половинчастою. Переважно про неї дбали у педтехнікумах (а це на 1926/27 н.р. 14 із 30 по країні), тоді як у технікумах, орієнтованих на промисловість чи скажімо медицину, білорусизація пробуксовувала. Що казати, коли навіть у мінському педтехнікумі рівень знань рідної мови був низьким, а потім дипломовані вчителі передавали помилки «білорусько-російського жаргону» своїм учням (с. 119). У вищій освіті ситуація була ще гіршою, адже жоден виш Білорусі не мав навіть 20% професорсько-викладацького складу, який би володів білоруською мовою. Добре це ілюструє спеціальна таблиця, виведена авторкою (с. 121). Ситуація дещо поліпшилася на кінець 1920-х років, переважно за рахунок молодих викладачів (див. таблицю на с. 126). Однак існувала тепер проблема з боку вихованців: відсоток винятково позитивного ставлення до білоруської мови викладання серед студентства не перевищував 15%. Пані Маркова пов'язує це із національним складом студентства в цілому: до прикладу на факультеті суспільних наук Білоруського державного університету навчалося близько 70% євреїв, решту становили переважно білоруси та інколи росіяни (с. 133). У цілому ситуація виглядає так, що спеціальні санкції, які застосовували і до викладачів (із посади доцента, наприклад, знімали, якщо педагог переходив на російську мову викладання), і до студентів,

- не змінили кардинально освітньо-наукове середовище на користь білоруської мови. По суті, найбільше справі білорусізації пригодилися вчителі-білоруси середньої школи. Саме ці представники переважно сільської інтелігенції закінчували річні курси з білорусознавства, отримували кваліфікацію вчителя історії та географії або вчителя білоруської мови та літератури (с. 148, 157-158) і відправлялися на село - вчити дітей та дорослих.

У 1922 р. більшовицька влада створила Інбелкульт (Інстьітут беларускай культуры), який вийшов із Науково-термінологічної комісії Народного комісаріату освіти БССР і став предтечею створення у 1928-29 рр. Національної академії наук Білорусі. Для порівняння

- національний рух за українську науку був інституціолізований значно раніше: з 1918 р.

- в добу Української революції, - та 1921 року, вже під егідою комуністичної диктатури відповідно існувала Українська (1921-1936 рр. - Всеукраїнська) академія наук. Інбелкульт у 1926 р. був вилучений із підпорядкування наркомату освіти і підпорядковувався напряму СНК БССР. Він був поділений на секції, де ґрунтовно вивчали білоруську мову, літературу, історію, економічну географію тощо. Були у ньому також польські, латиські та єврейські відділи із самостійними секціями і комісіями із вивчення цих меншостей. Існувала при ньому навіть Комісія з розробки військової термінології та створення військових підручників білоруською мовою, адже передбачалося створення Білоруської військової округи в БССР (с. 140-141).

Боротьбу за ліквідацію неписьменності в Білорусі 1920-х років А. Маркова репрезентує через діяльність однойменних товариств і спеціальних пунктів, а також - хат-читалень, сільських клубів та народних будинків (с. 142-146). По суті йшлося про комуністично заідеологізовані заходи «масового виховання» та «політосвіти для всіх», незалежно від того, здобувають (здобудуть) їхні слухачі реальну освіченість чи ні. На аспект передусім «ідеологічного зомбування» дуже рідко зважають дослідники советського лікнепу, справжнє освітнє значення якого, на мій погляд, значно перебільшено навіть у посткомуністичній історіографії.

Наведу приклад. Документи освітніх органів советської влади в Україні містять звіти про інспектури діяльності політпросвітних установ у регіонах, в яких неодноразово зазначається, що «селяни до них не ходять», бо «вважають їх непотрібними розсадниками розпусти» Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. 166. Народний Комісаріат освіти Української РСР. - Оп. 7. - Спр. 459. Звіти завідуючих сільбудами Лубенського та Сумського округу про стан та організацію політосвітньої роботи на селі за 1927 рік. - Арк. 189 зв.. Тобто в українського селянства залишався традиційний погляд на освіту: й надалі побутувало несприйняття освіти, не було чіткого усвідомлення її як справи, що є важливою для життя та діяльності. Цікаво було б дізнатися в А. Маркової, наскільки поширеним було таке ставлення до освіти (політичної освіти) серед білоруського селянства?

Зрештою, частково відповідь міститься уже на сторінках її монографії. Анекдотичний випадок зі ставленням до білоруського «Лемантара» (букваря) тих, хто власне мав найбільше перейматися за його якість, є вельми показовим. Рецензенти із Секції білоруського мистецтва Інбелкульта відзначали низьку художню якість букваря, адже ілюстратори явно не розуміли пропорцій людських фігур, які, крім того, змалювали доволі карикатурно: «Тьіпьі і тварьі батракоу узятьі наогул з нейкага гумарьістьічнага часопіса, дзе украінскія хахльї з чумацкімі вусамі перамяшаньїя з тьіпамі Замаскварэчча» (с. 145). Одяг також був зображений вперемішку комічно: українська свита та кожух, московська косоворотка, українські шаровари, московські лапті, українські шапки.

Підручник як інструмент білорусізації А. Маркова розглядає у досить об'ємному шостому розділі своєї монографії (с. 159-191). Від самого його початку дослідниця по-сучасному підходить до розуміння підручника у ролі сенсового вмістилища певної моделі національної ідентичності, беручи при цьому до аналізу головно підручники з історії, географії та білоруської літератури. Так ми справді отримуємо певну модель білоруської самоідентифікації, хоча й у рамках досить суперечливого і короткого періоду середини - кінця 1920-х років. З'являється тут і один із героїв білорусізації підручників - завідувач Науково-літературного відділу наркомосу Сцяпан Некрашевіч (с. 161-162).

Білоруські підручники тих часів це - направду «місця пам'яті», за якими можна вивчити білоруську ідентичність. І як справедливо зауважує авторка, розуміти тут треба також те, що «народ і нація на їхніх сторінках розглядаються як одвічні категорії, що властиво історичній концепції примордіалізму ХіХ ст.» (с. 163). Її дослідницька модель передбачала вивчення у шостому розділі національної ідентичності білорусів через підручники, де головними елементами предметного аналізу були:

1) визначення національної території;

2) створення національної історії та інтерпретація її символічних подій;

3) визначення білоруської національної самобутності, національного характеру білорусів тощо.

Так, «Геаграфія Беларусі» (1926) Аркадзя Смоліча вважалася найліпшим підручником

із географії. Білорусь у ньому постає як самостійне державне утворення. Хоча сам автор добре знав комплекси меншовартості білоруської молоді, з її стереотипними уявленнями Батьківщини як країни болота, хвороби колтун і більше нібито нічого цікавого. Національний простір Білорусі Смоліч окреслює лінією міст Брест - Білосток - Вільно - Смоленськ - Брянськ - Чернігів. Не погоджується з поточним політичним поділом БССР, адже він, на його думку, не спирався ні на які географічні основи. «Межі нових держав [Литви, Латвії, Польщі і Росії] проведені по живому тілу Білорусі, - писав він, - ділячи регіони, які найтісніше зв'язані між собою... не кажучи вже про те, що всі вони найміцніше зв'язані з погляду етнографічного, бо у всіх п'яти частинах, на які порізана Білоруська земля, живе один і той самий Білоруський Народ» (с. 164-165). Внутрішню єдність білоруських земель Смоліч підсилював також тезою про їхню відмінність від Московщини.

Підручник «Геаграфія ЭуропьI» (1924) Мікалая Азбукіна теж постулює тезу, що білоруська етнічна територія розірвана між 5-ма країнами, з тією хіба різницею, що він не згадує, як Смоліч, Литву, проте згадує «придбання», на його думку, білоруських земель Українською ССР (с. 166). Фактично такого ж погляду притримувалися білоруські історики Усевалад Ігнатовскій та Уладзімір Пічета. Цікаво, що невідповідність етнічних та політичних меж Білорусі була відображена і в програмах із географії. Зокрема, в домашніх завданнях чи на уроках у класах учням пропонувалося описати склад населення «етнографічної Білорусі та БССР».

Створення національної історії та інтерпретація її символічних подій відбувалися в рамках білорусізації підручників і географії, і історії. Смоліч наголошує на ролі Полоцька, який був відомим містом на «шляху із варяг у греки», потужно репрезентував білоруську історію в добу Середньовіччя, проте зазнав декількох погромів від московитів в епоху протистояння XVI - початку ХІХ століть. У Ігнатовскій, як автор «Кароткага нарьіса гісторьіі Беларусі» (1926), теж зупиняється на докладній історії Полоцького князівства, зокрема, в період правління Всеслава Чародія (1044-1101). У Пічета вводить до білоруського підручникового пантеону смоленські землі та її героїв - Климента Смолятича, Авраама Смоленського, Кирила Туровського (с. 168). У своєму підручнику Пічета мав навіть сміливість заявити, що для мешканців Смоленщини Захід є символом культури й освіти, а схід - насилля і варварства. Пов'язував він це з відповідними культурними впливами Західної Європи (транслятором якої для білорусів була найближча Польща) та Візантії. І Ігнатовскій, і Пічета підкреслюють білорусько-литовський характер Великого князівства Литовського, наголошують федеративний характер цієї держави. Вплив західних країн призвів до індивідуалізації прав білорусів у Статуті ВКЛ 1529 р., а втім, на думку У! Пічети, білоруси домінували у ВКЛ, адже більшість документів та літературних творів тих часів були написані або й надруковані білоруською мовою. Інші процеси відбувалися в Московії, де, на думку Ігнатовского, проходило будівництво централізованої держави (с. 171). Цікаво, що і пропагандистські настанови компартії з національної політики в Білорусі підкреслювали прогресивний характер білоруської культури, права, місцевого самоврядування у добу Середньовіччя, які Московська держава почала запозичувати у білорусів із XV!! століття. Націоналізація білоруської історії проходила також і в літературознавчому процесі. Автори підручників із літератури неодноразово використовували Статут 1529 р., промови Льва Сапєги, твори Франциска Скарини як пам'ятки старовинної білоруської мови. Максім Гарецкій в «Гісторьіі беларускае літаратурьі» (1921) стверджував, що перевага білоруської культури і мови у ВКЛ була вже очевидною за правління Альгерда Гедиминінавіча (1345-1377).

А. Маркова підмічає слушну різницю між істориками часів білорусізації 1920-х років і сьогоднішніми білоруськими дослідниками, які, на відміну першим, середньовічну історію Білорусі подають не як відносини самостійного ВКЛ із Московією, а як ті ж відносини, тільки через призму польсько-московських стосунків. Очевидно, в межах сучасної «союзної держави» Білорусі та Росії в офіційних підручниках не прийнято визнавати чисельні литовсько-московські війни або інші аспекти, що проливають світло на самостійний і геть не угодовський для Москви характер життя білорусів. А будь-яку неприязнь середньовічних білорусів до росіян історична політика сучасної Білорусі рекомендує показувати в ракурсі «згубного впливу» Польщі, заходу, католицизму, що було характерно, як відомо, усій советській історіографії сталінської доби (1930 - 1940-ві рр.) та й у більш пізні періоди, - зокрема і стосовно української історіографії. Історики доби білорусізації погоджувалися, що посилення польського впливу на характер державних відносин у Білорусі почався лишень із Люблінської унії 1569 р. Такі ж події, як Грюнвальдська битва 1410 р., були для білоруських істориків доби коренізації символом національної історії перемог, хоча і включених у європейський контекст. Як і місто Вільно для географа Смоліча, було збілорусизованим містом у добу Середньовіччя, сполонізованим лишень згодом, починаючи з XVП ст. Однак білоруські географи та історики пристали до думки, що Мінськ є більше столицею білоруської держави, ніж Вільно, яке радше є центром історичної об'єднаної литовсько-руської держави.

Період XVШ - ХІХ століть посідав особливе місце для творців білоруської афірмативної історії, адже потрібно було показати шкідливість інкорпорації Білорусі до Російської імперії. Усевалад Ігнатовскій у цьому плані активно протистояв авторам концепції «западнорусизма», згідно з якою російська імператриця Єкатєріна ІІ у Білорусі повертала «исконно русские земли», а не загарбувала їх у розділеної Польщі. Історики останньої у ХІХ ст. також не визнавали за білорусами самобутності, називаючи їхні землі власними «кресами». Ситуація, потрібно зауважити, дуже схожа з українською історіографією, яка мусила боротися з такими ж ідеями російської та польської історичної думки.

Ігнатовскій у підручнику «Гісторьія Беларусі у XIX і у пачатку XX сталецьця» (1928) симпатизує «червоним» повстанцям 1863 р. під керівництвом Кастуся Каліновского, адже, очевидно, на відміну «білій» партії повстанців, білоруський національний діяч виступав за самовизначення Білорусі, а не тільки за відокремлення від Росії та відродження Речі Посполитої в кордонах 1772 р. (с. 180). Визначення білоруської національної самобутності, національного характеру білорусів А. Маркова подає через роботи тих же географів та істориків 1920-х років. Поряд із господарською характеристикою місцевого селянства автори, звісно помічають, певне розділення білорусів на католиків та православних. Однак, як слушно зауважив літературознавець Максім Гарецкій, «на сторожі білоруської єдності стояла жива народна мова» (с. 188).

Наприкінці шостого розділу дослідниця робить дуже важливий висновок про те, що «творці білорусізації» (а точніше - автори тогочасних білоруських підручників) займалися виокремленням власних країни і народу між Росією та Польщею. «Варто при цьому зауважити, - зазначає вона, - що білоруси майже ніколи не дистанціюються від інших сусідів по карті, - литовців та українців, і знайти у підручниках яке-небудь гостре обмеження від них узагалі дуже важко» (с. 190). Певна річ, така «білоруська свобода» трактування історії могла тривати недовго. І 1928 р. в БССР більшовики почали цькувати вище згаданих авторів.

Сьомий розділ монографії А. Маркової присвячений напевно найбільш розробленому аспектові білоруської коренізації - національній реформі у державному апараті, профспілкових організаціях та військових формуваннях (с. 192-248). У підсумках до розділу, рецензент напевно краще не скажу за саму авторку: «Комуністична партія, а точніше, її Центральна контрольна комісія, завжди уважно стежила за ходом коренізації. Головною якістю білоруського партійця, який висувався на управлінську посаду, зазвичай залишалася передусім «більшовицька підготовленість товариша», а не його національна належність» (с. 247). Це ж, більшою чи меншою мірою, стосувалося і громадського сектора життя, і армії в БССР.

«Кінець білорусізації і причини її згортання» (восьмий розділ рецензованої монографії, с. 248-271) та заключні зауваги про теоретичні рамки білорусізації (с. 272-289) є у книзі А. Маркової надзвичайно цінними. Тут є над чим замислитися і українським вченим, які досліджували українську коренізацію. Адже питання про офіційне завершення українізації так і не відрефлексоване в Україні до «твердих висновків». А потенціал для компаративістики тут надзвичайно широкий.

У монографії А. Маркової, на мій погляд, спостерігаються і певні упущення та недоліки. Зокрема, помітним є різкий перехід від аналізу історичних умов ужитку білоруської мови перед 1917 р. до моменту встановлення більшовицької диктатури (с. 47). Складається враження, що випадає близько 15 років, які були доволі революційними для становлення власне білоруської національної ідентичності. Потрібно погодитися із дослідницею, що «воля 1905 року» не сильно розширила сферу офіційного вжитку білоруської мови. Але, на мій погляд, період 1905-1920 років у цьому плані можна дослідити і ретельніше. Хоча б задля того, щоб «білоруські націоналісти» не були випадковою реальністю у наступних підрозділах роботи (с. 52, 75). революційний білорусізація советський політика

Поряд із суверенізацією Фінляндії, Литви, Латвії, Естонії у 1917 - на початку 1918 рр. (с. 56) вартувало б згадати достатньо помітну військово-політичну боротьбу за самостійність Української Народної Республіки (згодом - Української Держави). Тим більше, коли про потужність українського національного руху, який став «ледь не головною перешкодою» до створення СССР, відзначали самі «централізатори» із РСФСР. Інакше, можна подумати, що поряд із білоруським дослідниця не визнає і більш усвідомленого українського національного руху та власне не бачить зв'язку чи подібності цих рухів. До речі, в Україні політика українізації історично розпочата національними урядами доби УЦР та Гетьманату, а вже потім як гасло «коренізації» була підхоплена більшовиками.

На мій погляд, перебільшила А. Маркова (с. 56-61) і роль т.зв. ленінської концепції національної політики - «аж до повного самовизначення». Ретельний аналіз поглядів Леніна 1913-- 1923 рр. показує, що він не стільки еволюціонував, скільки маніпулював у цьому питанні: як щодо українців, так і стосовно інших народів розваленої Російської імперії Шамара С., Спека І. “Культурно-національна автономія” України у дореволюційних, революційних і постреволюційних роботах Володимира Ульянова (Леніна) // Соціально-філософські ідеї ХІХ століття. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції студентів, магістрантів та аспірантів: м. Умань, 9 грудня 2009 р. / Ред. кол.: А.О. Карасевич (гол. ред.) та ін. - Умань : ПП Жовтий, 2010. - С. 185-190.. Практичний й утилізаційний підхід Сталіна до всіх теоретизувань із «національного питання» - лишень зайве тому підтвердження. До слова, в Україні українізація так і не була офіційно оголошена згорнутою, хоча це очевидно сталося (хіба не так швидко, як у Білорусі).

Размещено на Allbest.ru