Інфраструктура системи охорони здоров’я губернських міст Украйни в середині 20-х рр. ХХ ст.: історичні умови та специфіка

Розбудова українського суспільства иередбачае формування ефективної соціальної політики, насамперед, у галузі охорони здоров'я населення. Проблема набирає на сучасному етапі ще більшої ваги внаслідок демографічної кризи та військового стану в нашій державі.

Завдання покращення системи охорони здоров'я в Україні вимагає ретельного вивчення історичного досвіду та модернізації сучасних концептуальних підходів. Тільки глибоке дослідження досягнень минулого дасть можливість розробити передові принципи побудови якісної системи охорони здоров'я.

Дана галузь є важливою складовою соціально-економічної сфери України 20-х років минулого століття, розвиток якої проходив у складних умовах. Одразу після революційних змагань гострими проблемами суспільства стали голод, стан охорони здоров 'я, соціальне забезпечення, безробіття, матеріально-побутові умови. На порядок денний постали питання, які потребували виваженого та глибокого підходу. Особливо гостро криза проходила в місцях найбільшого скупчення населення тому для прикладу візьмемо губерніальні центри України.

Дійсно, нинішній стан можна дещо порівняти з 20 -ми рр. ХХ ст. Як і у період проголошення незалежності нашої держави (1991 р.), відбувалася трансформація у соціально - економічній сфері. З переходом до ринкових відносин (1921 р. - перехід від політики «воєнного комунізму» до «нової економічної політики») спостерігалося скорочення бюджетного фінансування медичної допомоги, що призводило і до скорочення медичних установ, їхнього закриття. Недостатнє фінансування позбавляло можливості забезпечити медичні заклади належною кількістю медичних приладів та апаратури. Однак владні органи намагалися сконцентровувати зусилля, аби забезпечити населення медичною допомогою, тобто приділялася увага питанню будівництва закладів охорони здоров 'я, їхньому ремонту, забезпеченню належними приладами, вирішенню кадрових питань та ін.

Уже наприкінці 1920-х рр. було отримано значних результатів щодо відкриття медичних закладів та забезпечення сфери належною кількістю кваліфікованих кадрів. Тож, на нашу думку, проблеми у сфері охорони здоров'я періоду 1920-х рр. перегукуються з нинішніми, що й спричинює актуальність цього наукового дослідження.

Саме тому, метою означеної статті є прагнення автора висвітлити історичний процес формування основних принципів сфери охорони здоров 'я та стан забезпечення медустановами губернських міст України за даними спеціального обстеження медично -санітарної справи, що було переведено в першому півріччі 1924-25 рр.

Загалом, проблеми медичної галузі на базі губернських міст України в 1920 -х рр. не знайшли належного висвітлення в науковій літературі.

У той же час, серед літературно-історичних надбань радянського періоду присвячених системі охорони здоров'я можна вказати праці Д.І. Єфімова [1], П.Л. Шупика [2], І.Д. Хороша [3]. Цінними є видання узагальнюючого характеру що містять облікові та статистичні дані [4, 5, 6]. Підкреслимо що праці радянського періоду, незважаючи на ідеологічне забарвлення, містять досить важливі дані з історії розвитку інфраструктури охорони здоров'я.

Після здобуття Україною незалежності ситуація в українській історичній науці почала змінюватися. З'явилися праці українських авторів, які об'єктивно, враховуючи аспект історизму, аналізують етапи становлення системи охорони здоров'я. Значну увагу історії розвитку охорони здоров'я як складової соціального життя міста 20-х років приділено у дисертаціях Н.І. Коцур [7]. І.Ю. Робак [8]. Серед сучасних публікацій варто відзначити Ю.В.Барабаш [9], Н.П. Кузьмінець [10] Аналізуючи ці праці, зазначимо, що ще не створено узагальнюючого дослідження, де розглядався б процес формування інфраструктури охорони здоров'я в рамках урбаністичних тенденції по республіці у 20 -х рр. ХХ ст.

Стан охорони здоров'я населення УРСР на 1920-й рік поставив перед органами влади низку завдань, завдяки виконанню яких остання мала сприяти подоланню недоліків, що призводили до погіршення умов життя та праці населення, а також стану їхнього здоров 'я. По- перше, влада спромоглася вирішити питання стосовно створення управлінського органу у сфері охорони здоров'я - у 1919 р. в Україні з'явився Народний комісаріат охорони здоров'я. За короткий термін було створено і керівні органи на місцях - аж до повітів. По-друге, органи влади намагалися максимально охопити всю країну мережею медичних установ. В межах діяльності губернських установ було створено відділи охорони здоров 'я, аналогічні відділи та секції діяли при міських радах губернських центрів, що посвідчує серйозність намірів та розуміння глобальності проблем у даній сфері місцевими адміністраціями та управлінцями.

30 грудня 1922 р. у м. Москві відбувся І Всесоюзний з'їзд Рад, який розглянув питання про утворення СРСР, у складі якого була і Україна як одна з 15 -ти республік СРСР. Постало питання координації міроприємств у галузі охорони здоров'я усіх республік Союзу РСР. На ІІ Всеукраїнському з'їзді здороввідділів (1923 р.) було підкреслено необхідність приділяти увагу створенню мережі поліклінік, жіночих та дитячих консультацій, розширенню профілактичних заходів не тільки у діяльності санітарних лікарів, але і лікарів лікувального профілю. Поліклінікам надавалось все більшого значення в організації лікувально - профілактичної допомоги населенню.

Вирішенню питань стосовно будівництва установ лікувальної мережі перешкоджали фінансові аспекти, адже відсутність відповідного асигнування уповільнювало намічені кроки. Усе ж у 1921 році із започаткуванням непу намітилось певне зростання мережі лікувальних закладів, а вже у 1922-1923 рр. відслідковується тенденція до скорочення лікувальних установ та ліжок у них, пов'язана із нестачею коштів у місцевих органах влади на утримання лікувальних закладів на колишньому рівні. Все ж в умовах епідемічного стану та поширення соціальних захворювань у 1923-1924 рр. органи влади звернули увагу на бюджетне асигнування у сферу охорони здоров'я: будівництво лікарень, поліклінік, амбулаторій, диспансерів, забезпечення їх медичними приладами та обладнанням. І вже наприкінці 20 -х рр. ХХ ст. в УРСР було сформовано таку мережу медичних установ: поліклініки, амбулаторії, пункти першої допомоги, дезінфекційні станції, санітарні бактеріологічні лабораторії, інфекційні відділення та бараки, венерологічні та туберкульозні диспансери, фізіотерапевтичні кабінети, санаторії та будинки відпочинку тощо. Це характеризувало медичну сферу як якісно нову, з відповідними досягненнями.

Загальний стан розвитку лікарняної мережі 20-х рр. ХХ ст. відображений у звітах відділу робмеду при наркоматі охорони здоров'я УСРР. Його дані за 1922/23 р. свідчать про активні зрушення у цій сфері. [11, арк. 2]. Позитивним моментом у сфері охорони здоров'я у ті часи було створення системи робітничої медицини. У губернських відділах охорони здоров 'я було започатковано підвідділи робітничої медицини.

Окрім загальних лікарняних закладів, значна увага з боку робмеду приділялася організації спеціалізованих установ. Так, у 1923 р. в УСРР розпочали свою роботу шість робітничих протитуберкульозних диспансерів. Теоретичною розробкою питань професійних захворювань та робітничої медицини опікувався, створений у Харкові, Український інститут робітничої медицини [11, арк. 2].

Серед недоліків початкового етапу становлення лікарняної мережі варто відзначити, в першу чергу, нестачу кваліфікованих кадрів. Частковим вирішенням проблеми була організація при Українському інституті робітничої медицини 4 -х місячних курсів підвищення кваліфікації та перекваліфікації лікарів [12, арк. 18].

Перші повні відомості про стан лікарняної мережі робітничої медицини в УСРР, які вдалося розшукати, стосуються 1924/25 операційного року. В цей час до її складу входили: 61 поліклініка, 109 амбулаторій, 59 лабораторій, 40 консультацій, 17дитячих ясел, 13 санаторіїв, 14 диспансерів, 181 фабрично-заводська амбулаторія, 314 фабрично-заводських медпункти, 179 лікарень [13, арк. 57].

За поданою нижче таблицею можна відстежити кількісний склад закладів віднесених до фабрично-заводської мережі і рівень їх лікарсько-пропускної спроможності через наявність штатних місць (ліжок).

інфраструктура охорона здоров'я губернський

Таблиця 1. Лікарсько-профілактична мережа робітничої медицини [15, с. 502-505'

За вищенавединими матеріалами неважко помітити, що рівень охоплення населення закладами робітничої медицини на порядок вищий у таких містах як Київ, Катеринослав та Харків. В Одесі ж відсутність закладів із штатними лікарняними ліжками компенсувалась значною кількість фабрично-заводських медпунктів.

Аналізуючи чисельність установ робмеду в розрізі губерній можемо стверджувати, що найбільша їх кількість припадала на промислові губернії (Донецька - 235, Київська - 193, Одеська - 127, Харківська - 122). Серед різних видів лікарняних установ переважали, здебільш, заклади фабрично-заводського типу: амбулаторії, медпункти, лікарні. Крім того, в межах УСРР для лікування спеціальних хвороб найманих працівників функціонували 26 туберкульозних диспансерів та столових, 3 венерологічних диспансери та 10 санаторіїв [11, арк. 21].

Основними подальшими завданнями в даному напрямку визнавалися: чітка фіксація обсягу витрат на розбудову та підтримання амбулаторно -поліклінічної мережі; зниження собівартості медичної допомоги; забезпечення безперешкодного постачання медикаментів; оптимізація надання соціальної допомоги окремим категоріям хворих в домашніх умовах. Виняток із загального правила складали промислові регіони в яких із зростанням обсягів виробництва суттєво збільшувалася чисельність робочої сили. Незадовільні умови праці та побуту, високий виробничий травматизм сприяли збільшенню кількості осіб, що потребували медичної допомоги. В той же час оновлення та розширення лікарняної мережі відбувалося надто повільно. Так, наприклад, при зростанні чисельності робітників Дніпровського заводу з 3 до 14 тис. кількість лікарняних ліжок залишалася без змін - 55 [14, с. 20]. Через відсутність достатньої кількості фахівців, окремі лікарі змушені були приймати до 40 хворих на годину. Серед робітників подібну практику лікарського персоналу кваліфікували як «огляд через пальто». Окремі робітники, щоб дістатися до поліклініки змушені були долати відстань до 8 верств. Як наслідок, голова профспілки будівельників Г. Богданов, відвідуючи Дніпробуд, змушений був констатувати поширення у робітничих селищах епідемій скарлатини та малярії, окремих венеричних захворювань [2, с. 19]. Становище лікарських установ ускладнювалося й тим, що нерідко за рахунок страхових коштів, окрім застрахованих обслуговувалися й інші верстви населення.

В основу лікувально-профілактичного обслуговування населення було покладено принцип соціальної профілактики, яка застосовувалася у синтезі з кваліфікованою лікувальною допомогою. Лікувально-профілактичний напрямок характеризувався дільнично -територіальним принципом.

Ще одним напрямком покращення рівня медичного забезпечення населення стала мережа лікарської загальноцивільної медицини. Дані таблиці демонструють найбільше забезпечення амбулаторіями та лікарнями із койкомісцями м. Харкова, Одеси та Києва. Зауважимо, що Артемівськ не зважаючи на свій статус губернського центру та промислового міста, що розвивається в цьому відношенні значно програє.

Таблиця 2. Мережа лікарської загальноцивільної медицини в губернських містах України на 1924-925 рр. [15, с. 500-501]

На початку 1920-х років охорона материнства і дитинства стала одним з пріоритетних напрямів в діяльності місцевих органів влади. Постановою Раднаркому УСРР від 30 квітня 1920 р. справа охорони материнства і дитинства була передана з наркомсоцзабезу у відання наркомату здоров'я та його місцевих органів. Видача грошової допомоги матерям залишалася у віданні Наркомсоцзабезу, а оформлення документів на право одержання допомоги проводилося органами охорони здоров'я. Речі догляду за дитиною і дитяче придане замість грошової допомоги видавалися органами охорони материнства і дитинства. Цим досягалася єдність всіх заходів, пов'язаних з охороною матері і дитини, починаючи від допомоги породіллям і завершуючи створенням мережі консультацій та ясел, в яких мати і дитина отримували лікувальну і профілактичну допомогу [3, с. 103].

І Всеукраїнський з'їзд відділів охорони здоров'я, який проходив 27-28 червня 1920 р. в Харкові, прийняв розгорнуту резолюцію по доповіді завідуючого відділом охорони материнства і дитинства НКОЗ УСРР Н.І. Залигіна «Про перспективні завдання охорони материнства і дитинства на Україні». З'їзд визнав необхідним провести облік дітей і матерів і на підставі точних даних визначити мережу закладів по охороні материнства і дитинства в Україні за аналогією з лікувальною і шкільною.

При плануванні мережі дитячих закладів у губернії слід було мати на увазі створення закладів індивідуального відкритого опікування (консультації, ясла, «краплі молока», дитячі садки тощо) і закладів закритого опікування (будинки матері і дитини, приюти тощо).

У червні 1920 р. був скликаний І з'їзд губернських відділів охорони здоров'я України. З'їзд визнав становище охорони материнства і дитинства важким: не вистачало засобів оснащення і устаткування, відчувалася гостра нестача підготовленого персоналу, спостерігалося нерозуміння здороввідділами всієї важливості і значущості заходів, здійснюваних органами охорони материнства і дитинства [11, с. 25].

Заклади охмаддиту перебували наутриманні місцевого бюджету що ускладнювало можливість їх повноцінного забезпечення та розширення установ цієї мережі. В поданій таблиці неважко помітити, залежність кількості представлених установ охорони матері і дитини та ліжок в них від політично-економічного статусу міста, наявності великих промислових підприємств та бюджетних надходжень з них. У такому відношенні зрозуміло складність ситуації у Вінниці та Житомирі.

Таблиця 3. Установи охорони матері і дитини в губернських містах України на 1924 - 1925 рр. [15, с. 506-507]

Значну увагу центральні і місцеві органи охорони і дитинства приділяли санітарно - освітній роботі. Ним була підготовлена показова виставка «Дитяча смертність і догляд за дитиною», видавалися листівки, брошури. Цей відділ працював у тісному контакті з відділом по роботі серед жінок. Жінвідділ мав свого представника у відділі охматдиту. Завідуюча відділом охматдиту входила до складу колегії жінвідділу. У річному звіті губздраву про санітарно-просвітницьку діяльність за 1923 р. було вказано, що спільно із жіночим відділом проведено лекції, мітинги для селян, «Тижні допомоги дітям», «Тижні матері -пролетарки». Зароблені кошти пішли на ремонт приміщень дитячих будинків. Протягом «Тижня матері», проведеного у губернії з серпня по вересень 1923 р., було зібрано 41 крб. У Вінниці на ці кошти розпочав діяльність денний санаторій [10, арк. 18].

Серед епідемій, що спалахували у 1920-х роках, були тиф, холера, малярія, дизентерія, кашлюк та ін. Задля боротьби з ними проводилися щеплювальні кампанії. Значну роль у боротьбі з епідеміями відіграли санітарні комісії, які були вищими санітарними органами на місцях. До їхніх повноважень належало керівництво з питань санітарної пропаганди, санітарно - промислового нагляду, виявлення та ізоляція хворих.

Тенденції поширення тифів, холери у промислових українських губерніях була характерною для першої половини 1920-х років, хоча не в повній мірі зникли ці епідемії і наприкінці десятиліття. Головними причинами, які не давали можливості зупинити епідемії тифів, були погані житлові умови особливо в губернських містах, де з огляду на економічне орієнтування спостерігається значна скупченість населення, нестача лазень, мила, майже повна відсутність пралень. Погане водопостачання, передача інфекцій через продукти харчування, у першу чергу через молоко, також були причинами розповсюдження захворювань на тиф.

До епідемій тифу та холери додалися захворювання на віспу та малярію. З 1921 - 1925 років особливого спалаху набули дитячі інфекції (скарлатина, кір, кашлюк та ін.). З середини 20-х років ХХ ст. значно поширився сказ, та епідемія грипу. Крім того, частими були спалахи і соціальних захворювань. Серед останніх вирізняються туберкульоз, венеричні хвороби, алкоголізм та ін.

Такий стан справ спонукав до створення спеціальних амбулаторно-профілактичних закладів. Розпочався процес відкриття туберкульозних диспансерів та диспансерних пунктів. Але коштів у достатній кількості на подолання цього соціального захворювання не було, тому органи влади на місцях зверталися по допомогу до громадськості.

Після значного зниження захворюваності на гострі інфекційні хвороби в країні перед санітарними органами постали нові завдання. Перш за все слід було визначити правовий стан санітарно-епідеміологічної організації республіки, встановити єдину структуру губернських та повітових санітарних органів, укріпити санітарну організацію кваліфікованими кадрами, значно розширити характер її діяльності, поступово переключити з протиепідемічних питань, якими вона займалася через обставини, що склалися, на проблеми санітарно-гігієнічного характеру. Народне господарство потребувало міцної та дієвої санітарної організації, яка могла б вирішувати ці нові та складні завдання. Створення такої організації було розпочато у 1922 році.

Дані наступної таблиці демонструють закономірну залежність наявності відповідних установ та лікарів від кількості населення що мешкало у цих містах.

Таблиця 4. Установи санітарно-епідеміологічного підвідділу в губернських містах України на 1924-1925 рр. [15, с. 508-509]

Зазначмо, що надзвичайно важке санітарне становище у багатьох губернських містах мало не епізодичний, а систематичний характер. А, після зупинення масових епідемій, коло протиепідемічних завдань санітарної організації не звузилося, а навпаки, бурхливий ріст промисловості в регіоні, розвиток житлового будівництва у місті, будівництво нових робітничих селищ потребувало посилення на місцях санітарної консультації, особливо санітарно-технічної, яку мали б проводити санітарні організації. У деяких округах ще в 1927 та 1928 роках спостерігалася незадовільна діяльність санітарної організації.

Перешкоди, пов'язані з економічним станом країни, адміністративно-територіальними змінами, наявними у досліджуваний період, гальмували процес зміцнення матеріальної бази медичних закладів. 1922 рік виявився періодом, коли керівники закладів охорони здоров'я змушені були вдаватися до пошуку коштів на місцях. Витрати місцевих коштів на охорону здоров'я протягом 1922-1925 рр. становили 10-12% губернського бюджету на рік.

У 1920-ті роки місцева влада докладала значних зусиль задля створення належної бази медичних установ. Не зважаючи на всі негаразди і похипки було зроблено перші кроки у розробці теоретико-правових засад державної політики, створенно законодавчо -нормативну базу, сформовано керівні органи у сфері охорони здоров'я.

Вивчення історії розвитку інфраструктури охорони здоров'я в містах губернського значення дає підстави зробити наголос на досягненнях того часу: піклування уряду держави про розширення мережі медичних установ, проведення їхнього ремонту, забезпечення медичними приладами та обладнанням; набула розвитку тенденція до привілеювання безоплатного надання медичної допомоги; започаткування та втілення профілактичних основ в медицині; створення системи робітничої медицини. Ці позитивні на той час тенденції мають бути, на наш погляд, враховані при проведенні реформи системи охорони здоров'я сучасної України.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Ефимова Д.И. Десять лет советского здравоохранения на Украине. /Д.И. Ефимова Д.И. - Х., 1929;

2. Шупик П.Л. Досягнення охорони здоров'я в Українській РСР. / П.Л. Шупик П.Л. - К., 1958.

3. Хорош І.Д. Первые годы развития советского здравоохранения на Украине (1918 -1920). / І.Д. Хорош. - К., 1963;

4. Охорона народного здоров'я в УСРР: цифри і факти. - К., 1939;

5. Тридцятиріччя охорони здоров'я трудящих в УРСР: (1917-1947). - К., 1948;

6. Романенко А.Е. Здравоохранение в Украинской ССР. Пути и итоги развития. /А.Е.Романенко. - К., 1987.

7. Коцур Н.І. Соціальне становище міського населення України в умовах непу (1921 -1929 рр.)./ Н.І.Коцур - К., 1997.

8. Робак І.Ю. Історичні умови організації та специфіка розвитку охорони здоров'я в Харкові (XVIII - початок XX ст.): автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.01 / І.Ю. Робак; НАН України; Ін-т іст. України. - К., 2009. 40 с. - укр.

9. Барабаш Ю.В. Деякі аспекти становлення медичних установ на Луганщині у 20-х рр. XX ст./ Ю.В. Барабаш // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Історичні науки. - 2005. - № 4 (86). - С. 9-14.

10. Кузьмінець Н. П. Організація охорони материнства і дитинства на Поділлі на початку 1920-х рр.//Н.П. Кузьмінець // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія: Збірник наукових праць, 2014, Вип. 2 0. - С. 208-212.

11. ЦДАВО України, ф. 337, оп. 1, спр. 878.

12. ЦДАВО України, ф. 2605, оп. 1, спр.1081.

13. ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр.1542.

14. Кисиль П. Медпомощь на Украине / П. Кисиль. // Вопросы страхования. - 1926. - №32. - С.20-21.

15. Міські селища УСРР: Зб.стат.-екон. відомостей.-X.: ЦСУ України, 1929. -200 с.

Размещено на Allbest.ru