Подільське село в період повоєнної відбудови 1940-1950-х рр.: здобування одягу

Основна частина

Проблема основних видів заробітку в сільському середовищі, задля придбання одягу та взуття, а також інших речей повсякденного вжитку у 40-х - 50-х рр. ХХ ст., є вельми актуальною. Розглядаючи побутування тих чи інших видів одягу у повоєнний час, варто виокремити регіональні особливості господарства Поділля. Водночас акцентувати увагу на тому, які види діяльності приносили прибутки сільському населенню даного регіону, а відтак, з'ясувати, який з пропонованого тогочасним ринком одяг могли дозволити собі звичайні сільські жителі.

Розглядаючи дану проблематику, варто виділити праці дослідників кінця ХХ - початку ХХІ ст. Л. Булгакової-Ситник, Г. Стельмащук, Т. Ніколаєвої. Насамперед, зазначимо, що Л. Булгакова-Ситник звертає увагу на те, що виготовлення етнічного стрію не існувало саме по собі без ниток, тканини, шкіри, фурнітури тощо. Кінцевий продукт в різні історичні періоди був взаємопов'язаний з сировиною, з якої виготовляли тканину чи нитки. У ХІХ столітті торгівля тканинами та галантереєю в Україні була сконсентрована у руках євреїв, які оптом закуповували цей товар на ярмарках у Лейпцігу, Москві та інших містах. З середини ХІХ століття Україна (крім Галичини) стає ринком збуту переважно московських текстильних товарів. Такий стан до певної міри формував споживацькі інтереси. Наприклад, серед сільських мешканців Західного Поділля, на відміну від Східного Поділля, побутували тканини та нитки західноєвропейського виробництва, асортимент яких був значно ширший, ніж, скажімо, російського [1, с. 31].

Що ж до розгляду теми саме у часовому проміжку 40 -х - 50-х рр. ХХ ст., то праць та розвідок, які б проливали світло на тему сільського заробітку та способи «здобуття» дефіцитного на той час одягу, майже немає. Отже, тема потребує великої кількості нового матеріалу, зібраного в «полі».

Основу статті становлять свідчення десяти осіб, 1930-1950-х років народження, з таких сіл: Трудолюбівка Барського району Вінницької області, Дубова та Токарівка Жмеринського району Вінницької області, Мошкутинці Дунаєвецького району Хмельницької області, Гораївка Кам'янець-Подільського району Хмельницької області, Суходіл Гусятинського району Тернопільської області. Дані матеріали були зібрані автором в 2013 - 2014 роках у межах історико-етнографічного регіону Поділля.

Поміж інших питань, важливо виокремити і те, яким чином звичайні селяни заробляли гроші, щоб купити одяг та взуття. Адже відразу ж після закінчення війни, переважна більшість селян часто взагалі не мала грошей, бо працюючи на повоєнну відбудову, коштів ніхто не отримували. Як згадує одна з опитаних респонденток: «Тоді ніхто нічо не платив, задурно всі робили. В чому було в тому й ходили. Тій так» [2]. Серед селян, котрі мали невеликі матеріальні статки, поширеним явищем було йти в найми до багатших людей, переважно на сезонні роботи. Плату вони отримували грошима, або й навіть одягом чи тканиною для його пошиття, що випливає зі свідчень інформантки з села Трудолюбівка Барського району Вінницької області: «...мама тоже, вже добила, вже такого теперішнього полотна.

Теперішнього. То воно зара є. А мама ше тоді ходила до когось, вже десь до когось ходила на город. Бо не всі люди бідили. Не всі бідили. Тій мама в когось сапала, тій хтось дав кусочок. Тій врізала мені на хустинку, тій моїй сестрі» [3]. Окрім того, поширеним явищем був продаж власної сільськогосподарської продукції на ринку у районному центрі. За свідченням респондентки з села Трудолюбівка Барського району Вінницької області, заради купівлі одягу та взуття батьки навіть забороняли вживати у їжу декілька днів на тиждень молоко та молочні продукти: «Я знаю, шо мама пішла вже тоді, тоже то яєчка продасть, то молочк а продасть, несла на базар. Каже нам, ви будете завтра пити молоко, а це я несу, бо треба продати. Тій вже там куплять, тій вже так і старшим куплять. А ми менші, але тоже хочем, заглядуєм так хочемо собі» [4].

Селяни, які мали родичів у великих містах, замовляли їм купівлю краму та матеріалів для пошиття одягу. Інформантка з села Дубова Жмеринського району Вінницької області згадувала: «А мама казала, шо після війни, то вже не було де купити його. Не було. То тьотка як привезе, то по тій три одежині хотят пошити вже» [5].

Ще однією можливістю придбати одяг була купівля його у «спекулянтів», перекупників, які зазвичай були жителями цього села, але їздили на закупівлю до великих міст, як в Україні так і Росії: «.потом Катмазони* начали їздити в Москву. І начали возити хустки з Москви, і теплі, і такі на літо хустки. Но дорогі, триста рублів, хустинка була» [6]. Жителька села Миньківці Дунаєвецького району Хмельницької області згадувала: «.це був тоже дефіціт. Це тільки в спекулянтів можна було» [7]. Між «спекулянтами», деінде відбувалися конфлікти, ак називали селян, які займалися торгівлею, і походили з сусіднього села - через які решта селян негативно до них ставилася: «А так в селі, у нас село таке було, ну дуже дружелюбне і мирне. Мені воно дуже нравилось. А от Кармелюки, я туди в школу ходила, то там, те село, там дуже було багато, но як сказати, людей які любили спєкулірувати. Вони собі кудись їздили, шось купляли, перепродували, тоді це була спєкуляція, тоді вже за це садили. Зара не садять, бо зара вже бізнес, тоді садили. Ну в них така була погана звичка, шо якщо сусід сусіду, чи десь хтось позавидує, посварився там з кимось, в них була привичка палити хати. Там дуже часто-густо горіли хати. От хата під соломою, от кинув спічку, запалиться воно, тій всьо, і вже хата горить. То в них часто-густо горіли хати. В нас такого в селі не було. Понятно, шо вже шось як не так, то можна вже було врєгулірувати, ну словом, ну да, а це ж сім'ї були, і діти були, взяти підпалити хату, і спалити, шоб людина осталася без нічого. Це отакі там трошки люди такі були, ну, недоброго духу» (с. Дубова Жмеринського району Вінницької області) [8].

Загалом у мешканців села до цих людей було неоднорідне ставлення, оскільки, з одного боку, вони надавали можливість придбати дефіцитний одяг. З іншого ж, привезений ними одяг коштував занадто дорого, тому багато селян не могли дозволити собі його придбати, а отже звинувачували «спекулянтів» у прагненні нажитися за їх рахунок.

Проте можливість придбати одяг і тканини не маючи грошей у селян все ж була. Такий крам привозили селянам так звані «гендлярі», які вимінювали його на продукти харчування: «То такі гиндлярі їздили, то привозили, то на плащ, то на сукенку. То такево. А то треба було ще поїхати змолоти кукурудзи, шоби. Хто там мав, за що купувати, тої одежі» [9]. Натомість виміняти речі на продукти харчування чи городину між мешканцями одного села, було складною справою, оскільки майже усі селяни мали однакове господарство: «...всі були господарі, у всіх то [господарство] було» [10]. заробіток одяг поділля повоєнний

Опитані нами інформанти неохоче згадують період, що припав на передвоєнні та післявоєнні 1939 - 1950-ті рр. саме через жорстке насадження колективного господарства та розкуркулення. Селяни, які роками вели самостійно господарство, й могли дозволити собі купувати одяг та предмети повсякденного вжитку за власноруч зароблені гроші, відтеп ер повинні були віддати всю нажиту худобу та особисте майно, працювати на колгоспному господарстві і за це не отримувати жодної плати. Це можна пояснити тим, що всі роботи у повоєнний час кваліфікувалися владою як добровільна праця задля відбудови країни. До того ж, присадибне господарство селян обкладалося великими податками, так званою «сікірацією». Свідчення про це знаходимо в розповідях мешканки села Суходіл Гусятинського району Тернопільської області: «Нас ше тоді були не займили, нас уже тоді в тридцять дев'ятому туди у колгоспи, і зачали організовувати все, але война зохопила так, усе перетерло, але -то по войні тій були колгоспи, тій всьо забирали, тій нічим не платили. Тій ти шо відробила, тій податок, то сікірація колись казали. То, то ти відробила, робила цілий сезон в колгоспі. І нічо не взєла» [11]. Як бачимо зі спогадів респондентів, платити за роботу в колгоспах, почали у другій половині 50-х - на початку 60-х рр. ХХ ст.: «.мама робила в колгоспі десь в п'ятдесятих роках [і в] шістдесятих [то] кілограм пшениці, то то давали» [12].

На Східному Поділлі, розміри «сікірації» та норми праці у колгоспі були ідентичними Західному Поділлю. Мешканець села Трудолюбівка Барського району Вінницької області згадує: «.це вже як стало за радвлади, то я скажу, шо городянину дуже було вигодно. Рабочому класу. А нам, селянину, дуже тяжко було. А які налоги були, податки. Яічок це треба було чотириста штук самому не з'їсти, віддати государству. М'ясо, так само. А шо, а гроші - нема. Селянину важко було. Канєшно, ті шо вчили дітей, ну ті, шо вчителі, ну, то вони получали гроші, то єнакша значить справа була. А цим остальним важко» [13]. На Поділлі було багато цукрових заводів. А, отже, основні колгоспні норми були пов'язані з обробітком цукрового буряку: «От за союзу, це три гектари буряка жінці посапати. Це всьо своє хозяйство, там корови це всьо. І йде і сапає, як то може не піти ?» [14]. Внаслідок того, що в повоєнний час робота на колгоспному господарстві була примусовою та ніяк не оплачувалася, селяни були вимушені красти та продавати колгоспне майно. Свідчення глибокої вкоріненості практики крадіжки «соціалістичної власності» у повсякденне життя селян ми знайшли немало підтверджень: «. а йдемо до машини, молотарка така молоте там зерно. Всьо. Але ми вже хочем, шось украсти. Подумай, там же такі гостряки в тому зерні, і ми все сюди у сорочку, а воно всьо коле. А ше, вибачай, тих сесів [грудей] не було. Сюди позалазе кругом. Сонце гріє, ідеш додому, впрієш. А ше шо, ми ж крали, не брали тако. Ше ж так дивишся, де той пішов, і куди він пішов. І це тако, вже йдемо додому такі вже бузаті (грудасті) дівчатка. Прийшли додому, висипали, мама в форму зібрала. О, дитиночко, ти вже форму пшениці принесла. Ше, якшо може ввечері принесеш ? Тій я завтра на жорнах просію» [15]. Крадене зерно продавали на базарах, щоб отримати гроші для купівлі одягу.

Проте варто взяти до уваги, що у повоєнний час селяни, які працювали в колгоспному господарстві та визнавалися «передовиками праці», у якості заохочення могли отримувати щось із одягу: «...моя мама працювала на фермі, і вона така була, шо передовик труда, то їх визивали в Вінницю і давали подарки, і дали плаття вже. Таке воно, ну нище колін, само таке, ну я так запомнила, такий сивуватий цвєт, і такі полосочки, і в ньому бльоск такий. А таке воно було під шийку, а сюдиво, [під грудьми] така йшла полосочка блискуча. Но воно було вже вузьке, таке не розклинене, таке уже просте. Таке тоже, но красіве було» [16].

Між тим селяни новий одяг, який здавався їм найкращим, не носили, а берегли для с воїх дітей, а самі продовжували ходити в старих спідницях і блузках. Пріорітетним для них залишався принцип зручності: «.то мені вже було, [те плаття] я в ньому довго походила, ну в тему платті» [17]. Додамо, що передовиків праці також деінде нагороджували екскурсійними чи санаториними путівками. Виїжджаючи за межі свого населеного пункту, часом досить далеко, селяни отримували можливість (звичайно, при наявності грошей) купити крам. Так, мешканка села Суходіл Гусятинського району Тернопільської області згадує: «І від людей тоді всьо позабирали, і поставили той колгосп і гонили туди пасти, а туди позабирали коні. То хто краще робив, того посилали в Москву, то всьо село вже знало, що Андрюшів їде в Москву. То тато привіз мені валянки вже з Москви. І валянки, і на валянках були снігурі. І такий був, ну перше випустили, тканину таку просту, то пошили плащ. То в тому плащу, що я вже пішла, вже віддалася, і ходили, і ходили - хто годен, то ходив» [18].

Ще одним способом заробляння грошей на придбання одягу та взуття був продаж саморобної горілки - так званої «бурачанки», яку потай збували: «Де брали [гроші]? А горілку носили. Нагнали горілку з буряків, та й носили. Продавали, рубель [карбованець] бутилка була. Десь яке свято, то занесу, десять рублів вторгую. Як нас чотири було. Це ж каждому треба було на літо якесь платтячко купити. Вторгувала, сітцу купила на платтячко. На другий четвер вторгувала, сітцу на другу, на третю, на четверту. І ше собі шось треба купити. І мамі і татові» [19].

Іншим видом заробітку, на який йшли селяни у повоєнний час задля купівлі одягу для себе і власної родини, був продаж крадених з колгоспного саду яблук. Це була одна з основних продукцій, яку експортували з Поділля в інші регіони країни та за кордон. Самовільно зібравши яблука в колгоспному саду, селяни возили їх на продаж не тільки у найближчі великі міста, але й по всьому Радянському Союзу. Отримані кошти спрямовувалися на купівлю одягу. Одна з наших респонденток згадувала: «.Галя вже була поїхала з яблуками. Накрала яблук, поїхала, продала і купила татові костюм. Такий якийсь, сельотовий, чи як там казали на нього. Таке сукно тонесеньке. Таке якесь негарне, тако як вироблене, то сукно дешеве. Но костюм купила татові» [20].

У селах Кам'янець-Подільського Придністров'я одяг та взуття можна було купити у євреїв. В умовах повоєнного лихоліття, передусім - відсутності у селян грошей для розрахунків, а також обмеженою можливістю будь-куди виїхати за межі села (не кажучи вже про поїздку до великих міст), саме євреї, які традиційно добре зналися на справі купівлі- продажу, приходили на допомогу. Як згадує мешканка села Теремці Кам'янець -Подільського району Хмельницької області: «У жидів купували. Але вони ці жиди доставляли. А так люди не доставляли. Тілько жиди. А каже, підем ті й купим. А потом, чо їх так побили, вони ж людям помагали багато, ну куди та людина поїде, копійки не має, куди поїде. А так пішла до жида. І жид, шо там узяла, ну тій піде йому та й помагає, чи то, чи то, чи то, тако йшла етако за ето» [21].

У селах наближених до районних центрів, популярним заробітком грошей було збирання ягід або заготівля дрів. Сусідство з містечком відкривало можливість продати все це на місцевому базарі. Про поширеність цієї практики свідчить інтерв'ю мешканки села Мошкутинці Дунаєвецького району Хмельницької області: «.Моя мама, вона була така невеличка, маленька, вона дуже була хитра. Вона так літом, вона всьо врємя в лісі, так і збирала ту ягоду, і збирала губи [гриби], шо би де бачила, шо би де було в лісі, шо би те шо, всьо несла на базар продавала. А я була, но одна в неї, то вона могла мені ті чоботи зробити, ті капрони купити, труси, і ту спідничку зробити. Моя мама йде в ночі в ліс, принесе дрова і поріже, порубає, і вже були, плита була груба така лежанка, і плита, і вона палит тими шишками, з ялини, з цьої сосни шишки, а воно, нема від него жару, а тільки но дим. І тільки дрова закурює, і складала їх по десять полінців в в'язочку, і зав'язувала житнім, соломою житньою, і вночі, в два-три часа ночі, йшла в Дунаївці, і вже там продавала ті дрова. І тоді, як розвиднеться, то вона купить там стакан муки якоїсь, і кусочок хліба. Як в селі, то кажу, ше залежно від кого, як в нас була корова, ми вже не були бідні, в нас дві було [корови]» [22].