З історії освіти на Поділлі першої половини ХХ ст. (за спогадами Жука М.З. (1908-2015)

В статье на основании воспоминай винничанина Жука М.З. (1908-2015) поданы важнейшие моменты истории образования в Подолии в первой половине ХХ ст. Значительное место занимают воспоминания об Винницком пединституте, преподавателем котрого с 1938 по 1949 гг. был расказчи.

Ключевые слова: образование, Подолия, церковно-приходская школа с. Комаровка, агропрофшкола в Умани, Уманский педтехникум, Ленинградский педінститут им. Герцена, Винницкий пединститут.

Історія освіти надзвичайно важлива і цікава тема для дослідження. Ми маємо ряд наукових праць, на сторінках яких висвітлено різні аспекти цієї теми. Це переважно наукові статті, рідше - наукові збірники, присвячені цій тематиці, та монографічні дослідження. Впродовж останніх років ряд науковців у своїх працях висвітлювали різні аспекти історії освіти як на Поділлі, так і в Україні загалом.

Так, Вороліс М.Г. у праці «Церковнопарафіяльні школи на Поділлі в другій половині 19 ст.» розглядає різні аспекти шкільної освіти того часу, відзначаючи при цьому, що на 1891 р.в Подільській губернії існувало 460 церковнопарафіяльних шкіл та 728 шкіл грамоти [1, с.36]. Цінним джерелом з історії освіти у м. Вінниця є праця Омікрона «Вінницькі мури - як джерело освіти в краї» [2]. Становленню навчальних закладів освіти у Вінниці на початку 19 ст. присвячена стаття Пугач В. М. [3, с. 188-192]. Вартою особливої уваги та наслідування є монографія Перерви В. «Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХІХ - початку ХХ ст.». Автор, на основі великого масиву архівних джерел, досліджує історичний шлях шкільної справи в містах і селах Правобережної Київщини [4].

Значний масив публікацій присвячено історії освіти на Поділлі й в Україні 20 -40-х рр. ХХ ст., тобто в радянський час. Лойко О.О. у статті «Шкільна освіта на Вінниччині в період НЕПу» зазначає, що становлення системи народної освіти на початку 20-х рр. відбувалося в надзвичайно складних умовах і вимагало значних зусиль не лише вчительства і влади, а й всього населення [5, с. 164]. Особливостям розвитку загальноосвітньої школи в УСРР на початку 20-х рр. ХХ ст. присвячена стаття Кахно І. В. та Ніколіної І. І. [6, с. 49-51]. Ніколіна І. І. у своїй праці розглядає стан шкільного будівництва і забезпечення загальноосвітніх шкіл приміщеннями в УРСР в 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. [7, с. 66-71]. Історіографічний огляд становлення та функціонування радянської системи освіти в УРСР 20 -30-х рр. ХХ ст. здійснив Васильчук Г. М. [8, с. 355-362]. Про особливості функціонування навчальних закладів Вінниччини в період нацистського режиму (1941 -1944 рр.) йдеться в публікації Зінька Ю. А. та Григорчука П. С. [9, с. 132-136].

Деякі аспекти історії освіти висвітлюються на сторінках збірника наукових праць «Освіта, наука і культура на Поділлі», який є щорічником і видається Кам 'янець-Подільським національним університетом імені Івана Огієнка [10]. Різним питанням історії освіти на Поділлі присвячені Матеріали ХХІІІ Всеукраїнської історико -краєзнавчої конференції, яка пройшла у Вінниці у 2011 р. [11].

До 100-річчя від часу заснування Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, яке відзначали у 2012 р., було видрукувано також дві колективні монографії: «Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського (1912-2012): ювілейна книга» та «Інститут історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського: від витоків до сьогодення». В обох книгах детально подана історія становлення і розвитку педуніверситету та інституту історії, етнології і права [12; 13].

В контексті історії саме цих двох установ подаємо у цій статті спогади колишнього викладача історії Жука Мирона Захаровича (1908 -2015), який працював у Вінницькому педінституті з 1938 по 1949 р. Про найстарішого освітянина Вінниччини писала краєзнавець Л. Семенко [14, с. 345-349]. Про роки роботи на історичному факультеті педінституту Жука М.З. знаходимо відомості в книгах «Вінницький державний педагогічний інститут: історичний нарис 1912-1997» та «Інститут історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського: від витоків до сьогодення» [15, с. 19; 13, с. 31-48]. А особова справа колишнього викладача і до сьогодні зберігається в архіві педуніверситету [16].

Автору двічі вдалось зустрітись з Мироном Захаровичем. Перша зустріч відбулась 18 червня 1998 р. На зустрічі був разом з Соломоновою (Кароєвою) Т. Р. На той час ми були співробітниками Вінницького обласного краєзнавчого музею. Друга зустріч відбулась 1 квітня 2010 р., коли Мирону Захаровичу йшов 102 рік. За сприяння Шевчука А.А (племінника Жука М.З.), автору та В. С. Рудь (на той час студенту інституту історії, етнології і права ВДПУ ім. М. Коцюбинського) вдалось зустрітись з Мироном Захаровичем і взяти у нього інтерв 'ю, яке було записане на відео. Частина відеозапису спогадів, які стосуються подій часів Першої світової і Громадянської війни в рідному селі респондента була опублікована у «Матеріалах всеукраїнської наукової конференції «Народи світу і Велика війна 1914 -1918 рр.», яка відбулася у Вінниці 3-4 квітня 2015 р. [17, с. 292-295].

Мирон Захарович Жук народився 20 серпня 1908 р. в с. Комарівка, колишньої Теплицької волості Гайсинського повіту Подільської губернії, нині с. Комарівка Теплицького району Вінницької області. Закінчив Комарівську церковно -приходську школу, Уманську агропрофшколу, Уманський педтехнікум, Ленінградський педінститут, а з 1938 по 1949 рр., за виключенням років війни, працював у Вінницькому педінституті. Згодом і до виходу на пенсію - інспектор шкіл Вінницького району.

Нижче подаємо частину спогадів Жука М. З., які стосуються історії освіти на Поділлі в першій половині ХХ ст. Про навчання в церковно-приходській школі у рідному селі Мирон Захарович згадав: «Я багато пам'ятаю. С 15-го я вже пам'ятаю, бо мені було сім років. Я вчився в церковно-приходській школі. Тоді всі сільські школи називались церковно-приходські. Всі. Трохлітки в силі. Три групи говорили. То вони називались всі церковно -приходської. Це не обов'язково шоб там ти йшов десь після цього, мол, в церкву там, священни [ка]ми. Ні. Просто початкова школа називалась... церковно-приходська. То тож я помню, починаючи десь з другого..., з другої групи називались не класи, а групи. Церковно-приходська школа села Комарівки, Теплицької волості Гайсинського, Гайсінского уєзда, Каменєц -Подольской ґубєрнії. Каменєц-Подольская ґубєрнія, Гайсинский уєзд, Тєпліцкая волость, сєло Комаровка, церковно - приходская школа.

От я в п'ятнаціть..., в п'ятнацятому році, мені було 7 років, мене вже батько завів. А мині недалеко, отак [показує рукою] радом була школа. Тоді я вже пішов в церковно-приходську школу, на русском яз..., на російській мові, на русском язикє. Вот. Да. Був один вчитиль на три групи. Велика класна кімната [показує рукою], так квадратних метрів, з шіздісят квадратних метрів. Бо тоді, бо потим зробили там хату читальню. То я добре знаю. От. Там три групи і ходить з лінєйкою вчитиль один по класу. Одні готовлят арифметику, другі чістопісаніє. Це каліграфія. Чістопісаніє! Ето нужно пісать так шоби ти міг написати - Є в о [показує пальцями руки] Імператорскоє Вєлічєство. Це як кудись жалоби пишеш, кудись, то треба зверху такий епіграф «Єво Імператорскоє Вєлічєство». На любом, на любом прошенії. То ету, етот епіграф треба написати дуж-же красиво. От. І чістопісаніє мало кому удавалось з наших. Мині ни вдалось, шоб вивисти це так красиво, шоб можна це написати. От. А взагалі чістопісаніє вчило красиво писати. Це треба було. Бо підеш на службу в армію, треба буде писати пісьма до дому, казали. То вміти треба писати [сміється]. Церковно...

От я в п'ятнацятому, я помню вже. Шіснацятий. А в сімнацятому - ми вже бігаєм кругом школи і кричимо: «Цара скинули! Цара скинули! Слава Україні! ». А до того ми ни чули такого слова. Але тут буквально через кілька днів вже була..., вже в нас в силі носили портрет Шевченка. Вот. Десь молнієносно, шо я навіть не знаю звідки, портрет Шевченка, демонстрації в силі. Болото вот так [показує рукою] по коліно. Сільські хлопці, дівчата... Сільські хлопці, дівчата, солдати, які прийшли с фронту, покинули фронт, прийшли прамо з гвинтівкою додому і тоже в цих демонстраціях. Носимо всі... Носят всі портрет Шевченка окутаний рушником. От. А ми собі бігаєм за цею..., бо ми ж це... А ці старші ходят і значіт вже співают «Ще не вмерла Україна». Бистро було це все доставляно. Навіть не знаю ким. Це вже було зразу весною, в березні, в квітні сімнацятого року. О! Це вже я помню прикрасно. Ми бігаємо, кричимо: «Свобода! Свобода! Свобода!». А бабки із-за тину кричать: «Хто ж дурним дає свободу!? Ви ше будети плакати від цієї свободи! Хто ж таким темним дає свободу!?». Це бабки, а ми з демонстрації

Студентом як стали?

Як я став студентом? Ой мині це слово дуже приємне. Мині батько весь час... Батько як прийшов с плєну з Японії... Я ни помню як він прийшов з плєну, але дальше батько вже старався шоб я ходив у школу церковно-приходськую. Потім в Теплицьку семилітку. То він часто повторав це слово: «Шо, шоб ти мені вийшов у студенти!». А для нього... Він був зовсім ни грамотний. Али це слово «студент» він запомнив. «Шоб ти мені вийшов в це слово». От. І я поступив в Умані в профшколу, агропрофшколу, в Софіївку. Але там, значіть, в агропрофшколі називали нас учнями. А технікум, тоже агротехнікум, це ми в одному будинку в Софіївці - студенти. Для того шоб попасти в технікум, треба закінчити агропрофшколу, тут же в Софіївці. От. То ми... Я мріяв як це, як би мені пройти, и -и, три роки шоб попасти в студенти. Але я так і не витримав, тільки два роки я був у Софіївці в агропрофшколі. А Софіївка до революції мала шефство с Канади. В Софіївці ше була традиція канадська. Знання, знання добрі давали в профшколі і в технікумі. Але я тільки два роки провчився в профшколі і пішов в педтехнікум, бо там вже я можу бути студентом. Пішов в Уманський педтехнікум і вже. А технікум тоді вважався вищим учбовим закладом, закладом. А інститути на Україні були ліквідовані. Залишилося тільки декілька: ІНО Київське, ІНО Харківське, ІНО, а то всі останні технікуми вважалися вищими учбовими закладами. Але не мали права називатись ІНО, а технікуми. То я пішов з Софіївки в педтехнікум Уманський. Мене прийняли без екзаменів. Я одержав в Софіївці хороші знання за два роки і мене прийняли на перший курс в Софіївку..., в цю, не на перший курс, а на другий курс вже в Уманському педтехнікумі і я став студентом. О! Як я вже став студентом в технікумі і мині дают стіпєндію, вже в Уманському педтехнікумі, стіпендію: 10 рублів. 21 рубиль стипендія. Ділили на двох, щоб більши охопити студентів. То я із студенкою Сінельник Ніною... По 10.50 на нас розділили. Вот. То за тих 10.50 я снідав, обідав і вичерав. Яйце коштувало копійка. На сніданок завжди яйце, в педтехнікумі, яйце, ковбаси кусочок, причому ковбаса прикрасна. Такі шо тільки міністри таку ковбасу їдят. Ковбаси кусочок і чай. Сніданок, обід і вичера в педтехнікумі за цих 10.50. О брат! І я ше пальто узяв у расрочку в уманському універмазі. І в тому пальто... Бобрикове. Я вже ходив в пальто. Там у мене є... е-е-е. Я в кожусі зразу був. Є фотографія. Студент в кожусі, в цьому... така будьоновка. А дальше я вже був студентом в цьому, и-и-и, бобриковому пальто. І потом в цьому бобриковому пальто ше вчителював три роки в гайдамацькій Лисянці, в бобриковому пальто. І ше поїхав в Ленінград вчитися в цьому бобриковому пальто. [Сміється]. О брат, ни так як типер п'ядісят штук [одягу] в дома. Та нікому воно не потрібне. А тоді одно пальто маєш, зато таке, шо можиш сто років ходити. То я в тому бобриковому пальто... Отак я став студентом. Студентом я був у 30-му році. 15 березня нас випускали досрочно. Бо треба було загальнообов'язкове навчання, шоб всі зразу були вчені. Сталін поставив завдання шоб всі зразу вчились, вчились, вчились.

І нас 15 березня викликали в міліцію, хлопців с педтехнікума Уманського: «Поїдите на педпрактіку!». Оділи нас в шинелі. Дали вінтовки. В сусідній кімнаті патрони. Вінтовка. Вибирай собі яка... Це 15 березня 30-го року. Вибирай, яка тобі підходит. Та вінтовка на мотузку, та гвинтівка на цепу ж, на цепочці, та гвинтівка на ремушку. Вибирай собі вінтовку, бири патрони в слєдущій кімнаті і на вокзал. Шо таке? Шо це за педпрактіка? Ніхто нам нічого не каже. Поїзда, вагони... Приїхав на вокзал....

Приїхав на вокзал. Начальник окрмиліції уманської Пінчук, два ромба [показує руками на місце петлиць]. Красівий мужчина. Парабелум по зимлі тягниця. Підійшов до нас. А ми всі в шинилях. Цим шинилям вже по 100 років. Вони вже тухлі лижали ці шинилі, ці. Він так пройшов, подивився. Так сказав: «Почистіт вінтовки». Він довго з нами не говорив. Бо дихати нима чим. Бо шинелі... Такий запах від цих шинелів [сміється]. Вот. «Через полчаса поєдім. Узнаєтє куда». Шо таке? Нічого. Да, а шинелі наділи ми на свої пальто. От. А шапка в кого яка. Проїхали Христинівку. Там якісь жінки пробуют сідати в наш вагон. Але підходит одна: «О, це махновців визут! Це махновців визут! Це я з ними не поїду». А їх і не пускают.

Приїхали в Оратів заганяти мужиків в колгосп. От чого нас привезли сюди! Ви чуєте? Сило... Оратівський район. Оце такі..., така в нас була педпрактика остання. Привезли в сило Підвисоке Оратівського району шоб не допустити волинки, бо почалась по всій країні. Почались виступи. Вони називались «волинки». Пожари проти колгоспів. І так ми там просиділи в силі місяць: діжурили коло коней, коло, и -и-и, сільськогосподарського знараддя, шоб не розбирали. І частина нас на сході. Каждий день, зранку до вечіра збори, збори, збори сільські. А сусіднє село вже Животів Оратів... Жашківського району, там вже горить колгосп. Ми вночі бачимо там... А в нас слава Богу, значіт. То ми вже потім зрозуміли, чо нас везли. А нам ніхто не сказав і там чо. От. На квартири нас розставили. На квартирах хазяї давали нам їсти. Колгосп їм там давав. Вот. І так я місяць побув там. Сило засіяло. Колгосп не розбігся. На..., на сходах каждий день ми сидимо. Один на один день на сходах. Другий день другий. На другий день у другому місці. Сидиш коло сільської тюрми. Була тюрма сільська одна спеціально там, там, там. От. І так ми місяць побули. Після того приїхав в Умань. Дали нам за цей місяць, визвали, ше стіпєндію і на педагогічну роботу» [18].

Закінчивши в 1930 р. Уманський педтехнікум М. З. Жук був направлений в с. Бужанка Лисянського району на Київщині, де працював до 1933 р. директором фабрично -заводської семилітки [16, арк. 88 зв.]. Саме тут розпочалась його педагогічна діяльність: «Вот так я став педагогом. О! У Лисянський район, гайдамацьку Лисянку. Отуди я приїжаю. Вже я ни в шинелі. Шинелю здав в Умані, всьо це здав. Приїхали туди і там почав вчителювати. Три роки провчитилював, 30-33-ій. Там пирижив голод, все це нещастя, шо було. Голод 33-го року.

Звідти їздив на з'їзд журналістів в Харків. Від станції Звінігородка до Харкова, майже на кожному вокзалі, там де зупинялися, пощі на кожному вокзалі ходили пухлі. Ми приїхали на вокзал. Я приїхав в Харків. В Харкові повний порадок. В город ни пускают пухлих. Хто там на вокзалах де, забирає миліція. В городі повний порадок. Я в городі два дня був, в Харкові на з'їзді журналістів. Писали записки ми Питровському і Скрипнику. Сиділи в призидії вони - Питровський і Скрипник. «Чи відомо Вам, шо голод на Україні?». Питровський нічево не відповідав, нічого. Сидів у президіумє Скрипник... Петровський кілька слів сказав, е -е-е, яке завдання журналістів там все... А на наші записки ніхто нічого не відповідав. Вот. Два дні побули там. Площадь Тевелєва. На цій площаді якийсь там був будинок, в якому був цей з'їзд. Звідти нас... Да, нас там кормили харашо. Порадок був. Голоду ніякого в Харкові не було. І їздили ми на заводи. Вот. На зустрічі з робочими. От. Подивитись як працюют заводи. Всьо нормально. Три роки провчитилював, був у Харкові» [18].

Згадав Мирон Захарович особливий випадок із педагогічної діяльності тих років: «Вот, як ми шукали наш націоналізм. Приведу Вам ше один приклад. Такий шо Ви не повірити. В Жаб'янській школі, в Лисянці... Вот. Воно Вам не потрібне канєшно. Але. Я про це писав і в журналах і в газетах. Вчитель Ковальський організував кружок юнатів, кружок юнатів. Ця Жаб'янка, це село під Лисянкою. Це 30-ті роки. Збісились люди на націоналізмі. Всьо, скрізь шукают націоналізм, скрізь шукают націоналістів. Грушевский - націоналіст, Кобець - націоналіст. Жаб'янський вчитель Ковальський тоже націоналіст. І перевели слово - юний націоналіст, юний натураліст - юний націоналіст пиривели наші критики і Ковальського арестовалі і растрєлялі. Невідомо де діли вчителя Жаб'янської школи Ковальського. Пишу..., а він організував кружок «юннатів». Шо таке юнати? Юний натураліст він організував при школі. Вот, яке було, якая била дурость з цими націоналістами. Так шо тут..., націоналісти палки з двумя концамі. І я тут тоже бачу, шо зараз... люди тоже помішались» [18].

В 1933-34 рр. педагогічну діяльність він продовжив на посаді учителя історії залізничної середньої школи на станції Христинівка [16, арк. 88 зв., 89]. Про це коротко згадав: «А рік в Христинівці, в залізничній школі, після цього. Вот» [18].

З 1934 по 1938 рік Мирон Захарович навчався на історичному факультеті Ленінградського педінституту імені Герцена [16, арк. 89]. Про роки навчання в педінституті згадав наступне: «І с 34-го Лєнінґрад. В Лєнінграді студентом. Знов студентом в такому ВУЗі [показує рукою], в якому зичу Вам, може Ви і в лучому, я не знаю. Но це був дуже хороший ВУЗ: інстітут імені Герцена. Лєктура: акадємік Тарлє, акадємік Струве, акадємік Греков. Ето всьо Колоси науки. Тілько в енциклопедії їх імена. Акадємік Мар. Такі от.

В інституті я одержував повишену стипендію. Ну, я вже за... як хороша... Хороша в мене була успішність. Вот. Да. Чотири роки провчився в Лєнінграді в інстітуті. Жив на Нєвському. Зразу дуже було прекрасно. А самий страшний був 1 грудня 34 року, коли вбили Кірова. Сами ми готовили, готовили... Інстітут був воєнізований. Ми готовили воєнную топографію якраз.

Прибігла сусідка-студентка, а ми на Нєвском жили. Якшо Ви були в Лєнінграді? Так, и -и-и..., Ви мабуть були в будинку де помирав Пушкін, на Мойкє. То в плечах цього будинку наш гуртожиток. Там я чотири роки жив. І от ми ночью біжимо. Ночью зразу покидаємо ето, біжимо в Смольний. По Нєвскому маса..., наш інститут... Вже ніч, але теплота прамо і погода хароша. Темно вот. З нами... До нас... Текстильний інститут радом тоже. Студенти звідти ринули. Фінансово-економічний... Добігли тільки до Московського вокзала. Дальше нас не пустили. І з Кіровим ми вже прощались на другий день в Таврічєском палаці. Це вже було другого. І вже 2 грудня 34-го страшний сніг, мєтєль, нещастя. А вот в той день як їго вбили, вот, як ми бігли, була прикрасна погода. То ми вже цілий день простояли на Мойці. І тільки надвечір нам удалось пробитись крізь колони робочих, бо робочих пропускали раньчи до..., и -и-и-и, на-на, на прощання с Кіровим. Да. Аж над вечір ми в Таврічєскій. Ти не був у Таврічєскому палаці? Там музей зараз. Да. Там ми простились с Кіровим і потом началось вже нове, інше житя. Но це довго Вам росказувати. Цього знову Ви ніде не вичитаєте. Про це можут тільки розказати ті 6 60 тисяч, які лижат на Піскаровском кладьбищі. Потому шо во время блокади загинуло 660 тисяч. Все основне населення Лєнінграда вимерло. В Лєнінграді фактично нове населення прийшло після війни. Вот. То нове населення навіть і не знає, який то був Лєнінград в ці... Вот. Отакої брат. Почті всьо населення загинуло лєнінградське. 660 тисяч на Піскарьовском кладьбищі. От. Дальше. Е-е-е. Ті були на фронті - загинули, а ті, и-и-и, загинули... По лєдяному мосту як блокада ето... І я приїхав в Лєнінград після... А я ж працював і трошки підробляв, и -и-и, цим, екскурсоводом в Лєнінграді до війни. Як був студентом, підробляв. Да. Приїхав в Лєнінград вже після війни, після цього всього. Нове населення, нові люди. І ці нові, цього, шо я кажу, для них Кіров навіть «хто це такий?». Вот. Так шо я в якісь мірі жива мікро, мізерна, макоподібна історія. Це случайно, бо я прийшов в свій інстітут Гєрцина тоже, ті викладачі, професура, які були, одні виїхали, другі померли по старості, а ті загинули там -ето. І тоже зовсім нові-нові люди, новоє всьо. Вот.

Мирон Захарович, які предмети Вам викладали в Інституті?

Ну вот. Нова історія. Акадємік Тарлє. Він... Ви чули мабуть про акадєміка... Євгеній Вікторович Тарлє. Він вийшов с тюрми. Його, його ж посадили були. Його обвинувачували в Промпартії. То його Кіров звільнив. Кіров звільнив Тарлє. А Євгеній Вікторович Тарлє ето Колос історії. То він значіть... Зразу їму ше й не давали читати так. А факультативний курс вів. І вів «Мєждународниє отношенія». Він читав. Це так. Це другорадні. А потом, через місяць-два він почав читати «Новую історію ХІХ столєтія». І вже йому довірили і він читав «Нову історію». І його лучший підручник по ето... Матєріали Тарлє, підручник Лавіса і Рамбо. А він тоже цей підручник писав Тарлє. Да. Так вот. Тарлє зразу, через цього, через рік, в 36-му, вже випустив книгу «Наполіон». Ви мабуть чули «Наполіон»? Це книга клад. І найшлось два критика, які в «Правді» і «Ізвєстіях» в 36-му році літом, рознесли його цю книгу. В «Ізвєстіях» і в «Правді» в один і той же день. На другий день, буквально на другий, ни на третій, а на другий день, після того як появились ці рецензії. На другий день в обох газетах скулять ці критики, просят, вибачаюця: «Ой, ми ни знали. Ой те-се». Ми прийшли на лєкції: «Євгеній Вікторович! Як Ви на це все дивитися?». А він каже, він відповідає: «Хвалу і клєвєту пріємлі равнодушно! І нє оспарівай глупца». «Хвалу і клєвєту...». Ето Пушкіна. От. «І нє оспарівай глупца». От. «Там нєскєм говоріть». Оказиваєца, шо Сталін дав команду цим журналістам і в «Прав ді» і «Ізвєстіях». А потом росказуют, цього я вже ни знаю, на скільки це правда. Но, и -и-и, кажуть, шо під час війни Тарлє був головним, и -и-и, таким консультантом Сталіна по мєждународних отношеніях. Тому шо Тарлє ето Колос. Вот. Він випустив після того ше дисятки книг по всєй... по вєлікой французской рєволюції. От. Він випустив множество підручників. Причом, їго читаєш запоєм. Он пішет то запоєм читав. Вот. Я знаю, шо мині пощастило ше і Тарлє слухати.

Да.

«Єгіпєт» читав Струве, академік Струве. Академік Ґрєков читав феодальниє отношенія, Київськую Русь. Я прийшов на лєкції до Ґрєкова. Грєков читає в нас. І вдруг Грєков ссилаєця на Грушевського. Я «Боже, - думаю, - Боже! Чи він зума зійшов. Їго завтра заберуть». Грушевского в нас на Україні вже з граззю змішали. Вже гіршого націоналіста нима як він. А я приїхав у Лєнінград, а Греков читає..., ссилається на Грушевського. Оказиваєца, в Росії стоялі всьо таке на голову вище історики і умнеє, а тут з цим націоналізмом потєрялі голови, голови потєралі. Ліпили що попало. О. Всьо націоналізм. І цьому бідному Грушевському чого тільки не ліпили. А там ссилаєця... И-и-и.

Грєкова книга «Феода...». Я всьо кажу істіну. Його основная книга «Фєодальниє отношенія в Кієвской Русі». Он іспользовал Грушевського. Да. Вот, значіт Кієвскую Русь чітаєт Грєков. Кієвскую Русь читає профєсор Мавродін. Вот. Дальше. Мар читав публічниє лєкції по історії Ермітажа. Вот. Мар ето, и-и-и, внєштатний лєктор. Вот. Це поскільки Ермітаж був радом з нашим інстітутом і ми проводили..., окремі лєкції проходили в Ермітажі. Вот. І нам і Мар... Акадємік Мар 22 язика знал. Да. Вот такоє дєло. Там мені вдалось закінчити цей інститут» [18].

У 1938 р. Жук М. З. закінчив навчання в Ленінградському педінституті, отримав диплом І ступеня і 11 липня 1938 р. згідно розподілу був направлений у розпорядження Народного комісаріату освіти УРСР. А вже 15 вересня призначений на посаду викладача середньої історії Вінницького педінституту (наказ № 104 від 15 09 1938 р.) [16, арк. 92, 95].

«В 38-му році мене послали викладачем Вінницького педінституту, поскільки тут була нехватка. Пересажали всіх істориків. Да. Ну я приїхав сюди. То тут, канєшно мині зразу було дуже страшно. Шо ж, я сам закінчив інстітут і йду викладати в інстітут. Вот. Але я поїхав, побачив шо тут штати, штат такий, шо такий же як і я, шо нема чого боятися. Вот. Не скрізь же Тарлє. Потому шо, тих які були то вже їх пересадили. А ми приїхали... Мене прислали бо не було, бо й таких не було [сміється], бо й таких не було. І став я викладачем інституту, Вінницького педінституту. Да. Я не довго був. Я був 10 років в інстітуті раптом. Історичний факультет при мені існував, потом його не стало. Вот. Да. А потім уже так я з ним порвав стосунки. І можна сказати порвав так, шо і ни буваю там. Був якось, назад тому років два, подивився, читав там книжичка єсть, юбілєй - 90 лєт, етому... Я прочитав ту книжичку. Ну, шо сказати по правді, так там ни все, ни все так як, як я знаю, ни все так, ни буду говорити так. Я подивився на цю книжичку. А сам будинок і студенти мині сподобались. Оформлиний інстітут прикрасно. Студенти вже ни такі як ми в Лєнінграді були, чи дето, а студенти всі одєтиє. Вот. Ну, а там педагогічний процес то це вже таке діло як там. Да.

Яку дисципліну Ви читали?...

А, шо я викладав? Я історію до револю..., до війни викладав «Історію СССР». А після війни викладав стародавню, загальну історію. Я, и-и-и, да, значіть приїхав, викладав «Історію СССР», бо я вже тоже боюсь, шо вже тожи трошки [показує рукою на голову]. О. Да. Значіть, до війни «Історію СССР» викладав. Був навіть завкафедрою історії СССР до війни. Да. Був деякий час завкафедрою. Вот. А потім, після війни я викладав «Стародавню історію» і «Середню історію». Вот. Да. И-и-и, я... Да. «Загальну історію». Був я перші роки після війни, 45-ий, десь так 44-46-ий. Вот. А дальше, значіть, «Середню історію» і спеці..., і пробував спеціалізуватись по середній історії, але прикоротив це діло і на цьому точка.

... Чого точку поставили?...

Почему? Я дуже добре зробив. Потому, шо зразу закрили історичний факультет, а я ліплю хату. А мені це ходити по світу шукати цих, шукати цей історичний факультет. А потім, через деякий час вже відкрили, через років три відкрили знову. Але я вже працював інспектором наросвіти, тут Вінницького району. І вже відірвався від цеї ро боти. Вот. А там не дуже мене й уже і просили. Вот. Так правду сказати, там вже не дуже, я ни дуже їм був і потрібний, бо я був безпартійний. А бизпартійний історик... А це так: «Биспартійний викладає?». А я тільки тому й викладав бизпартійний, шо я з інстітута Ґєрцина. Вот. І шо я так, ну можи трошки так свіжі знання були. Вот. А дальши вже шо ж, биспартійний історик. Як це? Це все. Це шось таке дике. То я ни дуже й спішив туди.

Мирон Захарович, а хто ше тоді викладав на історичному?

На історичному викладали: Зінчук, тоже «Історію середніх віків». Зінчук викладав. Дальше, хто ше був? Купрашкін. Купрашкін був дикан факультєта історичного. І тоже, и -и-и, викладав він «Історію СРСР», чи що таке? Канєвский викладав «Новую історію» після війни. Ну вони всі члєни партії. Канєвскій члєн партії. Дальше. Хто ше був? Ни помню всіх, ни помню. Там в мени є фотографія, то на фотографії може хтось їх узнає.

Як вчилися студенти?

Хорошо вчилися. Хорошо треба сказати. Вот. Ну, война перервала. Прийшов вчитися. То так, в основном хароший був підбор студентів. Ну, і викладачів тоже. Не маю якихось претензій до викладача.

Які дисципліни в інституті ше читалися до війни і після війни?

Після війни?... Ну шо. На літературнім факультеті, факультеті «Українська літєратура». Вот. Російський, на російській «Російська література». Фізмат - «Фізика», «Математика». Вот. Півень викладав «Фізику». Да. Там значіть, математику хто викладав? Треба нагадати просто.

На історичному?...

Історичний факультет. Вот. Філологічний факультет. Да. Ну, а потім вже Буяльський викладав. Буяльський Болєслав. Буяльський помер. Ви знаєте? Болеслав Адамович. Я з ним тримав зв'язки. До останньої хвилини тримав зв'язки з Болеславом Адамовичем. Хароший був. І треба сказати, шо з викладачів Буяльський був, можна сказати, один з самих сильних. Кочур був до війни. «Загальну літературу» викладав. Кочур був звізда інстітута. Вот. А після війни вже Кочур не працював в інституті. Кочур працював в Києві. А Буяльський викладав «Загальну літературу». Західню, як говорив Буяльський один... Треба сказати, шо це професор був настоящий, професор. Да. Болєслав Адамович тут, от він був. Він, між іншим..., їго там трошки смикали. Це відомо. И-и-и. Но смикати їго було ни вигідно, бо студенти їго все таки [любили]. Так я думаю. Я ни був їго студентом, но так знаю. Буяльський був студентом тоже до війни. Буяльський був видатний студент.

А Борщевський?...

Борщевський Василь Митрофанович. «Ни питай: «Чого в мене заплакані очі?». Хароший він, сильний викладач, як викладач був. Іменно як викладач української літератури. Я з ним прожив багато років. Діти їго гралися разом.... А так, як викладач, він був си - си..., це відомо, сильний викладач був. Сильний викладач, али ни... Себе він не жалів. Ну, от. Но канєшно з... Буяльський. Вони випустили книгу з Буяльським. Буяльський, Бульський бил сільнєє. Буяльський був, в Буяльського загальний розвиток більший. А як ще добавити аніґдоти Буяльського [підняв правицю і сміється].. То вже лучого не треба. Буяльський хароший хлопець був. Я не міг піти на його похорони. Я його жінку, Буяльського, вчив. Вот. А Борщевського, ни знаю є його дружина, Матрона Порфировна? Є?» [18]....

Згідно документів особової справи, а саме записів у копії «трудової книжки», Мирон Захарович впродовж 1938-41 рр. працював у педінституті на різних посадах: спочатку - «викладач середньої історії», потім з 13 жовтня 1938 р. - «старший викладач середньої історії». 5 липня 1939 р. був призначений на посаду декана факультету мови і літератури у відділі ПКП [?] інституту. В «Автобіографії» про цей же період своєї трудової діяльності він зазначив, що працював на посаді старшого викладача історії СРСР та одночасно був деканом літературного факультету заочного сектору, та як це було у 1940 -41 рр., заступник декана і, на кінець, декан історичного факультету стаціонарного... [?] інституту [16, арк. 89, 95].

Як війна почалася? 41 -й рік. У Вінниці шо робили?

«... Не питайти, бо це, як почалась... Я в інституті. Заступник дикана був. А як війна почалась то я вже був диканом. Бо дикана мого - Марченка забрали три-чотири місяці забрали в армію. Поетому я остався. І получилось так, шо остався я їго заступником. Ніхто... Літвінова тожи забрали, як будьто. Ніхто й не оформив, шо я заступник [махнув лівою рукою]. Війна почалась. Літвінова нима. Нє. Літвінов був вже директором. Літвінов прийшов в інститут. Да. Літвінов був. Рубін. Да. Рубін.

До війни був Рубін? Ше викладав?

Рубін викладав тоже «За... Загальну історію, Древню історію, Історію Єгіпта». Да. Рубін збираєця завтра їхати в Москву оформляти свій, якись кандидатський мінімум. Він думав там здавати. Ми їму кажимо: «Куди ти їдиш?». Отак їм кажим: «Михайло Борисович! Куди ти їдиш?». А Михайло Борисович був заступником Літвінова тожи. В общим він був в адміністрації інституту. Кажи: «Їду в Москву». «Ни їдь, бо завтра війна». «Ніякої війни нима. Читайти опроверженіє ТАСС». Ми кажим: «Читали. Це якесь п'яне опроверженіє ТАСС». Війна розпочалась дваціть второго. А тижднь до цього. Рівно тиждень, в ниділю, в неділю було опроверженіє ТАСС: «О том, что на Западє распространяютца провокаціонниє слухі, что Ґєрманія собіраєтца напасть на Совєтскій Союз». Ви слишітє! Так било почті дословно опроверженіє ТАСС. «ТАСС сообщаєт, что всьо ето провокація. Ґерманія добросовєстно виполняєт свой доґовор с Совєтскім Союзом». Ето опроверженіє ТАСС. І все це було надруковано в газетах. А тут ходят слухи між людьми. Ходят слухи, шо, шо десь на кордонах, на кордонах Німеч..., німці стягуют войска. Просто людські слухи йдут. А опроверженіє ТАСС вот такоє! Такоє реакціонноє. Можна сказать антісовєцкоє опроверженіє ТАСС. І ми цього ж Рубіна уговаруєм. І він їде в Москву. Їде все таки. Кажи: «Я віру всьо таке ТАСС, ТАСС. Ти

Жук, провокацією не займайся. В Москвє знают, что дєлают. В Москвє знают, что дєлают, что дєлаєтца». Поїхав він. То він половину їхав дороги, а половину почті вже рачки ліз з тої...

... по городу і нам підвозили в гуртожиток хліб. С під себи цей, шо возит, витягує [показує в правиці ніби документ]: «Твоя фамілія Жук? Жук?». Ну, на. Вже за два місяці, за три, хліб ми получали тільки по торбушці. Кожен дав свою торбушку і розвозили нам. Така була, режим такий [підносить обидві руки і стискає кулаки]. Нас заставили, шоб ми з студентів зняли стіпєндії. І я знімав з Марчинком, з диканом факультєта, знімав студентам стіпєндії. Студенти плачут, а ми знімаєм стіпєндії. Вот.

І тут війна всьо показала. Насколько било наше правітєльство тьомноє, як ті баби, шо говорили: «Не радійте, шо це свобода!!!». Оні билі умнєє Сталіна. Оні билі дальновіднєє чем ето... А вже через день, після цього, як почали бомбити Вінницю, сігнали... Уже через день Немирів бомбят, уже. Німці точку кожну знают де треба бомбити. Вже їхні солдати переодіті в нашу форму. А тут ше через Вінницький вокзал, ше йдут поїзда с хлібом в Германію і начальнік вокзала звертаєця в обком: «Шо робити? Поїзда йдуть на Германію. Як робити? Чи пропускати поїзда?». Обком тоже нічого не знає шо казати. Вот насколько било наше... Наскільки була наша развєдка, була, вибачайте, сволочі. Вони знали, як в мужика півинь лишній є і цей мужик куркуль, кулак. «Виселити їго!». А німці під боком готовили війну і наша [розвідка] не знала. Вже на другий день німці розгромили Нєміров і тут, вот, ше ідут поїзда. Мало того. Ми посилаєм студентів на вокзал шоб розганяли очірідь. Бо частина, маса народа, хлинула до поїздів тікати. То обком партії звертаєця, звертаєця обком тоже, шо «враґ нє пройдьот, враґ нє пройдьот. Работайтє. Кто паніку поднімаєт будєт судім по воєнним, по воєнному врємені. Сідітє й работайтє».

Всьо. Ми сидимо. Сидимо. Які це вже екзамени. Частина викладачів уже були у відпустці. То вдалось їм на поїзд [піднімає правицю із ніби затиснутим у ній квитком] і о, вони виїхали. А потом вони приїхали: «О! А Ви були тут! Да! Ми Вам ни завідуєм! А ми за цей час дисертацію захистили! Ми Вам ни завідуємо?».

Виїхали в евакуацію?

Виїхали сразу же, тільки ето [почалась війна] на поїзда. То нас посилали шоб ето, розганяти, бо там почали давити, перевертати вагони. Страшноє діло. Вот так маса хлинула. Але виїхало вінницьке начальство. Виїхало тоже [показує лівою рукою помахуючи як воно виїжджало] совсєм і геть із собою піаніно везли. Тоже виїхали. А населення нима. От і ми тоже сиділи і проводили екзамени. Які то вже були екзамени? То вже була чепуха.

Якого числа були екзамени?.

Дваціть второго... Екзамени вже йшли. Дваціть второго була неділя. То в цей день не було. Але на слєдующий день, по росписанію, шлі екзамени. Вот. Потому шо це ж літня сесія. Вот. І ми волєй-не-волєй, треба продовжувати. Вот. То вже, значіть, ми продовжуєм. Але воєнкомат требує того студента німєдлєнно, такого то студента німєдлєнно. Вот. То ми цим студентам пиридаєм. А ці студенти на учо... на учоті в районних воєнкоматах. Так звідти йшли: «Давайти нам, наших людей». То вже частина наших студентів побігли на район в свої воєнкомати, а частина тут. Вот такая била, такая паніка, нєразберіха. Вот. Паніка била нєбивалая. Вот. А це зара про це, а потом, через кілька днів, організовано ми евакуювались. Я то організовано? Вже німці за городами, то ми на возі. Один віз був в інстітуті. Вот. На возі. Дітей посадили на возі, старих жінок на віз. А ми до послєднєй минути сиділи. Вот. И -и-и. То ми с цим... Ми вже возами ідемо до Липовецької дороги, в сторону. Кажут, бо вже сюди нима. Тут вже перервано віздє. То сказали нам, шо туди можна пириїхати, ше через Липовець. Ми все цим возом ідем. Хто шось на плечах нисе [показує руками як хтось щось несе на плечах]. Ми ідем пішки з дружиною. Мама наша стара, сємдісят лєт, іде пішки з нами. Вот. Да. Дійшли ми, и-и-и, до Липовецької дороги. Частина йде туди. А де ж нам маму діти? А мама з нами. З Вороновиці прийшла і тут це захватило її. Ми ідемо до Вороновиці, ці їдут на Липівці. Договаріваїмся, шо ми там здибаємся по дорозі. Пішли на Вороновицю. Ше так, одні евакуююця, другі ше нічого. Нічого не поймеш. Ну, а потім звідти я вертаюсь вже назад в воєнкомат. Вже не можна назад з Вороновиць виїхати. Там уже перервано віздє дороги. Вот. Вертаюсь сюди. Вот. Тут уже й воєнкомата нима. Воєнкомат в са..., садку, коло церкви. Тамо малесинька є церква, там воєнкомат сидит. Я їм говору: «Я... Шо ж робити? Я ж воєннооб'язаний. В мени, в мени бронь, но я воєннооб'язаний». «А ми, - говорит, - і самі ни знаєм, шо дєлать? Ми самі ни знаєм куда іти? Ідіт в інстітут робити» [сміється]. Прамо зараз сміх, а тоді ето била страшная картіна. Вот. І тоді, після цього, я назад їду, іду пішки. Біжу у Вороновицю. Це 24 кілометри. Ни так легко. Звідти нам удалось ше доїхати до Зятківець і дальше всьо. Віздє дорога пирирізана. Скрізь німецькі..., вєздє нємци. Дают сігнали, скрізь бомбят і радом ходят в формі наші солдати. Вот как работало наше КГБе. А воно дивилося, чи нима часом лишнього півня в куркуля. А тут всьо прозівали. Про це ж пишеться. Ондо маршал Жуков пише тоже, як по всій, и-и-и, границі радянсько-німецькій, радянсько... цего. Вот. Німці підтягнули войська, а наші... А нам... Це довга історія. А потім я працював тут.

Ну, то Ви лишилися і вже з Вінниці не виїхали?...

Канєшно, я був на окупованій. Працював вот в дєцком домє «Кіндергаймє». Вот здєсь [киває головою в сторону де був дитячий будинок]. Вот. Я ж так... Мині підвезло. Одним словом мині підвезло. Мині так в житті вєзло. Я Вам прамо скажу шо вже так везло, шо вже ну, ну, ну тільки спусти, а я над ямою стою. І мині везло. Мині тут тоже повезло. Вот. І мині тут вдалось. Я працював тут, в цьому «Кіндергаймі». І вдалось спасти і багато дітей: єврейских, руських. Одним [словом] всяких. Я получив за ето званіє «Праведника України». Вот я получаю і льготи і всьо такоє прочеє. Да. І -і радом німці єщо і снабжалі нас. Так же може бути. Радом німці. Вот. І приходіт в наш дєтдом [сміється], а в дєддомі, значіт, діти такі й такі. А їх інтєрисує погулять з нашими медсестрами. Вот. От такіє совпадєнія.

А скільки дітей було?

Було 60 дітей, приблизно. Бо тєкучість була. Текучість. Було 60 і 100 було, але то уходят... Це Савостьянов здєлав етот дєтдом. І удалось. И-и-и, тут получилось так, шо як евакуювались то маса дітей попадала по дорозі під вогонь. І нємци, и -и-и, значіть, поставили вопрос: «Убрать етіх дєтєй. Шо ето за дєті?». То Савостянов зробив дєддом.

А він мером був?.

Дай Боже таких мерів! Можете бить спокойни. Благороднєйшій чєловек бил. Вот. І він зробив цей дєтдом, і взяі їго на, и-и-и... на утримання, на баланс. І цей дєтдом був зданий, коли прийшла радянська влада, здало в облоно, здали. Але я в цьому дєтдомі працював виховатилєм. Яке там виховання? Там виховання було таке: пережили один день, слава Богу. Вот тобі все виховання. Але були це... Це на старому городі дєтдом. Да. Ну вот.

А де приміщення інституту до війни і після війни?...

Боже! Яке там приміщення? Зараз Ви на небі. Яке там приміщення. Це той будинок... Там зараз з заді, де музей. Горіло. Згоріло це. У підвалі було. А той будинок ми будували.

Який?

А той, де зараз педінститут.

С колонами?

Тож у нас залізниця забрала отой будинок.

Після війни?

Тож будинок. И-и-и. Там будували педінститут. Але коли створилась Юго -Западная, Вінніцкая жєлєзная дорога. То Вінницька залізниця забрала в нас цей будинок і закінчила їго. А нас, шо ми посилали студентів шоб цей будинок будували. Це ж ми будували цей будинок.

... В яких роках?

А це в роках були... Я ни-ни можу сказати. Но я прийшов уже в 38 -му, то ше..., уже залізниця у Вінниці була і ше требували деколи від нас шоб прислати студентів, там шось замести, те-се. Вже був побудований, залізниця його вже побудувала, закінчила. А починалася вона, ше далеко до мого приїзду починалася. А ми посилали туди своїх студентів. Вот. На всякі там уборки, те-се. Да. А після війни то це вже якось удалося інституту цей будинок відібрати. А їго кошти тратило міністерство освіти, давало як почали будувати. Да.

Ну, а це приміщення, де у війну був інститут, яке горіло? Це шо горіло приміщення? І чого воно горіло?

Я був у Вінниці, як горіло приміщення, але я там ни був. Там був Белінский, викладач загальної... От я бачиш згадав. Белінський - викладач загальної літєратури. Він знав, він працював разом з Кочуром. То цей Бєлінский жив в педінституті. І був він врємєнний, був дірєктор інс... Почалась війна, почали заочники з'їжджатись і Бєлінский остався. Він сам лише евакуювався до Вороновиці. А потім тоже він з Вороновиці ни зумів виїхати. Я, мині вдалося таке виїхати, а їму не вдалося. То він залишився в Вороновиці і вернувся назад сюди і поновив інстітут. Поновив. Інстітут набирав ше заочників і Бєлінский ше був, ну, діректором. Чи як там? Як тоді, я ни знаю, цього інстітута і жив в приміщенні. І при ньому почався пожар.

І де дівся Бєлінский невідомо. Я писав в Міністерство освіти. Я писав багато: «Де Белінский?». Він після війни... Чи він згорів разом із жінкою? Бо я до нього приїжжав один раз. То я в нього ночував в інституті, вже при німцях ночував. Вот....

Я заходив в інстітут, почув шо пожар тут. Приходиш. Боже мій! Бібліотека плаває в воді. По городу бігают, ходят діти і на, ізвінітє, на задніце написано Пушкін, Маркс, Енгельс [сміється]. Я питаю: «А це звідки?». «А я пошила». «А де? А де ж Ви взяли?». «А я, - кажи, - там набрала цих в бібліотеці, в педінстітуті набрала, и -и-и, цих, и-и-и, обоїв, обвйорток книг. І я, - каже, - на базар біжіт. Там продают кожен день ткань із цих книг. І ми, - каже, - шиємо і продаєм ці...». І да, я потом поцікавився, на тому продают отакий [показує руками розмір], метрами продают обложку із книг цих. Вот. И -и-и, плавала бібліотєка в воді і здирают цю ткань і шили. І так в городі можна було побачити, я сам побачив. Вот. Я сам прихожу, сам бачу, порпаюця люди і набирают ці, обирают цю, ці книги з цієї води. Бо нікому, тобі не потрібен цей Пушкін, цей Лєрмонтов. Це всьо в воді талапаєця. Кожен думає «Як би прожити?». Вот. Оттакоє дєло. Бібліотєка така, ціннєйша бібліотека пропала.

Хто підпалив?...

В всяком случаї німці... Там в них було якесь кіно, якісь ті..., якась апаратура і всьо такоє. Говорат, шо ето случайно, а інші говорат, шо ето умишлєнно било здєлано. Но вот такоє. Пропало..

Якби був Бєлінский, він би... Я дисятки людей спрашував: «Чи ни знаєте Ви де Бєлінський дівся?». Не знати де дівся. Може він згорів. Може німці їго росстріляли. Може їго... Бо він жи ж то в інституті працював. І він повинен був десь показатися. Чо ж я показався? Всі викладачі показались, а Бєлінського, який... не стало його, й жінки не стало. Вот такоє дєло.

Як їго звали?.

Не помню. Я і це за фамілію [показує лівою рукою на голову] так це, так случайно вже я так і вспомнив фамілію - Бєлінский. А так забуваю. Одні, одне прізвище врізаєш якось, інші нє. Да. Так. То я передавав вже своїми знайомими деякими, шоб навели справку. Вєдь він же повинен був після війни появитися. Ось Марченко ж появився. І приїжджав в цей інститут. Всі. А Бєлінского нєт. І Бєлінского ни стало. Я навіть думаю, шо німці могли їго ростріляти, обвинувачували в цьому і ростріляли. Якби хтось спеціально зайнявся. Але люди знаєте як?» [18].

Про життя і роботу у роки окупації в «Автобіографії» написано небагато: «В июле 1 941 года вместе с сотрудниками ин-та был эвакуирован из г. Винницы, но эвакуация была неудачной для меня и пришлось жить на оккупированной территории с августа 1941 г. по 14 марта 1944 г.

С августа 1941 г. по 10 февраля 1943 г. жил безработным в с. Комаровка, Теплицкого р- на, Винницкой обл. 10 февраля 1943 г. вместе с женой бежал оттуда в Винницу, благополучно избегнув участи, которая постигла близких родственников и друзей села, было расстреляно Гайсинским гестапо 27 человек, среди которых большинство было уже раньше, в июле 42 года, арестовано вместе со мной. Потеряв почти все в селе, даже усадьбу отобрали, главное потеряв друзей, связь с партизанами Удичского сахзавода, спасаясь от расправы, я с февраля 1943 года и по 14-е марта 1944 года живу практически то в Вороновице, то в Виннице, то в с. Янкове.

С июня 1943 г. и по 14 марта 1944 года работал воспитателем Винницкого Детдома № 1, коллекторского типа.

По сложившимся обстоятельствам Детдома трудно было говорить о серьезном коммунист. воспитании, правда силами сотрудников удалось спасти около 20 евр. детей...» [16, арк. 89 зв.].

Після визволення Вінниці, вже 25 березня Мирон Захарович написав заяву на ім'я Директора Вінницького педінституту і був зарахований на посаду викладача історії СРСР [16, арк. 85 ]. Про важкі повоєнні роки, особливо під час голоду 1947 р. згадав наступне: «А 47-ий тожи. Прийшли хлопці о-о [показує рукою на груди де мали бути ордени та медалі] с фронта, наші студенти навіть. От як. Студенти -заочники. Бо стаціонар от я помнив добре, а заочників... Всіх було 7 тисяч в інституті. Вот було. То заочники приходят. Той прийшов с фронта. У нього вся грудь в орденах, а в силі голод в 47 -му. Це вже після війни. От. Тих жи самих... В тій жи самій нашій Комарівці тожи повторився голод, вот, вже після війни. Да. Ну після війни канєшно частина полів була не засіяна. А то взагалі хліб... Але і в час Громадянської війни частина була..., але тоді не був... А тут знов у 47 -му третій раз. І третій раз я видаю справочки [показує рукою ніби видає довідки] студентам. Заочник приходит весь обмотаний, обмотаний тут, тут весь [показує руками обмотану голову]. Це наш заочник. «Дайте [довідку] бо я десь причеплюсь, бо в силі загину». Вот. І ти їго й ни знайиш. А биреш начинаєш... волєй-неволєй тако даєш справку. Влаштовуєця десь на роботі і зберігся. А той, хто не зміг це, хто фронт пройшов, а голодав у силі. От.» [18]. освіта поділля шкільництво жук

Працював Жук М. З. викладачем кафедри загальної історії Вінницького педінституту до 26 серпня 1949 р. і був звільнений «за відсутністю педнавантаження» [16, арк. 100].

Отже, спогади Жука М. З. (1908-2015) є надзвичайно цінним історичним джерелом, яке разом з архівними документами значно доповнюють наші знання про особливості розвитку освіти на Поділлі у першій половині ХХ ст.

Джерела та література

1. Вороліс М.Г. Церковнопарафіяльні школи на Поділлі в другій половині ХІХ ст. / М.Г. Вороліс // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. - Вінниця, 2003. - Вип. V. - С. 34-36.

2. Омікрон Вінницькі мури - як джерело освіти в краї: Вид. 2 / Омікрон / Упор., вст. ст., прим. Колесник. - Вінниця: ВМГО «Розвиток», 2010. - 154 с., іл.

3. Пугач В.М. Становлення навчальних закладів освіти у Вінниці на початку ХХ ст. / В.М. Пугач // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія / За заг. ред. проф. П.С. Григорчука. - Вінниця, 2012. - Вип. ХХ. - С. 188-192.

4. Перерва В. Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХІХ - початку ХХ ст. / В. Перерва. - Біла Церква: Вид. Олександр Пшонківський, 2008. - 672 с.

5. Лойко О.О. Шкільна освіта на Вінниччині в період НЕПу / О.О. Лойко // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія / За заг. ред. проф. П.С. Григорчука. - Вінниця, 2003. - Вип. УІ. - С. 162-165.