Голод 1921-1923 років і голодомор 1932-1933 років: причини і наслідки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему: “Голод 1921-1923 років і голодомор 1932-1933 років: причини і наслідки”

Виконала: студентка групи ЗМП-Пс-20 Ковальова А.Д.

Перевірила: доц. Щербина І.В.

Харків - 2020

Вступ

Голодомор - одна з найбільш трагічних сторінок історії українського народу. Намагаючись нічим не затьмарити “успіхів соціалістичного будівництва”, сталінське керівництво наклало табу на цю тему. Про страшне лихо не дозволялося відкрито говорити, бодай навіть згадувати в газетах, офіційних документах. Зарубіжна ж інформація кваліфікувалася як інсинуації. Згодом категорична заборона перетворилася на політичну установку, ідеологічну догму і набагато пережила своїх творців. Не зруйнувала її і пора хрущовської “відлиги”. Лише з набуттям незалежності України питання про ліквідацію цієї “білої плями” історії, навколо якої не раз кипіли пристрасті набуло своєї актуальності.

Феномен тривалого приховування від громадськості соціального лиха таких гігантських масштабів і наслідків криється перш за все в тоталітарному, закритому характері тогочасної радянської держави, намаганні прикрасити кричущі деформації суспільного розвитку. А слідування давній забороні у післякультівські часи пояснюється надто затяжним вивільненням громадської свідомості з-під впливу догматів сталінщини.

Проте і найсуворіше вето не могло викоренити з пам'яті народу спогади про голод. Розповіді про цю драму передавалися від старших до молодих, знайшли відображення в усних переказах, художніх творах. Страхітлива трагедія голоду на Україні та в інших районах СРСР викликала щире співчуття світової громадськості. Час від часу інтерес до цієї болючої проблеми то згасав, то спалахував з новою силою, досягши апогею на початку 80-х рр., коли широка зарубіжна громадськість відзначала піввікову дату голоду на Україні.

Історики, політологи, демографи протягом вісімдесяти років досліджують причини, обставини та наслідки голодомору в Україні.

Опубліковано понад 12 тисяч статей, спогадів, збірників документів, монографій, художніх творів, захищено близько десятка дисертацій. Однак проблема залишається невичерпною. Очевидно, вона не обмежується адміністративними, регіональними, локальними, географічними границями, сімейно-родовими зв'язками, пролягаючи крізь душу багатостраждального українського селянства, посіявши біль і страх, з яким йому довелося жити десятиліттями.

Пам'ять про голодомор жила у селянських родинах, її передавали з покоління в покоління, як невимовне прокляття невинно убієнних, їх закодоване звернення до сумління праведників.

Голод призвів до деградації суспільства, моральної катастрофи. Смерть стала повсякденним явищем, нікого не дивуючи і лякаючи.

Практика нашого унезалежненого існування все частіше засвідчує, що проблема сучасного вивчення голодоморів в Україні набуває як загально - теоретичного, наукового, так і глибокого соціального значення з підвищенням можливостей ідейно-виховного впливу.

Навіть зараз, ця тема дуже актуальна і продовжує впливати на цілий народ.

Молоде покоління все більше цікавиться історією свого народу, причинами трагедій, їх наслідками, і як це продовжує впливати на маси людей сучасності. Адже, знаючи історичні події, можна краще зрозуміти причини вчинків, страхів і переконань людей сьогодні.

1. Голод 1921-1923 років

Тема голоду 1921 року ніколи не була забороненою, офіційною версією причин тяжкого голоду завжди була посуха 1921 року. Але основні причини масової загибелі людей в Україні в 1921-1923 роках були пов'язані, головним чином, з політикою більшовицької партії і методами її здійснення.

Терор голодом почали застосовувати, коли влада виявила, що він набагато ефективніше за усі каральні експедиції може вгамувати тих селян, що продовжували виступи проти радянської влади як природні вороги радгоспів і перших комун, утихомирити повстанців, приструнчити усю сільську громаду.

В тих умовах відбувалось швидке падіння усіх моральних устоїв, знецінення життя людини, започатковане першою світовою війною. Усі попередні правила та общинні традиції в організації сільськогосподарського життя були відразу ж забуті. Адже відомо, що в Україні завжди були недороди і від загрози голоду ніколи гарантій не було. Але справно діяв заведений з давнини звичай підтримувати усіх постраждалих від недороду.

Голод охопив Поволжя, Кубань, Південну Україну та Крим, частину Північного Кавказу, Південний Урал, Башкирію, Північний і Західний Казахстан, частину Сибіру.

Трагічні події, пов'язані з масовою смертністю населення від голоду в УСРР, слід розглядати в загально федеративному контексті. Водночас аналіз опублікованих та архівних документів з проблематики дає підстави твердити про певні особливості у розгортанні цих процесів в українських губерніях та повітах.

Перші ознаки наближення голоду в ряді підвладних більшовикам регіонів з'явилися влітку 1921 року. Такою ж була ситуація й в Україні. З південних губерній республіки - Одеської, Миколаївської, Запорізької та Катеринославської - надходила інформація про поганий стан посівів та майбутній неврожай. Таке становище було зумовлене тим, що взимку сніг не випав, а весна та літо видалися без дощів. У зв'язку із відсутністю кормів розпочався падіж худоби. Селяни неодноразово зверталися до повітової та губернської влади з проханнями зменшити продовольчий податок або звільнити їх від сплати. Однак владні структури «не помітили» складної ситуації в країні. Створена 17 серпня 1921 р. Центральна комісія допомоги голодуючим при ВУЦВК опікувалася тими, хто голодував у Поволжі. Разом з тим таємні донесення радянських спецслужб свідчать, що більшовики володіли інформацією про реальний економічний стан українського селянства. Так, зокрема, в інформаційному зведенні від 12 грудня 1921 р. про Миколаївську губернію йшлося про те, що «в Херсонскому[езде] крестьяне голодают. Участились случаи голодной смерти. Население питается падалью, суррогатами хлеба, кошками, собаками. Есть случаи холерных заболеваний. Массовый характер принял падеж лошадей». Не кращою виглядала ситуція й у сусідній Одеській губернії: «Настроение крестьян в связи с тяжелым продположением неудовлетворительное. Большинство крестьян покупают продукты для внесения налога. Падеж скота усиливается» [1, С. 552].

Архівні документи свідчать про те, що українське керівництво за будь- яку ціну намагалося виконати державні плани хлібозаготівель, навіть на шкоду власному господарству. Плани неодноразово корегувалися. Так, у червні 1921 р. план хлібозаготівель в Україні складав 137 млн пудів. Восени його було зменшено до 95 млн, а на початку 1922 р. - до 81,5 млн пудів. Фактично у республіці зібрали 74,9 млн пудів зерна, відбираючи у селянства останні крихти [2, С.8]. Населення почало чинити масовий опір, й влада залучила до кампанії збору продподатку військові формування.

Поширилися система заручництва та кримінальне переслідування селян. Типовим для періоду можна вважати наказ Вознесенського повітового продовольчого комітету про покарання заручників на випадок нездачі продподатку від 15 листопада 1921 р., у якому містилася вказівка: «Взяти в кожній волості від 15 до 25 чоловік заручників куркульського і середняцького населення. У випадку, коли яке-небудь село відмовляється дати підписку про кругову відповідальність, або ж, давши підписку про виконання продподатку в 48 годин, не виконає, такі села оголошуватимуться ворогами радянської влади. Половина заручників має бути засуджена аж до застосування вищої міри покарання - розстрілу, після чого буде взято наступну групу. Все зерно, незалежно від продподатку, конфіскується» [2, С. 51].

Цинізм більшовиків щодо населення УСРР чітко проявився під час організації в республіці широкого руху на порятунок голодуючих поза її межами. Українські радянські періодичні видання розгорнули галасливу пропагандистську кампанію за порятунок. На шпальтах газет «Селянська правда», «Трудівниця», «Молоде село», «На голод!», «Добьем голод!» вміщувалися численні заклики, вірші та прокламації, розповіді й нариси, які описували жахливе становище ураженого голодом Поволжя.

Поряд із відправкою продовольства, український уряд взяв на себе зобов'язання допомогти малечі з Поволжя. Діти почали прибувати в УСРР влітку 1921 р. в санітарних поїздах. Станом на 1 травня 1922 р. було перевезено 17432 особи, а самостійно в українські губернії дісталися 11710 осіб [3, арк. 88].

Водночас більшовики проголосили кампанію вилучення церковних цінностей на користь голодуючих. Офіційною пропагандою це подавалося як задоволення ініціативи церковнослужителів та релігійних громад. Однак кампанія мала чіткий антицерковний характер: у результаті у церков насильно відібрали речей на суму понад 834 тис. карбованців золотом [2, С. 15]. Це справило гнітюче враження на вірян у селах.

На початку 1922 р. українські селяни масово помирали від голоду та хвороб, зумовлених недоїданням. Так, приміром, населення Катеринославської губернії за переписом 1920 р. становило 1746000 осіб, у тому числі 735800 дітей. У грудні 1921 р. від голоду страждали 329000 осіб, у січні наступного року - 530000 осіб, у лютому - 708000, у березні - 768000 осіб.

Голодування призвело до зростання кількості хвороб та летальних випадків. На 1 травня 1922 р. в губернії на висипний тиф захворіли 4607 людини, на поворотний - 7811 та на черевний - 3202 людей. Через хронічне недоїдання захворіли 14268 громадян. Голод відібрав життя у 1713 осіб.

Населення Одеської губернії становило 1940300 осіб, у тому числі 602800 дітей. У січні 1922 р. муки голоду відчували 247000 осіб, у лютому - 351000, у березні - 400000, у квітні - 555000 осіб. Через голод зросла кількість інфекційних захворювань і смертність. Станом на 1 травня 1922 р. в губернії на висипний тиф захворіли 11443 людини, на поворотний - 4756 і на черевний - 1986 людей. В Одесі від голоду померли 1932 особи.

На Запоріжжі в грудні 1921 р. від голоду страждали 225000 осіб, у січні наступного року - 436000 осіб, у лютому - 891000, у березні - 902000 та у квітні - 948000 осіб. Через хронічне недоїдання захворіли 188563 громадян. Голод відібрав життя у 50096 осіб [3, арк. 87].

Аналіз Книг реєстрації актів громадянського стану про смерть по селищу Знам'янка Олександрійського повіту Кременчуцької губернії наводить на певні висновки. Найчастіше від хвороб, спричинених здебільшого захворюваннями на тиф, вмирали чоловіки. Найбільше загиблих було у середній віковій групі населення - від 27 до 44 років [4, арк, 1-50].

Особливо важким було становище дітей, яких нерідко залишали напризволяще й вони блукали вулицями селищ і містечок у пошуках їжі. Владні структури не змогли охопити допомогою усіх нужденних. Типовим можна вважати повідомлення Катеринославської губернської ради захисту дітей до ЦК Помгол при ВУЦВК про становище дітей взимку 1922 року: «Зібрано із відрахувань і пожертв дуже мало, ледве натягується в нинішній час до 2 тис. пудів продовольства. З хліба, який відпущено у вигляді державної допомоги за грудневим і січневим нарядами, отримано замість 100 вагонів, що потрібно було, тільки п'ять вагонів. Надалі на отримання хліба із Кременчуцької губ., до якої в продовольчому відношенні прикріплена Катеринославська губ., майже зовсім не доводиться розраховувати. У цілому за січень місяць задоволено тільки 7 % загальної кількості голодуючих дітей, проте на лютий становище ще більше загострюється, і ми стоїмо перед необхідністю скоротити й цей убогий відсоток задоволення» [2, С. 86].

Лише після грудневої партконференції 1921 р. в Україні ЦК РКП(б) визнав факт голоду. Українські керівники вчинили «бунт на колінах». Характерною у цьому відношенні може бути доповідна записка Х. Раковського до В. Леніна щодо організації продовольчої роботи та збирання хліба в Україні від 28 січня 1922 р. Керівник УСРР заявив, що «дальше закрывать глаза перед ужасами голода в украинских губерниях, перед неслыханным там падежом скота, перед свирепствующим тифом мы не можем. » [2, С. 84].

Відтак українське керівництво отримало можливість залишити в республіці частину продовольства та залучити закордонну допомогу. Вона тривала з березня 1922 до червня 1923 р. Її надавали Американська адміністрація допомоги (АРА), «Тимчасовий закордонний комітет робітничої допомоги» (Міжробдоп), місія Ф. Нансена, організація «Джойнт», львівський Крайовий комітет допомоги, благодійні комітети з Відня, Берліна та Праги. Влітку 1923 р. більшовики виступили з заявами, що голод вдалося по- долати, хоча його прояви мали місце в окремих районах до 1925 р. Було офіційно оголошено про завершення роботи місій до 1 серпня 1923 р.

Суттєву допомогу тим, хто голодував, надала АРА, договір з якою уряд УСРР підписав 10 січня 1922 р. Основними видами допомоги були речові та продовольчі пакунки, забезпечення харчування в спеціальних їдальнях та постачання ліками медичних установ. Українське відділення АРА очолював Гатчинсон. Перші їдальні під егідою АРА почали діяти в УСРР з квітня 1922 року. До 15 серпня пайки АРА отримали 848 тис. дітей і 800 тис. дорослих. Калорійність пайків складала 460 ккал на день. У жовтні 1922 р. АРА підписала з урядом УСРР новий договір. Це дозволило збільшити калорійність пайків до 660 ккал на день. У цілому АРА видала 180,9 млн пайків, ліків на суму понад 3 млн доларів, розподілила 400 тис. продовольчих та 11 тис. речових посилок [2, С.19-20].

Трагічні події 1921-1923 років - перша сторінка в історії радянської української державності, пов'язана з масовими смертями населення від голоду. За попередніми даними Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, в Україні тоді померло понад один мільйон осіб.

Голод призвів до важких соціально-економічних наслідків і спричинив духовну стагнацію суспільства. Він був викликаний різними чинниками, проте основною його причиною стала злочинна внутрішня політика радянського керівництва.

Трагізм ситуації полягав ще й у тому, що саме у 1920-ті роки закріпилася практика нехтування інтересами УСРР та нездатність українського керівництва відстояти свої позиції перед московським центром.

2. Голодомор 1932-1933 років

Національна трагедія Голодомору 1932-1933 рр. в Україні позначилась на тисячах сіл, увійшла в мільйони людських душ. Цілеспрямоване і масове вимордовування українців голодом у 1932- 1933 рр. є тяжким міжнародним злочином, незалежно від того, чи кваліфікувати його як геноцид (genocide), чи як винищення (extermination).

Голодомор 1932-1933 рр. був організований насильницьким вилученням восени 1932 рр. всіх харчових запасів (не тільки зерна) у селян [7, 8, 9]. Він почався восени 1932 р., пік його припав на весну 1933 р. і косив людей до середини літа 1933 року. Населення промислових центрів і міст України потерпало від браку їжі, але не настільки, щоб це спричинило масову голодну смерть. У той же час внаслідок голодної смерті спорожніли багато сіл. Безпосередніми жертвами Голодомору в УРСР за різними оцінками стало від 2,5 до 5 млн. осіб [7, 8, 10]. Демографічні втрати під час Голодомору досягали в деяких регіонах України 20 % населення [10].

Намір вчинення Голодомору аналізують в хронологічних рамках 1932-1933 років і пов'язують з прийняттям низки нормативно-правових актів центральних та республіканських органів влади. Крім того, вчені вбачають підтвердження такого наміру у багатьох історичних документах, мемуарах та свідченнях.

Про підготовку до масового винищення українських селян голодом можемо говорити, починаючи з першого голоду на півдні України 1921- 1923 рр., коли «про голодуючих українських селян держава постаралася забути. Газетам було заборонено висвітлювати становище на півдні України» [11, С. 11]. У резолюції ЦК КП(б)У при обговоренні питання «Про кампанію щодо боротьби з голодом» зазначалося «Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога районам, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами». І хоч голод на півдні України в 1922 р. було офіційно визнано, це визнання виявилося «багато в чому декларативним не лише тому, що не всі неврожайні райони мали статус голодуючих, а також й тому, що навіть ті губернії, що його набули, не отримали пільг, подібних голодуючим регіонам РСФРР» [12, С. 53]. Центральні органи не поспішали зі зниженням продовольчого податку в неврожайних місцевостях України, а місцеві продоргани продовжували його стягувати незважаючи на голодування населення. Повсюдно у ході вилучення хліба застосовувалися тортури та інші незаконні дії, наприклад: посадження в яму, інсценування розстрілів та інш. [13, С. 54, 56]

Голод косив людей до часу першого обмолоту жита. Люди гинули від інфекційних хвороб. Багато селян опухали від голоду. Знали, що коли опухнеш вдруге, то вже незабаром прийде смерть. Мертвих щодня звозили підводою на сільські цвинтарі. За ними не плакали, в останню дорогу їх ніхто не проводжав. Хоронили їх і на території оселі (на городах, у погребах). Хто був дужчий - сам відправляв своїх родичів на цвинтар, сам копав могилу, частіше на місці недавнього поховання, де земля була м'якша. Висушене голодом тіло померлого зовсім не холонуло.

Настав час весняної сівби. Непогано перезимувала озимина. Урожай літа 1933 р. був щедрим. Після першого обмолоту жита колгоспники одержали по півпуда борошна. В хатах запахло хлібом. Люди почали усвідомлювати ціну втраченого. Орина Омелянівна Гончар, яка втратила трьох дочок та чоловіка, згадувала: «Коли я витягла з печі перший спечений хліб, то впала на нього без тями, згадавши своїх дочок, котрі так просили хліба, вмираючи. І ще довго мені вчувався тупіт і гомін моїх дочок, які бігли стежкою до хати».

Варвара Мороз згадувала: «Коли я прийшла до тями, мені вперше стало жалко моїх синочків Гришу і Льоню. Я відкопала їхню могилу в садку, а вони лежали собі такі висушені та пожовклі. В рученьки їм поклала по шматочку хліба. Так я востаннє з ними по-людськи попрощалася».

Людей ще довго не полишав страх перед голодом. Сім'ї дотримувалися жорсткої економії продуктів. Сушили навіть картопляне лушпиння і складали на чорний день. До цього часу в садибах сільських старожилів із року в рік не вибуває мішок з борошном «про запас».

Голодомор-геноцид 1932-1933 рр. проти українського народу, який скоїв радянський тоталітарний режим, залишив глибокі негативні наслідки в українському суспільстві. Сталася трагедія планетарного масштабу.

Україна пережила суспільний стрес, який і до сьогодні дається взнаки. Радянська тоталітарна держава, доводячи людей до фізичного виснаження, змушувала їх продавати власне сумління, приймати більшовицькі стандарти життя. Доведені до відчаю, люди були ладні за шматок хліба рідного батька продати. Доноси породжували страх у суспільстві. Страх бути оговореним, засудженим несудовими органами, страх в одну мить бути покараним без слідства і суду представником влади, ДПУ, сільськими активістами, а чи то і позбавленим життя, розлученим із родиною, позбавленим майна, виселеним за межі села тощо.

Страх оселився в душах людей. Посилилася боязнь перед посадовою особою, нелегким, а іноді і неможливим виявлялося відстоювання власної позиції. Стався відхід від християнської культури як типу цивілізації [14]. Безбожні уповноважені разом з сільськими активістами відкрито глумилися над почуттями вірян. Вони безкарно оскверняли храми, шукаючи там схованку для хліба. Були підірвані основи загальнолюдської моралі, споконвіку притаманні українському суспільству. Сільські активісти, наперед знаючи, що хліба у односельців немає, жорстоко знущались над своїми, принижували їхню людську гідність. Радянський режим сформував безсоромну аморальну владу, яка повела війну проти всього народу.

З початком 1930-х років у СРСР зріс рівень публічної брехні, неправди, які набували системного характеру. Керівники держави-комуни заявляли:

«Жить стало лучше, жить стало веселее!», або «Спасибо тов. Сталину за наше счастливое детство!» Суспільний рух відбувався не в правовому руслі, а відповідно до волі одноособового політичного лідера. Влада нехтувала засадами громадянського суспільства і правової держави, правами людини. Радянський тоталітарний режим вніс у суспільну традицію соціальну покору і приниження. Входило в суспільний обіг телефонне право, яке підміняло правові стандарти, бруталізувалось повсякденне буття. Знецінювалось саме людське життя. Вольовим одноосібним рішенням людина позбавлялась права на життя, а пояснювалось це принципом революційної доцільності.

Стався злам суспільних цінностей, ігнорування яких призвело до соціальної трагедії.

Трагічні події 1930-х років - Голодомор 1932-1933 рр., масові переселення з України сімей селян, віднесених до буржуазії - дали змогу сталінському режиму знищити українське селянство і як клас дрібних власників, що мав потенції до економічної незалежності, і як національно-етнічну спільноту, менталітет якої ще зберіг традиції вільної хліборобської праці та сімейної організації життєдіяльності особистості. Ці події можна визначити як війну із сімейним селянським господарством і, фактично, з традиційною селянською сім'єю [15, С. 595]. Здійснюючи насильницьку колективізацію, сталінський режим депортував з України тільки як домогосподарства кулаків 200 тис. селянських сімей, що становили найбільш продуктивну частину трудового потенціалу українського села, і, за розрахунками демографів, налічували не менше 1 млн осіб [16, С. 29].

У 1932-1933 рр. катастрофічний голод охопив міста і села України, але найбільше постраждало українське селянство. За оцінками фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, демографічні втрати України від Голодомору склали 3,4 млн внаслідок підвищеної смертності та 1,1 млн через зниження народжуваності [17, С. 266-267]. Відбулась руйнація природних процесів відтворення населення: колосальний підйом смертності поєднувався з обвальним падінням шлюбності і народжуваності: у порівнянні з 1929 р. у сільській місцевості загальний коефіцієнт шлюбності у 1932 р. знизився майже удвічі (у містах на 26 %), а загальний коефіцієнт народжуваності у 1933-1934 рр. - у 2,2 рази (у містах - на 15 %). Особливо жахає штучний характер демографічної катастрофи цих років, адже вона викликана не зовнішньою воєнною інтервенцією і не природними катаклізмами; адже без «революційної» аграрної політики, яка зводилась до примусової суцільної колективізації та непосильної хлібозаготівлі, тотального вилучення продовольства у селян [18, С. 440-456], несприятливі погодні умови ніколи не мали б таких катастрофічний наслідків. Штучно організована соціальна катастрофа дала змогу сталінському режиму остаточно утвердитись на території України. Сталінський режим використовував соціальні катастрофи для модернізації суспільства відповідно до своєї ідеологічної доктрини - індустріалізації та соціалістичної перебудови, у тому числі, як стверджує С. Захаров, соціальні катастрофи прискорювали демографічну модернізацію [19], тобто давали можливість «створювати» слухняне населення з відповідною поведінкою, яке могло забезпечити соціалістичну індустріалізацію. С. Пирожков і А. Перковський, узагальнюючи наслідки соціальних катастроф 1920-1930 рр., дійшли висновку, що без стихійних і керованих демографічних катастроф неможливе виникнення того, що називають соціалістичним способом виробництва [20, С. 728].

Беззаперечним є руйнівний вплив на демографічний розвиток України, у тому числі на українську сім'ю, трагічних подій 1930 років - Великого Голоду, а також масових репресій: знищення людей спричинило знищення мільйонів сімей, як нинішніх, так і тих, які могли бути створені у майбутньому. Однак це лише одна (кількісна) сторона втрат. Катастрофи такого рівня, коли «різке зростання смертності населення може викликати більш-менш тривалу біосоціальну деградацію конкретно-історичного населення» [20, С. 714], деформуючи сімейну сферу відтворення населення, впливають на сімейний спосіб життя, на його ментально-інституційні засади. В умовах Великого Голоду сім'я не в змозі була виконувати свої основні функції: репродуктивну (дітонародження), соціалізації (виховання дітей) та функцію матеріального утримання дітей, не виконувала і функції захисту й утримання представників старшого покоління. Існує багато свідчень того, що в тих умовах у першу чергу гинули маленькі діти і старі люди, що батьки відвозили дітей у міста і на залізничні станції і кидали їх там, тому що не могли прогодувати і мали надію на порятунок дітей у чужих, «поза сімейних» умовах [21]. Виникла численна група дітей, позбавлених опіки батьків, здебільшого сиріт, які проживали у притулках і патронатних центрах, умови в яких були жахливими [22]. Відомо, що для виснаженої голодом людини характерним є втрата чутливості, байдужість до свого життя і життя своїх близьких [23]. Мали місце і страшні випадки канібалізму, викрадання з цією метою дітей, і навіть людоїдства батьків, що свідчить про повну руйнацію психіки і втрату людської подоби внаслідок голоду. Це викривлення сімейної та батьківської поведінки не могло не вплинути на подальший розвиток населення, на емоціонально-психологічний і психічний стан не тільки поколінь, які пережили ці жахіття, але й їхніх нащадків.

Соціальні катастрофи 1930-х років усунули останні перепони для формування інституційної системи, яка відповідала комуністичній ідеології в її сталінському розумінні, у т. ч. «соціалістичної сім'ї», яка не мала економічної самостійності, її господарсько-виробничі функції були зведені до мінімуму. Сім'я повинна була повністю підпорядковуватись інтересам пролетарської держави і революції, що вважались найвищим пріоритетом. Саме в ті роки держава взяла курс на тотальний контроль над усіма сторонами життя людини, у тому числі й у сфері приватного, сімейного життя, що не викликало спротиву населення, яке пережило шок Голоду та тотальних репресій і вже не сприймало сім'ю як осередок захисту, «домашню фортецю». Крім того, економічні передумови захисної функції сім'ї були максимально «відібрані» державою. голодомор терор радянський

Традиційна патріархальна сім'я повинна була поступово відійти у минуле, однак методи її «соціалістичної перебудови», які використовувались сталінським режимом - фізичне знищення як цілих сімей, так і окремих їх членів, руйнування національних духовно-ментальних засад життя населення через деградацію в умовах голоду і страху - деформувало природну історичну трансформацію сім'ї в Україні. Негативні риси сімейного життя: нехтування сімейними цінностями, ослаблення шлюбно-сімейних зв'язків, «жорсткість» у сімейних стосунках, випадки нехтування сімейними обов'язками (щодо батьків, дітей), що стали характерними для української родини протягом багатьох десятиріч, значною мірою є наслідком деформації процесів відтворення населення, у тому числі у шлюбно-сімейній сфері, в умовах демографічних катастроф, які продукувала тоталітарна держава.

Аналізуючи наслідки соціальних катастроф 1920-1930 рр. та їхній деструктивний вплив на розвиток населення України, варто підкреслити, що і після цих жахливих випробувань українська людність не зникла, її національно-ментальна самобутність була підірвана, але не знищена. Компенсаційний підйом шлюбності і народжуваності після «обвалу» 1932-1934 рр., подальший демографічний розвиток українського населення свідчить про його здатність до саморегуляції та відновлення, про внутрішні механізми самозбереження, непідвладні штучним соціальним експериментам. Сім'я як найбільш сталий, базовий інститут суспільства є важливим елементом у цих механізмах самозбереження і самовідновлення. Сімейний спосіб життя - сімейна солідарність, взаємодопомога, турбота, обмін діяльністю і матеріальними потоками членів родини - збільшують можливості виживання і подальшого розвитку всіх верств населення після завершення періоду соціальної та демографічної руйнації.

За ці 17 місяців було вбито понад 7 мільйонів людей в Україні і 3 мільйони українців поза її межами, в регіонах, що історично були заселені українцями: Кубань, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та Казахстан.

В Україні від голоду щохвилини вмирало 17 людей, 1 400 - щогодини, понад 30 тисяч - щодня... Питання кількості людських втрат України від Голодомору досі залишається відкритим.

Реальні цифри загиблих замовчувалися, що підтверджується наданим владою розпорядженням не реєструвати смерть дітей у віці до одного року. Українці у віці від 6 місяців до 17 років становили близько половини всіх жертв Голодомору. У зв'язку з цим, середня тривалість життя українців у 1933 році становила 7,3 року в чоловіків і 10,9 років у жінок. За всю історію людства подібних показників ніде не було зафіксовано.

Голодомор 1932-1933 рр. став величезним потрясінням для населення України та української родини, «розірвавши» послідовність процесів природного відтворення, зменшивши кількісно і деформувавши якісно демографічний, у тому числі шлюбний, потенціал. Намагаючись «переробити» населення відповідно до своїх політичних потреб і знищити всі потенціальні осередки спротиву, сталінський режим в історично найкоротший строк зруйнував традиційну патріархальну сім'ю, у тому числі як основний осередок сільськогосподарського виробництва, проте не знищив сімейний спосіб життя, природну орієнтацію людини на особистий, індивідуальний, «позадержавний» осередок, яким є сім'я. Хоча випадки нехтування сімейними інтересами задля ідеологічних догм (доноси на батьків, родичів, відмова від чоловіка/дружини, членів сім'ї у випадку їх звинувачення як «ворогів народу») мали місце, вони не набули значного поширення. Загальнолюдські сімейні цінності - любов до дітей і батьків, турбота про них, подружня вірність і взаємодопомога, бажання сімейного щастя - залишилися в центрі життєвих інтересів особистості. Спроба уніфікації населення, розриву історичного досвіду поколінь через механізми демографічних катастроф залишила глибокий слід у ментальності українського народу, у тому числі в системі сімейних відносин, однак саме в сім'ї новим поколінням передавались (хоча, на жаль, не в повному обсязі) духовні, культурні, релігійні традиції українського народу, загальнолюдські та національні цінності, завдяки чому український народ все ж зберіг свою національну ідентичність.

За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 1932-1933 років виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення населення України, якою скористався тоталітарний комуністичний режим.

Висновки

Голодомор в Україні став соціально-гуманітарною катастрофою глобального масштабу.

Наслідком злочину геноциду, окрім фізичного вбивства мільйонів людей, стало руйнування традиційного українського устрою життя. Голод став зброєю масового біологічного знищення українців, на довгі десятиліття порушив генетичний фонд народу, призвів до морально-психологічних змін у свідомості українців. Традиційна культура та народні звичаї зазнали деформації. Голодомор повністю змінив звичний порядок господарювання на селі. На десятки років українські селяни були зведені до становища безправних колгоспників, позбавлених паспортів та пенсій.

Психологічними наслідками Голодомору стали почуття вини та сорому. Люди відчували провину за те, що не змогли врятувати рідних, сором за аморальні вчинки, які чинилися задля виживання.

Із послабленням комуністичного контролю над суспільним життям у другій половині 1980-х років відновлюється пам'ять про Голодомор. З 1993 року в Україні на державному рівні відбувається вшанування безневинних жертв Голодомору. У листопаді 2008-го в Києві було споруджено Національний меморіал жертв Голодомору. Загалом в Україні встановлено понад 7.100 меморіалів, пам'ятників та пам'ятних знаків, присвячених жертвам Голодомору.

Пам'ять про Голодомор стала невід'ємною частиною національної пам'яті українського народу. Щороку в четверту суботу листопада українці запалюють свічки як символ пам'яті про вбитих голодом.

У понад 40 містах 15 країн світу споруджені пам'ятники чи встановлені інші пам'ятні знаки на вшанування пам'яті жертв Голодомору.

Готуючи інформацію для реферату, я зрозуміла, що тема актуальна до сих пір. Незважаючи на те, що пройшло дуже багато років і особисто мою сім'ю ця трагедія не торкнулася, заглиблюватися в деталі було морально дуже складно. інформація про справжні причини, фото голодуючих людей, дітей, їх тіла, наслідки досі в моїй пам'яті. Вважаю, що ця трагедія несправедлива, жорстоко спланований винищення людей. вважаю, що таке неприпустимо і дуже сподіваюся, що таке більше не повториться ніколи

Список літератури

1. Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. 1918-1939. Документы и материалы : В 4-х т. - Т. 1 : 1918-1922 гг. / Под ред. А. Береловича, В. Данилова. - М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 1998. - 864 с.

2. Голод 1921-1923 рр. в Україні : Зб. документів і матеріалів / Інститут історії України НАН України та ін. ; упоряд. : О.М. Мовчан, А.П. Огінська, Л.В. Яковлєва ; відп. ред. С.В. Кульчицький. - К. : Наук. думка, 1993. - 240 с.

3. Центральний державний архів громадських об'єднань України. - ф. 1. - оп. 20. - спр. 1034. - 166 арк.

4. Державний архів Кіровоградської області. - ф. Р-7915. - оп. 1. - спр. 104. - 85 арк.

5. Галузевий державний архів Служби безпеки України. - ф. 13. - оп. 1. - спр. 426 : В 2-х т.

6. Архів управління Служби безпеки України в Одеській області. - ф. П. - спр. 24660-п : В 3-х т.

7. Holloszy J.O., Fontana L. Caloric restriction in humans // Exp. Gerontol. - 2007. - 42. - P. 709-712.

8. Jennings B.J., Ozanne S.E., Dorling M.W., Hales C.N. Early growth determines longevity in male rats and may be related to telomere shortening in the kidney // FEBS Lett. - 1999. - 448. - P. 4-8.

9. Kalben B.B. Why men die younger: causes of mortality differences by sex // North Amer. Actuarial J. - 2000. - 4. - P. 83-111.

10. Kannisto V., Christensen K., Vaupel J.W. No increased mortality in later life for cohorts born during famine // Am. J. Epidemiol. - 1997. - 145. - P. 987-994.

11. Кульчицький С. Схожість і відміність радянських голодів 20-х, 30-х і 40-х років // Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в Укра- їни, 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу. - 2-е вид., допов. - К.; Нью-Йорк : Вид-во М.П. Коць, 2000.

12. Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в України, 1921- 1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу. - 2-е вид., допов. - К.; Нью-Йорк: Вид-во М.П. Коць, 2000.

13. «Я видел такое, чего нельзя забыть до смерти» [письмо М.А. Шо- лохова И.В. Сталину от 4 апреля 1933 г.] // Родина. - 1992. - № 11-12. - С. 51-57.

14. Васильєв В.Ю., Хоптяр Ю.А. Селянство Поділля у голодоморі 1932- 1933 рр. // Голод 1932-1933 років на Хмельниччині: причини, наслідки, уроки : Матеріали Республ. конф. 20.10.1993 р. - Хмельницький, 1993. - С. 20.

15. Социология семьи / Под ред. А.И. Антонова. - М. : ИНФРА-М, 2005. - С. 595

16. Перковський А.Л., Пирожков С.І. Демографічні втрати Української РСР у 30-ті роки // Український історичний журнал. - 1989. - № 8. - С. 29.

17. Лібанова Е. Оцінка демографічних втрат України внаслідок Голодомору 1932-1933 років // ГОЛОДОМОР 1932-1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка. - К. : Вид. дім «Києво- Могилянська академія», 2009. - С. 266-277.

18. Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. - К. : Наук. думка, 2000. - С. 440-456.

19. Zakharov S. Russian Federation: From the first to second demographic transition // Demographic Research. - 2008. - 19.

20. Пирожков С.І., Перковський А.Л. Екстремальні ситуації і демографічні катастрофи в Україні (1920-1930 рр.) // Пирожков С.І. Вибрані наукові праці. - т. І. - С. 718-719.

21. Кушнеж Р. Документи польської дипломатії та розвідки про Голодомор; Капустян Г.Оцінка Голодомору 1932-1933 років в Україні в документах усної історії // ГОЛОДОМОР 1932-1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка. - К. : Вид. дім «Києво- Могилянська академія», 2009. - С. 165, 182-183.

22. Удод О. Діяльність державних архівів України із розширення доку- ментної бази дослідження Голодомору 1932-1933 років // ГОЛОДОМОР 1932-1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцін- ка. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. - С. 140-141.

23. Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз соціально-демографічних і морально-психологічних наслідків // Матеріали Міжнародн. науково-теорет. конф. - К.-Нью-Йорк : Вид-во М.П. Коць, 2000. - С. 159-178.

Размещено на Allbest.ru