Аскетичні погляди преподобного Іоанна Вишенського

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Аскетичні погляди преподобного Іоанна Вишенського

Архімандрит Маркел (Павук)

Основна частина

Нещодавно, 20 липня 2016 року, до лику святих Української Православної Церкви було причислено прп. Іоанна Вишенського. Цікаво, що задовго до прославлення Церквою він, починаючи з середини XIX століття, більше був відомий серед світських літераторів, аніж церковних людей. Одним із тих, хто звернув увагу на постать Іоанна Вишенського і популяризував її у ХІХ столітті, був відомий український письменник І. Я. Франко. Насамперед, його захопила оригінальна літературна форма творів Вишенського, а також войовничий, революційний характер його послань. Автор сміливо викривав неправду тогочасної правлячої державної та церковної еліти на території Речі Посполитої, у складі якої перебували землі сучасної Західної та Центральної України, включаючи Київ, Львів і Луцьк. Точний рік народження, як і рік смерті преподобного, невідомий. Приблизно він жив десь між 1540-ми та 1630-ми роками. Невідоме й точне місце народження. На думку І. Франка, це містечко Судова Вишня, що знаходиться між Львовом і Перемишлем. Дехто схильний вважати, що Іоанн народився на Волині, якийсь час проживав у Луцьку, навчався в Острозькій школі, був помічником князя Василя-Костянтина Острозького. Є версія, що у м. Дубні він прийняв чернечий постриг. Приблизно у 1580 році (можливо, і раніше) прибув на Афон, де проводив суворе аскетичне чернече життя. Коли у 1596 році через зрадництво трьох православних єпископів була підписана Брестська (Берестейська) унія, то Іоанн активно включився у боротьбу проти цього утворення. У своїх посланнях, які адресує архієреям, братствам і простим людям, він викриває його неправду і твердо переконаний, що унія стала результатом загального занепаду християнського життя. Щоб духовно підтримати тих християн, які залишилися вірними Православній Церкві, з весни 1604 до осені 1606 року Іоанн Вишенський відвідав Львів і Луцьк, де спілкувався з православними братчиками, допомагав прп. Іову Княгиницькому та преп. Іову Почаєвському в розбудові чернечого життя на Волині та Галичині і зокрема в Манявському скиті на Прикарпатті. Після повернення на Афон проживав у печері, звідки через свої твори продовжував вести полеміку з католиками; і так у боротьбі завершив свій земний шлях. . Я. Франко присвятив Івану Вишенському прекрасне наукове дослідження і один із найкращих своїх творів, який так і називався «Іоанн Вишенський».

За радянських часів вийшло наукове видання творів Іоанна Вишенського за редакцією І. Єрьоміна спочатку в Москві у 1955 р., а потім у Києві в 1959 р. У 1986 р. у київському видавництві «Дніпро» з'явився переклад творів Вишенського сучасною українською мовою, зроблений письменником Валерієм Шевчуком. Цей святий також став героєм низки творів художньо-літературного характеру. Творчість Іоанна Вишенського вивчалася у середній та вищій школі як приклад нашого давнього письменства. В незалежній Україні у шкільних та університетських програмах Іоанн також звеличується. Хоча окремі автори вважають, що «Україна, яка заявляє про свою приналежність до “Європейського дому”, мала б стриманіше ставитися до таких постатей у нашій культурі, які, власне, відгороджували її від Європи». Як зазначає Назарій Швець, «щоби бути доступним для тодішнього читача, він добирав слова й форми з народної мови; використовував чималу кількість полонізмів, болгарські та сербські слова; коли йому не вистачало запасу слів, він створював неологізми: аеровымыслных, скачомудрец, грошовладатель, чревопасными, писародрачЪ та ін.» Використання таких неологізмів настільки подобалось І. Я. Франку, що він визнав прп. Іоанна Вишенського першим «ковачем нових слів» в українській літературі / Див.: Франко І. Зібрання творів: у 50 т. К., 1981. Т. 30. С. 211.

Цей дослідник такий живий інтерес до творів Івана Вишенського останнім часом пояснює тим, що в 1946 році на Львівському соборі була насильницьким способом ліквідована Брестська унія 1596 року. Оскільки чимало греко-католиків «пішли у підпілля, з ними радянській владі треба було вести боротьбу. А для такої боротьби добре підходила фігура Івана Вишенського. На його прикладі можна було показувати, що предки сучасних українців не хотіли приймати унію». Нещодавню канонізацію преподобного Іоанна дослідник пояснює не Промислом Божим, а фактом війни, яка з 2014 року ведеться на Сході України.

Наскільки справедливе таке твердження, чи дійсно інтерес до постаті прп. Іоанна Вишенського, а відповідно, і його канонізація у 2016 році є лише політично мотивованою пропагандою «русского мира», належить нам вияснити у ході запропонованого дослідження аскетичних поглядів преподобного Іоанна.

Слід відразу зауважити, що є багато чого у цьому світі, про що не кожна людина може судити. Справді, не всі однаково добре розбираються в медицині, юриспруденції, будівництві та ін. Звичайно, у кожного є загальне уявлення, але навряд чи всі можуть вважати себе спеціалістами у цих справах. Так само не всі є фахівцями у духовній сфері. Душевный человек не принимает того, что от Духа Божия, потому что он почитает это безумием; и не может разуметь, потому что о сем надобно судить духовно, -- переконаний святий апостол Павло (1 Кор. 2:14). Саме через душевне, або матеріалістичне (в рамках радянської ідеології), сприйняття особистості преподобного Іоанна виникають неправильні про нього судження.

Для православних християн Іоанн Вишенський -- це святий, який свого часу завдяки аскетичному способу життя, духовній освіченості та полум'яним посланням застеріг багатьох людей від прийняття унії, і вони залишилися вірними Церкві Христовій; для світських людей -- це лише патріот і революціонер, який через відлюдництво не зумів довести свою справу до кінця; для греко-католиків, що їх Іоанн у своїх творах найбільше викривав, -- головний ворог, якого найзручніше звинуватити у невігластві.

При уважному перечитуванні творів преподобного передусім помітно, що всі вони пройняті суворим аскетичним духом. Це й не дивно, бо Іоанн був не кабінетним вченим, а ченцем Афонського монастиря. Вже на самому початку своєрідного послання під назвою «Книжка», що складається з 10 глав і адресоване православним християнам, братствам і всім благочестивим інокам, архімандритам і священоінокам, чесним ченцям та інокиням, чернець Іоанн вказує, що Брестська унія є наслідком невір'я та оскудіння благочестя серед християн, а єдиний вихід з цього стану -- покаяння: «За невір'я та безпліддя наше попущені ми з нашою православною вірою в запустіння. А коли не почуєте і не виправитеся, то, знаючи, знайте, що благочестя наше дорешти запустіє, а ті, що залишилися в безвір'ї, всі погинуть. Готове-бо начиння гніву Божого пролитися на вашу землю, чому швидше запобігайте покаянням та виправленням вашим перед Богом. Адже немає безбожнішої, огиднішої, несправедливішої і нечистішої землі навіть серед поганства, як земля ваша».

Найбільше преподобний критикує духовенство і панство, яке, на його думку, поставило себе вище Бога, а тому замість християнських чеснот творить усілякі беззаконня: «Тепер-бо в Лядській землі всі священники, як у давнину колись Елзавелині (а не Бога Небесного) жерці, офірують черевом, а не духом. Пани починилися над своїми підлеглими підданцями вищими від Бога і від Творця... Замість євангельської проповіді, апостольської науки, закону святих, установлення цноти й доброчесності християнського сумління тепер мають владу у дворах Христа Бога поганські учителі, Арістотелі та Платони, й інші подібні їм машкарники й комедійники. Замість смирення, простоти й убогості панують гордість, хитрість, махлярство і лиходійство. Замість суду й правди панують брехня, кривда, облудність, суперечки, наклепи, лицемірство, облесність, насильство антихристове. Замість віри, й надії, і любові панують безвір'я, відчай, ненависть, заздрість і мерзота. А замість доброчесного життя конечна розпуста, плюгавство й нечистота гидка панує».

Головну вину за духовне зубожіння християнства преподобний Іоанн покладає на єпископів, які через бажання матеріальної розкоші, життя по своїй волі та для оманливого заспокоєння сумління підписали Брестську унію: «Ті єпископи ваші із ситими тельбухами, з чималим числом скриньок та шкатул, наповнених червоними, -- як гадаєш: чи на покуту, убозтво, хрестоношення і відкинення світу й похотей його відійшли до папи? Вір мені та й сам дивися, що не для того. Для чого ж? Щоб догнати той голос багатого, котрий сам до себе говорить, -- тому вони це собі й урадили. Як це? А так: “Розорімо житниці благочестивої віри! Наші скриньки і шкатули наповнені -- сотворімо ж більші скриниська, поклонившись папі. Знаємо-бо, як тільки ми відступимо від своєї віри, той князь мирський, папа, наші скриниськи наповнить, той наше ненаситне прагнення заспокоїть, той наші похоті, що безнастанно киплять, заспокоїть і погамує. Тоді будемо вольність мати жити за своєю волею. Тоді будемо чинити, що схочемо, коли за нами ніхто не наглядатиме. Тепер у нас та дурна Русь чистого життя шукає, тепер у нас цноту, чесність і добре сумління прагне бачити, чого ми не маємо, і тому завжди через них осоромлюємося. То як учинимо? Побіжімо до папи римського. І з того сорому викрутимося, і на Русь (хай поклониться папі) біду навалимо, і своє бажання виконаємо, і скажемо душі нашій: `Душе, маєш ти багато блага, якого вистачить на многі літа, їж, пий, веселися, нікого не бійся, скачи і грай!'.

Наслідком відступництва від Бога є окаменіння душі, яка стала нездатною відчувати духовну насолоду: «Вже й пам'ять ту знищили, щоб мислити й шукати в цьому житті майбутньої вічної насолоди, і нечутливі стали до такого життя, ніби камінь», -- зазначає преподобний.

У такому сміливому викритті духовенства і заможних людей преподобний Іоанн не був першим. Подібно в своїх полум'яних проповідях викривали соціальну нерівність святитель Іоанн Златоуст, преподобний Ісидор Пелусіот та інші святителі, мученики та преподобні. «... Церкви наполнены замешательством, -- пише преподобний Ісидор Пелусіот. -- Что же это такое? Скажу смело, а иначе и не мог бы. Именно: тогда в священство возводились любители добродетели, а ныне возводятся сребролюбцы, тогда -- избегавшие священства по причине величия начальства или власти, а ныне -- видящие в нем множество забав, тогда -- возвеличенные произвольною нестяжательностью, а ныне -- обогащенные произвольною любостяжательностью, тогда -- имеющие пред глазами Божественный Суд, а ныне -- не имеющие о нем и понятия, тогда -- готовые принимать на себя удары, а ныне -- готовые их наносить. И должно ли говорить много? Достоинство сие ниспало уже, кажется, из священства в самоуправство, из смиренномудрия в гордыню, из поста в роскошь, из домоправления во властительство; ибо хотят не распоряжаться, как домоправители, но присваивать себе, как владетели».

Водночас святитель Іоанн Златоуст, звертаючись до багатих людей, сміливо каже: « Сначала Бог не сделал одного богатым, а другого бедным и, приведши людей, не показал одному многих сокровищ, а другого лишил этого приобретения, но всем предоставил для возделывания одну и ту же землю. Каким же образом, когда она составляет общее достояние, ты владеешь столькими-то и столькими участками, а ближний не имеет ни клочка земли? <...> Корыстолюбивые богачи -- это какие-то разбойники, засевшие при дороге, грабящие проходящих и зарывающие имущества других в своих кладовых. как свиньи в грязи, они услаждаются, валяясь в нечистотах сребролюбия». На цю ж тему додає: «Здесь бывают и хороводы, и кимвалы, и свирели, и бесстыдные речи, и срамные песни, и пьянство, и неприличные шутки, и всякое диавольское бесчинство. Знаю, что я могу показаться смешным, порицая это, и быть принят людьми за безумного, восставая на старые обычаи, так как велика сила привычки, как я говорил и прежде; но, несмотря на то, не перестану говорить об этом. Может быть, и вероятно будет, что если не все, то по крайней мере немногие выслушают нас и согласятся лучше быть осмеянными вместе с нами, нежели вместе с другими смеяться над нами смехом, достойным слез, всякого порицания и наказания».

Ще однією причиною духовного занепаду християнства, на думку преподобного Іоанна, було нездорове захоплення духовенства і парафіян західною наукою, яка саме тоді у європейському суспільстві досягла найбільшого розквіту. Наука багато обіцяла, але насправді, як був переконаний чернець, через гордощі перетворювала людей на духовних мерців, перед якими закривалася перспектива наслідування життя вічного. « У злопідступну душу, -- каже Премудрий, -- не ввійде премудрість, адже нині латинська злопідступна душа, осліплена й насичена поганським марнославством і гордими догматами, страждає, бо ніяк не може вмістити Божої премудрості й духовного розуму, смирення, простоти й беззлобності. Так само оберігайте, православні, од тієї трутизни дітей своїх, відтак знайте, істинно вам кажу: коли в когось дух любові прихилиться до цих поганських, марнотних, догідних світові цьому догматів, той запевне прогрішить у вірі й цілком одпаде від благочестя; ви ж нині увіч постраждали, коли спокусилися на латинську й мирську мудрість, отже, й благочестя втратили, у вірі знемощіли й похворіли, єресі породили й прогнівили Того, в Кого хрестилися».

Преподобний радить краще вивчити Євангеліє та інші богослужбові книги, ніж через захоплення світськими філософами зійти в геєну: «Чи не ліпше тобі вивчити Часословець, Псалтир, Октоїх, Апостол і Євангеліє з іншими церковними книгами й бути простим боговгодником і вічне життя дістати, аніж осягнути Арістотеля і Платона і, називаючись у цьому житті мудрим філософом, зійти в геєну? Розваж! Мені здається, що ліпше аза не знати, тільки б до Христа дотиснутись, Який блаженну простоту любить і в ній Собі обитель чинить і там упокоюється».

Преподобний вказує, що католики у полеміці з православними, коли в них бракує аргументів для захисту свого неправильного вчення, починають хизуватися розумом і принижувати православних, як таких, які нічого толком не знають, бо вони ніде не вчилися. Зазвичай вони кажуть: «“Не знаєш нічого!” або: “Де цей учився? По-латині не знає, просте Євангеліє читає, комедій та машкар в єзуїтських колегіях не вчив”, -- гадають-бо, -- розмірковує преподобний Іоанн, -- що в поганських комедіях Христовий розум утілюється, але ж ні, таки ні! Бо ж не може комедійник простягти мисельне око до Христового розуму, поки не звільниться від свого машкарського розуму і не стане в простоті і в смиренні. А доки ще плотське і зовнішнє мудрування проходить і у звабі мистецтва язичницького забавлюється, а про себе високо мудрує, то не може й помріяти про духовний розум. Хай він численними мовами й поганськими вчителями, Платоном і Арістотелем та й іншими, що наслідують їхні зваби, хвалиться і виноситься; ти ж, простий, невчений і смиренний русине, кріпко тримайся простого й нехитрого Євангелія, в ньому-бо для тебе сховане вічне життя».

Преподобний Іоанн підкреслює, що в такій полеміці не потрібно ніяковіти, а триматися простоти Євангелія, бо зазвичай католики хваляться зовнішньою плотською мудрістю, знанням різних мов та вченням античних філософів, а духовного розуму не мають, а тому не можуть зрозуміти глибини євангельського вчення, яке веде до вічного життя.

Полеміка про значення науки у церковному середовищі виникає не вперше. Як відомо, найбільшого розмаху вона досягла у XIV столітті між святителем Григорієм Паламою і вченим монахом Варлаамом Калабрійським. Варлаам насміхався з того, що прості афонські ченці без відповідної освіченості можуть досягати богопізнання. Він вважав, що це можливо лише філософам, які застосовують раціональний метод пізнання Бога. 1. Не просто любопытствуем мы о тайнах природы, измеряем круг небес, исследуем упорядоченные движения светил, их схождения, расхождения и восхождения, схватываем вытекающие отсюда последствия и тем гордимся, -- нет, но поскольку законы сущего заключены в Божественном, первом и творящем уме, образы же этих законов есть в нашей душе, мы стремимся достичь их познания, чтобы приемами различения, умозаключения и разложения избавиться от печати невежества и таким путем при жизни, как и после смерти, хранить в себе подобие Творцу», -- утверждал Варлаам / Цит. по: Святитель Григорий Палама. Триады в защиту священнобезмолствующих.

Святитель Григорій, використовуючи власний досвід і досвід афонських подвижників, у «Тріадах на захист тих, хто священно німотствує» аргументовано довів, що зовнішні знання у богопізнанні мають відносне значення (вони можуть служити лише інструментом); а найважливіше, до чого має прагнути кожний християнин, це внутрішнє богопізнання, яке досягається через боротьбу з пристрастями та виконанням заповідей Божих. Якщо християнин всю свою надію в першу чергу покладає не на Бога, а на пізнання цього світу, то зазвичай він заплутується і відходить від Істини, тому що «как искатели человеческой славы и все ради нее делающие получают скорее бесславие, чем славу, потому что всем не угодишь, так ищущие знания у внешних мудрецов по их же собственным словам пожинают скорее незнание, чем знание. Ученые мнения друг от друга отличаются и друг другом исключаются, на каждое всегда приходится больше противных, чем согласных». Святитель Григорій підкреслює, що така мудрість не від Бога, бо вона носить душевний плотський характер: «Высокоумные напрасно хвалятся своим знанием. Пусть они послушают апостола Павла, называющего плотской внешнюю мудрость и надмевающее знание -- плотским умом (см. Кол. 2: 18; 1 Кор. 8:11). Неужели плотская мудрость придаст душе богоподобие? Посмотрите, -- говорит Павел, -- кто мы, призванные: не много... мудрых по плоти, не много сильных, не много благородных (1 Кор. 1: 26). Как плотские благородство и сила душу не усилят и не облагородят, так и плотская мудрость не сделает мудрым разум. И подлинное “начало мудрости -- страх Господень ' (см. Притч. 1:7), чтобы научиться разделять и предпочитать мудрости пресмыкающейся, земной и бесплодной многополезную, небесную, духовную, идущую от Бога и к Богу и делающую богоподобными ее приобретателей». І ще святитель Григорій дорікав тим, хто хвалився своєю вченістю: «Хоть изучи естественную философию от Адама до самого конца, без чистоты ты будешь с не меньшим, а то и с большим успехом глупцом, чем мудрецом; наоборот, даже без философии, очистившись и избавив душу от дурных нравов и учений, ты приобретешь победившую мир Божию мудрость и в веселии навеки приобщишься к Единому Премудрому Богу (Рим. 14:26).

Як бачимо, сміливе твердження афонського подвижника Іоанна Вишенського про марноту світської вченості повністю збігається з ученням іншого афоніта -- святителя Григорія Палами, який у XIV столітті виступив проти захоплення віруючих лише зовнішнім знанням, без глибокої внутрішньої роботи над собою по викорінюванню злих пристрастей і здобуттю світла благодаті Божої.

Для застереження християн, які залишилися вірними Православній Церкві, від падіння у прірву нечестя, преподобний Іоанн рішуче осуджує те духовенство, яке призвело до такого стану народ: «Хай прокляті будуть владики, архімандрити й ігумени, котрі монастирі привели в запустіння і починили собі із святих місць фільварки, а самі зі слугами та приятелями у них перебувають тільки тілесно і по-скотському; на святих місцях лежачи, гроші збирають із тих прибутків, що подані для Христових богомольців; дівкам своїм вина готують, синів одягають, жінок прикрашають, слуг множать, барвисті одежі справляють, приятелів збагачують, карети купують, заводять ситих і стрійно одягнених візників, -- заживають розкіш поганську! А в монастирі не побачиш молитовних рік та потоків, які безнастанно течуть до небесного кола від іночого чину за церковним законом, і замість всенощної, пісні та молитви й духовного торжества пси виють, гавкають і радіють. Де нині можеш побачити й почути в Лядській землі в церкві правило за уставом святих, тобто вечірню, повечірницю, опівночницю, завтредню, першу годину, третю годину, шосту годину, дев'яту годину, денне і нічне книжне повчання закону? Чи не перетворилось усе в поганське безвір'я, а слід християнського життя зник і загинув? Безбожні владики замість правила і книжного читання, замість денного й нічного поучения в Господні закони вправляються (і погубляють цілий свій вік) над статутами й у брехні, а замість богослов'я й дотримання справжнього життя навчаються зваб, хитрості людської, неправди, лихослів'я і судового диявольського суєслів'я та догодження».

Очевидно, що серед причин духовного зубожіння народу преподобний бачить жадобу наживи духовенства, а також нехтування ними богослужбовим уставом, скорочення богослужіння, захоплення казуїстикою.

Єдину здорову силу, яка здатна була вивести народ з прірви нечестя і завдяки якій він ще живе, преподобний бачив у чернецтві, навіть при тому, що хтось з його рядів іноді «в корчмі переночує». Він був переконаний, що саме завдяки молитві ченців Бог терпить інших грішників: «Чернечого чину не лайте, але й самі Богу моліться, щоб у тому чині життя своє скінчити, як давні ваші предки, котрі ще були в непорушному благочесті й милість Божу мали близько при собі. А нині ви, поріддя їхнє, коли перемудріли, то й Бога відігнали, і благочестя стратили, і смієтеся з чернечого чину, і ганьбите його духом проклятого диявола. Чи не відаєте, бідолахи, що коли б не було справдешніх ченців і боговгодників серед вас, уже б ви давно, як Содома й Гоморра, горящою сіркою і вогнем у Лядській землі спопеліли. Та й навіщо ганьбиш скорбний слід до вічного життя, хіба ти щось добре твориш, стоячи на шляху просторім та погибельнім, хіба дивиться Бог на твою багатослужну пиху, і на твою срібнопівмисну трапезу, і на твої пишностворені страви, і на твоє ласолюбне черево, і на твої ситі хорти та вижелі, котрими ти тішишся і звеселяєшся. Повір мені, коли б вас іноки перед Богом не заступали, уже б ви давно з усією своєю мирською утіхою щезли й погинули».

Найважчим гріхом для ченця преподобний вважав грошолюбство: «Кажеш ти оце, що лихе життя мають іноки: по корчмах ходять і упиваються, по господах обіди влаштовують, з мирськими собі в приятельство заходять, гроші, окрім того, збирають і на лихву дають. О, коли гроші збирають і на лихву дають, та й коли б на лихву не давали, а при собі ховали, і купу до купи в'язали б, гріш до гроша, щоб помножити їх, складали, то таких окремих із спільножителів, іноків-грошолюбців не достойно справжніми іноками називати, бо лжа критиметься у тому імені».

Преподобний знав, що мирські люди набагато більше грішать, а тому він розмірковував так: «Коли інок не чинить того грошолюбного гріха і не ховає нічого у спряті своїм, а трапиться йому від того черева й того горла побореним бути, не чудуйся з того нітрохи; і я в те вірю, що таке у вашій землі трапляється іноку, що часом і в корчмі переночує. Не всябо пшениця іде на посів, але знайдеш таку ниву, на якій більше куколю уродить, аніж пшениці. Так само й межи іноків: мало їх є таких, котрі успішно звитяжать над черевом. Тому не дивуйся, бо 'їхнє життя є подвигом і боротьбою, яких ти не знаєш, бо ще на війну не вибрався, ще ти домонтар, ще ти кровоїд, мясоїд, волоїд, худобоїд, звіроїд, свиноїд, куроїд, гускоїд, птахоїд, ситоїд, ласоїд, маслоїд, пирогоїд; ще ти периноспал, м'якоспал, подушкоспал, ще ти тілоугодник, ще ти тілолюбитель, ще ти кровопрагнитель; ще ти перцьолюбець, шафранолюбець, імбиролюбець, гвоздиколюбець, тминолюбець, цукролюбець та іншої бридні гіркоі солодко-любець. Ще ти конфетолюбець, ще ти черевобісник, ще ти гортанобішеник, ще ти гортанограч, ще ти гортаномудрець, ще ти дитина, ще ти маля, ще ти молокопивця -- як же ти хочеш розсудити біду войовника, того, що б'ється і бореться, коли сидиш удома біля материної цицьки?»

Коли преподобний Іоанн переходить до справи викриття неправди католицьких догматів, то, на відміну від інших догматистів, робить це, спираючись на власний духовний досвід. Він аргументовано доводить, що неправильна віра автоматично спотворює і християнське життя. Особливо це відображається в ставленні християнина до аскези, тобто до молитви, посту та інших вправ благочестя. Найвиразніше це можна простежити на нововведеному папському вченні про чистилище після смерті.

Якщо преподобний Іоанн Ліствичник та багато інших святих отців Церкви вважають пам'ять смертну і пам'ять про Страшний суд одним з надійних засобів, які спонукають християнина до боротьби з гріховними пристрастями, то папське нововведення про чистилище приводить християнина до морального занепаду, нехтування основними аскетичними вправами, бо замість роботи над собою, боротьби з гріхами та викоріненням їх католик сподівається на те, що після смерті він зійде в чистилище, де будуть лише короткочасні муки, а звідти потрапить у Царство Небесне. Преподобний Іоанн, ґрунтуючись на тексті Святого Євангелія, наголошує не на тимчасовості, а на вічності пекельних мук: «Ідіть ви у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований». А коли в диявольську геєну відсилає, там уже не буде скорочення чи обмеження часу й послаблення мукам, оскільки сказано: «У вічний огонь», і так кінчається: «І ці підуть на вічну муку, а праведники на вічне життя». А коли каже «вічно», то там кінця немає, де кому яка частина буде -- на життя чи на муки».

При цьому Іоанн Вишенський акцентує увагу, що кожен християнин прийде на Страшний суд, і вирок на ньому буде повністю залежати від способу нашого життя: «Коли буде суд, то що посіємо тут, те й пожнемо, за словом апостола Павла: “Бо хто сіє для власного тіла свого, той від тіла тління пожне”. А що це -- тління? Це зникнення, безплідне життя, свинське споживання і скотська бездумність про майбутнє. “А хто сіє для духа, той від духа пожне життя вічне”. А що це -- дух? Це чистота, піст, повстримність, молитва, послух, пам'ять Божа, боязнь суду, думка про смертність. “Поминай, -- говориться, -- смерть і не согрішиш”. “Бо мусимо, -- вістить Павло, -- всі ми з'явитися перед судовим престолом Христовим, щоб кожен прийняв згідно з тим, що в тілі робив він -- чи добре, чи лихе”.

На основі Святого Письма і в дусі святоотцівського передання преподобний Іоанн Вишенський наголошує на тому, що людина ще в цьому житті з допомогою чеснот має приготувати своє тіло й душу для вселення Духа Святого: «Як хто нівечить Божого храму, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той -- то ви». Як же людина цей храм нівечить, це всім відомо: по-перше, невір'ям у сказане Богом; також, коли не кладе труду, щоб виконати Христові заповіді, які Він велів виконувати і заборонив порушувати. Хто ж заповіді Христові не виконує, той чинить тоді супротивно Владиці, тобто для князя тьми віку цього живе поганським життям і волю його чинить та виконує плотськими похотями, для гріха працює і служить і так нівечить храм Божий, оскільки не уготував і не очистив у собі місця для вселення Бога і вміщення благодаті Божої заповідями добрих діл; лукавства і злоби не вигнав, Божої любові не вселив і не постарався вмістити, а був посудиною цього світу і знівечив храм Божої оселі, куди обіцяв приходити й перебувати, коли будуть збережені заповіді, кажучи: «Я, -- каже, -- і Отець Мій прийдемо і оселю в ньому закладемо». Чи не бачиш, як нівечиться храм Божий?»

Дуже важливо, на думку преподобного, приготувати храм душі й тіла для прийняття благодаті Святого Духа саме в цьому житті, бо після смерті вже не буде такої можливості, а тому католицьке вчення про чистилище є брехнею і спокусою для християнина: «А коли знівечений храм від цього життя без покаяння буде забраний смертю, як і коли очиститься, приготується до входу в Царство Небесне, коли немає часу на очищення, а на суд і відповідь, на життя чи на вічну муку, бо ж час покаяння минув, справи й труд відійшли, берегти заповіді вже годі, доброчинності час уже минув, час сльозам, молитві й милостині забрано? Чи не бачиш, що чистець -- це лжа і зваба?»

Висновки

Отже, узагальнюючи аскетичні погляди преподобного Іоанна Вишенського, можна зробити такі висновки:

1. Відверте і сміливе, у дусі стародавніх пророків викриття афонським ченцем неправди Брестської унії 1596 року не переслідувало жодних політичних інтересів, а базувалося лише на ревності догодити Богу і бажанні вивести народ з прірви нечестя.

2. Преподобний Іоанн робить акцент на тому, що Брестська унія є наслідком не духовного розквіту, як це нині намагаються довести грекокатолики, а навпаки -- занепаду благочестя серед народу, який через утиски і несправедливості з боку новоутвореної Речі Посполитої з часу Люблінської унії 1569 року поступово схилявся до прийняття католицизму, хоча б у компромісному варіанті із збереженням старого юліанського календаря та східної обрядовості.

3. Найбільшу вину за духовне зубожіння народу преподобний покладає на архієреїв і духовенство, яке дбало про власне збагачення замість духовної освіти пастви.

4. Так само сміливо преподобний викриває тогочасне панство, яке через надмірну пристрасть до влади і багатства було нечутливим до морального і матеріального зубожіння простих людей. Іоанн викриває багатіїв не в дусі соціалістичного реалізму, як це робили за радянських часів. Він показує, що головною причиною такого стану речей є гріх, який однаково опановує як багатими, так і бідними.

5. Найкращий спосіб подолання несправедливості й гріха -- це не боротьба бідних з багатими, як до цього активно закликав один з дослідників творчості Іоанна Вишенського, поет-революціонер І. Я. Франко та інші «каменярі», а чернече усамітнення заради подолання власних гріховних пристрастей і здобуття уважної нерозсіяної молитви. Лише в такий спосіб християнин здатен побороти зло або хоча б зменшити його вплив на оточуючих.

6. Велику надію в справі духовного відродження народу преподобний Іоанн покладав на чернецтво. Саме задля допомоги прп. Іову Княгиницькому та Іову Почаєвському в розбудові справжнього монастирського життя на Волині та Галичині він на деякий час покидав Святу Гору.

7. У справі викриття неправди цього світу голос Іоанна Вишенського перекликається з голосом святителя Іоанна Златоуста, преподобного Ісидора Пелусіота, святителя Григорія Палами.

8. Звинувачення преподобного у невігластві, яке йшло з боку тогочасних уніатів, а нині йде від богословів ліберального спрямування, здебільшого є надуманим. Промислом Божим починаючи з ХІХ століття, коли його активно почали вивчати світські науковці, і закінчуючи літераторами радянського періоду, він визнається одним із кращих духовних письменників кінця XVI -- початку XVII століття.

9. Вкрай критичне ставлення преподобного до тогочасної західної науки збігається з думками святителя Григорія Палами, який активно виступав проти раціонального пізнання Бога, пропагованого Варлаамом Калабрійським. Своїм вченням про нетварне фаворське світло святитель Григорій довів, що до богопізнання покликані всі християни, незалежно від рівня їх освіченості, а не лише окремі мудреці-філософи. Через два століття таку саму позицію стосовно світської науки зайняв і преподобний Іоанн Вишенський.

вишенський аскетичний християнство духовенство

Література

1. Іван Вишенський. Твори. Переклад Валерія Шевчука. Книжка. Київ, 1986. С. 19.

2. Там само. Глава 4. С. 58.

3. Іван Вишенський. Глава 3. С. 53-54.

4. Там само. Глава 4. С. 59.

5. Исидор Пелусиот, преп. Письма. Том. 3. Епископу Леонтию. М., 2001. С. 503-504.

6. Иоанн Златоуст, свт. Творения. Том ХІ. Беседы на Первое послание к Тимофею. СвятоУспенская Почаевская Лавра, 2005. С. 726.

7. Иоанн Златоуст, свт. Беседы на Первое послание к Коринфянам. Беседа 12, 5 // Творения святаго отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского, в русском переводе. Т. 10. Кн. 1. СПб., 1904. С. 117-118.

8. Іван Вишенський. Книжка. Глава 3. Київ, 1986. С. 35.

9. Там само.

10. Там само. Глава 6. С. 113.

11. «Святитель Григорий Палама. Триады в защиту священнобезмолствующих. М., 2003. С. 8.

12. Там само. С. 8-9.

13. Святитель Григорий Палама. С. 10.

14. Повечір'я.

15. Полуношницю.

16. Заутреню.

17. Іван Вишенський. Книжка. Глава 4. С. 59-60.

18. Іван Вишенський. Книжка. Глава 3. С. 36-37.

19. Там само. С. 50.

20. Іван Вишенський. С. 51.

21. Іван Вишенський.

22. Іван Вишенський. Глава 6. С. 126-127.

23. Іван Вишенський. Глава 6.

Размещено на Allbest.ru